Найкращий сищик імперії на Великій війні

Білявий янгол милосердя

оброго дня, дорога моя Єлизавето Павлівно. Не думав, що коли-небудь писатиму такий лист, але ж не втомлюється Господь вказувати нам, хто тут думає, а хто лише виконує, хто вітер долі, а хто вітрильник, битий штормами. Приступався я до цього листа багато разів, звів ледь не пачку паперу і хотів би не писати, але не можу. Бо колись дав Вам слово. Пам’ятаєте, Єлизавето Павлівно, як сказали Ви, що більше за все не любите брехню, і попросили, щоб ніколи ми не принижували нею одне одного. Я тоді обіцяв і ось тепер сів та пишу, не стільки через гордість, що слова свого тримаюся міцно, як через велику любов і повагу до Вас, вельмишановна Єлизавето Павлівно. Жінка Ви розумна і вже, мабуть, плюєтеся, читаючі воплі сії, питаєте, коли вже припиню я хвостом матляти та скажу те, що збирався. Але важко мені, то плутаюся у словах, наче муха в попівській бороді.

Та сказати мушу, Єлизавето Павлівно. Пам’ятаєте, говорили ми з Вами, і я Вам казав, що буває так, що люди створені одне для одного, і тоді в них щастя назавжди, а Ви казали, що нічого назавжди не буває, і сьогодні щастя, а завтра так-сяк. Я тоді не хотів Вас слухати, сперечався, дратувався словами Вашими. А ось зараз зрозумів, що праві Ви були. Бо час спливає, і людина змінюється, і те, що щастям було колись, згодом припиняє ним бути. А щось інше, доти незнане чи не помічене, тим щастям стає.

Отже, Єлизавето Павлівно, зустрів я жінку. Невинне дитя з золотим серцем, яке взяло мене під руку і повело з Божої дороги до шляху одужання. Не знаючи спокою, ані вдень, ані вночі, повністю пожертвувавши собою заради людини, яку доти знала лише з пригод, читаних у часописах. Коли опритомнів я і зміг розуміти, що відбувається, то спочатку дуже розчулив мене сей подвиг, дар многоцінний, дуже зворушив і схвилював. Коли людина на межі смерті, то відкривається серце її, і душа її починає чути те, до чого була глуха. Ось і я у вчинку тієї дівчини відчув янгольський спів і херувимські хори, від яких здригнувся і прозрів. Покохав. Та кохання те, чисте та щире, отруювала думка про зраду, яку зчинив я щодо Вас. Хоч і казали Ви, Єлизавето Павлівно, що вільні ми і жодних зобов’язань одне перед одним не маємо, але я сприймав це інакше, думав, що разом ми йтимемо життєвим шляхом, аж поки Господь не розлучить нас. Чесно так думав і впевнений був, але знову Вседержитель наш показав, що впевненим можна бути тільки у милості Його, а все інше змінюється та спливає. Тож було так, а сталося інакше, і от зараз кохаю я прекрасну Груню, яка зі мною, і мушу писати цей лист Вам. Щоб бути чесним, хоч відчуваю я себе брехуном. Але не судіть строго, пробачте, якщо можете.

Зі свого боку я хочу сповістити Вас, що сьогодні переписав на Моніку весь хутір і всі гроші в банку, які в мене є. Вас, Єлизавето Павлівно, записав у опікуни і дуже прошу залишатися при моїй доньці. Бо сам я повернутися, щоб її виховувати, не можу, а серце моє крається, коли уявляю я, що дитя се може потрапити у притулок. Можливо, здавалося мені, але сподіваюся, що ні, так от, бачив я, що Моніка і для Вас зробилася не чужою. Маю надію, що вчините Ви так, щоб не зашкодити бідній дівчині, в якої матір померла, а батько стрибнув у гречку. Якщо не схочете залишатися на хуторі з Монікою, то виплачено Вам буде дві тисячі рублів на знак великої моєї вдячності. Але якщо залишитеся Ви поруч із Монікою, то коли досягне вона повноліття, отримаєте Ви вже двадцять тисяч і пансіон до кінця життя, який надійно забезпечуватимуть доходи від моїх історій. Залишаю Вам і Моніці все, що мав дотепер, сам же починаю нове життя. Будь ласка, сповістіть мене про своє рішення. Ще раз прошу мене простити, а як не простити, то хоч зрозуміти. Як сказано у Святому Писанні: „Не біжи за ядром солодким, бо шлях до раю веде через лушпину непримітну“.

Зі страшною гіркотою у серці — Іван Карпович

Коктебельський військовий санаторій».

Тут треба пояснити, що лист був значно пізніше. А спочатку були сни. Тягучі, болісні сни, коли мене щось пекло, тиснуло, душило, не відпускало і роз’ятрювало. Я бився у тих снах, але нікуди не міг подітися, наче я риба, а це моя вода. Так тривало дуже довго, а потім я розплющив очі. Якесь марево, плями, що сходилися і розходилися, нарешті почали зупинятися, призвичаюватися, вкорінятися на своїх місцях. Потім із цих плям важко, наче гадюка зі старої шкіри, вилізла картинка. Стеля, притлумлене світло, обличчя якоїсь дівчини, що сиділа наді мною. Красива та ніжна, вона дрімала, і вираз її обличчя був дитячий. Я застогнав. Хотів щось сказати їй, але розпухлий язик у пересохлому роті був незграбним, наче з деревини. Мій янгол прокинувся.

— Господи, Іване Карповичу! — Вона побачила мій погляд, дуже зраділа, підхопилася, поцілувала мене, і я відчув на своїх щоках її теплі сльози. — Іване Карповичу! — Вона дивилася на мене і плакала. Я був такий слабкий, що розчулився і заплакав сам. Тоді вона злякалася. — Чому ви плачете? Води?

