Найкращий сищик імперії на Великій війні

Довга алкоголічна дорога на фронт

оброго дня, дорога моя Єлизавето Павлівно. Пишу Вам із київського шпиталю, куди потрапив силою незворотних обставин, про які трохи пізніше. Але не хвилюйтеся, зі мною все добре, попиваю чай та одужую після тижня важкої хвороби, що серед людей освічених має назву хвороби Бахуса, а серед людей неосвічених зветься пиятикою до свинячого виску. Можете здивуватися, чого це Іван Карпович ступив на слизький шлях служіння спиртоузу, хоч раніше рятував із того тракту до пекла шановного графа Климентія Осику-Маєвського. Я відповім, що став під вітрила алкоголю винятково з почуття чинопочитання і начальстволюбія. Хоч звучить це дивно, але дозвольте все пояснити, не тільки для Вас, але й для себе, бо події цих днів — наче у мряці, а ще й із великими пробілами, які ніби огріхи на зораному полі.

Отже, ми з Вами, мила моя Єлизавето Павлівно, розсталися біля хутора, коли приїхала по мене машина від Великого князя Сергія Михайловича, що особисто прибув до Ромен, або взяти участь в урочистостях з нагоди відправки добровольців і мене сердешного. Пригадуєте, ви до Ромен їхати не схотіли, бо сказали, що „довгі проводи — зайві сльози“. Розцілував я Вас, Моніку та Уляну Гаврилівну, перехрестився на знак того, що ввіряю життя своє Господу нашому, та сів у машину. Там, окрім шофера, був іще ад’ютант Великого князя, штабс-капітан Туляков Іван Іларіонович, справжній офіцер і дуже приємна людина. Машина ще і з місця не рушила, я Вам саме у віконце рукою махав, а їх благородь, Іван Іларіонович, запропонував мені випити відмінного коньяку, якого мав при собі цілу фляжку, і не таку, як ото у панів, що кіт наплакав, а велику, солдатську фляжку, куди і ціла пляшка влізти може. Я почав було відмовлятися від коньяку, бо ж мені треба було виступати у Ромнах, де мусив я закликати молодь та інших військовозобов’язаних терміново вступати до лав нашого переможного війська, щоб скористатися можливістю взяти участь у переможній війні. Так би мовити, назавжди вознести славу нашого любого Отєчества і зробити його господарем Європи, від гір Уральських і до Атлантичного океану. Розуміючи важливість дорученої мені справи, я навіть промову написав і хотів зачитати пану Івану Іларіоновичу, щоб той оцінив її, спитати, чи не зробив я якихось помилок, чи не наплутав із наголосами і так далі. Все ж таки при Великому князі людина служить, так би мовити, осяяна променями мудрості правлячого дому.

Ото тільки поліз я по текст промови, як штабс-капітан на мене гримнув, нагадав, що зараз воєнні часи, дисципліна, а тому накази командування не обговорюються, а виконуються, навіть якщо наказ цей — випити. Після чого вручив мені срібну чарку, дебелу таку, що горобець би втопитися міг, налив коньяку по самі вінця. Дербентського семирічної витримки, це я вам скажу, Єлизавето Павлівно, якась амброзія, тобто питво богів, як любив казати граф. Щоправда, Маєвський про всі напої зі спиртоузом таке казав, іноді навіть і про брагу. Але тут зовсім інша справа — цей семирічний коньяк!

Я хотів насолодитися букетом, натішитися смаком, бо це ж було райське лоскотання піднебіння, та їх благородь штабс-капітан наказав не розводити тут антимоній і невідкладно ковтати, бо збирався наливати ще по одній. І тут, Єлизавето Павлівно, опинився я у важкій, майже безвихідній ситуації. Бо з одного боку пояснити, що хочу ще посмакувати коньяк, я не міг, адже набрав його повний рот, кажу ж, чарки були дебелі. Виплюнути коньяк у вікно було б дуже неввічливо щодо пана штабс-капітана, і проти Бога гріх, щоб такий добрий напій випльовувати, наче прокисле пиво. Але ж з повним ротом нічого я пояснити не міг, треба було ковтати, тим більше і пан штабс-капітан цього вимагав, а слово командира — закон, особливо у воєнні часи, як уже було наголошено. То я ковтнув. І спитав, чи немає якоїсь закуски. На що Іван Іларіонович заявив, що то цивільні штафірки після першої закусюють, а браві військові — ніколи!

— Закуска, Ваню, польоту позбавляє і до землі прив’язує. А нам треба висоти набрати! — сказав їх благородь, який, судячи зі шляхетного рум’янцю, і дорогою сюди віддавав коньяку належне.

Знову налив штабс-капітан. От не повірите, Єлизавето Павлівно, ще ми від хутора до шляху не доїхали, а вже по три чарки перехилили, і зробилося мені так добре, що аж розплакався я. Ви от спитаєте мене, чого ж плакати, коли їдеш у машині, наче пан який, випиваєш у поважній компанії ад’ютанта самого Великого князя, і не бражку якусь, а шляхетний напій семирічної витримки! Так ото і розплакався, що добре мені стало, вославив я государя нашого, під покровом якого щасливі ми і задоволені, а у важкий момент раді померти на славу нашої зброї і на користь нашої імперії. Побачивши сльози мої, Іван Іларіонович налив по четвертій, і тут коньяк в його флязі закінчився. Я цьому аж зрадів, бо тримав у голові згадку про виступ у Ромнах, хоч те, що збирався промовляти, вже почав трохи забувати. Точніше, не забувати, а плутати. Початок промови пішов у мене в кінець, а кінець — у початок. Речення шпорталися, вислови з одних абзаців, наче бур’ян, проростали в зовсім інших, замість вишуканого ладу виходив якийсь гармидер, який мене хвилював, але не сказати щоб дуже вже сильно.

