Найкращий сищик імперії на Великій війні

Півтори помсти

що це ви так газетами зацікавилися, Іване Карповичу? — спитала Груня.

Вона увечері прийшла з пошти і принесла цілий оберемок, як я і просив. Ми далі жили в Коктебелі, я вже повністю одужав і чекав, що мене ось-ось знову відправлять на фронт. Однак Петро Трохимович Шорох несподівано діагностував у мене початок туберкульозу і наполягав на продовженні лікування. Я, чесно кажучи, спочатку злякався, але потім із його натяків зрозумів, що краще такий туберкульоз, аніж фронт.

— Там Корякін наказав вам свіже число «Петербурзької газети» підсунути.

— Зараз, зараз, Груню. — Я гортав одразу кілька чисел «Сибірського листка», які попросив передплатити для санаторію, мовляв, це буде корисно для поранених сибіряків. Однак поранені газет не читали, здебільшого дудлили вино, грали в карти та пліткували про медсестер. Я ж вивчав «Сибірський листок» уважно, кожне число. От і зараз продивився вже два, а у третьому побачив велику статтю на півшпальти. Прочитав її. Посміхнувся. Груня якраз принесла чай. Ми тепер не вечеряли, а пили чай, бо за час кримського відпочинку почав рости у мене живіт, який у нас на Роменщині називали «мамон», чи то від демона багатства Мамони, чи від допотопного мамонта. Мамон був мені ні до чого, хоч на картинках у журналах та книжках мене часто зображали з таким приємним круглим черевцем. Як пояснювали видавці, черевце те викликало у читачів довіру і симпатію, тоді як злодіїв завжди зображували худими або навпаки дуже вже тлустими. Однак то обкладинки, а в житті я вирішив перемогти свій мамон, тому ввечері пив пустий чай, а вдень старався більше гуляти, оббігав уже весь Карадаг.

— Що ви так посміхаєтеся, Іване Карповичу? — спитала Груня.

— Та стаття цікава, є ж штиль у людей! Ти тільки послухай! «Сотні людей зібралися на міській набережній, щоб провести покійного в останню путь. Скорбота та сум світилися на обличчях міщан, які в одну мить відчули себе сиротами, позбавленими мудрого батьківського піклування. Плач і скрегіт зубовний, відчайдушні крики „На кого ж ти нас покинув!“ порушували мертву тишу, що стояла над містом Оркестр пароплавства заграв траурну мелодію, а почесна варта з найкращих солдатів 95-го піхотного полку дала салют на пошану покійного. Небо над містом не бачило більшого трауру, як у той день!»

— Що це за нісенітниці? — здивувалася Груня і почала розливати чай.

— Репортаж із похорону одного діяча.

— Може, хоч печива, Іване Карповичу?

— Ні, Груню, дякую.

— Та немає у вас ніякого мамона! Іване Карповичу, я ж у певний період свого життя багацько чоловіків бачила, то можу вас запевнити!

— Груню, припини мене зваблювати. Ложку меду ще можна, чайну, а печива ніякого!

— Ну, як хочете, — зітхнула Груня. Сама вона їла мало, тому худенька була.

Я поклав газету на стіл. Так, щоб зручно було прочитати заголовок великими літерами. Але Груня газет не любила, навіть не подивилася, попивала собі чай.

— Груню, — сказав я.

— Що? — подивилася на мене.

— Та той, могорич із тебе. — Я усміхнувся.

— Хто?

— Ну, це у нас так кажуть. Як хтось комусь приємну справу зробив, але відносини у людей близькі і гроші платити не годиться, тоді той, кому зробили, виставляє самогонки, або коньяку, як люди благородні, — пояснив я.

— Щось плутано говорите, Іване Карповичу. Що за гру ви затіяли? Ой, та у вас же бісики в очах! — Груня засміялася. — Ну, що таке? Кажіть!

Я подивився на газету, Груня помітила мій погляд, сама подивилася. Але газета, що там цікавого? Знову глянула на мене.

