Найкращий сищик імперії на Великій війні

Львів викликає

аступного дня, коли я ще лежав у ліжку й думав над справою Благово, почув голоси і якусь штовханину за дверима.

— Я — капітан Мельников, охоронне відділення! — почувся крик.

— Не дозволено пускати, не дозволено! — бубоніли солдати.

— Наказ зі Ставки Верховного головнокомандувача!

Нарешті двері відчинилися, і до палати зайшов чоловік у цивільному.

— Добрий день, Іване Карповичу, — сказав він знайомим мені голосом і усміхнувся. Тільки після цього я пізнав у гості мого колишнього начальника у Київському охоронному відділенні — штабс-капітана Мельникова.

— Ваша благородь! — Я заходився підводитися.

— Лежи-лежи, Ваню, не турбуйся, — запевнив мене Мельников і сів на стілець поруч із ліжком. З радістю роздивлявся мене. — Дуже радий, що ти живий. А то ж ті кляті німці написали у себе в газетах, що Іван Карпович здався.

— Вуха, — потицяв пальцями в обидва вуха. — Снаряд поруч вибухнув. Нічого не чую. Вже вибачте, ваша благородь.

— Не чуєш? — перепитав він. Я винувато дивився на нього. — Що, зовсім?

Я зітнув плечима, мовляв, із превеликою радістю б, але нічого не чую.

— Ну як же так, Ваню? — закрутив головою Мельников. А потім зненацька закричав що є сили:

— Струнко!

Я радісно підхопився у ліжку.

— Почув, ваша благородь, почув! Струнко! — закричав я, хитнувся на ліжку, почав падати просто на Мельникова, завалив його, гепнулися разом. — Вибачте, ваша благородь, вибачте! У голові паморочиться! Снаряд поруч вибухнув, під ногами майже! Вибачте!

Ми удвох підвелися, Мельников виглядав збентеженим.

— Як же я радий вас бачити, пане штабс-капітане! — запевнив я гучно.

— Я вже капітан, Ваню, — гордо посміхнувся Мельников. Я дивився на нього закоханими очима. — Капітан я вже, капітан! — закричав він мені на вухо.

— Капітан? Вітаю, ваша благородь! — закивав я.

Він подивився на мене.

— Як же з тобою, глухарем таким, бути? — спитав він сам у себе. — Добре, я зараз. Почекай мене! — прокричав він.

— Так точно, ваша благородь!

Мельников пішов, а я скривився, бо не розумів, які хоч у охоронного відділення до мене справи. Невдовзі капітан повернувся. Я помітив, що багаторічне служіння спиртоузу не дуже добре вплинуло на вигляд Мельникова. Щоки його обвисли, вкрилися червоними прожилками, ніс набряк картоплею, очі запливли, волосся відступило, давши місце під дві величенькі залисини. Виглядав він років на п’ятдесят, як не більше, та ще й руки тремтіли. У цих руках Мельников тримав два аркуші паперу і хімічний олівець.

— Я тобі писатиму, Ваню, щоб не кричати, — сказав Мельников і тут-таки написав те саме. Показав мені аркуш, я кивнув. — Справа в тому, що невдовзі тебе чекає дуже важлива зустріч. — Їх благородь говорили і водночас писали. — З тобою хоче поговорити мій начальник із Київського охоронного відділення, де я знову тепер служу. Я не знаю про тему бесіди, але так розумію, що тобі щось запропонують. І я дуже радив би тобі погодитися на пропозицію. Зрозумів?

Я кивнув.

— А що за пропозиція?

— Я знаю лише, що тебе хочуть повернути на службу, — сказав Мельников. Я зітнув плечима і показав на вуха.

— На службу? Але я ж у відставці! — здивувався я.

— Був у відставці. А зараз ти мобілізований до армії. Ну й командуванню видніше, де і як тебе використовувати. — написав Мельников.

— Так точно! — погодився я і подумав, що коли охранка спробує забрати мене у контррозвідки, то в них виникне конфлікт. І поки вони буцатимуться між собою, я зможу якось маневрувати.

— Ваню, я викликався з тобою поговорити не тому, що хочу вислужитися. — Мельников зробився серйозним, у нього не тільки голос затремтів, але й почерк почав розсипатися, перетворюватися на набір п’яних літер, які то лізли одна на одну, то розлізалися, наче гнилий помідор. А в Мельникова ж був колись красивий почерк. — Я не знаю, в які ігри ти встрянув. Але я знаю, все дуже серйозно. Погоджуйся. Інакше тебе вважатимуть ворогом держави, а зараз же воєнний час...

— Так точно, ваша благородь. А хто тепер ваш начальник?

— Генерал-майор Кузнєцов Віктор Спиридонович. Людина, з якою краще не жартувати. Ні, не так! Ось так: людина, з якою КРАЩЕ НЕ ЖАРТУВАТИ!!!!

— Так точно, ваша благородь!

Мельников подивився на годинник.

— Зараз уже має бути. Біжу зустрічати, — сказав і написав він, після чого побіг із палати.

Він дуже хвилювався. Хвилин за десять почулось торохтіння двигуна. Я визирнув у вікно. До чорного ходу шпиталю під’їхало авто. Мельников кинувся відчиняти двері, наче швейцар при готелі. Вклонявся і щось швидко доповідав невисокому сивочолому чоловіку у цивільному, який вийшов з машини. Вони пішли до шпиталю. Я влігся на ліжко. Цікаво, Мельников і далі писатиме?

Але до палати зайшов сам генерал Кузнєцов. Присів на стіл.

— Доброго дня, Іване Карповичу. Капітан Мельников повідомив мені про складності зі слухом, які у вас виникли. Але думаю, що мене ви почуєте. — Він говорив тихо і впевнено. — У вашому стані краще почути те, що я скажу. Бо стан ваш поганий. Колеги з контррозвідки налаштовані щодо вас дуже вороже. Вони бачать вас якщо не на ешафоті, то на передовій. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби переконати їх, що героїчна смерть в атаці — не найкраще застосування для одного з найпопулярніших літераторів імперії. Я зміг умовити колег дати вам шанс. Звісно, ви можете і далі клеїти дурня, прикидатися глухим та недорікуватим. Але мушу вам нагадати, що у вас залишився хутір і, так розумію, дорогі вам люди на ньому. Отже, я думаю, що саме хутір із його мешканцями стане доброю запорукою того, що ви почнете знову чути і виконаєте наше завдання. Так, Іване Карповичу?

Невеличкий, сухий, сивий, впевнений. Я відчув до нього ненависть. Бо це було порушенням правил. Нехай вони били по мені, я якось міг упоратися, але тепер вони зачепили дівчат. Так не можна було. Мені схотілося його знищити. Але я не міг.

— Не чую відповіді, Іване Карповичу.

Він спокійно дивився на мене. І в цьому спокої була не самовпевненість дурня, який не уявляє, що зараз я можу підхопитися і просто зламати йому шию! Ні, в нього була впевненість рибалки, який уже підсік рибу, витягнув на берег і наближається, щоб узяти її, зламати хребет і кинути в кошик.

— Слухаю вас, — сказав я.

— Ось так краще. — Він не посміхнувся, не тріумфував, він знав, до чого вів, домігся цього і пішов далі. — Іване Карповичу, завтра ви відбудете до Львова. Як вам відомо, під час великого наступу Південно-Західного фронту ми захопили, точніше звільнили від австріяків великі території Галичини. Там багато жидів та поляків — народів підозрілих і схильних вороже ставитися до Російської імперії. Але більшість населення становлять малороси, щоправда пошкоджені уніатством. Наше завдання — допомогти їм вилікуватися від хвороб австрійської неволі і знову стати руськими людьми.

— Вибачте, але я тут для чого?

