Найкращий сищик імперії на Великій війні

Ненадійний охоронець

Криму мені було добре. Тут на повну силу вже буяла весна. Я оселився у невеликому санаторії під Ялтою, де мене радо зустріло місцеве керівництво, вражене, що до мене особисто приїздив військово-медичний інспектор Одеського округу, дійсний статський радник Іван Якович Відінський, із яким ми пили мадеру. Розтрощена кістка на руці зрослася добре, і коли гіпс зняли, я почав потроху займатися з гантелями, щоб відновити сили. Багато гуляв, увечері, при світлі гасової лампи, записував свої пригоди на фронті. Між тим звідти приходили невтішні звістки. Німці, зазнавши невдачі з наступом за допомогою трупаків, не відмовилися від своїх планів і згодом атакували вже звичайними силами. Під час Мазурської битви десята армія зазнала величезних втрат, а невдовзі її командувача Фадея Васильовича Сіверса відправили у відставку. Перший сибірський корпус втратив більше половини особового складу, загинув, казали, що героїчно, підполковник Ліпський. Штабс-капітана Івлєва двічі збивали, але він кожного разу дивом рятувався. Потім отримав поранення, лікувався теж у Криму, але швидко повернувся на фронт, бо казав, що досвідчених авіаторів на передовій дуже не вистачало. Тепер ми з Івлєвим листувалися, через нього дізнався, що Четвер із Андрієм живі, заслужили ще по георгіївському хресту.

Так ото і жив у Криму, вже почав купатися у морі, коли якось з’явився до мене капітан Корякін. Я саме був на прогулянці в горах, повертався зголоднілий, а коли побачив гостя, то апетит одразу втратив.

— Доброго дня, Іване Карповичу! — Капітан щиро усміхався.

— Доброго. — Я навіть не вдавав, що радий його бачити.

— Є в мене до вас одна справа. Хотів би її обговорити.

— Слухаю вас.

— Не тут, а десь, де нам би не заважали. — Він озирнувся навколо.

— В сенсі не підслуховували? Тоді ходімо на пляж, там на причалі побалакаємо, — запропонував я.

— Причал — дуже вже примітна штука.

— До мене в палату?

— У санаторії багато очей.

— Вух боїтеся, очей — теж, що це у вас за таємниці такі? — усміхнувся я.

— Краще пройдімося до парку, — запропонував він.

— Що ж, ходімо.

Браунінг мій був у кишені, то якихось дурниць від капітана я не боявся. Хоча тримав його завжди перед собою, спиною не повертався.

Ми пройшли до парку, прогулялися невеличкою алеєю, потім зупинилися біля лавки, з якої нас майже не було видно, натомість ми могли бачити, чи є хто навколо.

— Добре виглядаєте, Іване Карповичу, — сказав Корякін.

— Дуже вдячний, що ви приїхали аж із самого Петрограда, щоб це сказати, — пожартував я, але капітан і уваги не звернув.

— У мене є до вас прохання.

— Прохання? — перепитав я.

— Ну, не прохання, а побажання. Не моє особисте, а побажання військової контррозвідки. Ми просимо вас надати нам певну послугу.

— Та ви ж вважаєте, що я або шпигун, або можу ним стати! Які від такої людини послуги? — здивувався я.

— В даному випадку це неважливо.

— Що за випадок такий?

— Іване Карповичу, ми хочемо, щоб ви допомогли одній дуже шановній людині.

— Допоміг?

— Так.

— Я ж поранений, лікарі кажуть...

— У разі відмови вас буде відправлено на фронт. У яку-небудь м’ясорубку. — Він строго дивився на мене.

— Але... — почав було я, та Корякін мене перервав.

— Іване Карповичу, йдеться про роботу вам добре знайому, а нам дуже важливу. Якщо ви її виконаєте, ми не будемо проти, якщо ви залишитеся лікуватися тут до кінця року.

— Чесно кажучи, я вам не дуже довіряю, — сказав йому.

— Вибору у вас немає. Або ви зараз погоджуєтеся, або вже завтра вирушаєте на фронт. У Карпати чи в Східну Пруссію, на ваш вибір. — Він посміхнувся. — Іване Карповичу, я не хочу вас ні до чого примушувати, просто мені доручено довести, що виконання нашого побажання може слугувати доказом вашої лояльності правлячому дому. В іншому випадку буде застосовано жорсткі заходи.

— Ну, на фронт так на фронт, — кивнув я. Капітан вирячився на мене, наче я тільки-но зробив щось небувале.

— Що? — Він явно не чекав.

— Дякую, що дали час зібратися. Вранці буду готовий виїхати.

Я підвівся і пішов до санаторію. Не дуже-то хотів їхати з весняного Криму, але зі свого досвіду знав, що ні в якому разі не можна погоджуватися на те, до чого тебе примушують. Бо тебе перестануть поважати, і далі буде тільки гірше.

— Іване Карповичу, Іване Карповичу! — Капітан побіг за мною. — Зачекайте!

В нього було розгублене обличчя. У дурнів ніколи немає запасного плану, вони завжди впевнені, що переможуть.

— Ну навіщо ви так, Іване Карповичу? Ви думаєте, що ми залишимо це? Та ми знищимо вас! Чуєте! Або погоджуйтеся, або... Стійте! Куди ви! Стійте! Я наказую!

Я не слухав його, ішов до санаторію, на нас звернули увагу кілька перехожих, і капітан змушений був відстати, кинувши мені в спину кілька лайок. Я повернувся до санаторію, швиденько зібрав речі і був готовий, що мене заберуть уже до вечора. Але по мене не приїхали, натомість приїхали до мене. У двір санаторію заїхало авто. Я почув гуркіт двигуна і визирнув у вікно. Велике чорне авто неквапливо пропливло алеєю і зупинилося біля центрального входу. З авта вийшли двоє чоловіків у чорних горянських костюмах і в папахах. Вони уважно роздивилися все навколо. Тримали руки так, що могли швидко вихопити зброю. Далі з авто вискочив водій, відчинив двері. З них вийшов чоловік середнього зросту в сірому костюмі. Він упевненою ходою пішов до входу. Двоє горян супроводжували його. Мені одразу стало зрозуміло, до кого гості. За хвилину в двері моєї окремої палати постукали. Я відчинив. Переді мною стояв той чоловік, за ним іще двоє. Уважно дивилися на мене. Цікаво, чи помітили браунінг у внутрішній кишені мого піджака?

— Іване Карповичу? — спитав чоловік.

— Я.

— У вас не знайдеться для мене кілька хвилин?

— Прошу, заходьте. — Я запросив його до палати.

Він зайшов і поглядом наказав супутникам залишитися в коридорі. Вони зачинили двері, я запросив присісти. Чоловік сів, дістав цигарку з дорогого портсигара. Запропонував мені. Я відмовився, він закурив. З цікавістю роздивлявся мене, я його.

— Спочатку познайомимося. Мене звати Піменов Степан Кузьмич. Чули про мене? — спитав гість.

— Ні.

— Я купець першої гільдії. Працюю по всій імперії. — Він не хвалився, просто сповіщав. — У мене є прохання до вас, Іване Карповичу.

— Слухаю.

— Знаю, що сьогодні з вами балакали, однак ці хлопці з контррозвідки не вміють вести переговори. — Він презирливо скривився.

— Це м’яко сказано.

— Так. Вони попросили вас за мене і отримали відмову. Я поговорив із цим Корякіним і ледь не вбив його за тупість. Це ж треба вигадати таке! Спробувати погрожувати найкращому сищику імперії, примушувати його до чогось! Ідіот!

Піменов зробив паузу. Я теж, чекав. Невже він збирався купити мене цими тупими лестощами?

— Іване Карповичу, я хочу запропонувати вам попрацювати.

— Я лікуюся...

— Послухайте, що я пропоную, а потім уже вам вирішувати. Так ось, тиждень тому на мене скоїли замах. У мене є вороги, деякі з них достатньо впливові, багато кому моя смерть відкриє шлях до вигідних замовлень. У мене стріляли. Одного мого охоронця було вбито, ще одного важко поранено. Я ж дивом залишився живий. І хочу залишатися живим надалі, тому й звернувся до вас.

— Ви хочете, щоб я знайшов нападників? — спитав я.

— Ні, те, що було, залишилося в минулому. Мене ж цікавить майбутнє. Я хочу, щоб ви стали моїм особистим охоронцем.

— У вас є охорона, — кивнув я в бік коридору.

— Є і була. Надійні хлопці, але цього замало, бо мої вороги можуть бути дуже підступними, — відповів купець.

— Я на військовій службі...

— Іване Карповичу, про це не хвилюйтеся. Так само, як і не хвилюйтеся за гроші. Я впевнений, що цей дурень Корякін хотів змусити вас працювати задарма. Та я ціную ваші здібності й уміння і готовий платити. Сто рублів на день, плюс усі поточні витрати за мій рахунок.

— То ви хочете, щоб я охороняв вас?

— Так. Я хочу, щоб ви постійно були поруч і завадили моїм ворогам, якщо вони спробують вдарити по мені. Це нелегка робота, я постійно у подорожах імперією, в мене багато зустрічей. Але ж, здається, я запропонував хорошу платню. Ви, Іване Карповичу, очолите мою охорону. Якщо тих людей, що є, виявиться недостатньо, ми наймемо ще, скільки ви скажете. Останнім часом я багато нервував і трохи виснажився. Я хочу найняти вас, щоб більше не боятися, а займатися справами. То як вам моя пропозиція?

— А чи не приверне поява охоронця зайвої уваги до вашої особи?

— Я про це думав. Приклеєна борода, перука, окуляри, ви ж не раз у своїх історіях маскувалися, можна буде робити те саме і зараз.

— Мені треба подумати, — сказав я.

— Звісно. Але справа в тому, що завтра мені треба їхати. Вранці я заїду, щоб вислухати вашу відповідь. — Піменов підвівся. Подав мені руку. — Сподіваюся, ми спрацюємося.

Він не погрожував, не тиснув, справді хотів найняти мене. Піменов поїхав, я влігся на ліжко, замислився. Вранці я вже чекав на нього з торбою своїх речей. Коли він побачив мене, то усміхнувся.

— Бачу, що ви погодилися.

— Так. Але з деякими умовами.

— Сідайте, поговоримо.

Ми сіли. Авто було велике, за водієм одразу два сидіння. На одному розміщувалися горяни, на другому ми з купцем. Він запропонував мені випити.

— Ні, дякую, на роботі не п’ю.

— Поважаю, Іване Карповичу. То що за умови?

— Перша. Я не працюватиму поруч із вами.

— Тобто? — здивувався купець.

— Ви, як і раніше, будете їздити зі своєю охороною, а я за вами стежитиму.

— Стежити? Для чого?

— Щоб побачити, коли на вас спробують напасти. Я так розумію, це люди серйозні, вони спочатку влаштують стеження, а потім уже нападатимуть. Так я дізнаюся про їхню появу першим.

— Я думав, що краще, коли ви будете поруч. Саме ваше прізвище вже може відлякувати ворогів. Ви ж як козир!

— Коли про мене знатимуть, я буду засвіченим козирем. А справжній козир той, про який ніхто не здогадується. Я постійно буду з вами, але завжди трохи збоку, позаду чи попереду. Це дасть нам змогу викласти козир тоді, коли знадобиться.

Піменов замислився, потім усміхнувся.

— Що ж, може, ви і маєте рацію. Які ще умови?

— Гроші мусять потрапляти на рахунок банку. Щодня.

— Я платитиму на тиждень уперед. Що ще?

— Куди ми зараз їдемо?

— До Нижнього Новгорода, є там справи.

— Тепер мені треба буде знати про плани поїздок заздалегідь.

— Домовилися.

Далі ми працювали, як я і хотів. По приїзді до міста Піменова завжди чекали найняте авто і шикарний номер у готелі. Я приїздив на день раніше, вивчав, що і як, потім чекав у готелі купця. Наступного ранку моя присутність біля входу в готель означала, що все спокійно. Авто зупинялося, Піменов зі своїми людьми ішов до великого номера на кілька кімнат. Я зупинявся на тому ж поверсі, в меншому номері. Нишпорив готелем, спостерігав за людьми, які приїздили до Піменова Людей було чимало, видно, що всі багаті та впливові. Вони про щось домовлялися з Піменовим і зазвичай виходили задоволені. Хтось із них приносив Піменову товсті конверти з грошима, а хтось, навпаки, отримував їх. При Піменову завжди був саквояж із готівкою, де лежали великі суми, десятки тисяч рублів. Частенько він посилав водія до банку, або зняти гроші, або покласти їх на рахунок. У такому випадку я їхав із водієм. Охоронці ж завжди залишалися при Піменові.

Ті охоронці, одного звали Аслан, другого Ібрагім, були надійні хлопці. Добре стріляли, носили з собою по два револьвери, могли швидко скрутити людину, ніколи не пиячили і російською майже не розмовляли. Можливо, щось розуміли, але говорити не говорили. Я знав, що раніше охоронців було четверо, але один загинув, а одного важко поранили під час замаху на Піменова. Цей замах стався у Києві, де купець був у справах. Невідомий чоловік чекав на Піменова в готелі, потім вихопив два парабелуми і почав стріляти. Піменову дуже пощастило, що один із пістолетів заклинило. Нападник зробив лише три постріли замість шести. Але і їх вистачило, щоб убити одного охоронця і поранити другого. Потім чоловіка застрелили. Виявилося, що це колишній офіцер. Я спробував щось дізнатися про замах, але виявилося, що всі відомості про ті події засекречено. Навіть поліцію не викликали, на місце прибула військова контррозвідка і забрала тіла, наказавши всім мовчати. Чомусь Піменов не став шукати тих, хто стояв за нападником. Мабуть, знав.

А може, у нього справді не було часу. Бо він постійно їздив по всій імперії. Нижній, Казань, Ростов, Тифліс, Самара, Харків, Єлисаветград, Одеса, Київ, Москва, Петербург, Ревель, Єкатеринбург і далі по колу. Ніде більше двох днів він не засиджувався, а я, відповідно, теж. Вдень нескінченні зустрічі в номері, куди приносили випивку та наїдки, а частенько приводили і веселих дівчат із музикантами. Тоді починалася гульба, яка тривала до ранку. Я весь час був поруч, але не світився. Горяни обшукували гостей і стежили за порядком у номері, я ж чатував у коридорі, спускався до холу.

