Найкращий сищик імперії на Великій війні

Сибірські порядки, або Історія бідної Груні

е знаю навіть, з чого почати, — зітхнула Груня.

— Як вони примусили тебе шпигувати за мною?

— Через брата. Мій брат Олексій зараз на каторзі. І він хворий на туберкульоз. Він помирав там, написав навіть прощальний лист. Контррозвідка, мабуть, читала листування. Вже наступного дня до мене прийшов капітан Корякін і запропонував угоду. Вони обіцяли перевести брата на Арал, де у теплому сухому кліматі, на кумисі, він мав шанс вижити. Натомість я мусила зійтися з вами, спробувати закохати, увійти в довіру і стежити. Я дала Корякіну ляпаса за цю пропозицію, бо ж була вашою палкою шанувальницею. І тут мені пропонують шпигувати за моїм кумиром! Корякін утерся і сказав, що у мене є два дні. За кілька годин сама пішла до нього, сказала, що згодна. Я вирішила врятувати брата.

— А чому він опинився на каторзі? Бунтівник?

— Ні, Олексій не цікавився політикою. Він учився на хіміка в Казанському університеті. На каторгу ж потрапив за спробу вбивства поліцейського справника.

— За що? — здивувався я.

— Це була помста. Олексій мстився за батьків і за мене. — Вона заплакала. Я взяв її руку і терпляче чекав.

Вона трохи заспокоїлася, хотіла піти по воду. Я підвівся і сходив сам. Приніс по келиху міцного вина.

— Випий, так краще, — попросив я. Ми випили.

— Тоді з самого початку. Мій батько, Олександр Степанович, був міщанином з Астрахані. Там працював на рибному ринку, як і його батько, а потім найнявся на роботу до Генріха Адольфовича Шпеєра, обрусілого німця, який відкрив у Астрахані перше фотографічне ательє. Батько пропрацював у нього двадцять років, багато чого навчився, назбирав грошей і вирішив відкрити власну справу. У Астрахані робити це не хотів, щоб не складати конкуренції вчителю. Тому вирішив податися до іншого міста. У центральних губерніях фотоательє були вже по всіх повітових містах, а ось за Уралом це доти було дивиною. І батько вирішив поїхати до Сибіру. Спочатку в Омськ, але виявилося, що там готувалися до відкриття одразу два ательє. Ми поїхали далі і зупинилися аж у Мінусінську. Місто було невелике, але досить заможне, повітовий центр. Батько купив невеличкий будинок у центрі. Ми оселилися на другому поверсі, а на першому відкрилося фотоательє. Все як батько і мріяв. Клієнтів вистачало, до нас приїздили не тільки міщани, але й жителі навколишніх сіл, приходили мисливці з тайги. Батько робив фотографії на совість, ніколи не дурив, і йому довіряли. Звісно, після Астрахані важко було звикати до сибірських зим, але батько був щасливий від того, що збулася його мрія, а ми були щасливі при ньому.

Потім у місто прислали справника на прізвище Вісман, із Ліфляндської губернії. Там він щось дуже нашкодив, казали, що міг і до тюрми потрапити, але відкупився, тому відправили його з очей подалі, до Сибіру. Щойно приїхав, одразу почав свої порядки встановлювати. Обклав усіх торгівців даниною. Кожен платити мусив, щомісяця. Торгівці шуміти почали, тоді поліція стала їх хапати, та так, щоб більше шкоди завдати. Наприклад, купить господар рибної крамниці віз риби. Треба її швиденько розібрати і в підвал на льодовник. А тут поліція, схоплять і господаря, і робітників, крамницю зачинять, дні три протримають, коли вже риба протухне, тоді відпускають. Або підкидали листівки бунтівницькі до крамниць і хапали господарів як політичних. А хто і це витримував, до тих каторжани-втікачі навідувалися. Одному будинок спалили, іншого зарізали. Всі знали, що Вісман їм наказував. Спіймають такого каторжанина, одразу до справника ведуть. А той каже, що або назад повертайся, на каторгу, або зроби те, що прошу, і тоді вже іди собі. Ну і зголошувалися каторжани: різали, вбивали. Так усіх справник переламав через коліно. І батька теж. Всі вітрини нам в ательє побили, тоді й батько платити почав. Наче на кілька місяців затихло все.