А я плакав, бо подумав, що у раю. Слово честі, ось так і подумав! Рай! Янголи! Не думав, що жінки можуть бути янголами, але, може, для вбитих і такий привілей є.

— Я зараз, Іване Карповичу! — Вона хотіла побігти кудись, але я покрутив головою, і мені одразу запаморочилося. Я заплющив очі і застогнав. — Добре, добре, тут я. — Вона узяла мою руку, і тут я остаточно впевнився, що у раю. Знову заплакав. Рай. Господи, слава Тобі! Хіба думав я, що міг заслужити рай? Той, хто серед гріха жив і в бруді копирсався!

Але ось же рай, янгол прекрасний, за руку мене тримає. Я лежав щасливий і плакав від того щастя. Аж поки не відчув, що хочу до вітру. Я на догматиці не дуже знався, але здавалося мені, що у раю без цього мусить обходитися. Без до вітру, без їжі та питва, а лише самою вдячністю до Господа мусила жити людина. Мабуть, помилка якась. Або не звик я ще до раю. Спробував не звертати уваги, але чим далі, тим було важче. — Зараз, зараз, Іване Карповичу. — Янгол мій задер ковдру, і я відчув її руки там, де янголу братися начебто не можна було. Хоча ж невідомо, які в тому раю порядки. — Давайте, Іване Карповичу, у качку, давайте.

І тут дотумкав я, що не рай це. Бо не можуть бути лікарняні качки в раю. Хоч там як, а ніяк не можуть. Розплющив очі. Знову довелося почекати, коли з плям картинка збереться.

— Та ви той, Іване Карповичу, розслабтеся, — прошепотіла вона і в лоб поцілувала. Розслабився я. Не рай так не рай, але ж янгол оно при мені. — Ось так, добре.

Потім прибрала качку, вкрила мене, ніжно так, під боки підіткнула ковдру. Вже роздивився я, що у вбранні вона сестри милосердя. Знову за руку мене узяла і дивиться. З такою ніжністю, наче мати на дитину. Що за диво таке?

— Мені лікаря треба сповістити, Іване Карповичу. Я швидко, можна? — спитала. І дочекалася, поки я моргнув на знак згоди.

Пішла. А я згадувати почав, що ж зі мною сталося. Згадувались чомусь лише тости в ресторації Тадея Йосиповича. Раптом прибігли лікарі. Ціла тічка. По них видно, що зраділи дуже. Невже я такий поганий був? Дуже вже метушилися лікарі. Я застогнав і заплющив очі. Хотів перечекати, поки підуть, а потім знову дивитися на янгола мого. Але коли розплющив, то був уже ранок, сонце світило. Янгол мій був на місці.

— Доброго ранку, Іване Карповичу, — усміхнулася мені. Я моргнув. Порухав язиком. Він був наче чужий. — Пити? — Кивнув.

Вона принесла мисочку з водою, почала губи мені змочувати, а вже з губ воду язиком я збирав. Ковтав потроху. Потім прийшли лікарі. Почали робити уколи, і знову я знепритомнів. Отямився від того, що за руку мене смикали. Очі розплющив і замість янгола мого помітив штабс-капітана Нікольського. В шинелі, сумного, з павутинням нових зморщок на обличчі.

— Іване Карповичу, прийшов із вами попрощатися. На жаль, нашу з полковником Роттенбургом місію у Львові закінчено. Наші вороги взяли гору. Після замаху на вас вирішено проводити тут тверду, до безглуздості жорстку лінію. Заарештовано і вислано всіх лідерів руської громади, які не займали виразно москвофільських позицій. У тому числі арештовано уніатського предстоятеля Андрея Шептицького. Нашу ж позицію визнали помилковою і шкідливою, через це полковника Роттенбурга відправляють у Туркестан, а мене аж на Камчатку. Вибачте, Іване Карповичу, що не змогли вас уберегти. Це була наша помилка, ми недооцінили небезпеку. Полковник просив передати вам побажання скорішого одужання, а також те, що для нас була велика честь працювати разом з вами. Здоров’я, Іване Карповичу. — Нікольський потиснув мою слабку руку і пішов, залишивши мене вкрай здивованим.

Я тільки почав згадувати, що ж відбулося, як явився мій білявий янгол, а при ньому я ні про що думати не міг, тільки наповнювався ніжним щастям.

Наступного дня лікарі сказали, що припиняють вводити мені знеболювальне.

— Спочатку буде погано, у вас все ж таки важкі поранення, але не можемо колоти далі, щоб не виникла залежність. Тримайтеся, Іване Карповичу.

По обіді справді стало погано, а до вечора я вже почав переконуватися, що потрапив до пекла. Наступного дня до мене прийшов Войцех. Не знаю, як він пробрався до військового шпиталю, але він був старий шпиг, умів переконувати людей. Мій янгол не хотіла його пускати, але я застогнав і поглядом наказав, щоб пустила, а сама вийшла. Вона зачинила двері, Войцех зацікавлено дивився на мене.

— Радий, що ви живі, Іване Карповичу, — сказав він.

Я відповів би, що останні дні не можу напевно сказати, чи радий, чи ні, але говорити і далі не міг. Тільки кивнув.

— Я прийшов не просто так, мене попросили. — Войцех іще раз озирнувся і нахилився до мене. — Батяри Львова хочуть вам переказати, що вони непричетні до замаху. — Я кивнув. Кому-кому, а батярам навіщо мене вбивати? — Ну і взагалі, якась каламутна справа.

Я подивився на Войцеха, той закивав.

— Я дещо дізнався. Про замах. Трохи дивне. Ви взагалі пам’ятаєте, що трапилося?

Я спробував покрутити головою.