Якось у Ярославлі я дочекався, поки пішли останні гості, якісь багаті фабриканти, про яких я дещо дізнався, поговоривши з їхніми водіями. Все було спокійно, охоронці зараз мусили зачинити двері номера, я готувався спати, коли мене покликав Піменов. Я зайшов усередину. У одній з кімнат стояв стіл, весь заставлений їжею та напоями. Тут-таки сиділи дівки, яких привезли аж на трьох екіпажах.

— Ванюшо, як хочеш, вибирай якусь або двох і забирай собі. До ранку все сплачено, — запропонував Піменов.

— Дякую, я краще посплю.

— А ти якийсь до жінок спокійний. — Купець придивився до мене.

— Коли працюю, то так.

— Поважаю я тебе, Ваню. Нечасто у нас таку людину зустрінеш, щоб із правилами. Щоб не загуляла. Скільки ти нашій людині не плати, а все одно ж загуляє, тварина така! Тому і горян в охороні тримаю, бо дисципліновані. І ти теж наче німець якийсь. Ну, не хочеш баб, хоч їжі візьми, випий чогось.

— На ніч не люблю.

— Диви, який ти молодець, Ваню! — Він налив сам собі. — Ти сідай, сідай. А цих дівок виженіть звідси, щоб не заважали!

Охоронці дівок прибрали, самі вийшли, залишивши нас удвох. Відчував я, що налаштований був Піменов на розмову. Знову не посплю.

— Ну, як тобі працюється, Ваню?

— Добре.

— Важко?

— Так. Але цікаво.

— Здогадуєшся, чим я займаюся?

— А треба здогадуватися? — спитав я.

Він засміявся.

— Та не обов’язково.

— Тоді не здогадуюся.

— Я, Ваню, один із найбільших армійських постачальників. Може, і найбільший. Хоч набої, хоч снаряд, хоч шинелі, хоч хліб солдатський, хоч фураж — усюди я. Війна, Ваню, справа дорога. На мільйони, на десятки мільйонів рахунок, і тут, якщо дурнем не бути, можна вхопити шматок. Хоч мені ж це, Ваню, дуже нелегко. Бо я, Ваню, як і ти, з мужиків. Батько мій тільки на старості в купці третьої гільдії вибився. А я у нього сьомий був, це якщо тільки синів рахувати. Починав із того, що чоботи чистив, потім у трактирі чаї носив. З самого дна починав! Так як і ти, Ваню! Стільки гівна насьорбався, на три життя вистачить! Але виліз. Потроху, помаленьку, на японській пішов у гору, спочатку сам купцем став, третьої гільдії. Жодної копійки мені легко не дісталося, кожну вигризати довелося, кров’ю та потом кропити! Ну, ти знаєш, про що я кажу!

Кивав я. Далі він пішов розповідати, як добре панам, у яких одразу і гроші є, і зв’язки, а на інших дивляться вони як на лайно.

— На лайно, Ваню, на лайно! І хоч я кожного з них зараз можу купити, а все одно для них я лайно! І ти, Ваню, для них лайно!

— Знаю.

— Але ж ми кращі за них, Ваню! Розумніші, хитріші, вміємо робити справи! Тоді чому ми — ніхто, а вони — все?

— Крамольні речі кажете, — попередив я.

— А чого мені боятися? Більшим, ніж є, я вже не буду. Все, дострибнув я до своєї стелі, тепер тільки головою об неї битися! Ані міністром я не стану, ані кимось іще! Купець, торгаш, гроші в тебе візьмемо, а у гості не запросимо, навіть не думай!

— Навіщо вам ті гості? — здивувався я. — Мене б за вухо тягли, то не пішов би, бо у тих панських гостях і нудно, і сумно.

— Ну, що вже не так весело, як у мене, то факт, — посміхнувся Піменов. Трохи заспокоївся, ще випив. — Слухай, Ваню, є у Тулі один фабрикант. Дуже швидкий. Перебиває мені замовлення, заважає всіляко. А ото якби його притиснути? Навчити розуму, щоб знав, куди можна лізти, а куди ні. Узявся б за таке?

— Ні.

— Я заплачу окремо.

— Не про гроші йдеться. Не візьмуся я за це, бо закон поважаю і порушувати його не хочу.

— Та ніхто ж не каже, щоб убити чи покалічити. Достатньо налякати чи знайти щось таке, чим би шантажувати можна було.

— Степане Кузьмичу, я ж охороняти вас брався. І охоронятиму. А все інше — як на двох стільцях сидіти, можна і сраку забити.

Ще побалакали трохи, і пішов Піменов спати, помітно розчарований. Я сподівався, що відпустить він мене, але ні. Тримав при собі, гроші платив вчасно і наперед. Ну а я працював. Явної небезпеки для Піменова не було, хіба що хтось із гостей міг скандал вчинити перепивши, але там Аслан з Ібрагімом розбиралися. Кілька разів ходили за Піменовим філери поліцейські. Погано, до речі, ходили, помітно, і не встигали за ним. Ну, філерів можна було не боятися. А от справжня пригода трапилася у Воронежі. Приїхав я туди першим, перевірив — усе спокійно. Наступного дня зранку і Піменов прибув. Зустрічався з місцевими землевласниками, про закупки хліба домовлявся. Десь по обіді відправив водія до банку.

Водієм у Піменова працював Адам, поляк із Лодзі, трохи дивний хлопець, який днями спав у авто і прокидався, лише якщо треба було кудись їхати. Але грамоту знав і рахував добре, тому Піменов йому довіряв. Адам приїхав до банку, зайшов усередину. Я наказав візнику, з яким за авто їхав, трохи далі зупинитися. Коли повертався до банку, то помітив іншого візника. І згадав, що бачив його вже під готелем. А тепер ось тут. Дивно. Я зайшов так, щоб можна було побачити пасажира. Якийсь босяк із білявим волоссям і шрамом на щоці. Стежив за виходом із банку. А я вирішив подивитися за босяком.

Ось Адам вийшов із повненькою валізою, поклав її на переднє сидіння поруч із собою. Під сидінням був залізний ящик із замком, майже сейф. Потім Адам поїхав до готелю, а босяк почимчикував за ним. Довів до готелю, розплатився з візником і кинувся у натовп. Я, чесно кажучи, такого повороту не чекав, думав, що босяк поїде. Поки розплатився, поки сам побіг, загубив його. Повернувся до готелю, все перевірив. Спокійно. У Піменова була чергова зустріч, а потім планувався обід. З ресторану офіціанти вже привезли два візки з наїдками і накривали стіл. Я на мигах показав охоронцям, щоб були обережні. Вони кивнули. Спочатку ставилися до мене вороже. А потім, коли я кілька разів указав їм на помилки в охороні, почали поважати і дослухатися.

Я спустився на перший поверх, поговорив із портьє. Спитав про білявого босяка зі шрамом. Портьє такого не бачив. Подякував йому полтиною і попросив сповістити, якщо босяк з’явиться.

Коли привезли дівок, хористок. Піменов любив їсти в жіночому товаристві, то й пошелестів сукнями цілий загін до нього у номер.

— Щедрий у тебе пан, найкращих дівок замовив, усіх одразу! — аж засичав від заздрості портьє. — Самого шампанського п’ять ящиків!

Мабуть, якісь важливі гості були сьогодні у Піменова. Я знову пройшовся поверхами. Нічого підозрілого. За дверима номера купця чулися жіночі голоси і стріляло шампанське. Свято, одним словом. Я знову пішов униз. Портьє кивнув мені. Я підійшов. Він покликав якогось хлопчика, що допомагав заносити валізи постояльцям.

— Ось цей каже, що бачив білявого зі шрамом, — показав портьє на хлопця. Той помітно злякався, але коли отримав у руку гривеник, заспокоївся.

— Бачив, бачив, ось вам хрест! Вчора він хлопців наших хмелив! — заторохтів хлопець.

— Яких хлопців?

— Мишку і Гришку, — відповів хлопець.

— Хто такі? — спитав я у портьє.

— Мишка — робітник наш, а Гришка — офіціант.

— А де вони зараз?

— Мишка не прийшов сьогодні. Мабуть, запив, коли вчора пиячив. А Гришка тут, він кабінет вашого пана обслуговує.

Зробилося мені цікаво.

— А ще з ними Митяй, прикажчик купця Сердюкова, був! — розповів хлопець.

— Що за Митяй? — поцікавився я у портьє.

— Він шампанське нам привозить.

— О, то це він п’ять ящиків привіз? — здогадався я.

— Ні, сьогодні другий хлопець, сказав, що хворіє Митяй після вчорашнього.

Якось мені підозріло стало, що всі захворіли так дружно.

— Мені б із Гришкою побалакати.

— Я його зараз знайду! — пообіцяв хлопець. Отримав ще гривеник, і побіг.

Я залишився біля портьє.

— Слухай, а чи правда, що на твого пана працює сам Іван Карпович Підіпригора? — спитав портьє у мене. Я був при бороді наклеєній, в окулярах, то не впізнав він мене.

— Кажуть таке, але навряд чи. Все ж таки Іван Карпович — найкращий сищик імперії, — засумнівався я.

— А пан твій з одного села з Распутіним! Кажуть, що про все може старця попросити, а той же на государиню впливає. От і виходить, що пан твій надзвичайно впливова людина! Може і самого Івана Карповича найняти.

— Що впливова, то впливова, — кивнув я, сам озирався, де ж хлопець подівся. Щось не було його. Якби той Гришка не злякався і не спробував утекти. А коли спробує, то на чорний хід побіжить.

— Піду пройдуся. Як Гришка прийде, хай мене тут почекає, — сказав я до портьє і пішов.

На чорному ході почекав. Немає Гришки. Аж тут хлопець прибіг. Розгублений.

— Зник Гришка, зник! Все оббігав, а немає його, — аж руками розвів.

— Може, він у номері пану моєму прислужує? — спитав я.

— Ні, тихо там, мабуть, пішли кудись.

— Як тихо? — здивувався я, адже у Піменова мусило все бути гучно, бо ж шампанське привезли, дівок.

— Тихо, нікого немає. Я у двері постукав, не відчинили, — сказав хлопець.

Це вже зовсім дивно було. Вирішив сам піти подивитися, що за тиша. Вже на сходах зустрів трьох чоловіків. Двоє тягнули великий ящик, мабуть, важкий, бо аж хекали, а третій тягнув мішок за спиною. Робітники, у сірих робах, всі в пилюці і павутинні. Мабуть, на горищі щось ремонтували. Я вибіг на третій поверх. Підійшов до дверей номера Піменова, прислухався. А там таки тихо. От зовсім тихо! Постукав у двері. Ніхто не відповідав. Хоч абреки Піменова завжди біля дверей чатували. Сильніше постукав. Нічого. Тут вже узяли мене нерви, я плечем приклався і двері вибив, упав у кімнату, підхопився вже з браунінгом. Побачив на підлозі абреків, які зі стільців попадали, наче клунки. Он біля них самовар і чашки з чаєм. Вина вони не пили, а от чай полюбляли. Підійшов, подивився. Цілі, не вбиті, крові немає, і дихали. Здається, заснули. Далі пройшов, зазирнув до сусідньої кімнати. А там дівки та гості покотом валялися просто на підлозі. Тільки Піменова серед них не було! Я вже і під стіл зазирнув, і до туалетної кімнати. Не було. А ще сейф відчинений, у якому саквояж із готівкою був. Немає саквояжа!

Зрозумів я, що щось не те коїться. Кинувся я до коридору, а там — до вікна, яке у двір готелю виходило. Дивлюся, а ті троє чоловіків, яких я на сходах зустрів, вантажаться у візок із написом «Купець Сердюков: шампанське та інша амброзія». А на візку сидить той білявий зі шрамом, якого я вдень бачив. Аж отетерів я, а вони повантажилися і рушили з місця. Тут тільки до мене дійшло, побіг я до номера Піменова, вискочив на балкон. Візок купецький якраз із арки виїхав. Треба було його зупинити, бо поки збіжу вниз, поки знайду візника, зникнуть — і шукай потім вітра в полі. Я прицілився, спочатку у візок, потім подумав, що там же, скоріше за все, Піменов. Довелося вистрелити у коня. Просто в голову. Той упав, віз наїхав на нього і завалився на бік. Стрибати вниз із балкона було височенько, тож я побіг до сходів.

Коли вибіг на вулицю, побачив, що візок купецький лежить на боку і кінь мертвий поруч. А у візку нікого. Натомість інший візок помчав геть, і он із нього викинули когось. Мабуть, візника. Встигли пересісти нападники. Швидкі. Я озирнувся, побачив авто Піменова Ускочив, а Адам, який завжди там спав, прокинувся вже від пострілів.

— Вперед, Адамчику! Давай!

Той не розгубився, завів двигун, зірвалися ми з місця, об’їхали натовп, що зібрався біля вбитого коня і перекинутого візка, помчали далі. Аби втікачі одразу сховалися у якомусь провулочку, то могли б і загубитися, але узяла їх паніка. Гнали по головній вулиці, і невдовзі ми їх помітили. Потроху почали наздоганяти. Ось уже і поруч були. Нашій появі хлопці з візка не зраділи.

— Пригнися! — крикнув я Адаму, коли помітив руку з револьвером, що вилізла з дверей. Кілька пострілів, одна куля у скло влучила, розбила його. Ну й добре, тепер мені стріляти зручно! Вистрелив. — Жени, Адамчику, жени!

Адам натиснув на газ. Я ще двічі стріляв, коли помічав, що нападники в нас стріляти збираються. Потім ми наздогнали візок і вдарили передком. Візок аж здригнувся, і з нього вилетів ящик. Важкий, аби попав у кабіну, то або вбив би, або скалічив, однак Адам різко крутнув кермо і уникнув зіткнення. Ми ледь із дороги не злетіли, та водій утримав авто. А я вистрелив по конячці. Люблю я коней, і важко мені було по них стріляти, але що тут поробиш. Зашкандибала конячка, візок її штовхнув, вона впала, і візок на бік завалився. Адам по гальмах вдарив, аж закрутило наше авто.

