Найкращий сищик імперії на Великій війні

Клуб «Чорна троянда»

сидів у садку і дивився у зоряне небо. Спливали останні дні перед тим, як я мусив піти на війну. Від того дратувався, бо не хотілося мені на бійню. Закурив цигарку з пачки, яку завжди носив із собою, щоб розбалакувати людей. Затягнувся неприємним на смак димом, скривився, викинув цигарку, сплюнув. Сказав собі, що треба йти спати, бо від цих безсилих думок ніякої користі. Я нічого не міг змінити, став іграшкою в руках своїх ворогів. Вони кидали мене на фронт, я ж мусив вижити там. Ось і все.

Вже підвівся, коли почув удалині гуркіт двигуна. Спочатку навіть засумнівався, бо ж глупа ніч. Але гуркіт наближався, хтось їхав на хутір. Песики мої одразу почали бігати і гарчати, але не гавкали, бо я ж був із ними. Зітхнув, авто в такий час не віщувало нічого доброго. Я сидів надворі у спідньому, бо ж літо, спека. Зайшов до хати, швидко одягнувся. Ще з часу служби в охоронному відділенні звик, щоб весь одяг був складений біля ліжка, узяв револьвер і пішов сходами вниз.

— Хто там? — спитала Уляна Гаврилівна зі своєї кімнати біля кухні. Моя кухарка теж прокинулася.

— Зараз подивлюся, відпочивайте, — заспокоїв її й узяв гасову лампу з сірниками.

Вийшов надвір, втихомирив песиків, які почали-таки гавкати, — а голоси ж мали дебелі і лякали найзухваліших злодіїв. Авто зупинилося під двором, у хвіртку постукали.

— Хто там? — спитав я, тримаючи зброю напоготові.

— Доброї ночі, вибачте за пізній візит, я штабс-капітан Туляков, ад’ютант Великого князя Сергія Михайловича, — пролунав із темряви голос.

— Сергій Михайлович мусить прибути до Ромен за тиждень, із тим, щоб відправити мене та інших добровольців на фронт, — здивувався я.

— Його імператорська високість просить вас терміново прибути до Петрограда для розслідування одної надважливої справи, — сказав гість і запалив ліхтарик. Якщо людина збирається напасти вночі, вона не запалює ліхтарика.

Я відчинив хвіртку, побачив офіцера у формі.

— А чому так поспішаємо? — поцікавився я у гостя. — За тиждень я піду на службу і тоді вже можу розпочати розслідування.

— Справа така, що не можна чекати, — сказав офіцер. — Ось вам лист від Великого князя.

Я запросив його до хати, там розрізав конверт, у якому був лист. «Шановний Іване Карповичу, радий, що неприємна ситуація, яка виникла навколо Вас, вирішилася позитивно. Повірте, це було досить непросто, досі дивуюся впливовості і завзятості Ваших ворогів». На цих словах я стиснув зуби і знову згадав страх, який охопив мене під час розстрілу за рішенням військово-польового суду, скасованим в останню мить. «Я розумію, що Ви б хотіли провести час до відправки на фронт удома, в колі рідних та близьких, але змушений просити Вас відбути до Петрограда. Бо тепер мені знадобилася Ваша допомога. Оплату гарантую. Великий князь Сергій Михайлович».

— Що ж, не можу не відгукнутися на прохання члена правлячого дому, — зітхнув я, хоч їхати нікуди не хотів.

— Тоді я прошу вас швидко зібратися, ми мусимо встигнути на потяг, — попросив штабс-капітан.

Я зібрався, Уляна Гаврилівна зробила нам сидір у дорогу. Поцілував сонну Моніку, пожалкував, що Єлизавета Павлівна поїхала до Бахмача у справах. Мусила повернутися зранку. Залишив їй коротенького листа і сів до авто. Спробував розпитати штабс-капітана, у чому річ, але він притис палець до губ, а потім повідомив пошепки, що справа вкрай таємна і про неї при водії краще не розмовляти. На потяг ми встигли, їхали першим класом, я добре виспався. Штабс-капітан пропонував коньяк, але я відмовився, хотів мати свіжу голову, щоб швидко розплутати справу і повернутися додому хоч на декілька днів.

У Петербурзі, який тільки-но став Петроградом, переповненому військами, що вирушали на фронт, нас чекало авто. Ми сіли в нього і покотили. Я роздивлявся столицю, яку знав не дуже добре.

— Куди ти їдеш? — здивовано спитав штабс-капітан Туляков у водія.

— На квартиру до інженера Бревуса.

— Для чого? — ще більше здивувався Туляков.

— Бо Великий князь там.

— А що трапилося?

— Повісились інженер, — кивнув водій.

— Що? — Туляков аж підстрибнув на місці, вдарився головою об стелю авто, але наче й не помітив, такий був здивований. — Як повісився?

— Та як, головою в зашморг, як зазвичай вішаються, — пояснив водій.

— Коли?

— Вчора. Знайшли вже сьогодні вранці. Їхня імператорська високість дуже сумують, — зітхнув водій.

— Та звісно ж! Інженер — давній товариш! Господи, як же так? — Туляков розгублено схопився за голову.

— А хто цей інженер? — спитав я. Намагався зрозуміти, що для мене віщують ці новини. Може, відпустять мене додому, та і все?

— Товариш Великого князя, заступник генерала Вернандера, помічника воєнного міністра Сухомлінова. Як же так? Бревус! — Штабс-капітан тільки головою крутив.

— Несподіване самогубство? — зрозумів я.

— Та зовсім! Грім серед ясного неба! Бревус, такий служака! Він був весь у роботі! З ранку до вечора, часто і в вихідні! Лише Великий князь час від часу міг витягнути його на балет чи в ресторан.

— Може, хворів? — почав я перебирати версії можливих причин самогубства.

— Хто? Бревус! — Штабс-капітан нервово засміявся, наче я сказав щось дурне. — Та він був здоровий, наче бик. Ходив на роботу і з роботи пішки. Три версти в будь-яку погоду. Вдома займався гантелями і обливався холодною водою. Пив мало, не курив. Господи, та всі думали, що він вічно житиме!

— Можливо, якісь нездорові забавки? Морфій чи карти?

— Та ну що ви, Іване Карповичу! Який там морфій! Це йому було не потрібно!

— Звідки ви знаєте?

— Хоча б звідти, що раз на тиждень Великий князь збирає друзів у лазнях. Я там буваю, Бревус теж бував. І якби він уживав морфій, ми побачили б сліди на його руках. Що ж до карт, то покійний їх зневажав. Я не можу його навіть уявити з картами.

— Тоді, може, щось у родині? Наприклад, зрада жінки? — далі запитував я.

— Він був неодружений.

— Скільки йому було років?

— Сорок чотири, він швидко робив кар’єру.

— Сорок чотири роки і неодружений? — здивувався я. — Його не цікавили жінки?

— Та ні, думаю, що цікавили. Іване Карповичу, Петербург — велике місто, тут питання жіночої уваги легко вирішується і без одруження. Господи, Бревус повісився! Я ж його бачив кілька днів тому у Великого князя! Ну як так? — зітхав Туляков.

— Можливо, проблеми з грошима стали причиною цього страшного вчинку? — далі перебирав я варіанти.

— Навряд чи. Він отримав спадок від батька, до того ж мав пристойну зарплатню, яку не треба було витрачати на родину. Хоча десь три тижні тому він попросив у борг двісті рублів. Звісно, я дав, бо у грошових питаннях він був украй педантичний.

— І він віддав борг? — спитав я.

— Та ні. Але я не хочу зараз думати про гроші! — скривився Туляков. — Бревус, Бревус, ну як же так! Уявляю, як засмутився Великий князь! Вони з інженером товаришували вже стільки років!

Ми під’їхали до чотириповерхового будинку. Піднялися на третій поверх. Ще на сходах я почув якийсь дивний звук. Він лунав з-за дверей, на яких була табличка «Дмитро Григорович Бревус, інженер». Двері були незачинені, ми зайшли. У квартирі гримотів якийсь механізм, розмовляли люди. Квартира невелика, але з хорошими меблями. Три кімнати. Спальня, вітальня і кабінет. У ньому щось і шуміло.

— Великий князю, ми прибули! — доповів штабс-капітан, коли побачив чоловіка середнього зросту з акуратною борідкою, лисуватою головою і сумним поглядом. Чоловік був у цивільному. Якщо придивитися, помітною ставала його схожість із государем. Це і був Великий князь Сергій Михайлович.

— О, Іване Карповичу, — він спробував усміхнутися, але це йому не вдалося. — Вибачте, що зустрічаю вас такими новинами. Але це самогубство просто збило мене з ніг.

— Висловлюю вам своє співчуття, Ваша імператорська високосте, — вклонився я.

— Можна просто Великий князь. — Сергій Михайлович закрутив головою. — Я досі не можу повірити, що він це зробив.

— А що це діється? — звернув я увагу на шум, який заповнював квартиру.

— Це відчиняють сейф Миті.

— Для чого?

— Він узяв із Міністерства секретні документи. Дуже секретні. Він очолював у міністерстві департамент артилерії. Там дані про озброєння і запаси снарядів. Він порушив посадову інструкцію, бо за чотири дні засідання Закупівельного комітету мав підготувати рішення. Мусив працювати вдома. — Великий князь перейшов на шепіт. — Я дуже сподіваюся, що ті документи у сейфі. Бо якщо ні, то це буде страшний скандал. Там же інформація про всю нашу артилерію! — Великий князь витер чоло.

— Ви думаєте, ті документи можуть зникнути? — спитав я.

— Я боюся, що Митя їх загубив. Це дуже на нього не схоже, він завжди був украй педантичним, але ж це могло статися з кожним. Хвилинне розслаблення, він міг залишити теку з документами десь у кав’ярні чи загубити, коли йшов додому. Коли побачив, що накоїв, то поліз у зашморг. Він би не пережив ганьбу і суд.

— Суд? — здивувався я.

— Звісно, суд! Воєнний час, надсекретні документи, за які ворожі розвідки ладні віддати все! Був би суд і суворе покарання. Митя вирішив не чекати. Він був занадто правильний! — Великий князь ледь не плакав. — Господи, прошу, аби документи були у сейфі! Прошу!

Він склав руки і почав молитися. Ми зі штабс-капітаном відвернулися. Шум продовжився, я зрозумів, що вже працювали свердлом. Вийшов із вітальні, зазирнув до кабінету. Там було кілька людей. Троє поліцейських і один чоловік у брудному одязі, що працював дрилем. Мені здалося, що я десь його бачив раніше. Я повернувся до вітальні. Великий князь безпорадно дивився на мене.

— Вибачте, Іване Карповичу, я викликав вас заради іншої справи, але зараз не можу нічим іншим займатися, — сказав Сергій Михайлович.

— Великий князю, не турбуйтеся про мене, — заспокоїв його я. — А хто відчиняє сейф?

— Поліція залучила якогось злочинця. Поляк, грабував банки, потім його відправили на каторгу, звідти втік, нещодавно його затримали в Петергофі. Сказав, що зможе відчинити сейф, — пояснив Великий князь.

Я кивнув, бо зрозумів, що це був один із польських грабіжників банків, яких я схопив чотири роки тому. Оце знову зустрілися.

— А де передсмертна записка? — спитав я. Що вона є, не сумнівався, самогубці майже завжди залишають записку, бо це ж їхнє останнє волання до світу.

— Он лежить. — Великий князь показав на аркуш, що білів на столі. Я підійшов. «Прошу нікого не звинувачувати у моїй смерті. Іншого виходу немає. Вибачте», Дата й підпис. Акуратний почерк, маленькі рівні літери, розкішний підпис із закрутками. Гербовий папір.

— Почерк покійного? — я підніс записку Великому князю.

— Що? — не зрозумів той.

— Почерк належить покійному? — перепитав я.

— Ну звісно, а кому ж ще! — роздратувався Сергій Михайлович, навіть не подивившись.

— Будь ласка, придивіться, — попросив я.

— Іване Карповичу, зараз не час і не місце для ваших детективних ігор! Людина загинула! Може вибухнути скандал, який знищить честь покійного! І мою теж, бо за моєї протекції Митю взяли до міністерства! — закричав Великий князь. Я зрозумів, що його краще не чіпати. Підійшов до Тулякова, показав записку йому. Він уважно подивився, кивнув.

— Це почерк покійного. І підпис його, — запевнив штабс-капітан.

— Дякую, — сказав я і вийшов, знову пішов до кабінету, де поляк і далі висвердлював замок сейфа. Шум стояв страшенний, у вуха наче ножем хтось штрикав. Я пройшов до робочого столу покійного. На столі стояла друкарська машинка, але було й письмове приладдя. Ручка зі слонової кістки з золотим пером Я взяв зі столу невеличкий аркуш паперу, написав: «Упокій душу». Потім повернувся до передсмертної записки. Чорнило там було трохи світліше. Але, може, просто підсохло. Поклав ручку на місце і пішов геть, зачинивши за собою двері, бо дриль дуже вже шумів. Зазирнув до спальні. Там на столі лежало тіло покійного. Інженер Бревус був одягнений у парадний мундир. Чорний однострій із рядом великих срібних ґудзиків та високим коміром, що майже повністю затуляв шию. Білі рукавиці, чорні штани і чорні ж черевики, на голові чорний продовгуватий капелюх. За коміром ледь виднілася туго зав’язана краватка. Я послабив її, відвернув комір, щоб подивитися шию. Так, ось синці від мотузки, подряпини на шкірі.

— Господи, що ви робите? — прошепотів штабс-капітан Туляков, який зазирнув до спальні.

— Оглядаю труп. Це мій обов’язок сищика.

— Але що тут розслідувати? Людина наклала на себе руки! Це трагедія, але не злочин!

— Я звик усе перевіряти, — пояснив я, але не переконав.

Штабс-капітан махнув рукою і пішов геть. Я подивився на покійного. Середнього зросту, стрункий, чисто поголений. Відчутний запах парфумів. Я нахилився, щоб поправити його капелюх. Побачив щось біле у носі.

— Відчинили! Відчинили! — закричали в сусідній кімнаті поліцейські, гуркіт дриля припинився. Я почув кроки — це побіг Великий князь. Я теж пішов до кабінету. Поляк відчинив дверцята сейфа, звідти трохи диміло, поліцейські хотіли полити водою, але Великий князь заборонив.

— Нічого! — зойкнув Сергій Михайлович. На полицях сейфа справді нічого не було. — Господи! — він схопився за голову і вибіг. За ним пішли поліцейські. Я ж зазирнув у сейф. Там зовсім нічого не було. Порожньо. Наче вимели все.

— Я тебе знаю, — сказав мені поляк. Він був увесь у мастилі і металевій стружці, сидів під стінкою. — Це ж ти нас спіймав? Ти — Іван Карпович? — він казав це без ненависті чи роздратування, навпаки, з якоюсь зацікавленістю.

— Так, я.

— Читав про тебе багато, коли на каторзі був. Там журнальчики з твоїми оповідками — неабиякий скарб, — усміхнувся він.

— Дивний якийсь сейф, — сказав я. — Порожній. Ані тобі документів, ані грошей, ані коштовностей.

Я підсів до нього.

— Що? — спитав пошепки.

— Думаю, почистили сейф до нас, — тихо сказав поляк.

— Хто?

— Хто код знав.

— Власник?

— Думаю, що ні.

— Чому ні? — спитав я.

— А ти, Іване Карповичу, завжди чужим розумом справи розкриваєш? — спитав поляк.

— Та свого ж на все не вистачить. Чого ж розумну людину не послухати, коли щось порадить? То чому думаєш, що не господар у сейф залазив?