— Отже, ви приїхали додому, на таксі. Підійшли до під’їзду, коли вискочили якісь хлопці з пістолетами в руках. Їх було шестеро. Шестеро, уявляєте? І в кожного по два пістолети! Дванадцять стволів! Хтось вас дуже добре знав, Іване Карповичу, знав і боявся! І ось вони почали розстрілювати вас із тих дванадцяти стволів. Поранили у спину, вбили водія таксі. Ну, когось іншого вони б нашпигували свинцем, наче куріпку. Але ви, Іване Карповичу, показали їм, із ким вони зв’язалися. Ви вбили одного, сховалися за авто, пристрелили ще одного. Нарешті поцілили третього! Ви витрачали по кулі на одного нападника, жодного зайвого пострілу! А потім ви побігли. Я тільки не розумію, чому? У вас мало ще залишатися чотири набої! Чому ви побігли?

Я підняв брови. Мені соромно було розповідати, що я склеїв такого дурня. Сидів у машині, щось там патякав, а браунінг не перезарядив. Ідіот.

— Ну добре. У вас чомусь закінчилися набої, і ви побігли. Вони підстрелили вас у ногу. Ви впали, намагалися повзти. Вони підійшли до вас, їх залишалося троє. У довгих чорних плащах і широкополих капелюхах. Шість стволів. У них були кольти, такі американські пістолети. Вони б розстріляли вас, Іване Карповичу, і ніщо б вас не врятувало. Але трапилося диво. Коли я чую про таке, я ніколи не вірю. Див не буває, Іване Карповичу, кожне диво — це чиясь брехня. Але цього разу я все перевірив. І я кажу вам, що диво сталося. І було воно у вигляді чотирьох батярів, яких уповноважили подякувати вам, Іване Карповичу, за допомогу в одній справі. Так ось, ті батяри чекали на вас, сиділи собі неподалік. Побачили, як ви пішли до під’їзду. Хлопці не поспішали, хотіли перевірити, чи немає за вами хвоста. А тут виявилося, що за вами не хвіст, а зграя скажених вовків із кольтами. Все трапилося дуже несподівано, тож не можна лаяти батярів, що вони не одразу втрутилися. Їм був потрібен час, щоб уторопати, що ж відбувається. А коли вони побачили, що ті троє, у плащах та капелюхах, зібралися дострілювати вас, Іване Карповичу, хлопці втрутилися. Скажу, що ті, хто прийшов вас убивати, були досвідченими людьми. Їх почали розстрілювати зі спини, а вони змогли поранити двох батярів і вбити Ласла. Щоправда, вбили і їх. Двох. Третього важко поранили. Це з’ясувалося потім, а тоді батяри схопили вас, Іване Карповичу, і відвезли до шпиталю Святого Станіслава, де передали лікарям.

Я слухав його, мені було важко все запам’ятати, але я намагався бути уважним.

— Так розповідали батяри, але я ж старий поліцейський, я звик не вірити злочинцям. То я все перевірив. Розмовляв із ними наодинці, побував на місці замаху, поговорив з лікарями. Здається, батяри кажуть правду. Хто були ті люди у плащах і капелюхах? Про це можна було б дізнатися, аби допитати пораненого нападника, але він чомусь помер ще дорогою до шпиталю. І в нього звідкілясь узялась дірка в потилиці. З діркою в потилиці не живуть. А він жив, поки не приїхала військова поліція і не забрала його. А потім помер. І знаєте, що сказало слідство? Що вас намагалися вбити австрійські шпигуни! Курям на сміх! Шість австрійських шпигунів у довгих плащах і широкополих капелюхах перебралися через лінію фронту і приїхали до Львова, де терпляче чекали, поки вас можна буде пристрелити. Розумієте, Іване Карповичу, нас хочуть нагодувати лайном!

Я спробував кивнути, бо погоджувався з Войцехом. А він вів далі:

— Я почав шукати. Ці шестеро, вони ж не з неба спустилися, не вилізли з каналізації. Вони ж мусили десь жити, десь їсти. І я знайшов людей, які їх бачили. Вони жили неподалік Опери, у будинку, який конфіскували москалі. Жили там два дні. Їли у ресторації «Піонтек», там близько. Залишали щедрі чайові. І розмовляли на ідиші. Ви здивовані, Іване Карповичу? А уявляєте, як я здивувався! Ще більше, аби мені показали жидів, що п’ють кров християнських немовлят! Але свідки чули! Офіціанти знають мови, зокрема ідиш. Вони сказали мені, що це був інший ідиш, не такий, як у Львові. І не такий, як у Відні, Кракові чи Пресбурзі! Тобто ці хлопці були не з Австрії. Отже, Іване Карповичу, вбивати вас сюди приїхало шість здоровезних жидів, які не ховалися, мали гроші та документи, знали, де ви живете, і коли вбивали вас, то не поспішали! Бо були впевнені, що поліція, ваша поліція, не квапитиметься. То що це означає?

Я застогнав. Хотів вилаятися. Бо я ні чорта не розумів, що це означає.

— І ось тепер, Іване Карповичу, ваша російська влада каже, що нападники були австрійськими шпигунами. Це було б смішно, якби справа не була такою серйозною. Я не знаю, що там у вас за справи, але знаю, що вас збиралися вбити якісь дуже впливові люди. Бо тільки впливові люди могли організувати такий замах. Тому будьте обережним. Бо диво — це не дощ у Львові, дива трапляються дуже рідко!

Він видихнув, трохи перепочив, заспокоївся.

— Ось що я хотів вам сказати, Іване Карповичу. Я дізнався про все, що міг. Копати глибше в мене немає ані сил, ані бажання. Далі вже самі. Батяри ж передають вам вітання, бажають одужання. Я теж, Іване Карповичу, я теж. Скажу чесно, коли спочатку сказали, що ви померли від поранень, я дуже засумував. Та ви вижили, і це знак. Не знаю, що Він хоче сказати! — Войцех показав угору. — Але він хоче, щоб ви жили, і задля цього навіть батяри стають янголами-охоронцями. То одужуйте, Іване Карповичу, одужуйте і живіть. Якщо схочете, ви знайдете тих, хто хотів вашої погибелі. А це вам у поміч.