А потім викликали батька до Вісмана. І сказав той, що треба поставити фотографічний апарат у трактирі Чиндоріна і час від часу знімати там. Таємно! А у Чиндоріна не просто трактир, а найбільший у місті й найдорожчий. Ніхто б туди не ходив із доброї волі, але справа в тому, що всі проститутки міські мусили клієнтів тільки туди вести. Бо у трактирі Вісман частину з прибутків отримував і дуже опікувався, щоб копійка зайва не минала. До того дійшло, що заборонив їжу та питво в будинках розпусти продавати. Мовляв, спочатку клієнти мусять у трактирі Чиндоріна набратися, а потім уже в кабінети іти! Потім і цього Вісману виявилося замало. Вирішив у трактирі фотографічний апарат поставити! Бо там же у трактирі купці різні, заводчики, чиновники. Хотів фотографії їхні мати з дівками і в п’яному вигляді, щоб на гачку тримати! Ось для чого йому апарат знадобився.

Батько, звісно, образився. Він же чесний фотограф був! І вважав справу свою близькою до мистецтва. Як її можна було ставити на прислужування таким аферам? Він категорично відмовився цим займатися. Тоді Вісман пригрозив, що погано буде. Батько на своєму наполягав. Казав, що людина чесна і боятися йому немає чого. Вісман же пообіцяв, що пошкодує ще батько через свою відмову. І за місяць приїхав до Мінусінська такий собі Штельман. Брехав, що німець, але ж насправді з жидів, навіть не вихрест! І справжній злочинець. Його кілька разів арештовували в Одесі і Москві за те, що порнографічні карточки робив. Ну, це коли голі жінки у розпусних позах фотографуються.

— Та я знаю, Груню, хоч не в поліції працював, а в охоронному відділенні, але стикався.

— Так ось цей Штельман був порнограф! У центральних губерніях не уникнути було йому тюрми, то вирішив утекти до Сибіру і Вісман його пригрів. Почав Штельман у трактирі Чиндоріна таємно фотографувати. Сфотографує, а потім гроші вимагає. На цьому не зупинився. Вигадав ось що. Нафотографував краєвидів Мінусінська. Погані такі фотографії, криві, вбогі, Штельман інакше не вмів. Хтось би таке і показувати засоромився, а цей аж виставку відкрив. Вісман промову перед виставкою виголосив, що ті фотографії — перевірка на патріотизм, чи любиш ти рідне місто, чи ні. Штельман після цього одразу пішов крамницями. Запропонував купувати фотографії свої, аж по сто рублів за штуку! А як не купиш, то не патріот ти, і одразу тобою поліція починає цікавитися, що та як. Невдовзі вже у всіх крамницях той жах висів на стінах. Плювалися люди, але купували, щоб із поліцією справ не мати. Але як куплять ту фотографію, то потім про інші і думати не хочуть. Не ходять і до нашого ательє. Батько вже і так, і сяк, рекламу давав, але пояснюють люди, що витратилися на штельманівські фотографії, й більше їм не треба. Сутужно нам зробилося. Ми з Альошею, братом моїм, стали уроки давати, щоб хоч щось заробляти. Але жили дружньо, трималися одне одного. Потім Альоша поїхав вчитися до Казані. Хімією захоплювався, хотів не як батько, ремісником бути, а вченим. Батько його схвалював, аж у борги заліз, щоб мундир справити і грошей на перший час дати.

Поїхав Альоша, а тут нова біда. Якось Штельман фотографував у трактирі Чиндоріна відомого фабриканта Чегодаєва. А той помітив це, розлютився, Штельману пику начистив, а апарат його розтрощив на друзки. І Вісман нічого зробити не зміг, бо у Чегодаєва губернатор — кум і при дворі зв’язки. Ще й сам Штельману додав по мармизі, щоб той ховався краще, коли знімає. Штельман, як обличчя підлікував трохи, прийшов до батька і почав вимагати, щоб той йому апарат давав для зйомок у трактирі Чиндоріна. А батько ж нікого, крім Альоші, до апарата і не підпускав, а тут давати в чужі руки, та ще кому — цьому негіднику Штельману! — Груня так розпалилася, що аж кричала.

— Тихо, тихо, заспокойся, — сказав їй. Вона знову заплакала. Перечекав. — То що далі було?

