Найкращий сищик імперії на Великій війні

Люди-трава

ночі ми вийшли з ресторації, тепло попрощалися з полковником і сіли в машину до генерала У того було розкішне чорне авто.

— «Хорх» — мій трофей, дістався від австрійського колеги, якому довелося драпати з-під Рогатина! — похвалився генерал. — Рушай! — наказав водію і невдовзі заснув.

Я теж задрімав, у авто було тепло і добре. Уклав генерала на сидінні, а сам приліг на підлозі, підклавши під бік кожух, який дав водій.

Непогано виспалися, а прокинулися від канонади. Я вже, чесно кажучи, від неї відвик, тож одразу засумував. А генерал тільки потягнувся і наказав зупинитися біля першого ж колодязя. Коли побачив мене на підлозі, заметушився, попросив вибачення.

— Не хвилюйтеся, пане генерале, спав, як немовля, — запевнив я.

Ми зупинилися, попили холодної водички з колодязя, вмилися і поїхали далі.

— Добряче ми вчора посиділи, — покрутив головою генерал. — А що святкували? А то розмов багато про ваші подвиги, а що саме зробили — незрозуміло.

— Пане генерале, вибачте, але нічого не можу сказати без наказу полковника, — розвів я руками.

— Усе секрети якісь, — посміхнувся генерал. — Ну добре, перейдімо від ваших секретів до наших таємниць. Так от, зараз ми ведемо наступ на південь, у район міста Стрий. Потроху наступаємо, супротивник чинить відчайдушний спротив. І ось солдати 187-го аварського полку в прифронтовій смузі затримали трьох чоловіків дивної зовнішності та й поведінки. Бліді, сиві, погано одягнені, дуже худі, зі слідами тортур.

Я кивав, сам думав, що на випадок Іллі Благово це вже не зовсім схоже, але все одно цікаво.

— Документів при них не було, зброї теж, патруль доставив їх до штабу. Причому довелося везти на возі, бо були такі слабі, що не могли іти. У штабі допитували їх. І польською, і німецькою, і угорською, і чеською, і місцевою говіркою, але всі троє мовчать. Коли дали їм поїсти, то жадібно накинулися на харчі, з’їли по дві порції, але потім дуже страждали шлунками. Лікарі зафіксували майже дистрофію, вважають, що цих хлопців морили голодом і били. Але хто це робив і для чого — незрозуміло. Ми склали рапорт, надіслали його до штабу армії. Звідти прийшов наказ відправити тих людей разом із полоненими. Але поки не можемо, бо вони дуже виснажені і не можуть самі навіть до вітру ходити. До того ж, далі перебувають у дивному стані. Все б нічого, але я побоююся, що наш супротивник може вдатися до якихось нечесних методів ведення війни. Розумієте, тут у Галичині відбувся повний розгром австріяків. До зими їх витіснять за Карпати, і, якщо все буде добре, ми вийдемо до Угорщини. У таких умовах наш ворог може бути здатен на все.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я.

— Що ці троє чоловіків можуть бути жертвами якихось нелюдських експериментів.

— Чого?

— Ну, наприклад, якісь гази, після обробки якими солдати стають такими, як ті люди: безпорадними, наче рослини. Або нагодували їх чимось, або ще щось. Звісно, можливо, я перебільшую загрозу і все пояснюється дуже просто. Але нам треба знати, звідки взялися ті люди і чи немає загрози нашим військам. Тому я й запросив вас, Іване Карповичу, щоб дізнатися.

— Мені треба буде побувати на місці.

— Звісно ж. Я віддам у ваше розпорядження свого ад’ютанта і авто, — сказав генерал. — Прошу про результати вашого розслідування доповідати особисто мені. Якщо мої підозри не підтвердяться, що ж — добре, вважатимемо, що це просто прогулянка. Якщо ж виявиться, що є загроза, то вживатимемо заходів.

Невдовзі ми приїхали до штабу корпусу, де генерал запросив мене поснідати. Посадив за один стіл з собою. Я намагався відмовитися, мовляв, як можна сидіти солдату за одним столом із генералом.

— Солдату, може, й ні, а от найкращий сищик імперії зробить мені честь, — засміявся генерал.

— Моя слава значно перебільшена.

— Іване Карповичу, я непогано знаю полковника Роттенбурга і жодного разу не бачив його в такому захваті, як учора. Ви його вразили, а це треба вміти. Смачного.

Ми добре поснідали, після чого генерал представив мене своєму ад’ютанту, капітану Семену Івановичу Мурзіну, чорнявому та бравому. Той посадив мене у своє авто. Спитав про зброю.

— Їдемо до лінії фронту, яка зараз нестабільна, ми наступаємо. В тилу можуть трапитися невеликі загони ворога, а також розвідка. Через це краще мати зброю, — пояснив капітан.

— У мене браунінг, — я показав його Мурзіну. — Вистачить?

— Цілком. Тоді вперед.

І ми поїхали дорогою, що поступово набувала рис, які я бачив на прифронтових дорогах у Східній Пруссії. Почали траплятися розбиті вози, кілька спалених авто. Потім уже попадалися і трупи австріяків на узбіччі — своїх, мабуть, наші солдати збирали. Проїхали майже знищене село, від якого залишилася тільки одна стіна зруйнованої церкви. Попереду гриміли гармати.

— Важкі бої? — спитав я.

— Важкі, але це приємна важкість, бо ми наступаємо. Читав про ваші пригоди у Східній Пруссії, ось там було по-справжньому важко. До речі, чули, ваш товариш Бобров знову відзначився, — розповів капітан.

— І що цього разу?

— Поліз у розвідку разом із телефонним кабелем, по якому почав коректувати вогонь артилерії, завдяки чому було знищено дві німецькі роти. Його викрили, але він зміг відбитися, ще й притягнув язика.

— О, він природжений воїн, справжній козак, — кивнув я.

— У німецькому тилу було страшно?

— Страшніше було, коли нас розстрілювали з гармат у чистому полі. А в тилу ми ішли лісами, Бобров вів за мапою, уникав сіл та доріг, наче прогулювалися. Розкажіть про тих полонених. Я хотів би їх побачити.

— Так, зараз, вони у польовому шпиталі, он за тим пагорбом.

Ще на під’їзді до шпиталю нам трапилася ціла валка возів з пораненими, яких відправляли до тилу. Страшна картина. Кров, яка проступала крізь бинти, скалічені люди. Я відвернувся, капітан теж спробував не звертати уваги. Ми спустилися з пагорба до невеликого хутора, його тепер повністю займав шпиталь. Нас провели до одної з невеликих хат, де під охороною лежали ті троє диваків. Лікар зі шпиталю дорогою розповів, що їх надзвичайна схудлість є наслідком дуже тривалого голодування.

— Ще вони не звикли до сонячного світла, — доповів лікар, молодий хлопець, мабуть, зі студентів.

— Чому ви так думаєте?