— Ну, що таке? Іване Карповичу, не мучте мене!

— Та той, Груню, поховали Вісмана вашого.

— Що? — вона вмить припинила усміхатися.

— Он, почитай репортаж із похорону. Бідолаха вночі поїхав Єнісеєм ловити каторжників і провалився під лід.

— Іване Карповичу, зараз лютий! Це тут плющ зеленіє, а на Єнісеї лід у сажень!

— Слухай, за що купив, за те й продаю, — розвів я руками. — Пишуть, що провалився, знайшли зранку, ховали в закритій труні при великому зібранні народу. Губернатор прибув, поліцмейстер, владика Єнісейської єпархії Никон та інші поважні люди. Ти почитай, Груню, почитай.

Вона схопила газету, страшно нервувала, читала майже вголос, очі в неї сіпалися. Прочитала. Відклала вбік і подивилася на мене.

— Як це вам вдалося, Іване Карповичу? — спитала хрипким голосом.

— Мені? Груню, ну що ти таке кажеш? — здивувався я.

— Це ж ви його вбили!

— По-перше, не вбивство, а нещасний випадок. По-друге, я ж тут сиджу безвилазно, ти безпосередній свідок, ну як би я міг?

Вона заплакала.

— Як, Іване Карповичу? У вас що, справді з дияволом договір, як люди балакають?

— Груню, свят-свят-свят, що ти верзеш! Це ж треба маячню таку вигадати!

— Але як?

— Груню, навіщо тобі це? Вісман — мертвий. Прокудін, до речі, теж.

— Що?

— Застрелився. Кажуть, що через загрозу банкрутства. Там он поруч невеликий допис.

Груня і його прочитала.

— Іване Карповичу! Я хочу знати! — аж закричала вона. Було в ній щось таке, що янгол янголом, а потім з-під губок кармінових ікла промайнуть.

— Для чого? Кривдники твої мертві, забудь про них і живи собі.

— Ні, Іване Карповичу! Так-то вони, може, і мертві, але в душі моїй вони живі. І хочу я знати, як їх прибрали, щоб у душі своїй убити! Розкажіть, будь ласка! Як можна було на відстані їх прибрати? Друзі у вас якісь там?

— Ні, Груню, немає там друзів. Не хотів я розповідати, але як уже наполягаєш...

— Наполягаю! Кажіть! — Руками за стіл схопилася, аж пальці побіліли, наче душила когось.

— Ну пам’ятаєш, що багацько я тебе розпитував про Мінусінськ та темні справи Вісмана?

— Пам’ятаю.

— Зі слів твоїх склав я певну картину того, що там відбувалося. І картина була така, що в місті та повіті ціла банда діяла, в якій Вісман був одним із головних. І банда та діяла під прикриттям губернської влади, тож сподіватися на справедливість чи правосуддя було б марно. Міцна банда, потужна, рука руку миє і все таке. Але справа в тому, Груню, що у бандах таких є велика недовіра один до одного. Як у вовчих зграях, де варто одному почати накульгувати, як його одразу свої і зжеруть. І от як би не пиячили всі інші з Вісманом, як би у дружбі не клялися, але коли вийде так, що загроза буде в тюрму сісти, одразу ж здадуть вони дружка. Бо не довіряють один одному. А мені це й потрібно було. Тож написав я листа. До готелю «Єнісей», ти казала, що він найкращий у місті. Лист був до запитання таємному раднику Сабурову.

— А хто це? — спитала Груня.