Я подумав, що одна чарка нічого вже не зіпсує, то й випив, тим більше їх благородь виголосили тост за перемогу нашої славної зброї над злим тевтоном та підступним австріяком. Ну як за таке можна було не випити? Я навіть стоячи це намагався зробити, до авто не звик, забув, що там стеля є, і вдарився головою, але чарку випив, потім тільки зашипів. Їх благородь помітили мою мужність і сказали, що навіть у бою, коли куля поцілить, справжній військовий, якщо вже чарку тримає, мусить її випити, а вже потім падати і вмирати чи просити про допомогу, залежно від тяжкості поранення. Іван Іларіонович розповів про одного полковника, який під час японської війни сидів у бліндажі з бойовими товаришами. Пили горілку, не якесь там рисове пійло, яке вже всім набридло, а справжню горілочку, доставлену аж із Росії та охолоджену в гірському струмочку під наглядом трьох солдатів із Кавказу, бо наші могли б і випити. Так ото тільки розлили пани офіцери ту горілочку, тільки сказали тост за перемогу над вузькооким супостатом, як прилетів від японця снаряд і поцілив у самий бліндаж. Та так поцілив, що зніс пану полковнику верхівку черепа. Але от що значить військова людина, навіть за такої оказії полковник чарку з рук не випустив, коли дим розійшовся, вилив горілочку в рот, який був майже цілий, ковтнув, закректав від задоволення, белькотом наказав атакувати і тільки після цього помер. Бойові товариші полковника вибігли з бліндажа і підняли полк в атаку, захопили сопку, де був супротивник, і на ворожих позиціях пом’янули загиблого товариша. Оце такі славні наші воїни, Єлизавето Павлівно!

Розповів Іван Іларіонович мені цю душокорисну історію, а ми якраз на шосе виїхали і покотили до Ромен. І тут Іван Іларіонович звідкілясь узяв іще одну флягу. На моє прохання звільнити мене від випивання сього вмістилища благодаті їх благородь сказали мені, що я тепер військова людина і лінія фронту проходить по цій чарці, тому коли офіцер наказує „Вперед!“, треба іти вперед, хоч на кулемети, хоч на гармати, а хоч на чарки, з відвагою і без жодних сумнівів. А потім їх благородь як закричать „Вперед, Ванюшо!“ — і я з переляку, який у мене є перед панами офіцерами, випив. Якийсь дивний напій, схожий на самогонку, яку жене дід Юхим Дещиця на прізвисько Трикурки. Пам’ятаєте, він приходив до нас, щоб собачат купувати. У того діда Юхима самогонка іде дуже легко і добре, а потім р-раз — і сидиш наче у скляній кулі. Все бачиш, все чуєш, тільки нічого сказати не можеш, усміхаєшся, мов той собака на Великдень, коли винесуть йому кісток з холодцю. А з самогонкою діда Юхима була історія.

Якось вітер сильний нахилив баню церкви Івана Предтечі у Петрівцях. А тут же скоро престольне свято, мав прибути з Полтави сам владика Полтавський та Переяславський Назарій, архієпископ, людина сувора, яка безладу не потерпіла б! Панотець, тоді це Іонафан був, зібрав мужиків, каже — відро казьонки виставлю, тільки допоможіть. Мужики кажуть, що від казьонки голова болить, а от якби відро горілочки від діда Юхима Трикурки, то інша справа. Трикурки — це було вуличне прізвисько діда Юхима. Є такий у Малоросії звичай по селах називати людину не так, як по пашпорту чи у церковних книгах записано, а по-вуличному. Вуличні прізвиська беруться або від батька, або з якихось кумедій. Ото дід Юхим був довго Карасятком, бо батька чи його прозвали Карась за те, що карасів він дуже любив. Казав, що карась зі всіх риб найсмачніший і в раю карасі водяться у ставках, щоб ними святі люди ласували. За те, що насмілився про рай теревенити, тодішній панотець у поліцію скаржився, бо що ж воно буде, коли всяк мужик рай за велінням черева свого зображуватиме? Поліція дала Юхимовому батьку канчуків, і про рай він більше не згадував, але карасів і далі їв, аж поки не помер, бо вдавився кісточкою, коли у піст кроля їв. Воно як твоя планида — карасі, то і їж карасів. Панотець сказав, що то божа кара Карасю, як відтоді звали всі покійного. А дружину його — Карасихою, а дітей — Карасятами.

Ото був Юхим Карасятком, поки якось поїхав до Ромен кабанця продавати. Дебелого кабанця, такого, що пудів на десять м’яса та сала. Добре грошви хотів виручити за нього. І виручив, бо торгувати вмів. Та потім занесло Юхима до корчми. Збирався чарку випити — і додому, але там обсіли його цигани, закрутилося все, далі нічого не пам’ятав, зранку прокинувся у холодній. Виявилося, що стражники схопили його за те, що сходив до вітру перед будинком справника. Воно б, може, і нічого страшного, але перед будинком був квітник, де росли улюблені квіти дружини справника, а Юхим, бідолаха, вцілив саме у них, та ще й на очах господині. Яка закричала страшно і знепритомніла. То це вже майже політична справа була. Юхима схопили, одволали добряче ногами та канчуками і кинули до холодної.

Там Юхим зранку прокинувся, постогнав через збиті боки та філейні частини, потім чап-чап по кишенях, а грошей — катма. І тих немає, які на пропій відклав, і тих, які в чоботі сховав, щоб не загубити. Чобіт теж немає, і картуза, а піджак у дірках та пилюці, хоч тільки ж три роки як куплений, а піджаки в селі менше десяти років не носять, хіба що роздобріє людина і вже не влізе. А тут новий піджак — а хоч на страховище одягай. Дрантя.

Аж заплакав Юхим від того горя. Коли згадав, що ще грошей трохи сховав. У такому місці, що навіть цигани туди не долізли. Гроші ті відкладені були, щоб купити дружині своїй, Гапці Митрівні, породистих курей. Та Гапка все нове полюбляла, то рослини небачені вирощувала, як-от ті ж помідори, про які казали, що то кров диявольська, то тварин, як-от тих кролів, яких у нас за щурів вважали і за яких панотець наш ледь анафемі не піддав Юхима з дружиною. Допомогло тільки, що у журналі „Нива“ сільський наш учитель Онуфрієнко вичитав, що кролів подавали на стіл самому государю імператору, отже, не щур, а тварина цілком православна. Що ж до помідорів, то панотець як розсмакував їх, то й собі посадив і казав, що фрухт просто-таки райський і теж цілком православний, особливо якщо засолити правильно.