— Ну, коли їх підібрали, був сонячний день, але вже ж сонце пече не дуже. Та і його вистачило, щоб у них на обличчі з’явилися легкі опіки. Так буває, коли люди дуже довго не бачили сонця, відзвичаїлися від нього.

— У погребі вони сиділи, чи що? — здивувався я.

— Так, судячи зі стану їхніх очей, сиділи у приміщенні, де була постійна напівтемрява. І це тривало місяцями, може, навіть роками. Ось вони.

Солдат відчинив перед нами двері, і ми зайшли до кімнати, в якій лежали троє чоловіків. Не старі й не молоді — це єдине, що можна було сказати про їхній вік. Їм могло бути і тридцять, і п’ятдесят. Справді, дуже худі, сиві, з якимись порожніми поглядами і почервонілими обличчями.

— А для чого їх прив’язали до ліжок? Вони буйні? — поцікавився я.

— Ні, поводяться дуже спокійно. Днями лежать і дивляться у стелю. А прив’язали за наказом командира полку, бо ж невідомо, що це за люди, — пояснив лікар.

— Може, вони хворі? — спитав я.

— Хворі в тому сенсі, що на межі дистрофії. Ну, і ще їх катували. — Лікар піднімає ковдру, якою вкрито одного з трьох. На ногах видно сліди страшних опіків.

— Від чого це?

— Здається, від звичайного тавра, — сказав лікар.

— Може, їх допитували?

— Якщо й так, то давно. Кілька років тому, свіжих опіків немає.

— Тобто до війни?

— Задовго до війни.

— Вони щось кажуть?

— Ні. Їм же відрізали язики, — відповів лікар.

— Що? — здивувався я.

— Так, я сьогодні тільки помітив. У всіх трьох. Дуже грубо. Це робив не лікар, а якась людина без досвіду.

— Але для чого? — скривився я.

— Ну, зазвичай язики відрізають, щоб людина не могла нічого сказати.

— Який жах! І що вони роблять?

— Здебільшого сплять. Коли не сплять, то дивляться у стелю. Оживають, лише коли їм приносять їжу. В них страшенний апетит, але дуже слабкі шлунки. Я змушений посадити їх на сувору дієту, бо коли вони наїлися вперше, то ледь не померли.

Я підійшов до одного з трьох. Він не спав, очі розплющені, але на мене не відреагував.

— Вони хоч бачать? — поцікавився у лікаря.

— Бачать. Коли приносиш їжу, вони не лапають тарілку, а беруть шматок.

Я дав ляпаса чоловікові. Він наче нічого і не відчув.

— У них загальмовані реакції, особливо больові. Я колов їх голками — навіть не скрикували, — пояснив лікар.

— Як таке може бути? — спитав я.

— Не знаю, я не бачив опису таких випадків у жодній книжці з медицини. Якесь диво. — Лікар знизав плечима.

— Добре. Можливо, ми ще повернемося.

Ми з капітаном вийшли з хати. Навколо був невеличкий садок, у ньому лавка. Присіли, я попросив показати, де знайшли цю дивну трійцю.

— Знайшли ось тут, — капітан тицьнув у мапу. — За дві версти від села Межинці. Ми його атакували вночі. Звечора попрацювала артилерія, потім пішли в атаку і вибили австріяків. Вони відступили. Солдатам дали відпочити, а зранку відправили патрулі, щоб перевірити територію. Під час нічного бою частина австріяків могла розбігтися, тому патрулі мусили збирати їх у полон. Та замість австріяків натрапили на цих трьох. Їх знайшли вже по обіді.

— Вони ховалися?

— Ні, сиділи біля калюжі, з якої, судячи зі слідів, пили воду. Тікати не намагалися, як розповідали солдати з патруля, таке було враження, що ці троє п’яні, бо нікого не помічали. І вони були скуті ланцюгом.

— Ланцюгом? — здивувався я.

— Так. У них були кайдани на ногах, і кайдани з’єднувалися ланцюгом. Солдати спробували допитати цих трьох, але вони не відповідали. Коли їх били, то навіть не стогнали, просто гепалися на землю. Солдати злякалися, бо нічого подібного не бачили. Сповістили командира роти, той передав до батальйону. Ну ось так.

— Якийсь одяг на них був?

— Так, старі смердючі лахи, їх спалили потім, видали солдатські кальсони.

— Ми можемо поїхати на те місце, де їх знайшли?

— Так, звісно.

Поторохтіли. Дорога місцями була вкрита вирвами вибухів, обабіч неї валялися вбиті коні, стояли розбиті вози. Ну, хоч тіл загиблих тут не було. Позаду почулася канонада. Ми їхали від фронту. Я ще подивився мапу. Місце, де знайшли тих трьох, — за дві версти від Межинців, досить великого села, але ближче було кілька невеликих хуторів. Судячи зі стану людей, прийти здаля вони не могли.

Ми приїхали на місце знахідки. Ну, місце як місце. Калюжа вже майже висохла, дощів останнім часом не було.

— Ось тут вони і сиділи, — показав капітан. Я озирнувся, звірився з мапою, ще подивився. — До села іде ярок, мабуть, вони йшли ним.

— Ярок? Ходімо подивимося.

Ярок справді був неподалік, але густо заріс чагарниками.

— Ще один тут би проліз, але троє, у кайданах і скуті ланцюгом, — ні, — запевнив я. — Треба шукати на хуторах.

Ми поїхали на один із них, Мацеївщину. Він стояв в улоговині і складався з двох будинків, оточених садочками. До самого хутора вела бруківка, я аж позаздрив, бо справа це дорога. Ми під’їхали, зупинилися. Було тихо. Хутір був цілий, під обстріл не попав. Але двері у будинків виламано. Мабуть, постаралися мародери. Ми обійшли будинки, нічого підозрілого. Зайшли в один. Так, справді мародери, бо речі, які господарі не встигли забрати, було розкидано, частину посуду побито.

— Ми вживаємо заходів, щоб унеможливити розграбування захоплених сіл, але це важко, — пояснив капітан і зітхнув. — Можливо, це ще австріяки, коли відступали, тут порпалися.

— А ви не бачили, як тут, підвали зазвичай під сараєм чи під хатою? — поцікавився я.

— Не звертав уваги, — сказав капітан. — Печеною картоплею пахне. Я, на жаль, не встиг зранку поснідати.

Я придивлявся до підлоги. Дверцят у підпілля не було.

— Не знаю, як підвал, а горище тут є, — сказав капітан і показав на чорний лаз у стелі. — І драбина ось. Злазити, чи що?

І тут до мене дійшло, що справді пахне печеною картоплею. Дивно. Точніше, не дивно, а означає, що тут нещодавно смажили картоплю. Люди смажили, не миші ж. Капітан уже заліз на кілька сходинок.

— Капітане, а можна вас попросити? — сказав я, начебто спокійно.

— Що? — здивувався той.

— Допоможіть, будь ласка. Зараз.

— Добре. — Він зістрибнув з драбини. — Що таке?

— Та мене цікавить дещо на вулиці.

Ми вийшли.