Він сунув мені щось під ковдру. Я мляво помацав. Зброя?

— Ваш браунінг, Іване Карповичу. Його підібрали батяри, віддали мені. Я перебрав його і зарядив, щоб наступного разу у вас вистачило набоїв відбитися. Тримайтесь.

Він потиснув мою руку, поплескав по плечу і пішов. Старий Войцех. Моя справа його зовсім не стосувалася, але він почав шукати. Бо, як колись і я, не знав нічого кращого за це. Мисливський собака не знає іншої радості, окрім як узяти слід.

— Іване Карповичу. — До палати зайшов мій янгол. Вона усміхнулася, усміхнувся і я. При ній я не міг думати про смерть, тільки про життя. Вона підійшла до мене, узяла за руку, і серце моє млосно забилося. — Хто був той чоловік? — Я подивився на неї і всміхнувся, як усміхається людина ранньої весни, коли бачить перші паростки зеленої трави, що вилазять з-під сіруватих шапок снігу, який тане і тане...

Знову прийшли лікарі, оглядали мене, усміхалися.

— Іване Карповичу, у вас просто-таки залізний організм! Ми не чекали такого швидкого одужання!

Я кивнув головою — уже міг кивати.

— Зараз ваш стан стабільний, хороша динаміка, я думаю, за кілька тижнів ви вже зможете підводитися, — пообіцяв головний з лікарів.

Мені було добре, бо біль, з яким я жив останнім часом, почав удень відступати, а мій янгол був поруч.

— І дякуйте Агрипині Олександрівні, яка за вас турбується і вдень, і вночі, без всякої перерви, — сказав лікар.

— Ой, ну що ви, що ви, мені це за радість! — запевнив мій янгол.

— Таких сестер милосердя, Іване Карповичу, ще пошукати треба. Ну, відпочивайте, набирайтеся сил. — Лікар потиснув мене за плече і вийшов.

Мій янгол залишився зі мною: годував, напував, допомагав у всьому й усміхався. За день до мене прийшов той підполковник контррозвідки, з яким я мав неприємну розмову у Києві. Вже з його обличчя я зрозумів, що неприємна розмова повториться.

— Ну що, Ваню, знову ти при славі, знову про тебе газети пишуть, — почав він з отруйною посмішкою на обличчі.

Я кивнув.

— Героя ледь не вбили австрійські засланці. Але чому ледь, Ваню? Чому в останній момент тебе не добили? Га? Є численні питання! Особливо враховуючи твої таємні поїздки на фронт, ледь не на саму передову, або оту підозрілу справу з приїздом ікони. На жаль, наші колеги, які опікувалися тобою тут, у Львові, припустилися злочинної недбалості, припинивши спостереження за тобою, майже випустивши тебе з рук. І що ми маємо? Ти відкрито зустрічався з місцевими мазепинцями, виступав перед ними, нехай і з нейтральними промовами, але малоросійською говіркою. Ваню, ти ж герой імперії, тебе відправили до Львова, щоб вести імперську пропаганду, яка мусить провадитися винятково російською мовою. А замість цього ти підживлював сепаратистські настрої, всі ці віденські вигадки про якусь там українську мову! Вже того факту, що після твого виступу в ресторації цього мазепинця Даниліва співали «Ще не вмерла Україна», достатньо було, щоб арештувати тебе і віддати під суд. Але твої високі покровителі у Відні вирішили прикрити тебе, влаштували замах, начебто замах, бо якби вони хотіли вбити тебе, вони вбили б! І ось ти знову герой, государиня надсилає тобі чергову телеграму з побажаннями одужання, а ми не можемо тебе заарештувати. Поки що не можемо. Але, Ваню, не думай, що ти нас обдурив. Ми тебе наскрізь бачимо!

Підполковник і далі щось казав, погрожував, звинувачував, натякав, вимагав. Я швидко заморився. Заплющив очі й бачив у думках мого янгола. Я був занадто слабкий. І коли підполковник почав смикати мене за руку, то вдав, що знепритомнів. Прибігли лікарі, казали, що мене треба поберегти, зарано ще проводити зі мною розмови. Підполковник лютився, але змушений був піти.

Наступного ранку, коли мій янгол був поруч, я набрався сил, подивився на неї, усміхнувся і вимовив: «Груня». Я тренувався весь час, коли її не було поруч. Спочатку з мене виривалося лише огидне мугикання, але я повторював і повторював, відточував це слово, карбував його на язиці. І ось нарешті вимовив, майже правильно.

— Іване Карповичу! — Вона сплеснула руками, підбігла до мене і почала цілувати. Я відчув її сльози на своєму чолі.

Ще за день я зміг їй подякувати. Зі здивуванням помітив, що вона була щаслива від цього. Ще за кілька днів я вже міг говорити. Сили потроху поверталися до мене, біль відступав.

— Вам лист, Іване Карповичу, — якось сказала Груня і засмутилася. Подала мені конверт, на якому я впізнав знайомий почерк.

Єлизавета Павлівна цікавилася моїм здоров’ям і дивувалася, що я досі нічого їй не написав. Також сповіщала, що не змогла домогтися дозволу на відвідини Львова, який далі був прифронтовою зоною з істотно обмеженим переміщенням. На хуторі було все добре, врожай зібрали, озимину посіяли. В кінці листа було кілька кривуль, це привіт передавала мені Моніка. Я прочитав і заплакав. Коли я слабкий, я завжди багато плачу.

Побачив, як Груня відвернулася і сама заплакала. Вона була виснажена, спала з лиця, бо ж не відходила від мене останні тижні.