— Один із керівників департаменту поліції, який відав восьмим діловодством, що займалося кримінальним розшуком. У листі, написаному від імені товариша міністра внутрішніх справ, розповідалося про розслідування так званої справи Калмикова, коли пограбували віз, що доставляв вантаж золота до станції. Гучна справа, сім пудів золота зникло, чотирьох охоронців з копальні було вбито. Невдовзі нападників знайшли у тайзі, мертвими і без золота, яке вони, мабуть, десь зарили, а таємницю місця схованки забрали з собою у могилу. Пам’ятаєш, Груню, розповідала ти про цю справу, про плітки, що золотопромисловець Прокудін до пограбування причетний, бо з його копальні нападники були. І що він їх убив і золото забрав, а Вісман його прикривав. Так от товариш міністра згадував у листі, що Вісман, на якого зібралося багато справ іще у Ліфляндії, дав свідчення і всіх дружків заклав, аби врятуватися. І Прокудіна, і тих, хто викрадене золото допомагав у Владивосток відправляти, і тих, хто в канцелярії губернатора хабарі брав, і поліцмейстера губернського також. Стільки дав Вісман свідчень, що тепер готувалася велика операція, для якої збиралися залучити сотню поліцейських з Єкатеринбурга, бо до місцевих довіри не було. Ця сотня мусила провести арешти в Мінусінську та Красноярську, до тридцяти осіб, і забезпечити збір доказів для гучного судового процесу, який мав пройти в Омську. В листі товариш міністра особливо наполягав на важливості Вісмана, бо ж на його свідченнях будувалося все звинувачення. Таємний радник Сабуров мусив по своєму прибутті до Мінусінська забезпечити охорону для Вісмана, а також для Прокудіна, який теж готовий був свідчити на суді проти своїх кримінальних поплічників. Ось такий лист надійшов до «Єнісею». З того, що про скаргу нещасного лікаря, який тебе врятував, а потім був убитий, дізналися дуже швидко, сподівався я, що хлопці ці чужі листи читають. Тим більше зацікавляться тим, чого це таємний радник до міста їде. Мусили схопити гачок, а далі мені вже й робити нічого не треба було, тільки «Сибірський листок» читати та чекати.

— І що, через якийсь лист вони один одного повбивали? — здивувалася Груня. — Так просто?

— Не якийсь і не просто, а через лист, написаний на бланку Міністерства внутрішніх справ. Бланку фальшивому, але для провінції зійде. Зійшов. Зчинився там переполох, виманили Вісмана з міста, мабуть, кричав він, що ні до чого не причетний. Його катувати почали. Люди то люті, судячи з твоїх розповідей. Може, зізнався він, може, ні, все одно віри йому не було, бо щури скажені. Помри ти сьогодні, а я завтра. Тож провалився Вісман під лід, та так невдало, що у закритій труні ховали. А Прокудін застрелився. Причому двічі, в голову. Вісману зробили багаті похорони, з салютом, поховали на центральній алеї міського цвинтаря, пам’ятник в Італії обіцяли замовити, але це навряд чи, бо ж швиденько розірвуть його статки і забудуть.

— Ось так просто! — Груня за голову схопилася. — Господи, Альоша стріляти намагався, я думала бомбою гада вбивати!

— Бомбою? — здивувався я.

— Бомбою. Був у мене знайомий, з бунтівників, умів бомби робити. Потім відійшов від справ. Але за гроші зробив би. Думала я прийти з бомбою до Вісмана і його вбити, і себе. А ви ось так, листом!

— Ти наче й не рада, — здивувався я.

— Та рада, звісно! Дуже рада! — аж скрикнула вона, підскочила і побігла по вино. Принесла два келихи і пляшку мадери. Оскільки я боровся з мамоном, то міцні та солодкі вина пити перестав, вживав лише сухі, але заради такої події вирішив трохи дати собі волю.

Груня налила мадери, по самі вінця.

— Ну, за вас, Іване Карповичу, за найкращого сищика імперії й дивовижного чаклуна, який може вбивати на відстані написанням листів!

— Груню! — я скривився від зніяковіння і пригубив.

— До дна, до дна, Іване Карповичу! — Сама Груня вихиляла келих справно, я ж тільки до половини. — Ех, зараз би грамофон! Танцювати хочу! Ви добре танцюєте, Іване Карповичу?