— Зараз сідаємо в авто і спокійно їдемо, — прошепотів я капітану, а вголос почав верзти якісь дурниці про те, який гарненький садок.

Ми сіли у авто, водій розвернувся, і ми поїхали.

— Що трапилося, Іване Карповичу? — захвилювався капітан.

— Здається, у будинку хтось був.

— З чого ви узяли?

— Пекли картоплю! Ну я і дурень, як же не зауважив цього одразу! — роздратувався я сам на себе. Перехвалили мене у Львові.

— Треба послати туди солдатів! — сказав капітан.

— Ні, я сам. Зараз виїдемо з улоговини, я вистрибну на ходу і повернуся. Ви проїдьте далі і почекайте.

— Ні, я не відпущу вас самого, — закрутив головою капітан.

— Мені так зручніше.

— Я відповідаю за вас перед генералом. Головою! Або зі мною, Іване Карповичу, або пришлемо сюди солдатів.

— Добре, тільки діємо тихо.

Коли виїхали з улоговини, водій стишив хід, і ми вистрибнули. Побігли полем до невеликого гаю поруч. Почали спускатися до хутора. Дуже обережно.

— Давайте почекаємо, — запропонував я.

— Та ні, ходімо! — наполягав капітан.

— Чекаємо.

Ми розмовляли пошепки. Я розраховував, що наш візит налякає тих, хто був на хуторі, і вони, перечекавши, спробують піти з нього. Можуть схотіти сховатися у гайку, з якого ми прийшли. Тоді прийдуть прямо до нас. Ми сиділи в кущах, оплетених хмелем. Ідеальне місце, а якщо підемо до будинку, то будемо як на долоні.

— Ідуть! — прошепотів капітан.

Справді, з будинку вийшло двоє. Насторожено озиралися, потім побігли до нас. Були у цивільному, але один тримав гвинтівку. Не нашу.

— Це манліхер, австріяки, — прошепотів капітан.

— Беру стрільця, а ви другого, — відповів я.

Ті двоє наближалися і нервово озиралися на хутір. Спереду небезпеки не чекали. Коли ми атакували, то легко збили їх із ніг і обеззброїли. Капітан діяв не гірше за мене, я дарма за нього хвилювався. Ось уже хлопці лежали долілиць, а ми тиснули дулами їм у потилиці. Я зняв ремінь з одного, зв’язав ним руки за спиною, другого довелося в’язати його ж сорочкою. Потім посадили їх, капітан запитав, хто вони. Хлопці відповіли якоюсь геть незнайомою мовою.

— Не німецька, не чеська, не польська, не місцева. Мадяри! — здогадався капітан. — Ну, треба доправити їх до штабу.

— Зачекайте, збігаю подивлюся на хутір, — попросив я.

На хуторі знайшов підвал, звичайний, селянський, майже порожній. Заліз і на горище, там знайшов труп чоловіка. Зарізаного. У однострої австрійської армії. Мабуть, товариша тих двох. Повернувся, почав знімати з полонених чоботи.

— Іване Карповичу, та ви що? — аж злякався капітан, подумав, що я займаюся звичайним мародерством, яке люблять, на жаль, наші солдати.

— Ось що, — показав я ніж, який знайшов у чоботі одного з полонених. Кивнув. — Це вбивця, зарізав свого товариша. Труп залишився на горищі.

Полонений навряд чи розумів, що я кажу, але жести витлумачив правильно, почав щось пояснювати, мабуть, доводив, що мусив убивати і не перший почав. Інший похнюпився і сидів.

— Вперед! — наказав капітан, і ми повели полонених до авта. — Тепер у штаб?

— Та ні, ще один хутір поблизу є. Подивимося його. А полонених водій постереже, — запропонував я.

Ми поїхали до іншого хутора, полонених замкнули в багажнику. Цього разу вирішили автом не їхати, а підійти тихенько. Наказали водію чекати і пильнувати полонених, а самі пішли кукурудзяним полем до хутора. Коли наблизилися, то почули голоси. Там хтось був і зовсім не намагався таїтися. Запахло смаженим м’ясом.

— По-руськи балакають! — здивувався капітан.

Коли ми вийшли до хутора, побачили в садочку накритий стіл, за яким сидить двоє цивільних і четверо наших солдатів. Випивають, закусюють, регочуть. Стіл був ущерть уставлений їжею, а в центрі стояли дві сулії з вином. Свято.

Побачивши нас, особливо капітана, солдати аж підскочили, почали поправляти форму, шукати зброю. Гвинтівки їхні стояли під деревом осторонь, достатньо було б і одного озброєного ворога, щоб узяти їх у полон усім гамузом.

— Ваша благородь... — почав один із солдатів.

— Відставити! Яка частина? — гримнув капітан.

— Друга рота другого батальйону 187-го аварського полку! — доповів солдат, мабуть, старший.

— Що тут відбувається? — гнівно спитав капітан, хоч і так усе зрозуміло було.

— Та той, ми у патрулі були. Господарі запросили за стіл. А в нас же наказ місцеве населення не ображати, то ми і...

— Стали пиячити? — спитав капітан суворо.

— Ваша благородь, та яке ж пиячити? Це ж вино! — щиро здивувався солдат, товариші його мовчали.

— За стіл, за стіл, прошу пана! — заторохтів один із господарів, чоловік років п’ятдесяти, товстенький, з дрібними кучериками і ніжними, наче в молочного поросяти, щічками. Щось мені в його погляді не сподобалося. — За государя імператора! Слава Росії! Австрія — пся крев! — торочив він із якоюсь дивною вимовою і запрошував за стіл. Його товариш, чоловік років тридцяти, невисокий, але міцний, із суворим поглядом, тут же заходився міняти тарілки.

— Отже, зараз підете цією дорогою, — наказав капітан. — На ній стоїть штабне авто з водієм Він стереже двох полонених. Відведете їх до штабу батальйону. Я з вами пізніше розберуся. Кроком руш!

Солдати схопили гвинтівки і поспішили по дорозі. Тим часом із будинку жінка винесла цілу сковороду смаженого м’яса, яке так пахло, що капітан аж застогнав.

— Іване Карповичу, ну який же аромат! — Він дивився на мене, ніби чекав на дозвіл.

— Думаю, треба спробувати, не плювати ж на гостинність населення, — кивнув я. — Сідайте за стіл, а я сходжу до вітру.

Пішов за хутір. Хотів обдивитися. Хутір як хутір. У мене непоганий був, але порівняно з цим — так, хатинка жалюгідна. Складений з каменю, двоповерховий, під черепицею, з двома сараями, обнесений високою огорожею, знов-таки з каменю. Ну не хата, а просто замок якийсь. Заможно люди жили. І що цікаво, не побачив я жодного сільськогосподарського реманенту. Ну добре, коней могли конфіскувати чи свої, чи наші, коні на фронті завжди потрібні. Але ж косарки, молотарки мусили бути. Бо врожай треба збирати, який війська не затоптали. Та нічого подібного. Можливо, встигли вивезти чи сховати весь реманент. І недарма, бо біля хутора був бій. Сліди від куль та осколків на огорожі. Один снаряд виламав шматок стіни, зараз забитий дошками. Далі дивом уціліла копа соломи.