— Груню, сонечко, піди відпочинь. За мене не хвилюйся.

— Добре. — Вона кивнула і пішла до дверей. Її спина почала струшуватися у невидимих риданнях. Я образив її, але в мене не було сил втішати її. Я сховав конверт під подушку. І продовжив плакати. Це востаннє, я пообіцяв собі, що більше не буду.

Груня повернулася наступного дня. Сон пішов їй на користь, вона посвіжішала і погарнішала. Притягла з собою якийсь кошик.

— Радий тебе бачити, Груню.

— Дякую, Іване Карповичу.

— Називай мене Ванею.

— Ну що ви! Ні, Іване Карповичу, ніколи. Ви ж герой, найкращий сищик імперії, вам государиня телеграми надсилає. І багато людей пише. Ось, — показала вона на кошик. — Треба відповісти.

— Я зараз не дуже спроможний писати, — засумнівався я.

— Я писатиму. Зараз стіл принесуть.

Невдовзі принесли стіл, поставили біля мого ліжка. Груня всілася за нього, і ми почали відповідати. Вона брала один із листів, який нам надійшов, відкривала конверт, зачитувала, як мені бажають одужання, як хвилюються за моє здоров’я, як лають клятих австріяків, що насмілилися підняти на мене руку. Ми відповідали. Заспокоювали, що здоров’я покращується, закликати триматися і сподіватися на найкраще. Лист за листом, сотні на день. Час від часу Груня робила перерву, наполягала, щоб я відпочивав. Але коли я відпочивав, до мене поверталися погані думки. Тому я просив робити менше перерв.

— Груню, а оці листи комусь потрібні? — спитав під вечір.

— Ну що ви, Іване Карповичу, звісно що потрібні! Аби я отримала від вас лист, це було би для мене таке щастя! — впевнено відповіла вона і подивилася мені в очі. Відвів погляд, бо засмутився.

Наступні кілька днів ми провели за написанням відповідей моїм численним дописувачам. Я почав уставати з ліжка і ходити по палаті. Але з палати мене не випускали, за дверима стояла охорона. Казали, існувала небезпека повторення нападу.

— Для нас, Іване Карповичу, велика честь, що ви перебуваєте в нашому шпиталі. Але я ставитиму питання про ваше переведення, — якось сказав мені начальник шпиталю, що прийшов із лікарями.

— Чому?

— Осінній Львів — не найкраще місце для одужання. Рясні дощі, сирість, далі волога зима. А у вас куля зачепила легені, та й у цілому організм дуже слабкий, і колеги побоюються, що ви можете застудитися чи, боронь Боже, захворіти на туберкульоз. До того ж вам потрібно ходити, дихати свіжим повітрям, що не дуже добре в тутешній мряці. Тому я проситиму відправити вас на південь. До Криму чи на Кавказ, у теплі краї.

— А Груня?

— Нам би не хотілося втрачати таку сестру милосердя, але, здається, у нас немає іншого виходу. — Лікарі посміхнулися. — Колеги вважають, що ви вже здатні витримати подорож. Будьте готові.

— Дякую.

Я став чекати на переїзд. Тим часом із фронту надходило багато поранених. Наші змогли витиснути австріяків за Карпати, тепер тривали важкі бої на перевалах. Були очікування, що генералові Брусилову вдасться перейти гори і атакувати Угорщину, але його наступ зупинили німецькі дивізії, перекинуті на допомогу австріякам. Пішли дощі, невдовзі мав випасти сніг, і всі сходилися на тому, що наступ відновиться лише навесні. До мене приходили поранені офіцери, яких солдати, що охороняли палату, не наважувалися затримувати. Офіцери розповідали про великі втрати і чергові складності з постачанням, в якому бачили чиюсь злу волю. Я розповідав їм якісь смішні історії, бо навколо і так було забагато сумного.

Потім мене сповістили, що невдовзі виїзд. Груня принесла цивільний одяг, підстригла мене, підправила вуса та бороду. Напахтила якимось парфумом.

— Груню, сподіваюся, ви їдете зі мною? — спитав я. — Інакше я нікуди не їду, попереджаю.

— Ви це серйозно? — зраділа вона.

— Дуже серйозно.

— Що ж, якщо ви не проти, то я їду з вами. Мені дозволили, — вона усміхнулася.

Невдовзі по нас приїхало авто. Проводжати мене зібралося кілька сотень народу. Я подякував усім, потиснув руки лікарям і пішов до виходу. Накульгував на поранену ногу, але лікарі запевняли, що це тимчасово і що згодом я зможу повністю відновитися. Нас відвезли до вокзалу, де на мене чекало окреме купе.

— Щось занадто добре, як для транспортування простого солдата, — здивувався я. — Ви знаєте, куди ми їдемо?

— Ні. Сподіваюся, що кудись на південь, мені так уже набридли ці львівські дощі, — відповіла Груня.

У двері купе постукали. Я потягнувся до вже рідного браунінга, який приніс мені Войцех. Побачив здивований погляд Груні і вдав, що чухаюсь.

— Так, заходьте, — гукнув я, готовий вихопити зброю за першої потреби. Двері відчинилися, зайшов Рафаїл, помічник архієпископа Євлогія.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — Він сердечно обійняв мене. — Владика вибачається, що не зміг прибути особисто, дуже багато роботи з облаштування церковного життя на звільнених територіях. Владика наказав передати вам побажання одужання і сподівається, що янгол-охоронець, який був із вами під час замаху, залишиться з вами і надалі. Також владика від себе і від усіх вірних передав ось це. — Рафаїл махнув рукою, і два хлопці занесли до купе великий прикрашений квітами кошик. — Зібрали трохи вам у дорогу. Добре вам доїхати, і нехай береже вас Господь.