— Хіба що гопака, — зізнався я.

— А це що таке?

— Та наш, місцевий танок, навприсядки.

— А я танго люблю.

— А це що таке? — спитав я.

— Такий дуже пристрасний південноамериканський танок! Неодмінно вас навчу, Іване Карповичу. Ось просто зараз навчу! Ану вставайте! Вставайте, вставайте! Що за старечі манери, ото аби сидіти та сидіти! Іване Карповичу, у вас же подруга молода, і від мене мусить кров у вас вирувати!

Примусила, бісова дівка, вчитися танцювати! Години дві тягала мене, наче молодий кіт мишу, показувала той танок, досить, як на мене непристойний. Однак так звивалася Груня, що про пристойність швидко забував. Закінчилися наші танці в ліжку, і тільки зранку я згадав про газету.

— Груню, а що там Корякін наказав мені підсунути? — спитав я, коли пили каву.

— О, а я й забула! Зараз. — Вона підвелася, вибрала газету зі вчорашніх. — Наказав свіже число «Петербурзької газети» покласти, щоб вам на очі потрапила. І неодмінно на четвертій шпальті, ось так. — Вона розгорнула газету і показала мені. Усміхалася. Потім припинила. — Іване Карповичу? Ваню, що з тобою? Ваню! — закричала вона.

І я закричав. З усієї сили заволав. Вибіг з-за столу і став кулаками у стіну бити. До крові.

— Ваню! — Вона стрибнула на мене, схопила за руки. — Припини! Припини!

А я ревів. Від болю, відчаю та почуття провини. Зірвав голос, потім упав у ліжко долілиць і лежав. Груня підійшла, сіла поруч. Чекала довго.

— Це ви через неї?

Я кивнув.

— Ваша коханка?

Я закрутив головою.

— Ви були в неї закохані?

Я підвівся і сів у ліжку.

— Вона мені життя врятувала. А її через мене вбили, — сказав безсило.

— Що? Іване Карповичу, чого ви так вважаєте? Там же написано — нещасний випадок! — Груня махнула газетою.

— Дай.

Узяв, перечитав статтю, в якій сповіщалося про трагічну загибель зірки екрана Анастасії Кольцової, той самої Стасі, яку я перед війною рятував у Києві і яка потім врятувала від військово-польового суду мене. Згідно з повідомленням, Анастасія була в гостях у Володимира Полозова, світського лева, сина відомого московського фабриканта, що жив у столиці. І в тих гостях вона чомусь почала бавитися хазяйським кольтом із золотим руків’ям, прикрашеним карбуванням. Бавилася, бавилася, а потім випадково натиснула на курок і вистрелила прямо собі в обличчя. Володя власним автомобілем відвіз Анастасію до лікарні, але спроби лікарів врятувати життя молодої акторки були марні. Поліція провадила розслідування, бо пішли чутки про можливу суперечку між Полозовим та акторкою, однак жодних доказів того, що це був кримінал, знайти не вдалося. На похорон акторки прийшло кілька тисяч людей, лунали провокаційні викрики, поліції довелося втрутитися. Далі подавалася біографія Анастасії, яка з простої танцівниці московських кабаре перетворилася на одну з найяскравіших зірок російського кінематографу.

— Мені потрібно з’їздити до Петербурга, — хрипко сказав я.

— Ні, Іване Карповичу, ні! Вони ж тільки цього й чекають, вони ж навмисно все зробили! — закричала Груня.

— Я мушу, — твердо сказав я.

— Іване Карповичу, вони...

— Припини! — крикнув я. — Я мушу.

Пішов до телефонної станції, зв’язався з Шорохом і попросився на три дні у Петербург.

— Іване Карповичу, та я б залюбки, але мушу отримати дозвіл у окрузі.

— Я почекаю.

