Найкращий сищик імперії на Великій війні

Старовинне пруське закляття

и прибули у Вільно вночі, двері вагонів відчинили, пролунав наказ вийти. Маршові роти почали вишиковувати, сказали, що буде нічний похід. Хлопці з інших вагонів почали репетувати за їжу, але годувати поки що ніхто не думав. Мої були ситі, тільки позіхали, бо спати хотілося. Я стояв з усіма, коли почув, що мене кличуть.

— Підіпригора! Іване Карповичу! — Судячи з голосу та вимови, шукав мене офіцер. Я не знав, чи було то добре, чи погано.

— Іване Карповичу, вас кличуть! — сказали хлопці.

Ховатися сенсу не було, то я й вийшов.

— Унтер-офіцер Підіпригора прибув! — доповів у темряві якомусь чоловікові.

— Я штабс-капітан Зінов’єв із тридцять шостої дивізії. Мені наказано відвезти вас до штабу.

— Мені сказали, що відправляють на передову.

— Так, рота ваша вирушає, а ви трохи зачекаєте.

— Слухаюся. Дозвольте попрощатися з хлопцями?

— Дозволяю.

Підійшов я до роти, яка вже вся вишикувалася.

— Хлопці, для чогось мене в штаб забирають. То бувайте. Бажаю вам, щоб і кулі минули, і шаблі.

— Дякуємо, Іване Карповичу, і вам успіхів. Дасть Бог, побачимося! Чи хоч почитаємо ще про пригоди ваші!

Покрокували солдатики, а я пішов за офіцером. Нас біля вокзалу чекало авто. Штабс-капітан сів на заднє сидіння і мене запросив.

— Як доїхали, Іване Карповичу? — спитав, коли ми вже торохтіли по бруківці нічного міста.

— Та непогано, тільки от із харчами біда. Хлопців у Києві не годували, а в дорозі сяк-так один раз. Зараз теж пайку не видали. На порожній шлунок воювати важко.

— Так, із цим є проблема. Наче й готувалися до війни, а як почалася, то суцільні проблеми. Боєприпасів бракує, амуніції теж, з їжею погано. Викручуємося тим, що проводимо реквізицію на захоплених територіях. Інакше хоч коней забивай та їж. Інтенданти обіцяють налагодити постачання, але обіцяти в них виходить краще, аніж налагоджувати.

— А як стан на передовій? — спитав, бо ж нічого не знав.

— Просуваємося вперед. З боями, але просуваємося.

— До Берліна далеко?

— До Берліна далеко, — посміхнувся штабс-капітан.

— Я хвилююся, що з роти мене забрали. Був наказ, що з нею я до самої передової, — нагадав я.

— Не хвилюйтеся. Рота іде на поповнення Звенигородського полісу в складі нашої дивізії. А ви будете поки що при штабі.

— А для чого, вам не відомо?

— Через випадок із бароном фон Плотко.

— А хто це?

— Німецький землевласник. У нього маєток у зоні дії нашої дивізії. Всі німецькі землевласники втекли разом зі своїми військами, а цей залишився.

— Чому?

— Не знаю, може, хотів зберегти маєток від пограбування.

— Зберіг?

— Зберіг. Ми ж стежимо за дисципліною, реквізували необхідні харчі, і все. Потім у штабі вирішили з ним побалакати, ну, перевірити, чи не шпигун, чи не збирається вести підривні дії у тилу. Але по дорозі до штабу барон наклав на себе руки. Кинувся на багнет солдата охорони.

— Якийсь дивний спосіб самогубства, — засумнівався я, бо вже звик у самогубства не вірити.

— Так, дивний. Тому, мабуть, у штабі й вирішили запросити вас. Ми люди військові, вміємо воювати, а не злочини розплутувати, поліції на захоплених територіях немає, жандармерію тільки чекають, а тут ми дізнаємося, що у дивізію їде найкращий сищик імперії! Ну як тут не скористатися цією можливістю!

— Боюся, що мої здібності як сищика трохи перебільшені, — обережно попередив я.

— Іване Карповичу, не прибідняйтеся. Я спочатку купував журнали з вашими пригодами для сина, він ваш палкий шанувальник. Але потім почав читати і сам, захопився не менше! Та справа про пограбування потяга, або про «Зірку Сходу» — просто блискуче! Дозвольте пригостити вас коньяком?

— Буду вдячний. Але спочатку хочу ще розпитати про вбитого барона. Солдат, на чий багнет він кинувся, щось розповів?

— Так, сказав, що барон не хотів їхати, щось лопотів німецькою, що саме, солдат не знає. Тож довелося застосувати силу. Барона поклали на віз, поїхали. А дорогою барон кинувся на багнет.

— Саме кинувся? Тобто не намагався тікати, а кинувся на багнет?

— Солдат сказав, що саме так. Його, звісно, затримали, він зараз на гауптвахті. В нього не дуже добра репутація, його звинувачували у крадіжках, але нічого не змогли довести. Тому командування і хоче все перевірити. До того ж про цей випадок уже стало відомо в Європі. Німці використовують його для проведення пропагандистської компанії, мовляв, руські варвари знищують мирне населення. А ще покійний барон був нащадком давнього роду, тому нам краще таки дізнатися, що ж сталося насправді.

— Барона ще не поховали?

— Ні, тіло у польовому шпиталі. А чому ви питаєте?

— Та дивна справа, хочу знати якомога більше подробиць.

— Здається, я розповів усе, що знав. Що ж, тепер дозвольте вам налити.

Зінов’єв дістав чарки і флягу. Коньяк. Пани офіцери любили коньяк. Я випив чарку.

— Більше не хочу на порожній шлунок.

— Це ми легко вирішимо! — засміявся Зінов’єв і почав діставати їжу. Кільця ковбаси, сир, галети.

— О, бачу, що проблеми з постачанням вас не торкаються! — зрадів я.

— Під час наступу захопили склад із офіцерськими пайками німців. Тевтони добре годують свою армію, вимушений це визнати. Дивіться, навіть повидло в бляшанках!

То ми добре поїли, випили ще по кілька чарок, але далі і я відмовився і штабс-капітан не наполягав. Ще трохи побалакали і поснули під мірне гуркотіння двигуна. Прокинулися вже неподалік від якогось містечка, де був штаб дивізії.

— Ми рухаємося услід за передовою, доводиться розміщуватися, де є. А тут єдиною придатною будівлею виявилася кірха, — пояснив Зінов’єв, коли вів мене від машини до будівлі, що височіла у темряві. Перед дверима будівлі два солдати охорони віддали честь штабс-капітану, ми пройшли далі.

Усередині кірхи було наставлено кілька десятків столів, на яких лежало багато паперів та документів. Зараз штаб був майже порожній, лише кілька офіцерів, що пили чай при світлі гасової лампи.

— Почекайте, я зараз, — сказав Зінов’єв і кудись побіг.

До мене підійшов один із офіцерів, присвітив лампою.

— Солдате, звідки я тебе знаю? — спитав у мене.