— Справа в тому, Іване Карповичу, що ви досить популярна особа в Галичині. Після захоплення Львова і навколишніх територій ми провели перевірки місцевих бібліотек на предмет вилучення забороненої літератури. Так от, виявилося, що майже у всіх бібліотеках є книжки та журнали ваших історій і, судячи з записів у формулярах, вони зажили великої популярності. Опитані книжкові торгівці кажуть, що пригоди Івана Карповича Підіпригори вже кілька років у лідерах продажів. У Галичині вас знають, читають і люблять. Звісно, ваше сприйняття тамтешніми досить хибне. Вони вважають вас прикладом успішного українця, хоча ж зрозуміло, що ви руська людина, а не якийсь там мазепинець. Так, Іване Карповичу?

— Так точно.

— Звільнені області — у тилу, нам важливо забезпечити там спокій і порядок, завчасно ліквідувавши ворожі та потенційно ворожі елементи. Ми перекинули до Львова найкращих співробітників зі всієї імперії, щоб забезпечити досягнення поставлених цілей. Однак, окрім батога, ми будемо використовувати і пряник. У тому числі вас. Ваш авторитет та популярність дадуть змогу підсилити пропагандистську роботу в Галичині, забезпечити нашій армії надійний тил і ліквідувати залишки австріяцького панування. Цією роботою у Львові керує полковник Роттенбург, у розпорядження якого ви і надійдете.

Генерал-майор зробив паузу, подивився на мене.

— Іване Карповичу, на відміну від колег із контррозвідки, я не вважаю за необхідне знищувати вас. Бо це найпростіший, однак найменш ефективний варіант. Я надаю вам можливість довести на ділі свою відданість імперії. Думаю, що за умови вашої успішної діяльності в Галичині ми зможемо поставити питання про вашу демобілізацію. Тож усе у ваших руках, і я впевнений, що ви зробите правильний вибір.

Генерал підвівся, я теж.

— Документи та квитки на дорогу вам видасть капітан Мельников. Попереджаю, що ви мусите бути у Львові за три дні. Вашу затримку в дорозі буде розцінено як дезертирство, з відповідними наслідками як для вас, так і для ваших близьких. Було приємно познайомитися.

Генерал пішов, а я впав на ліжко. Треба було зібратися. Але це було важко. Сум і відчай. Я згадав покійного Благово. Я теж зморився від цих постійних випробувань. За що? І нехай би вони стосувалися лише мене, я б це витримав. Але дівчата...

Прийшов капітан. Видав мені гроші та наказ про переведення до Львова.

— Наказ бережи, бо польова жандармерія і поліція посилюють роботу в тилах з пошуку шпигунів. — зауважив Мельников. — Я наказав видати тобі цивільний одяг і харчів на дорогу. Всі тут дуже засмучені твоїм від’їздом, просто-таки ледь не плачуть. Коли будеш готовий, тобі виділять віз до станції. Там підеш до начальника, покажеш наказ. Він посадить тебе до потрібного потяга.

— Добре, — я кивнув.

— Ну той, Ваню, бувай. — Мельников поплескав мене по плечу і пішов до дверей. Але вже на виході зупинився. — Ледь не забув! Я ж тобі дещо припас! Ось! — Він вийняв із внутрішньої кишені піджака пляшку.

— Коньяк, французький, зі старих запасів. — Капітан мрійливо подивився на пляшку. Явно був не проти випити її зі мною, але мені зараз пити зовсім не хотілось.

— Дякую. — Я узяв пляшку і поставив на стіл.

— Ну, тоді успіхів, Ваню.

Штабс-капітан пішов. Невдовзі до палати потягнулися лікарі. Вони вже знали про мій від’їзд, сумували з цього приводу. Під вечір улаштували застілля, щоб хоч якось розвеселити мене. Я намагався усміхатися і дуже напився.

Зранку з важкою головою сів у візок і вирушив до станції. Дорогою двічі блював, на станції довго пив чай, поки чекав підходящого потяга. Начальник станції пояснив, що на південь руху майже немає, всі потяги йдуть по лінії схід — захід, тому їхати мені доведеться з пересадками. Спочатку добрався до Бреста, там переночував, потім поїхав до станції Лунінець. Там побачив досить великий ешелон вантажних вагонів. У схожому їхав на війну. Ешелон заїхав на станцію і зупинився на резервній колії, щоб пропустити состав, що віз підкріплення на фронт. З вагонів почали кричати. Я ж у Києві служив, з жидами стикався, то одразу зрозумів, хто у вагонах. І багато ж — судячи з криків, ешелон був повністю набитий жидами, які просили їжі й води. Ешелон оточили солдати, стукали прикладами у двері і наказували мовчати.

Підбіг і начальник станції, почав бідкатися, що вже четвертий ешелон, повний жидів, але годувати нічим і є наказ максимально швидко відправляти у внутрішні губернії, без зупинок.

— Вони кричать, що вже другий день без води, — сказав я, бо трохи ідиш знав.

— Ну, доводиться ж пропускати ешелони на фронт, ось вони і стоять на кожному полустанку! — зітхнув начальник станції.

У вагонах почали плакати діти.

— А чого їх вивозять? — здивувався я.

— Наказ зі всіх прифронтових губерній вивезти жидівське населення, бо немає йому довіри. Налаштоване проти Російської імперії. Ходімо, Іване Карповичу, чаєм вас пригощу, — сказав начальник станції.

— Та дайте їм хоч води!

— Не можу. Вони за кілька хвилин уже відправляються, я не встигну напоїти всіх охочих, та й людей у мене стільки немає. Ходімо, не хвилюйтеся ви за тих пархатих.

Ешелон справді невдовзі рушив на схід. Начальник станції виявився моїм шанувальником, знайшов навіть фотографа, щоб той нас разом сфотографував.

— Синові покажу! Він вас теж дуже читати любить!

З поваги до мене у будь-який потяг начальник станції мене не саджав, ешелони з винятково вантажними вагонами пропускав, чекав чогось пристойнішого. Я теж не поспішав, час у мене був. Начальник станції був із Полтави, вважай, земляк, то ми добряче посиділи. Він збирався за тиждень їхати у коротку відпустку, бо його вагітна дружина мала народжувати. Я попросив його передати лист на хутір Єлизаветі Павлівні, і він охоче зголосився.

Вже ввечері посадив мене до ешелону, де було кілька пасажирських вагонів. Один із них першого класу. У вагоні було повно офіцерів, які поверталися до своїх частин. Багато курили, пили коньяк, куплений у вокзальних ресторанах. Жартували, що треба поспішати, бо Відень без них візьмуть.

— Ох, панство, що б ми без тих австріяків і робили!

— Та не кажіть! З німцями воювати важко, а з австріяками — тільки наганяй!

— За перемогу руської зброї!

— За государя!

Вже були напідпитку, але далі випивали. Добре що збилися в страшній тісняві у двох купе, то в інших двох було де сісти. Мене, як цивільного, військові ігнорували, я теж до них у компанію не ліз. Дрімав під віконцем. Їхали досить швидко, під ранок вже були у Рівному, де частина офіцерів, хитаючись, вийшла. Я вибрався подихати свіжим повітрям, коли почув торохтіння двигуна. По перону їхало чорне авто. Мабуть, везли якесь начальство. Авто зупинилося біля мене, двері відчинилися, і з них вибіг молодий хлопець в одязі церковного служки. Він відчинив інші двері, і звідти вийшов чорнявий панотець із красивим різьбленим ціпком. Служка повів панотця до вагона, а потім помітив мене і щось зашепотів. Я відвернувся. Ніч у вагоні, заповненому п’яними офіцерами, покращенню мого настрою не сприяла. Панотець зайшов зі служкою у вагон, а водій авто почав діставати з багажника валізи, яких виявилося не менше десятка. Підносив до вагона, де їх приймав служка, який далі дивився на мене.

Потім авто поїхало, я зайшов до вагона, сів у купе. Навпроти мене спав п’яний офіцер, хропів і плямкав пересохлим ротом. Не найприємніша компанія. Аж тут до купе постукали. Я відчинив, у коридорі стояв служка.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — тихо спитав він.

— Так.

— Я — іподиякон Рафаїл, служу при архієпископі Волинському та Житомирському Євлогії. Владика зараз перебуває у потязі. Дізнався, що ви тут, і запрошує вас до себе.