Дозвіл дали напрочуд швидко, і вже ввечері я відбув із Феодосії до Петербурга. Сам. Груні наказав залишитися. В потязі було порожньо, лише кілька офіцерів, які поверталися з кримських санаторіїв. Розповідали страшні речі про бої в Карпатах, де багато солдатів гинуло не від ворожих куль чи багнетів, а від морозів.

— Надзвичайно погане постачання! Просто жахливо! Зимові шинелі прибули лише в середині січня, а до того солдати мерзли в літніх! А це ж гори! В моїй роті дві третини вибуло через хворобу, семеро солдат просто замерзло! І знаєте, що? Це вже коли я сам обморозився і потрапив до шпиталю, то довідався, що за документами все постачання на мою роту надходило в повному обсязі! І шинелі, і харчування, і валянки, і ковдри — все! На папері було, а насправді — нічого. Бо розкрадалося! Тільки на моїй роті хтось тисячі заробив! А скільки тих рот у Карпатах гине! Жах! — розповідав якийсь молодий офіцер, якого тепер направляли на гарнізонну службу у Велике князівство Фінляндське.

Я лежав у себе в купе і носа не потикав у коридор. У Києві підсіло багацько народу, здебільшого цивільні, але розмови все одно про війну були. Всі обережно дивувалися, що досі німець з австріяком не розбиті й кінця краю війні не видно. В Петербурзі, який тепер став Петроградом, на вокзалі взяв візника і поїхав на Смоленський цвинтар. У столиці було холодно і сумно. Біля крамниць стояли черги за дешевим хлібом. Ще в потязі чув, що значно подорожчали продукти, через що навіть були заворушення. Війна.

Біля цвинтаря поросив візника почекати. Знайшов доглядача, який провів мене до могили Анастасії. У глухому закутку, під стіною. На могилі було багато квітів від шанувальників.

— Он бачите, аж стіну пробили, щоб навпростець ходити. Довелося дошками забивати. — розповів доглядач. — Поки хрест поставили, а на 40 днів вже пам’ятник буде готовий. Кіностудія Ханжонкова все оплатила. А ви хто? Теж шанувальник?

Я дав йому гривеник, і він пішов, задоволений такою відповіддю. Зняв шапку. Подивився на її портрет, прихилений до хреста. Вона посміхалася. Як завжди. Заплакав. Дістав із кишені три свічки, куплені ще в Криму. Запалив, поставив на могилі. Щоб було хоч трохи тепліше, серед сірого снігу та багнюки. Господи, хіба тут їй місце, у цьому похмурому краю скам’янілої величі? Постояв ще і пішов. Візник відвіз мене до редакції «Петербурзької газети», де я спитав журналіста з кримінальної хроніки. Той мене одразу впізнав, охоче погодився поговорити в обмін на те, що зможе написати про мій візит.

— Я у столиці, щоб проконсультуватися з лікарями стосовно моїх легенів, — збрехав я, коли ми сиділи у ресторації по сусідству. — Лікарі підозрюють туберкульоз.

— Так? А виглядаєте добре. Тільки очі червоні.

— Заплакані. Я був знайомий з Анастасією Кольцовою, і звістка про її загибель мене вразила, — чесно сказав я.

— Де ви познайомилися? — спитав газетяр.

— Давав поради під час зйомки одного фільму, де вона грала. На жаль, із тим кіно нічого не вийшло, але я був просто зачарований нею. Така жінка!

— О так, жінка просто-таки надзвичайна! Я сам був її великий шанувальник, одного разу отримав автограф. І тут цей випадок... — газетяр розвів руками.

— Це тільки мені здається, що справа тухла? — спитав я прямо.

— Ну, як вам сказати... — газетяр нахилився до мене і прошепотів. — Справа не тухла, від неї просто смердить! Анастасія йшла від того Полозова, приїхала забирати свої речі! В них була суперечка, яку чули аж на вулиці! Він погрожував їй! А потім постріл! І версія, що вона сама взяла той кольт і вистрелила собі в обличчя! Ви чули, щоб людина, жінка, стріляла собі в обличчя? У скроню — так, ну ще в рот, але в обличчя! Я вперше з таким стикаюся, а я ж уже дванадцять років у кримінальній хроніці й багато чого бачив!