Я головою скло на дверях висадив, але не знепритомнів, вискочив і кинувся до візка. Ось намагався підвестися з бруківки білявий візник. Пригостив його щедро носаком в обличчя, аж покотився той. Я присів, обшукав, знайшов наган, зрадів, бо ж у браунінгу моєму залишився тільки один набій. Відчинив двері до візка. На мене кинувся чоловік із ножем, отримав кулю в обличчя. Жартувати я не збирався. Ще один, скривавлений, підняв руки, третій був непритомний. Адам до мене підбіг. З його допомогою витягнули двох живих босяків, поклали на бруківку поруч із білявим. Люди сходитися почали, але стояли осторонь, боялися. Адам босякам руки в’язав, а я заліз усередину візка. Відчинив великий ящик, той, що босяки несли, коли на сходах їх зустрів. У ящику був Піменов. Непритомний, зв’язаний, із розбитою головою, але живий. Дихав. Я його витяг, наказав Адаму віднести до авто. Сам забрав саквояж із грошима, теж відніс. — Рушай, — наказав Адаму.

Їхали, коли до готелю назустріч поліція мчала. У двох екіпажах. Ще побачив на дорозі ящик, яким в нас кинули. Ящик луснув, з нього розсипався різний інструмент: сокира, молотки, ломик, щипці. Їх он мужики забирали тепер, у господарстві згодиться.

Ми повернулися до номера Піменова чорним ходом, щоб ніхто не бачив, як ми пана несемо. В номері довелося поливати всіх холодною водою, щоб прокинулися. Тільки відправили їх, як прибіг поліцейський пристав, переляканий стріляниною і вбитими.

— Степане Кузьмичу, що відбувається? Вашу машину бачили на місці стрілянини! За всієї поваги... — почав було справник, який Піменова помітно боявся.

— Розкажіть, — кивнув мені Піменов, який досі не оговтався від того, що сталося.

— Степана Кузьмича намагалися викрасти. Четверо босяків, яких ви знайшли біля перекинутого візка, — пояснив я.

— Викрасти? — злякався справник.

— Так точно. Для цього вони підмовили працівника готелю Мишку, щоб той зробив їм дублікат ключів від номера, офіціанта Семена, щоб поклав у чай для охорони снодійне. Він підклав снодійне, коли розливав шампанське по келихах. Фрукти, здається теж були зі снодійним. Невдовзі всі позасинали. Тоді босяки, які ховалися на горищі, спустилися, відчинили номер, зайшли, повантажили у великий дерев’яний ящик Степана Кузьмича, винесли його і намагалися втекти візком, який викрали у місцевого купця. Але втекти не змогли.

— Хто ті босяки? — спитав справник.

— Це і мені цікаво. Допитайте їх, я чекатиму результатів. — Піменов важко піднявся і подав приставу конверт.

— Я боюся, що буде скандал у газетах... — скривився справник.

— Газети не підніматимуть шуму, щоб не втратити моїх грошей. За це не хвилюйтеся. Допитайте босяків.

— Увечері доповім вам особисто! — пообіцяв справник.

Він пішов, а Піменов, блідий і переляканий, відкинувся у кріслі. Поруч стояли абреки з винуватими обличчями.

— Що ви думаєте про це, Іване Карповичу? — тихо спитав купець.

— Думаю, що за босяками хтось стояв.

— Хіба самі вони не могли?

— Ні, занадто складний план для них, босяки люблять працювати просто. До того ж, окрім грошей, вони прихопили і вас. Для чого їм ви?

— Узяти за мене викуп.

— Я так розумію, що без вас ніхто не може розпоряджатися вашими грошима. Це що їм — у банк вас вести, щоб викуп отримати? Думаю, вони везли вас, щоб віддати комусь, хто був готовий заплатити.

— Цікаво, цікаво. В мене є навіть кілька кандидатур, хто б це міг бути, — криво посміхнувся Піменов.

— Впливові люди?

— Дуже.

— Тоді босяки не переживуть цю ніч, — кивнув я.

— Що? — Він здивовано подивився на мене.

— Впливові люди не люблять залишати свідків.

Він замислився.

— Чорт, якби не ви, вони б викрали мене! — сказав згодом. — Я заплачу вам премію, Іване Карповичу.

— Дякую.

— А я вже думав, що дарма плачу вам гроші. Бо ж нічого не відбувалося.

— Відпочивайте, набирайтеся сил.

Я пішов. Дізнався, що і офіціанта Гришу, і прикажчика Митяя було вбито. Гришу зарізали на горищі готелю. Мабуть, босяки пробралися туди і чекали зручного моменту. Гриші обіцяли грошей за співпрацю, він підсипав усім, кому потрібно, снодійного, дочекався, поки всі заснуть, а потім побіг по гроші. Та замість них отримав ножа. Босяки хотіли спрацювати чисто, без свідків.

Увечері прибіг справник, який розповів про допит босяків.

— Злодії з Ростова, досить відомі. Білий, Солома, Копчик та Урлаш. Копчика вбито. Інші відмовилися свідчити. Ну, мої хлопці постаралися, і Солома розповів, що їх найняв якийсь чоловік, який обіцяв за вас, Степане Кузьмичу, дванадцять тисяч рублів! І всі гроші, які вони у вас знайдуть. Він же запропонував і план. До речі, босяки утекли б, але вони вирішили понишпорити у кишенях сплячих гостей, тому затрималися на кілька хвилин.

— Що за чоловік мене замовив? — спитав Піменов.

— Він жив тут же, у готелі, був записаний як інженер Штольц. Виїхав учора. Зараз намагаємося його знайти.

— Куди босяки мусили відвезти Степана Кузьмича? — спитав я.

— На хутір під Острогозьком. Ми відправили туди людей.

Люди нічого не знайшли, просто порожній хутір, господар якого давно жив у Петербурзі. Вночі всі босяки несподівано померли — дружно отруїлися. Інженера Штольца так і не знайшли. Кінці у воду. Однак я не любив залишати злочини нерозкритими. Поговорив з усіма в готелі, дізнався, що той Штольц двічі приводив до себе дівчат, а ще ходив на телеграф. Дівчата розповіли про вподобання Штольца у ліжку, а одна сказала, що дивилася його гаманець, поки він спав. У гаманці було небагато грошей і вексель на ім’я якогось купця. Прізвище дівчина не запам’ятала, але запам’ятала, що на плечі у Штольца був великий опік. На телеграфі я дізнався, що Штольц тричі відправляв телеграми: двічі до Ростова і один раз до Москви. Адреси мені дали. Знайомих у поліції я попросив знайти в картотеках кримінальників людину з обпеченим плечем. Не просто так попросив, а підкріпив прохання грошима Піменова. Поліція допомогла. Виявилося, що з великим опіком на плечі аж троє відомих злочинців. По фотографії впізнали одного. Шахрая з Астрахані на прізвисько Торт. Я написав звіт, де виклав усі зібрані відомості, віддав його Піменову. Той почитав, покрутив головою.

— А поліція ж казала, що знайти неможливо. — Він уважно подивився на мене.

— В поліції пристав за рік отримує стільки, скільки я за день. Я можу більше, ніж вони.

— Знайдете мені цього Торта? — спитав Піменов.

— Боюся, що тоді я не зможу залишатися у межах закону. Тому ні.

— Про закон можете не хвилюватися, я прикрию.

— Я виконую закон людський, бо він похідний від закону Божого. А від Господа ніхто не прикриє.

— Я вам можу дістати довідку з Синоду про відпущення всіх гріхів, — усміхнувся Піменов.

— Дякую, не треба.

— Невже вам нецікаво, Іване Карповичу? Ви ж мисливець! Ви узяли слід, прийшли до самої нори здобичі, вам не хочеться схопити її за шию і відчути смак крові, смикання артерій на зубах? — Він страшно ошкірився, закліпав очима.

Я подивився на нього. Він відвернувся, зніяковів, аж наче трохи злякався.

— Ні, — повторив я.

— Добре, Іване Карповичу, добре. Як хочете.

Більше Піменов мені таких пропозицій не робив. Збільшив свою охорону, найнявши ще двох інгушів. За кілька тижнів ці двоє нових охоронців кудись поїхали, а коли повернулися, то стало відомо, що у Москві вбито купця Селіванова, одного з найбільших постачальників армії. Перш ніж убити, його катували, а потім закинули у великий дерев’яний ящик і відправили посилкою додому. До посилки приклали лист, що це сюрприз для дітей, тому дружина Селіванова зібрала всіх трьох своїх чад, і на їхніх очах слуга відчинив ящик, звідки дістали пошматоване тіло бідолашного купця, якому в рот запхали його ж дітородний орган. І це ще були не всі жорстокості. Про це багато говорили, але в газетах було написано, що купець помер від серцевого нападу. Влада вирішила, що краще не повідомляти про такі звірства. Значно менше було розмов про шахрая на прізвисько Торт, якого знайшли у лісі під Москвою за кілька днів перед загибеллю Селіванова, голого і прив’язаного до мурашника. Казали, що мурахи з’їли його тіло наполовину. Подейкували, що хтось помстився Торту, який почав грати в занадто серйозні ігри. Як воно було насправді, ніхто не знав.

Я нічого не питав про ті події у Піменова, а він не розповідав. Премію за порятунок мені виплатив, хорошу премію. Завдяки їй я зміг вирішити деякі справи у Мурманську, де ми теж побували. Звідти я надіслав чудові листівки з місцевими краєвидами. Надіслав на хутір і Груні. З хутора не відповідали, Єлизавета Павлівна тримала слово, що більше не спілкуватиметься зі мною, а Груня ж була у Туркестані, де лікувала свого брата. З Мурманська ми поїхали на південь, потім побували аж у Томську, крутилися по всій країні. Піменов далі отримував конверти і роздавав, маючи, мабуть, хороший відсоток із цього колообігу. Я тільки головою крутив, бо не розумів, як можна було так легко гроші робити, не маючи ані землі, ані мануфактури якоїсь, ані навіть банку, а лише за рахунок перекладання конвертів. Якось я спитав про це Піменова. Він посміхнувся.

— Іване Карповичу (тверезим він завжди називав мене так, а п’яним — Банею), наша держава — велика скеля посеред моря приватного капіталу. У тіні скелі багато риби, яку гріх не ловити. І вміння роздивитися свою рибу в каламутній воді під скелею краще за землю чи мануфактуру. Особливо зараз, коли держава багато витрачає на війну. Коли настане мир, я, мабуть, відійду від справ, бо після теперішніх осетрів займатися якимись карасями мені буде нецікаво. Але поки я ловлю, і дуже добре ловлю в державній тіні. А ви, Іване Карповичу, стежите, щоб мене самого не виловили якісь зухвалі суперники. До речі, я збираюся їхати до Миколаєва, за тиждень. І в мене заплановано одну зустріч, до якої я хочу добре підготуватися.

— Що за зустріч?

— З якимись жидками з Одеси.

— З Одеси? — перепитав я, бо мав там пригоду, коли ловив маніяка перед війною.

— Ага. Ті жидки невідомо як узяли великий вплив на півдні і пропонують співробітництво. Я не люблю жидів, але заробляти готовий хоч із самим чортом. Та про тих пархатих кажуть, що вони дуже нахабні. І небезпечні. Я ж хочу бути впевненим, що все буде добре. Поїдете раніше, подивитесь, що там. У місті й за містом, бо ті жиди хочуть зустрітися у степу.

— У степу? — здивувався я.

— Так, кажуть, що в них певні непорозуміння з миколаївською поліцією. Може, і так, але мені не подобається зустрічатися в безлюдному місці.

— Якому саме?

— Вони скажуть, коли приїду до Миколаєва. Займіться цим.

— Добре.

— Ви як узагалі, всім задоволені, Іване Карповичу? — несподівано спитав Піменов.

— Так точно.

— Тоді будьте готові.

Після нападу ростовських босяків Піменов став дуже нервовий і злий. Почав їздити до лікарів. Якось я підслухав, як дівки, які йшли від нього, між собою шепотілися, що заслаб мій пан як чоловік. Таке могло бути після великого переляку. Переляк висушує чоловічу силу. А Піменов тоді встиг добряче злякатися. Недарма ж он як жорстоко помстився. І сам зробився жорстокий. Якось у Баку місцевий інженер-нафтовик, який був серед гостей, пожартував — підійшов зі спини, приставив палець і сказав «Руки догори». П’яний був, а всі якраз обговорювали зухвале викрадення власника нафтової компанії, за якого тепер вимагали великий викуп. Піменов аж підскочив, а потім кинувся на інженера і вбив би, мабуть, якби не розтягнули їх. У крові весь був, кричав, що приріже інженера, а той із розбитим ротом лише стогнав і плювався кров’ю. У інженера виявилися зв’язки в столиці, і Піменову довелося залагоджувати справу великими грошима. З Баку ми поїхали до Новочеркаська, потім до Юзівки, де у Піменова був цілий день зустрічей із фабрикантами.

Я, як завжди, крутився поруч, видивлявся, чи немає чогось підозрілого. Все було спокійно, я балакав із портьє, коли поруч пройшла жінка в оточенні кількох чоловіків. Портьє розповів, що це акторка Харківського театру, який приїхав до Юзівки з гастролями.

— Всім тут памороки забила, така красуня! — зітхнув портьє і пошепки запропонував хороших дівок. — Найкращих між Ростовом та Катеринославом включно!

Портьє у готелях завжди мали чим порадувати постояльців, але я відмовився. Піднявся на поверх до номера, коли побачив, що туди заходить акторка. Мабуть, Піменов запросив її у гості, він мав слабкість до культурних жінок. Почув, як відкоркували шампанське, пролунав її сміх. Піднявся на поверх вище, там усе обійшов, потім на поверх нижче. Все було спокійно. Тепер почекати, коли Піменов надудлиться, і можна лягати спати. Раптом я почув крик. Кинувся до дверей номера, вони були зачинені, постукав. Мені не відчиняли, жіночий крик тривав. Я вибив двері плечем, заскочив у номер, побачив абреків, які тримали ту дівчину, а Піменов її бив. Скоріше убивав, бо зі всієї сили гатив кулаками. Я рвонув абреків на себе, вони поточилися, устряв між Піменовим і дівчиною, взяв один його удар на себе, потім обхопив його і притиснув до себе.