— Пане, прошу до столу! — Старший із господарів за мною ув’язався. Усміхався щедро, але відчув я, що нервує. Воно ж і нічого дивного, бо чужа армія, люди зі зброєю, важко тут спокій зберігати.

Повернувся я за стіл, де капітан вже розправлявся з дебелим шматком м’яса. Жінка, яка винесла сковороду, поставила і сулію ще чогось.

— Перфектне вино, найкраще! Для панів офіцерів! — пояснив господар.

Я пити відмовився, мовляв, занадто посвяткував у Львові й продовжувати не хочу.

— У мене, капітане, такий організм, що два дні поспіль пити він відмовляється, хіба що у присутності осіб правлячого дому. Зазвичай же після доброї пиятики відпочиваю з тиждень, — пояснив я.

— Корисна звичка, Іване Карповичу, вона вбереже вас від запоїв, які, як відомо, є справжнім лихом для руської людини, — глибокодумно заявив капітан і негайно випив. Закректав, покрутив головою, втер вуса. — Нічого собі вино! Коньяк, і градусів на п’ятдесят! Вогняна вода!

Ми далі снідали, я хотів поговорити з господарем хутора про те, чому він тут залишився, але він торочив про государя імператора та славу Росії — чи вдавав, що мене не розуміє, чи справді не розумів. А я старанно підливав капітану, який уже після третьої чарки спитав, чи не варто нам відпочити по трудах.

— Відпочивайте, капітане, а я поки що поїду до села, подивлюся, що там, і на зворотному шляху заїду до вас, — запропонував я і звернувся до господаря: — Пану офіцеру треба відпочити, — склав долоні під щокою, щоб було зрозуміло.

Господар хутора одразу закивав головою, заусміхався, але, як мені здалося, був не радий гостю. Ну, нічого дивного. Ми поклали капітана в хаті, я пішов до авта, узявши зі стола кілька пиріжків, по шматку м’яса та хліба Сам був багато років у нижніх чинах, слину ковтав, дивлячись, як інші жеруть. Коли прийшов, водій палив цигарку. Полонених у нього забрали, їжі дуже зрадів. Я дав йому час поїсти, далі ми поїхали до села. Воно стояло порожнє, частина хат згоріла, інші було пограбовано. Жодної людини. Чи то австріяки вигнали, чи то місцеві самі втекли від війни. Я ходив по вцілілих хатах, рився на згарищах, але нічого цікавого не знайшов. Підійшов до колодязя, набрав дерев’яним цеберком води, помив руки. Сумно мені стало від того, що бачив навколо. Жили ж тут люди, працювали, будували, сподівалися на щось. А зараз людей немає, половини хат немає, залишилися згарища та запустіння. Клята війна І нехай би як раніше, з турками чи татарами, дикунами та магометанами, а то ж між християнськими народами отакий непотріб стався. Тьху! Як до такого дійшли?..

Поїхали ми по капітана. Коли дісталися до хутора, господар нас уже чекав. Знову запрошував за стіл, але я наказав розбудити капітана. Того вивели трохи опухлого, напоїли холодним пивом. Потім ми поїхали, господар махав нам рукою, його помічник стояв поруч.

— Які гостинні люди! — зітхнув капітан, тримаючи в руках подарований кухоль із пивом. — Все-таки Галичина чекала на наше звільнення. Ну, за винятком австріяків та поляків, які відомо, що за народ. А руські люди чекали і дуже нам радіють.

— Та які ж руські, коли вони російською говорити не вміють? — здивувався я.

— Це тому, що пережили багато років папістського поневолення, а тепер швидко згадають мову, — запевнив капітан. — Щось знайшли у справі?

— Ні, — відповів я. — Хоча... А ось, капітане, дивно ж, що хутір був під обстрілом, один снаряд влучив в огорожу, а зовсім поруч копа соломи ціла, не згоріла.

— Може, вона сира?

— Та дощів же давно не було, звідки сирість?

— Ну, тоді просто пощастило. У бою по-всякому буває.

— Ага, — кивнув я. — Тільки підозріло.

— Що саме, Іване Карповичу? — здивувався капітан.

— Треба перевірити цей хутір.

— Уже ж перевіряли.

— Ну, ми так, ззовні тільки. А я хочу глибше копнути.

— Для чого? Хутір як хутір, господар гостинний. Але він і мусить бути гостинний з військами-визволителями!

— Просто всі навколишні села та хутори порожні. А ось ці чогось залишилися, — замислився я.

— Ну, хутір багатий, не схотіли кидати. До того ж, може, справді раді звільненню від австрійського ярма.

— Не знаю, не знаю, — закрутив я головою.

— Іване Карповичу, та не причетні вони ні до чого, кажу вам. Зараз, заїдемо до штабу батальйону, я накажу покарати солдатів, які в патрулі за стіл сіли, а потім поїдемо назад.

Я хотів сказати пану капітану, що він же сам також за стіл сів, але вчасно згадав, що офіцерам у нашій армії дозволяється значно більше, аніж солдатам. І не тільки в армії. Згадав, як їх благородь штабс-капітан Мельников, начальник мій у Києві, на роботі коньяк пили чи до хористок на конторському візнику їздили. Аби я таке зробив, одразу б звільнили, а панам офіцерам усе можна.

Щоб не поринати у бунтівні думки, почав згадувати про Моніку, за якою дуже скучив, про Єлизавету Павлівну, Уляну Григорівну, про хутір свій улюблений, графа, який тепер десь на фронті. Чи хоч живий? Так же він війни чекав, так мріяв прославитися і вийти з моєї тіні.

Невдовзі приїхали ми до штабу батальйону, який розміщувався у порожній школі якогось села, теж знелюднілого. Нас зустрів командир батальйону, сказав, що допитав полонених.

— На жаль, нічого цікавого. Вони відбилися від своєї частини тиждень тому, про теперішню диспозицію на передовій не знають. Зараз відправлю їх далі в тил, — розповів командир.

— А у вас тлумач є з угорської?

— Немає, але один із полонених розмовляє на ідиші, це така жидівська мова, а з неї є.

— Дозвольте поговорити з полоненим, — попросив я.

— Звісно.

Капітан залишився з командиром батальйону, а мене відвели за школу, де у траві сиділи полонені. До мене підійшов молодий хлопець.

— Єфрейтор Фазанов, тлумач, — доповів мені гучно, а потім тихенько спитав: — Іване Карповичу, це ж ви? — аж тремтів від хвилювання.

— Я.

— Я вас упізнав. Читав ваші пригоди! Для мене велика честь зустріти вас!

Він був худенький, чорнявий, дуже схожий на жида, але ж їх до армії не призивали.

— Звідки знаєш ідиш, єфрейторе?