— Що за кольт?

— Пістолет, М1911, зроблений Полозову, його всі звуть Володя, під замовлення. Золоте руків’я, кобура з золотою вишивкою. Важкий, дебелий пістолет, із запобіжником. Уявіть, жінка збирається йти, лається з чоловіком і в цей час бавиться цією іграшкою! Дуже правдоподібно?

— У статті було написано, що це єдина можлива версія.

Газетяр скривився.

— Іване Карповичу, батько Володі — Ігнат Полозов, великий московський фабрикант, який зараз сидить на військових замовленнях. Він один з найбільших наших рекламодавців. Мою статтю вичитував не тільки редактор відділу, але й головний редактор та відповідальний секретар. Її всю переписали, а мені всунули в зуби премію — і будь задоволений!

— Але чого б поліції було не подоїти Володю?

— А чому ви думаєте, що не подоїли? Його ж спочатку затримали, бо ж питань до нього було багато. Але потім приїхав керівник філіалу контори його батька, і питання зникли. Нещасний випадок, жахлива трагедія, ніхто не винен! Іване Карповичу, ви ж не будете про це писати? Якщо будете, то не згадуйте мене, прошу!

— Та ну що ви? Яке там писати? Я ніжно любив Анастасію, і її загибель для мене особиста трагедія, а не ще одна справа. А цей Володя, що він за людина?

— Поганий син багатого батька. Він пнеться бути світським левом, розкидається грошима, але у вищому світі на нього дивляться спогорда.

— Що Анастасія робила з ним?

— Ну... — газетяр наче перечепився об щось.

— Що? — наполягав я.

— Можливо, ви не знаєте, Іване Карповичу, але у Анастасїї були деякі проблеми...

— Кокаїн?

— Не тільки. Так от, у Володі це все було. Ну і казали, що тому Анастасія була з ним. Потім вирішила піти. До речі, ходили чутки, що вона була вагітна.

— Вагітна? Від Володі?

— Ну... — газетник подивився вбік. — Як би сказати. Це ж чутки, ніхто нічого не знає напевно і...

— Звісно, що чутки, я розумію. Просто чутки, — заспокоїв я його.

— Ну, казали, що вона була вагітна від Великого князя.

— Від Сергія Михайловича?

— Ні, — газетяр зробив паузу. — Від Миколи Миколайовича! Молодшого.

— Від Верховного головнокомандувача?

— Ну, так казали, — він шепотів ледь чутно.

— Здається, Великий князь уже не дуже молодий, — засумнівався я.

— Йому п’ятдесят вісім років, але він у чудовій формі. Кажуть, був дуже охочий до молодих коханок, зараз у Ставці в Барановичах розвів чудовий садок телефоністочок.

— Верховний головнокомандувач — і такий скандал! — скривився я.

— Так. Начебто Анастасії пропонували гроші за аборт, вона відмовилася. Хотіла виїхати до Європи, але контррозвідка заборонила.

— До чого тут контррозвідка? — спитав я.

— Ну, там боялися, що через Анастасію ворожі сили зможуть якось впливати на Верховного головнокомандувача.

— А тепер не вплинуть. Як же вона вчасно померла! — скривився я.

— Я нічого такого не казав, Іване Карповичу!

— Випиймо.

Випили. Ще посиділи, я відповів на кілька запитань журналіста. Скаржився на стан здоров’я, розповідав, що дуже важко сприйняв звістку про трагічну загибель Анастасії.