— Не можу знати, ваша благородь, — відповів я.

Тут повернувся Зінов’єв і повів мене.

— Командир дивізії полковник Ройтер вас прийме. Заходьте.

Я зайшов у невелику кімнату, де ледь умістився стіл і два стільці. За столом сидів полковник вже у віці, дебелий, з великою головою і коротким сивим волоссям.

— Доброго дня, Іване Карповичу.

— Доброго дня, пане полковнику!

Він зробив знак рукою, і Зінов’єв вийшов.

— Іване Карповичу, я хочу попросити вашої допомоги в розслідуванні прикрого факту загибелі барона фон Плотко. Так розумію, штабс-капітан частково ввів вас у курс справи.

— Так точно. Я буду радий допомогти. Але мені необхідно знати всі подробиці тих подій. Поговорити з затриманим солдатом, подивитися тіло барона, побувати в маєтку покійного.

— Так, звісно. Ви зможете це зробити. Але я просив би зберігати ваше розслідування у таємниці. Особливо те, що ви працюєте за нашим проханням.

— То як мені пояснювати свою зацікавленість? — здивувався я.

— Ви ж відомий сищик, Іване Карповичу. Просто зацікавилися загадковою смертю барона.

— Просто зацікавитися я міг, поки був цивільною людиною. Зараз же я на військовій службі.

Начальник штабу насупився.

— Пане полковнику, якщо є якісь перешкоди розслідуванню, то мені краще знати заздалегідь, — попросив я.

— Ні, немає жодних перешкод. Просто, розумієте... — Полковник скривився. — Ройтер — німецьке прізвище. Мої предки приїхали до Росії ще за Катерини Великої, ревно служили нашому Отєчеству. Я — руський офіцер. Але зараз в армії трапляються деякі хибні тенденції супроти осіб з німецькими прізвищами. Ну, і моя позиція щодо необхідності розслідування загибелі барона може викликати нерозуміння. Мовляв, загинув якийсь німецький барон, ворог, а тут командир дивізії з німецьким прізвищем наполягає на розслідуванні, хоче покарати простого руського солдата. Але я хочу покарати не солдата, а злочинця, якщо, звісно, злочин був. І роблю це не через те, що барон був німцем, а через необхідність правосуддя. Розумієте?

— Так, пане полковнику. Я враховую деяку складність ситуації й намагатимуся діяти делікатно. Але мені все одно знадобиться допомога.

— Штабс-капітан Зінов’єв буде з вами.

— Дякую. І ще я хотів би почути вашу думку про цей випадок.

— Іване Карповичу, якоїсь усталеної думки немає. Є сумніви. Я говорив із солдатом, і мені здалося, що він каже не всю правду. Ну, і у барона в кишені знайшли маленький револьвер. Якби він хотів збавити собі віку, то міг би скористатися ним, а не стрибати на багнет. Це з одного боку. З другого, я не розумію, навіщо солдату було вбивати барона. Годинник, перстень із діамантом, коштовні запонки — все залишилося на місці, так само як і гаманець покійного. Я перевірив це. У кожного злочину мусить бути мотив. Так же нас вчить криміналістична наука? Тут мотиву немає. І я не знаю, що про це думати.

— Дякую. Дозвольте почати розслідування?

— Може, відпочинете з дороги?

— Ні. У таких випадках дуже важливо розслідувати все по гарячих слідах. І так згаяно багато часу, треба поспішати.

— Що ж, тоді успіхів.

Я вийшов, на мене чекав Зінов’єв. Попросив його відвезти мене до шпиталю, де зберігалося тіло вбитого барона. Шпиталь був у будівлі колишнього трактиру, в підвалі — кімната з брилами льоду, призначена для зберігання продуктів. Продукти одразу розібрали, зараз барон лежав на льоду сам. З нами прийшов лікар зі шпиталю і двоє солдатів, які дістали тіло і поклали на стіл. Високий, плечистий чоловік років за п’ятдесят. Довгий ніс, світле волосся. Я подивився рану в його животі. Я бачив рани від удару багнетом. Звернув увагу на синець під лівим оком.

— Це ж синець? — спитав я у лікаря.

— Так, синець.

— Звідки він?

— Солдат каже, що коли барон упав з воза, то забився.

— А схоже на звичайний удар кулаком. І шкіра ціла.

— Так, ціла, — кивнув лікар. Його дратувало, що я уважно роздивлявся тіло, це ж була його парафія.

— Якісь іще ушкодження є?

— Ні.

— А де його одяг?

— Он, у торбі, — кивнув лікар.

— Дозволите подивитися?

— Та дивіться! Гаманець барона і годинник я передав до штабу.

— Ага, дякую. — Я перевірив кишені штанів і френча. На останньому велика темна пляма. Кров. Промацав одяг. Знайшов таємну внутрішню кишеню. Там щось було, якийсь предмет. Дістав його і здивовано роздивився. — Що це таке? — спитав, бо не бачив раніше нічого подібного.

— О, це соска, американці вигадали, — пояснив лікар.

— Для чого вона?

— Її дають дитині, щоб заспокоїти. Дитина бере її в рот, думає, що це мамина цицька, і заспокоюється. Соску можна купити поштою.

— Для чого барону соска? — ошелешено спитав я.

— Не знаю, може, в нього онуки були малі? — розвів лікар руками.

— Добре, дякую за допомогу.

Далі ми пішли до полкової гауптвахти, де сидів солдат, який убив барона. Нашого візиту не чекали, бо всі спали, навіть охоронці. Довелося довго стукати, нарешті нам відчинили двері, ми з Зінов’євим зайшли всередину. Заспаний черговий одною рукою тримав штани, а другою віддавав честь. Зінов’єв наказав відвести нас до камери з солдатом. Відвели. У камері помітно пахло самогонкою і ковбасою. Здається, затриманого добре підгодовували з волі.

— Вийдіть і зачиніть двері, — сказав я черговому, той здивовано подивився на Зінов’єва. Мій супутник кивнув на знак підтвердження. Черговий вийшов, і ми залишилися у камері з арештованим самі. Хлопець років двадцяти, невисокий, худий, з поганими зубами і нервовим поглядом. Арештований намагався триматися впевнено, але видно було, що наша поява його налякала і збентежила. Він стояв перед нами і з кожною секундою нервував дедалі більше.

— Що? Що таке? — нарешті спитав він, не витримавши.

— Розповідай, що там сталося, — сказав я впевнено і суворо подивився на солдата.

— Я все розповів, я... — почав бубоніти він, а потім упав. Бо я добряче заїхав йому в щелепу. Додав іще ногами. Зінов’єв на мене вирячився, але не втручався. Солдат скрутився на підлозі, затуливши голову руками. Видно було, що били його не раз, навчився рятуватися. Узяв його за барки і підняв, поставив до стіни.

— Ти, падло, мені тут не заливай. Кажи, що трапилося! Насправді! — гаркнув я. І дотиснув би цього покидька, але у коридорі почулися голоси і кроки. Солдат із надією подивився на двері. Вони відчинилися, до нас зайшов чоловік у формі підполковника. Зінов’єв, коли побачив його, виструнчився.