— Ця сучка мене подряпала! Проститутка! Уб’ю! — верещав Піменов і намагався вирватися.

— Заспокойтеся! — крикнув я йому.

— Відпусти! Ваньку, відпусти, бо і тебе вб’ю! Заберіть його! — верещав Піменов. Абреки схопили мене, відтягнули. Дівчина лежала на підлозі, непритомна. Піменов підійшов до неї, але гнів його вже минув. Він постояв над скривавленим тілом, потім подивився на мене. — Чого ти вліз, Ваню? Що тобі до того?

— Так буде краще. Вона відома акторка, був би скандал... — пояснив я. Мене міцно тримали абреки.

— Та мені насрати! Я нікому не дозволю себе принижувати! — заверещав Піменов. Подивився на мене з п’яною ненавистю. Відійшов, закрутив головою. — Відпустіть його. Їдь ти, Ваню, до Миколаєва.

Мене відпустили, я забрав дівчину, відвіз її до лікарні, потім уже поїхав на вокзал. Подумав, що такий погляд від Піменова, нехай і п’яного, — майже вирок для мене. Треба було нам розійтися. Але відчував я, що він так просто мене не відпустить.

Коли приїхав до Миколаєва, на мене вже чекала телеграма від Піменова, в якій він просив вибачення і дякував за моє втручання, а також сповіщав, що з дівчиною все добре, її лікування оплатили наперед, сама вона отримає кругленьку суму на оздоровлення. Здається, Піменов протверезів і зрозумів, що мати мене за ворога невигідно. Я не повірив жодному його слову. Намірився піти від Піменова, але не вирішив, як це зробити. Поїхав до готелю, де вже було заброньовано найкращий номер для купця. Сам оселився у невеличкому неподалік. Вийшов до холу обдивитися і одразу побачив двох хлопців, що сиділи з газетами у кутку. Наче читали, а насправді дивилися, хто зайшов, а хто вийшов. Хлопці були в дорогих костюмах, курили сигари. З того, як до їхнього столика підходили офіціанти, видно було, що люди поважні. І при зброї, яка випиралася з-під піджаків. А ще он поруч на вішалці довгі чорні плащі і крислаті капелюхи. Щось мені це нагадувало. Я поцікавився у офіціанта, як давно ці товариші сидять.

— Та ще з ранку! — Офіціант їх помітно боявся.

— А хто такі? — спитав я, подавши рубль.

— З Одеси, жиди.

— Що у Миколаєві роблять?

— Та чекають когось. Вони озброєні, — прошепотів офіціант схвильовано, та я й сам бачив, що пістолети в них з-під піджаків випиралися.

Згадав я, що коли був останнього разу в Одесі, то бачив таких ось модників, у костюмах та при капелюхах. Аж ось на тобі, знову зустрілися. Обережно дивився я на них, коли помітив, що за ними стежать. Один обшарпаний хлопець, якого ледь із готелю не вигнали. Потім обшарпаний вибіг на вулицю, а хвилин за десять поліція приїхала. Десятків зо два, разом з урядником. Той пройшов усередину і заарештував цих двох. Поводився урядник нахабно, штовхався, кричав. Якась гра тут відбувалася, а що за гра, невідомо.

Ті жиди повернулися до готелю тільки під вечір і вже без пістолетів під дорогими піджаками. Виглядали не так самовпевнено. Дочекалися, коли прибув Піменов. Он зайшов один абрек, озирнувся, потім іще один, а далі Піменов і два абреки. Загін цілий. Двоє у капелюхах підійшли. Абреки напружилися, поклали руку на зброю, жиди показали свої руки, що без зброї, потім передали Піменову конверт. Пішли. Піменов пройшов до свого номера, я туди пізніше підійшов, коли перевірив весь готель.

— Все спокійно, — доповів йому. Сподівався, що Піменов зараз почне говорити про те, що більше я йому не потрібний. Але ні, вибачився за свою поведінку, передав мені лист від тої акторки з подякою.

— Найкращі лікарі допомагають їй, за тиждень вона виїде на Кавказ, щоб там продовжити курс оздоровлення. Вона вдячна вам за втручання, Іване Карповичу, і я теж. — Піменов умів робити дурниці, але вмів і залагоджувати їх.

— Добре, що з нею все добре, — кивнув я.

— А ви не любите, коли жінок ображають? — поцікавився купець.

— Не люблю.

— Щось особисте?

— Просто не люблю. Що то за люди, які до вас підходили?

— Та ті ж жиди. Назвали місце, де зустрінемося. Ось, навіть мапу приклали.

— Коли зустріч?

— Завтра о першій. Встигнете подивитися?

— Встигну.

Я хотів піти, але він зупинив мене.

— Іване Карповичу, це були нерви. Після того викрадення мені весь час сниться, що мене вбивають, я прокидаюся у холодному поту, це дуже дошкуляє мені, от і витіваю бозна-що. А ще п’яний був. Мені дуже прикро, що так сталося.

— Головне, що з дівчиною все добре, — кивнув я і змінив тему: — Мені потрібні гроші.

— Для чого?

— Купити коня і гвинтівку.

Піменов здивовано подивився на мене.

— Я ж хочу поїхати у степ, подивитися місце зустрічі. Не пішки ж туди бігти.

— А ви серйозно готуєтесь.

— У мене склалося враження, що до тих жидів треба ставитися серйозно.

— Можливо, можливо.

Він видав гроші. Гвинтівку я купив ще вдень, новенький манліхер, із якого я вже стріляв, а також півсотні набоїв. Коня знайшов поночі, трохи поспав і ще по темному виїхав у степ. Місце зустрічі було біля руїн якогось сараю в улоговині, якою проходив путівець. Жиди мали приїхати з півдня, Піменов — із півночі. Я вибрав місце так, щоб дивитися в спину гостям. Завжди краще, коли ти бачиш спину ворога, а він тебе ні. Місце було вигідне, але якби ті жиди вирішили перевірити околиці, то побачили б мене. Я сховав коня у балці поруч, а сам засів у кущах, вигнавши звідти змію. Дрімав, час від часу роззирався у бінокль. Десь об одинадцятій приїхали гості. П’ятеро жидів, у плащах та крислатих капелюхах пройшли степом навколо місця зустрічі і все обдивилися. Мене не помітили. Пішли собі. Я ще почекав, а потім обережно виповз на пагорб. На місці нікого ще не було. Згодом почув гуркіт двигунів. Два авто з півдня. Вони заїхали в улоговину і одразу розвернулися, наче збиралися швидко тікати. З машини вийшло шестеро, у своїх довгих плащах та крислатих капелюхах. Наче форма у них така, іншого не носять. Чекали. Піменов чогось не їхав. Жиди вже і палили цигарки, і сиділи в авто, коли попереду з’явився вершник. Я впізнав Адама. Він наганяв коня, але не виглядав переляканим. Під’їхав до жидів, щось їм сказав, вони кивнули, а він поїхав назад. Ще за годину приїхав Піменов. На двох екіпажах. Був злий. Мабуть, авто, найкраще авто, яке він винаймав у кожному місті, зламалося десь по дорозі.

Жиди презирливо дивилися на нього, і Піменов дратувався ще більше. Вони стояли навпроти один одного, жиди і Піменов з абреками. Розмова не виходила. Головний із жидів щось казав Піменову, той крутив головою. Коли говорив купець, крутив головою жид. Махали руками, кричали, аж мені чутно було, хоч не розбереш, що саме, а потім схопилися за зброю. Вихопили пістолети та револьвери, наставили один на одного. Можна було вистрелити, і почалася б стрілянина. Вони перебили б один одного, а я міг би підчистити все і поїхати. Чим не вихід розстатися з Піменовим, бо ж просто так він мене не відпустить? Була в мене така думка, але не наважився я.

Тим часом жид заговорив, махнув своїм, ті опустили зброю. Піменов наказав те саме абрекам. Далі розмовляли, але без результату. А потім головний жид почухав потилицю, і в одній з машин несподівано відчинилися задні двері, з яких стирчав кулемет. Англійський льюїс, який легко було впізнати по товстому дулу. Стрілець сидів у машині за сталевими листами. Жиди добре підготувалися. Мені приємно було дивитися в бінокль на розгублене обличчя Піменова. Його абреки тримали руки на револьверах і, можливо, готові були вмерти. Але Піменов хотів жити. Щось казав, а сам озирався навколо, мабуть, шукав, де ж я. Жид щось казав йому, посміхався, почувався господарем ситуації. Піменов кусав губи, дуже нервував. Я почекав ще трохи, потім прицілився. Стрілець у машині був захищений сталлю спереду, а ось із тилу — ні. Постріл. Натиснути на гачок він не встиг. І жиди, і абреки наставили зброю один на одного. Нерви були на межі. Піменов щось сказав, жид покрутив головою. Піменов узяв папаху одного з абреків, помахав нею. А, він хотів, щоб я довів свою присутність. Піменов кинув папаху, я мусив у неї поцілити, але подумав, що є ж кращий спосіб довести, що я є. Постріл — і капелюх головного жида покотився по землі. Він схопився за голову, затремтів. Ну, воно б кожен злякався. Наказав своїм опустити зброю. Правильно зробив, бо тепер у них не було шансів. Піменов говорив, жид кивав. Потім подав руку. Піменов її потиснув, щось сказав і посміхнувся. Мабуть, пообіцяв, що коли домовленість буде порушено, то наступного разу куля може пройти нижче. Жиди пострибали у авто і поїхали. Піменов почекав, потім махнув мені. Я забрав коня і спустився вниз. Піменов був украй задоволений.

— Браво, Іване Карповичу. Хоча ви б могли втрутитися і раніше, а не випробовувати мої нерви.

— Що вони хотіли? — спитав я.

— Моєї допомоги у розширенні ринків збуту.

— Ви домовилися?

— Так. Спочатку вони пропонували якісь крихти, але ваш постріл вразив їх, і ми домовилися, що їм залишатиметься третина прибутків. Іване Карповичу, можливо, це був найдорожчий постріл у вашому житті. Поїдемо, відсвяткуємо?

— Я б не розслаблявся. Вони можуть вдарити.

— У Миколаєві їх дуже не любить поліція. Вони намагалися зняти справника, бо мають зв’язки в губернії, але у справника теж виявилися зв’язки. Тому він на них дуже злий. І в Миколаєві ми можемо бути спокійні, бо вони туди не полізуть.

— Я буду спокійним, коли ми поїдемо звідси подалі.

— Вас теж вразили ці жиди?

— Трохи.

— Це ж треба, дебелі, одягаються он як, горді, і ведуть справи так, що в них із рук губернатори та генерали харчуються!

— Це люди пана Бенціона? — спитав я.

— Я на їхніх жидівських аферах не дуже знаюся, але чув, що в Одесі ще перед війною була війна. Одних посунули, прийшли інші. Цей, з яким я розмовляв, — Абрам Богопольський, він там зараз один із головних.

— А чим вони торгують?

— Всім, Іване Карповичу. Але здебільшого алкоголем.

— Хіба це не заборонено? Сухий же закон.

— Заборонено. І через ту заборону тінь від державної скелі значно виросла, і тут почали водитися по-справжньому золоті риби! Дурень той, хто не вловить. Ці жиди вміють робити справи, і їм стало тісно в Одесі. Тому вони звернулися до мене, бо знають про мої зв’язки у прифронтових губерніях. Хотіли, щоб я працював на них. Але тепер вони будуть працювати на мене. — Піменов зареготав. З його піднесеного настрою було видно, що мої постріли справді принесли йому багато грошей. — Іване Карповичу, гроші за коня і манліхер залиште собі. І буде вам премія.

— Я хотів би взяти відпустку. Трохи заморився.

— Ні, Іване Карповичу, ніяк. Тут же тільки велика риба пішла. А де велика риба, там і охочих ловити її багато. Як мене за сто тисяч ледь не вбили, то за мільйон вже точно вб’ють. Залишайтеся зі мною. І відпочивайте зі мною. Завтра поїдемо на пароплаві до Туапсе. Там і відпочинемо кілька днів, бо я теж заморився. А зараз — пити шампанське!

У Миколаєві я не пив, а вже коли сіли на пароплав, то дозволив собі. Ні, не шампань, його я не розумів, а кілька чарок хорошого коньяку. Вже коли Форос проминули, почався страшенний шторм. Цілий день нас кидало по морю, чесно кажучи, вже думав, що упокоюся на дні морському. Молився. Але випливли. У Туапсе Піменов улаштував святкування на тиждень. Найкращі люди імперії на ті свята приїздили. І генерали, і придворні, навіть міністри! Ніхто не гидував щедрістю Піменова, а він шампань хлистав, але про конверти не забував. Усі були задоволені і дякували щедрому господареві. Я теж дозволив собі розслабитися, тим більше, що крутилися навколо всілякі хористки, кожна з яких радо мені приділяла увагу, бо всі знали, що я ледь не радник Піменова, поважна людина. Дякувати Богові, через бороду та пофарбоване волосся мене ніхто не пізнавав, і прізвище моє залишилося без брудних плям.

Піменов моєму розговінню дуже зрадів.

— А то думав уже, чи хоч не содоміт ви, Іване Карповичу!

— Свят-свят-свят.

— Та я чув, як хористка кричала вночі.

— То вона розспівувалася.

— Ну добре, а то я содомітів не люблю.

— Як жидів? Не любите, але справи маєте? — пожартував я.

— Вимушений, Іване Карповичу. У Петербурзі, у високих колах, там кого не візьми, а вся ця шатія-братія. І вони ж один за одного стіною стоять. Доводиться терпіти. — Він усміхнувся. Останнім часом заспокоївся, не зривався, і з жінками в нього, здається, налагодилося, принаймні кричали вони в нього як різані. — Шампанського?

— Ні, я погуляю піду, роздивлюся.

— Та відпочивайте. Це дача наказного отамана Кубанського козачого війська, добре охороняється, то тут ми у безпеці.

— Воно-то так, але це Кавказ, а я Кавказу трохи скуштував, більше не хочу.

— Ну, у мене на той Кавказ свій Кавказ є, — посміхнувся Піменов. — Піду поплаваю.