Ми обнялися з Рафаїлом, я подякував йому і владиці. Рафаїл пішов, а потяг невдовзі рушив. Я дивився у вікно на Львів, і мені робилося трохи сумно.

— Ну що, подивимося, що там нам Бог послав руками владики. — Я поліз у кошик і знайшов там купу їжі та кілька пляшок вина. Міцного, солодкого, якраз те що треба по такій погоді. У кошику навіть чарки були! А також тарілки, ложки, виделки та ножі. Ось за що я поважав панотців, так це за ґрунтовність.

— Ну що ж, Груню, давайте вип’ємо.

Випили двічі, Львів уже був позаду, коли прийшов начальник потяга. Він залюбки приєднався до нас, заодно й сповістив, що ми їдемо до Криму.

— Доведеться з пересадкою, нову колію до Львова ще тільки роблять, — доповів залізничник.

До Радивилова приїхали дуже швидко, там уже налагодили справу так, що можна було пересідати з потяга на потяг. Ми перейшли у новий вагон. Я попросив двох солдатів перенести кошик, такий важкий, що сам тягти його я ще не міг. У новому купе ми продовжили випивати і закусувати. А потім сталося те, що мало статися. Я одужував, а Груня була прекрасна Її пристрасть приголомшувала, хоч я, повірте, дещо бачив у цьому житті.

Їхати до Криму два дні, але час пролетів так швидко, що я і не помітив. До нас частенько стукали у двері, мабуть, було багато охочих побачитися зі мною, але мені було не до того. Ми вийшли з купе лише коли потяг зупинився у Феодосії. На пероні нас чекав стрункий чоловік у цивільному. З ним було двоє солдатів.

— Іване Карповичу, доброго вечора. Я — статський радник Шорох, помічник військово-медичного інспектора Одеського округу, лікувальний інспектор Криму.

— Бажаю здоров’я, пане статський раднику, — якомога бадьоріше відповів я. — Перепрошую, що не у військовій формі! Не видали!

— Та облиште, ви на лікуванні, носити форму необов’язково. Хлопці, візьміть багаж, а вас прошу за мною.

Невдовзі ми опинилися на причалі, біля якого стояв невеличкий паровий катер.

— Наказ був відправити вас до солдатського санаторію в Євпаторію, але це якась помилка Найкращого сищика імперії до солдатів? Маячня. Ми поселимо вас у тільки-но створеному офіцерському санаторії біля Коктебеля. Вдова барона Штокмана віддала нам свою літню резиденцію — чудовий будинок під горою Карадаг. Тиша, спокій, ліси, мальовничі місця для прогулянок. Думаю, ви будете задоволені.

— А як же наказ? — спитав я.

— Не хвилюйтеся, військово-медична служба має право сама обирати, де проводити лікування пораненого. Коктебельський санаторій підходить для цього якнайкраще. Що ж, прошу на борт.

Ми зайшли на катер, і він відплив. Уже на катері полковник попросив підписати йому кілька журналів із моїми оповідками.

— Це для мене, а це не для мене. Військово-медичний інспектор нашого округу дійсний статський радник Іван Якович Відінський — ваш великий шанувальник, обіцяв обов’язково зустрітися з вами, Іване Карповичу.

— Вважатиму за честь.

— Ну, і якщо ви не проти, то запрошую вас і вашу чарівну супутницю повечеряти з дороги, — запросив Шорох.

— Вибачте, що не представив, це Агрипина Олександрівна Лебедєва, сестра милосердя і мій янгол-хранитель, що витягла мене з того світу. Чи можна буде зробити так, щоб вона залишилася при мені? Бо в її присутності моє одужання відбувається найшвидшими темпами.

— Мене попередили колеги зі Львова про Агрипину Олександрівну та її великий внесок у ваше одужання. Я, звісно, тільки за. Що ж, відсвяткуймо знайомство, яке для мене — велика честь.

У невеличкій каюті катера на нас чекав розкішний стіл. Я трохи зніяковів, але Шорох попросив почуватися як удома.

— Що питимете? Ми ж у Криму, тут багато вина. Сухі, десертні, я б порадив ось це, «Ай-серез», якраз по осінній погоді, — запропонував господар.

— О, пане статський раднику...

— Просто Петро Трохимович.

— Петре Трохимовичу, ви не бачили осені у Львові! Порівняно з тими безоднями небесними тут іще літо! Але ваш вибір вина залюбки підтримую.

Ми випили, закусили, і шлях до Коктебеля минув швидко. Прибули туди вже поночі, але нас чекали, і причал освітлювало кілька ліхтарів. На причалі стояло авто. Воно відвезло нас до санаторію, де Петро Трохимович провів нас із Грунею до невеличкого окремого будиночка серед чудового парку.

— Зять баронеси був письменник, і вона збудувала цей дім, щоб він міг тут творити. Я подумав, що, можливо, під час лікування ви, Іване Карповичу, теж схочете повернутися до писання, і наказав підготувати саме цей будиночок.

— Чи не занадто розкішно? — засумнівався я.

— Іван Якович Відінський наказав забезпечити вам найкраще оздоровлення. Слово керівника для мене закон.

— Я дуже вдячний, Петре Трохимовичу.

— Одужуйте, Іване Карповичу, але не поспішайте.

Так я оселився в чудовому будиночку під самою горою Карадаг, якою полюбив гуляти. Спочатку я піднімався вгору лише на сотню кроків, але щодня проходив усе більше. Груня була зі мною, ми гуляли разом, ходили на гору або до моря. У Коктебелі було порожньо і гарно.