— Начальник штабу, підполковник Патрикєєв, — представив новоприбулого Зінов’єв.

— Що тут відбувається? — суворо спитав Патрикєєв.

— Він мене... — почав було дзявулити солдат, але вмить замовк під моїм поглядом.

— Полковник Ройтер попросив славетного сищика Івана Карповича Підіпригору розібратися з загибеллю барона, — пояснив Зінов’єв.

— Іване Карповичу? — Патрикєєв вмить втратив суворість і розгублено подивився на мене.

— Так точно. Дозвольте продовжити допит? — Я повернувся до солдата, який зацьковано дивився на мене. Я бачив, що йому є що розповісти і він це зробить.

— А для чого? Все ж і так зрозуміло. Барон хотів утекти, але наш солдат завадив цьому. — Патрикєєв зробив крок і став між мною та солдатом. Той умить прибадьорився. — Звісно, наші вороги розпускають якісь дурні плітки про вбивство, але ж ми не будемо йти в них на ланцюгу! Так?

Підполковник питав у мене. Я щиросердно усміхнувся.

— Пане підполковнику, моє розслідування покликане встановити правду і знищити всі плітки навколо цього випадку. Дозвольте іти?

Я вже бачив, що робити тут нічого, допитати солдата мені не дадуть. Ми вийшли з Зінов’євим, той на вухо сповістив мені, що між Ройтером і Патрикєєвим уже давно триває конфлікт.

— Але у полковника зараз зв’язані руки через його німецьке прізвище. Він подав прохання про зміну прізвища, бо ж він руський офіцер, але справа поки вирішується, — пояснив Зінов’єв.

— Я хотів би подивитися маєток барона.

— Хочете продовжувати розслідування? — скривився Зінов’єв. — Патрикєєву це не сподобається.

— Я не звик залишати справу незакінченою. То звозите мене?

— Так, звісно. Але треба дочекатися ранку. Є наказ про заборону нічних переміщень, бо у тилу можуть бути невеликі загони німців.

— Штабс-капітане, візьміть мені револьвер, і їдьмо. Маєток далеко?

— Верст сім.

— Ну от коли доїдемо, якраз почне світати.

— Добре, Іване Карповичу, зараз сходжу по зброю.

Невдовзі ми вже їхали порожньою нічною дорогою, яка була майже в ідеальному стані.

— Дивіться, які у німців дороги! — зауважив я.

— Так, дороги чудові, вони значно полегшили наш наступ. Коли ми рухалися до кордону, то наша швидкість була досить невисокою і ми втратили третину возів обозу, які застряли у багнюці. А тут просто як у столиці, — погодився Зінов’єв. — Думаю, згодом, коли цю частину Східної Пруссії остаточно приєднають до Росії, тут буде багатий край. Хоча так і не скажеш, ліси та болота. Я сам зі Смоленської губернії, в нас приблизно те саме, але ніякого багатства немає. Села бідні, землі неродючі, часто буває голод. Не розумію, з чого вони тут живуть.

— Ну, головне ж не яка земля, а хто при землі. Працьовиті руки та голова на плечах, тоді будь-яка земля заквітне. Я служив у Туркестані. І там степи не такі, як у нас, а майже пустелі. Місцеві худобу випасають, і здається, що нічого більше там не виросте. А потім оселяються там колоністи, розорюють землю, забезпечують полив, садять сади, і вже за кілька років справжні острівці зелені! І все росте, і все родить. Про голод і гадки немає, врожаї щедрі, і це ледь не в пустелі!

Штабс-капітан кивнув.

— Солдатів трохи вражає, коли вони бачать, як жили німці. От звичайний хутір серед боліт, а там не тільки хата з каменю, але й сарай! У домі парове опалення і навіть теплий туалет! Щоправда, останнє у солдатів викликає відразу.

— Чого ж, зручна річ, особливо коли морози, — не зрозумів я.

— Ну, солдати кажуть, що не можна оправлятися там, де живеш.

— Аякже, вони ж звикли у двір на гноївку бігати, — кивнув я. А сам подумав, що німці хоч де живуть зразково. Бував я в їхніх селах у Тавриді, бував і на Волзі, і в Туркестані, і скрізь заможно живуть, мають не тільки городи, але й квітники та садочки. І корови завжди вгодовані, і свині чисті. Якось уміють люди.

Ми з’їхали з шосе на невеличку дорогу серед лісів. Ця дорога була теж у хорошому стані. Проїхали кілька мостів через невеличкі протоки. Потім нам трапився покинутий хутір.

— А де місцеві?

— Усі відступили разом із німецькими військами.

— Чому ж барон залишився?

— Не знаю. Можливо, не схотів залишати родовий маєток. Скоро буде і він.

Ми їхали далі. Навколо були то болота, то ліси, тільки подекуди траплялися сіножаті й зовсім мало було полів. Побачили складену з каменю арку з якимось написом німецькою.

— Це межа маєтку фон Плотко, — пояснив штабс-капітан.

Ми поїхали алеєю з високих дубів, яким було ніяк не менше сотні років. Потім в’їхали в парк. Уже ледь почало світати, я побачив попереду велику тінь, мабуть, будинок барона.

— Світло! — здивовано скрикнув я, бо побачив вогник у вікні, але лише на мить, і він зник.

— Вам здалося, Іване Карповичу. Будинок порожній, — запевнив Зінов’єв.

— Але ж це можуть бути німці!

— Німців цікавлять дороги, штаби, а що їм робити тут, серед боліт? — здивувався штабс-капітан.

— Ваша правда, — кивнув я.

Ми вже під’їздили до будинку. Бруківка підходила аж до великого ґанку. Наш водій спрямував авто до нього. Вже почав трохи гальмувати, коли я занервував. Якщо я справді бачив вогник, то зараз ті, хто його палив, стоять уже біля дверей, готові розстріляти нас.

— Вперед! Не зупинятися! — крикнув я водію.

Той додав газу, і авто промчало повз ґанок. Зразу почулися постріли. Водій закричав, авто крутнулося й перевернулося на бік, двигун заглух.

— Залишайтеся тут, — пошепки наказав я штабс-капітану, а сам виліз з авто і побіг геть, нахилившись до землі.

Ще постріли. Я закричав, зробив кілька непевних кроків, наче поранена людина, впав і покотився з дороги. Там завмер. Тиша. Ще кілька пострілів. Знову тиша. Світало. Я передбачав, що у тих, хто в нас стріляв, немає часу. Довго чекати вони не будуть. Я дуже обережно поповз придорожньою канавою. Попереду був місток. Сховався під ним, обережно визирнув там, де мене не чекали. Побачив, як з будинку вийшли троє. Тримали у руках зброю. Я сховався, перевірив револьвер, який дав мені Зінов’єв. Почекав. Нападники не поспішали, наближалися обережно, готові стріляти будь-якої миті. Я не висовувався, чекав.