— Мій батько вихрест. Сам знав і мене навчив, хоча особливо мені спілкуватися не було з ким, наші родичі нас не визнавали, — зітхнув Фазанов і зразу поцікавився: — А ви тут розслідуєте щось? Якусь таємницю розгадуєте?

— Десь так. А хто з них знає ідиш?

— Ось цей, — Фазанов вказав на іншого полоненого, не вбивцю. Добре.

— Бери його, зайдемо за ріг, побалакаємо.

Ми відійшли. Полонений дивився на нас насторожено, теж був чорнявий.

— Він жид? — спитав я.

— Так, із Кракова.

— Теж вихрест?

— Ні, у австріяків жидів призивають в армію, як і інших. У них і офіцери є жиди, навіть генерали!

— Генерали — жиди? — здивувався я. — Ніколи про таке не чув.

— Є, є, а офіцерів узагалі повно! Два тижні тому ми взяли в полон начальника штабу угорського батальйону, так він був жид! — запевнив Фазанов.

— Дива які! — тільки головою я закрутив. — Ну добре, спитай у нього, що сталося на горищі.

— На якому горищі? — здивувався Фазанов.

— Він знає. Спитай. — Я уважно дивився за полоненим. Як він смикнувся від запитання, наче від ляпаса. Потім закрутив головою.

— Каже, що нічого не сталося, вони просто ховалися, — переклав Фазанов.

— Чому вони вбили його? — спитав я.

— Кого? — не зрозумів єфрейтор.

— Хлопче, просто перекладай те, що я кажу.

Він переклав. Полонений ще сильніше закрутив головою, щось почав пояснювати.

— Він каже, що не вбивав, що це інший, у нього був ніж.

— Я знаю, але за що вбили?

Фазанов перекладав, полонений розповідав, а потім почав плакати.

— Він сказав, що вони хотіли здаватися, а вбитий був проти. Схопив гвинтівку і погрожував убити. Вбив би, тому довелося його вдарити ножем.

Я подивився в очі полоненому. Уважно і довго. Він брехав. Це тільки здається, що брехати легко. Як і все інше, це треба вміти. Полонений брехати не вмів.

— Скажи полоненому, що я все знаю. І або він скаже правду, або я його тут-таки пристрелю! — сказав зло і вихопив пістолет.

У нас у конторі це називалося «брати на арапа», тобто блефувати в надії, що клієнт повірить, злякається і зламається. Фазанов перелякано переклав, я схопив полоненого і приставив йому браунінг до голови. Ну, щось же не складалося, щось він брехав, не договорював. Тепер залопотів по-своєму. Плакав, кивав головою, кривився.

— Ну, що він каже? — спитав я.

— Він каже, що семеро поверталися до своїх. По дорозі Міклош, головний серед них, запропонував зайти на один заможний хутір, який він знав. Казав, що там можна взяти непогану здобич. Двоюрідного брата Міклоша поранили. Тому Міклош наказав двом солдатам тягти його брата далі і чекати на іншому хуторі. Мусив підійти туди під ранок. Але не прийшов, ані того ранку, ані наступного, ані сьогодні. Серед них почалися суперечки, брат Міклоша наполягав, що треба чекати і далі, а ці двоє хотіли піти. Тоді брат Міклоша схопився за гвинтівку. Пристрелив би, але приїхали руські офіцери. Довелося зачаїтися, а потім Іштван, інший полонений, ударив брата Міклоша ножем. Забрав гвинтівку, і вони вирішили втекти. Але потрапили у полон. Він каже, що не вбивав. — Фазанов кивнув у бік полоненого, який упав на землю і плакав.

— Ось це вже на щось схоже, — кивнув я.

— І що це означає? — спитав Фазанов, який присів біля полоненого, намагався його заспокоїти.

— Те, що нам треба знову з’їздити на один хутір. А ти як, єфрейторе, окрім ідишу, ще мови знаєш?

— Знаю польську, німецьку, латину.

— Тоді за мною, — наказав я.

Пішов до капітана і командира батальйону. Останній якраз скаржився на втрати.

— Маршових рот немає і не видно, а від мене вимагають продовжувати наступ! Нехай би ще артилерія добре працювала, але у них не вистачає снарядів! То чим мені атакувати? Ну прислали ескадрон козаків, але австріяки встигли вритися у землю, в них кулемети, вони перестріляють тих козаків як куріпок! — бідкався офіцер.

— У вас є ескадрон козаків? — зрадів я.

— Та є. Прислати прислали, але без забезпечення. Годуй, чим хочеш, набої зі своїх запасів! Ось так і воюємо! — Командир був явно не в дусі.

— А можете виділити десяток козаків нам із капітаном?

— Іване Карповичу, а що ви задумали? — захвилювався капітан.

— Іване Карповичу? Ви що, той сищик? — здивувався командир.

— Той, а ви читали? — зрадів я своїй славі в армії.

— Не читав, я взагалі книжок не читаю. Але чув. Що ви тут робите?

— Описую подвиги російської армії. То дасте десяток козаків на кілька годин?

— Та беріть, як треба. Можете і більше.

— Вистачить десятка. Рушаймо, пане капітане.

За кілька хвилин ми вже їхали до хутора, а за нами цокотів по бруківці десяток семиріченських козаків, яких я знав ще зі служби у Туркестані.

— Іване Карповичу, навіщо нам той хутір? — спитав капітан.

— Добре пообідали, тепер повечеряємо, — запропонував я.

— О, це можна! — зрадів він.

Коли вже наближалися до хутора, наказав козакам зупинитися, почекати десять хвилин, а потім уже їхати. Тому до хутора приїхало тільки наше авто. Зустрічав знову господар, намагався усміхатися, але це не дуже йому вдавалося. Однак наказав накривати на стіл, налив по чарці. Я попросив Фазанова розпитати господаря — хто він, що він. Фазанов спитав, господар відповідав коротко, не дуже охоче, все підсовував нам чарки та тарелі з їжею.

— Каже, що лютеранин, це така німецька віра, — переклав Фазанов.

— Спитай, давно тут живе?

Ото так розпитували господаря, той нервував, не розумів, до чого я веду, а потім почув стукіт копит козачих. Підвівся.

— Шампанського! Шампанського! — закричав і хотів піти до хати, але я покрутив браунінгом, мовляв, не треба нікуди іти. Потім показав, щоб сідав і чекав. Те саме стосувалося і помічника господаря.

— Іване Карповичу, що це ви робите? — здивувався капітан, який уже чарку підняв і тост проголосив за перемогу руської зброї.

— Нічого-нічого, випивайте, не хвилюйтеся, — посміхнувся я.

І тут господар хутора мене здивував, бо підхопив стіл і перекинув його на нас. Я встиг відстрибнути, а капітана з Фазановим збило з ніг. Господар закричав, і тут же пролунав постріл. З вікна. Куля пройшла в мене біля самої голови. Я присів і сам почав стріляти. Спочатку у вікно два постріли, потім у двері, до яких побіг господар будинку з помічником. Помічник закричав і впав, а господар забіг усередину. На що він розраховував? Чи було на що розраховувати?