— Батько взяв Штельмана за барки і з ательє викинув. Той пішов Вісману скаржитися. А тому батько давно муляв. За декілька днів зайшов до ательє бродяга якийсь. Але от в Астрахані зрозуміло, що як у дранті людина, то немає в нього грошей на фотокарточку. А у Мінусінську вийде людина з тайги, де золото мила. На вигляд старець якийсь, обідраний, брудний, але заплатити може золотом. Тому батько і не нагнав одразу, поговорив. Бродяга обіцяв ще зайти, пішов. А за кілька хвилин наскочила поліція. І під прилавком знайшла пачку прокламацій революційних. Батька тут же арештували, мовляв, бунтівник, сам ті прокламації розповсюджував. Всі знали, що брехня це, що батько ніколи в політику не ліз, але мовчали всі, боялися проти Вісмана піти.

Батька у холодну кинули. Справжню холодну. А тут морози ще у кінці вересня почалися, батько вже ж не молодий, а оскільки хвилювався дуже, то захворів. Я поїхала до Красноярська, скаржитися поліцмейстеру. До самого поліцмейстера не пустили мене, сказали написати скаргу. Виклала я у всіх подробицях про Вісмана. Пообіцяли, що терміново розглянуть, і порадили додому їхати. Я ж, дурепа така, у справедливість вірила, думала, що очі начальству відкрила на те, що у Мінусінську витворяється. Приїхала, а на вокзалі мене вже чекали. Босяки, які Вісману служили. Схопили і повезли до нього. Вісман мені зачитав шматки зі скарги моєї, яку я в Красноярську залишила, потім дав ляпаса і наказав мене в холодну відвести. Не посадити, а батька показати. Той уже непритомний був, при смерті. Випустив Вісман мене і сказав, що ми або віддамо апарат, уже не тимчасово, а назавжди, або помре батько.

Прийшла я додому, розповіла мамі. Тут і Штельман прибіг — уже з гербовим аркушем, що продаємо ми йому фотоапарат. За рубль. І того рубля не віддав. Дочекався підпису, а потім випустили батька. На санях привезли його і під воротами нам кинули. Ледь відволали ми його. На лікування останні гроші в нас пішли. Зовсім сутужно зробилося. Та Альоші ми нічого не писали, бо навіщо його дарма хвилювати? Я уроки давала, мама шити почала. Потім іще перший поверх у оренду здали. Ну, якось виживали. Ми з мамою билися, а батько пиячити почав. Ніколи він раніше горілки не вживав, міг у великі свята пляшку пива випити, як любив його вчитель-німець. А горілки ніколи. Тут же зробився гіркий п’яниця. Бо забрали у нього мрію. Ми вже з мамою його і переконували, і лаяли, щоб покинув він горілку, тільки дарма все. Пиячив, опустився. Навесні написали ми Альоші, щоб додому не їхав, грошей на дорогу не витрачав, а продовжував давати уроки в Казані. Альоша не приїхав, і ми цьому раділи, бо як йому батька було показувати?

Але і на цьому наші біди не закінчилися. Був у нас у місті золотопромисловець Прокудін. Дебелий такий мужик, увесь час у тайзі пропадав. У Мінусінську була в нього дружина і дві доньки. Одній я уроки давала. Якось Прокудін із тайги приїхав. Усі його вдома боялися, дружина його прибігла, гроші за урок тицьнула і каже, щоб ішла я, хоча ще й третини уроку не минуло. Ну, як хочуть, щоб ішла, то піду. Вийшла я з кімнати, а в коридорі Прокудін той. Подивився так на мене. Це зараз я, Іване Карповичу, розумію, що такий погляд означає. А тоді я ж невинною дитиною була. Злякалася тільки. Він спитав, хто я. Відповіла. Засміявся, насуватися на мене став. Я хотіла пройти, він мене схопив і м’яти почав. За груди, за стегна, за сідниці. Я закричала і з переляку вкусила його. Відпустив він, я вирвалася і втекла. Аж пальто своє забула, потім їхня служниця принесла. І сказала, щоб більше я до них не ходила. Закінчилися уроки.