— Що ж, ходімо.

Ми пройшли в окреме купе, де сидів архієпископ Євлогій, той самий панотець, що приїхав до потяга на авто. Середнього зросту, худий, чорнявий, трохи схожий на вихідця зі сходу.

— Доброго дня, Іване Карповичу, сідайте, — вказав він на лаву навпроти себе.

— Дякую, ваше високопреосвященство, — я всівся.

— Рафаїле, добудь нам чаю, — звелів Євлогій. Служка вийшов у коридор і зачинив за собою двері, після чого єпископ продовжив: — Наскільки мені відомо, Іване Карповичу, ви також їдете до Львова?

— Також? — здивувався я.

— Бо я сам відправляюся туди, налагоджуватиму життя на звільнених територіях. Треба допомогти нашим православним братам.

— Так точно, — кивнув я.

— Я чув, що ви досить відомі в Галичині, — усміхнувся архієпископ.

— Ніколи там не бував, — стенув я плечима.

— А я деякий час був ректором семінарії на Холмщині. Це такий край у складі Царства Польського, де живе здебільшого руське населення.

— Руське? — здивувався я.

— Так. Тобто віки польського ярма і католицького загарбання даються взнаки, але корінь там руський, і православ’я там трималося. Хоча, звісно, уніати наробили багато чорних справ. Дещо мені вдалося виправити, кількість православних парафій значно збільшилася, було побудовано багато нових храмів. Тепер ось займуся цим і на звільнених територіях. Львів мусить знову стати православним містом, очистившись від уніатської омани. А ви, Іване Карповичу, чим плануєте зайнятися?

— Чим накажуть, ваше високопреосвященство.

— Думаю, що вашу відомість серед галицьких руських можна використати. Ви ж прекрасний приклад того, як треба відкинути всі ті вторинні нарости і повернутися до святого коріння, до руського фундаменту.

— Вибачте, які нарости? — не зрозумів я. — У мене? — почав мацати собі обличчя.

— Ну, я сказав у метафоричному сенсі, — усміхнувся ієрарх.

— Як? Це виліковне? — Я аж підхопився.

— Заспокойтеся, заспокойтеся, Іване Карповичу. Ніяких наростів. Я просто мав на увазі, що ви ж із Малоросії, десь я читав, що в дитинстві навіть розмовляли тамтешньою говіркою. Нічого страшного, в складі руського народу є багато груп зі своїми говірками: помори, в’ятичі, донські козаки, малороси, поліщуки, інші. Головне — розуміти, що це лише дрібні гілки великого руського дерева, сила яких саме в єдиному потужному корені. А то ж деякі ворожі елементи намагаються розірвати цю єдність, вбити клин між православними народами. Всілякі там мазепинці, уніати, інші. Вони труять душі простих людей, підбурюють їх іти проти своєї православної природи. Знаєте, скільки клопоту було на Волині від уніатських священиків, які потайки переходили кордон, щоб переманювати нетверді у вірі душі! Доводилося залучати для боротьби з цією напастю і прикордонну сторожу, і поліцію, навіть охоронне відділення. А чому уніати так лізли сюди? Бо розуміли, що, відірвавши людину від православ’я, вони зможуть налаштувати її і супроти государя та імперії. Добре, що зараз завдяки славним перемогам нашого війська ми зможемо викорінювати цю огидну уніатську гідру там, звідки вона розпускає свої щупальця!

— Щупальця! — кивнув я.

— Звісно, спочатку ми діятимемо обережно. Бо це не просто війна, а війна за людські душі, Іване Карповичу. І я радий, що ви приєдналися до нас. Чесно кажучи, я певний час сприймав ваші історії зверхньо, як дешевий непотріб, забаганку для неосвічених верств. Але потім, коли прочитав сам, то визнав, що ці ваші історії мають беззаперечний виховний ефект, оскільки завжди зло у вас карається, а добро перемагає. А ваша історія про кавказький полон і про те, як ви були готові витримати тортури заради віри, — чудовий приклад для всіх вірян, за який я вам дуже вдячний!

— Дякую, владико.

Служка приніс чай, розпакував одну з валіз, у якій виявилися смачні пиріжки. Євлогій запросив мене до частування. Я було спробував запропонувати коньяк, але архієпископ категорично відмовився і мені не радив.

— Бо алкоголь, Іване Карповичу, — кров диявола! — запевнив архієпископ. — Який же я радий, що ввели сухий закон. У нас у єпархії після його введення у рази зменшилась кількість затриманих поліцією, спорожніли божевільні, бо раніше ледь не дві третини людей потрапляли туди після тривалих запоїв. Священики з усіх парафій свідчать про покращення стану моралі і зростання патріотичних настроїв!

— Та воно-то так, але горілка ж заспокоювала людей. Тепер, звісно, патріотичні настрої замість горілки, але якщо затягнеться війна, то засумує руська людина за горілкою, тоді біда буде, — зітхнув я.

— Але ж погодьтеся, що стало спокійніше! От у вас, у Малоросії, перестали пити? — спитав Євлогій.

— Та в нас і не пили особливо. В наших селах п’яниця як і є, так один, всі на нього пальцем вказують, подивитися ходять. А мужики можуть у неділю, коли з божої служби прийдуть, випити по маленькій за обідом, але не більше.

— Ну, у великоруських губерніях із цим гірше, там пили добряче. Навіть серед панотців таке траплялося, — визнав Євлогій.

— Це точно. Ви, ваше високопреосвященство, вибачте, але от як не пришлють до нас панотця з великоруських губерній, так неодмінно любителя хлібних та інших вин, — поскаржився я.

— Така проблема, Іване Карповичу, справді є, але надсилають священиків із великоруських губерній не просто так, а для підтримання єдності руського народу. Бо місцеві священики балакають із паствою малоросійською говіркою, потакають місцевим єресям в іконописі. Тому їх намагаємося відправляти до великоруських губерній, де вони починають триматися ближче до руського кореня, а в малоросійські губернії надсилаємо панотців із Вологди чи Тули. Те саме, тільки в значно більших обсягах доведеться робити і в Галичині, бо тамтешній люд зовсім зіпсований поляками та папістами, і він віддалився від російського кореня. Звісно, не всі, є там люди, які відчувають свій зв’язок із великим руським народом, що волею історії потрапив спочатку під польське, а потім під австрійське панування. Але є і багато таких, які розповсюджують отруту українства, — стурбовано сказав архієпископ.

— Яку отруту?

— Ну, це відома облуда, вигадана в австрійському генштабі, який тільки і мріє, що відірвати Малоросію від Російської імперії. Для цього вони використовують уніатську ієрархію, яка з амвонів вчить паству, що та начебто не руський народ, а якісь українствующі, зовсім окремий корінь слов’янський, на кшталт поляків або чехів. Хоча це ж зрозуміло, що брехня, бо живуть у Галичині руські люди, яким тільки допомогти треба повернутися до своїх основ.

— А як же це зробити? — поцікавився.

— Ну от я, коли у Холмщині єпископом був, часто їздив по селах. А знаєте, які там села забиті! Так у них тихо, наче на цвинтарі! Бо залякали їх пани польські! У панів і гроші, і освіта, пани костели будують, а православні церкви порожні стоять. Так от приїду я до селян і кажу їм: співайте! Згадуйте пісні руські, які ваші діди співали! Згадуйте, якого ви кореня, струшуйте з себе польську облуду та рабство! Поговорю, послухають мене люди, наступного разу їду — і вже співає село! Вже згадали люди, що не холопи вони, а руські люди! Ото як заспівало село, то й церкву там ремонтуватимуть, люди з требами підуть до свого храму, а не у папістський костел! Ось так і в Галичині треба пробуджувати в людях руський корінь!

— Може, і так, тільки здається ж, що пробуджувати його будуть поліцією, — зітхнув я. — Бачив я, як із сектантами борються.