— Оточити будинок! — крикнув я козакам, які, почувши стрілянину, швидко примчали. Сам поліз до будинку.

— Іване Карповичу, я з вами! — прошепотів капітан, який з револьвером був поруч. Від нього тхнуло коньяком, облився.

Ми забігли до будинку. Я побачив біля вікна мертву жінку з гвинтівкою. Це вона вистрелила у мене, ледь не влучила. І нарвалася на мої кулі. Далі. У наступну кімнату. Там звалена на підлогу шафа. За нею двері. Причинені. Вдарив ногою, вони відчинилися. За ними темрява.

— Фазанов, знайди лампу! — наказав я.

— Іване Карповичу, в мене є ліхтарик, — заспокоїв капітан.

Посвітив. Сходи вниз. Я пішов першим. Капітан світив. Ми спустилися сходами на кілька метрів. Ще двері, цього разу зачинені, як не гупав ногою, а все байдуже.

— Єфрейторе, давайте сокиру! — крикнув капітан.

— Це підземний хід, той гад утік, — здогадався я.

Поліз нагору. Перший поверх, другий, горище. З нього виліз на дах.

— Хлопці, свої, — крикнув козакам, щоб не пристрелили помилково. Подивився навколо. Поля кукурудзи і лісок неподалік. Зліз униз, узяв трьох козаків, і помчали до лісу. Там наказав спішитися і чекати. Не розмовляти, не ходити, стояти і прислухатися. Навряд чи підземний хід вів би кудись далеко. Скоріше за все, до цього лісочка. І справді — почувся якийсь рух під поваленим деревом. Махнув козакам присісти. Щось там заворушилося, потім із купи торішнього листя виліз господар хутора. Він важко дихав і тримав у руці револьвер. Я вистрелив йому в руку. Він закричав і впустив зброю. Я збив його з ніг, скрутив, віддав козакам. Чоловік намагався вириватися, кричав, мабуть, лаявся, але швидко стих у козачих руках. Ми повернулися до хутора. Послав козаків по капітана. Той уже прорубав двері під землею, доліз до кінця підземного ходу і виліз у лісі. Повернувся вже полем.

— Кого це ми спіймали, Іване Карповичу? — крикнув мені. — Шпигуна?

— Не знаю, навряд чи. Бо що шпигуну робити на хуторі, далеко від доріг. За ким тут шпигувати?

— Тоді хто це? — Капітан кивнув на хуторянина, якому Фазанов перев’язував руку.

— Зараз подивимося. Ану, хлопці, знайдіть мені лом, — попросив я.

З тим ломом почав нишпорити в хаті. Невдовзі знайшов хід під землю. Під домом був великий обладнаний підвал. Ще якісь двері. Виламав їх. За дверима була темрява, однак козаки принесли дві гасові лампи. То ми зайшли всередину.

— Мати Божа! — прошепотів один з козаків.

— Що це в біса таке? — приголомшено спитав капітан.

Я промовчав, але ошелешений був не менше за них. Бо ми побачили велику кімнату з низькою стелею, забиту дивними людьми. Ті люди були худі, в нашийниках, одягнені у якесь дрантя. Всі вони лежали просто на підлозі. Вони були живі, але на нас не звертали уваги. Були дуже схожі на тих трьох, яких я бачив у шпиталі. Підійшов до одного, відкрив його рот, попросив присвітити. Язик був відрізаний.

— Як це, Іване Карповичу? — прошепотів капітан.

Я побачив біля дверей невеличкий дзвінок. Покалатав у нього. Почувши дзеленчання, люди вмить підвелися з підлоги і розсілися на стільцях. Вони чогось чекали. Я не розумів, чого. У кімнаті тхнуло немитим тілом і сечею. Вийшов. Капітан побіг зі мною.

— Що це було?

— Не знаю.

Я помітив ще одні двері. Виламав і їх. За ними почулися стогони. Присвітили, я побачив голих людей, прикутих до стін. Це вони стогнали. Четверо. Мабуть, ті мадяри, які пішли грабувати хутір і зникли. Вони виглядали жахливо. Жорстоко побиті, зі слідами опіків від тавра на ногах. Непритомні, висіли на ланцюгах і стогнали.

— Господи! — скрикнув капітан.

Я вийшов звідти. Ще одні двері. Я вже боявся і думати, що там побачу. Але там був склад. Забитий черевиками та чоботами. Новенькими.

— Капітане, здається, ваш фасон, — кивнув я, бо тільки зараз до мене дійшло, що залишав я на хуторі капітана в одних чоботах, а вийшов він після сну в зовсім інших, новеньких.

— Ну, подарували. Я ж не думав, — зніяковів він.

Ще одні двері, там було порожньо. Трохи залишків шкіри, колодок, цвяшків. Я пішов нагору.

— Іване Карповичу, та скажіть, що це тут відбувається? — нервував капітан.

— Викликайте пана генерала. Скажіть, що я все з’ясував.

— Але що це?

— Велика підпільна чоботарня. Припинила роботу через війну.

— А хто ті люди?

— Раби, які тут працювали.

— Так той, рабство скасоване! Немає рабства! — здивувався капітан.

— Як бачите, не всюди, — сказав я. На вулиці підійшов до господаря.

— Єфрейторе, скажіть, що ми чекаємо від шановного пана відповідей на наші запитання. Їх у нас багато після відвідин підвалу, — сказав я Фазанову. Той переклав. Хуторянин почав щось кричати, кривився, плювався, крутив головою.

— Він каже, що нічого не скаже. — Фазанов зітнув плечима.

— Переклади йому, що ці хлопці — семиріченські козаки з дикої місцини на краю Азії. Їм доводиться жити серед кочових варварів, тож і вони самі мають звичаї дикі. Наприклад, полонених ріжуть на смуги. Отими от шаблями — на тоненькі смуги. Ріжуть і чекають, що закінчиться швидше, полонений чи його впертість. Якщо треба, я попрошу хлопців, і вони це зроблять. Треба?

Фазанов переклав, хуторянин аж скривився, зашипів, але в його очах за гнівом та ненавистю я побачив жах.

— Він вимагає суду, наполягає, щоб ви відвезли його до штабу, — сказав Фазанов.

— Ніякого штабу, — закрутив я головою. — Хлопці, діставайте шаблі.

Козаки вихопили шаблі, і чоловік закричав.

— Він усе розповість, — переклав Фазанов.

— Капітане, їдьте по генерала. А ми поки допитаємо цього пана.

— Іване Карповичу, мені теж цікаво послухати!

— Я обіцяв одразу сповістити пана генерала.

— А, ну добре, — кивнув капітан і поїхав.

Я наказав, щоб єфрейтору винесли стіл.

— Сідай, писатимеш протокол допиту. Почерк у тебе красивий.

— Так точно, Іване Карповичу.