Так ото покректав Юхим і дістав гроші. Там було на півдесятка курей, але дещо довелося стражникам віддати, бо не відпускали, до Сибіру обіцяли відправити за псування квітника справничихи. Але гроші отримали і подобрішали. Відпустили Юхима, а він зміг купити лише три курки породисті. Дивного вигляду, такі, що ото і ноги в пір’ї. Причвалав додому з цими курми, став на коліна перед Галкою і курей їй подає. А вона зрозуміла, в чому справа, і ну Юхима лупасити. Кричить: „Такого кабанця на три курки зміняв! А щоб тобі! А сто бісів твоїй матері! Три курки, клятий!“ Та як схопиться за рогач. А Гапка ця була людина гаряча, спочатку вдарить, а потім подумає. Підхопився Юхим — і давай тікати. Дружина за ним, рогачем у спину штрикала, трьома курками лаяла. Це люди почули і почали всі з нього сміятися. Отож був Юхим Карасятко, а став Юхим Трикурки. Тільки називали так його лише позаочі, бо інакше ображався та горілочки своєї на горіхових перетинках настояної не продавав. А горілочки тієї мужикам у свято скуштувати хотілося, то вони про три курки тільки між собою згадували.

І оце вимогу поставили, що баню поладнають, але тільки за горілку Трикурчину. Панотцю перед своїм духовним керівництвом ганьбитися не можна було, тим більше і так на гачку був, бо під час облави у Миргороді спіймали його в будинку розпусти та ще й із жидівкою. Хоча отець казав, що відвідав кубло пороку з метою душ-пастирською, щоб нинішніх Марій Магдалин навернути до Бога, але ані керівництво не повірило, ані дружина, через що ходив Іонафан з синцем під оком і ще раз проштрафитися перед єпархіальним керівництвом дуже боявся.

Тому збігав до діда Юхима, домовився за відро. Мужики зібралися і баню підправили. Щоб устигнути, ніч працювали, зранку вже все готове було. Баня як нова, аж виблискувала у небі. Виставив панотець відро самогонки діда Юхима, мужики її випили і сидять, усміхаються. Панотець, який хоч сам з великоруських губерній, але давно вже в нас, призвичаївся, каже, що їли, пили, молоду бачили, пора б і розходитися. А мужики сидять, очима блимають, посміхаються, і жоден не підвівся. Тут уже захвилювався панотець, бо ж скоро архієрей приїхати мусить, а у дворі церковному купа мужиків, від яких спиртоузом тхне, та ще і посміхаються нахабно. Ще подумає владика, що над ним насміхаються, образиться. А за образу ту може перевести аж до Сибіру чи до Азії, у краї дикі і небезпечні, на відміну від благословенної Малоросії.

Каже панотець, щоб ішли мужики геть, а вони тільки посміхаються. Сидять у траві, що печериці якісь і посміхаються, наче східна людина на базарі. Злякався панотець, що скандал буде, а тут я якраз приїхав, бо був же одним із ктиторів храму. Панотець кинувся до мене. Каже, Іване Карповичу, допоможіть! Приберіть мужиків! Підійшов я до них, а вони як дрова. Тобто при свідомості, посміхаються мені, але нерухомі. Не те що підвестися, сказати нічого не можуть, тільки ото посміхаються і хитаються потроху, наче тополі на вітрі. Спитав, що пили. Коли почув, що самогонку діда Юхима, то одразу відповів, що самі мужики не підуть ще години дві-три, бо такий то напій, що просто так не відпускає. Ноги відбирає і язик, а замість цього дарує райське блаженство.

— А що ж робити, Іване Карповичу? — аж кричить панотець. — Архієрей ось-ось будуть! Не бачити мені голови своєї! У Сибіру ведмедям службу правитиму!

Ледь не почав отець волосся на собі рвати, а його ж там не дуже багато лишилося після гніву матушки. А то зовсім душпастир буде голомозий, хіба то добре? Бачу, що рятувати його треба.

— А що у вас у погребі, отче?

— Та порожньо ж, літо. Старі запаси доїли, а нові тільки зростають.

— Ну, тоді потягли.

— Куди?

— Туди!

Узялися ми з панотцем та швиденько мужиків перетягли у погріб. А воно ж, знаєте, Єлизавето Павлівно, панотці хоч і особи духовного звання і про спасіння душі здебільшого думають, але погреби в них завжди добрі. Погріб був розміром із хату, тут тобі добрячий кут під картоплю, тут під діжки з огірками, капустою та антонівкою, тут під моркву закуток, а ще й полиця для яблук і під бутлі з наливками, а ще під баночки з варенням і під багато чого іншого. Просто не погріб, а радість для очей, подивишся — і хочеться славити Господа за дари його. Одне слово — душеспасенний погріб. Ото в те місце злачне почали тягати мужиків. Іонафан чолов’яга дебелий, на півголови вищий за мене і в плечах широкий, але засапався швидко. Бо ж особа духовного звання, нічого важчого за кадило не піднімає, а у всякій справі важливо призвичаєним бути. То більше я тягав, а панотець притримував.

Стягли ми мужиків, поскладали на дошки, нехай прохолоджуються. Тільки останнього поклали, коли чуємо — торохтить двигун. То святе начальство їде, архієпископ Назарій. Він хоч і з осіб духовного звання, але нового не боїться, одним із перших у губернії авто завів, хоч деякі кажуть, що авто ті — від диявола, бо сіркою чхають. Ну то дурниці, бо ж якби від диявола були авто, так Священний синод їх би заборонив. А як не заборонив, то можна. Ага, отож приїхав архієрей із почтом, службу відслужив, сіли в садочку за церквою вкусити хліба щоденного. Кагору по келиху налили, тільки архієрей почав хвалити панотця, як почалося. Голоси з-під землі як залунають! Та які голоси! Дурні, аж придуркуваті! І давай просити у Господа порятунку і каятися у гріхах. Той тютюн палив, той у гречку стрибав, той у піст ковбасою ласував, а той межу сусіду підкопував. Тепер страшно їм за гріхи стало, і кричать наче різані, прохають Господа про милість. Панотець аж зблід весь, архієрей на нього грізно дивиться, мовляв, що це за блюзнірство? А я швиденько хамелю-хамелю, в погріб. Вже зрозумів, що спочатку поснули мужики, а тепер прокинулися у темряві, і здалося їм, що потрапили вони у пекло. Полякалися дуже і почали волати про порятунок до Господа нашого на всю силу голосів своїх. А воно ж знаєте, які у мужиків голоси! А як їх там зо два десятки та переляканих добряче, то це взагалі страшне! Це ж як табун коней диких! Як їх зупинити? Тільки хитрістю. То у погребі я заволав, що я від архістратига Михайла, воєводи небесних сил, посланець. І сам архістратиг у Господа за них просить, а вони криками заважають. Якщо не замовкнуть негайно, то відправлять їх до пекла назавжди, розпечені сковороди язиками лизькати. Вмить замовкли мужики, бо до пекла потрапити страшно. І чекали, аж поки архієрей не поїхали до Полтави. Потім ми вже їх випустили, вони вийшли на білий світ і давай хреститися, ноги нам цілувати, бо подумали, що ми їх врятували, з того світу на цей вивели. А я потім спитав панотця, чи немає гріха у тому, що брехав я, казав, що від архістратига Михайла прийшов. А отець каже, що брехня то була на користь і заради втіхи священноначалія, тож не маю я чого хвилюватися. І подарував мені сулію велику свого вишняку, наливочки, яку потім граф допив. Наливка та смачна та безпечна, не те що інші напої.