— Ну, тут є небезпека, згоден. Але я, Іване Карповичу, завжди за те стояв, що повернення до руського кореня, до православ’я, мусить відбуватися добровільно, шляхом природного руху душі, а не через силу. Бо силоміць, канчуками, храм віри у душі не будується. На тій же Холмщині ще попередники мої, зваблені адміністративними заходами, насильно позаписували багато парафій у православні. А вони ж тільки на папері православні, а у головах уніати! Ми їх називали «упорствующі». Підписав батюшка перехід у православ’я, а сам продовжує папу римського славити. Я такого батюшку зніму, надішлю нового, православного. Тоді паства починає церкву обходити, нехтувати, чекати, коли приїде потайки уніатський панотець, їх обходжатиме, наче тать уночі. Тут уже доводилося поліцію застосовувати, ловити тих уніатів, а людей наставляти, пояснювати, що їхня рідна віра — православна.

— І як, допомагало?

— Коли як. Але я ж одразу постановив, щоб не було особливої боротьби за чистоту православ’я. Бо ж попередні єпископи часто вимагали, щоб було все як у великоруських губерніях, незважаючи на місцеві традиції. Я ж казав, що треба відрізняти головне від другорядного, не тиснути людей, а просвітлювати. Наприклад, по селах тамтешніх від уніатів пішла звичка хресну ходу робити за сонцем, тоді як у Росії ходять завжди проти сонця. Приїде з великоруської губернії панотець, виведе людей на хресну ходу, панотець в один бік, а віряни в інший. Якщо панотець розумна людина, то спробує пояснити вірянам, що хоч так, хоч сяк ходити можна, головне — Господа славити. А інший панотець і поліцію може викликати, щоб наставити паству. Знову ж таки, частина вірних прислухається до панотця, почне ходити проти сонця, а інші кричать, що неправильно те все, заважають. Бувало так, що і бійки траплялися через це. Начальство злякалося і взагалі хресні ходи заборонило. Знову скарги пішли, чому уніатам чи католикам хресні ходи дозволені, а православним — ні. Я ледь домігся, щоб заборону скасували, навчив усіх священиків, що хоч за сонцем, хоч проти, для Господа різниці немає, і треба робити так, щоб паству в сумнів не вводити.

— Мудро.

— А інакше не можна. І мудрості цієї в Галичині знадобиться значно більше. Бо Холмщина майже сто років у Російській імперії, і за цей час не змогли ми викоренити там католицтво і польський вплив, тільки почали повертати мужиків місцевих до руського коріння. А у Галичині ще важче буде. Бо і поляків там багато, і уніатська ієрархія впливова. А ще оті отруйні ідеї українствующих. Багато там роботи, Іване Карповичу, і дуже я радий, що ви до неї долучитеся. Бо ж із оповідок ваших знаю, що людина ви мудра та рішуча, а саме такі нам потрібні.

— Дякую, ваше високопреосвященство.

Чай ми допили, пирогів наїлися, служка прибрав і вийшов у коридор, щоб розмові нашій не заважати. Проїздили ми якраз якусь станцію, на пероні оркестр грав, публіка стояла, проводжали на фронт полк.

— Знаєте, Іване Карповичу, скажу я річ, може, і крамольну, але, як то кажуть, нікуди правди діти, — усміхнувся Євлогій і провів рукою по бороді. — Хоч як священнослужителю треба мені засуджувати війну, як і будь-яке смертовбивство, але скажу я вам, що війна ця — великий шанс для Росії.

— Про що це ви? — здивувався я.

— Знаєте, всі ці революції, діяльність бунтівників призвели до великого розбрату в імперії, коли руські люди почали вбивати руських!

— А тепер убиватимуть німецьких чи австрійських? — спитав я.

— Ні, не в тому річ! Просто війна знов об’єднала Росію! У Петербурзі, тепер уже Петрограді, припинився великий страйк залізничників, так само, як і купа інших страйків. Більшість бунтівних партій та організацій заявили, що призупиняють свою діяльність на час війни, а ті, хто не проголосив, не мають тепер ніякої підтримки. Я розумію, що війна — це кров і загибель людей, але, можливо, це ціна, яку варто сплатити за повернення колишньої єдності. Тим більше, що ми змогли приєднати до імперії Галичину та Буковину, ті землі руського кореня, що залишалися відокремленими від руського дерева! Це теж сприятиме нашому єднанню!

— Не знаю. Перед японською війною теж єднання було і патріотичні настрої, а закінчилося все революцією.

— Іване Карповичу, зараз зовсім інша ситуація, повірте мені! Росія сильна, як ніколи. І німцям не встояти!

— Знаєте, я був у Східній Пруссії, там нас розгромили, — знизав я плечима.

— Це тимчасові невдачі. Але дивіться, який успіх у Галичині! Ви, може, не знаєте, але очолити церковну адміністрацію на звільнених територіях мені наказав сам государ. Він вважає, що Російська імперія назавжди закріпилася в Галичині й не треба чекати закінчення війни для розбудови там православної церкви!

— Балакали з самим государем? — здивувався я.

— Так. Звісно, він зараз дуже заклопотаний, але знайшов для мене час, бо вважає мій напрямок роботи дуже важливим!

Ми проговорили з архієпископом аж до станції Радивилів, за якою раніше проходив кордон із Австрією. Далі починалася вужча, австрійська колія, тож наші паровози і вагони їхати там не могли. Доводилося пересідати. Ми вийшли з потяга, навколо, скільки окові видно, все було заставлено вантажами для фронту. Їх постачали з Росії, але трофейних вагонів і паровозів, які могли б їздити австрійськими рейками, було замало, і вантажі накопичувалися тут. Навколо стояла страшна метушня, крик, лайки.

— Господи, скільки ж незручностей, — зітхнув Євлогій. Сам він ішов із порожніми руками, а валізи його тягнув Рафаїл, та і я допомагав.

— Бачите, ваше високопреосвященство, для приєднання Галичини до імперії важливо не тільки розбудувати православну церкву, але й замінити місцеві залізничні колії, — усміхнувся я.

— Це факт, — погодився панотець.

Ми довго ішли до першої станції на австрійській колії, кілька разів зупинялися відпочивати. Коли дійшли, нас побачив якийсь офіцер, що їхав на авто до Львова. Запропонував підвезти. Але в нього було лише одне місце у машині. Я запевнив, що доберуся самотужки, і архієпископ поїхав сам. Я допоміг Рафаїлу повантажити на віз усі валізи, відбув і він. Я ж пішов на станцію, став чекати потяга. Начальник станції був на межі нервового зриву, кричав, що возити вантажі нічим, бо трофейного рухомого складу мало, а фронт задихається від нестачі боєприпасів та харчів. На мене й уваги не звернув, шукати потяг довелося самому. Сів у колишній пасажирський вагон, зараз набитий солдатами. Всі вони поверталися зі шпиталів до своїх військових частин.

— Вже поранення залікували? — здивувався я, бо ж війна нещодавно почалася.

— Та які там поранення! В кого срачка, в кого рачки! — відповіли солдати і розповіли, що з моменту мобілізації почалися складнощі з харчуванням і водою, через що довелося солдатам бігати на поля по їжу і ледь не з калюж воду пити. Багато хто захворів на шлунок і відстав дорогою до фронту. Тепер їх підлікували і повертали на передову.

— А чи ж усі повертаються, чи, може, хто додому чкурнув? — поцікавився я.

— Та яке там додому! У потягах жандармерія документи ледь не на кожній станції перевіряє. Одразу схоплять — і в буцегарню! — скаржилися солдати.

Мене, дякувати Богові, не впізнали, бо я комір підняв і картуз натягнув ледь не на очі.

Коли рушив потяг, став я роздивлятися ту Галичину. Скажу я вам, край той геть інший. Села уздовж колії виглядали багатше. Не сказати, що хати більші, але кам’яниці траплялися, біля кожної хати квітів багато, а ще хрестів і статуй Божої матері під накриттям. Біля статуй квітів чимало, букетів, вінків. Церкви, судячи з хрестів, були все більше католицькі чи уніатські. Поля були порізані дрібно, видно, що з землею тут сутужно було. Містечка які траплялися, виглядали заможно, з бруківкою на вулицях та ратушами. Місцеві жителі, порівняно з нашими, полтавськими, були дрібніші, з невеличкими обличчями, гострими носами.