Нападники пройшли повз мене. Я визирнув. Двоє ішли до машини, а один до стічної канави під дорогою, де мусив лежати я.

— Шайсе! — вилаявся той бандит, який не побачив мене у канаві. Я вистрелив у нього і почав стріляти у двох інших. Вони кинулися тікати, але з авто приєднався пострілами штабс-капітан. Ось упав один, ось і другий.

— Не виходьте, ваша благородь! — крикнув я Зінов’єву.

Поповз до нападника біля канави. Той був мертвий. Забрав його зброю — браунінг. Добре прицілився в найближчого нападника. Вистрелив. Нападник був мертвим, бо й не сіпнувся, зате інший кинувся бігти. Я стріляв йому в ноги, щоб поранити, а потім допитати. А штабс-капітан про це не подумав і стріляв у тулуб. Коли я підбіг, виявилося, що всі троє нападників мертві. Я допоміг Зінов’єву вибратися з машини. В нього було розбите обличчя, але тримався він добре. Ми витягли водія, той був мертвий. Я почав обшукувати трупи нападників.

— Це розвідка! Мабуть, вони облаштували в будинку барона свою базу! — кричав мені схвильований штабс-капітан.

— Дозвольте з вами не погодитися, — закрутив я головою.

— Чому? — здивувався він.

— Якщо це розвідка, то в них були б парабелуми. І не було б ось цього, — я показав татуювання на руці одного з нападників. — Цього, — я показав викидний ніж, який дістав із кишені. — І цього, — я поторохтів коробочкою зі шприцами та ампулами, яку знайшов у внутрішній кишені піджака нападника.

— Що це?

— Набір морфініста. Про німців можна погано думати, але навряд чи вони тримали б у розвідці морфіністів.

— Тоді хто це?

— Звичайні кримінальники.

— Але один із них вилаявся німецькою!

— Ну звісно, бо це німецькі кримінальники, — пояснив я.

— І що вони тут робили?

— Примусити кримінальників так сильно ризикувати, щоб вирушити на війну, могла лише велика сума грошей.

— Звідки тут гроші?

— Барон хіба не був багатий?

— Він відправив усі свої гроші до Берліна.

— Здається, не всі. Інакше цих хлопців тут би не було.

— Ходімо до будинку!

— Ходімо, тільки з чорного ходу.

— Чому?

— А якщо там залишився товариш нападників? Він же перестріляє нас, як перепелів!

— Так, Іване Карповичу, ви маєте рацію.

Ми обережно зайшли до будинку з чорного ходу, зброю тримали напоготові. Двері були виламані, злочинці, як і ми, не схотіли користуватися парадним. Ми обійшли всі кімнати по одній на першому поверсі, піднялися на другий.

— Тут нікого немає, Іване Карповичу, — сказав Зінов’єв.

— Мусить бути. Як не живий, то мертвий, — наполягав я.

Ми пройшли дві кімнати, а в третій, судячи з усього, — в робочому кабінеті барона, знайшли труп.

— Господи, Іване Карповичу, як ви здогадалися, що буде мертвий?

Штабс-капітан дивився на мене очима, повними потойбічного жаху. Люди схильні вигадувати щось страшне, коли не розуміють, що сталося. Якби Зінов’єв був трохи спостережливіший, то помітив би кров на ножі, який я йому показував. Навряд чи ці хлопці перлися через фронт зі скривавленим ножем, ні, вони скористалися ним десь тут. Тренувалися б на цьому молодому худому хлопцеві в костюмі для полювання. У нього на обличчі кілька синців і застиглий вираз жаху. Мабуть, перед смертю він зрозумів, що його уб’ють. Впевнений удар у серце. Так ударити може тільки людина, яка не вперше користувалася ножем.

— Що тут відбувалося? — Їх благородь злякалися.

— Ну, якби можна було допитати когось із них, то ми б дізналися про це точно. Але всі нападники мертві, тож нам доводиться тільки здогадуватися. Що ж, спробую припустити, що ось цей нещасний молодий чоловік вирішив розбагатіти. Для цього він зв’язався з досвідченими й дуже поганими людьми, пообіцявши їм щедру винагороду. Саме вона і примусила їх вирушити в ці болота, в тил ворожих військ. Але, прийшовши до будинку барона, вони не знайшли ані власника, ані того, що вони шукали. Про це свідчить відчинений сейф, який виявився порожнім. Через відсутність грошей або коштовностей розігралася трагедія, жертвою якої став цей бідолаха. Потім бандити спокійно пішли б собі, але несподівано приїхали ми. Вони зовсім не збиралися починати війну, але коли наше авто, що мало зупинитися, несподівано додало газу і поїхало геть, у них не витримали нерви. Вони почали стріляти і загинули. Десь так. Звісно, це тільки мої думки, але як усе відбувалося насправді, ми вже не дізнаємося.

— Здається, ваша версія, Іване Карповичу, цілком правдоподібна, — кивнув Зінов’єв. — Чорт, а ви ж таки талант! Чесно кажучи, я не вірив, що всі ті ваші пригоди були насправді! Бо вже занадто розумним і вмілим ви там вимальовувалися. Але тепер я бачу, що ви саме найкращий сищик імперії!

— Я вдячний вам за ці слова, але хвалити мене поки ще зарано. І подивімося ось цей альбом. — Я взяв із шафи великий альбом у шкіряній палітурці. Всередині були фотографії. Барон у війську, барон із товаришами, барон із селянами. — О, ось і покійний! — вказав я пальцем на фотографію, де був зображений хлопець, що стояв поруч із бароном. — Ви знаєте німецьку?

— Так, знаю.

— Почитайте, фотографії підписані. Хто був цей хлопець?

— Це Йоган Тельман, секретар барона, — доповів Зінов’єв.

— Ось звідки він знав про скарби!

Я ще подивився фотографії. Барон виглядав справжнім аристократом, із вусами, з породистим обличчям і спокійним упевненим поглядом.

— А оце хто? — Я вказав на гарненьку білявку, що стояла поряд із бароном.

— Зараз. Це Марі Косон, гувернантка. Так розумію, що француженка. Яка красуня! Барон був не дурень! — посміхнувся Зінов’єв.

Я перегорнув останні сторінки. Майже на всіх фото тепер була Марі, яка на останніх світлинах досить помітно роздобріла. Мабуть, хороше харчування. Повернув альбом на місце. Подивився робочий стіл барона. Всі ящики було зламано. Мабуть, злочинці розраховували знайти хоч щось. Підійшов до сейфа у стіні, оглянув його дверцята. Сейф не було зламано, його відчинили ключем. Забрали все цінне, залишивши якісь папери німецькою. Зараз вони розкидані на підлозі. Я звернув увагу на один красивий аркуш, на схожому я нещодавно писав свій заповіт, бо ж вирушав на війну і всяке могло статися. Аркуш було скріплено печаткою. Він містив два підписи. Один невеличкий, акуратний, чіткий, який буває у людей, що часто розписуються. Інший — великий, розкидистий, надмірно пишний. Він міг належати барону. Я майже впевнений був, що саме йому. На листі було написано «Wird». Обережно склав його і сховав у внутрішню кишеню.