Мій розпорядок того часу був такий. Я прокидався вранці, Груня ще спала, а я сідав і писав чергові історії, здебільшого з воєнних часів, як ті, що планував до публікації зараз, так і ті, які мусили чекати свого часу. Груня прокидалася і ставила самовар, після чого ходила до їдальні по сніданок. Ми снідали в будиночку і вирушали у двогодинну прогулянку. Коли поверталися, то разом сідали відповідати на листи читачів. Потім обідали, знову гуляли, далі я працював, а Груня несла листи на пошту. Увечері пили вино вдома або ходили до санаторію, в якому поправляли здоров’я кілька десятків офіцерів, здебільшого з Карпат, де тривали важкі бої. Я намагався розважати поранених, охоче роздавав автографи і фотографувався, щоб офіцери могли надіслати додому карточку, де перебували у моєму товаристві.

Моє здоров’я поступово зміцнювалося, поранення у легенях загоїлось, нога відновилася. Можливо, пробігати вулицями цілий день, як колись у Києві, я не зміг би, але вже не накульгував і намагався ходити якнайбільше, щоб набратися сил. Тоді ж відправив Єлизаветі Павлівні листа з прикрим зізнанням і з хвилюванням чекав на відповідь.

Якось ми повернулися з моря, Груня поставила самовар і принесла чергову торбу листів. Ми про щось говорили, вона сміялася, була щаслива, а потім несподівано замовкла. Я подивився на неї і побачив, що вона тремтить та плаче.

— Ось... — Вона подала мені конверт і вибігла з кімнати.

Лист від Єлизавети Павлівни. Я видихнув, відкрив конверт, дістав аркуш, впізнав і помилувався її красивим почерком.

«Отримала Ваш лист, Іване Карповичу. Вимушена зізнатися, що відповідь давалася мені важко, тож зіпсувала купу паперу, поки написала ці рядки. Я рада за Вас, Іване Карповичу, рада, що Ви написали про все чесно, а не почали дурити та брехати. Якщо Ви знайшли свою долю, це добре. Можливо, та бідна дівчина і є Ваша доля. Хоча, чесно кажучи, мені прикро за неї, бо вона зв’яжеться з Вами і занапастить своє життя. Бо ж Ви, Іване Карповичу, хоч любите поговорити про кохання та вірність, насправді нікого не любите. Будь-яку людину біля вас Ви намагаєтесь ужити собі на користь. Якщо для цього треба казати високі слова, Ви їх скажете. І цю дівчину Ви використаєте, а потім покинете, бо ж Ви — егоїст. Враховуючи брак вашої освіти, пояснюю, що егоїст — людина, яка цінує і любить тільки себе, а до інших байдужа. Ви, Іване Карповичу, найсправжнісінький, стовідсотковий егоїст. Для Вас не існує інших. Нікого і нічого на світі Ви не проміняєте на те, щоб догоджати своїй гордості, підтримувати свою славу. Ви казали мені, що кохали Ізабеллу, матір бідної Моніки, але Ви ж покинули її, бо, щоб бути з нею, Вам треба було покинути Росію, а це означало відмовитися від слави. Ви так багато розповідали, як любите Моніку, але ж насправді завжди легко залишали її, тікали з хутора задля розслідування нових і нових справ. Стільки ніжних слів казали Ви мені, як переконували, що кохаєте, але тільки для того, щоб я переїхала на хутір, а Ви змогли повністю присвятити себе справам. Ані Ізабелла, ані Моніка, ані я, ані те бідне дитя, яке Ви спокусили, — ніхто для Вас нічого не значить, Іване Карповичу, не коштує і копійки. Головне для Вас — слава та її підтримання, розслідування нескінчених справ, щоб іще раз довести, що Ви, Іван Карпович Підіпригора, — зірка імперського розшуку, головний герой бульварної літератури, кумир прищавих підлітків!

Заради цієї слави Ви, Іване Карповичу, здатні на все. Що ж, воля Ваша, мені тільки прикро, що дозволила Вам обдурити себе, хоча, треба визнати, дурити Ви вмієте так тонко і влучно, наче за лівим плечем у Вас хтось є. Подивіться, Іване Карповичу, подивіться! Чи Вам не треба дивитися? І так добре знаєте, хто там шепоче Вам потрібні відповіді? Бо інакше звідки б узялася у Вас ця любов до мавпування Господа, коли починаєте Ви керувати долями людей, коли одних знищуєте, а інших рятуєте, коли крокуєте по трупах і зриваєте оплески? Ось звідки у Вас цей нестримний потяг до слави, заради втамування якого Ви готові на все. Ви — диявол, Іване Карповичу, сам диявол. Я дякую Господу, який відвів Вас від мене до того, як Ви встигли знищити мене. Я не бажаю Вас бачити, ніколи. Я залишаюся на хуторі, я буду ростити Моніку, Уляна Гаврилівна буде мені в цьому допомагати. Але Вас на хуторі ми не потерпимо. Якщо у Вас вистачить нахабства з’явитися там, я власноруч пристрелю Вас, як скаженого собаку. Думаю, Ви знаєте, що це не просто погрози. На цьому я б хотіла припинити спілкування з Вами. І хай Господь бережу ту бідолашну, яку Ви обрали своєю черговою жертвою».

Я сховав лист у внутрішню кишеню піджака. Підвівся, вийшов із будиночка. Груні не було видно. Я пішов на гору. Там по дорозі був затишний куток з лавкою, з якого можна було дивитися на море. Груня любила там сидіти. І зараз вона була там. Плакала. Я сів поруч, обняв її, відчув її запах, такий ніжний і знайомий, який мене збуджував. Зробив зусилля. Заспокоїв.

— Груню, чому ви плачете?

— Нічого, Іване Карповичу, нічого. — Вона крутила головою.

— А в мене для вас хороші новини, Груню. — Я усміхнувся, вона здивовано на мене подивилася.

— Які новини?

—: Жінка, з якою я жив, Єлизавета Павлівна, надіслала мені листа. Ну, ви бачили. Ми не були з нею одружені, але в нас були ніжні стосунки.