— А той, непогано живуть, хоч і під австріяками. — Солдати теж у вікно роздивлялися. — А що то оно за будка на кожному дворі?

Справді, на кожному дворі будка стояла, така в людський зріст, по півтора ліктя завдовжки і завширшки.

— Це, хлопці, туалет, — згадав я похідний солдатський туалет у німецькому тилу.

— Що за тавалет? — здивувалися солдати.

— Вбиральня по нашому.

— Ото що вони будку згородили, щоб срати! Ну дикуни! — аж скривилися солдати. — Воно ж там смердить, у будці!

— Ні, там під будкою яма, все туди провалюється. І в будці зручно, особливо коли дощ чи мороз.

— Та ну, ото наче в хаті срати! На купу ходити зручніше! — загуділи солдати.

Вони були хлопці сільські, а по селах люди ходили завжди на гнійник за сарай. Хоч у дощ, хоч у мороз. І до іншого не звикли. Я згадав, як був у Харкові в справах. Зустрів знайомого мужика. Вирішили разом додому їхати, але дощака влупив, і я сказав, що зранку поїдемо. У мене знайомий у Харкові був, попросилися до нього заночувати. Він залюбки дозволив. Повечеряли ми добряче, вже б і спати пора, коли бачу, що щось мнеться мужик. Я спитав його, а він каже, що до вітру треба. Відвів його в туалет, який у квартирі був. Хороший, кахлем обкладений, теплий, із таким зручним стільчаком, що хоч сиди та книжки читай. Я опісля і вдома в себе зробив такий. Так ось мужик пішов, посидів, виходить, крутить головою.

— Не можу я, Іване Карповичу, ніяк не можу.

— Чому? Захворів?

— Ні, здоровий. Але як же можна у хаті срати?

Скільки я не переконував його, що це ж таке місце, для того і призначене, а не переконав. А це ж Харків, а не село, що під кущиком сів і все. Та й дощ той клятий. Довелося мужика везти аж до Лопані, де вже у очереті вдалося йому. Повернулися. Знайомий мій харківський довго ще дикість цю згадував. А це не дикість, а звичка. Коли з дитинства на гнійник ходив, то у хаті дуже вже дивно те робити.

Дивилися у вікна, коли місто почалося. Гора висока, на ній стіни. Потім вулиці. Знатне місто. Навіть на околицях переважно кам’яниці, стріх зовсім немає, бруківка усюди аж виблискує. Церков багато, крамниць, люди одягнені елегантно. З першого погляду місто мені сподобалося. На вокзалі вийшли, тут як тут жандармерія. Солдатів повели до вагонів, які на фронт рушали, а мене відправили до начальника станції. Той документ мій побачив і одразу дав свій екіпаж, щоб відвезти мене до штабу. Поїхали ми, дивився я на місто і дивувався. Які храми чудові, будинки, крамниці. А ще помітив, що по-нашому балакають. Ну, трохи інакше, але я добре розумів. І не тільки мужики, як-от у Харкові чи Києві, але й люди освічені, добре вдягнені. Навіть вивіски траплялися наші, чого я ніколи не бачив, тільки дивувався.

Візник мене довіз до чималої будівлі у центрі, на неї якраз чіпляли великого двоголового орла. На вході стояла охорона, я показав документ, мені сказали почекати. Я сів у куточку. Навколо метушилося багато народу, більшість офіцери, бігали туди-сюди, балакали про щось.

— Іване Карповичу! Ну нарешті! — До мене підбіг молодий хлопець у цивільному і кинувся обніматися, наче добре знав мене. — Я — штабс-капітан Нікольський Ігор Володимирович, але прошу мій чин не афішувати, тут я просто співробітник міської управи. Ходімо, Іване Карповичу.

Він був такий радий моїй появі і так щиро обнімався, що я аж здивувався.

— Зараз представлю вас полковнику Роттенбургу, він мене вже сьогодні про вас питав. — Штабс-капітан легко стрибав по сходах, я за ним ледь встигав.

— Вибачте, ваша благородь, я...

— Іване Карповичу, ніяких ваших благородей! Звертайтеся до мене на ім’я та по батькові, цього цілком достатньо, ми тут не військові люди, а співробітники цивільної установи. Домовилися?

— Так точно!

— І без «так точно». Розслабтеся і спілкуйтеся так, як спілкувалися вдома. — Нікольський усміхнувся мені й поплескав по плечу.

— Добре.

Ми піднялися на третій поверх, пройшли коридором, повним люду. Потім двері, за ними коридор значно спорожнів, ми пройшли далі, повернули ліворуч, зайшли до кімнати, в якій сидів якийсь чоловік у цивільному. Побачивши Нікольського, він підвівся.

— Полковник зараз зайнятий.

— У мене такий гість, що полковник знайде час нас прийняти, — запевнив штабс-капітан і постукав у двері.

— Так, — почувся голос.

— Ходімо, — запросив мене Нікольський, і ми зайшли до кабінету.

За великим столом сидів високий, худий чоловік у цивільному, що вивчав якісь документи, акуратно розкладені на столі.

— Пане полковнику, Іван Карпович Підіпригора прибув! — урочисто проголосив Нікольський, здається, цілком серйозно. — Полковник Михайло Готфрідович Роттенбург.

— О, доброго дня, Іване Карповичу, давно вас чекаємо! — Полковник підвівся, підійшов, потиснув мені руку і запросив сісти за стіл. Сам сів навпроти. В його уважному погляді не було ані агресії, ані зневаги. І це давало певні надії. — Іване Карповичу, я дуже радий, що ви прибули до нас, бо ви нам дуже потрібні для ведення відповідної агітаційної роботи. Тому одразу до справи. По-перше, нам треба пом’якшити наслідки так званого книжкового скандалу.

— Нічого не чув, — розвів я руками.

— Коли наші війська захопили Львів і продовжили наступ, до міста ввели частини жандармерії, яким, серед іншого, було доручено провести перевірку книгарень та книгозбірень на предмет забороненої літератури, — розповів полковник. — Тієї літератури, яку заборонили в Російській імперії, виявилося дуже багато. З кожної книгозбірні, а їх тут у Львові буквально-таки сотні, вивозили по кілька возів заборонених книжок. Склад, який відвели під зберігання, швидко заповнився, і було вирішено утилізувати частину забороненої літератури.

— Вибачте, що зробити? — не второпав я.

— Знищити, спалити. Таке не дуже красиве, але цілком правильне рішення, якби не його виконання. Замість того щоб вивозити заборонені книжки з міста й організувати їх спалення у якомусь безлюдному місці, книжки почали палити просто біля складу, на очах у місцевого населення. Цим скористалися ворожі елементи, які навіть сфотографували, як спаленням книжок керує наш офіцер. Фотографії було опубліковано у ворожій світовій пресі, й це спричинило скандал, наслідки якого маємо і у Львові, де з’явилися прокламації, в яких наші війська називають варварами, що знищують культуру міста. Звістки про спалення книжок дуже вплинули особливо на освічені верстви населення, і їхні симпатії ми мусимо повернути, у тому числі за вашої допомоги.

— Не розумію, яким чином.

— Ви — один із найпопулярніших авторів Галичини. У всіх без винятку книгозбірнях та книгарнях Львова ми знаходили ваші книжки. Більше того, під час спалення літератури траплялося, що солдати продавали заборонені книжки міщанам. У всіх зафіксованих випадках це були ваші книжки.

— Вибачте, але чому їх палили? — здивувався я. — Невже мої книжки теж заборонені?