Ото спитаєте, як таке може бути, що мужики про пекло подумали. То я вам скажу, що у Юхима Трикурки така самогонка, що після неї і рай, і пекло ввижатися може. Кажуть, він туди грибів якихось додає. Ну той, випив я в авто разом із паном штабс-капітаном, згадав про діда Юхима, розповів їх благороді. Іван Іларіонович регочуть і собі розповідають, як колись поверталися з ресторації і побачили на вулиці ведмедя, який заревів і лапи підняв, напасти збирався. Їх благородь не розгубилися, револьвер вихопили і у ведмедя вистрелили. Навмисно цілилися в лапу, щоб не вбивати звірину, може, вона з цирку. Ведмідь упав і несподівано заволав людським голосом, набігло народу, поліцію викликали. Виявилося, що пораненим був купець із Ростова, який повертався з трактиру до готелю. Одягнений був у ведмежу шубу, чим і ввів в оману Івана Іларіоновича, у якого віжки, що тримали уяву, послабшали трохи через шампань та інші шляхетні напої.

Скандал маячів, може б, навіть і тюрма їх благороді загрожувала. Але купець, дізнавшись, у кого штабс-капітан ад’ютантом служить, виявив громадянську мудрість, заяву з поліції забрав, запросив їх благородь до ресторану, багато хмелив і переконував, що жодних претензій не має. Більше того, коли випили добряче, то Іван Іларіонович примусили купця танцювати по-ведмежому і рикати.

— Звідки у торгаша таке варте наслідування чинопочитання? — спитав я у їх благороді.

— А звідти, що великий князь до військових замовлень має стосунок, а за ті замовлення будь-який торгаш хоч ведмедем стане, хоч звіром морським! — пояснив їх благородь.

Отаке ось святобливе начальниколюбство і бажання допомогти нашій армії, що я аж сльозу пустив, і зробилося мені дуже і дуже радісно. Тим часом Іван Іларіонович мені ще налив того ж самого напою, який мене на діда Юхима навів.

— Що се за амброзія і благорозчин у повітрі? — запитав я.

— Це, Ваню, шотландський напій віскі — справжня втіха для чоловіків, сильних духом.

— Чий-чий напій?

— Шотландський. Шотландці — це народ такий, вони при англійцях, наче хохли при росіянах: смішні і підкоряються, але самі по собі, а ще у спідницях ходять.

— Як у спідницях? — здивувався я.

— А так, у картатих. Ото хохли в шароварах ходять, а шотландці — в спідницях.

— Якщо чоловіки у спідницях, то баби в них у чому? — не міг второпати я.

— Про баб не знаю, але народ цікавий. А ти, Ваню, з хохлів же?

— Так точно, ваша благородь!

— Тоді давай вип’ємо, Ваню, за вашу Вкраїну, бо такий вже родючий край! Їхав оце до тебе — і душа раділа!

— На око наші краї — найкращі, бо все тут буяє, радує і до дякування Господа надихає. Не можна за край сей, окрасу імперії, не випити, — промовив я і випив, бо інакше вчинити було — злочин проти Господа і рідного краю.

Тут Іван Іларіонович дістав шоколаду плитку.

— Закусимо, Ваню, довго нам тепер шоколаду німецького не їсти.

— Та чого ж довго? Берлін візьмемо, то вже наїмося! І шоколаду цього, і сосисок, пива нап’ємося, кажуть, воно у німців смачне. А ще німкень за боки пощипаємо!

— І то так, Ваню, і то так, — кивають їх благородь. — Ну, тоді за перемогу нашої зброї над тевтонським варварством!

І як мені за такий тост було не випити, скажіть, Єлизавето Павлівно, як? Звісно, що випив. Або як не випити було за перейменування Берліна в Романовград, а Відня — у Миколаївськ на Дунаї, після того, як їх захоплять наші славні війська! Неможливо було не випити, і я випив, потім ще кілька тостів, не менш величних та захопливих, щоправда, забув, яких саме. Потім щось зі мною сталося, а коли отямився, то виявилося, що стирчу я головою з автомобіля і; так би мовити, з усієї сили їду до Риги. Хоча відбувалося все на вулицях Ромен.

Заліз знову в машину, перед очима все крутиться, нічого не розумію. Коли бачу Івана Іларіоновича. Усміхаються вони, а мені погано!

— Пане штабс-капітане! — кажу йому. — Прошу мене розстріляти за дезертирство, бо замість відбуття на фронт я поїхав до Риги!

— Спокійно, Ваню, без паніки. Ось попий водички. Я теж до Риги з’їздив, тільки з іншого борту. Рига — місто російське, яке ж тут дезертирство?

— А чи не буде шкоди від цих поїздок, бо ж міщани бачили мою негожу поведінку?

— Ти, Ваню, тепер на міщан не дивися! Ти тепер людина військова і мусиш хвилюватися про те, що твоє командування подумає. А твоє командування задоволене завзятістю твоєю. Доповім Великому князю, що добрячого солдата до війська російського привів! Допивай водичку, і вип’ємо пива, хай шлунок трохи замирить.

Випили ми по келиху пива, коли під’їхали до будівлі повітового управління, біля якого вже зібрався величезний натовп, як після мого повернення з кавказького полону. Оркестр музику грав, публіка вся одягнена урочисто, квітів багато. Я дивився на це з машини і аж злякався.

— Ваша благородь! Я тут посиджу, бо боюся, що знепритомнію перед таким натовпом!