— Що значить «були»? — спитала вона.

— Те і значить, що були, залишилися в минулому. Я закоханий у вас, Груню. До втрати пам’яті. Я написав Єлизаветі Павлівні про це. На жаль, вона не змогла сприйняти це достойно, образилася, вдалася до лайки. Анітрохи не засуджую її, але сподівався, що вона, як жінка освічена, сприйме цю звістку делікатніше.

— Іване Карповичу, про що ви балакаєте? — Груня аж підхопилася, але замість радості на її обличчі був жах. Досить несподіваний для мене.

— Я кажу про те, що владнав усі свої справи. Я залишив Єлизаветі Павлівні свій хутір за умови, що вона виховуватиме мою доньку Моніку. Єлизавета Павлівна погодилася, щоправда вимагає, щоб я більше не приїздив на хутір і припинив контакти з Монікою. Це для мене неприємна вимога, але я погоджуся з нею, бо кохаю вас, Груню, і прошу вийти за мене.

— Що? — Вона дивилася на мене, як на нечисту силу, на живого мерця, на якогось вовкулаку. А я відчував себе так само, як і колись у Бахмачі, коли прийшов свататися до Єлизавети Павлівни. Очікував одного, а вийшло зовсім інше. Ці жінки були такі загадкові! От зараз Груня мусила б кинутися мені на шию, обнімати, цілувати, радіти! Я ж прихопив із будинку шампанське і два келихи! А замість цього вона злякалася і заплакала!

— Ні, Іване Карповичу, ні!

— Господи, Груню, що таке?

— Що ви наробили, Іване Карповичу, що ви наробили? — закричала вона.

— Я зробив вам пропозицію, бо кохаю вас, Груню, і хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

— Ні! — Вона підхопилася і побігла по стежині на Карадаг.

Я тільки блимав очима, бо нічогісінько не розумів. Хіба ми не жили як чоловік та жінка вже місяць? Хіба ми не спали разом? Хіба вона не казала, що кохає мене і що щаслива зі мною? Тоді що це за комедія? Куди вона побігла, що за крики та сльози?

— Груню! — Я побіг за нею. Швидко засапався, бігати вгору мені було ще важкувато, але не зупинявся, нарешті наздогнав її. Схопив, притиснув до себе. А в неї почалася істерика.

— Що ви наробили, Іване Карповичу, що ви наробили! — кричала вона і намагалася вирватися. Але я тримав її міцно, чекав, поки істерика мине. Потім зняв шинель. Груня вибігла в самій сукні, а на вулиці була хоч і кримська, але зима. Накинув на неї шинель. Груня ридала.

— Груню, я нічого не розумію, — нарешті сказав я, коли побачив, що вона трохи заспокоїлася.

— Я теж, Іване Карповичу! Я теж! Як ви могли бути таким сліпим та дурним? — спитала вона, і я заблимав очима, дивився на неї наче баран на нові ворота.

— Груню, про що ви?

— Як ви могли проміняти доньку і жінку, які вас кохали, на якусь дешеву інтриганку і брехуху?

— Груню, що ти верзеш?

— Іване Карповичу, ви знаєте, хто я?

— Моя кохана!

— О Господи! — Вона скривилася, наче щавель жувала. — Іване Карповичу, я — шпигунка!

— Ага, з австрійського генштабу, — спробував пожартувати я. Невдало.

— До чого тут австрійці! Господи, я ж працюю на контррозвідку!

— Що? — Я озирнувся.

— Від самого початку, від самого першого дня! Контррозвідка привезла мене до шпиталю і наказала стежити за вами! І я стежила! Мусила записувати все, що ви говорили, коли були непритомні. Та ви мовчали або просто стогнали. Але всіх, хто приходив до вас, і все, що вони говорили, я мусила записувати і записувала! Щоб кожного вечора здати доповідь моєму куратору, капітану Корякіну! Я робила ці доповіді, і у Львові, і тут! Щодня після обіду, коли ви залишалися писати, я казала, що йду на пошту відправляти листи читачам! Насправді ж у поштовому відділенні відгородили окремий кабінетик для Корякіна, і я писала там доповіді. Слово в слово, про що ви говорили, що робили! Я — сексот, Іуда я! Тепер ви розумієте, заради кого покинули родину? Господи, Іване Карповичу, я такого від вас не чекала! Ви ж найкращий сищик імперії! Як ви могли бути таким ідіотом? Як? — кричала вона.

Я дивився на неї і хапав ротом повітря, якого несподівано стало замало. Я хитнувся, поточився, може б, і впав, якби Груня не підтримала мене.

— Іване Карповичу! Що з вами? Вам погано!

— Додому... — прохрипів я, і Груня повела мене додому. Там уклала в ліжко, підігріла чаю, напоїла. Потім підійшла до мене, серйозна та рішуча.

— Я більше не можу брехати, Іване Карповичу. Я зламала вам життя, я страшенно винна перед вами. Зараз я піду до Корякіна і скажу, що відмовляюся стежити за вами. Всьому є межа.

Вона говорила і дивилася у підлогу.

— Сядьте. — Я потягнувся до неї.

— Ні! — Вона аж відсахнулася від мене.

— Я став вам огидний?

— До чого тут ви? Я огидна сама собі! — закричала вона.

— Груню, я просто не розумію, чому ви погодилися це робити. Гроші? Не вірю. Залякали? Теж не вірю. Вам була цікава гра, і ви загралися? Ні! То чому? — спитав я.

Вона зітхнула.

— Це довга історія, Іване Карповичу.

— Мені здається, що я маю право її почути.

— Мені соромно!

— Груню, я слухаю.

— Що ж, добре, — кивнула вона.

— Ви сідайте. Якщо історія довга. — Я підвівся у ліжку, звільнив місце. — Розповідайте.