— Ні, ваші книжки, Іване Карповичу, не заборонені. — Полковник посміхнувся. — Але справа у тому, що їх надрукували не російською мовою. Ну, це все витівки австрійського Генштабу, який вкладає великі гроші у проект так званої «України», тобто у спробу відторгнення Малоросії від Російської імперії. Для цього було вигадано, начебто існує якась окрема від російської українська мова. Ну і цією мовою випускаються книжки. Особливу увагу звертають на випуск книжок малоросійських авторів. І хоч писали і пишуть вони російською, як і ви, але тут їх видають тією вигаданою українською мовою. Не тільки вас, а й того ж таки Гоголя, Шевченка, навіть Чехова, бо той у якомусь приватному листі написав, що відчуває себе хохлом!

— А Шевченко хіба не українською писав? — здивувався я.

— Ну, вірші — так, але повісті — російською. Тут їх перекладають, щоб довести, що є така мова. Ну і ви, Іване Карповичу, під цю гребінку потрапили. Намагалися з вас робити ледь не апологета українствующих, запеклого мазепинця, навіть не вказували, що це переклад ваших творів, брехали, що ви пишете українською і так би видавалися, якби не заборона російського уряду. Хоча для чого вам та українська? Нехай нею у Відні і балакають, там, де вигадали. Так ось, ваші книжки ми забрали і спалили. Натомість замовили за державний кошт досить великий наклад ваших пригод російською. Його вже відправили, але він застряг десь біля Радивилова, де відбувається перевантаження на австрійську колію. Як тільки книжки прибудуть, а це станеться за день-два, ми організуємо вам цілий ряд зустрічей із читачами, на яких розповсюджуватимемо істинні пригоди Івана Карповича Підіпригори.

— А мені тим часом що робити?

— Та нічого особливого, спілкуватися з читачами, відповідати на їхні запитання, ну й не забувати нагадувати про переваги життя у Російській імперії, розвіювати всілякі побрехеньки про існування якоїсь української мови, викорінювати іншу мазепинщину.

— Ну не знаю, я раніше з читачами не зустрічався, — знітився я.

— Нічого страшного, Іване Карповичу, просте спілкування. Що-що, а розповідати історії ви вмієте. Читали ось це? — Він дістав зі столу якийсь журнал і подав мені. Я узяв і помітив своє ім’я на обкладинці. «Нові пригоди Івана Карповича Підіпригори. На війну».

— Я ніяких нових пригоди не писав! — здивувався я.

— Не писали, але розповідали. За вас написав вдячний слухач, ну а журнал вирішив надрукувати, бо скучили всі за вашими пригодами, — пояснив полковник, поки я ошелешено читав у журналі одну з історій, яку розповідав голодним солдатам у вагоні дорогою з Києва.

— Це тепер і слова не скажи, все напишуть і надрукують, — розгублено закрутив я головою.

— Ну аякже, Іване Карповичу, ви ж зірка імперського розшуку. А тут ще на війну пішли, підігрівши патріотичні настрої. Видавці не встигають друкувати ваші пригоди, такий великий на них попит. Дуже правильний крок, Іване Карповичу. — Полковник усміхнувся.

— Дозвольте узяти почитати, що тут навигадували про мене, — попросив я.

— Так, беріть, але повернете з автографом. Домовились?

— Так точно.

— А зараз штабс-капітан відведе вас до вашої кімнати, де будете жити. Прийміть душ, відпочиньте з дороги, погуляйте містом. Але обережно, тут ще можуть траплятися ворожі елементи. Я триматиму зв’язок із вами через штабс-капітана. Щойно до міста прибудуть ваші книжки, розпочнемо зустрічі з читачами. Все зрозуміло?

— Так точно! — Я підвівся.

— І ще, Іване Карповичу, коли ми спілкуватимемося з вами на людях, прошу обходитися без армійських звичок. Офіційно я — радник нового міського голови, ми люди цивільні і займаємося влаштуванням мирного життя на звільнених територіях.

— Добре.

— Що ж, тоді до зустрічі.

Ми з Нікольським вийшли. Той був чомусь веселий. Узяв візника і відвіз мене до якогось будинку за кілька кварталів. Коли приїхали туди, там стояла купа возів, метушилися солдати.

— У цьому будинку жили австрійські офіцери, а тепер житимуть російські. На жаль, не можу запропонувати вам окрему квартиру, бо їх призначено для офіцерських чинів. Однак підібрав вам хорошу окрему кімнату. Ось, дивіться. — Нікольський відчинив двері до квартири на другому поверсі. Ми зайшли всередину. Висока стеля, паркет, шикарні меблі. — Коридор, кухня і туалет спільні, а ось кімната окрема, на ній є замок, можете зачиняти двері. Ключ.

Нікольський відчинив мою кімнату, ми зайшли. Досить велика кімната, аж на двоє вікон. У ній стояло ліжко, шафа, робочий стіл, шкіряне крісло, чотири стільці, невеличкий стіл, дві книжкові полиці на стінах.

— Як вам?

— Дуже добре, дякую, штабе... Ігорю Володимировичу.

— Немає за що. У шафі подивіться одяг, я дещо підібрав вам за розміром. Ваші сусіди по квартирі працюють на залізниці, освічені, спокійні люди, думаю, вам не заважатимуть.

— Ще раз дякую.

— Оце вам гроші на перший час. — Нікольський поклав конверт на стіл. — Потім ми зарахуємо вас до міської управи, будете отримувати платню. Невелику, але на прожиття вистачить. Зараз відпочивайте. Якщо хочете, увечері зможу провести для вас екскурсію. Не дуже фахову, бо поки що вивчив лише центр міста і то не дуже добре.

— Не хочу вас обтяжувати, до того ж звик вивчати міста самотужки.

— Що ж, якщо захочете побачитись, я увечері люблю посидіти в ресторані «Біля кривої липи». Хороше місце. Також прошу вас двічі на день дзвонити ось на цей номер. — Штабс-капітан поклав поруч із конвертом невеличкий аркуш паперу. — Вам треба сказати: «Чи потрібен вам хороший стіл?» Якщо вам скажуть, що потрібен, терміново приходьте до нас. Якщо ж ні, то можете бути вільні. Телефон у коридорі. Домовмося, що ви телефонуватимете зранку і по обіді. Ось ваша перепустка для вільного пересування Львовом, за межі міста краще не виходити.

— Добре, дякую.

— Тоді відпочивайте.

Нікольський вклонився і пішов, залишивши мене вкрай здивованим. І саме поводження зі мною львівського керівництва, і запропонована робота, і умови проживання були для мене несподівано добрими. Я все чекав якогось підступу. Може, це пастка? Але в чому її суть? Чому мене спочатку хотіли вбити, потім погрожували, а зараз тиснуть руки і піклуються про зручності мого перебування? Я розкрив конверт. Там було десять рублів. Небагато, але в мене залишилися деякі заощадження ще з гаманця того капітана з Києва. Тим більше, мені не треба було платити за квартиру. Я вийшов до коридору, прислухався. Тихо, таке враження, що нікого не було вдома. Залізничники, мабуть, були на роботі. Пройшов до ванної кімнати. Там був красивий умивальник і велика ванна. Я відкрив кран, потекла гаряча вода! Набрав повну ванну, полежав у гарячій воді, відчув голод. Подивився речі в шафі. Вони явно належали якомусь моднику, мабуть, із австріяків, який тікав так швидко, що не встиг нічого забрати. А може, його вбили у боях під містом. Всяке могло бути. Я відклав чужий одяг, одягся в те, що мені позичили у шпиталі. Перевірив зброю. Трофейний браунінг, який я взяв у нападників у маєтку вбитого барона. Сховав його під одяг, бо зі зброєю почувався значно спокійніше.

Вийшов на вулицю і пішов гуляти. Не поспішав, намагався запам’ятовувати вулиці, приглядався до життя незнайомого міста і обережно назирав, шукав хвоста. Проблукав дві години і не побачив жодного натяку на те, що за мною стежили. Дивно, я думав, що всю цю львівську гостинність щодо мене спрямовано на те, аби я розслабився і пропустив несподіваний удар. Я трохи звеселів, зайшов до закладу з українською вивіскою. Мені принесли меню, назву кожної страви подано німецькою, польською, українською, а тепер ще й олівцем дописали російською. Я замовив цілий обід і попросив келих пива. Мені його одразу принесли, я почав смакувати. Потім помітив, що офіціанти приглядаються до мене, шепочуться. Спочатку подумав, що впізнали в мені руського. Дивно, я ж замовляв українською. Можливо, з одягу, він відрізнявся фасоном від тутешнього. Треба було таки увібратися у місцеві лахи.