— Здається, хтось їде! Вершники! — Зінов’єв схопився за зброю і кинувся до вікна. Я теж почув стукіт копит по бруківці. — Наші! — зрадів штабс-капітан.

Я визирнув. До палацу рухався козачий роз’їзд, який, мабуть, почув постріли з дороги. Хлопці тримали в руках рушниці і не поспішали. Ми вийшли до них. Помітивши офіцера, козаки зраділи і швидко наблизилися. Зінов’єв наказав сповістити штаб і передати, щоб надіслали нову машину і водія на стару.

— Пане штабс-капітане, я можу кермувати, якщо вона справна, — запропонував я.

— Та ну, як це так — найкращий сищик імперії за кермом, наче водій якийсь! — закрутив головою Зінов’єв. Наші пани вважали водіїв за візників, самі могли сісти за кермо хіба що на перегонах.

Козаки поїхали до штабу, ми залишилися чекати. Я здивувався з того, як заможно жив барон. Двоповерховий будинок на кілька десятків кімнат, складений з каменю, стіни у два лікті завтовшки, тепло тримав добре. За будинком був сарай, теж кам’яний. Перед домом дорога, потім травичка зелена і схил до ставка. На ставку причал та човен. За ставком парк. Усе доглянуте, підстрижене, порядок. Тільки в очі впадало, що на парапеті біля причалу бракує одної гранітної брили. Ота дірка, наче вибитий зуб у роті, муляла. Як це німці до такого дійти могли? Я аж пішов подивитися на те диво. Подивився. І доріжку до причалу, і місце, де парапет пошкодили, і човен. Потім повернувся до кабінету, ще раз погортав фотографії в альбомі. Вийшов.

— Іване Карповичу, та сядьте, відпочиньте, — запропонував штабс-капітан, який сів на кованій лавці біля сходів, з якої був чудовий краєвид на ставок.

— Зараз, зараз.

Збігав я, подивився на греблю, що підпирала ставок. Гребля була добре зроблена, дозволяла регулювати рівень води. Коли почув, що торохтить двигун авто, повернувся до Зінов’єва. Той теж почув, а коли побачив авто — вилаявся:

— Чорт забирай! Патрикєєв!

По обличчю штабс-капітана було видно, що він чекав на неприємну розмову. Але начштабу лаяти нас не став, лише пожурив, що без охорони поїхали.

— Ну, головне, що все добре закінчилося, — усміхнувся Патрикєєв. — Сідайте в машину, я відвезу вас до штабу, звідки Іван Карпович вирушить у свою роту.

— Довести до закінчення розслідування мені хіба не дадуть? — спитав я.

— Ні, бо ж нові обставини зробили розслідування непотрібним. — Патрикєєв переможно усміхнувся.

— Які ще обставини? — здивувався я.

— Ми переклали передсмертну записку барона, з якої стало все зрозуміло.

— І що ж було в записці?

— Барон пояснив, чому не покинув свій маєток із німецькими військами і чому краще накладе на себе руки, аби тільки не їхати до нашого штабу.

— Не розумію.

Патрикєєв подарував мені зневажливий погляд, мовляв, оце так найкращий сищик імперії — нічого не розуміє!

— Справа в тому, що барон належав до давнього німецького роду. Його предки прибули сюди ще тоді, коли тут жили прусси, язичницьке плем’я. Німці робили сюди хрестові походи, воювали з пруссами, щоб підкорити їх. Одного разу предок барона, лицар фон Плотко, разом зі своїм загоном потрапив у засідку пруссів і ледь урятувався. Після цього присягнувся помститися. За кілька років повернувся з новим загоном, атакував плем’я, розбив у битві, а потім оточив селище і наказав нікого не брати у полон, а всіх знищувати: старих і малих. Сотні людей було вбито, але німцю здалося, що цього недостатньо, тому він наказав убитих не ховати в землі, а покидати у болото поруч із селищем. Сам же збудував собі тут замок, бо тепер усі навколишні землі належали йому. Фон Плотко перевіз сюди родину, заселив землі німецькими селянами — і все б нічого, та виявилося, що з цілого поселення пруссів уціліла одна жінка, яка, як на гріх, була ворожбиткою. Поранена, вона змогла виповзти з болота, втекла у ліс, де прокляла і самого німця, і весь його рід аж до Страшного суду. Ворожбитка сказала, що коли вже ці німці так хотіли цієї землі, то нехай вони отримають її сповна і до смерті. Зробила так, щоб кожен фон Плотко вмирав, щойно покидав межі своїх володінь. Тобто варто було комусь із них виїхати, як він умирав у страшних муках. Прокляття діяло сотні років, дід покійного барона сконав, коли спробував покинути свої землі, одягнувшись селянином. Барон знав про прокляття, тому залишився у маєтку, а не втік із німцями, незважаючи на наближення наших військ. Також він не хотів їхати до штабу, намагався розповісти про прокляття нашим солдатам, але, на жаль, вони не розуміли німецької. Коли ж барон побачив, що його вивезуть за межі родових земель, то вирішив, що втрачати йому немає чого, і кинувся на багнет.

— Жах який! — видихнув Зінов’єв.

— Так, старовинне прусське прокляття, яке не відпускало рід полковника століттями, — закивав Патрикєєв.

— Дивно, — сказав я.

— Так, дуже дивно. Дикий, болотяний край, — погодився підполковник.

— Ні, дивно те, що я бачив фотографії барона на березі моря, у якихось великих містах. Тобто раніше він їздив кудись зі свого маєтку! І вижив.

— Так! — теж згадав Зінов’єв. — Ми дивилися альбом барона. Там я пізнав Париж, Лазурне узбережжя, Відень. Як це могло бути?

Патрикєєв скривився.

— Ну, ну... — Він кусав губи. — Мабуть, справа у тому, що прокляття діяло на найстаршого у роді. Поки був живий батько барона, той міг їздити де хотів. Але коли він успадкував маєток, то успадкував і прокляття! Тоді вже їздити не міг. Ну що ж, дякувати Богові, ми їздити можемо. Їдьмо!

Ми поїхали до штабу. Дорогою зустріли віз із водієм і механіком, яких відправили, щоб полагодити і забрати перевернуте авто.

— Ще ж тіло водія треба захопити, відправити родичам, — нагадав я.

— За наказом Верховного головнокомандувача відправляються додому тіла тільки офіцерського складу та в окремих випадках унтер-офіцерського. Захоронення рядових відбувається в місцях дислокації військових частин, — пояснив Патрикєєв.

— А чому б не відправити тіло рідним?

— По-перше, наша залізниця і так перевантажена. По-друге, прибуття трун із загиблими може призвести до зниження рівня патріотизму в тилу, а це неприпустимо. У вас є якісь сумніви в цьому наказі, Іване Карповичу? — суворо спитав Патрикєєв.