Пішов, за ним абреки його, які завжди поруч були. Всілися на камінні пляжу, а Піменов пірнув у воду. Я походив дачею, переконався, що охороняють її добре. Три десятки козаків, три кулемети і навіть невеличка гарматка, повернута у бік моря на випадок атаки турецьких диверсантів. Я пішов до себе. Там на мене хористка чекала. Я їй кажу, що вже не в тому віці, щоб ніч не спати і вдень працювати. А вона каже, що отримала наказ від Піменова мене відпочивати.

— Лягайте, я вам масаж зроблю, — запропонувала.

— Кого? — аж трохи злякався я, бо мало що ці бісові дівки запропонують.

— М’язи вам розімну, лягайте.

Ви ото, може, сміятиметесь, але такий я обережний був, що спочатку хористку обшукав, речі її перевірив. А то ляжу, а вона мені ножик у шию, як ота жидівська красуня з Біблії, яка царя ворожого прирізала.

— А це що? — спитав, коли склянку якусь побачив.

— Це олія. Руки натерти. Ось, — вилила собі у долоню, розтерла. — Лягайте.

Ну добре, ліг я, дивлюся на неї.

— Ви долілиць лягайте, я спину тертиму.

Перевернувся я. І як узялася вона за мене! Дівка, ручки ніжненькі, а так мене пробрало, що аж стогнав.

— Не боляче? — питала мене.

— Добре! — хрипів я. Вона мене далі мутузила. Наллє на руки олії і далі тре. Потім заспівала. Нашу пісню! — О, а ти звідки така? — спитав я.

— Та місцева.

— А пісні звідки наші знаєш?

— А це наші пісні, козачі, кубанські.

— А як ви балакаєте? — спитав я.

Вона і забалакала, по-нашому, як у малоросійських губерніях балакають. Як пташки райські мені заспівали, бо давно вже не чув говірки рідної.

— Балакай, балакай! — попросив дівчину. — Як тебе хоч звати?

— Женев’єва.

— О Господи, що це у вас козаки п’ють, що так дівок називають?

— Ні, це тут мене так звуть, а вдома я Настя.

— Ану, Настю, заспівай щось. Хороший у тебе голос!

Вона як заспівала, я аж розплакався від розчулення. Бо і пісні наші, і голос же такий, що аж серце від нього бриніло. Весь день мені та дівчина прикрасила. Коли йшла, дав їй грошей.

— Та не треба, що ви! Заплачено вже! — зніяковіла вона.

— Це не плата, а дар. Ти мені радість подарувала, а я тобі тільки грошей. Бери, навіть не сумнівайся.

Узяла, поцілувала солодко і побігла. Я приліг із келихом коньяку, смакував і сумував. Ото, спитаєте, чого сумувати, коли як кіт у маслі жив. Але людина, як би їй добре не було, а про щось та знайде посумувати. Допив я коньяк і задрімав. Прокинувся, коли вже темно було, вирішив води попити. Вийшов тихенько в коридор. Там почув кроки. Може б, і уваги не звернув, бо у будинку прислуга була, абреки, чи з хористок хтось при Піменові залишився. Але кроки були такі, наче скрадався хтось, навшпиньки. Чого б це? Я заморений був, спати хотілося, але тут одразу серце застукало. Невиліковно це. Хіба що пристрелять колись мене, тоді вже покину цю дурну справу усюди ніс свій пхати.

Добре, що босоніж вийшов. Тихесенько пішов за кроками. Думав, хтось сходами вниз піде, але ні, той хтось вийшов на балкон на другому поверсі. При світлі місяця помітив, що був це один із абреків Піменова. Хто саме, не роздивився, але у папасі. Ступнув за огорожу балкона і зліз униз. Ага, по мотузці. Пішов донизу тихенько. Мабуть, теж чоботи зняв. Я трохи почекав і сам по мотузці зліз. Добре хоч не в білому спідньому був, а у темному халаті, який Піменов подарував. Лізти у тому халаті було незручно, та вже як є. Ступив на бруківку і пішов. Тримався тіні, щоб місяць мене не видав. Абрек попереду був, потім зупинився. Невже почув? Присів я, і він присів. Щось робив, може, зброю діставав, а в мене ж браунінг під подушкою залишився і манліхер у шафі. Навіть ножа завалящого не було!

Пощастило, що не діставав абрек зброю, а взувався. Чоботи у нього зв’язані були і на шиї висіли. Взув їх і пішов по землі, між деревами. Я за ним. Поки бруківкою, то добре було, а далі почався парк. То камінці гострі, то шишки, то голки, то гілки сухі. І не скрикнеш, і не засичиш! Зуби зціпив і скрадався собі. Особливо сухих гілок боявся, щоб не тріснули, не видали мене. Бачу, що абрек униз пішов, до пляжу. А там що робити? А там роздягнувся він, одяг сховав і в самих кальсонах пішов у море. Тихенько зайшов і пішов уздовж берега. Присів, що ледь голова стирчала. Дачу оточував високий паркан, по якому ще й колючий дріт пустили. Паркан доходив до самої води і аж у воду. Але під час штормів повалило частину огорожі, то можна було там пройти. Он пройшов абрек водою. Я за ним. Обережно так, щоб не плеснути.

За огорожею абрек вийшов на берег і пішов ним. Не поспішав, наче придивлявся. Може, він по якій таємній справі Піменова поспішає, а я оце за ним слідкую? Дурниці, але частенько так виходило, що і з дурниць зиск траплявся. То крався собі. Ага, он свист. Повернув абрек до кущів. Чекали його там. Я теж у кущі поліз. Всі підошви на ногах здер, як по жаринах ходив. І що виходив? А нічого, бо абрека чекали його ж одноплемінники. Поговорили по-своєму. Двоє горян і абрек. Утрьох. Тихенько гомоніли, наче обговорювали щось. Потім абрек назад пішов. Якби сам горянин залишився, спробував би його схопити та допитати. Але проти двох вирішив не лізти голіруч. І слідкувати за ними не зміг, бо трохи відійшли, сіли на коней і поїхали собі. Куди там мені було їх наздогнати.

Повернувся до дачі тим самим шляхом, яким і вийшов. Тільки на балкон як залізеш, без мотузки, яку абрек забрав, коли повертався? А двері зачинені, і при дверях два козаки сплять. Довелося на дерево лізти і вже з дерева стрибати, ледь не гепнувся. Та все ж добрався до своєї кімнати. Коньяком рани на підошвах промив і внутрішньо прийняв.

Вранці розбудив мене Піменов. Зайшов до кімнати без стуку, тепер дивився на мене підозріливо.

— Де ви вночі були, Іване Карповичу?

— Я? — здивувався, бо всю ніч мені то голос Насті чувся, то доторк рук її відчував. Райські сни, а тут питають мене.

Піменов ковдру схопив і ноги мені заголив.

— Що це у вас зі ступнями, Іване Карповичу? — спитав суворо. А тут же і не збрешеш, бо ступні подерті всі, рушниками замотані. — Сліди на бруківці позалишали.

— Та я той, перепив звечора, прокинувся і хористку вчорашню згадав.

— Женев’єву?

— Ага, Женьку. Ну і поніс мене чорт до міста, бо захотілося її побачити, хоч вий. Босоніж поперся, дурень п’яний! Тільки коли ноги здер, то протверезів трохи і назад пішов. Ви вже вибачте, якось розслабився я.

— Ну, це не страшно. — Піменов заспокоївся. — А що, сподобалася вам дівуля? Можу домовитися, щоб при вас була.

— Ні, не треба, — махнув я рукою.

— Чому? Наче непогана.

— Та хороша, тільки я оце так бачу, коли кожен день нова, то воно веселіше, — усміхнувся я, і Піменов зареготав.

— Ну, це точно. Прислати сьогодні нову?

— Присилайте. Відпочиваємо ж, — кивнув я.

— Тільки дурниць не робіть, а то ще пристрелять козаки з охорони.

— Так вони наче мене не помітили.

— Вони — ні, а абреки мої помітили, вранці вже, сліди ваші криваві, сполошилися дуже. Добре, що це ви.

— Вибачайте, воно ж перебрав, і завирувало тіло.

— Та нічого. Аби на здоров’я. До речі, завтра у гори поїдемо. Ведмедя нам обіцяють. Полювали на ведмедя, Іване Карповичу?

— Ні, тільки на ярмарках бачив. А де полюватимемо? Я б з’їздив, подивився.

— Та не треба, з нами два десятки козаків будуть та ще абреки. Хто нам страшний?

— А все ж перевірив би.

— Та у горах десь, спитай у вахмістра, він знає.

— Добре.

Піменов пішов, а я почав підошви свої роздивлятися. Ще рани промив коньяком, почекав, поки висохнуть, замотав у м’які онучі. Наче нічого, ходити можна. Вийшов, поснідав із чаєм, потім поговорив з вахмістром. Той на мапі показав, як проїхати до місця полювання.

— Якщо верхи та поспішати, то за дві години можна доїхати. А як не квапитися, то і всі чотири, — пояснив вахмістр. — Там будиночок є. Колись село було горянське, але немирні вони, то і прибрали їх звідти.

— А зараз як там місця, мирні? — спитав я.

— Та мирні, але ж гори, самі розумієте. Наче мирні-мирні, а потім вискочить кілька абреків із рушницями. Воно ж гори, ліси, сховатися будь-де можна. Краще самому туди не їздити. Як збираєтеся, то я вам двох козаків дам.

— Ні, дякую, я просто питаю, щоб знати. Завтра вже всі разом поїдемо, — сказав я.

Ще поспитав, а потім попросив коня, щоб до міста з’їздити. Дав мені вахмістр хорошого коня, закинув я манліхер за плече, поклав браунінг у кишеню, зайшов до Піменова.

— Ваша благородь, я до Туапсе поїду. Як прихистить якась добра душа, то, може, і заночую. За мене не хвилюйтеся.

— А полювання? — спитав купець. — Ми ж зранку їдемо.

— Та, якщо можна, без мене. Козаків багато, абреки при вас. Я по мапі подивився, наче нічого небезпечного, — збрехав я.

— А для чого це ти до міста з гвинтівкою зібрався? — спитав Піменов.

— Степане Кузьмичу, я вже бував у бувальцях на цьому Кавказі, тепер обережний зробився. Не тільки гвинтівка, але і браунінг при мені, і ніж. Стерегтися тут треба, такий вже край.

— Ну, може, ти і правду кажеш. Їдь. Завтра полювання, а післязавтра до Царицина поїдемо. Справ багато, досить відпочивати.

— Слухаюсь!

З тим і пішов я. Коли виходив, побачив, що одразу кілька автомобілів приїхало. Гості до Піменова. Просто так до нього не пускали, обшукували абреки і чоловіків, і жінок. Принизливо, але всі терпіли, бо або самі конверти привезли, або по конверти приїхали.

Поїхав я. Наче до Туапсе, а потім у гори узяв. Спочатку дорога широченька була, навіть два вози мені місцеві трапилися. Вози там були з двома великими, у зріст людини, колесами. Їхали на них горяни, зі мною віталися по-своєму. Я теж вітався — головою кивав. Кілька верст проїхав, а потім повернув на вузеньку доріжку над урвищем. Видно було, що їздили по ній мало, а як і їздили, то верхи. Бо он каміння осипалося, он дерево впало, а ніхто не прибирав. Кінь пройде — і добре. Їхав я, роззирався навколо, інколи зупинявся, діставав зошит і вдавав, що записую щось чи малюю. Нехай як хто бачить, то думають, що це я природознавець який, відпочивальник, якому на березі нудно стало, то забрався у гори.

Їхав тою дорогою довгенько, вона вже зовсім на стежину перетворилася, коли виїхав до галявини, на якій хата стояла, з колод складена, а поруч руїни кам’яних хат, які у Криму саклями називаються. Біля цілої хати метушилися козаки. Моїй появі здивувалися, взяли мене за благородного.

— Ви б, пане, тут не їздили самі, — сказав один з козаків.

— А чого?

— Та ведмеді тут є, вовки.

— Ведмеді? — здивувався я. — Ну, ведмеді не страшні, я ж верхи.

— Так коня ведмідь може налякати — і полетите у провалля тільки так.

— І то правильно. А чого ж не вполюєте того ведмедя?

— Та завтра приїде сам наказний отаман із товаришами, щоб його полювати. А потім відпочивати тут будуть. То ми готуємося.

Я пригостив хлопців цигарками, вони мене — чаєм. Розповіли, що до вечора треба їм скласти піч. Потім ту піч накриють брезентовим наметом, нагріють дровами, і буде лазня.

— Гості нагріються і потім у струмок холодний стрибатимуть. Он бачите, ми зі струмка каміння повитягували, то наче озерце маленьке вийшло, — показував козак.

— А що тут, братці, окрім ведмедів, є якісь небезпеки? Абреки водяться? — спитав я.

— Та останнім часом тихо.

— А то ж пишуть, що небезпечно на Кавказі, я по горах їду, і страшно мені.

— Ну, воно самому краще не їздити. Бо час від часу з’являються тут абреки. Два роки тому банк пограбували в Туапсе, а минулого року купця Бархуряна викрали. А так спокійно.

— Ну добре, тоді я далі проїду.

— А далі дороги вже немає. Стежина вузька, але нею лише пішки. І краще не їздити, бо зовсім глухі місця.

— Ні, пішки ходити не хочу, — відповів я. Ще посидів трохи, розпитав у який бік за ведмедем підуть. Виявилося, що долиною річки гірської.

Поїхав я з галявини, за ріг заїхав, з коня зліз і повів його до лісу. Здерся на гору, щоб можна було і село покинуте, і всю долину бачити. Коня прив’язав, дав йому вівса, а сам дістав хліба шматок та сала вудженого. Хороше сало кубанські козаки робили, от що значить наші люди. Поїв трохи, шинель простелив і влігся поспати. Подрімав, подивився у бінокль, нічого підозрілого не побачив, ще подрімав. Козаки біля хатини працювали, вже пічку склали, дров нарубали купу, поїли, тепер відпочивали. Троє з рушницями пішли кудись, мабуть, перевірити, чи не втік ведмідь. Я ще поспав, погодував коня, зводив його до джерельця поруч, потім прив’язав і сів дивитися. Темнішати почало, у горах це швидко. Коли остаточно смеркло, поліз на гору поруч. З неї навколо добре видно було. Придивлявся, чи не мигне десь вогник. Але темно і тихо. Довго я чекав, потім на горі і влігся, заснув. Вночі прокинувся, знову подивився навколо. Темно. Ще й під ранок прокинувся. І помітив сірий стовпчик диму на сусідній горі. Стовпчик той побув трохи і зник, а я йому зрадів, бо недарма ж сидів тут ніч.