Цей Прокудін, він із Вісманом товаришував. Усі золотопромисловці зі справником товаришують, бо на кожній золотій копальні темні справи є. Воно ж тайга. Кожного року, як лід із Єнісею зійде, так і починають трупи випливати. Це ті, кого під лід сховали, а багатьох же у тайзі залишали. Страшний там край, жорстокий. Так ось Прокудін якось із Вісманом пиячив і згадав про мене. А Вісман, готовий старатися, тисячу попросив і пообіцяв, що сама я до Прокудіна прийду. Знову батька арештував, наче той украв у крамниці чвертку. Хоча батько ніколи не крав. П’яниця гіркий став, його обкрадали, самі тільки чоботи тричі знімали, але щоб він сам щось узяв — ніколи! Мама до Вісмана пішла. А той каже, щоб я приходила, поговорити. Прийшла. Він і сказав, що сто рублів дасть і батька відпустить, якщо я зараз до Прокудіна піду. Я йому ляпаса хотіла дати від обурення. А він руку перехопив, повалив мене і по голові вдарив. Знепритомніла я. А отямилася від того, що в окремому кабінеті Прокудін зі мною забавлявся... — Груня аж затремтіла, і голос у неї зробився ламкий, як лід на калюжках після нічних морозців.

— Не розповідай далі, досить, — зітхнув я.

— Та ні, чого ж, дослухай уже, коли почала. Прокудін мужик був дебелий, ненажерливий, а я ж незаймана. Пошкодив він мені там щось, кров потекла. Спочатку зрадів, бо ж цноти позбавив, а потім злякався, бо кров текла і текла. Відвезли його люди мене до лікарні, перед воротами викинули і поїхали. Добре, що помітили якісь добрі люди, затягли всередину. Там лікар був молодий, тільки-но приїхав до Мінусінська. Він мене і врятував. Я, коли непритомна була, марила, і дещо він почув про те, що зі мною сталося. Потім примусив розповісти решту. Сказав, що не залишить це так. Він, здається, у мене закохався. Я тоді не розуміла, як це можна було у мене закохатися після всього. Лежала у палаті і плакала, тільки з лікарем тим і балакала. Він написав велику петицію до Петербурга. На двадцять чотири сторінки. Лише про незначну частину злодійств Вісмана, про які всі у Мінусінську знали. Відправив. А наступного дня його зарізали. П’яний каторжанин. Лікаря вбив, хотів утекти, а тут поліція, застрелила вбивцю. Мене з лікарні одразу вигнали, прийшла я додому, ані жива, ані мертва, в першу ж ніч будинок наш запалав. Але вийшло так, що я поночі вже пішла на Єнісей топитися. З берега вогонь побачила. Одразу мені подумалося, що наш будинок. Поки прибігла, а він уже весь у вогні. Я до батьків кинутися хотіла, але не пустили мене. Згоріли і мама, і тато.

На похорон приїхав Альоша. Я йому нічого не сказала, але хтось розповів. Альоша молодий, гарячкуватий, прилюдно закричав, що помститься. Довелося його у мішок ховати і возом з міста вивозити, бо вбили б босяки вісманівські. Попросила його їхати до Казані і вчитися, а про Мінусінськ забути. Бо батьків не повернеш. Сама я хотіла Вісману помститися. Бо жити вже не хотіла. Навіщо мені було жити?

У Красноярську обкрутила я одного фабрикантика молодого, зібрала грошей, найняла босяків, щоб убили Вісмана. Але босяки ті, щойно гроші отримали, пиячити почали, балакати зайве, Вісман почув, схопив їх, допитав, а потім у тайгу вивіз. Мертвих. І мене почав шукати. Довелося мені тікати аж у Хабаровськ. Однак від помсти я не відступила. Все одно б того Вісмана пристрелила. Та тут Альоша втрутився. Причепив собі бороду, волосся пофарбував, приїхав під виглядом англійського комівояжера, попросив Вісмана про зустріч, обговорити одну грошову справу. Ну Вісман і погодився. В трактирі у Чиндоріна сиділи, коли Альоша револьвер вихопив і почав стріляти. Тричі у справника попав, а тоді Вісман його з ніг збив. Набігли слуги, схопили Альошу. В холодну його, а Вісмана до лікарні. Іншому б і трьох куль вистачило, але цей покидьок, виявляється, носив під мундиром кольчугу. Так, справжню кольчугу, на випадок, якщо ножем ударять. Сибір — суворий край. Кольчуга кулі хоч і не зупинила, але загальмувала. І вижив Вісман. Він би волів Альошу просто вбити, але справа ж гучна, слідство, суд. Щоб пояснити мотив, вигадали, що Альоша з бунтівниками знюхався і виконував їхній наказ. Альоша хотів у останньому слові все сказати, а його голим у холодній камері ніч протримали, щоб захворів, охрип і слова не зміг вимовити. Присудили каторгу і відправили, важко хворого. Ледь по дорозі не вмер, вижив, але на туберкульоз захворів. Як могла допомагала я йому, бо ж тепер у мене мета в житті з’явилася — врятувати братика. А тут капітан Корякін мені запропонував до вас підкотити і обплутати, як павук муху. Погодилася я, щоб Альошу врятувати. Ну а далі, Іване Карповичу, ви вже все знаєте.