— Конверт, — поляк у цей момент дивився в мій бік і ледь губами рухав.

— Де? — тихо спитав я.

— У сейфі. Під верхом, — я читав поляка по губах.

— Ну що, ходімо, — до кімнати зазирнув один із поліцейських.

— А ви його куди? — спитав я, а сам швиденько поліз по гаманець.

— Та куди ж, до тюрми, — сказав поліцейський. — Потім суд і на каторгу. Досить уже по столицях відпочивати.

— Та я ж працював; а не відпочивав, — заперечив поляк.

— Дякую за допомогу. — Я потиснув поляку руку, залишив у його долоні червінець. Гроші і в тюрмі знадобляться.

Поляк кивнув мені, його повели геть. Я швиденько підійшов до сейфа, заліз усередину. І побачив, що до верхньої частини зсередини приклеєний конверт. Відірвав його.

— Що це ви робите? — спитав штабс-капітан Туляков, який саме зайшов до приміщення.

— Та дивлюся сейф. Хороший, дорогий, — збрехав я.

— Ну, у Бревуса гроші були, він завжди купував найкраще, — кивнув штабс-капітан, а я подумав, що хоч і гроші були, але у сейфі їх не залишилося. Сховав конверт у піджак, і ми пішли до Великого князя, який сидів у фотелі, як із хреста знятий.

— Це скандал, скандал! Надсекретні документи! Треба сповістити контррозвідку! Це шпигуни! Господи, Митю, у що ти встряв! — шепотів Великий князь. Потім глянув на мене. — Іване Карповичу, ви сьогодні вільні, а завтра займетеся тією справою, задля якої я вас запросив. Вибачте, що не одразу, але бачите, які події. — Сергій Михайлович скривився, він ледь не плакав.

— Нічого, нічого, за мене не хвилюйтеся, — заспокоїв я. — Але я так розумію, що тіло мусить подивитися патологоанатом, а покійного чомусь одягли як для поховання.

— Ну для чого тут патологоанатом? — трохи роздратувався Великий князь. — Митя трагічно помер, треба хоч дати йому спокій! — Він так подивився на мене, що я зрозумів — краще з ним не сперечатися.

— Воля ваша, Великий князю, — запевнив я. — Що будете робити?

— Мені треба сповістити військову контррозвідку. І це буде скандал! Страшенний скандал, який нічого не залишить від моєї репутації! — зітхнув Великий князь.

— Ну а ви тут до чого?

— Митя був моїм близьким другом! За моєю рекомендацією його призначили до Військового міністерства! І ось тепер така ганьба! — Сергій Михайлович підвівся, потім знову сів. — Якщо документи потраплять до наших ворогів, то ви навіть не уявляєте, який це буде удар по нашій армії!

— Ну, можливо, покійний просто загубив документи, — сказав я. — І шпигуни тут ні до чого.

— Ви так думаєте? — з надією спитав князь.

— Так. У чому були документи? — спитав я.

— У великій шкіряній теці.

— То дайте об’яву, що було загублено теку, пообіцяйте хорошу нагороду. Можливо, її повернуть, бо для більшості вона не цікава, — запропонував я.

— А якщо все ж таки шпигуни...

— Великий князю, для шпигунів важливо зберегти в таємниці, яку саме інформацію їм довелося отримати. Якби тут діяли шпигуни, вони б сфотографували зміст теки і залишили б її, а ми б ні про що не дізналися.

— Правду кажете! — радо погодився зі мною Великий князь. — І справді, які там шпигуни! Митя працювати на них не міг, він був патріотом Росії. Він просто загубив ті документи! Зараз поїду дам об’яву! А потім займуся підготовкою похорону!

— Тоді я почергую тут, почекаю, поки ви повернетеся, — запропонував я.

— Може б ви хотіли столицею погуляти?

— Та ні, помолюся за покійного, відспівувати його ж не будуть.

— Будуть, Іване Карповичу. Синод дасть дозвіл, — запевнив Сергій Михайлович.

— Але як же? Самогубця?

— Офіційна версія — серцевий напад. Не дуже добре, коли на самому початку війни накладає на себе руки високопосадовець Військового міністерства, — пояснив Великий князь. — Що ж, тоді почекайте тут.

Сергій Михайлович із ад’ютантом пішли, я зачинив за ними двері, а потім зазирнув у конверт, який дістав із сейфа. Сподівався знайти розгадку подій, але там виявилися фотокартки. Жінок. Голих чи одягнених дуже пікантно. Частина жінок була зв’язана, але, здається, не проти їхньої волі. Ще за часів роботи в охоронному відділенні я стикався з різноманітними порнографічними карточками, яких багато виробляли в імперії. Але ці фотографії були геть інакші. Здається, покійний знався на жіночій красі. Я помітив, що у двох жінок на шиї були татуювання. Троянди, дуже майстерно зроблені. У інших жінок ший не було видно. Я ще трохи ті фотографії подивився, а потім покинув, щоб не розбурхуватися. Бо дуже вже спокусливі.

Фото сховав, став думати, бо щось мене в цій справі муляло. По-перше, незрозуміла причина самогубства Бревуса. Його передсмертна записка зовсім нічого не пояснювала. А він із розповідей виглядав людиною серйозною, мусив мати причину. Загубив документи? То хоч би спробував їх знайти, а не одразу ліз у зашморг. Шпигуни примусили віддати документи, і він не витримав зради? То написав би в записці, щоб дошкулити шпигунам. По-друге, дивно, що у сейфі покійного не виявлено ніяких грошей. Ну добре, гроші могли бути в банку, але де коштовності, цінні папери? Якщо покійний вичищав сейф, то він би неодмінно забрав і ті фотографії. Але конверт із ними, непомітний для того, хто не знав, залишився. То хто лазив до сейфа? І чи не був той, хто лазив, причетний до смерті інженера? Чи не сталося вбивства?

Хоча, звісно, вбивство викликало ще більше запитань, аніж самогубство. Бо як Бревуса могли запхнути до зашморгу і повісити? Він був міцною людиною! На тілі мали залишитися якісь сліди боротьби. Я пішов до спальні й почав роздягати небіжчика. Справа це була важка, бо тіло вже задубіло і не слухалося. Сорочку довелося просто зібгати біля горлянки, бо зняти не міг. Так само штани та спідні стягнув до литок. Мундир склав поруч. Я розумів: якщо Великий князь дізнається про те, що я роблю, то дуже розгнівається. Але я мусив усе перевірити, бо звик працювати сумлінно. Та й свою цікавість треба було задовольнити, бо вона ж мені продиху не дасть. Роздяг інженера, як зміг. Мені було соромно, що людина загинула, а я їй спокою не даю, і я пояснював, що роблю і для чого.

— Вже вибачте мені, пане інженере, але тілу вашому ж зараз усе одно. Роздягаю я його, щоб подивитися, чи немає на ньому синців або забоїв. На вигляд ви чоловік сильний, навряд чи дозволили би просто так себе повісити. Так, дивимося. Синців не видно. А подряпини є! Ось, на спині! Свіжі! Щоправда, і несвіжі є. Чого це в вас спина така подерта? А це що? Сліди на руках! Зв’язували вас, чи що? Та ні, від зв’язування, якщо мотузкою, то інші синці лишаються. Але щось є. Дивно, дивно, пане інженере. От якби ви говорити могли, ви б мені усе і розповіли, не довелося б оце шукати бозна-чого. Так, а ви м’язистий, пане інженере, не схожі на штабіста. Ті зазвичай товстенькі. Бо на сидячій роботі розпливається людина, як свічка на сонці. А ви при м’язах, наче вантажник. Ага, он бачу гантелі, це у панів гімнастикою називається. Корисна штука, коли роботи важкої немає. А ось коли день за плугом походиш чи сіно скиртуєш, то там уже не до гімнастики. Вона для тих, хто за столом сидить. Оце ви і займалися. Диви як, пане інженере, не при дамах буде сказано, але той, померли ви під час збудження, чи що. Бо оно набрякнув як. Чи, може, то буває, коли в зашморгу? Бозна, поспитати треба лікарів. Так, а на ногах що? Ноги чисті. Ані синців, ані подряпин у вас. Ну дивно, дивно. Зараз іще подивлюся обличчя ваше, вже вибачте, але цікаво мені, що там у носі у вас біліє. Ох ти Господи!

Я аж відстрибнув. Бо коли дивився у ніс, поклав руку на підборіддя покійного, нижня щелепа несподівано посунулася вниз, і з рота випав язик. І все б нічого, тільки був він накусаний. Та так, що десь на сантиметр не було кінця. Може, звісно, і таке про самогубствах буває, але виглядало це мені дуже підозріло.

— Ну що ж, пане інженере, поїдемо ми до лікаря, бо якось усе дивно, особливо ось цей язик обкусаний. Зараз вас замотаю у простирадло, щоб людей не лякати, одяг ваш заберу і повезу до лікарні найближчої, щоб подивився вас досвідчений лікар. Роблю це лише задля того, щоб пересвідчитися, що самі ви на себе руки наклали, а не вбили вас. Якщо ж убили, то матиму за честь тих негідників спіймати та притягнути до покарання. Вибачте, але доведеться вас трохи потурбувати.

Замотав я тіло покійного у простирадло, потім побіг на вулицю, зупинив візника.

— Тут лікарня є поблизу? — спитав у нього. Бо при лікарні часто і морг може бути, і лікар, який трупи дивиться.

— Та є, — кивнув візник.

— Велика?

— Велика.

— Почекай мене, — сказав я візнику.

Повернувся до квартири, підхопив тіло й поніс. Покійний інженер на вигляд був стрункий, але як нести, то важкуватий. Мабуть, кістки важкі. Аж потом я вкрився, поки виніс і повантажив у бричку.

— Їдьмо, до лікарні, — сказав візнику, коли побачив, що в того погляд переляканий. Здається, здогадався, що я приніс, ще зараз чкурне звідси і поліцію викличе. — Спокійно, я — Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії. Розслідую справу. Везу тіло на розтин до лікарні. Плата подвійна.

Чи то прізвище моє спрацювало, чи плата, але візник трохи заспокоївся, навтьоки не кинувся, повіз мене, хоч час від часу перелякано озирався. Довіз до лікарні, ми заїхали у двір, я спитав, де морг. Поїхали туди. Пощастило, що зустріли лікаря, який саме вийшов покурити люльку.

— Оце так гості! Іване Карповичу, ви? Чи мені ввижається після трьох розтинів? — скрикнув лікар, коли мене побачив. Я вже звик, що пізнавали мене люди, якщо не ховався за приклеєними бородами та темними окулярами.

— Так, Іван Карпович. Четвертий розтин зробите? Для мене. — Я показав на інженера в простирадлі.

— Розслідуєте якусь справу? — поцікавився лікар.

— Ще не знаю. Справа може з’явитися за результатами розтину, — пояснив я. — То зробите?

— Ну звісно! Але з вас автограф. А якщо я щось знайду, то прошу скласти мені й моїм друзям компанію у ресторані, — сказав лікар і витрусив тютюн та залишки попелу з люльки. — Зараз скажу санітарам, щоб забирали тіло.

— Та не треба, я сам. — Підхопив інженера, і ми пішли до підвалу моргу, де у великій кімнаті була операційна. Поклав тіло Бревуса на стіл, розмотав простирадло.

— До речі, Всеволод Воздвиженський, — лікар подав мені руку. Я її потиснув.

— Приємно познайомитися, прикро, що за таких умов, — кивнув я на тіло.

— Ну, в мене більшість знайомств стається за подібних умов. Специфіка фаху. У вас, я думаю, теж багато знайомств у сумних обставинах.

— На жаль, так, — кивнув я. — Лікарю, якщо можна, зробіть усе швидко. У мене обмаль часу.

— Добре, зробимо все в ритмі вальсу! — Лікар почав оглядати покійного. Одразу подивився на шию, де помітні були синці. — То що ви хочете дізнатися? — спитав він згодом.

— Причину загибелі покійного. Чи не було це вбивством? — пояснив я.

Лікар кивнув. Уважно вивчав шию, мацав її.

— На жаль, тут немає нічого вам цікавого, — розвів він руками. — Звичайне самогубство.

— Полковника точно не запхали до зашморгу? — спитав я.

— Коли людину пхають до зашморгу, вона пручається. До того ж, ви бачите, покійний був міцним чоловіком. Якби його кудись пхали, чинив би спротив, який неодмінно відобразився б на тілі. Та слідів цього немає.

— Може, його отруїли, а потім засунули у зашморг? — спитав я.

— Ні, він потрапив до зашморгу живим. Ось, бачите ці подряпини від мотузки на шиї. Засохла кров. Він був живий, коли мотузка перетиснула шию, — заперечив лікар.

— А снодійне? Його могли напоїти снодійним, а потім засунути у зашморг?

— Іване Карповичу, я, звісно, розумію, що вам хочеться знайти щось, до чого можна причепитися, але це не той випадок, — запевнив лікар.

Я взявся за тіло і перевернув його долілиць.

— О, ви вміло поводитеся з трупами! — здивувався лікар.

— Маю певний досвід. Може, це підійде як сліди спротиву? — показав я рани на спині. Лікар придивився, потім засміявся.

— Іване Карповичу, ці подряпини не мають відношення до смерті покійного. Бо, по-перше, зроблені кілька днів тому, тоді як смерть, за моїми оцінками, настала десь учора увечері. По-друге, подряпала жінка, під час подій, пов’язаних, скоріше, з задоволенням покійного, аніж із його вбивством. До речі, ось подряпини ще старіші, а ці уже майже загоїлися. Здається, покійний охоче і вміло стрибав у гречку, коли вже дамочки так його дряпали.

— А ось це? — Я показав на сліди біля долонь. — Можливо, покійний був зв’язаний?

Лікар підняв руку інженера, уважно обдивився її, потім другу руку.

— Думаю, що так, був зв’язаний, але це зовсім інше.

— Що інше? — здивувався я.

— Ну дивіться, я досить часто стикаюся зі слідами зв’язування. Так ось, можу сказати, що це були не мотузка і не наручники. — Лікар знову роздивлявся руку.

— А що? — здивувався я.

— Скоріше за все, панчохи, — заявив лікар.

— Що? — не второпав я.

— Панчохи, жіночі панчохи.

— Хто це в’яже руки жіночими панчохами? — здивувався я. — Не чув про таке!

— Ви, Іване Карповичу, мабуть, не чули і про те, що іноді руки зв’язують на прохання, — посміхнувся лікар.

— Це ще як? — скривився я і трохи роздратувався, як завжди, коли чогось не розумів.

— Ну, ігри такі. Коли хтось когось зв’язує, але не з кримінальною метою, а для задоволення.

— Задоволення від зв’язування? — спитав я і відчув себе телепнем, якому що не скажи, а все буде незрозуміло.

— Від нього. Ви що, не чули про всякі забавки з позбавленням волі? — зверхньо спитав лікар.

— Не чув. А як це?

— Ну, або чоловік зв’язує жінку, або навпаки. Другий варіант, як на мене, пікантніший, — пояснив лікар.

— І далі що?

— Далі отримують задоволення і втілюють у життя свої найсміливіші фантазії. — Лікар хтиво посміхнувся.

— Які ще фантазії? — зовсім заплутав я.

— Ну от ви, коли злягаєтеся з жінкою, що уявляєте?

— А навіщо уявляти, коли ти з жінкою? — здивувався я. — То коли солдатики капуцина рубають, тоді уява потрібна, а з жінкою навіщо?