— Ваню, припинити паніку! Ти ж тепер не цивільна ганчірка, а унтер-офіцер славною руською воїнства, то мусиш дбати про честь мундира! Нічого не бійся, ось з’їж м’ятну цукерку, прикрась подих і ходімо!

— Та мене й ноги не тримають! — аж закричав я.

— А крила навіщо? Відчуй крила на спині і йди! До того ж разом триматимемося. Там, де я впаду, ти притримаєш, і навпаки! Ходімо!

Ну ми і пішли. Тільки вийшли, як мене впізнали, почали ім’я моє кричати, вихваляти за те, що підтримав Батьківщину нашу славетну і вирушаю добровольцем на війну. „Слава Івану Карповичу Підіпригорі!“ — заволали. Я відповів: „Слава Великому князю!“ — і крик цей підтримали. Ми зайшли до будівлі управління, оточеної поліцією. Там уже зібралися найкращі люди не тільки з повіту, але й зі всієї губернії. Безсумнівною окрасою зібрання був Великий князь Сергій Михайлович у генеральському мундирі, аж сяяв весь. Іван Іларіонович підвів мене до Великого князя і представив. Я аж захитався від хвилювання, ледь устояв. Князь дуже мені зрадів, сказав, що і сам дещо читав про мої пригоди, але здебільшого чув від однієї своєї знайомої, яка була моєю палкою шанувальницею.

— Дуже радий за ваше рішення, Іване Карповичу, вирушити добровольцем на фронт! — сказав мені Великий князь, і я аж сльозу пустив від розчулення, бо ж почути таку похвалу з вуст самого члена правлячого дому — то ж така радість!

— Служу государю і Вітчизні! — зміг промовити я. Ще хотів сказати про те, що радий померти у славу імперії, але слова сплуталися у голові, язик став наче чужий, то вийшло в мене лише замугикати.

— Бачу, Іван Іларіонович провів добрячу артилерійську підготовку! — усміхнувся Великий князь. — Ми, артилеристи, мусимо пити як стріляємо: влучно, швидко та багато. Я так розумію, що столи накрито, отже, невдовзі продовжимо!

Він пішов, а я дуже злякався, що знову доведеться пити.

— Не витримаю я, Іване Іларіоновичу! — хотів я поскаржитися, але не зміг, бо язик знов мене не слухав.

— Спокійно, Ваню, спокійно, — штабс-капітан помітив моє хвилювання і взяв за руку. — Ходімо.

Ми пройшли до якоїсь зали зі столами, вщерть уставленими їжею та питвом. Нас було спробували не пустити офіціанти, яких, мабуть, привезли з Полтави, а то й з Києва, бо місцевих я знав, і вони мене знали. Ці ж були чужі та суворі, але ім’я Великого князя зробило диво — нас пропустили. Прибіг шеф-кухар, у якого Іван Іларіонович спитав про „шурпичку“.

— Звісно, є! — доповів шеф-кухар і попросив іти за ним. Ми пішли, спустилися у підвал, де була обладнана кухня, там нам насипали по тарілці якогось супу.

— Їж, Ваню, це шурпа, азіатський жирний суп, який чудово діє на шлунок, — наказав мені штабс-капітан, і я почав їсти, бо вже перелаштувався на воєнний лад. Сказали пити — пий, сказали їсти — їж. Та й суп був смачний. З’їли ми по тарілці, наче за себе кинули, після чого піднялися нагору. З балкона повітового управління виступали поважні люди, які закликали об’єднатися і під проводом правлячого дому дати відсіч тевтонській агресії, та таку, щоб аж до самого Берліна і далі. Натовп аплодував, чулися крики „Бий німця!“.

Я стояв при стіні у залі і потроху набував влади над своїми ногами та язиком. Хороша страва та шурпа, коли повернуся з війни, почнемо обов’язково її готувати у нас на хуторі. Ото тільки оговтався, як чую, що хтось у натовпі крикнув: „Іван Карпович!“ — і тут же натовп почав вимагати: „Підіпригору!“, „Івана Карповича!“, „Нашого славетного сищика!“. Тут виступає голова повітового дворянства, а його не слухають, мене вимагають. Ну от що в нас за люди такі? Ну ніякої ж дисципліни, тільки безлад якийсь! Ні щоб дослухати всіх доповідачів, так ото своє правлять: „Іван Карпович!“ та „Іван Карпович!“.

— Ваню, для прозорості думок! — шепоче мені їх благородь і дає чарку. — Тобі зараз виступати.

Я й випив. Горілочки, холодненької. І така одразу прозорість у думках стала! То бігали, наче таргани по хаті, а то зупинилися, вишикувалися, як військо на параді, завмерли. Тільки наказу чекають, щоб рушити урочистим маршем!

— Ну, з Богом, — каже Іван Іларіонович і штовхає мене в спину. Бо он у голову повітового дворянства вже букети полетіли, натовп біснуватися почав, свист, крики, Івана Карповича вимагали. Що за людина той Іван Карпович, подумалося мені, що його ось так почути хочуть? Аж самому цікаво стало на нього подивитися. Тут згадав, що я і є Іван Карпович, анітрохи цьому не здивувався. Я так я — на все воля Божа.

Покликали мене, бо побачили, що як не виставиш мене, скандал може бути. Випхали на балкон, подивився я на натовп величезний і анітрохи не злякався, бо ж згадав, що я тепер людина воєнна і не можна мені боятися, а треба виявляти виняткову хоробрість та героїзм. Тож вийшов я на балкон, і натовп умить вибухнув оплесками. Ні, Єлизавето Павлівно, не мені плескали, а руському солдату, який іде за государя помирати і примножувати славу нашої імперії! Всім тисячам і тисячам захисників наших вдячні роменчани плескали.

Підняв я руку, і стихли оплески, вся площа завмерла, чекали люди моїх слів. Але тут, Єлизавето Павлівно, трапилося дещо. Виявилося, що горілочка прозорість у думках дала, таку прозорість, що аж кришталевість. І про патріотизм, і про служіння Отєчеству, і про государя імператора та правлячий дім! Така промова була, така промова, що тільки б гирод жорстокосердий сльозу не пустив, її почувши! Така промова, що здавалося мені, наче от послухають її славні роменчани, схопляться за зброю і понесуться на крилах патріотизму до самого кордону, де розтрощать у пил германських варварів!