До мого столика підійшов тлустий чоловік років за п’ятдесят, у костюмі-трійці і з пенсне. Судячи з того, як шанобливо бігли за ним офіціанти, — господар закладу. Він вклонився мені.

— Іване Карповичу? — спитав він. — Підіпригора?

Ну, брехати, що я не я, особливого сенсу не було, то я підвівся і кивнув.

— Так, я.

— Мати Божа! Дозвольте запросити вас до окремого кабінету і, якщо ви не проти, скласти вам компанію в обіді! Це для мене буде велика честь.

— Залюбки, але я зробив замовлення...

— Дозвольте мені порадити вам, що замовити! — Чоловік аж світився від радощів.

— Добре.

— Тоді прошу!

Чоловік провів мене у окремий кабінет на другому поверсі, де нас чекав накритий стіл. Офіціанти почали підносити тарелі з їжею.

— Дозвольте представитися — Тадей Йосипович Данилів, господар цього закладу.

— Приємно познайомитися, — кивнув я. Подумав, може, це якась афера контррозвідки? Але ж хвоста не було, і зайшов я сюди випадково!

— Я, Іване Карповичу, великий ваш шанувальник! Прочитав усі ваші пригоди! Офіціанти мої теж читали, хто вміє, а хто не вміє — ті слухали! І це вони вас упізнали! Для мене, Іване Карповичу, це велика честь і...

— Тадею Йосиповичу, у мене до вас велике прохання. Річ в тому, що я у Львові розплутую одну дуже важливу справу. Треба, щоб моє перебування тут було секретним, інакше злочинці злякаються і спробують утекти до того, як я їх спіймаю. Отже, прошу вас і ваших офіціантів зберігати в таємниці мій візит.

— Як же в таємниці? — скривився він. — Я ж хотів провести бенкет на вашу честь, запросити найкращих людей української громади!

— Поки зачекайте. Обіцяю, щойно я завершу справу, одразу прийду до вас на бенкет.

— Дякую, Іване Карповичу, але можна я хоч кума свого, нотаріуса Зиновія Стефановича Рому, покличу? Він іще більший ваш шанувальник і не вибачить мені, що я не запросив.

— Ну добре, кум — то святе. Але попереджаю, що лише кум. І викличте його наче в якійсь справі. Та перекажіть офіціантам, щоб мовчали.

— Неодмінно!

Кум з’явився швиденько, а коли побачив мене, то ледь не знепритомнів від хвилювання, аж поточився, добре, що я підхопити його встиг. Гість від вирування почуттів заплакав. Крізь сльози пояснив, що і мріяти не міг побачити мене наживо. Дорослі дядьки, а ледь не руки мені цілували. Натягли купу книжок із моїми пригодами, виданих у Австро-Угорщині. Книжки справді були всі українською видані, часто-густо траплялися в оповідках такі слова, яких я ніколи не вживав, а деяких і не розумів, мабуть, із галицької говірки. Але видані книжки були добре, з хорошими малюнками і на недешевому папері.

— А ви знаєте, що всі книжки ваші спалили? — спитали у мене.

— Знаю і дуже здивований. Але у міській управі запевнили, що вже везуть новий наклад, із Росії.

— Російською?

— Українською в імперії не можна. А от яка вам історія більше за все сподобалася? — спитав я, щоб зістрибнути з небезпечної політичної теми.

Виявилося, що Тадею Йосиповичу дуже подобається історія про «Зірку Сходу», а Зиновію Стефановичу — про знешкодження банди грабіжників банків.

— Ох, добряче ви тоді тим ляхам дали, ох, добряче! Вони за ту історію вас дуже не люблять! — пояснив пан нотаріус.

Сиділи ми з ними до самого вечора, і коли підвівся я з-за столу, то ноги мене ледь тримали. Пропонували викликати візника, але я сказав, що краще пройдуся. Не хотів, щоб хтось знав, де я живу. Не те щоб не довіряв гостинним господарям, просто звичку таку мав.

Вийшов, погуляв трохи вулицями, подивився, щоб не було за мною хвоста. Не було. Тоді пішов додому, трохи заблукав, вийшов у передмістя, повернув назад, коли почув свист. Свист як свист, але, хоч на ногах я тримався не міцно, зрозумів, що може бути той свист не просто так. Пішов, почув, що наче хтось іде за мною. Повернув у підворіття, сховався за рогом, дістав браунінг. Той, хто за мною біг, мабуть, думав, що п’яний перехожий повернув у підворіття, щоб сходити до вітру. А це ж зручний момент для нападу. Він вискочив із-за рогу, замахнувся рукою і отримав рукояттю браунінга у вухо. Впав. Я підхопив його і відтягнув далі, у двір якогось будинку. Помацав. На лівій руці у хлопця був кастет, а за поясом ніж. Знатний босяк. Поплескав його по щоках, потім перевернув долілиць, приставив браунінг до потилиці. Хлопець виявився не дурень, одразу зрозумів, що до чого. Присягався, що ні на кого не працює, просто побачив п’яного, вирішив пограбувати, бо з п’яними зазвичай легко.

— Босяк, значить? — спитав я.

— Чого ж босяк, у чоботах я. А пан є не зі Львова?

— Ні, в гостях у вас, а ви так приймаєте, — зітхнув я.

— Аби знав, що пан серйозна людина, інакше б приймав, — запевнив хлопець.

— Як тебе звати?

— Тонько.

— Де тебе знайти можна, Тонько, коли знадобишся ти мені?

— А у садочку Яцека спитайте, на Личакові.

— Спитаю. Тепер той, полеж тут, відпочинь, я піду, а ти не поспішай. Добре?

— Залюбки відпочину, пане.

— Молодець.

Із тим пішов я, знову заблукав, плюнув, узяв візника і доїхав додому по-панськи. Там пройшов до кімнати. Стілець під двері поставив, ліжко перетягати сил не було, тому просто влігся і заснув. Уранці прокинувся — у роті сухо, наче в пустелі агарянській. Попив на кухні води з-під крана, потім вийшов пройтися. У шафі знайшов окуляри темні й кашкет смішний, вдягнувся, щоб не впізнавали мене. Попив кави — такої смачної, наче Уляна Гаврилівна готувала. Ще погуляв, місто роздивлявся. Коли повернувся, зателефонував, спитав про стіл. Сказали, що поки не потрібен. Ну і добре. Весь день прогулювався, каву попивав, тістечка їв, відпочивав. Стежити за мною ніхто не стежив, аж занервував я, бо занадто вже все добре було.

Повернувся до кімнати, прочитав журнальчик, який у полковника Роттенбурга взяв. Покрутив головою: зовсім же перебрехали історію. Ну, нехай. Подумав, що бач он як, коли сам не пишеш, то за тебе напишуть. Вийшов, купив паперу та чорнильницю і повернувся. Написав спочатку лист Єлизаветі Павлівні, сповістив її, куди мені писати можна. А потім сів за свої пригоди на війні.

До вечора просидів, знову стіл не потрібен. Пішов вечеряти. Можна було б до Тадея Йосиповича, але ж без заливання очей не обійдеться, а я й так забагато останнім часом спиртоузу хвал возносив. То повечеряв у якомусь шинку, ніким не впізнаний. Наступного дня знову писав, бо стіл і далі був непотрібен. Аж у долоні я плеснув, бо подобалося мені таке життя. Звісно, що за хутором скучив, за дівчатами, але все одно непогано.