— Ну як же навіщо! — аж обурився моїм невіглаством лікар. — Це ж додає почуттів! Розбурхує пристрасті! До того ж у вас не завжди є можливість бути з тією жінкою, з якою ви хочете. От, наприклад, я мрію бути з вашою знайомою, акторкою Кольцовою.

— З Анастасією? — перепитав я здивовано.

— З нею. Та хто я — простий лікар і хто вона — зірка російського екрана! Шансів на те в мене немає. Але ж організм вимагає жіночої уваги. Тому я лягаю з якоюсь медсестрою, але уявляю, що насправді з Анастасією. Розумієте? — він подивився на мене, побачив моє здивування. — Ви що, ніколи не уявляєте, коли злягаєтеся?

— Ніколи. А для чого? Жінка є, що там іще фантазувати? — спитав я. Лікар махнув на мене рукою.

— Приземлена ви людина, Іване Карповичу! Це, мабуть, через відсутність освіти щодо цього питання. Освіта надає людині крила для мрій та фантазій. Ну, добре, — лікар був явно розчарований моєю дикістю. — Отже, у столиці, та й в інших великих містах серед вищих класів популярні всілякі ігри, які мають роздмухувати вогонь пристрасті. Серед тих ігор і зв’язування, яке часто супроводжується шмаганням.

— Ігри? — скривився я. — Щоб тебе шмагали? Хай Бог милує!

— Ну так, посполитим це видається дивним, бо їх нещодавно піддавали тілесним покаранням на законних підставах, і сідниці їхні ще пам’ятають ті суворі часи. Але вищі класи були звільнені від тілесних покарань уже давно, тому можуть сприймати шмагання чи зв’язування як гру. Здається, що покійний теж у ці ігри грав. Звідти і сліди на руках, — сухо пояснив лікар.

— Зрозуміло. А от подивіться, що то в носі у покійного, біленьке? — попросив я.

Лікар зазирнув, потім узяв пінцет, поліз у ніс, щось дістав, понюхав, посміхнувся.

— Ось і підтвердження моєї версії. Схоже, покійний вживав кокаїн. Це ліки, які дарують чудовий настрій і на деякий час сповнюють сил. Але до них дуже швидко можна призвичаїтися, тож треба бути обережним.

— Я чув про кокаїн, — кивнув я, щоб лікар не вважав мене якимось селюком.

— Чи не від пані Анастасії? — поцікавився лікар.

— На що ви натякаєте?

— Я чув від одного знайомого, що пані Анастасія любить підбадьоритися кокаїном.

— Нічого про це не знаю, — збрехав я, бо ж дещо знав. — То вживання кокаїну могло бути причиною самогубства?

— Ні, від кокаїну люди дуріють і веселяться. Можуть випадково випасти з вікна чи потрапити під трамвай, але не лізуть у зашморг. Звісно, депресія може наздогнати після того, як дія кокаїну закінчується. Думаю, покійний вживав кокаїн лише під час злягань, для загострення почуттів, — пояснив лікар.

— Можливо, і так. А ось це що таке? — Я вказав на розкритий рот покійного.

— А що? — не зрозумів Воздвиженський.

Я витягнув двома пальцями язик.

— О! — аж скрикнув лікар і почав придивлятися. — Кінчик язика відкушений! Таке буває під час борсань у зашморгу. Хоча... Все-таки доведеться робити розтин.

Лікар схопився за інструменти, я відійшов.

— Не любите дивитися, як людей ріжуть, га, Іване Карповичу? — спитав лікар.

— Не люблю, — визнав я.

За кілька хвилин лікар сповістив мені дивну річ.

— Покійний відкусив собі кінчик язика перед самою смертю, але трохи раніше того моменту, коли помер. Бо кров устигла натекти у рот. Але в шлунку її немає. Тобто все відбувалося так: покійний поліз у зашморг, а коли зробив останній крок, прикусив язик. Потім були борсання у зашморгу, під час яких він відкусив кінчик язика, а в рот набралася кров, яка не могла текти далі, бо горло стискала мотузка. Покійний був сильною людиною, потужні м’язи на шиї, але не товстий, вага невелика, отже загинув не одразу. Кров устигла набратися у роті. Здається, що так, — завершив лікар.

— А ось іще бачу синці. Один на шиї і один на грудях. Одразу не помітив їх. Хтось бив його? — спитав я.

— Це не від ударів, це від засосів, — повідав лікар. — Чули про таке, Іване Карповичу?

— Та чув, але зазвичай вони залишаються на жінках, — кивнув я.

— Ну, пристрасть то така справа, що засоси можуть залишитися на кому завгодно, — авторитетно заявив лікар.

— Чи покійний заробив ці засоси з жінками?

— Підозрюєте у ньому содоміта? — кивнув лікар. — Це легко з’ясувати.

Він знову перевернув тіло долілиць, подивився.

— Іване Карповичу, можу вас запевнити, що покійник, принаймні вже досить давно, не знав содомського гріха. Тобто і подряпини, і засоси отримані в нестримно пристрасних борсаннях із дамами.

— Думаєте, дам було декілька? — спитав я.

— Сподіваюся на це, бо ж навіщо обмежувати Божу благодать? — зареготав лікар.

— А ось те, що він помер у збудженому вигляді... — вказав я.

— Ну, мабуть, перед смертю він подумав про щось дуже приємне. Хоча, чесно кажучи, у повішених я такого ще не бачив, — визнав лікар.

— Внутрішні органи цілі? Ніяких слідів отруєнь? Може, якісь хвороби?

— Покійний був напрочуд здоровим чоловіком, і його ніхто не отруював, — запевнив лікар. — Вам потрібен офіційний звіт про розтин?

— Ні, дякую.

— А можете зашити живіт?

— Так, легко. — Лікар швиденько зашив те, що розрізав, бо я боявся, що тельбухи випадатимуть.

— Скільки я вам винен? — спитав я.

— Автограф. І запрошую вас у гості, сьогодні ввечері. Зможете?

— Не можу обіцяти, але намагатимуся. Дякую.

Я потиснув лікареві руку, поки замотував тіло у простирадло, Воздвиженський приніс на підпис кілька журналів із моїми оповідками. Я підписав, і ми удвох потягли тіло на вулицю. Візник чекав, бо я ж не заплатив. Швиденько доїхали до будинку, де мешкав інженер, там на мене вже чекав переляканий штабс-капітан Туляков.

— Іване Карповичу, де ви... О Господи, що це у вас? — скрикнув Туляков, побачивши мій вантаж.

— Допоможіть! — захрипів я, бо ледь тримав покійного. — Допоможіть!

Туляков підхопив тіло, я зміг однією рукою відчинити двері, ми зайшли, понесли Бревуса до спальні. Там поклали на стіл, і я присів під стіною віддихатися.

— Що ви творите, Іване Карповичу? — спитав штабс-капітан.

— Спокійно! — запевнив я. — Мені треба було віддихатися.

— Що ви робили з тілом?

— Возив до лікарні. Я звик, що тіло мусить подивитися лікар.

— І що?

— Ну, якихось переконливих свідчень того, що це не самогубство, знайти не вдалося, — визнав я. — Допоможіть, будь ласка.

Залучив і штабс-капітана до одягання покійного. Одягати було ще важче, аніж роздягати. Ну, якось упоралися. Ледь встигли, коли прибув траурний екіпаж. Тіло повезли на цвинтар, де спочатку мусили відслужити панахиду, а потім уже провести церемонію прощання. Я відправив Тулякова з тілом, а сам залишився поговорити з сусідами покійного. Сусіди були люди служиві, бачили мало, а ось їхні покоївки та кухарки знали більше. Вони розповіли, що кілька місяців тому до інженера почала ходити жінка. Невисока тендітна білявка. Її кілька разів бачили на сходах, а одного разу — коли вона виходила з квартири інженера.

— Як ви думаєте, хто вона була? — спитав я.

— Та хто, хористка якась. Хіба порядна жінка вчащатиме до квартири, де живе самотній чоловік?

— Ну, може, вона брала у нього уроки, інженер був освіченою людиною, знав кілька мов, — зауважив я.

— Ага, чули ми ті уроки. Вона верещала, наче різана, а інженер стогнав! — доповіла служниця.

— Тут наче товсті стіни, як ви могли чути?

— Через вентиляційні ходи. Якщо залишити відчиненими двері до ванної, то сусіди вас добре чутимуть, — розповіла кухарка. — А час від часу вони злягалися просто у ванні! Уявляєте, які розпусники, наче їм спальні замало!

Про ванну я теж не розумів, бо ж там незручно. Але у панів же все інакше, то я вже не дивувався. Інші служниці теж підтвердили, що у інженера був роман. Хтось бачив його з букетом, хтось із тістечками та шампанським. Бачили і дівчину. Вона приїздила на візнику. Де жила, ніхто не знав. Навіть власники квіткового магазину та цукерні, де останнім часом активно скуповувався інженер. Я сподівався, що покійний Бревус надсилав коханій подарунки, і можна буде дізнатися її адресу. Але ні, купував завжди сам. Торгівці здогадувалися, що у нього роман, але дами серця клієнта не бачили. Повідомили, що в останній тиждень інженер брав у борг, обіцяв швидко віддати. А тепер ось як вийшло... Ніхто не чекав від пана інженера такого.

Я випив кави у цукерні і вийшов. Що робити далі, не знав. Треба було якось знайти ту жінку, вона б могла повідати щось цікаве. Але як ти її знайдеш, коли Петербург, чи той, Петроград, як його треба було тепер називати, — місто величезне, тут людині загубитися легко. Зупинив візника і поїхав знову до лікарні. Лікар Воздвиженський був на місці, я запросив його на обід.

— Порадьте якусь ресторацію, — попросив я.

Невдовзі ми вже сиділи за столом і очікували замовлення.

— Хотів спитати про зв’язування. Це у Петербурзі дуже поширено чи є якісь спеціалізовані заклади? — Я подивився на лікаря, той посміхнувся.

— Хочете спробувати, Іване Карповичу?

— А що б ви порадили?

— Ну, є кілька хороших закладів, де спеціалізуються на зв’язуванні. Наприклад, «Фіона» чи «Пелюстка». — Лікар солодко усміхнувся. — У мене є картка «Пелюстки» на знижку, як у постійного клієнта. Можу допомогти.

— «Пелюстка». А у працівниць цього закладу немає татуювань? — спитав я.

— Що? Яких татуювань? — чомусь занервував Воздвиженський.

— Ось тут, на початку шиї, троянда, — показав я на собі.

— Троянда? Яка троянда? — З лікарем трапився ледь не напад паніки. Він схопив цигарку, підкурив і глибоко затягнувся. — Нічого про це не знаю! — силувано відповів він, викуривши дві третини цигарки.

Я подивився на нього, посміхнувся.

— Що таке? — ще більше занервував Воздвиженський. — Чому ви посміхаєтеся, Іване Карповичу?

— Не можу зрозуміти, навіщо брехати найкращому сищику імперії, — тихо сказав я.

— Я-я-я не брешу!

— Брешете, лікарю. І тим мене ображаєте.

— Але я справді нічого не знаю! Тільки чутки!

— Які саме? — спитав я.

Лікар озирнувся навколо. Ми сиділи у кутку, я навмисно вибрав затишне місце.

— Ну, я не можу нічого стверджувати... — почав м’ятися лікар.

— Ви бачили такі татуювання? У жінок? — прямо спитав я.

Воздвиженський скривився, загасив недопалок, дивився у стіл і дрібно тремтів. Потім дістав із кишені піджака флягу, знову озирнувся, припав до неї, зробив кілька ковтків. Подав флягу мені.

— З цим сухим законом спиртне дуже подорожчало. Але нам, лікарям, це не страшно, у нас є спирт та фантазія. Спробуйте.

Я зробив ковток. Напій був міцний і смачний.

— Ну як? — поцікавився Воздвиженський. Він виглядав дуже схвильовано.

— Міцненьке, — кивнув я. — То ви бачили витатуювані троянди?

Він кивнув.

— За яких обставин?

— На трупах. Дві жінки і хлопчик.

— Що? — скривився я. — Хворі з лікарні?

— Ні. До нас привозять знайдених мертвих. Цих знайшли. Я проводив розтин. До мене приїхала одна жінка, попросила не вносити у звіт згадки про татуювання. Я спробував заперечити, але виявилося, що вона знає про мене все. Де я живу, де відпочиваю, хто мої друзі. Вона натякнула на нещасні випадки, які можуть траплятися з людьми. І дала двадцять рублів. Сказала сповіщати її, якщо будуть іще трупи з трояндами. Я пообіцяв. Іване Карповичу, я — звичайна людина, я не хочу неприємностей. Це ж ви герой, якому неприємності тільки в радість. А я хотів просто пожити, розумієте?

Нам принесли солянку. Лікар перелякано мовчав. Коли офіціант пішов, зробив іще один добрячий ковток із фляжки.

— Ви ж нікому не розповісте про нашу зустріч? — спитав Воздвиженський.

— Нікому. А та жінка, яка з вами говорила, як її звуть?

— Я не знаю, бо... — почав було лікар, але я його перервав.

— Слухайте, от ви ж читали мої оповідки?

Воздвиженський кивнув.

— То знаєте, як я ставлюся до людей, які намагаються мене обдурити. Не треба, лікарю, слово честі, не треба. Хто та жінка?

Воздвиженський нахилився над столом, ледь не вліз піджаком у солянку, до якої ще й не торкнувся.

— Її звати баронеса Грінвуд. Але я вам цього не казав. — Лікар кривився і так боявся, наче замість мене на стільці сиділа отруйна змія.

— Їжте солянку, дуже смачна, — сказав я. Лікар зробив іще кілька ковтків. Розчервонівся. Почав їсти. Невдовзі вже трохи заспокоївся. — Правда ж, смачна?

— Так, дуже, — кивнув Воздвиженський. — Перепрошую за нерви. Просто дуже погані чутки.

— Про баронесу?

— Про її контору.

— Контору? — здивувався я. — Що за контора?

Воздвиженський зробив іще ковток, для хоробрості.

— Клуб «Чорна троянда», чули про такий? — спитав він.

— Ні. Що це?

— Закритий заклад для найкращих людей імперії. Там обслуговують лише членів клубу. А щоб отримати членство, замало бути просто багатим, потрібно отримати ще три рекомендації від дійсних членів. Навіть вам, найкращому сищику імперії, це не під силу. Що там вже казати про мене, якогось лікаря!

— Це бордель? — спитав я.

— Клуб. Про нього ходить багато чуток, але, думаю, більшість із них маячня, бо мало хто був у «Чорній троянді», а ті хто був, уміють тримати язик за зубами. Бо «Чорна троянда»... — Лікар несподівано замовк. А, це офіціант приніс нам відбивні, виставив на стіл, спитав, чи не бажаємо ми чогось випити. — Ні, не треба, — запевнив лікар. Коли офіціант пішов, подав мені під столом флягу. Там уже залишилося зовсім трохи. Я лише помочив губи, бо бачив, що на Воздвиженського алкоголь діяв заспокійливо. — Можна назвати «Чорну троянду» і борделем, але їхня спеціалізація інша.

— Яка ж? — не розумів я.

— Вони виконують мрії. Кажуть, що на візитівках клубу так і написано: «Ваші мрії — наша робота».

— Виконують мрії? Це як? — не міг второпати я.

— Будь-які мрії, пов’язані з сексом, — хрипко сказав лікар.

— З чим?

— З сексом, ну зі зляганням.

— А. І що тут можуть бути за мрії? — не міг уторопати я. — Є баба — спиш, немає — купив.