Потім поїхав до мебльованих кімнат, там випив іще і влігся спати. Вранці боліла голова, похмелився і пішов пішки на Невський проспект, де у готелі «Англетер» тепер жив Володя Полозов, який після нещасного випадку з Анастасією боявся повертатися у свій будинок на Садовій вулиці. В «Англетері» Володя займав великий номер на третьому поверсі з краєвидом на Ісакіївську площу. В першій кімнаті сиділи секретар і якийсь чоловік із фігурою циркового борця. Секретар заявив, що на зустріч треба записуватися за тиждень, а коли я почав вимагати прийняти негайно, наказав борцю викинути мене. Борець був людиною міцною, але, мабуть, досвіду бійок не мав, бо пропустив простий удар між ніг і впав. Секретар, який стояв на дверях, зразу відскочив від них, і я пройшов до кімнати, де був робочий кабінет Володі Полозова. Господар, коли мене побачив, підскочив, наче від нечистої сили. На робочому столі його стояла пляшка коньяку і лежало свіже число «Петербурзької газети».

— Що, що ви тут робите? — закричав він. Не питав, хто я, мабуть, пізнав.

— Я прийшов із вами поговорити, — сказав я строго.

— Нам немає про що говорити! — він був на межі істерики.

— Я так не думаю.

— Не підходьте! — він хотів відкрити ящик столу, мабуть, там у нього була зброя, можливо, той самий кольт із золотою ручкою.

— Руки вгору! — сказав я і зробив рух правою рукою в зовнішній кишені шинелі. З-під сукна випнулося щось схоже на ствол. — Хочеш зі мною в дуель погратися?

— Н-н-ні, н-н-н-і! — прошепотів Володя, підняв руки і до зброї більше не ліз. Я присів на стіл.

— Що тоді трапилося?

— Вона сама! Вона сама! Я не вбивав її! Ні! — зашепотів він. Весь тремтів, по його розчервонілому обличчі тік піт.

Лівою рукою дав йому ляпаса, праву тримав у кишені.

— Будеш дурити найкращого сищика імперії? — я ще раз заніс ліву руку.

— Н-н-н-і!

— Кажи.

— Мене намовили! Контррозвідка! Вони сказали, що вибачать ту історію з німцями! І ще сказали, що вона шпигунка! І шантажує Великого князя. Обіцяли, що все зроблять так, наче нещасний випадок. А батько отримає нові замовлення. Інакше вони обіцяли мене кинути до тюрми! І тримати без кокаїну! Я не можу без кокаїну! Не можу!

— Вона справді зав’язала?

— Так, вона ж була вагітна!

— Для чого приїхала до тебе?

— Я пообіцяв гроші. В неї було сутужно з грошима, бо ролі закінчилися.

— І ти вбив її?

— Я був змушений, змушений! Вони сказали, що це заради Росії! — він заридав. Я почув кроки. Хтось біг сюди. Їх було багато. Відчинилися двері, і до номера увірвалося кілька людей у цивільному.

— Військова контррозвідка! — закричали вони і наставили на мене револьвери. Я підняв руки і обережно підвівся.

Володя різко завалився на спину, скотився зі стільця і заверещав.

— Він хотів убити мене! Він хотів убити! В нього пістолет! — заверещав Володя. До кімнати зайшов чоловік, теж у цивільному. Володя кинувся до нього. — Але я нічого не сказав! Нічого не сказав!

Чоловік дав ляпаса Володі, той закричав і аж поточився.

— Він прийшов убити мене! У нього пістолет! — Володя не міг заспокоїтися.

— Обшукати його, — наказав чоловік своїм людям. Мене обшукали. Раз, потім ще раз. Мабуть, відсутність у мене браунінга виявилося для когось несподіваною.

— Немає зброї, пане капітане, — доповів один зі шпиків.

— У кишені шинелі! Була, він мені погрожував! — заверещав Володя і отримав ще одного ляпаса.

— Геть звідси! — наказав чоловік. Володю просити двічі не треба було. Одразу вибіг. — Ще подивіться. — наказав чоловік.

Мене знову почали обшукувати. Зняли шинель, примусили зняти і чоботи.

— У мене немає зброї, — сказав я, чоботи зняв.