— Ну ось і добре. Будеш одразу перекладати і записувати. А ви, хлопці, поки відпочивайте, — сказав я козакам.

— А з тими що робити, які у підвалах?

— Тих, які катовані, дістати, обробити рани, відправимо до шпиталю. Інші хай поки що залишаються, де є.

Козаки кивнули і спитали про склад із чоботами.

— Хоча б по парі можна, ваша благородь? Хороші ж чоботи.

— По парі можна. Але якщо побачу, що хтось дві взяв, відправлю на гауптвахту! — суворо сказав я.

— Іване Карповичу, та боронь Боже! Хто ж вас обманюватиме? — здивувався козачий десятник, і інші головами закивали.

— Ну що ж, починайте, єфрейторе, — наказав я.

За наступну годину ми в усіх подробицях розпитали власника хутора. Поки прибув генерал, у мене вже була готова доповідь. Але спочатку повів генерала Гейсмана у підвал, показав, як тут усе було влаштовано. Він дуже вжахнувся, аж за серце хапався.

— Іване Карповичу, що це?

— Невеличка взуттєва фабрика, побудована на рабській праці. Через те, що рабство заборонене, їй довелося діяти у підпільних умовах.

— Але що з людьми? Що з ними зробили? — Генерал дуже близько до серця сприйняв побачене, ледь не плакав.

— З пояснень господаря майстерні відомо, що рабів своїх він викрадав, — пояснив я. — Здебільшого це були бродяги або люди, що шукали роботи. Головне, щоб чужі в цих місцях, щоб ніхто їх тут не шукав. Таких він запрошував до хутора, там напоював снодійним, після чого кидав до підвалу, де приковував до міцних кайданів. І починав катувати та морити голодом.

— Усіх?

— Усіх, навіть тих, хто погоджувався працювати і так.

— Але для чого?

— Для того, щоб увести людину у відповідний стан, який цей чоловік називав станом трави. Через тортури та голод, які тривали від двох до п’яти місяців, людина перетворювалася на те, що ми бачили. За твердженнями господаря — остаточно. Тобто потім можна людину годувати, лікувати, але вона назавжди залишиться травою, істотою, позбавленою волі. Після того як люди ось так ставали травою, їх відправляли до майстерні, де вчили виконувати прості дії. Набивати каблук, кроїти шкіру, шити, забивати цвяшки. Вчили знову-таки за допомогою тортур і голоду. Швидко — місяць, не більше, потім іще місяць, щоб набилася рука, і все, раб ставав ще одним гвинтиком цього механізму. Годували їх погано, щоб вистачало сил на роботу, не більше. У такому стані раби навіть не намагалися втекти чи якось протистояти господарю. Він приходив, дзвонив рано-вранці, і вони бралися до праці. Причому працювали у напівпітьмі, бо так вивчили всі рухи, що могли діяти і з заплющеними очима. Працювали, потім отримували їжу. Двічі на день невеличкі шматки кукурудзяного борошна, звареного зі свинячим салом. І так щодня. Якщо раб починав хворіти, його вбивали, на його місце ставав інший. Ці хлопці не поспішали і діяли дуже обережно, щоб не привертати до себе уваги. Побудували хутір подалі, щоб не мати сусідів. Рабів викрадали так, щоб ніхто не здогадався. Могли підпоїти снодійним і наших солдатів, які заходили сюди. Але солдатів шукатимуть, це небезпечно. Інша справа мадяри, які відбилися від своїх і блукали по ворожих тилах. Ось їх можна було і узяти. Ті четверо, свіжі покатовані, саме з австрійських солдатів.

Генерал схопився за голову.

— Але як так можна? Звідки це, звідки? — питав він у мене.

— Господар каже, що не вигадував це сам, а заплатив гроші за допомогу в організації цієї фабрики.

— Що?

— Спочатку були чутки про те, що на рабах можна добряче заробити. Він зацікавився, заплатив велику суму і побував на фабриці десь у Богемії. Каже, що все було дуже таємно, його і ще близько десятка інших охочих довго везли у фургоні без вікон, аж поки не привезли до схожої, тільки значно більшої фабрики, де працювало близько сотні людей. Не розкривали таємниць, як людей зробити слухняними рабами, просто показали результат. Ті, хто хотів відкрити схожу фабрику, мали заплатити. Цей чоловік надсилав поштою великі гроші і отримував письмові інструкції з того, як правильно все облаштувати. Справу поставили на комерційний лад. Ось і самі інструкції. — Я показав генералу цілу купу брошур. — Вони німецькою, але з малюнками, то можна зрозуміти, як треба катувати свіжих рабів, щоб швидше перетворити їх на траву. Ось таблиця, скільки слід давати харчів, щоб людина постійно відчувала голод. А ось — як правильно відрізати язик.

— А для чого відрізати?

— Ну, щоб ті, кого катували, не кричали. Мабуть, це заважало. Бачите, з цих брошур складається ціла книжка про те, як зробити все правильно. До речі, господар каже, що тоді, коли їм показували фабрику, серед зацікавлених було кілька людей із Росії.

— Що? Цього не може бути! — аж крикнув генерал.

— Ви впевнені за всі підвали імперії? — засумнівався я.

— Це не може триматися у таємниці!

— Цілком може, пане генерале. Ми і про цю подію дізналися випадково, завдяки збігу кількох обставин. Спочатку війна, потім вивіз мирного населення австріяками. Хутір розташований в улоговині, тут не мусило бути якихось боїв, однак наша артилерія дала для чогось залп. Один снаряд попав у огорожу, а другий пробив стелю в підземній майстерні. Так розумію, що вибухом було вбито кілька рабів, а троє змогли вилізти з-під уламків і пішли кудись собі. Вони не тікали, вони навіть не розуміли, що відбувається, їх вів інстинкт. У майстерні почалася пожежа, і вони пішли подалі від вогню. У цей час господарі ховалися в підземному ході. Коли фронт пройшов, вони вилізли, побачили діру, заклали її дошками, а зверху накидали копу соломи, щоб замаскувати своє підземне царство. Ці люди не могли поїхати з хутора, бо забрати з собою рабів не могли, а втрачати їх не хотіли. Отже, залишилися. Налагодили контакт із нашими військами. Чекали, коли фронт відійде далі, щоб почати знову виробляти чоботи. Взуття ж потрібне всім.

Я помітив, як капітан зашарівся. Йому було соромно за прийняті у дар чоботи.

— Думаю, що все налагодилося б і фабрика працювала б. Але так сталося, що спочатку артилерія вдарила не туди, куди треба, снаряд зламав стіну, та не вбив усіх рабів. Потім ті раби змогли кудись піти, їх знайшли. Ви зацікавилися цією історією, згодом ми зустрілися у Львові, мені вона теж здалася вартою уваги. Бачите, скільки випадковостей. Без них цій фабриці нічого не загрожувало.

Генерал скривився.

— Господи, який жах!

— Найбільший жах, пане генерале, що рабів, які вже перетворилися на траву, не повернути.

— Чому?