— Іване Карповичу, ви дуже примітивно мислите. Успішні люди, які мають гроші чи владу, вже не можуть вдовольнитися простим зляганням, як якісь мужики. Їм потрібне щось вишукане, а то й небувале. І тут «Чорна троянда» неперевершена. Будь-які, навіть найсхибленіші мрії клуб може виконати. Звісно, що таке задоволення коштує дуже дорого, але для членів клубу питання грошей не дуже важливе. Вони всі багаті і впливові.

Лікар нервово посміхнувся і допив спиртне з фляги. Я мовчки желіпав відбивну. Потім спитав, де розташована «Чорна троянда».

— О, бачу, ви таки зацікавилися, — посміхнувся лікар.

— Трохи, — кивнув я. — Гроші в мене є, слава теж, а за кілька днів мені йти на війну. То чому б оце не спробувати чогось смачненького? Може, таки приймуть до клубу? То де та «Чорна троянда»?

— Ніде. В неї немає якоїсь будівлі, принаймні такої, щоб про неї було відомо. Думаю, що члени клубу знають. Але тільки вони. Всім іншим залишається здогадуватися, — пояснив лікар. — Ну і взагалі, без рекомендацій членів клубу вас не приймуть.

— А якщо я запропоную подвійну ціну? — спитав я.

— Ну, спробуйте. Але мені здається, що самі лише гроші не відчинять дверей до «Чорної троянди», — попередив лікар.

— А ота баронеса — ви знаєте, де її можна знайти? — спитав я.

— Не треба її шукати, Іване Карповичу. Повірте, це дуже небезпечна людина. Краще триматися від неї якомога далі! — порадив Воздвиженський.

— Лікарю, повірте, я зустрічався з такою кількістю небезпечних людей, що навряд чи баронеса чимось може мене здивувати, — посміхнувся я.

— За «Чорною трояндою» стоять гроші і влада. Вони допомагають зберігати таємницю. Я чув про одного літератора, який зацікавився клубом, почав збирати відомості, розпитувати людей і за кілька днів уже випав із вікна п’ятого поверху, та ще й сторчголов. Іване Карповичу, повірте, це не жарти!

— Я вірю, вірю. Але як ви повідомляєте баронесі про трупи з трояндами?

— Вона залишила свій телефон. Там відповідає секретар. Я називаю свій номер і сповіщаю про тіло з трояндою на потилиці.

— Номер? Який номер?

— Особистий, який мені дала баронеса. Це щоб не називати імен. «Чорна троянда» стежить за конспірацією.

— Це хоч не бунтівники якісь? — схвилювався я.

— Ні, не бунтівники. — посміхнувся лікар. — Найбагатші та найвпливовіші люди столиці.

— Що відбувається після того, як ви сповістили про тіло?

— Приїздить співробітник «Чорної троянди», дивиться, потім платить.

— А яка була причина загибелі людей із трояндами?

— Одну жінку забили на смерть, інша втопилася, хлопчика задушили.

— Тобто їх убили? — уточнив я.

— Так.

— Вбивства розслідували?

— Поліція не дуже цікавиться смертю якогось непотребу, в якого і документів немає. Щодня в Петербурзі знаходять десятки тіл, їх просто ховають у спільних могилах.

— Ви можете дати мені телефон баронеси?

— Для чого? — перелякано спитав Воздвиженський.

— Я хочу зустрітися з нею. Про вас не згадуватиму, не хвилюйтеся, — пообіцяв я.

— Номер не дам. А що як вони здогадаються про мене? Але я знаю, що контора баронеси неподалік від Невського проспекту. Принаймні я бачив там її двічі.

Лікар пояснив, як мені шукати баронесу, я розплатився за обід, отримав запрошення на вечерю, нічого не обіцяв. Пішов. У мене були сумніви. Я ж міг просто забути про цю справу, піти до Великого князя і не рипатися. Міг, але розумів, що моя цікавість не дасть мені спокою. «Чорна троянда». Я згадував фотографії, які ховав покійний Бревус, відчував збудження від таємниці і небезпеки. Ось чому я став сищиком. Як мисливський собака, я почувався щасливим, коли брав слід. «Чорна троянда» — я не відступлюся.

Швидко знайшов контору баронеси Грінвуд, трохи поназирав за нею. Контора у чотириповерховому будинку займала цілий під’їзд. На вулиці біля дверей стояли два охоронці, можливо, хтось був ще і всередині. Я не поспішав, спостерігав, протягом кількох годин до контори заходило багато відвідувачів. Всі вони приїздили на авто. Виглядали успішними людьми. Здається, справи «Чорної троянди» ішли дуже добре. Цікаво, що про саму «Чорну троянду» не згадувалося жодним чином. Згідно з табличкою на дверях, у приміщенні було товариство «Сомніум». Я підійшов до дверей. Охоронці презирливо дивилися на мене. Мабуть, не звикли до відвідувачів-пішоходів.

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Перекажіть баронесі, — сказав я охоронцям. Вони дивилися з таким самим презирством. Мабуть, пригод моїх не читали. — Погано чуєте? — перепитав я, бо охоронці не відповідали.

— Вали звідси, — сказав один з охоронців.

— Так ти відповідаєш найкращому сищику імперії? — здивувався я.

Охоронці придивилися до мене.

— Це ви отой, що подвиги робить? — спитав нарешті один.

— Я, сповістіть баронесу. — Я не просив, а наказував.

— Я спитаю секретаря.

Один із охоронців пішов, а інший зацікавлено мене роздивлявся.

— Я ото про людожерів читав, — сказав охоронець. — Ач як ви їх!

— Я такий, — кивнув я.

— І той, про Кавказ читав. А руку покажете? — попросив охоронець.

Я показав йому долоню, на якій залишилися сліди від опіку, який я отримав під час кавказького полону.

— Точно ви! — сказав охоронець. У його голосі були і захоплення, і переляк.

Повернувся його товариш із худим чоловіком у пенсне.

— Я секретар баронеси. Слухаю вас.

— Я хотів би, щоб мене вислухала баронеса.

— Вона дуже зайнята людина, на прийом треба записуватися заздалегідь, бо...

— Це відповідь «ні»? — перервав я його і недобре посміхнувся. — Що ж, воля ваша, — і пішов.

— Зачекайте! — Секретар побіг за мною. — Ви можете записатися на прийом, і баронеса...

— Я не хочу чекати.

— Але про що ви хочете поговорити?

— Я скажу це особисто баронесі.

Я бачив, що секретар вагався. Відправити мене не наважувався.

— Що ж, добре. Баронеса вас прийме, йдіть за мною, — запросив мене секретар.

Ми зайшли до контори, піднялися на другий поверх. Спочатку приймальня, а потім і великий кабінет баронеси Грінвуд, на диво стрункої жінки років п’ятдесяти, зі строгим поглядом. Вона сиділа за великим столом. Кабінет заставлений книжковими шафами під стелю.

— Іван Карпович Підіпригора, — сказав секретар.

— Доброго дня, баронесо, — привітався я.

— Доброго, прошу, сідайте, — сказала вона. Секретар вийшов.

Я усміхнувся господині кабінету. Вона анітрохи не злякалася моїй появі.

— Вибачте, що вас потурбував. Просто розслідую одну справу в Петербурзі, і мені знадобилася ваша допомога, — сказав я прямо.

— Моя допомога? — здивувалася баронеса.

— Так, мені потрібно поговорити з вашою співробітницею, яка вчора увечері обслуговувала інженера Бревуса.

— Я не знаю, хто це. — Вона брехала цілком спокійно.

— Баронесо, ну невже ви думаєте, я б прийшов до вас, якби не був упевнений, що ви знаєте, хто це? — я посміхнувся.

— Я не розумію, про що ви! — Вона трохи підвищила голос.

— Баронесо, мене не цікавить ваш клуб. Мені треба поговорити з тією дівчиною. Далі я буду розслідувати свою справу, а ваш клуб буде робити свою. Я не згадуватиму про нього. Звісно, якщо ви підете назустріч. Якщо ж ні, то не виключено, що у подальших моїх оповідках вигулькне оповита таємницею «Чорна троянда».

— Дарма ви мені погрожуєте!

— Борони Боже, баронесо! Жодних погроз, я просто переконую вас допомогти мені.

Баронеса важко подивилася на мене.

— Ти хоч розумієш, у яку халепу вліз? — несподівано спитала вона.

— Тобто ви не хочете піти мені назустріч? — здивувався я. — Що ж, воля ваша. Але мушу сказати, що я вважаю такі ваші дії помилкою. Мною кілька разів нехтували і завжди жалкували потім про це.

Я підвівся. Не поспішав, давав їй час.

— Про що ви хочете її розпитати?

— Про події вчорашнього вечора.

— Ви не будете розпитувати про клуб?

— Мене це не цікавить.

— Дівчини зараз немає в Петербурзі. Її привезуть за тиждень...

— Завтра. Вранці, — перервав я баронесу.

— Але...

— Не треба, — покрутив я головою.

— Добре. Де вас можна буде знайти?

— Краще я вас знайду. Я прийду до вас сам. О десятій?

— Так, давайте о десятій, — кивнула баронеса.

— Дякую. Радий, що ми знайшли спільну мову.

Я вклонився і вийшов у коридор. Секретар баронеси стояв там і перелякано дивився на мене. Я помахав йому і пішов до сходів. Охоронці на першому поверсі поштиво вклонялися мені, наче великому пану.

Я пройшов кілька кварталів, покрутився у дворах, щоб за мною не було хвоста, після цього повернувся до будинку баронеси. Засів у дворі навпроти, звідки зручно було спостерігати. Невдовзі до баронеси прибув гість. Чорне довге авто, з якого вийшов чоловік у генеральському мундирі. Я знав, що подібні заклади завжди мають покровителів, але щоб одразу цілий генерал! Тільки головою покрутив.

Генерал пробув у баронеси з півгодини і поїхав. Невдовзі поїхала й вона сама. Я ще потупцював трохи і пішов. За кілька кварталів зупинив візника і попросив відвезти до готелю десь поблизу. Візник привіз мене у невеличкий недорогий готель, де я винайняв маленький номер на другому поверсі. Попросився зателефонувати від портьє, подзвонив Великому князю на номер, який мені дав Туляков. Сам штабс-капітан узяв слухавку.

— Це Іван Карпович, як справи? — спитав у нього.

— Не дуже добре, — зітхнув штабс-капітан. — Уже виникають запитання стосовно документів. Ми дали об’яву і чекатимемо, що завтра повернуть теку. Але якщо ні... Навіть не знаю, що це буде. А ви де?

— Та зупинився у готелі.

— Дарма, Великий князь підготував для вас окрему кімнату в своєму будинку.

— Не хочу його турбувати. Як він? — спитав я.

— Набралися на похоронах. Їх можна зрозуміти: мало того, що найкращий товариш загинув, так і ще може вибухнути скандал. Іване Карповичу, а що робити, якщо теку не принесуть? Це ж буде страшний удар по великому князю. Іване Карповичу?

— Так, я слухаю.

— Допоможіть нам. Знайдіть ту теку, інакше контррозвідка знищить Великого князя. А потім неодмінно візьметься за вас.

— Я спробую зробити, що можу.

— Де вас можна знайти? — спитав штабс-капітан.

— А для чого вам?

— На випадок, якщо Великому князю буде необхідно з вами зв’язатися.

— Я у готелі «Очаков». Тільки прошу зберігати це в таємниці.

— Про це можете не турбуватися, — запевнив Туляков. — Якщо тека не знайдеться, я дуже переживатиму за Великого князя.

— Ну, його ж вини у її зникненні немає, — заспокоїв я.

— Так, вина на Бревусі, але через покійного інженера битимуть і по Великому князю, боляче бити!

— Сподіватимемося на краще, — запропонував я і закінчив розмову.

Пішов спати до номера. Як завжди перетягнув ліжко в інше місце, підпер двері стільцем, перевірив, чи зачинене вікно. Склав одяг і ліг спати. Довго думав про Бревуса, але таки змусив себе заснути. Прокинувся, бо у двері постукали.

— Що таке? — спитав я.

— До телефону вас, кажуть, що терміново, — невдоволено сказав портьє, голос якого я запам’ятав.

— Зараз іду.

Я швиденько одягнувся і з револьвером визирнув у коридор. Був готовий до сюрпризів, але їх не було. Швиденько спустився вниз, подякував портьє рублем за клопоти, узяв слухавку.

— Алло.

— Іване Карповичу, це я, — почувся схвильований голос Тулякова. — Вас контррозвідка шукає.

— Що?

— Приперлися серед ночі до Великого князя, одразу два полковники, кричати почали. Я зі сну так розгубився, що сказав, у якому ви готелі. Вибачте, я ненавмисно. Спросоння просто. Оце хотів попередити, бо вони могли до вас поїхати. Іване Карповичу?

Я почув на вулиці виск гальм. Потім тупотіння. Дістав червінець і подав портьє. Той узяв. Я перестрибнув через його стіл і сховався. До готелю забігли кілька людей.

— Де Підіпригора? — спитав грізно один. — Сьогодні вселився, засмаглий такий, з хохляцькою вимовою!

— А, на другому поверсі, — сказав портьє. — Номер вісімнадцятий.

Чоловіки побігли.

— Чорний хід є? — спитав я пошепки. І дав іще червінець. Портьє показав, куди іти.

— Ти мене не бачив.

— Не знаю, де й ділися, — кивнув він.

Я побіг. Відійшов від готелю дворами, потім вийшов на вулицю. Побачив два авто біля готелю. Хвилин за десять вийшло двоє, одне авто поїхало, друге залишилося. Хлопці зробили засідку. Ну, хай чекають, я пішов геть. Зупинив візника і попросив відвезти до Невського проспекту. Пішов до контори баронеси. Там було темно у всіх вікнах, окрім одного, на першому поверсі, забраного ґратами. Мабуть, там сидів охоронець, може, й не один. Я зайшов у двір будинку. Чорний хід до контори було зачинено. Оббиті залізом двері, таких тихо не зламаєш. А ось у сусідньому під’їзді чорний хід було відчинено. Я тихо зайшов. Почув, як сопе консьєрж. Обережно пройшов біля нього, піднявся на останній поверх. Ляда на горище була замкнена. Міцний замок, я трохи потикав у нього шпилькою, зрозумів, що не відкрию. Тоді визирнув у вікно, побачив пожежну драбину. Виліз на неї і піднявся на дах. Тихенько переліз на під’їзд, у якому була контора баронеси. Вийняв скло у слуховому вікні. Заліз на горище. Зняв чоботи, щоб не тупати; підсвітив сірником, знайшов ляду. Вони була теж зачинена. Походив, побачив витяжку, що проходила крізь горище і виходила на дах. Помацав її, постукав. Здається, стіна у чверть цеглини. Вийняв із підошви чобота лезо, почав ним шурувати. Досить швидко виламав одну цеглину, потім ще і ще. Зсередини витяжку було вистелено повстю. Прорізав її, зазирнув у отвір, посвітив сірником. Побачив металеві скоби, вбиті у стіну, наче сходинки. Те, що треба. Заліз і почав спускатися витяжкою. Дуже неквапливо і тихо, щоб не почули. Хоча у будівлі було тихо. Мабуть, усі службовці контори розійшлися.