— Ні, що ви, не можна мати сумнівів щодо наказів, пане підполковнику.

— Правильно.

Далі їхали мовчки. Вже наприкінці Патрикєєв сказав, буцімто зі штабу армії нагадали, що я мушу бути відправлений на передову і там захищати Отєчество.

— Завжди готовий, ваша благородь, — доповів я.

Коли приїхали, пішов збирати речі, побалакав із лікарем шпиталю, який розумів німецьку, а потім попросив аудієнцію у полковника Ройтера. Той неохоче погодився.

— Вибачте, що потурбував вас, Іване Карповичу, але бачите, все стало зрозумілим і без вашого втручання. Кляте прокляття, я б і подумати про таке не міг! — сказав полковник. — До речі, зі штабу армії несподівано зацікавилися місцем вашого перебування і наполягають, щоб я відправив вас на передову. Не розумію, що там робити найкращому сищику імперії, а штабс-капітан розповів мені про ваші сьогоднішні подвиги, і я вражений, але наказ є наказ, — він зітхнув.

— Сам не знаю, чому мене так хочуть відправити на передову, але як хочуть, то значить, так треба. Та я волів би попросити вас про дещо.

— Що саме?

— Оскільки це тепер уже російська земля, ми ж мусимо зняти те прокляття, очистити маєток від нього, щоб його зміг згодом отримати який-небудь герой війни. Так чи ні?

— Так, але як можна зняти прокляття? Молебень відслужити?

— Я так розумію, ті прусси були язичниками, тож молебень не допоможе. Але є інший варіант. Якщо можна, візьміть десяток солдатів, і їдьмо. Я зніму прокляття, а потім уже зі спокійною душею вирушу на передову. Зробити це, пане полковнику?

Той замислився.

— Що ж, Іване Карповичу, винятково з поваги до вас, — сказав трохи згодом. — Ну, і щоб не залишати у тилу різні прокляття, очистимо маєток.

Невдовзі ми виїхали зі штабу. За нами торохтіли на двох возах солдати.

— Який стан на фронті?

— Ну, наступ дещо загальмувався, бо німці чинять відчайдушний опір. Та й ми розтягнули тили, маємо певні проблеми з постачанням. Зараз треба зібрати сили, тоді вдаримо знову, — розповів полковник, але обличчя його було не дуже веселе.

— Вас щось хвилює?

— Так, Іване Карповичу. Розумієте, ми воюємо зараз навмання, без розвідки. Ми не знаємо, що готує супротивник. І це мене дуже турбує. Я спробував звернути увагу командарма, але той звинуватив мене в панічних настроях. З нього самого вимагають наступати і тільки наступати.

Позаду почулися сигнали. Нас наздоганяло авто Патрикєєва.

— А йому що тут потрібно? — Ройтер закусив губу, свого начштабу він дуже не любив.

Авто Патрикєєва наздогнало наше і зупинилася. Вибіг дуже розлючений підполковник.

— Куди це ви їдете? Івана Карповича необхідно відправити на передову!

— Підполковнику, не вказуйте мені, що робити! — грізно сказав Ройтер. — Іван Карпович вирушить на передову вже по обіді.

— Вибачте, я просто хотів поцікавитися, куди...

— Ми їдемо до маєтку барона. Іван Карпович запропонував зняти з нього те пруське прокляття. Можливо, ми потім розмістимо там шпиталь.

— Дозвольте поїхати з вами, — попросив Патрикєєв.

— Що ж, їдьте, — після деяких роздумів сказав Ройтер.

Патрикєєв повернувся у своє авто, і ми поїхали.

— Бачу, що ви з підполковником не мирите? — спитав я.

— Ні. Особливо останнім часом.

— Є якась причина?

— Причин кілька. По-перше, підполковник мріє стати командиром полку. І я йому заважаю. По-друге, він останнім часом любить поговорити про німчуру, вочевидь, його непокоїть моє німецьке прізвище, єдине, що в мене є німецького, бо я руський офіцер та дворянин. По-третє, підполковник так хоче досягти успіху, що здатний на ризиковані несплановані атаки, наслідком яких можуть бути великі втрати. Але втрати його не хвилюють, головне — доповісти у штаб армії про черговий захоплений хутір чи висоту.

— О, я таких зустрічав, коли служив у Туркестані. Полк покладу, а на маневрах першим прийду.

— На жаль, трапляється таке, — зітхнув Ройтер.

— А чому він так хвилюється через моє перебування тут?

— Навіть не знаю. Можливо, ревнощі, що це я вас попросив, а не він.

— Дивно якось. Ну, нічого, прокляття приберемо, і піду на передову.

— Я все-таки не розумію, що вам робити там. Боронь Боже, загинете. Це ж така втрата для імперії.

— Ну чому ж втрата, можна буде закликати до помсти за Івана Карповича Підіпригору. Помста — вона ж серця солдатів підбадьорює, — усміхнувся я.

— Ненадовго, — скривився Ройтер.

— Ну, а там іще щось вигадають.

Коли ми приїхали до маєтку барона, то перекинуте авто вже забрали, трупи загиблих теж, про те, що відбувалося вранці, нагадували лише темні плями засохлої крові на бруківці.

— Ну і як ви будете знімати прокляття? — скептично запитав мене підполковник Патрикєєв.

— Та всім відомий метод. Прокляття відбулося після того, як безневинних пруссів покидали в болото, позбавивши людського поховання. Згодом на місці болота вирили ось цей ставок. Зараз ми спустимо з нього воду, а на дні нагорнемо одну могилу, покладемо на неї квіти і тим знімемо прокляття.

— Що, ставок? Навіщо ставок? — чомусь заметушився підполковник. — Звідки ви взяли, що тут було болото? Тут не було болота! Болото, куди кидали пруссів, було в іншому місці!

— Підполковнику, а ви це звідки знаєте? — здивувався Ройтер.

— Ну, я... я... я вивчав історію цього краю перед нападом і...

— Байдуже, чи саме сюди кидали тіла, чи ні. Тут головне вшанувати пам’ять загиблих, — уточнив я.

— Вони були язичники!

— Ну то й що? Все одно заслуговували хоча б на могилу. Пане полковнику, накажіть солдатам відкрити греблю, вона там, за ставком, — звернувся я до Ройтера, той наказав. Солдати побігли виконувати. — Пане підполковнику, та ви так не хвилюйтеся, прокляття на нас не перейде, ми ж — православні християни, — заспокоїв я Патрикєєва, який аж підстрибував від роздратування. Ройтер подивився мені в очі і відвів за руку вбік.

— Що ви замислили, Іване Карповичу? — спитав він пошепки.

— Дивіться далі, — відповів я йому тихенько. — Думаю, моя задумка вам сподобається.

— Полковнику, все-таки без ставка тут не буде так гарно, може, залишимо його? — Патрикєєв підбіг до нас, щоб чути, про що ми говоримо.

— Ні, спустимо ставок, — сказав Ройтер.

— Ходімо на причал, — запропонував я, викликавши додаткове незадоволення Патрикєєва.