Вийшов пообідати, зайшов у нове місце. З ресторанами у Львові добре, це вам не Ромни, де два ресторани, з яких один при вокзалі. А тут купа їх. Сів, замовив обід. Вже другу страву доїдав, попросив офіціанта ще пива піднести, дуже воно вже там смачне було. Попиваю, згадую біг наш з Бобровим і Свенцицьким німецьким тилом, тільки головою киваю. Якби ще Бобров не пропав. Бо до всякої справи досвід потрібен.

— Іване Карповичу? — почув я позаду тихий голосок і аж пивом закахикався. Ну це ж треба так! Вже й кашкет дурнуватий на самі очі натягнув, а впізнають. Озирнувся я, побачив чоловіка років під сорок, лисуватого, в окулярах, із текою якоюсь. Дрібний чиновник.

— Ніхт ферштейн, — сказав і відвернувся, далі пив. Але так відчував, що стоїть той чоловік у мене за спиною. От же дурень, ну стій, стій.

Я вже пиво допив, коли він нарешті наважився і за стіл мій сів. Навіть дозволу не спитавши. Сів, нахаба, і ну придивлятися до мене. Напружено так, а потім усміхнувся.

— Іване Карповичу, та це ж ви! — сказав тихенько. — Ходили чутки, що ви у Львові. Якусь справу розслідуєте.

Чоловік усміхнувся і закивав головою. Зіпсував мені обід.

— Чого тобі?

— Іване Карповичу, я можу попросити вас приділити мені чверть години? — спитав він. Говорив по-нашому, як у Ромнах чи Полтаві.

— Ні, немає в мене часу, — суворо відповів я.

— Іване Карповичу, дуже важлива справа! — Він дивився на мене, наче пес, який кісточку випрошує.

— П’ять хвилин. Що за справа? — Мені не було цікаво, але не міг же просто погнати.

— Чи можемо ми вийти? На вулицю. Справа конфіденційна. — Останні слова він аж шепотів.

— Ідіть на вулицю і чекайте, я вийду.

Він пішов, я далі смакував пиво, потім розплатився і вийшов. На вулиці було повно військових, але й цивільних вистачало. Чоловік смиренно чекав мене. Невже від контррозвідки привіт? Але такий же переляканий. У агентах таких зазвичай не тримають.

— Слухаю вас, — сказав я.

— Чи можемо ми пройти до скверу? На лавочці сісти, щоб нам не заважали.

Браунінг я перевірив, ще коли виходив із ресторації, цей чоловік не виглядав небезпечним, але я не розслаблявся, бо розумів, що іноді небезпека може приходити, звідки не чекаєш.

— Веди, — сказав я, бо хотів тримати його на відстані і попереду.

Він повів до невеличкого скверу поруч. Сквер як сквер, нічого підозрілого, кілька гарних кованих лавок, чоловік усівся на одну. Я сів поруч.

— Слухаю вас.

— Іване Карповичу, я проситиму вас не за себе, я проситиму вас за Україну і...

— Вибачте, а ви хто?

— Я — Степан Короп, письменник.

— Не чув, — чесно сказав я.

— Ну, я початківець. — Він розчервонівся. — Але вже двічі друкувався в «Українській хаті» й один раз в «Українському житті»!

— Вітаю. У вас залишилося чотири хвилини.

— Іване Карповичу, робиться щось непоправне! З невідомих мені причин наш уряд зарахував українські організації до числа ворожих і зайнявся їх систематичним розгромом! Припинено випуск майже всіх українських видань, багатьох співробітників вислано до великоруських губерній, а то й до Сибіру! Інших звільнено з посад! Наших протестів не чують! Іде суцільне знищення українського громадського життя! Нехай би цим займалися австріяки, які припинили тут у Львові випуск кількох патріотичних видань, але в чому провинилися ми, вірні діти Російської імперії? Хіба ми не підтримали війну? Хіба сотні тисяч українців, мобілізовані до армії, не проливають зараз кров за государя імператора? Чому ж до нас ставляться гірше, аніж до жидів? Га, Іване Карповичу?

— Ви у мене питаєте? — здивувався я.

— Ні-ні, не у вас, я просто не розумію, що відбувається! Ось тут, у Львові, замість того щоб відновити вихід видань, закритих австріяками, військові закрили всі ті видання, які ще залишилися! Делегація від громади петербурзьких українців домоглася авдієнції у одного з міністрів, і він у відповідь на всі наші скарги відкрито заявив, що зараз настала мить покінчити з українством назавжди! Ви уявляєте собі? Що, Іване Карповичу? — здивувався він, помітивши мій погляд.

А я дивився на нього і думав, що або він чудовий актор, і тоді контррозвідка надіслала мені справжній діамант, або цей дивак трапився мені випадково.

— Що ви від мене хочете? — спитав я.

— Ми підготували відкрите звернення до государя імператора з переліком неправомірних, ганебних, іноді просто злочинних дій стосовно української громади. Ми хочемо зібрати підписи найвпливовіших українців, і ваш підпис стане справжнім діамантом, бо ви, Іване Карповичу, найкращий сищик імперії і...

— Багато зібрали?

— Що? Кого? — знітився він.

— Підписів.

— Ну, цим займаюся не тільки я, бо я ж зараз на службі, але можу запевнити, що ваш підпис буде вкрай важливий і цінний!

— Тобто жодного підпису ще немає, — кивнув я зовсім не здивований. — Степане, я не підписуватимуся під вашим зверненням.

— Як? — Він аж підхопився і подивився на мене так, наче я тільки-но відрікся від Господа.

— Так, Степане. Було б помилкою думати, що якась послідовна цілоімперська акція, не пов’язана з крадіжкою грошей, може проходити без відома або проти волі государя. Тому не бачу у вашому зверненні жодного сенсу. Государ знає про те, що відбувається, і підтримує це. Навіть якщо знайдуться дурні, які підпишуть те звернення, їх одразу звільнять і відправлять до Сибіру, тут уже не сумнівайтеся. Я так розумію, що ви у Львові тому, що якось пов’язані з фронтом?

— Т-так, я за основним фахом металознавець, вивчаю зношування стволів гармат.

— Ну так ось, якщо ви будете виявляти зайву активність у цьому питанні, то зможете потрапити під дію військового суду. А це, скажу я вам, дуже неприємна річ. Отже, Степане, займайтеся своєю наукою і не лізьте в політику. Це вам моя така порада. Ну й краще, якщо про нашу зустріч ніхто не дізнається. Краще для вас. Прощайте, Степане.

Коли я йшов, він плакав. Ну, ліпше нехай поплаче у Львові, аніж у Сибіру. Я повернувся додому, знову ж таки кружляв, як заєць, але хвоста за мною не було. Вдома сів писати історію покійного Іллі Благово. Зазвичай я не писав історії без закінчення, і цю писав не для того, щоб десь надрукувати, а щоб не забути. Відчував себе винним перед Іллею і сподівався, що колись та розгадаю ту справу. Зателефонував з коридору і знову спитав про стіл. Не потрібен, ну й добре. Можна було сподіватися, що книжки в тому бедламі, що був у Радивилові, привезуть ще не скоро. А я залюбки посиджу в прекрасній кімнаті й попишу.

Писав довго, потім пішов повечеряв, прогулявся вечірнім Львовом. На вулицях з’явилися патрулі. Казали, це через те, що пограбували кількох чиновників, яких почало багато прибувати з внутрішніх губерній для створення російської адміністрації. Чиновники та офіцери оселялися у житлі евакуйованих австріяків, а коли тих квартир забракло, почали вивозити зі Львова жидів. Не щастило тим з них, хто мав великі квартири у центрі. Інших поки що не чіпали.

Вдома я ще трохи попрацював, чув, як прийшли сусіди, гріли чай, потім влягалися спати. Нічого підозрілого. За моєї відсутності до кімнати ніхто не входив, це я перевірив, поставивши непомітний маячок з волосини. А ось у кімнатах сусідів я побував, переконався, що справді звичайні залізничні інженери. Готували проект перешивки дороги від Радивилова до Львова на російську колію, скаржилися, що роботи забагато, людей бракує, ну, все як завжди в нашому Отєчестві. Заспокоєний і задоволений, я заснув.