Невдовзі я був уже на другому поверсі. Але там занадто малий отвір, та ще й забраний у міцні ґрати. Поліз на перший. Прислухався. Охоронець, мабуть, спав. Отвір тут був більший. Ковану решітку легко виламав. Важче було просунутися в отвір. Подякував Богу, що не роз’ївся. Сяк-так проліз, опинився в туалеті. Обережно вийшов у коридор. Босоніж, щоб не стукнути. Пішов навшпиньки до світла. Почув сопіння. Охоронець таки спав. Пройшов біля нього до сходів, піднявся на другий поверх. Там знайшов кабінет баронеси. Він був зачинений. Знову складний замок, відчинити який не вдалося. Але я подумав, що у такій справі, якою займалася баронеса, треба мати і запасний хід. Пошукав інші двері в коридорі. Були одні, маленькі, наче у комору якусь. Ось їх відчинив за допомогою леза. Справді комора — старі меблі, якийсь мотлох. Запалив сірник, придивився. Меблі припали пилом, але одна шафа ні. Обережно узявся за неї, і вона легко відсунулася вбік! Шафа була на коліщатках! Тихесенько, тихесенько, відсунув. За шафою були двері. Зачинені. Знову порпався лезом, півгодини. Потім узув чобіт і садонув по замку. Присів. Охоронець щось почув. Прибіг, пройшовся коридором, подивився, чи все спокійно. Я бачив під дверима смужку світла, чув його кроки. Сам зачинив шафу й двері, сховався в кімнаті відпочинку баронеси. Чекав довго, сів на диван, який тут був.

Потім перейшов до кабінету баронеси. Розраховував, що на столі залишаться якісь цікаві папери. Але на столі нічого не було. Можливо, щось у столі, але всі шухляди замкнені. Знайшов два сейфи. Один під картиною у стіні, інший під ковдрою біля столу. Ось там могло бути щось цікаве. Але для сейфа потрібен був фахівець. Згадав я поляка, але був він далеко. Пройшовся ще раз кабінетом. Нічого не помітив цікавого. Так виходило, що ризикований цей візит зробив я дарма. Скривився. А потім подивився на великий стіл баронеси. Заліз під нього. Стіл складався з двох тумб, поєднаних стільницею. Між двома тумбами було досить багато місця. Я відсунув крісло, заліз під стіл. Місця залишалося достатньо. Баронеса була середнього зросту і ноги мала навряд чи дуже довгі. Присунув крісло, сам притиснувся до стінки на краю столу. Навіть якби баронеса витягнула ноги під столом, мене б не дістала.

Я виліз, походив. Розумів, що ризикую. Але ж цікаво було послухати, що тут відбувається! Тому наважився. У крайньому разі револьвер при мені, вже якось викручуся. Ліг на диван трохи відпочити. Коли почало світати, подивився, чи не залишив слідів. Зрадів, що підлога чиста, пил протертий. Здається, в конторі прибирали звечора. Тож я поліз під стіл, усівся і став чекати. Ще трохи подрімав, але недовго, бо баронеса прибула рано. Сіла за стіл. Вона була у довгій сукні, з-під якої виглядали ноги у черевичках. Між мною і баронесою була велика відстань, це тішило. Вона одразу зателефонувала комусь.

— Полковнику, це я. Як справи? Досі не знайшли? Та де ж він є? А Великий князь? Не знає чи каже, що не знає? То допитайте його! Особа імператорського дому? А той штабс-капітан? Точно не знає? В готель не повернувся? Чорт! Знайдіть його! Що далі? Про це не хвилюйтеся. — Баронеса недобре засміялася. — Просто знайдіть і сповістіть. Навіть арештовувати не треба.

Далі зателефонувала ще комусь.

— Перекажи Мусі, що мені потрібно три надійних босяки. Для чого? Мокра справа. Зробити, наче пограбування. Тисяча рублів. Перекажеш? Муха не відмовить, Муха завжди на нас працює. Добре. Мені потрібно, щоб вони сиділи і чекали. Я скажу, де і коли. Так, аванс нехай Муха забере у конторі. Він знає в кого.

Ще один дзвінок. Я вже не знав, чого чекати.

— Доброго дня, це баронеса. Леонтію Павловичу, маю через вас певний клопіт. Який саме? До мене приходив Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого? Так, найкращий сищик імперії. Він питав про інженера Бревуса. Звісно, нічого не сказала, але він хоче поговорити з Жозефіною. Вбити? Ви знаєте, скільки я заробляю на чарівній Жозефіні? Слухайте, Леонтію Павловичу, справа не в Жозефіні, а в Підіпригорі. Я не хочу ворогувати з найкращим сищиком імперії, бо це клопітно і ризиковано. До того ж наш клуб любить тишу, нам не треба привертати увагу. Я пішла вам назустріч, допомогла, а тепер втрапила у халепу. Хочете компенсувати мій клопіт? Оце правильна розмова. Двадцять тисяч усе вирішать.

Аж я почув, як співрозмовник баронеси заверещав у слухавку.

— То мені дозволити Івану Карповичу побалакати з Жозефіною? — спитала баронеса. — Слухайте, не кричіть. Ви ж купець, ви торгуйтеся, а не верещіть. Що? Три тисячі? Вибачте, але я пропонувала торгуватися, а не знущатися!

Баронеса розмовляла з цим купцем іще довго. Вона вміла торгуватися. Зупинилися на сімнадцяти тисячах.

— Вони мусять потрапити на наш рахунок уже сьогодні, — сказала баронеса. — Жозефіна поїде з міста на кілька місяців. Я не згадую про вас, Леонтію Павловичу, жодним словом. Що з Іваном Карповичем? Вирішу проблему з ним самотужки. Як саме? А відколи ви стали таким цікавим, Леонтію Павловичу? Коли ви прийшли до мене і попросили допомоги, я просто звела вас із Жозі, допомогла знайти спільну мову, але не питала, що ви замислили. Хвилюєтеся? Не треба, ви ж знаєте, що друге гасло «Чорної троянди» — «З нами немає проблем». То не хвилюйтеся.

Баронеса поклала слухавку і несподівано випростала ноги. Лишилося кілька сантиметрів запасу, я аж подих затамував. Треба визнати, що в баронеси були гарні ноги.

— Де ж ти ховаєшся, Іване Карповичу? — промовила баронеса. Я трохи напружився, злякався, що вона здогадалася, де я. Але ні. — Хитрий, наче лис. Але я все одно тебе вполюю. Не треба було лізти мужику в панські справи. І Великий князь тебе не врятує.

Баронеса хрипко зареготала, коли задзеленчав телефон.

— Слухаю. Муха все зробив? Босяки готові? При зброї? Та хоч ножами, хоч револьвером, головне, щоб труп. І щоб усі подумали на пограбування. Надійні люди? Добре. Нехай чекають. Я сповіщу, будь біля телефону, — сказала баронеса. Їй принесли каву. Секретар доповідав про відвідувачів. — Я скажу, коли запускати.

Баронеса смакує кавою, пахне аж мені під столом. Мабуть, замислюється, бо несподівано на підлогу гепається олівець. Котиться в мій бік. Я зупиняю його і ледь устигаю прибрати руку, бо баронеса скинула черевики й намацує олівець ногою в панчосі. Суне до себе, потім піднімає. Телефонує кудись.

— Це баронеса. Доброго дня. Я хотіла спитати про того вашого фахівця. З гвинтівкою. Так, про снайпера. Він приймає замовлення? Що? Загинув в Одесі? Його вбив Іван Карпович Підіпригора? А навіщо вашому фахівцю було полювати на Івана Карповича? Місцеве замовлення? Той Іван Карпович справді такий небезпечний? Я думала, що він прибріхує у своїх оповідках. Ні? Чорт. А інших фахівців у вас немає? Добре, поспитайте, я чекатиму вашого дзвінка. — Баронеса поклала слухавку і вилаялася, наче п’яна праля. — Звідки ти такий узявся!

Я бачу, як її пальці на ногах підгинаються і випростуються. Баронеса нервувала. Потім наказала секретарю пускати відвідувачів. Кожен із них просив виконати його мрію. Один приніс портрет дівчини.

— Вона мусить бути такою. Це кохання моєї молодості, я хочу таку. І в неї ще шрам на лопатці, ось приблизно такий. І вона говорить вологодською говіркою, — сказав клієнт.

— Рідкісний типаж, — зітхнула баронеса, мабуть, подивившись на портрет. — Але спробуємо знайти. За два тижні ми запропонуємо вам варіанти. Портрет залиште. І тисячу рублів на попередні витрати. В цілому сума може дійти до трьох тисяч.

— Не питання, баронесо. Тільки знайдіть мені її.

Він пішов, баронеса викликала секретаря.

— Нехай перевірять у нашій картотеці, чи є схожа. Ось тут іще деталі, — сказала баронеса.

— Буде виконано, — запевнив секретар.

Другий клієнт просив жінку, дуже схожу на Віру Холодну.

— Щоб вона виглядала, як Холодна, говорила, як вона, рухалася. Ви зможете?

— Сьогодні увечері. Вас сповістять за кілька годин. П’ятсот рублів авансу, — сказала баронеса, а коли клієнт пішов, наказала секретарю підготувати Наталку.

Наступний клієнт просив хлопчиків, неодмінно перських, мовляв, вони дуже красиво танцюють. П’ятсот рублів і увечері. Коли клієнт пішов, баронеса комусь зателефонувала і наказала підготувати трьох хлопчиків.

— Виберіть таких, щоб були схожі на персів, — наказала баронеса. — Яких? Та бозна, ну, мабуть, вузькооких, жовтошкірих. У вас є два раби з Семиріччя, ото їх і давайте, тільки нехай кажуть, що вони перси, і щось станцюють. Поголіть їх усюди, підведіть очі сурмою.

Далі клієнти просили, щоб їх били і щоб вони били, чорношкірих дівок, дівок із дуже великими цицьками, одноногу дівку, скрипальку, хлопчика з приємним голосом, дівчину в сажень зростом, схожу на Айседору Дункан, схожу на Венеру Мілоську (обговорювалося, що можна з руками, я не зрозумів, що це значило; жінку з прутнем (про таке я чув), тричі замовляли німкень, щоб їх можна було принижувати та бити (мабуть, далися взнаки патріотичні настрої), гімнастку, дівчину для тортур, ну і ще кілька жахів, про які сказати страшно. Баронеса всіх відвідувачів спокійно вислуховувала, ні з чого не дивувалася, називала дату, коли бажання буде виконано, та його ціну, приймала гроші. Коли клієнт ішов, викликала секретаря або одразу телефонувала, давала вказівки. Жодному не відмовила. Навіть якщо прохання клієнтів були страшні. Просто називала більшу ціну.

— «Чорна троянда» — ваші мрії, наша робота. Ми здійснюємо всі мрії без винятків, — усміхалася баронеса, а клієнти раділи. Я сидів під столом і тільки головою крутив. А ще стежив за ногами баронеси.

Уже зрозумів, що «Чорна троянда» була величезним і налагодженим механізмом, у якому крутилося дуже багато грошей. Раніше думав, що звичайний бордель, тільки дорогий, а тут ось як.

Час від часу баронесі телефонували і повідомляли, що мене не знайдено. Баронеса лютилася.

— Та що він, крізь землю провалився? Знайдіть його! Просто знайдіть! Підніміть поліцію, залучіть охоронне відділення, кримінальників! Він десь у місті! Ні, він точно не поїхав! Він не з тих, хто відступає! Знайдіть! Тисячу рублів тому, хто вкаже! — кричала вона у слухавку.

Потім зателефонувала і наказала відвезти Жозефіну до Москви.

— Скажи, що попрацює в нашій московській філії, позв’язує тамтешніх фабрикантів, як вона вміє. Поїдеш із нею, — наказала баронеса невідомому співрозмовнику.

Потім іще кілька клієнтів, а далі вона поїхала на обід до ресторану «У Ніколя». Я вже аж скам’янів, бо ж і ворухнутися не міг під тим клятим столом. Трохи почекав і виліз. Поперек ломило, ноги затерпли, трохи розім’явся, а потім пішов так само, як і прийшов. Добре, що у конторі всі пішли на обід, у коридорі було порожньо, зайшов у туалет, виліз до витяжки, поставив ґрати і поліз. Тільки на дах не вилазив, щоб не побачили, пройшов горищем, виламав ляду. Спустився. Поки лазив, забруднився, був схожим на босяка, але в Петербурзі таких багато по вулицях сновигало. Поїхав на вокзал, спитав про найближчий потяг на Москву. Він був за дві години. Сів у кутку чекати. Капелюх на очі насунув, щоб не пізнавали мене. Ну і дивлюся, хто прибуває. Коли бачу — приїхав екіпаж, вийшли з нього білявка тендітна і якийсь чоловік, невисокий, але в плечах широкий, із короткою товстою шиєю. Такі бійці найгірші. Чоловік до кас побіг, а дівчина пішла на перон. Я до неї підійшов.

— Жозефіно, доброго дня, — сказав їй. Вона злякалася, здивувалася.

— Ви хто?

— Байдуже. Для вас краще, якщо про нашу розмову ніхто не дізнається. Особливо баронеса.

Дуже злякалася дівчина.

— То поговоримо? — спитав я.

— Так, — кивнула.

Ми відійшли за газетний кіоск.

— Жозефіно, мене цікавить, хто такий Леонтій Павлович, — сказав я. А дівчина аж сіпнулася, наче вдарив я її. — Плакати не треба, бо сльози вас видадуть. Якщо вас почнуть підозрювати, то знищать. Це дуже небезпечні люди, та й ви про це знаєте. То усміхайтеся і швидко відповідайте. Я послухаю вас і назавжди зникну з вашого життя. Отже... — Я подивився на неї. Микитувала вона швидко.

— Купець Селіванов. Більше нічого про нього не знаю.

— Скільки він заплатив вам за Бревуса?

— Я не вбивала, я... — почала вона.

— Жозефіно, я знаю, що вбивали. Не треба брехати, швидко відповідайте.

— Тисячу рублів. Ще скількись отримала баронеса, яка привела Селіванова до мене. Сказала, щоб я робила все, що він скаже. Не можна не послухатися баронесу. Я не хотіла, але я була вимушена, бо інакше вона б мене вбила. Це їй легко.

— Я знаю. Ви самі душили інженера?

— Так. — Вона скривилася.

— Він досить сильний чоловік.

— Він був зв’язаний. І ми кохалися. Я надягла ремінь йому на шию, затягнула. Ми так робили вже не один раз. Йому це дуже подобалося, у момент оргазму бути придушеним, — пояснила дівчина.

— У який момент? — не второпав я.

— Оргазму. Ну, коли він закінчував. Тобто коли сам пік пристрасті. Потім я мусила послабити ремінь, щоб він міг схопити повітря. Казав, що це незабутні враження. Але я тільки натягнула більше. Він здивувався, а потім подивився мені в очі і одразу зрозумів, що відбувається. Він був дуже розумний. Митя. Я б ніколи цього не зробила, але мене б убили. Я була змушена!

— Що було далі?

— Сіпався досить довго, він сильний, довго не хотів помирати. Потім затих. Я почекала, одяглася, впустила Селіванова. Він почепив зашморг, засунув у нього тіло, залишив записку. Потім забрав все із сейфа.

— Що там було?

— Щоденник інженера і тека з документами. Грошей не було. Останнім часом інженер скаржився, що йому бракує грошей. Послуги нашого клубу коштують дорого, а він замовляв мене двічі на тиждень. От гроші й закінчилися. Але Митя казав, що невдовзі гроші будуть.

— Що він мав на увазі?

— Я не знаю. — Вона скривилася. — Я не хотіла його вбивати. Але я боялася баронеси. Всі, хто насмілився іти проти неї, гинули. Всі! Страшно гинули!

Вона дрібно тремтіла. Боялася, але не мене.

— Іди. Ти мене не бачила, — сказав їй. Вона зробила крок, потім зупинилася.

— А ви, а ви — Іван Карпович? — спитала Жозефіна. — Я вас упізнала, я читаю про ваші пригоди.