Спитаєте Ви мене, Єлизавето Павлівно, чому нічого ви про ту мою промову не чули. А сталося це з тієї причини, що хоч прозорість думкам горілка справді надала, але от язик зовсім заплела. Зробився він, як ті мужики після горілки від Юхима Трикурки. Лежить у роті, наче свиня в калюжі, і не ворушиться. Я вже і так, і сяк, люди ж на мене дивляться, сила-силенна людей! І в мене промова така, що і серця запалить, і сльози вичавить! А замість цього щось як замугикаю. Рукою махнув і заплакав від власного безсилля, їй-бо, конфуз міг вийти, скандал, та Іван Іларіонович вчасно крикнули оркестру, той заграв „Прощання слов’янки“, і натовп здригнувся оплесками. „Слава армії!“, „Слава государеві імператору!“, „Перемога буде за нами!“ — крикнув Іван Іларіонович, і крик той підхопила вся площа. Як спів птахів навесні, так мені були ті крики.

Мене відвели з балкона Було заплановано ще кілька виступів, але Великий князь сказав, що не треба порушувати екстаз (оце так і сказав: „екстаз“, а що воно значить — не знаю, колишній таз чи що?) народу, то нехай оркестр грає, потім феєрверк, потім три сотні добровольців з Ромен і повіту відбувають маршем на вокзал під оплески публіки.

Почувши про вокзал і добровольців, я теж вирішив іти, але Іван Іларіонович нагадали мені про армійську дисципліну.

— Ваню, ти тепер ходиш, куди кажуть. А як не кажуть, то сидиш і чекаєш. Зрозуміло?

— Так точно, ваша благородь!

— Молодець і не кричи, ходімо за стіл.

Пройшли ми до столів із наїдками та напоями. Останніх було багато і різних, що досить дивно, бо ж „сухий закон“. Але Іван Іларіонович пояснив, що при особах з правлячого дому небеса відчиняються і „сухий закон“ відступає. Запропонував випити по келиху мадери.

— Та це ж вино, може, краще не мішати? — засумнівався я.

— Ваню, мішати не гріх, гріх сумніватися. Ми, артилеристи, сумніватися не мусимо, а мусимо вести вогонь і знищувати ворога! Зрозуміло?

— Так точно! Мадера!

— Вперед!

Випили ми по келиху. Хороше вино, насичене, смачне.

— Ну як тобі, Ваню?

— Ой, ваша благородь, наче сонця шматок ковтнув. Од рота до шлунку зігріває і світить!

— Мадера, Ваню, — улюблений напій самого Распутіна А ти допивай-допивай, не залишай на сльози, — кажуть штабс-капітан. Та де там, залишиш.

Випив, закусили осетриною та ікрою.

— Тепер можна коньячку, — керує процесом Іван Іларіонович. Як людина військова, тільки головою киваю. Каже начальство коньяку, то коньяку.

Випили по чарці. Узяли по шматку поросяти, яких на столах був цілий виводок.

Шматок добрячий з’їв із хріном, у очах засльозилося, а язик запрацював!

— Ваша благородь, говорити можу! — кажу радісно штабс-капітану. Той киває, усміхається.

— Мадера, Ваню, кому хочеш язик розв’яже, а як іще коньячком зверху додати! І той, не захоплюйся дуже їжею, кажу ж, вона до землі тягне, а нам літати треба!

— Та такі ж столи багаті, як тут не захоплюватися! Господи, та я таких столів ніколи не бачив!

— Місцеве купецтво постаралося. Хочуть у постачальники армії влізти, а Великий князь у цьому питанні впливова людина. То скинулися торгаші. А тепер рому вип’ємо.

— А це що таке?

— Така горілка з цукрової тростини.

— А, це як у нас мужики з буряків женуть?

— Ну, десь так. Піратський напій, додає бадьорості.

— А звідки у Ромнах ром?

— Я список питва складав, яке мусить бути. Все дістали, навіть кашасу, але про те пізніше. Налий! — наказав він одному з офіціантів, і той аж побіг до нас, налив якогось прозорого напою, від якого тхнуло чимось схожим на буряковий самогон. — Ну, Ваню, за війну і ту її дивну якість, що когось вона вбиває, а когось збагачує!

Про що той тост, я не зрозумів, але як людина військова не дуже цим переймався. Мені сказали пити, я і пив. Ром той справді мене підбадьорив, аж танцювати схотілося.

— Ото, Іване Іларіоновичу, всім хороші панські зібрання, одне погано, ще не потанцюєш, як в селі. А мене цей ром аж підкидає!

— Підкидає, кажеш? Тоді ходімо! — хапає мене за руку і тягне кудись. Сходи, вниз, до підвалу.

— Що, знову шурпа? — здогадуюсь я.

— Танці! — шепочуть їх благородь. Стукає у якісь двері. — Це я! — каже комусь. Двері відчиняються, нас пропускає якийсь мурин. Я аж сіпнувся, бо зустріти у підвалі в Ромнах мурина — це вам не абищо! Проходимо далі, стає чутно музику. Дивну-дивну, я такої, Єлизавето Павлівно, ніколи і не чув.

— Що то воно?

— Негри, Іване Карповичу, негри!

— Чорні, як той на дверях? — здогадуюся я, бо про негрів чув.

— Той ще білий, а ось ці — антрацит! — кричить Іван Іларіонович і починає дивно вихилясувати у такт музиці. — Танцюй, Ваню, танцюй! — кричить він, сам починає стрибати і махати руками та ногами, наче божевільний.

А я став і стою наче вкопаний. Бо дуже вже музика незвична. У нас як на селі: баяніст грає, ну, ще скрипаль може, у місті — духовий оркестр. А тут наче і оркестр, але така музика, що голками штрикає. І негри ті — чорніші чорної землі, тільки очі білі! А що витворяють з інструментами! Зазвичай оркестрові музики — люди поважні та спокійні, знай собі дують у трубу чи на скрипці грають. А ці ж і стрибають, і прикрикують, і ноги викидають, головами трусять, тілом хилитають! Господи, цигани на святі порівняно з цими — сам спокій.

— Чого стоїш, Ваню? — кричить їх благородь, який вже у поті весь. — Танцюй!

— Не знаю як!

— Серце відкрий!

— Відкрив! Але все одно не знаю!

— Тоді віскі! Віскі йому! — закричав, і тут як з-під землі вискочив офіціант з келихом. Та великим. — Пий, Ваню, до дна і все відчуєш!