Ми вийшли на причал, зроблений з дощок, встановлених на кам’яні опори. Солдати вже відкрили греблю, і рівень води у ставку почав падати. Спочатку потроху, а потім швидше. Поступово почало оголюватися дно, по якому повзали раки та жаби.

— Ми що, чекатимемо, поки вся вода зіллється? — нервово запитав Патрикєєв.

— Це станеться невдовзі, — заспокоїв його я. Точніше, тільки роздражнив.

— Ну, чекайте, а я поїду до штабу, — сказав він.

— Пане підполковнику, залишіться, будь ласка, — попросив я.

— В мене справи і...

— Залишайтеся, це наказ, — спокійно сказав Ройтер.

Ми стояли на причалі, вода швидко витікала, до нас підійшли солдати з лопатами. Але вони не знадобилися, рити мул не довелося.

— Ой ти Господи! — скрикнув один солдат і вказав на щось біля причалу. Я подивився і побачив людське тіло, вкрите раками. До тіла було прив’язано мотузкою гранітну брилу, яку вирвали з парапету поруч із причалом.

— Що це таке? — здивовано спитав Ройтер.

— Що там, що там? — поспішив до нас Патрикєєв.

— Тіло людини! — сказав я і гукнув солдатам:

— Хлопці, діставайте!

Солдати обережно пішли по дну до тіла. Загрузали у муляці, але йшли.

— Жінка! — доповіли вони. Струсили лопатами раків.

— Господи, з дитиною!

— Це, мабуть, ті кримінальники! Вони ж убили одну людину у домі! І цю жінку вбили! Негідники! З дитиною! — почав бідкатися Патрикєєв.

— Ні, не вони. Тіло перебуває у воді вже не перший день, а кримінальники прибули сьогодні вночі, — заперечив я.

— Звідки ви знаєте? — занервував підполковник.

— Я бачив у своєму житті потопельників. Лікар скаже точніше, але думаю, що тіло було вкинуто у ставок десь три-чотири дні тому.

— Тоді це барон! Барон! Він убив когось і спробував приховати сліди! Ну негідник! — закричав підполковник.

— Зараз подивимося. Ходімо, панове.

Солдати винесли тіло жінки на берег. Бідолаха притискала до себе дитину, наче хотіла захистити її. Я присів поруч. Від тіла вже смерділо. Але я був не дуже вразливий на ніс. Побачив темні плями на сукні.

— Дивіться, ось сліди поранень. Два, — показав я.

— Дивні сліди! — сказав Ройтер.

— Так, не вогнепальні. Це сліди від ударів багнетом, — кивнув я.

— Багнетом? — Патрикєєв важко дихав, можливо, вражений цією трагедією. — Багнетом? Тоді це німці! Перед тим як відступали, вони вбили цю жінку! Може, вона була руською? Тевтонські негідники, як вони могли!

— Ні, німецький багнет має іншу форму. Рани завдано не німецьким багнетом, а нашим. Таку саму рану я бачив на тілі покійного барона. — Я подивився на Патрикєєва. Той відвів погляд.

— Що, що ви таке кажете, Іване Карповичу? Та як ви можете! Підозрювати російського солдата у такому злочині? Та...

— Припиніть! — гаркнув на Патрикєєва полковник. — Іване Карповичу, що ви про це думаєте?

— Я думаю, що той солдат убив не лише барона, але й цю бідолашну жінку, і її дитину.

— Хто вона?

— У фотоальбомі барона вона позначена як покоївка. Ось кілька фотографій звідти. Неважко помітити, що барон тут дивиться на неї не просто як на служницю, — я вказую на достатньо красномовні фото. — А ось тут видно, що вона погладшала. Це було три місяці тому. Вона була десь на шостому місяці. Думаю, саме через неї барон відмовився їхати з маєтку. По-перше, їй якраз був час народжувати, по-друге, роман представника старовинного німецького дворянського роду з якоюсь простолюдинкою, та ще й француженкою, викликав би скандал, особливо зараз, під час війни з Францією. Тому барон залишився тут. Аж поки його не вбили.

— Негідник! Це той негідник убив барона! — закричав Патрикєєв. — Я зараз же його привезу, зараз же!

Він кинувся до машини, я подивився на Ройтера і покрутив головою. Той кивнув.

— Зупиніться! — наказав він суворо. І водій Патрикєєва вимкнув двигун.

— Що? Що таке? — Патрикєєв був увесь укритий потом. — Я привезу його, і ми дізнаємося подробиці трагедії, яка тут сталася!

— У цьому немає необхідності. Подробиці відомі мені, — запевнив я.

— Звідки? — помітно злякався Патрикєєв.

— Про них мені розповіли факти.

— Які ще факти? — Підполковник так і стояв біля авто.

— Ну, ось один із них. Заповіт барона, який я знайшов у його кабінеті. Заповіт зберігався у сейфі, але не зацікавив грабіжників. Я попросив перекласти заповіт лікаря полкового шпиталю, який вчився у Кельні й знає німецьку. Тут написано, що барон заповідає все своє майно синові від цієї француженки. Ось, можете самі переконатися. — Я передав аркуша з заповітом Ройтеру. Той пробіг його поглядом.

— Справді так. Але як ви здогадалися, що в заповіті може бути щось цікаве?

— Я не здогадувався, я звик усе перевіряти. Промацав увесь френч барона і знайшов у потайній кишені гумову дитячу соску. Дивно? Авжеж! Коли побачив альбом барона, почав шукати, кому б могла призначатися та соска. Але ніяких весільних фотографій в альбомі не було, якісь жінки з’являлися, але ненадовго. А на останніх фотографіях з’явилася ця білявка, французька гувернантка, яка почала гладшати, що могло означати вагітність. А це вже давало відповідь на те, чому барон не покинув маєток. Тут він міг легко приховувати свій скандальний роман та його наслідки, а от якби довелося евакуюватися, то це могло б призвести до викриття того ганебного факту, що представник одного з найдревніших родів Східної Пруссії зійшовся з громадянкою ворожої держави. Залишити покоївку саму з дитиною в маєтку барон не наважився, тому вирішив бути тут до кінця війни. Вмирати він не збирався. Але помер, причому за дуже дивних, просто-таки кричущих обставин.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Ройтер.

— Ну, хоча б те, що при бароні був револьвер. Якщо вже фон Плотко збирався накласти на себе руки, то, мабуть, скористався б ним, тим більше, що він служив у армії, був бравим юнкером, а не якоюсь цивільною штафіркою. Але він чомусь забув про револьвер, замість того поліз на багнет. До того ж на обличчі барона був синець. Здається, його вдарили до того, як убили. Я думаю, що злочинці якось довідалися про наявність скарбів барона. Прийшли до маєтку і забрали господаря. Той пручався, його вдарили, вивезли до лісу, де почали погрожувати вбити покоївку і сина. Барон зламався і віддав ключ від сейфа. Він не скористався револьвером, бо знав, що спільники злочинців залишилися у будинку і, якщо почують постріли, можуть убити його кохану та дитину. Злочинці ж, забравши ключ, убили барона. Потім повернулися до його дому, забрали скарби з сейфа. І, щоб не залишити свідків, убили бідолашну жінку та дитину.