— Краще тобі не знати, хто я, і взагалі забути про те, що ми зустрічалися.

— Ви знищите «Чорну троянду»? Знищіть, будь ласка. Тут робляться страшні речі. Знищіть. Вбийте баронесу, вона головна. Вбийте її! — Дівчина заплакала.

— Припини! Я зроблю те, що вважатиму за потрібне. Іди на перон, той чоловік уже тебе шукає. Скажеш, що вмивалася. Витри сльози! Іди! — Я штовхнув її. Вона пішла. Я дивився у вікно на перон. Он чоловік побачив Жозефіну, підбіг до неї, щось гнівно казав, мабуть, лаяв, підозріливо озирався. Але вона трималася добре, змогла його переконати. Потім вони сіли у вагон. Я пішов із вокзалу. Зателефонував додому Великому князю, попросив Тулякова.

— Це я, але тихо, — попередив його.

— Вас шукають, — прошепотів штабс-капітан. — Контррозвідка. Вони стверджують, що ви не мали права провадити розслідування смерті Бревуса. Підозрюють, що ви можете працювати на шпигунів, розповідають, що ви можливий мазепинець. Вони тиснуть на Великого князя. Де ви?

— Неважливо. Ви знаєте купця Селіванова?

— Звісно, знаю! А чому ви питаєте?

— Хто це?

— Власник кількох порохових фабрик, на яких виробляються артилерійські снаряди. Раніше армія закуповувала снаряди лише у Селіванова. Але виявилося, що в них погана якість і завищена ціна. Великий князь знається на артилерії, тому намагався змінити ситуацію через Військову раду. Але у Селіванова там були свої люди, які підтримували закупівлі у нього. Тоді Великий князь зробив хитрий маневр і домігся, щоб рішення про закупівлі ухвалювали безпосередньо у Військовому міністерстві, через артилерійський департамент, який очолював Бревус. Було проголошено нові торги, надійшли вигідні пропозиції, Бревус провів їх аналіз і готував проект рішення про закупівлю.

— Купця Селіванова посунули б?

— Ну, це ще не вирішено остаточно...

— Посунули б, — зрозумів я. — Який розмір замовлень?

— Кілька мільйонів рублів. А з початком війни ще більше, значно більше. А до чого ви питаєте? І що з текою? До нас досі ніхто не звернувся за об’явою, а контррозвідка дуже цікавиться, де документи.

— Я спробую їх повернути. Але про нашу розмову ви мусите мовчати, хоч вас спитають спросоння, хоч із похмілля!

— Великий князь теж цікавиться, де ви. Є ж справа, задля якої він запросив вас, — нагадав Туляков.

— Мені потрібен іще день. Скажіть Великому князю, що я дістану теку. Але більше ніхто нічого не мусить знати. Я зателефоную.

За годину я вже був біля контори купця Селіванова. Там стояло багато відвідувачів. Я підійшов і сказав, що приніс лист від Великого князя Сергія Михайловича.

— Вручити особисто в руки! — впевнено збрехав я охоронцю, який стояв на сходах до другого поверху, де був кабінет купця.

Ім’я Великого князя тут шанували. Мене повів нагору ще один охоронець. Завів до кабінету купця, трохи здивованого.

— Що за лист? — спитав Селіванов. — А де я тебе бачив?

На столі купця лежав цілий стос журналів із моїми пригодами. Він чомусь зацікавився мною. Тепер от упізнав. Довелося вихопити револьвер.

— На підлогу, швидко. — Я говорив спокійно, але кричати не треба було. І купець, і охоронець лягли. Люди були досвідчені, розуміли, що анітрохи не жартую. — Затули вуха пальцями, — сказав я охоронцю і тицьнув носаком у бік. Охоронець швиденько затулив. — Леонтію Павловичу, я так бачу, що ви знаєте, хто я. Мені потрібна тека з документами Бревуса. Якщо ви її віддасте, я не ставитиму жодних запитань щодо подробиць смерті інженера. Якщо ж ні, то Великий князь дізнається про те, що сталося з його найкращим другом.

— У тебе немає доказів, сищику! — засміявся Селіванов.

— Є. Бревус, мабуть, щось відчував. Тому написав листа про ту дівку з «Чорної троянди».

— Який ще лист? — Селіванов аж підхопився. — Ти брешеш, хочеш узяти на арапа!

— Лист був у сейфі. Ви його не помітили, бо він був приклеєний під самим верхом, ви туди не зазирнули.

— До чого тут я? Я взагалі не бачив той сейф!

— Леонтію Павловичу, в тому листі згадано про вас. Бревус був розумною людиною і чекав від вас неприємностей.

— Це просто шматок паперу, написаний померлим!

— Так, але в силах Великого князя домогтися слідства. До речі, передсмертна записка Бревуса написана, звісно, схожим почерком. Фармазони попрацювали. Але вони не вгадали з чорнилом. Відтінок інший. Експертиза легко доведе, що чорнило різне, і це вже серйозний удар по версії про самогубство.

— Мені начхати! — крикнув купець.

— Вірю. Але є ще ж лист Бревуса, справжній лист, яким слідство зацікавиться, коли переконається, що сталося вбивство. Стосовно «Чорної троянди», яка згадується у листі, думаю, що слідство не знайде, що ховається під цією назвою. А ось вас і шукати не треба, про купця Селіванова всі знають. То вас знайдуть. І чомусь мені здається, що неживого. А попереду ж війна, для вас, як для постачальника, відкриваються такі перспективи! Хоча вирішувати вам. То як?

Купець із ненавистю дивився на мене. Аби міг, то кинувся б на мене і душив, але револьвер надійно його стримував. А ще ж він був діловою людиною, тому вмів стримувати свої почуття. Ось скривився у посмішці.

— Тека схована. Треба з’їздити по неї.

— Ну, ні то ні, справа ваша. — Я пішов до дверей.

— Я не відмовився, просто тека... — почав пояснювати купець.

— Не треба мені брехати, — перервав його я. — Або теку на стіл, або прощавайте.

Я був упевнений, що тека у купця в сейфі. Селіванов аж заричав. Хотів обдурити мене.

— Я віддам її. Але більше вас ніколи не побачу, і у Великого князя не буде до мене питань, — сказав купець.

— Стосовно покійного Бревуса — ні. А що стосується того замовлення на снаряди, то розбирайтеся самі. Я тут ні до чого.

— Мені треба пройти до сейфа.

— Будь ласка, — дозволив я. — Але без різких рухів. Повірте, я непогано стріляю.

Купець відчинив сейф, дістав теку і віддав мені. Я продивився. Те, що треба.

— Прощавайте, Леонтію Павловичу. Про всяк випадок хочу сказати, що спроба мене знищити матиме деякі неприємні для вас наслідки. Наприклад, той лист Бревуса та всі інші мої напрацювання у цій справі стануть відомі не тільки Великому князю, але й широкому загалу. У вас багато ворогів. Упевнений, що вони радо підхоплять цю тему.

— Ми забуваємо про цю справу. Назавжди, — сказав тихо купець.

— Істинно, — кивнув я. Побачив, що охоронець на підлозі так міцно затиснув вуха, що з них почала капати кров. Ткнув ногою.

— Все, відбій. Хлопці, проводжати мене не треба, я сам вийду, — сказав я, забравши про всяк випадок револьвери.

З тим і пішов. Поплутав сліди, потім зателефонував баронесі.

— Це Іван Карпович, — сказав я, і баронеса аж кавкнула, не чекала. — Відкличте босяків і своїх людей із контррозвідки. Якщо вам не потрібна зайва увага до «Чорної троянди».

— Я не розумію, про що ви. — Вона намагалася триматися, але в неї був розгублений голос. Вона не могла зрозуміти, звідки я так багато знаю.

— Покійний Бревус залишив листа, якого Селіванов не помітив у сейфі. В листі досить багато написано про вас і про «Чорну троянду». А ще фотографії дівчат з татуюваннями на шиї. Великий князь дуже засмучений смертю товариша. Якщо він дізнається, що це було вбивство, то докладе зусиль до розслідування справи.

— У вас немає жодних доказів.

— Окрім того листа.

— Листа замало! — скрикнула вона нервово.

— Головне, що до «Чорної троянди» буде прикута увага Аякже — таємний клуб із задоволення схиблених бажань! Газети схопляться за це, і вам доведеться грошима закидати кожен рот, який зацікавиться цією справою. Чи сподобається вашим клієнтам така увага? Чи будуть задоволені ті люди, для яких ви заробляєте гроші? І чи не схочуть вони пожертвувати вами, бо ви, баронесо, фігуруєте у листі? Якщо хочете перевірити їхню реакцію, то продовжуйте війну. Якщо ж ні, то забудьмо разом про цю історію, — сказав я, почекав. Баронеса сопіла у слухавку. — То яка ваша відповідь?

— Ви не згадуватимете «Чорну троянду» у своїх історіях, — тихо сказала вона.

— Я згадую тільки ті історії, які розкрив. У вашому ж лайні копирсатися не маю жодного бажання. — сказав я чесно.

— Я відкликаю людей. Але краще вам не дурити мене, — попередила баронеса.

— Вам теж.

Після розмови я пішов на пошту і надіслав кілька листів із наказами, що і як зробити на випадок мого зникнення, вбивства чи арешту. Я серйозно сприймав загрозу від баронеси та купця. Якщо вони вдарять, то мусять отримати відповідь. Після того поїхав до Великого князя. Біля палацу побачив знайомі авто. У Сергія Михайловича були гості з контррозвідки. Я зайшов із чорного ходу. До мене прибіг Туляков, блідий та переляканий.

— Військова контррозвідка у Великого князя. Вони вимагають документи! Загрожують судом! — Штабс-капітан ледь не плакав.

— Ось документи. — Я віддав йому теку. Він вирячився на неї, наче боявся брати в руки. — Це тека інженера Бревуса. Не хочете її брати?

— Це вона? — Туляков перелякано подивився на мене. Так дивилися люди, які вірили, наче я продав душу дияволу, чи ще в якусь маячню.

— Вона. Віднесіть її Великому князю і поки що мовчіть про мене. Я піду прогуляюся.

Туляков побіг до Великого князя, а я вийшов через чорний хід. Почекав, поки тузи з контррозвідки поїхали. Приємно було бачити їхні невдоволені мармизи. До будинку князя я не поспішав, вирішив перевірити, чи немає хвоста. Почекав. Уже збирався іти до Великого князя, коли побачив якогось чоловіка, що біг вулицею. Впізнав того поляка, який відчиняв сейф Бревуса. Поляк забіг у провулок неподалік. На вулицю вибігли кілька городових. Я крикнув, що бачив утікача, і махнув на інший провулок. Городові побігли туди. Я пішов за поляком. Провулок закінчувався тупиком.

— Зараз я зупиню візника. Стрибай, і поїхали, — сказав я, хоч поляка не побачив. Він десь ховався. Вийшов на вулицю, зупинив візника. Поляк вибіг із провулка, і ми поїхали. Подалі. Потім я наказав зупинитися, ми трохи погуляли, зайшли до трактиру. Я замовив їжі і чаю.

— Ти втік? — спитав поляка.

— Втік. Не хочу до Сибіру.

— Розумію. Гроші ще є?

— Ні, витратив усі на підкуп стражника.

— Ось бери ще червінець.

— Іване Карповичу, я б хотів відробити ці гроші, — попросив поляк.

— У мене немає роботи. Відпочинь. А потім вирішиш, що робити.

— Хочу податися до Одеси. Зробити нові документи, там хороші фармазони.

— Поки що заляж на дно, бо тебе шукатимуть, — порадив я. — Як тебе звати?

— Яцек. Тут над трактиром є кімнати. Якщо я знадоблюся, то буду тут.

— Смачного. — Поплескав його по плечу і пішов.

Невдовзі вже був у Великого князя. Той зі сльозами на очах почав мене обіймати, вигукуючи, що я врятував і його, і честь Бревуса.

— Вони ж хотіли проголосити його шпигуном, а мене усунути від роботи у Військовому міністерстві! Ви уявляєте? — кричав Сергій Михайлович. — Іване Карповичу, ви — чарівник! Я подвоюю ваш гонорар! Ні, потроюю! І за це треба випити!

Невдовзі ми вже сиділи за столом, випивали і закушували. Досить довго. Великий князь розпитував мене про справу, я щось збрехав і не розповів ані про Селіванова, ані про «Чорну троянду». Потім попросився відпочивати, бо не хотів перебрати. Вранці прокинувся зі свіжою головою. Помітив, що під будинком стоїть гарне біле авто. Мабуть, до Сергія Михайловича хтось приїхав. Невдовзі він викликав мене до себе. Мабуть, трохи вже похмелився, бо виглядав краще, аніж можна було очікувати.

— Іване Карповичу, по-перше, дозвольте вам подякувати за ситуацію з Бревусом. Ви врятували його честь. Як і обіцяв, потрійна оплата. Окрім цього, я ставитиму питання про ваше нагородження.

— Ось це не обов’язково. Я готовий служити Отєчеству і без медалей, — запевнив я, бо звик, що медалі та нагороди мене минають.

— Які медалі, Іване Карповичу! Орден — і не менше! — запевнив Великий князь. Я спробував було його переконати, що не треба, але марно.

— І не просіть, і не вмовляйте, Іване Карповичу, орден ви заслужили, — сказав Великий князь. — А ось гроші за справу, — передав він мені конверт. — Отже, ідемо далі. До мене звернулася по допомогу одна добра знайома. Вона вважає, що тільки ви зможете їй допомогти. Дуже просить, і я не міг їй відмовити. Оплата в цій справі відбуватиметься окремо, не хвилюйтеся.

Не за те я хвилювався, а за те, що замість того, аби перед війною вдома з близькими побути, змушений був справи розплутувати. Але що вже поробиш.

— Яка справа? — спитав я.

— Одну хвилину, зараз знайома підійде.

Я помітив, що Великий князь чомусь хвилювався, наче самого государя у гості чекав. Сергій Михайлович вийшов із кабінету і невдовзі повернувся з якоюсь жінкою, стрункою, гарною, з легкою ходою і трохи дивною поставою.

— Іване Карповичу, це Матильда Феліксівна Кшесинська, зірка імператорських театрів, найкраща балерина імперії і...

— Серьожо, припини, — строго сказала Матильда Феліксівна і подивилася на мене. Я поспішив уклонитися. — Іване Карповичу, я дуже вдячна, що ви вирішили допомогти мені. Тільки на вас надія, бо інші спроби розслідувати цю справу результату не дали.

— Слухаю вас, — сказав я.

— Прошу, сідайте, — запросила вона за стіл, що стояв біля вікна у кабінеті.

— Чи можу я сідати за стіл із особою... — почав було я.

— Іване Карповичу, сідайте, — сказав Великий князь. Він узяв зі свого робочого столу велику теку, поклав перед собою.

— Справа ось у чому, — почала Матильда Феліксівна. — Зникла молода дуже талановита танцівниця Марийського театру, на яку ми покладали великі надії. Зникла несподівано й загадково. Звісно, ми зверталися до поліції, але її розслідування нічого не дало. Ми не знаємо, що сталося з дівчиною. Її батьки дуже хвилюються за її долю, та й мені ця історія не дає спокою. Мусить бути якесь пояснення її зникнення. Прошу вас вивчити справу і спробувати розплутати її. Іване Карповичу, я дуже багато чула про вас і ваші здібності, ви — єдина наша надія. Я попросила Серьожу, щоб він посприяв вашому залученню до розслідування. Я дуже задоволена, що це вдалося.

— Коли сталося зникнення? — спитав я.