Здерся на дерево і почав видивлятися ліс там, де бачив дим. Довго дивився, потім помітив папаху. Горяни. Скільки їх було, важко сказати, начебто двох бачив. З гвинтівками. Сиділи на іншому схилі ущелини, по якій мали вести Піменова до ведмедя. Зручне місце. Залп дадуть і втечуть лісом. Навряд чи їх хтось переслідувати наважиться у цих диких краях. А як і наважаться, то не наздоженуть.

Далі роздивлявся, коли побачив, що по схилу один дереться, що з боку Туапсе приїхав. Дуже поспішав, то не крався, а саме дерся. Прибіг до своїх, руками серед дерев замахав. Потім поїхав до Туапсе сам, а товариші його, яких виявилося з десяток, у гори пішли, залишивши місце засідки. Що сталося? Нічого не розумів. Подивився на козаків, а до них примчав вершник, щось розповідав. Козаки швиденько манатки зібрали, на коней повантажили і поїхали геть. Видавалося, що не буде полювання. А чого ж не буде? Погані були в мене передчуття. Узяв коня, повів до доріжки, потім скочив і помчав до Туапсе. По дорозі козаків нагнав.

— Чи вже вполювали ведмедя? — здивувався.

— Відмінили полювання, — відповіли козаки насуплені.

— Чого ж так?

— Та гостя вбили, заради якого полювання затівалося.

— Що? — нагнав я коня і вже аж летів до Туапсе. Лаяв себе, що у гори поперся, коли треба було поруч бути. Думав я, що абреки у горах вдарять, а воно вийшло інакше. Невже навмисно відволікали?

Примчав до дачі, а там купа народу, поліція, козаки, самого наказного отамана чекають. Розповіли, що стріляли в Піменова.

— Хто стріляв?

— Чоловік якийсь. Під виглядом візника пробрався на дачу, побачив Піменова і розстріляв із револьвера. Вбив би на місці, але абреки затулили собою купця.

— Так живий він?

— Був живий, але три поранення. Повезли його до військового шпиталю. І двох абреків, бо вони теж поранені.

— А той, хто стріляв?

— Убитий.

— Хто він?

— Та бозна, з вигляду русачок. Його теж до шпиталю повезли, у морг.

Поїхав я до шпиталю. Там мене не хотіли пускати, але хтось пояснив, що я радник Піменова, і пропустили. Лікарі сказали, що купець живий, але стан важкий.

— Два поранення легкі, а ось третє — у шлунок. Важко щось сказати, — розповів мені лікар, який був на операції.

З абреків один був мертвий, а другий тільки крові добряче втратив. Я сходив до моргу, щоб подивитися на вбитого. Років тридцяти чоловік, із короткою борідкою і русявим волоссям, хрест на ньому, справді схожий на руського. Тільки ось вуха дивні. Знайшов я лікаря, привів, показав.

— Що це з вухами таке?

— Обмороження. Довелося частково ампутувати. У нас кілька таких було, з Карпат. Там узимку були сильні морози, дуже багато обморожених. Цей із них, — одразу сказав лікар.

— Думаєте, з армії? А може, цивільний?

— Ні, ось бачите, шрам, це від багнета австрійського. Таки військовий.

— Але не з вашого шпиталю?

— Ні, не з нашого.

Пішов до поліції. Розмовляти зі мною ніхто не хотів, усі перелякані, бо ж начальства наїхало багато, скандал величезний — на дачі наказного отамана ледь не вбили військового постачальника! Однак я одного урядника відвів, запросив до трактиру, там посадив в окремому кабінеті, замовив горілки та гарячих закусок, ось і пішла розмова. Виявилося, що у мертвого документів із собою не було. Вдалося з’ясувати, що прибув він потягом з Ростова ще два дні тому, зняв кімнатку в місті, господарю сказав, що прибув на оздоровлення.

— Покрутився тут, мабуть, розвідував щось, потім напав на візника, оглушив його, зв’язав, сам узяв віжки і поїхав на дачу, — розповідав урядник, після кожної чарки все охочіше. — Охороні сказав, що його викликали гостей відвезти. А там гостей було повно, і пропустили його. Зараз козаків заарештували, допитують, чи не були у змові. Але, здається, просто ґаву спіймали. Нападник проїхав усередину, а купець якраз із гостями повертався після прогулянки парком. Візник вихопив револьвер. Якби одразу почав стріляти, то вбив би, але трохи затримався, абреки встигла купця затулити. Потім уже стріляв, але лише поранив. Ну а абреки його застрелили. Там ще дівку поранили.

— Що за дівка?

— Хористка, Настя звуть, із місцевих. Вона у повітовій лікарні.

— Жива? — спитав я спокійно, наче анітрохи те мені не цікаво.

— Жива.

— Ну й добре. Що ж, смачного.

— Може, вип’єш зі мною? — запропонував урядник.

— Та іншим разом.

— А ти Чорного людина? — спитав урядник. Чорним Піменова називали. Казали, що таке прізвисько в нього було, бо займався темними справами. Прізвище ж його від народження було Гусаков. Але коли пішов угору, то Гусаков здалося йому занадто мужицьким, заплатив і став Піменовим.

— Так, його, — кивнув я.

— Кажуть, на нього вже замахи робили...

— Всяке кажуть.

— Якісь офіцери його приговорили, — прошепотів урядник.

— Офіцери? — здивувався я.

— Ну, плітки такі ходять. Цей нападник теж, мабуть, офіцер.

— Чому так думаєш?

— Бо сліди поранень, воював він.

— Може, солдат? — спитав я.

— Усі зуби цілі. У солдата хоч як, а пара зубів вилетить при муштрі, — слушно зауважив урядник.

— І то так, — погодився я. — А за що офіцери Чорного могли приговорити?

— Та звідки ж я знаю? Кажуть так.

— А що ще кажуть? Про абреків нічого не чутно?

— Яких абреків? — підозріливо подивився на мене, аж чарку відставив.

— Я за містом їздив, бачив цілий загін. При гвинтівках, у папахах.

— Ну так, почали тут їздити, кілька днів уже. А тобі то що?

— Та нічого. А хто такі, відомо?

— Та, може, контрабандисти, вантаж із Туреччини чекають.

— А може, ще хтось?

— Ну, може... — Урядник випив, а я на стіл червінець виклав. Урядник зацікавився, узяв гроші, нахилився до мене і прошепотів:

— Кажуть, що Туташхіа у наших краях з’явився.

— Хто такий?

— Та відомий грузинський абрек. Усі думали, що вбили його, а він живий виявився.

— А чим відомий?

— Тим, що ніхто його спіймати не міг. Ну і тим, що не за гроші він.

— Абрек і не за гроші? — здивувався я. — З бунтівників, чи що?

— Ні, не політичний, абрек. Але може людину викрасти, а потім відпустити.

— Як?

— Скаже, що хороша людина, і відпустить. А іноді так буває, що схопить і викупу не схоче, застрелить. Мовляв, погана людина — і все.

— І що йому в Туапсе треба? — поцікавився я.

— Та бозна. Але всі жмикрути місцеві бояться. Хто зміг — поїхав із міста, інші під охорону попросилися. У шпиталі військовому цілий поверх зайняли, щоб перечекати. А Чорний твій про Туташхію цього не згадував?

— Ні, перший раз чую про такого. А чому Чорному про цього абрека згадувати?

— Та, кажуть, були в них якісь справи.

— Що за справи?

— Не знаю напевно. Подейкують, що Туташхіа вбити Чорного хоче, а за що, бозна.

— А той Туташхіа, він у місті ховається? — далі розпитував я.

— Навряд чи. Скоріше, десь у горах. Кажуть, із ним ще абреків з десяток. Якусь велику справу готують.

— Чого ж про це нас не повідомили? — здивувався я.

— А хто насмілиться? Ви ж гості наказного отамана. Йому скажи, то він і голову зніме, кричатиме, хто тут господар — він чи абреки якісь. То всі й мовчали, сподівалися, що пронесе. А тут той дурник вискочив, незрозуміло звідки.

Ще побалакали, і пішов я. Кортіло мені дуже до лікарні, співачку провідати, але мусив бути у шпиталі. Побачив, що абреки біля дверей стоять. Загинув Аслан, поранений був Ібрагім, а вціліли ті двоє, нові. Підозріло якось. Вирішив за ними стежити. Вони чергували біля дверей, потім їх козаки змінили. Абреки у місто пішли. Спочатку зайшли в якийсь трактир, на гірський лад зроблений, поїли там. Потім один в один бік, а другий — в інший. Розбіглися. Я пішов за тим, який старший був. Може, не бігатиме багато. Погуляв він містом, кілька разів озирнувся, мабуть, боявся, що стежать за ним. Потім звернув у вузький провулок. Не люблю я таких провулків, бо там ховатися ніде. Відпустив його трохи і почав скрадатися. Спочатку подумав, що упустив, а потім почув, що собака попереду загавкав. Біля саклі одної, виноградом обплетеної. Стояла та сакля осторонь від вулиці, на самому краю яру, зарослого чагарниками. Навколо саклі галявина, трава викошена, не підійдеш. Довелося обійти і на краю ярка сховатися. Подумав, що коли передавав абрек комусь звісточку, то побіжить гонець у гори.

І справді, за чверть години вискочив із саклі хлопчик років дванадцяти і побіг швиденько у гори. Дитина. Аби дорослий був, я прихопив би, допитав би, або сам, або з тлумачем. Але дитину хапати недобре якось було. То пропустив. Далі у кущах сидів. Ну, думаю, зовсім здичавів, у лісі ночую, в кущах удень сиджу. Але що поробиш.

Десь за годину хлопчик назад прибіг. Важко дихав, швидко біг. Значить, недалеко абреки від міста. І щось задумали. Посидів я ще трохи — і хамелю-хамелю, до Туапсе. Спочатку до шпиталю. Там сказали, що Піменов живий, опритомнів і про мене питав. Кинувся в палату — козаки кажуть, що лікар наказав нікого не пускати. Пішов до лікаря, пояснив, що треба мені, він дозволив. Попросив тільки недовго і щоб пораненого не хвилювати. Зайшов я до палати. Піменов лежав блідий і насуплений.

— Дозвольте доповісти? — спитав у нього. Він кивнув. Я доповів про стрільця, про абреків не сказав, бо ж до пуття нічого не знав. Піменов вислухав.

— Ви той, Іване Карповичу, більше мене не залишайте. Бо бач без вас як.

— Добре, буду поруч.

— І охорону б мені посилити. Аслан мертвий, Ібрагім поранений, тільки двоє залишилися, але їм я не дуже довіряю.

— Чому? — спитав я.

— Бо не знаю їх. Вони з аулу Аслана, він казав, що надійні хлопці. Ну, коли я їх до Москви посилав, вони все добре зробили. Але довіра починається, коли ти сам людей у справі бачив.

— Можу порадити двох хлопців для охорони. Тільки вони зараз на фронті, не знаю, чи можна їх звідти дістати.

— Можна. Що за хлопці?

Я йому про Четверга та Андрія розповів.

— Бійці що треба. Я б із такими нічого не боявся.

— Напишіть їхні прізвища і в якій частині служать. Я їх викличу в тил. А поки будьте поруч зі мною. Щоб я не нервував.

— Буду поруч, — кивнув я і подивився на купця. — А ви про розбійника Туташхію щось чули?

— Що?! — Піменов аж підхопився, застогнав, і побачив я в його очах страх. Не переляк, а страх, який переповнює всю людину і вигризає їй душу.

— Тихо, тихо, тихо! — заспокоїв я, схопив Піменова і притиснув до ліжка. — Лежіть, вам не можна нервувати.

— Що ти знаєш про Туташхію? — спитав він.

— Ходять чутки, що він у місті. У вас були з ним якісь справи?

— Він хотів мене вбити! — прохрипів купець.

— За що?

— Бо я помстився за одного з убитих ним фабрикантів. Знищив усю його банду. Думав, що знищив і самого абрека, але він якимось дивом вижив!

Піменов тремтів, йому зробилося зле, я покликав лікаря. Той, коли побачив стан пораненого, злякався і вигнав мене. Потім я чув, що Піменов наказав готувати від’їзд. Лікар казав, що йому не можна зараз рушати в дорогу, але Піменов почав кричати. Коли він кричав, люди завжди слухалися його.

Я сидів поруч до вечора, потім абреки прийшли. Спокійні, впевнені, нічого по них не скажеш. Стали під дверима палати. Ще на поверсі пост і весь шпиталь оточений сотнею козаків. Охороняли дуже добре. Я пішов до лікарні повітової, знайшов дівчину. Її поклали в якомусь холодному флігелі зі щілястими вікнами і стелею, вкритою пліснявою. Продавлене ліжко, брудна постіль.

— Привіт! — Вона чомусь зраділа мені.

— Я зараз, — сказав їй і пішов шукати лікарів. Міг би просто погрожувати іменем Піменова, але не хотів ризикувати її здоров’ям. Дав грошей, і вже за кілька хвилин санітари перенесли її до іншої палати — світлої, теплої, зі зручним ліжком.

— Дякую, це, мабуть, дорого коштує, — хвилювалася дівчина.

— Не переймайся. Як ти?

— Добре. Лікарі кажуть, що легені не пошкоджені.

— Це головне, співачці потрібні легені.

— Я не співачка, я — хористка. — Вона зітхнула. — А як хоч вас звати? За кого мені молитися?

— Молися за себе. Тобі дуже пощастило, а то могла б і загинути від куль того божевільного.

— Він не божевільний, — сказала вона, а я здивовано подивився їй в очі.

— Ти знала того чоловіка, що стріляв у Піменова?

— Він винаймав кімнату в мого брата. Ми кілька разів бачилися, навіть поговорили трохи, — кивнула Настя.