Ну, я і випив. Весь келих. Ковтнув і аж очі заплющив, бо ж міцне питво. Ото стою, крекчу, кривлюся, а потім відчуваю, що рука смикатися почала. Одна, потім друга, а далі й ноги пішли! Я очі розплющив і бачу, що сам смикаюся, як оті мурини! Єлизавето Павлівно, якби ви мене тоді побачили, то подумали б, що сам диявол у мене вселився! Ото так я сіпався! Стрибав, крутився, давав навприсядки, верещав, звивався, плазував! Наче чорт мені на потилицю сів і нумо гнати! Ті негри пострибали зі сцени, оточили мене і давай жарити, ще швидше, ще страшніше, не пам’ятаю, скільки то все тривало, аж поки впав я непритомний!

Отямився від того, що плескали мене по щоках. Очі розплющив, а це Великий князь стоїть переді мною, а я на диванчику розвалився, наче п’яний у холодній! Підхопився я, честь віддав члену правлячого дому. А князь сміється.

— Ну що, Ваню, виступити ти не зміг, але танцюванням своїм той гріх сповна спокутував, — каже Великий князь. — Диви, мужик мужиком, а витанцьовує, наче тільки з Парижа!

— Мені Іван Іларіонович серце наказали відкрити, ну я й відкрив! — доповідаю я. — А що то за музика така була, що як схопила та понесла, наче дикі коні?

— То, Ваню, джаз, новомодна музика з самої Америки, нею зараз у Парижі захоплюються. Матильда, знайома моя, почула і дуже захопилася. Бачу, і тобі сподобалося?

— Так той, за нутро ж бере, аж пробирає!

— Ну це я бачив із твого танцю, — усміхається князь. — Випити хочеш?

— Так точно!

— Чого?

— А що Іван Іларіонович порадить! Він сьогодні мій поводир у світі живильних напоїв!

— А випий-но, Ваню, холодного сидру, щоб спрагу втамувати. Пити ж хочеться? — питає штабс-капітан і подає мені кухоль здоровенний і холодний, аж пара по стінках виступила. Ну я і хильнув, до самого денця, щоб на сльози не залишати, бо ж я тепер артилерія, не абищо. Випив, поставив, утерся.

— Добре, Ваню?

— Як у раю, ваша благородь!

— Ще танцюватимеш?

— Як скажете, Ваша імператорська високосте!

— Молодець, нам такі солдати потрібні! — похвалив мене Великий князь, і аж тепло на серці зробилося.

А тут іще крики жіночі. Ну, не крики, а таке воркотіння, наче зграйка голубок до підвалу прилетіла. І справді, заходять десятка півтора дам, балакають, сміються, віялами помахують. І такі дами, що тільки глянеш на них, а кров аж кипить і тіло все наливається. Слабка людина, Єлизавето Павлівно, ох слабка, особливо коли спиртоузом оброблена і музикою розпанахана. Тоді вже все, не ти додатком своїм керуєш, а він тобою.

— Що це за янголи небесні? — спитав я хрипко.

— А це діви з найкращих закладів Варшави, — також хрипко пояснив мені їх благородь.

— Навіщо ж аж звідти везти? — трохи здивувався я.

— Бо, Ваню, полячки, вони найгарніші, — мрійливо зітхнув Великий князь.

І тут ушкварила музика. Негри ті такого завалили, „циганочку з виходом“ із гопаком та ще камаринським підперезану! І тут закрутилися всі, затанцювали, застрибали! І жінки, і чоловіки, і я грішний. Бо така вже музика, що прилипаєш до неї, наче муха до меду, прилипаєш і тонеш. Незчувся коли, а вже дивлюся — не просто я танцюю, а ще якусь дівку навколо себе кручу, із тих, із полячок. Дівка зі шкірою білою та ніжною, видно, що на сонці не печеться. Пахне від неї, наче від райського саду, сміється, лопоче щось по-своєму, звивається біля мене, наче змія. І так я розпалений, а тут іще мені гасу підливають, то горів, а то зараз вибухну. Ледь-ледь вистачило мені сил згадати про вас, Єлизавето Павлівно. Хоч Ви й кажете, що живемо ми вільно і кожен сам собі господар та пан, але я людина старорежимна, і мені важливо, що як уже живуть люди разом, то вірність одне одному тримати треба. Воля волею, а лад мусить бути. Не той лад, коли по голові тебе б’ють, а той лад, до якого ти сам головою своєю доходиш. Бо ж слабка людина, і як не буде себе за патли тримати, то швидко вниз покотиться, до тваринного стану, а то й далі.

Не впевнений, що оце все думав тоді. Скоріше за все, зовсім не думав. Бо ж музика та бісова, мурини очима блимають, полячки звиваються, оно Великого князя оточили, наче супостати витязя, спекотно стало, дивлюся, що починають дівчата одяг скидати, а під одягом тим такі тіла, що дерево — і те повстане, а я ж не дерево, жива я людина, Єлизавето Павлівно, ще й, дякувати Богові, при здоров’ї. Пропав Іван Карпович, уже висить на одній руці над проваллям гріховним, зараз поточиться і впаде у саму геєну вогненну, розпусти тілесної та хоті низчеревної. І впав би, і пропав би, але згадав, що на одній руці вишу, а друга вільна. Тут людина аморальна посміхнеться, подумає про своє, мені ж не до посмішок було, зрозумів я, що дві мені дороги: або напитися, або впасти до обіймів цих солодких. І вирішив я напитися. Кинувся до столів, одну чарку коньяку, ще одну, потім горілки.

Стою, дихаю важко, очі вирячив, язик висолопив. А потім наче пірнув кудись. Музика почала поволі стихати й уповільнюватися. То була така музика, наче суміш шаленого їжака з зайцем, який стрибав у всі боки і коловся, а то зробилася хвилями, які гойдали. У річках або ставках, Єлизавето Павлівно, таких хвиль немає, а ось у морі є. Коли лежиш на них із заплющеними очима, а вони тебе гойдають. Ох як же добре! І мене тоді почало гойдати, у теплій, блаженній тиші, поруч сирени стрибали, щось казали до мене, але я їх не чув, зовсім я нічого не чув, з одного боку наче там був, а з другого наче відгороджений якоюсь скляною стіною від усього, що там було. Іван Іларіонович уже чомусь до пояса голий, і дві білявки біля нього. Наче щось каже, а я нічогісінько не розумію, тільки киваю і посміхаюся, пливу по своїх хвилях. І відчуваю, як добре пливти, як добре вигинатися та пірнати!