— Два місяці тому, — відповів Великий князь і посунув до мене теку. — Тут усі матеріали щодо цієї справи, зібрані поліцейським розслідуванням. За моєю вимогою до розслідування залучено найкращих слідчих столиці. Поліція здійснила великий обсяг робіт, опитала багато свідків, перевірила з десяток версій зникнення. На жаль, безрезультатно. Ось усі документи у справі. Якщо вам знадобиться поговорити з кимось додатково, звертайтеся до Тулякова, він допомагатиме вам у всіх питаннях.

— Іване Карповичу, зникла не просто дівчина, а великий талант, майбутня окраса імператорської сцени, — додала Матильда Феліксівна. — Знайдіть її або дізнайтеся, що з нею сталося. Прошу вас.

— Зроблю для цього все можливе. Дозвольте відбути для ознайомлення зі справою, — сказав я.

— Ви можете залишитися тут, у своїй окремій кімнаті, — сказав Великий князь.

— Я волів би мати свободу дій і не хочу компрометувати вас своєю присутністю.

— Іване Карповичу, ви зможете виходити через чорний хід у будь-який зручний для вас час. Стосовно компрометації, то за це не хвилюйтеся, — запевнив Великий князь. — Хочу тільки попросити вас тримати обставини справи в таємниці. Багато хто вважає, що не потрібно здіймати шум, бо звістку, що зникають майбутні зірки імператорських театрів, можуть використати вороги нашого Отєчєства.

— За таємницю можете не хвилюватися, — кивнув я.

— Іване Карповичу, будь ласка, допоможіть. Та дівчина була мені за доньку. Я тільки про неї й думаю всі два місяці. Знайдіть її, — знову попросила Матильда Феліксівна.

— Докладу всіх зусиль, — пообіцяв я.

Повернувся до кімнати. Великої, з вікном, зручним столом, кріслом і широким ліжком. Як хороший номер у готелі. До мене приставили слугу, який на прохання приносив чай і наїдки. Я всівся вивчати матеріали справи, яка мене вкрай здивувала. З декількох причин. По-перше, поліція провела справді ретельне розслідування. Мабуть, годі зробити краще. По-друге, не вдалося навіть трохи наблизитися до відповіді на питання, що ж сталося. Балерина Еліза Юркова просто зникла. Вранці мала піти на заняття до балетної школи, але не прийшла. Це було дивно, бо дівчина була дуже сумлінна, ніколи не запізнювалася. По неї послали до кімнати в прибутковий будинок, де вона жила сама (батьки її були дрібними чиновниками у Пскові). Дівчини вдома не було. Сусіди її востаннє бачили увечері. Перевірили її знайомих, але ніхто не знав, де Еліза. Ще трохи почекали, а вже по обіді звернулися до поліції. Там спочатку не хотіли шукати, казали, що молоді дівчата часто зникають через амурні справи, не шукайте, сама знайдеться. Але після втручання Великого князя шукати почали.

Не знайшли. Наступного дня до розслідування залучили найкращих слідчих столиці, які опитали та перевірили всіх знайомих Елізи. Розглядалися будь-які версії. Амурна — у дівчини, попри юний вік, уже були залицяльники. Однак усі вони мали алібі на час зникнення Елізи. Їх додаткова перевірка нічого не дала. Окремо прочесали столичні борделі, а також торгівців живим товаром. Останні надали списки всіх проданих за кордон дівчат. Я здивувався розміру списків, бо виявилося, що тільки з Петербурга до Європи щомісяця продавалося по кілька сотень білих рабинь. Але Елізи серед них не було. У цьому запевняли і самі торгівці, і їхні люди, яких прискіпливо допитували. Розглядалася і версія викрадення задля викупу. Батьки Елізи були небагаті, але викуп могли вимагати з покровителів балерини, тієї ж пані Кшесинської. Невдовзі лист із вимогою викупу справді надійшов, викуп повезли на вказане місце, де поліція зробила засідку. Арештували дрібного шахрая, який вирішив заробити грошей на рівному місці. Де Еліза, він не знав, на момент її викрадення сам сидів у холодній за п’яну бійку.

За відсутністю головної версії слідство перебирало всіх знайомих зниклої. Провели докладні допити, жоден із них нічого не дав. Дівчина просто зникла. Увечері прийшла з занять, перекинулася кількома словами з сусідкою, пішла до себе у кімнату. Більше її не бачили. Свідки казали, що того вечора і вночі не чули нічого підозрілого. Двері до кімнати було зачинено на ключ. У кімнаті нічого не зникло, окрім плаща та пари черевичків. Поліція, яка уважно обшукала кімнату, знайшла під ліжком схованку, де було 174 рублі та щоденник Елізи. Звідки у дівчини така досить велика сума, ніхто не знав. Але особливих питань не ставили, мабуть, думали, що подарував хтось із шанувальників. У щоденнику, судячи з записів у справі, нічого цікавого знайдено не було.

— Штабс-капітане, а можна подивитися сам щоденник зниклої? — спитав я у Тулякова.

— Зараз дізнаюся у поліції.

За дві години щоденник був у мене. Там справді не було нічого цікавого: записи про амурні хвилювання, шматки романтичних віршиків, скарги на подруг, суперечки з ними та примирення. Я перегортав щоденник раз, потім удруге. І на одній зі сторінок побачив невеличкий малюнок олівцем. Троянда. Дуже схожа на ті, що були витатуювані на подругах покійного Бревуса. Я скривився. Бо замирився з «Чорною трояндою» і не хотів починати війну. Занадто серйозна організація. Я не міг проти неї. Мене забирали до війська, мої дівчата на хуторі залишалися самі, я не міг підставляти їх під удар. Вирішив сказати Кшесинській, що все перевірив, але не знайшов. Бувають такі справи, які не під силу навіть Івану Карповичу. Це було правильне рішення. «Чорна троянда» була занадто впливовою організацією, яка б могла легко знищити і мене, і дівчат. Треба було відступити. Хоча б заради дівчат. Із цією гнилою думкою пішов із будинку Великого князя. Вийшов через чорний хід, прогулявся навколо, подивився, чи ніхто не стежить. Ніхто. Пішов до Яцека. Хотів із ним випити. Я завжди працював чесно, завжди розплутував справи і не дурив клієнтів. А зараз мусив поступитися принципами. Так, заради дівчат, але мені було огидно. Напитися. І забутися, хоча б до ранку. Я ніколи не шукав порятунку в питві, але й клієнтів ніколи не зраджував.

Спитав про Яцека, пішов до його дверей, постукав. Поляк визирнув, коли побачив мене, то аж зблід, затяг до себе у кімнату.

— На вас збирають людей, Іване Карповичу, — прошепотів Яцек.

— Що? Хто? — здивувався я.

— Муха, поважний злодій.

— Що хоче?

— Їхати до вас на хутір. І чекати вас там. Мене теж запросили. Ламати ваш сейф.

— На хутір. — Я скривився. — Там же дівчата! Якого біса?

— Я не знаю. Муха сказав, що добре заплатять. Він убивця, Іване Карповичу. — Яцек скривився і закрутив головою. — Я ніколи мокрими справами не займався, тому відмовився. Вони іншого ведмежатника узяли.

— Коли вони їдуть?

— Сьогодні увечері. Першим класом. Муха кожному обіцяє по сто рублів одразу і хорошу здобич на хуторі.

— Шикарно живе Муха. — Я аж зуби стиснув. — Де він зараз, знаєш?

— На хазі одній. Адресу не пам’ятаю, але показати можу.

— Показуй.

Ми узяли візника і поїхали. Я Петербург погано знав, не дуже розумів, куди їдемо. Приїхали на цвинтар.

— Тут, поруч, — пояснив Яцек. Міг він брехати і вести до того Мухи в засідку. Але спокійний же був. А зрадники завжди нервують. То вірив я, що не бреше. Але револьвери тримав напоготові.

Пішли ми цвинтарем, онде церква гарна. Минаючи, побачив величеньку брилу брунатного кольору, на якій було викарбувано, що це місце першого поховання Тараса Шевченка.

— Стій! — сказав Яцеку і аж присів поруч, бо ж чув про цього Шевченка, спочатку від мазепинців різних, а потім і сам почитав книгу такого собі Сашка Штокала про поета. «Серцю не дай кожуховіти» називалася. В Отєчестві нашому її заборонили, бо написана малоросійською говіркою, до того ж була там уся правда про Шевченка, якого влада вважала божевільним бунтівником. Тому видали книжку у Львові, і звідти якась добра людина прислала її мені. Я спочатку обережно читав, бо боявся отрути австрійської, але потім захопився, сподобалася мені книга, і про Шевченка я зрозумів багато. Виявилося, що такий самий гречкосій, як і я. Тільки поет і сміливий. Таке робив, про що я й подумати не міг. За що й покараний був.

— Ти чого, Іване Карповичу? — здивувався Яцек, який дивився за мною.

— Дуже хорошу людину тут поховано, — пояснив йому.

— Товариш?

— Поет! Наш, найбільший.

— Як у нас Міцкевич?

— Мабуть, — кивнув я, бо ні про якого Міцкевича не чув.

Уклонився батьку нашому, пожалкував, що ані квітів у мене, ані свічки. Поклав біля каменя кілька цигарок. Замислився, очі заплющив, згадував, як Шевченко тужив за Україною на засланні у пекельній Азії.

— Ходімо, Іване Карповичу, а то проґавимо Муху, — нагадав за кілька хвилин Яцек.

Пішли. Перелізли огорожу цвинтаря, невдовзі зайшли у павутиння двоповерхових будиночків із маленькими захаращеними дворами.

— Ось там, — показав Яцек на один із будиночків. Було чутно, що товариство там гуляє. Крики, регіт, тупотіння, патефон грає.

— Ти не лізь, тобі світитися не можна, а то потім заріжуть, — сказав я Яцеку.

— А не треба лізти. По одному будемо брати, коли вони до вітру виходитимуть, — запропонував поляк.

— Усі нам не потрібні поки що. Тільки Муха. Скажеш, коли він вийде, — попросив я.

Сховалися ми і чекали. Двоє до вітру виходило, босяки босяками. А третім Муха вийшов. Тільки, гад такий, на ґанку став і давай пудьорити. А ми ж його біля сральні чекали.

— Муха! — покликав Яцек і вийшов із засідки.

— О, поляк, що тут робиш? Чи схотів до справи пристати? Так пізно вже. — Муха п’яно посміхався. Отримав по голові цеглиною, яку поляк десь узяв. Зойкнув, упав. Його товариші і не почули. Відтягли ми Муху до сараю поруч, поплескав я його по щоках, приставив лезо до горлянки.

— Відповідай тихо і правду. Інакше голову відріжу і в сральню кину, — пояснив я злодію. — Хто намовив до хутора їхати?

— Та пішов ти! — прохрипів Муха. Був він затятий. Я замотав йому рот ганчіркою якоюсь, що її у сараї підібрав.

— Дивися, Мухо, відріжу причандалля, якщо такий ти упертий, — сказав йому, повалив на підлогу, почав штани з нього знімати. Він смикався, але міцно його тримали. — Ти не хвилюйся, я не одного бичка почистив, зроблю все як треба. Боляче буде, але потім зможеш на баб не витрачатись.

Муха ще більше смикався. Трохи прибрав я ганчірку.

— Залиш яйця! Все скажу! — прохрипів злодій.

— Слухаю тебе.

— Баронеса сказала, щоб їхали ми на хутір.

— Яка баронеса?

— Грінвуд.

— І що на хуторі робити треба було?

— Дівок схопити і тебе чекати. Ти ж Іван Карпович?

— Я. І далі що?

— Схопити тебе і привезти до неї. Живого.

— І як би ти мене віз до Петербурга? — здивувався я.

— Ну... якось би віз, — трохи розгубився Муха. Не вигадав, що збрехати.

— Наказ був замочити. Всіх. Так? — спитав я.

— Іване Карповичу, давай я тобі баронесу вб’ю. Ми з хлопцями до неї підемо, голову її принесемо! — запропонував Муха. Я посміхнувся.

— Ти хочеш, щоб я злодію повірив? — аж скривився я. — Та ніколи.

Він іще хотів щось казати, але слухати його мені не хотілося. Накинув ганчірку на рот і прирізав. Спокійно так, наче не людину, а кроля якогось. Про хутір думав, тож ніяких сумнівів не мав.

— Ходімо до хази, — сказав я, дав Яцеку револьвер. Їх у мене три було.

Піднялися, заскочили. Там четверо босяків. Побачили нас, підняли руки догори, ніхто кулю отримати не схотів. Поклали, зв’язали, допитали. Плану хлопці не знали, але зі слів Мухи зрозуміли, що справа мокра, замочать усіх на хуторі, сейф візьмуть і чекатимуть на мою появу. Потім мене замочать, хутір висадять у повітря, для чого мали півпуда динаміту, і втечуть зі здобиччю, якої було обіцяно багато. У всіх босяків ножі були і револьвери, навіть один манліхер, на випадок, коли здалеку мене пристрелити знадобиться.

Я з Яцеком вийшов на поріг.

— Босяки тебе бачили, — сказав йому. — Що будемо робити?

— Я тікати збираюся. З Росії, зовсім. В Одесі виправлю документи, звідти до Румунії, а потім і далі, до Америки. В мене там дядько. Тому босяків не боюся.

— Гроші тобі на документи потрібні? — спитав я.

— Потрібні. Тільки я не візьму просто так.

— А я просто так і не дам. Заробиш, — посміхнувся я.

Поговорив я з босяками, забрав у них зброю та вибухівку, а Яцек — інструмент ведмежатника, попередив, що краще їм забути про мій хутір.

— Бо інакше буде з вами те саме, що з Мухою. Відпочиньте, подумайте.

Залишили ми їх зв’язаними і пішли. Зупинили візника. Поїхали. Відчув я легкість. Бо ж іншого виходу не було, окрім як ударити по «Чорній троянді». Вдарити і знищити, бо як не я, то мене. А так і знищу, і справу розплутаю.

Дорогою знайшли нічну аптеку, купив я там снодійного. Вийшли за кілька кварталів від контори баронеси, я повів Яцека старим шляхом. Тільки з ним легше було, ляди він легко відчиняв. Тому на дах вилазити не довелося, через горище, через колодязь вентиляційний, пролізли до контори. Обережно придивлявся, чи не помітили тут мого перебування. Наче ні. Навшпиньки підійшли до охоронця. Той дрімав за столом, на якому стояв невеличкий примус із чайником. Я махнув, Яцек пішов на другий поверх. Там гупнув. Охоронець підхопився, з револьвером побіг дивитися. Я йому снодійного в чайник, покалатав. Сховався. Охоронець повернувся за деякий час, невдоволено бубонів, що сниться бозна-що. Запалив примус, підігрів чаю, попив. Швиденько став позіхати, а потім заснув. Міцно-міцно.

Тоді я пішов до кабінету. Яцек уже шухляди в столі відкрив, потім за сейфи узявся. Тут без шуму не можна було, тож я кілька разів ходив на перший поверх дивитися. Охоронець спав як немовля. Я повернувся до кабінету, де Яцек ламав перший сейф. Зателефонував до будинку Великого князя. Туляков був там.

— Іване Карповичу, ви де? Пішли і нічого не сказали! — хвилювався штабс-капітан.

— Та справою займаюся. В мене до вас прохання.

— Яке?

— Зайдіть у мою кімнату, запаліть світло, фіранку зачиніть. Потім пройдіться біля вікна кілька разів. Потім світло загасіть і непомітно вийдіть, — попросив я.

— Для чого? — здивувався штабс-капітан.