— Він щось розповідав про себе?

— Ні, він здебільшого мовчав. Був якийсь дивний. Завжди сумний, тихий, натягав щосили капелюх на голову.

— Він сказав, як його звати, звідки він?

— Ні, він був такий самий загадковий, як і ви. Коли приїхав на дачу у вигляді візника і вихопив револьвер, то впізнав мене серед гостей, на мить зупинився. Завдяки цьому ваш пан залишився живий. Бо абреки встигли його прикрити.

— Той чоловік, може, надсилав якісь листи чи телеграми?

— При мені ні. Але він закопав щось на городі.

— Що? — Я відчув, як серце забилося.

— Мій племінник бачив. Уночі. Брат вирішив нічого не говорити, бо прийде поліція, перериє все...

— Як звати племінника? Мені треба подивитися. І не бійся, ніхто нічого не дізнається, — запевнив я.

Вона сказала. Я узяв її за руку.

— Сподіваюся, що ще почую твій спів. Але поки що нікому не розповідай про мене. Що я приходив і піклувався. Мовчи про це.

— Чому?

— Бо я небезпечна людина. Одужуй.

З тим пішов, знайшов хату її брата. Той спочатку почав казати, що нічого не знає, але червінець все змінив, він навіть ліхтар тримав, коли я копав землю. Зовсім неглибоко, бляшана коробка з-під чаю. У ній були документи на ім’я уродженця Смоленська Петра Сєннікова, підпоручника, списаного у запас за станом здоров’я. Останнім місцем служби був перший фінляндський стрілецький полк. Фотографія його офіцерів. Портретна фотографія Піменова, складена удвоє. Фотографія жінки і двох дітей. Я все забрав, дав господарю ще червінець і порадив забути про те, що він бачив.

Повернувся до шпиталю. Там мене повідомили, що вже вранці Піменова вивозитимуть із Туапсе, бо залишатися тут він категорично не хотів, попри застороги лікарів, які казали, що його стан іще тяжкий. Він знову покликав мене.

— Він хоче мене вбити! Але я обдурю його, обдурю! — шепотів Піменов і весь смердів жахом. — Для мене готують паровий катер. Але я поїду потягом! Невеличкий ешелон, ніхто і не помітить! Я обдурю його! Не дістане!

— Ніяк не дістане, — погодився я. — Абреки ваші про цю хитрість знають?

— Ні, вони думають, що я пароплавом попливу. В останню мить довідаються. А ти їм не довіряєш? Коли Піменов хвилювався, то переходив зі мною на «ти». Зараз ось дуже хвилювався.

— Та чого ж, довіряю, — сказав я.

— Довіряй, вони — надійні хлопці. Поїдеш зі мною потягом. Підеш до паровоза, подивишся за машиністом.

— Добре.

Піменов наказав ночувати в його ж палаті. Спав неспокійно, хрипів, стогнав, крутився. Я ж не спав зовсім, до самого ранку, коли кортеж із трьох автомобілів поїхав до причалу, де чекав паровий катер. У авто був якийсь чоловік на ношах, що зображав пораненого. Піменова ж повантажили у непримітний візок і відвезли на новенький вокзал. Там на дальній колії, яка заходила в ангар, нас чекав невеличкий состав — паровоз, який стояв на вулиці, тендер, вантажний вагон, пасажирський і ще вантажний. Піменова занесли у пасажирський вагон, абреки були поруч. Я ж, як і домовлялися, пішов до паровоза. Ми трохи почекали, а потім рушили з місця. Виїхали з ангара, рухалися неквапливо, машиніст пояснив, що колію тільки-но проклали, ще навіть не було урочистого відкриття, тож цей виїзд був пробним.

Ми викотилися за місто і поїхали серед гір. Волів би їхати швидше, однак машиніст казав, що не можна. Залишалося сподіватися, що абреки не встигли переказати своїм про зміну планів. Інакше буде погано. Я перевірив свій манліхер. У кишені дві гранати, у наплічнику сотня набоїв. Повоюємо, як треба. Потрапляти у полон до горян я не збирався. Вже одного разу був, досить.

Ледь тяглися серед гір та лісів по безлюдній місцевості, минули маленьку станцію, на якій був лише будиночок обхідника, ще не житловий. Знову гори, і тут потяг почав гальмувати.

— Дерево, — сказав машиніст. Анітрохи не здивувався. — Тут частенько падають на колію.

Я визирнув. Справді дерево. Великий бук, що лежав прямо на рейках. Паровоз зупинився перед ним, кочегар кинув лопату, дістав сокиру і пилку.

— Допоможеш нам? — спитав машиніст.

— Так, зараз, — кивнув я.

Озирнувся навколо. Здавалося мені, що недарма дерево впало просто на колію. І одразу ж стукіт копит. Із лісу вискочив загін вершників. Абреки. Десятків зо три. Вони помчали до потяга. У Піменова було лише двоє абреків, я третій. Цього замало було для бою. І чому абреки не стріляли по нападниках? Невже зрадили свого господаря? Тоді я один проти всього загону? Подумав, що можна зараз непомітно зістрибнути і спробувати втекти. Я обіцяв охороняти Піменова, але не обіцяв накладати за нього головою! Вже збирався стрибнути з паровоза, коли гучно пролунав наказ: «До бою!» Якісь удари, наче сокирою по дереву, вигуки. Я озирнувся і побачив, що загін зупинився десь за сотню кроків від колії. Нападники ставили дибки коней, наче зупинені невідомою силою. Я визирнув і побачив, що стінки вантажних вагонів вивалені, а за ними виявилися платформи, на яких лежали мішки з піском. За мішками стояли кулемети. По два кулемети в кожному вагоні, а ще стрільці. Ось що зупинило абреків!

— Туташхіа, здавайся! — крикнув офіцер, який ховався у вагоні. — Здавайся, інакше потрощимо всю вашу банду!

Це була не просто погроза. Щоб утекти, горянам довелося б скакати угору відкритим схилом, де їх легко було б перестріляти з кулеметів. Нападники готували засідку, але потрапили у неї самі! Я закрутив головою від здивування. Цей Піменов виявився ще хитрішим, аніж я думав! Ризикнути, використати самого себе як наживку! Ну, хитрун! Я зрозумів, що недооцінював його. Нападники були приречені. В них було два варіанти: або загинути, або здатися у полон.

— Кинути зброю, — закричав офіцер. — Рахую до трьох! Потім відкриваємо вогонь! Раз!

Горяни переглядалися між собою. Вони були досвідчені бійці і добре розуміли, в якій ситуації опинилися.

— Два! — Офіцер підняв руку, я побачив, як напружилися солдати. Вони не лякали, а справді збиралися відкрити вогонь, якби горяни не склали зброю.

Офіцер ось-ось мав сказати «три», коли пролунав вибух. Потужний вибух, від якого земля затрусилася під ногами, мене підкинуло, я вдарився головою і знепритомнів. Опритомнів згодом. Лежав на підлозі паровоза, чомусь похиленого. Почув голоси. Горяни розмовляли по-своєму. Зібрався з силами, підвівся. В голові гуло, обличчя було у крові. Визирнув і побачив, що від вантажних вагонів ешелону нічого не залишилося, а пасажирський збило з колії і перевернуло. Мене ж урятував тендер з вугіллям, який прийняв на себе вибух, теж злетів із колії і потягнув за собою паровоз. Але той був занадто важкий і лише нахилився.

Крики. Я побачив, як абреки витягли охоронців Піменова. Ті були всі у крові, прибиті вибухом, майже не пручалися. Їх тягли як ворогів, а не як друзів. Кинули перед якимось абреком, що сидів верхи. Нападники щось доповіли своєму ватажку. Чомусь розводили руками, лупцювали ногами піменовських абреків, наче були чимось невдоволені. Ті почали щось лопотати, здається, просили пощади. Головний абрек щось спитав. Піменовські закрутили головами. Головний абрек скривився і махнув рукою. Його поплічники перерізали охоронцям горлянки. Зробили це вміло, ось уже два трупи охоронців. Я не розумів, де Піменов. Побачив свій манліхер, що лежав поруч, узяв його і прицілився. Просто у голову ватажку. Не знав, для чого це зробив. Не знав, чи стрілятиму. Просто прицілився.

Несподівано ватажок нападників подивився на паровоз. Не знаю, як він здогадався, що я тримаю його на прицілі, але здогадався, і я знав, що він здогадався. Неквапливо підняв руку і наказав своїм їхати геть. Його абреки здивувалися, мабуть, перепитали, ватажок повторив. Сам не рухався, але його наказ виконали. Видно було, що поважали цього чоловіка, невисокого, худого, горбоносого, зі спокійним поглядом. Абреки поїхали геть, а він сидів спокійно на коні. Почекав, поки його люди піднімуться схилом і заїдуть у ліс.

— Хто ти? — спитав мене поганою російською. Я тримав його на мушці.

— А ти хто? — спитав я.

— Ти знаєш, хто я.

— Туташхіа? — здогадався я. Він кивнув.

— То хто ти? — спитав ватажок.

— Іван Карпович Підіпригора, — відповів я чесно, бо брехати не хотів.

— Той самий?

— Той.

— Чому ти не вб’єш мене? — спитав абрек. — За мою голову пропонують велику нагороду.

— Я не люблю вбивати.

— Чому ж тоді ти служиш дияволу?

— Я служу купцю Піменову.

— А він і є диявол.

— Він загинув?

— Ні, його не було у вагоні.

— Як? — здивувався я. — Я бачив, як його заносили!

— А потім винесли. Він готував пастку для мене, але сам ризикувати не схотів. Послав цих мерзенних шакалів. — Горянин кивнув на вбитих охоронців.

— Хіба вони не працювали на тебе?

— Вони хотіли втертися у довіру, щоб потім заманити мене і вбити. Чорний боявся мене і знав, що я не забуду його і помщуся. Вирішив мене вбити. Спочатку на полюванні.

— Як він міг би тебе вбити серед гір? — здивувався я.

— Його люди заклали вибухівку під місцем, де ми планували робити засідку. Я б чекав, коли Чорний піде за ведмедем, а Чорний висадив би мене у повітря.

— Але ти знав про його наміри!

— Я знав, що він сам диявол і його не можна вбити так просто. І я знав, що він прив’язує до себе своїх охоронців, прив’язує кров’ю, щоб вони були віддані йому.

— Про що ти говориш? — спитав я.

— Він разом із ними вбивав! — сказав абрек.

— Кого? — не второпав я.

— Дівчат.

— Дурниці! Я ж був його охоронцем і знав би про це! — не повірив я.

— Ти був із ним весь час? — спитав він.

— Майже.

— Весь чи ні?

— Ну, інколи я їхав першим у інше місто, щоб там усе перевірити.

— А він залишався зі своїми шакалами? Поїдь у ті міста, де ви були, і дізнайся, чи не знаходили там тіла закатованих жінок! — крикнув Туташхіа.

— Що? — хрипко спитав я.

— Він підсилав тобі жінок?

— Вони самі приходили.

— За його наказом. А ти знаєш, що з ними було далі?

— А що з ними могло бути?

— Він убивав їх.

— Для чого? — Мені зробилося зле.

— Бо він любив убивати. Жорстоко вбивати. Вбивати знову і знову, бо йому завжди було замало їхньої крові, жаху і плачу! Він убивав вже кілька років. Чому, думаєш, я хочу помститися йому?

— Чому?

— Він убив мою зведену сестру. Він думав, що це просто дівчина, яких він убивав безкарно. Але я поклявся помститися. Тому він намагався не показуватися на Кавказі. Бо знав, що я не можу поїхати звідси. Потім на мене був замах. Усі подумали, що я помер, але людина не може померти, коли не зробила того, що мусить. Я вижив. І тут він з’явився, підіслав до мене своїх шакалів. Вони просили грошей і обіцяли продати його. Я б повірив. Але я знав, що він — сам диявол, а диявола вбити непросто. А ще я знав, що він убиває не сам, а разом зі своїми охоронцями, щоб прив’язати їх кров’ю. Його охоронці, вбивши раз, починали бажати вбивати далі й тому служили своєму панові віддано. Я здогадався про це і вирішив обдурити Чорного. На полюванні я б сидів в іншому місці і вибух не зачепив би мене. Я б убив його. Але у Чорного хтось стріляв.

— Ти не знаєш, хто?

— Ні. У багатьох були причини помститися йому. Він же вбив десятки, якщо не сотні жінок.

— Але для чого він запросив мене? Для чого підсилав тих жінок мені, а потім убивав?

— Бо він любить гратися! Диявол завжди любить гратися. Він легко дурить слабких, але йому цікавіше забавлятися з сильними.

— То він грався зі мною? — закричав я.

— Так. Йому подобалося мати найкращого сищика імперії за дурня! За його задумкою ти мусив би вбити мене, якби не допомогла засідка. — Абрек кивнув на рознесені вибухами вагони. Серед них валялися тіла вбитих солдатів, розтрощені кулемети.

Я зістрибнув з паровоза. Підійшов до абрека. Не цілився в нього.

— Я перевірю все, що ти сказав. Якщо це правда, тобі не доведеться мститися. Це зроблю я. А поки вистрель у мене. Бо буде підозріло, якщо всі загинули, а я цілий.

Він дістав револьвер. Я показав на бік.

— Сюди.

Він вистрелив. Боляче, кров. Я теж вистрелив кілька разів. У повітря.

— Тепер їдь.

— Він дуже небезпечний, — сказав абрек.

— Я теж, — скривився я, а він покрутив головою.

— Не грай з дияволом. Бо навіть якщо виграєш, можеш заляпатися його брудом.

— Я не гратимуся.

— Бувай, брате, — сказав він мені.

— Бувай, брате.

Він розвернув коня і помчав до лісу. Я заліз у пасажирський вагон. Ані нош, ані Піменова. Його винесли ще на вокзалі. Хитрун, хитрун. Подивився на вантажні вагони. По два кулемети і ще по кілька стрільців. Вони знесли б абреків, якби ті не виявилися розумнішими і не заклали вибухівку під рейками.