— Щось сталося у їхніх бідолашних головах. Ну от як випалити око і вже нічим його не полікуєш. Людей теж так само випалюють, і вони стають травою назавжди.

— Але, можливо, догляд і харчування допоможуть їм?

— Мабуть. Але тим, що вже у шпиталі, не допомогли.

— То треба більше часу! — дратувався генерал. — Поранених і постраждалих до шпиталю! Хутір знищити, висадити у повітря і зарити, щоб і сліду не залишилося! А ось цього покидька розстріляти! Тут і зараз!

— Але, пане генерале, мусить бути суд... — втрутився було капітан і миттєво затнувся під поглядом Гейсмана.

— Який суд? На якому суді може пролунати те, що ми тут почули? Знищити! Як страшну отруту, як щось украй нелюдське! Знищити і забути як страшний сон! — крикнув генерал.

— Пане генерале, але у нас у тилу тисячі військовополонених! Якщо їх так само обробити, вони зможуть працювати на користь імперії! — нервово прошепотів капітан.

— Мовчати! Капітане, ще хоч одне слово... — Генерал зробив таке обличчя, що навіть я злякався, що там казати вже про бідолаху капітана. — Виконувати наказ!

Ми вже їхали у авті генерала, коли позаду прогримів вибух. Два ящики динаміту, генерал дочекався, поки їх привезли і заклали. Тоді тільки ми поїхали. Козаки дуже хвилювалися за цілий підвал взуття. Але генерал не дозволив узяти чоботи, наказав знищити геть усе. Господаря хутора застрелив власноруч. Не став ховатися за підлеглими. Тепер он сидів і витирав руки, наче вони в нього були по лікоть у крові.

— От як таке могло бути, Іване Карповичу? Як можна робити з людьми таке, перетворювати на рослини? — Він кривився і дивився у підлогу. — Я розумію, що ви бачили багато зла, злочинів, неподобств, але...

— Пане генерале, я справді бачив багато поганого. Ну, така в мене робота була, і в охоронному відділенні, і потім. Але повірте, нічого жахливішого за війну я не бачив.

— Що? — Він здивовано подивився на мене. Потім перевірив, чи прикрите вікно до водія. — Що ви маєте на увазі?

— Те, що на війні з людьми роблять іще страшніші речі. У підвалі людей перетворювали на рослин, а на війні їх перетворюють на стерво, на шматки мертвого м’яса, на калік. І це робиться зі схвалення влади, церкви, суспільства. З парадами, маршами, промовами та молебнями. Ми беремо живих людей, кидаємо їх у страшну м’ясорубку з тим, щоб перетворити їх на мертве м’ясо. То чому ми дивуємося, що хтось вигадав перетворювати людей на траву?

— Господи, Іване Карповичу, ви що, пацифіст? — Генерал спитав пошепки, наче нечисту силу згадував.

— Платоне Олександровичу, я — мужик. Це пан може бути і тим, і іншим, а мені ким скажуть, тим я і буду. Сказали солдатом — став солдатом. Оце ви приїхали, сказали — знову став слідчим. Тепер повернуся до Львова, ще щось мені скажуть.

— Але ж.... але ж ви зірка, Іване Карповичу, найкращий сищик імперії, герой книжок та журналів!

— Коли скажуть, то справді і найкращий сищик, і герой, і зірка. Слухаюсь, чого бажаєте? — гірко промовив я.

Генерал скривився.

— Я, мабуть, чогось не розумію.

— Так, бо ви бачите хутір з поверхні. Стіни, будинок, дах, хороший хутір, розкішний. А що там у підвалі, краще не знати.

— Це ви про себе?

— І про себе. І про те, що навколо мене. Вибачте, Платоне Олександровичу, що я оце патякати почав. Буває у мене. Просто теж ця історія вразила.

Далі генерал Гейсман подякував мені за виконану роботу і попросив тримати в таємниці все, що мені вдалося дізнатися.

— Бо ж страшні речі. А що як хтось про них дізнається і сам таке зробить?

— Так точно, пане генерале. Знання примножують скорботу. Мовчатиму, ні про що не згадуватиму.

Генерал спробував вручити мені ще й гроші, але я запевнив, що не треба, бо ж я на службі. На генеральському авті мене відправили до Львова. Приїхали вже під ранок, я пішов до своєї кімнати і сів писати. Про цю страшну історію, яка мене турбувала. А я вже давно помітив, що варто щось, що тобі не дає спокою, описати, і відпускає воно. Тому писав, писав, писав. Коли поставив крапку, влігся у ліжко і заснув. Прокинувся вже по обіді, поїхав до ратуші. Там мене зустрів радісний Нікольський, який розповів, що хресний хід і всі урочистості з іконою пройшли чудово, керівництво дуже задоволене, патріотичний настрій у військах суттєво зріс, львів’ян теж багато прийшло, і владика сподівається, що почнуть міщани навертатися до православ’я. Нікольський провів мене до Роттенбурга, який теж мене дуже хвалив. Сповістив, що за день мусять нарешті прибути книжки й почнуться зустрічі з читачами.

— Зацікавленість така, що вирішили проводити їх у театрі! — розповів полковник.

— Та ви що? — здивувався я.

— Так, сотні охочих. Ми почали продавати квитки. На перший виступ розкупили за кілька хвилин!

Роттенбург був у захваті. Я подякував йому. Він запрошував до ресторації відзначити, я відмовився, мовляв, мушу відпочити. Насправді пам’ятав про гостинного Тадея Йосиповича. Прийшов до нього, той миттю наказав накривати столи і запросив найкращих знайомих, які всі як один виявилися палкими шанувальниками моїх пригод. Тости, промови, оплески. Я ледь звідти вирвався. Хотів брати візника, та виявилося, що для мене замовили таксі.

Оскільки був уже добре п’яненький, то наказав їхати точно за адресою, а не вийшов як завжди на кілька кварталів раніше. Не очікував нічого поганого. Водій зупинив таксі, я вийшов і підійшов до дверей. Водій чекав, поки я зайду. А потім пролунали постріли. Щось ударило мене в спину. Я присів, вихопив браунінг, кулі свистіли і вбивалися у двері в мене над головою. Вбитий водій упав на кермо, завив клаксон. Я вистрелив. Один зі стрільців упав. Кинувся до авта, яке затуляло мене від нападників. Ще раз вистрелив. Ще одного поцілив. Інші ж наближалися і стріляли. Я знову хотів вистрелити, але браунінг лише клацнув. І тут я згадав, що не перезаряджав зброю після того, як стріляв на хуторі. Забув, дурень такий! Але не було часу себе лаяти. Я побіг. Це було єдиною можливістю врятуватися. Неподалік був в’їзд. Забігти туди і...

Куля влучила мені в ногу, і я впав. Намагався повзти. Гув клаксон, чулися кроки. До мене підійшло три фігури. У довгих плащах і капелюхах. Вони тримали в руках пістолети. Кожний по два. Прицілилися. Здається, я встиг подумати «Господи прости». Постріли.