— Щоб думали люди, наче я в будинку князя. І скажіть дворецькому, що я попросив до ранку не турбувати, заморився, відпочиватиму. Зробите?

— Зроблю. Якісь у вас хитрощі чергові?

— Вони. Зробіть, як я прошу. — І поклав слухавку. Почав дивитися, що там у шухляді було. Кілька записників, якісь документи. Все збирав у мішок з-під динаміту. Яцек тим часом перший сейф відчинив. Там грошви багатенько було і документи. Я з ними заліз під стіл, Яцек мене запнув килимом, яким сейф завішено. Я увімкнув лампу, почав читати. Знайшов одну комірну книгу зі списком клієнтів та виконаних забаганок. Чого там тільки не було, все лайно людське зібралося. На одній зі сторінок побачив слово «балерина». Далі йшов запис «Еліза? Бетті?». Потім «Бетті» було закреслено. Еліза. Її забажав клієнт № 4217. Ось і все, що про нього відомо. Почав шукати розшифрування, та його не було. Багато бухгалтерії, десятки тисяч рублів надходили щотижня, «Чорна троянда» була вкрай прибутковою справою. Вивчав документи далі. За годину Яцек відчинив і другий сейф. Там теж гроші й документи. Книга з розшифруванням номерів клієнтів. Те, що треба.

— Можна займатися динамітом, — сказав я.

— Сюди б цвяхів, щоб не тільки вибухнуло, але й посікло, — сказав Яцек.

— А кришталь? — Я показав на велику люстру. Надерли з неї кришталю, обклали динаміт, Яцек далі клопотався біля дверей. — Ти раніше це робив?

— Робив, — кивнув він. — Не хвилюйся, лізь першим.

Я з цілим мішком документів спустився на перший поверх. Перевірив охоронця. Він міцно спав. Добре. Я почекав Яцека. Він випустив мене через чорний хід, бо з мішком по вентиляційних колодязях лазити було не дуже зручно. Яцек поліз сам. Я його чекав у дворі, потім ми відвезли документи до кімнати Яцека, повернулися і засіли на горищі сусіднього будинку.

Баронеса приїхала до контори рано, не сама, а з чотирма охоронцями. Довго стукала у двері, поки сторож прокинувся, відчинив. Вона зайшла. Хвилину їй, щоб піднятися сходами, відчинити приймальню, а потім і двері власного кабінету. Хвилина спливла. Потім ще одна. Ще.

— Невже помітила? — скривився Яцек.

— Чекаємо. — Я сподівався на краще. Може, відволіклася.

— Треба тікати, — сказав Яцек.

— Чекаємо. — Я думав, що робити, якщо баронеса уникне пастки. Пролунав вибух. Вилетіли вікна, спалахнуло полум’я. — Тепер ходімо.

Ми вийшли дворами на сусідню вулицю, зупинили візника, поїхали, потім змінили ще двох, щоб наші переміщення важко було відстежувати. Купили дві валізи, поїхали до Яцека, розіпхали документи, забрані в «Чорній троянді». Зняли готельний номер, бо кімнату Яцека могли знайти. Залишили речі там. Я зателефонував до Великого князя.

— Іване Карповичу! Вибухнуло! — закричав Туляков, який схопив слухавку.

— Що вибухнуло? — начебто здивувався я. Думав, що мова про контору баронеси.

— Ваша кімната! Розбили вікно і кинули гранату, мабуть, кілька, бо все рознесло! — аж кричав штабс-капітан, і тут вже я справді здивувався. Думав, що за мною тільки стежитимуть, а вбивати не поспішатимуть.

— Мої вибачення Великому князю. Про мої дзвінки поки що ані слова. Увечері зв’яжуся, — пообіцяв я.

Далі нам треба було знайти статського радника Вєсєльчакова, який і був клієнтом № 4217. Мали його номер телефону. Я зателефонував, відповів слуга.

— Це Велика імператорська лотерея! — збрехав я. — Ваш пан виграв приз. На яку адресу його можна доставити?

Слуга назвав адресу, і ми поїхали. У нових костюмах, у перуках нас із Яцеком тепер було не впізнати. Статський радник Вєсєльчаков жив на Аптекарському острові, у гарному окремому будиночку, оточеному високим парканом. Слуга вийшов до хвіртки, пояснив, що пан на службі.

— От і добре, — кивнув я. І наставив револьвер. — Не рипайся.

Слуга й не рипався. Ми зайшли до будинку.

— Де хід до підвалу? — спитав я.

— Хід до підвалу? Тут немає підвалів, це ж острів, тут вода все підмиває, — пояснив слуга.

— Брешеш, — сказав я і дістав ніж. — Вухо чи палець?

Слуга показав хід до підвалу, замаскований за шафою з книжками. Щось подібне я вже бачив у Одесі, де побував у кількох прихованих підвалах. Ми спустилися вниз. Яцек відчинив двоє металевих дверей. Ми запалили світло. Побачили невеличку сцену, перед якою стояло велике шкіряне крісло і маленький столик. Ну, десь так це я собі і уявляв. Поруч була невеличка кімната, де ми знайшли Елізу. Я впізнав її з фотографії, яку бачив у справі. Незважаючи на кайдани, вона займалася біля станка. Дуже здивувалася, коли побачила нас.

— Ви хто?

— Зараз ти вийдеш на волю, — сказав я. Яцек зняв із дівчини нашийник. — Ходімо, Елізо.

Ми піднялися нагору. Побачив, що слуга, якого ми залишили зв’язаним у коридорі, чомусь переповз до зали.

— Не вбивайте мене, будь ласка! Я не винний! Я — простий слуга! Це все мій пан! — почав просити він.

— Лежи мовчки і не сіпайся, — наказав йому я.

Ми вийшли з будинку на поріг.

— Зараз відвезеш дівчину, куди я скажу, — попросив Яцека. — А я поки почекаю господаря.

— Добре, — кивнув поляк.

— Хто ви? — знову спитала Еліза. Вона не довіряла нам.

— Я від Матильди Феліксівни, вона попросила знайти вас, — заспокоїв дівчину. На вулиці поруч із вищанням зупинилося авто. З нього вискочили люди в цивільному.

— На землю! — Я штовхнув Елізу, стрибнув із ґанку і покотився клумбою. Постріли. Яцек закричав. Він стріляв, і по ньому стріляли. Я ж плазував квітником.

— Здавайся! Це приватна охорона! Зараз сюди приїде поліція! — кричали нападники.

Я вже біг, не помічений нападниками. Перестрибнув огорожу, вискочив на вулицю з двома револьверами, почав стріляти, ще не ставши на тротуар. Нападників було четверо. Троє впали, один забіг у двір, там його поцілив Яцек. Поляк був поранений.

— Елізо?

— Я тут. — Дівчина підвелася з квітів. Ціла.

— Іди до авто! — наказав я, забіг до будинку і застрелив слугу. Це він викликав охорону. Я повернувся, підхопив Яцека, відніс його до авто, на якому було написано: «Охоронна фірма Смольнікова». Поїхали геть. Десь за квартал назустріч нам проїхав екіпаж із городовими. На нас уваги не звернув. Яцек стогнав.

— Пристрель мене, Іване Карповичу, — попросив поляк. — Не хочу до тюрми.

— Спокійно, друже. Я знаю одного лікаря. Він допоможе.

Я поїхав у лікарню до Воздвиженського. Він був на місці. Я заніс Яцека до моргу.

— Мого товариша поранено. Я добре заплачу, його треба врятувати, — сказав я.

— Ач які пригоди! — лікар почав мити руки.

— І краще, якби поліція про це не знала, — попросив я.

— До мене у морг ніхто не лізе, — запевнив Воздвиженський. — Мийте руки і ви.

— Для чого?

— Будете мені допомагати. Дівчина теж, — наказав лікар.

Наступні три години ми допомагали Воздвиженському рятувати Яцека, якому куля влучила у живіт, пошкодивши внутрішні органи. Яцек був під наркозом, по обличчю лікаря я бачив, що справи погані.

— Кулю я вийняв, кровотечу зупинив. Але він утратив багато крові. І невідомо, чи не піде зараження з пошкоджених кишок. Нічого не можу гарантувати, — скривився лікар.

— Тут він може побути?

— День-два, — кивнув Воздвиженський. — А потім стане зрозуміло, чи помре, чи одужає.

— Скільки я вам винен?

— Та не треба, я ж лікар.

Я дав йому тисячу.

— Нічого собі! Звідки такі суми? — здивувався лікар.

— Мені добре платять.

— І навіщо вам той босяк?

— Він дуже мені допоміг. А я, як бачите, завжди дякую тим, хто мені допомагає.

— Та бачу, — кивнув лікар. — А та дівчина, хто вона? — Воздвиженський кивнув на Елізу, яка сіла на стільці і задрімала.

— Не можу розповідати.

— А ви якось причетні до вибуху в баронеси Грінвуд? — спитав лікар.

— Вибуху? О Господи, а що сталося? — зобразив я здивування.

— Баронеса приїхала на роботу, відчинила двері свого кабінету — і тут вибух. Від баронеси нічого не залишилося.

— Може, її і не було?

— Знайшли її перстень і фрагменти намиста, а також багато-багато маленьких шматочків. Її посікло кришталем. — Лікар уважно дивився на мене.

— Жах який, — аж скривився я. — Це бомбісти зробили?

— Навіщо бомбістам убивати баронесу, яка не мала прямого відношення до влади? І вбивати так, що згоріла вся контора. Кажуть, хтось замітав сліди по «Чорній троянді».

— Це ви щось розповідали, — наче згадав я. — То тепер «Чорної троянди» немає?

— Її немає. Але неодмінно з’явиться щось подібне, — сказав лікар.

— Чому? — здивувався я.

— Бо світ поділений на меншість, яка володіє всім, і більшість, яка мусить підкорятися та служити. Революціонери верзуть про рівність, але це утопія. Ніколи не було рівності. І не буде. Гроші, влада чи походження роблять людей нерівними. Так було і так буде. І якщо хтось, у кого є гроші, буде готовий заплатити за свої мрії, то йому знайдуть те, що він просить. Навіть коли для цього знадобиться викрасти чи вбити якогось бідняка.

— Жахи які говорите.

— Про «Чорну троянду» розповідали багато страшного. Тепер вона зникне разом із баронесою, але залишаться високоповажні клієнти, які не схочуть відмовлятися від своїх звичок. Виникне щось інше, якась заміна «Чорній троянді». Бо люди хочуть, щоб їхні мрії збувалися. А майже у всіх мрії чорні. — Лікар плюнув на підлогу.

— Бачу, ви не дуже добре думаєте про людей, — зітхнув я.

— Іване Карповичу, а хіба ваш досвід спілкування з людьми не підтверджує моїх слів? Я не вірю в Бога, але вважаю, що в Святому Письмі правильно сказано про гріховну зіпсованість людини. Вона погана і схильна до зла від природи.

— Але людина може перемогти гріх у собі, — нагадав я.

— Дуже нечасто. Це одиничні випадки. Частіше ж людина просто пливе за течією своїх гріхів. Можна ще виправити людину, але не можна виправити людство. — Воздвиженський скривився.

— Лікарю, те саме можна сказати і про хвороби. Людина народжується, щоб хворіти і вмерти. Можна вилікувати людину, та не можна вилікувати людство. Але ж ви і ваші колеги лікуєте, попри те, що всі ваші пацієнти все одно помруть. Так само я розслідую справи і караю зло, хоч знаю, що людина зла за своєю природою.

Я підвівся, попросив лікаря дивитися за пораненим, забрав Елізу, і ми поїхали до готелю. Я поговорив із дівчиною, потім викликав Великого князя та пані Кшесинську. Вони швидко приїхали. Я сховав дівчину у ванній кімнаті. Сюрприз так сюрприз.

— Господи, Іване Карповичу, що це робиться? Висаджено в повітря контору баронеси Грінвуд! Бунтівники кинули бомбу у вікно мого будинку! А оце тільки-но стало відомо, що спочатку стався збройний напад на будинок статського радника Вєсєльчакова, а потім він сам застрелився просто у своєму кабінеті в міністерстві торгівлі та промисловості! Що відбувається? — Великий князь був украй приголомшений.

— Про Вєсєльчакова не знав, — кивнув я і подумав, що або статський радник сам злякався суду, або його прибрали як свідка.

— Для чого ви нас викликали, Іване Карповичу? — спитала Кшесинська.

— Можна! — гучно сказав я, а сам став так, щоб за необхідності підтримати даму. З ванної вийшла Еліза. Кшесинська скрикнула і почала падати. Втримав, підвів до стільця і посадив.

— Господи, Еліза! — Сергій Михайлович схопився за стіну, сам ледь стояв.

— Я знайшов Елізу. Це було непросто. Дівчина пережила важкі два місяці. Але головне не зіпсувати їй життя далі. Тому я прошу утриматися від усіх запитань щодо того, що відбувалося з Елізою цей час. Офіційно вважатимемо, що невідомі злодії викрали її, скориставшись гіпнозом. Більше нічого Еліза не пам’ятає. Не розпитуйте її, краще допоможіть повернутися до занять. Еліза хоче забути те, що сталося, Еліза хоче танцювати. Так? — Я подивився на дівчину. Вона кивнула.

— Так, Іване Карповичу.

Я глянув на Кшесинську.

— Будь ласка, не треба питань ані до мене, ані до Елізи, — попросив я. — Сприйміть її повернення як диво. Так буде краще для всіх. Добре?

Мовчанка. Великий князь подивився на Кшесинську.

— Добре, Іване Карповичу, — кивнула Матильда Феліксівна. — Скільки ми вам винні?

— Ніскільки. Але я попросив би Великого князя допомогти мені з лікуванням одного пораненого, який дуже допоміг мені.

— Іване Карповичу, я зроблю все, що ви попросите! — крикнув Великий князь.

За день Яцека перевезли до приватної лікарні, там не стали питати щодо його поранень. Я приніс йому нові документи і відкрив рахунок у банку. Яцек виглядав погано, але лікарі казали, що житиме.

— Як тільки зможеш ходити, їдь звідси, не залишайся. Краще якнайдалі. Гроші в тебе є, — сказав я йому.

— Дякую тобі, Іване Карповичу. Бачиш, як буває у житті. Одного разу ти мене посадив, а другого — рятуєш, — усміхнувся Яцек.

— Краще, щоб третя наша зустріч відбулася без пригод, — посміхнувся я. — Бувай, повертаюся на хутір.

Обійняв його і поїхав на вокзал. Там мене в окремій кімнаті чекали Великий князь та Матильда Феліксівна з Елізою. Всі дуже дякували.

— Я поставив питання про те, що такі фахівці, як ви, Іване Карповичу, потрібні в тилу. Гарантую, що зможу домогтися вашого звільнення від призову. Від найкращого сищика імперії буде значно більше користі в тилу, аніж на передовій, — сказав Сергій Михайлович. — Тож до армії ви не підете. Але це не відміняє того, що приїду до вас на хутір у гості! І там уже ми відсвяткуємо і повернення теки, і порятунок Елізи.

Я хотів би повірити словам Великого князя, але розумів, що після пригод у Петрограді мої вороги нізащо не дадуть мені ухилитися від війни. Бо німецькі кулі чи багнети — єдина надія прибрати мене. Але говорити про це я не став, навіщо було псувати момент. Я потиснув руку Великому князю, поцілував руку мадам Кшесинській і Елізі, ми дуже тепло розсталися. Мене чекав потяг. Вірніше, окремий штабний вагон, який за протекцією Великого князя мусив доставити мене до Ромен. Скажу вам, що так по-царськи я ще ніколи в житті не їздив.