— Господи, але дитину навіщо? Зовсім же немовля! — скривився Ройтер.

— Якщо залишити дитину, то постало б питання, де її мати. А так кінці у воду. Думаю, вони б кинули у ставок і барона, але ж у штабі армії було відомо, що він залишився у маєтку. Штабісти хотіли використати це залишення для пропаганди, мовляв, ось великі німецькі землевласники переходять під оруду дому Романових. Тому просто зникнути барон не міг. Тоді й виникла ця історія про спробу втечі і вбивство барона солдатом, який його охороняв.

— Але ж був іще запис у щоденнику барона, де розповідалося, про прокляття! — нагадав Ройтер.

— Ви бачили той запис? Ні. Я теж не бачив. Пане підполковнику, ви б не могли нам показати запис барона про прокляття, накладене на його рід прусською ворожбиткою?

Патрикєєв вирячився на мене з ненавистю.

— Він у мене в штабі! Хочете, я привезу! — закричав підполковник і кинувся до свого авто.

— Залишайтеся тут! — наказав Ройтер. Патрикєєв зупинився. Він весь тремтів. — Іване Карповичу, то ви вважаєте, що той солдат убив барона?

— Так, він убив, але він лише виконував наказ свого високопосадового спільника. — Я подивився на підполковника.

— У вас немає жодних доказів цієї маячні! — заверещав він.

— Солдат у всьому зізнався і показав на вас, пане підполковнику. — Я говорив дуже переконливо, настільки переконливо, що Патрикєєв вихопив свій револьвер.

— Стояти! Всім стояти! — заверещав він тремким голосом.

— Підполковнику, що ви творите? — здивувався Ройтер.

— Якщо зробите хоч крок, я застрелю вас! — У Патрикєєва була істерика, а це небезпечно, якщо у руках у людини револьвер.

— Пане підполковнику, мені здається, що ви читали оповідки про мої пригоди? — спитав я.

— До чого це тут? — вирячився він.

— В одній із них був епізод, коли злодій погрожував мені револьвером, а потім виявлялося, що там немає набоїв. — Я посміхнувся.

— І що? — Він скривився, не розумів, до чого я веду.

— Зараз такий самий випадок — ваш револьвер розряджений.

— Що? — Він поліз дивитися, чи є у револьвері набої, а я дістав браунінг, який узяв у вбитих кримінальників.

— Руки догори! — крикнув я і вистрелив. Куля пролетіла над головою підполковника, він так злякався, що кинув свій револьвер. — Руки догори!

Йому нічого не залишалося, крім як підняти руки. Вони трусилися, Патрикєєв скривився і заплакав.

— Пане полковнику, якщо моя версія правильна, то скарби вбитого барона мусять бути у підполковника. Навряд чи він довірив би їх пошті, та й пошта поки що тут не працює, тому вони при ньому. Можливо, навіть у авто, в чорній валізі, яку підполковник завжди возив із собою.

— Зараз подивлюся. — Ройтер пішов до авто.

— Я протестую... — почав було Патрикєєв.

— Мовчати! — крикнув на нього полковник. Витягнув із авто чорний саквояж, спробував відчинити, але там був кодовий замок. — Скажіть код!

— Ви не маєте права! — закрутив головою Патрикєєв.

— Дай ніж! — наказав полковник водію. Той дав, Ройтер ножем розрізав шкіряний бік саквояжа. Дістав кілька мішечків, теку. Розв’язав один — там були золоті вироби. У другому — коштовне каміння. Ще в одному — золоті червінці. У теці — акції та облігації.

— Бачите, який багатий улов, — закивав я. — Такий багатий, що управитель барона зміг переконати трьох кримінальників піти через лінію фронту, щоб добути цей скарб. Але коли вони прийшли, то виявилося, що сейф порожній, а барон зник. Злочинці вбили управителя, а потім наскочили ми і вбили злочинців. Що ж, здається, в цій історії можна ставити крапку.

— Ні, ще зарано. — Ройтер підійшов до підполковника, який стояв із піднятими руками. — Якщо бажаєте, я дам вам можливість застрелитися і хоча б умерти з честю.

— Я не буду стрілятися! Я російський дворянин, моє життя не варто життя якоїсь німчури! — забелькотав Патрикєєв.

— Взяти його! — наказав Ройтер, який дивився на підлеглого з презирством.

— Де ти взявся, сучий Підіпригора? Де ти взявся? — Патрикєєв дивився на мене з ненавистю.

Солдати підійшли до нього і повели геть. Ми з полковником сіли в авто і поїхали до штабу. На колінах Ройтер тримав валізу Патрикєєва.

— Іване Карповичу, я сам собі не вірю! — за деякий час сказав Ройтер.

— Що?

— Ну, я ж читав ваші пригоди, всякі там карколомні розслідування і виведення злочинців на чисту воду, але це ж сприймалося як вигадки, щоб підлітків вразити! А тут я бачив усе на власні очі! Дозвольте мені потиснути вашу руку, Іване Карповичу.

Він потиснув.

— Пане полковнику, вдячний вам за високу оцінку, але хочу вас попередити.

— Про що?

— Про цю справу. Думаю, її замнуть.

— Що? Як? Убивство жінки та дитини, вбивства барона, викрадення дорогоцінностей! Це ж гучний злочин, як таке можна зам’яти?

— Полковнику, офіцер російської імператорської армії вбив німецького барона, жінку та маленьку дитину заради пограбування. Це ж знахідка для ворожої пропаганди, яка малює з руських — кривавих убивць. І хоча Патрикєєв насправді вбивця, але командування не схоче скандалу і спробує якось зам’яти цей випадок. Це лише моє припущення, але через повагу до вас я попереджаю, як усе може статися.

— Ні, я не вірю в це! Було скоєно страшний злочин, і злочинця має бути покарано! Ніяк інакше!

— Буду радий, якщо так станеться.

Далі ми їхали мовчки. У штабі полковника чекала депеша про те, що мене терміново необхідно відправити на передову.

— Суворий наказ. Зараз ми відправляємо чергову маршову роту. — Полковник Ройтер розвів руками і скривився. — Я не можу не виконати наказу.

— Та які питання. Речі я вже зібрав і готовий виступити хоч зараз.

— Штабс-капітан вас відведе.

Зінов’єв провів мене до міської площі, де розсілося приблизно дві сотні новобранців. Побачивши нас, підійшов молодий поручник. Зінов’єв познайомив нас і переказав, що полковник Ройтер дуже вражений спілкуванням зі мною і невдовзі особисто приїде на передову, щоб знову зустрітися. Поручник сказав, що сам дуже радий нашому знайомству. Зінов’єв побажав мені успіхів і пішов, а я залишився з ротою, яка вишикувалася і вирушила вперед.