— Перевірте підошви! — наказав чоловік. Здається, він читав про мої пригоди.

— Нічого, ваша благородь.

— Пішли звідси! — гнівно сказав він, і його люди вийшли. Я взув чоботи, одягнув шинель.

— Можете сідати, — сказав він мені. Молодий, з гострими рисами обличчя, світлим, коротким волоссям, акуратними вусиками і холодним поглядом.

— Я — капітан Форсов, військова контррозвідка, — нарешті сказав він.

Вони вели мене ще з Коктебеля, до Сімферополя, потім у потязі, далі всюди у Петербурзі. Працювали непогано, треба визнати. В очі не впадали, іноді я їх навіть не помічав. — Що ви тут робите, Іване Карповичу?

— Прийшов поговорити з паном Володимиром Полозовим про останні миті життя моєї знайомої Анастасії Кольцової.

— Для чого це вам?

— Я товаришував із Анастасією і її смерть дуже вразила мене.

— Ага, читав у сьогоднішніх газетах, — чоловік посміхнувся. — І що ви хотіли почути?

— Все.

— Що все?

— Як вона померла.

— Хіба в газетах не писали?

— Я хотів почути з вуст безпосереднього свідка.

Офіцер усміхнувся.

— І що почули?

— Що це був прикрий нещасний випадок.

— А де ваш браунінг? Він же завжди при вас?

— Забув у мебльованих кімнатах.

— Забули? Найкращий сищик імперії забув свій пістолет? — чоловік закрутив головою.

— Забув, — підтвердив я.

Він припинив посміхатися і подивився мені в очі.

— А ви хитрий, Іване Карповичу.

— Ніяк ні, — трохи ошелешено відповів я.

Він дивився у нього був дивний погляд. Хтось дивився на мене з захопленням, хтось із ненавистю чи презирством, хтось із заздрістю, а ось цей дивився з захопленням рибалки, який побачив у сітях велику рибину.

— Цікава ви людина, Іване Карповичу. Треба буде обов’язково вами зайнятися, — він посміхнувся. І я посміхнувся, а сам відчув холод у спині. Цей чоловік, молоденький капітан з обличчям студента, був небезпечним. Дуже небезпечним. І, чорт забирай, він знав, що я це знаю. — Можете бути вільним.

Я підвівся, він засміявся.

— Ну як вільним. Ви вирушаєте на фронт.

— Що? — я не мусив запитувати це, я не мусив пропускати цей удар. Але пропустив і зараз майже лежав на підлозі, як той цирковий борець, який хотів зупинити мене перед кабінетом Володі.

— Ви виглядаєте цілком здоровим, і настала пора вам послужити нашому Отєчеству. На передовій, — він посміхнувся. Можливо, чекав, що я буду просити, згадувати про лікарів, чи щось таке, але в цьому ж не було сенсу.

— Слухаюся, ваша благородь! Куди маю відбути?

Моє питання поставило його в глухий кут. Ну так, вони ж думали мене арештовувати, а доводиться відправляти до армії. Вони не готові.

— Ідіть у свої мебльовані кімнати і там чекайте.

— Слухаю!

Я вийшов. Подумки лаявся. Знову красива операція закінчувалася не так, як я запланував. А ще цей капітан. Він був гірший за все. Я відчував його силу. Ніколи не боявся сильних супротивників, навпаки — з ними ж було цікаво. Але ось зараз відчув — боюся. Отого капітанчика, його холодних, розумних очей. Я боявся, бо він, як мені здалося, побачив те, що не бачили інші і з чого я дуже тішився. Він не міг побачити все, але він узяв слід і тепер буде іти ним, аж поки не схопить мене, наче хорт зайця. Він був небезпечний, цей капітан, найнебезпечніший з усіх, кого я зустрічав. Він бачив мене наскрізь. І через нього я не зміг заснути ані на мить. Просидів ніч у кімнаті, написав лист Груні. Про те, що відбуваю на фронт, а вона може бути вільною.