Я пройшовся до дерева, що лежало на колії. Ані машиніста, ані кочегара не було. Мабуть, утекли, як тільки пролунав вибух. Я вимацав себе кров’ю і сів чекати. Десь за півгодини приїхали на дрезині козаки, відвезли мене до шпиталю. Я розповів, що був у паровозі, після вибуху знепритомнів. Коли опритомнів, то побачив, що нападники вже їдуть геть. Вистрелив, поранив одного з них і сам отримав поранення. Поліція була перелякана, козацьке начальство теж. Вирішили сповістити Петербург, що потяг завалило каменепадом. Про вибухи не згадували. Піменова попросили їхати звідси, бо ж із ним були самі неприємності.

— Іване Карповичу, зранку відпливаємо! — сказав Піменов. Аж посірів, зробився нервовий, мабуть, не чекав, що Туташхіа виявиться таким хитрим. — Як вам вдалося вижити?

— Просто дивом. — Я ошелешено закрутив головою.

— Як ті абреки не здогадалися паровоз перевірити?

— Вони бачили, як тікали машиніст із кочегаром, не подумали, що там міг бути ще хтось. А як ви здогадалися не їхати?

— Відчув. Господь мені допомагає! Будьте при мені, Іване Карповичу. І на крок не відходьте. Ви ж тепер мій єдиний охоронець!

— Добре. Що робитимемо далі? — спитав я.

— Попливемо звідси. Катер готовий, — сказав купець.

— Тоді я сходжу до порту, перевірю, чи все там спокійно. Я швидко збігаю і повернуся.

— Ви ж поранені!

— Легко, мене, мабуть, теж Господь береже, — запевнив я.

— Добре, — кивнув він.

Але пішов не в порт, а до лікарні. Настя спала. Поклав долоню їй на губи, притиснув. Вона злякалася, але мене пізнала. Показав, щоб мовчала. Кивнула. Я руку прибрав.

— Оце лист до Софії Пальцевої. Вона мене знає і виконає моє прохання послухати тебе і допомогти. Зараз же одягайся і їдь звідси. Нікому нічого не кажи. Зрозуміла? — пошепки спитав я.

— Так, — перелякано кивнула вона.

— Ось тобі гроші на перший час. Не кажи, хто ти і звідки, братові теж не пиши, щоб ніхто не знав, де ти.

— Що трапилося?

— Поки нічого, але може трапитися страшне. Тобі загрожує небезпека. Врятуєшся лише коли зробиш все, як я сказав. Зрозуміла?

— Так, — кивнула вона.

— Бувай, Настю, сподіваюся, ще побачимося.

Так само потайки, як приходив, і пішов від неї. Повернувся до шпиталю. Вранці Піменова повантажили в авто, відвезли у порт, там — на паровий катер і відправили до Севастополя. По дорозі йому стало зле, лікар, який поїхав з нами, дуже злякався. Але Піменов вижив. У Севастополі поселився в окремому будинку флотського санаторію, де до його послуг були найкращі військові лікарі. Виписати з фронту Четверга та Андрія він так і не зміг чи, скоріше, не схотів. Я не наполягав. Найняв двох хлопців із кримінальної поліції, які тепер чергували під його дверима. Сам же ходив по території, а також потайки писав багато листів, які таємно відправляв з пошти від чужого імені.

Стеження за санаторієм я помітив одразу. Двоє чоловіків намагалися бути непомітними, але для досвідченого ока їхня поведінка була кричущою. Крутилися поруч два дні. Я простежив за ними. Жили вони неподалік від порту в невеличкій хатинці, яку винаймали у татар. Їх було четверо. У одного вуха завжди були прикриті капелюхом, другий накульгував на дерев’яній нозі, ще в одного не було трьох пальців на лівій руці. З виправки в них було видно людей військових. Якось я дочекався, коли вони підуть, зайшов до їхньої хати, перевірив речі. В них були офіцерські нагани і документи списаних у запас нижніх офіцерських чинів того ж таки першого фінляндського стрілецького полку. Навіть фотографію схожу знайшов, яка була у вбитого у Туапсе стрільця. Я заліз на горище, пробив дірку, щоб краще було чути. Вони повернулися по обіді й почали обговорювати план. Досить непоганий. Вони вже роздобули одяг санітарів і знали, де взяти віз із червоним хрестом на боку. Один мав удавати пораненого і лежати на ношах під ковдрою. Там само збиралися сховати зброю. Вони планували проїхати у двір шпиталю, взяти ноші і понести пораненого до одного з корпусів. Це не мусило викликати підозр. Але по дорозі вони звернули б до будинку, де жив Піменов. Вони знали, що перед будинком завжди чатувало двоє матросів. Їх планували обеззброїти, після чого зайти до будинку. Там наставити нагани на охоронців Піменова. Обеззброїти їх, зв’язати, потім зайти до Піменова, схопити його, загорнути у гамівну сорочку і вивезти за місто, де судити і розстріляти. От саме так, не просто вбити, а з судом.

Хлопці розподіляли свої ролі. Спокійно говорили про те, що коли щось піде не за планом, то треба хоч як убити Піменова, а потім уже застрелитися самим. Це не було схоже на порожні балачки. Вони випили чаю, їсти з них ніхто не схотів, пішли по віз. Я ж повернувся до шпиталю і став чекати. Вони прийшли увечері, один грав фельдшера, двоє несли ноші з уявним пораненим. Ткнулися до будинку, де був Піменов. Матроси сказали, що сюди не можна. Вони позіхали, їхні гвинтівки стояли поруч, небезпеки не чекали. Тому коли їм приставили нагани до голови, пручатися не стали, підняли руки. Їх завели всередину. Двоє залишилося в’язати солдатів, а двоє, в халатах санітарів, підійшли до охоронців. Ті теж не чекали небезпеки, різалися собі у карти. Револьвери до голови, підняті руки. Вмирати охоронці не поспішали. Поки ці двоє зв’язали охоронців, я зв’язав двох нападників, які займалися матросами. Потім зв’язав і інших двох. Затяг усю четвірку в свою кімнату, двері до будинку зачинив. Поплескав по щоках, почекав, поки опритомніють. Вони побачили мене і дуже здивувалися.

— Хто ви такий? — спитав один з них.

— А хто ви такі?

— Де Чорний?

— Він міцно спить після подвійної дози снодійного. Я знову запитую, хто ви такі?

— Ви його охоронець?

— Мені повторити своє запитання втретє?

Вони перезирнулися.

— Ви не викликаєте поліцію... — сказав один, той, що був без пальців на руці.

— Поки що ні, але змушений буду це зробити, бо ви ж таки неввічливі. Востаннє запитую: хто ви?

— Ми — офіцери першого фінляндського стрілецького полку.

— І що ви тут робите?

— Ми прибули на Севастополь для лікування.

— Я не про Севастополь, я про цей чудовий будинок.

Вони дивилися на мене.

— Хлопці, якщо не хочете говорити, не треба. Я викличу поліцію, і нехай вона з вами розмовляє.

— Ви працюєте на Чорного?

— Я працюю сам на себе.

— Тоді відпустіть нас, — сказав один.

— І дайте нам його вбити, — сказав другий.

— Вбити? За що? — спитав я.

— За те, що він зробив.

— І що він зробив?

— Він убив наших бойових товаришів.

— Він? Убив? Наскільки я знаю, він займається торгівлею, — посміхнувся я і почухав приклеєну бороду.

— Він один з найбільших постачальників армії! І він був винний у тому, що наш полк втратив дві третини особового складу!

— Як він міг бути винним?

— У чобіт, які він постачав, виявилися картонні підошви, його шинелі були з гнилого сукна, його валянки розлізлися майже одразу. Наші позиції були у Карпатах, серед лісів та гір, вдарили морози, а ми були голі та босі. Від куль та снарядів ворога загинуло сто дванадцять наших однополчан, а замерзло і вибуло через обмороження — сімсот двадцять офіцерів та солдатів! Він знищив нас у шість разів більше, аніж ворог!

— Чому ви думаєте, що винен саме він? — спитав я.

— Бо він був монополістом у постачанні на всю армію. Він отримував гроші і постачав непотріб, заробляючи на наших стражданнях, смерті і каліцтвах величезні статки. Ми сповіщали командування, але нас не чули. Ми писали скарги до Ставки, але їх не розглядали! Ми послали трьох наших офіцерів до Петербурга, але їх убили!

— Вбили? — скривився я.

— Дорогою. Начебто якісь грабіжники, які навіть не спробували забрати гаманці чи годинники. І тоді ті, хто ще залишався у полісу, поклялися вбити Чорного, цю наволоч, яка купила за нашу кров право безкарно вбивати нас. Він дізнався про це, бо в наших рядах був зрадник. Чорний завів собі охорону. Коли наші товариші спробували вбити його, то гинули самі. Так було у Ярославлі, Києві і Туапсе. Тоді ми вирішили, що треба об’єднатися і діяти разом. Ми дізналися, що він був поранений і його перевезли до Севастополя. Ми приїхали сюди, розробили план, щоб викрасти його, судити і розстріляти. Ми б зробили це, але ви... Хто ви?

— Байдуже, — покрутив головою я.

— Ви викличете поліцію, нас судитимуть, але за нами прийдуть інші. Чорний все одно не житиме! Дайте нам це зробити! Він не заслуговує на те, щоб жити! Ми мусимо помститися за наших товаришів!

Вони дивляться на мене. Без особливої надії. Дарма.

— Зробімо так. — Я підійшов до одного з них і розв’язав. Потім наступних. Вони ошелешено дивилися на мене, потирали руки. — Ви підете зараз до сусідньої кімнати і візьмете там його. Вийдете, повантажите на візок і вивезете. Зробите те, що збиралися. Я порадив би вам не дуже дотримуватися процедури з судом. Повірте, його є за що вбивати. Потім ви зникнете. І забудете, що бачили мене, що я взагалі був. Зрозуміло?

Вони мовчки кивали.

— Добре. Ось ваші револьвери. А ось ножі. Але перш ніж ви підете, вам треба буде зв’язати і мене.

— Що? — здивувалися вони.

— Щоб мене не підозрювали. Зв’яжете і розіб’єте мені голову. Тільки делікатно, щоб крові багато, а череп цілий. Хтось може правильно вдарити?

— Я, — сказав чоловік із обмороженими вухами. — Я ходив у розвідку і знаю як.

— Ну і мені буде потрібна від вас одна послуга, — сказав я.

— Яка?

— Щоб ви відвідали декого у Москві і переказали вітання. Ось тут усі подробиці. Зробите? — Я подав їм аркуш паперу.

Вони прочитали, потім здивовано подивилися на мене.

— Послуга за послугу, хіба це не справедливо? — спитав я.

— Цей чоловік на таке заслуговує?

— Так само, як і людина в сусідній кімнаті, — запевнив я.

— Ми зробимо це.

— Добре. І ще одне, цього разу вже останнє прохання.

— Яке?

— Ви збиралися його розстріляти?

— Так, за вироком нашого суду.

— А чи не здається вам, що це занадто легка кара для цього покидька? До того ж постріл можуть почути.

— А що ви пропонуєте? — спитали мене.

Я озвучив — вони перелякано подивилися на мене.

— Я можу запевнити вас, що навіть ця кара залегка для нього. Бо цей чоловік винен не тільки в смерті ваших товаришів, а і в загибелі інших безневинних людей. Страшній загибелі. За яку мусить хоч якось відповісти.

Вони замислилися.

— Добре, ми зробимо, як ви кажете.

— Тоді вперед. У нас небагато часу.

Вони зв’язали мене у моїй кімнаті, вдарили. Таки трохи занадто, бо я знепритомнів. Коли отямився, виповз у залу. Побачив, що двері до палати Піменова відчинені. Почав лізти до виходу. Поруч заборсався один з охоронців. Він теж був із кляпом, кричати не міг. Ми з великими зусиллями виповзли на вулицю. Там нас знайшли матроси, які прийшли змінювати вартових. Підняли тривогу, та було вже запізно. Піменова знайшли лише наступного вечора в одній з печер неподалік Севастополя. В нього був зав’язаний рот, і його посадили на палю. Він досить довго доходив. Може, навіть, чув, як його шукали, але подати знаку не міг. Щоб не роздмухувати скандал, у газети повідомили, що купець першої гільдії Степан Кузьмич Піменов помер від ран. Тим не менше і мене, і матросів, і охоронців Піменова прискіпливо допитували, спочатку поліція, а потім контррозвідка. Я стояв на своєму, що спросоння почув якийсь шум у залі, підвівся, озвався до охоронців, отримав по голові й знепритомнів. Матроси та охоронці теж не могли сказати більше. З них намагалися витягти якісь свідчення проти мене, але матросам та охоронцям стало відомо хто я, тому брехати проти мене вони не насмілилися. Слідство тупцювало на місці і нарешті затихло.

Між тим Піменова з великими почестями поховали у Москві, але за кілька днів пам’ятник висадили у повітря і більше не відновлювали. Я про це все читав у газетах, коли лікувався у військовому санаторії в Алушті. Лікарі казали, що поранення голови дуже серйозне, і обіцяли, що фронту мені тепер не бачити. Я не дуже радів, бо і без фронту примудрявся устрявати у такі пригоди, що боронь Боже.

Газету зі звісткою про висадження у повітря пам’ятника Піменову я спалив разом із цілою купою інших газет. У більшості йшлося про жорстокі вбивства жінок у різним містах імперії. Жахливо жорстокі вбивства. Частину з тих жінок я знав. Зокрема ту акторку, яку бив Піменов. Її теж убили. Всі вбивства сталися увечері. Я відбував до іншого міста, щоб усе там перевірити, а Піменов солодко чекав. Щоб потім ґвалтувати і різати живцем. Отримувати задоволення від того, що він водить за ніс найкращого сищика імперії. І він таки водив, він вигравав у мене раз за разом, дурив мене, мав за ідіота, потішався з моєї самовпевненості. Але він забув, що коли ти захоплюєшся красою своєї гри, коли вважаєш, що все продумав і всіх обдурив, щось може піти не так. А ти цього і не помітиш, поки не будеш конати на палі у темній печері, чуючи, як тебе шукають, але знайти не можуть.

Я спалив усі газети, розкидав попіл і вирішив викинути з голови цю справу. Сподівався забути про неї, як про страшний сон, який мусить назавжди залишитися у ночі.