— Не знаю, — сказав їй.

— Що не знаєте? — спитала нервово.

— Що далі було. Може, звісно дурень я, ідіот, телепень останній, сліпко і йолоп, але здавалося мені, що любите ви мене, Груню.

Гірко всміхнулася вона.

— Ну, бачите, як воно вийшло. До Львова мене привезли у той самий день, коли ви з генералом на фронт подалися у якійсь справі. Чекала я вас, мусила вибрати зручний момент і познайомитися, покрутити хвостом, звабити вас. Коли раптом капітан Корякін викликав, сказав, що операція відміняється. Запропонував залишитися у Львові, погостювати. Він на мене з самого початку око поклав, той Корякін, а мені він був огидний. Відмовилася я, сіла у потяг і поїхала абикуди, тільки б подалі. Не вдалося. Вже під Києвом жандарми мене взяли, повернули до Львова. Виявилося, що стріляли у вас і вижили ви. І тут хтось із контррозвідки вигадав зробити з мене сестру милосердя і так до вас наблизити. Привезли до шпиталю, завели в палату, а там ви, Іване Карповичу. І не живий, і не мертвий. Слабкий, безсилий. І тут відчула я до вас, мабуть, те, що колись відчув до мене той бідолашний лікар. Ніжність якусь. Відповідальність. Я ж нічого не вміла, ані пов’язку зробити, ані укол, ані клізму, навіть як качку підкласти, не знала. Але всього навчилася. Не відходила від вас і вдень, і вночі. По-справжньому піклувалася за вас. Не для того, щоб завдання виконати, а тому, що дуже хотіла, щоб ви вижили. А потім ви почали з марення потроху виходити. І якось одразу до мене з такою довірою поставилися, наче дитя до матері. Плакали, коли мене бачили, за руку тримали. Потім сказали ото «Груня!». Аж затремтіло все в мені. Від ніжності до вас і огиди до себе. Бо потримаю вас за ручку, а потім вийду і в кімнаті поруч звіт пишу, хто до вас приходив і що говорив. З тієї ж кімнати я все підслуховувала.

— Навіть Войцеха записала? Поляка того, який мені браунінг приніс? — скривився я.

— І його теж, — кивнула.

— Чорт! — аж зубами заскрипів я. — Його ж убили за це!

— Убили, — киває вона. — У газеті написано було, що кримінальники помстилися, але зрозуміла я, що то за кримінальники.

— Войцех! — дуже гірко мені стало за нього. Наче друга втратив.

— Я його вбила, Іване Карповичу, я. Може, ще когось. Я ж старанно писала все. Бо Корякін перевірити міг, Альошу вбити. На яку тільки підлість не здатна людина заради доброї мети! — Вона хрипко засміялася. — Але всьому межа є. Ще коли у вагоні полізли ви до мене, думала я все розповісти. Не хотіла я вашу родину руйнувати. Але п’яна була, задурило мене вино архієрейське. Потім заспокоювала себе, що от ви зі мною спите, але це так, до одужання, а потім поїдете ви до своїх, а я брата врятую, і всім добре. Та коли дізналася, що ви розлучатися затіяли, дочку кидати, то вже не витримала. Страшна я людина, огидна, мерзенна, але от не змогла. Ось і вся моя розповідь, Іване Карповичу.

— Господи, бідолашна дівчинка, — притиснув я її до себе і заплакав, хоч обіцяв собі більше не плакати. І вона заплакала. Так сиділи довго.

— Простіть мене, Іване Карповичу. Розумію, що не можу про таке просити, але прошу, — прошепотіла потім вона.

— Простив. І ти мене прости.

— За що?

— Бо я гірший за тебе, значно гірший.

— Про що це ви, Іване Карповичу? — здивувалася вона.

— Ні про що. А тепер слухай, як ми далі будемо.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Далі? Яке далі?

— Таке, Груню, слухай.

І говорив аж до пообіддя, коли пішла вона на пошту звіт для капітана писати. А я впав на ліжко і тільки подивувався премудрості Божій. Бо ти тільки перший хід продумав, а у Господа вже і шах, і мат напоготові, і дошкою по голові.