Потім була темрява. Отямився я, коли вже танці закінчилися і розпуста теж. Хтось лежав під столами, хтось на майданчику для танців, мурини палили в кутку і гомоніли по-своєму. Я побачив Великого князя, якому, здається, було зле, але навіть у таку мить він зберігав урочистість та величність, притаманні членам правлячого роду.

— Вам чимось допомогти? — поспішив я прислужитися, але Великий князь тільки закрутили головою, якою вперлися у стіну.

Я озирнувся, щоб пошукати Івана Іларіоновича, коли побачив його на дивані одразу з кількома дівчатами. Всі вони міцно спали. Тут я почув заклик Великого князя і поспішив йому на допомогу, як учинив би на моєму місці і будь-який інший громадянин нашого Отєчєства. Приніс князю холодної води та чистий рушник. Князь мужньо переносив примхи тіла, а мені дуже не хотілося, щоб щедра Роменщина запам’яталася Великому князю оцим поневірянням.

— Ваша імператорська високосте, а хочете наче заново народитися? Як пани кажуть, почати життя з чистого аркуша?

Великий князь здивовано подивився на мене.

— Ваню, мені погано, ти що — не бачиш?

— А хочете за годину бути свіжим та тверезим?

— Як це?

— Ходімо зі мною!

— Добре, тільки штабс-капітана візьми, — наказали Великий князь.

Я ледь витяг Івана Іларіоновича з-під жіночих тіл, потім ще довго приводив до тями, не дуже успішно, аж поки Великий князь облагодіяв свого ад’ютанта десятком ляпасів і примусив прокинутися. Звісно, я б ніколи не наважився давати ляпаси пану офіцеру, навіть задля його користі. Ми утрьох вийшли через чорний хід у двір повітового управління. Вже було темно, я ледь знайшов візника, і ми поїхали до Гармашевських лазень на Сулу. Коли приїхали, там уже збиралися зачинятися, бо випровадили останніх відвідувачів, але коли почули, хто у гостях, то одразу ж запросили. Слуги підкинули дров і запевнили, що хвилин за десять у лазні буде як треба. За цей час я допоміг Великому князеві і штабс-капітану роздягтися, а також просив не втрачати бойовий дух. Кілька разів зазирав усередину, і коли відчув, що лазня нагрілася, то запросив до парильні.

— Ваню, мені й так погано, яка ще лазня! — поскаржився князь, але я попросив почекати хвилин п’ять. Сам хлюпнув води на розпечене каміння, аж дихати важко стало.

— Ваню, та це ж пекло! — знову поскаржився князь, а штабс-капітан застогнав.

— З цього пекла дорога до раю! Обіцяю вам, Ваша імператорська високосте! А як не відчуєте раю, то привезіть сюди найбільшу гармату, обкладіть мене порохом і запустіть у небо, щоб не обіцяв зайвого!

— Ох, Ваню, важко!

— А потім як же легко буде! Іван Іларіонович про крила казав, так ото крила і виростуть!

— Крила! Крила! — жалісно застогнав штабс-капітан, який ніяк не міг отямитися.

— Може, досить, га, Ваню? — спитав Великий князь згодом.

— Ще трохи, Ваша імператорська високосте! — попросив я, бо в цій справі головне дотримуватися правил, інакше все змарнується.

— Ваню, помираю!

— Сутінки, Ваша імператорська високосте, чорнішають перед світанком!

— І називай мене просто князь! Без спіднього сидимо, яка вже тут високість!

— Слухаюсь! Ще трошки, князю, зовсім трошки!

Дивлюся, він уже весь потом у два пальці вкрився, аж ріки по ньому течуть, а я сухий сиджу. Туго з мене піт виходить, уже не знаю чому. Мені ще хвилин п’ять посидіти, але ж тепер я людина військова, то живу не задля себе, а заради батьків-командирів. А їм уже пора з лазні. Підхопив я штабс-капітана під ліву руку, а князя під праву.

— Вперед! — кричу.

Як побіжимо ми, двері одні відчинили, другі, вибігли на вулицю, там князь зупинитися хотів, віддихатися, але не можна зупинятися! Далі вибігли на дощатий причал та як стрибнули у воду! Ох Сула благословенна! А ще ж біля лазні струмок холодний із дна бив. Така тут вода холодна, що аж ноги зводить, обпікає, наче вогонь.

— О-о-ох! — аж закричав Великий князь, і штабс-капітан умить отямився. Почав кричати, що тоне, бо, як виявилося, плавати не вмів. Але ж я поруч, виштовхнув Івана Іларіоновича до причалу, допоміг Великому князю вилізти. Стоять вони, дихають важко, очі аж трохи вирячені, головами крутять.

— Ну то як? Нове життя чи не нове? — питаю.

— Ваню, нове! Тільки холодно! Нумо ще в парильню! — наказав Великий князь, і гріх його було не послухатися.

Побігли в парильню, ще посиділи. Вже їх імператорська високість не скаржилися, сиділи сумлінно, а коли я сказав, то побігли і пірнули. Гарно так, головою вперед, і так уміло у воду ввійшли, що ані бризки, та й хвиль майже не було. Штабс-капітан стрибати злякався, але я його штовхнув, бо ж без цього пірнання не треба і до лазні ходити. Штовхнув, стрибнув слідом, з води виловив, дивлюся, а їх благородь уже самі потроху плавають. Тут Великий князь закричав.

— Судома! Судома! — і під воду пішов.

Ну, це не дивно, що судома, вода ж холодна. Пірнув я, допоміг виплисти та на берег вилізти.

— Ви, князю, п’яткою по землі, п’яткою! — порадив я. — Найкращий спосіб від судом.

Їх благородь гупнули кілька разів, усміхнулися, минула судома.

— Слухай, Ваню, а щось їсти хочеться, випити хочеться! — аж скрикнув Великий князь.

— Аякже! Життя тільки починається! Вже вибачайте, у нас особливих минтусів, як ото були, немає, їжа проста, мужицька!

— Та я зараз і чорта з’їм! Давай!

Пішли ми до зали, а там уже на столі смажене сало, яєчні з півсотні яєць, картопля смажена і варена, оселедець із цибулькою, огірки малосольні, капуста свіжа, вареники чотирьох видів, свинина копчена, коропи смажені, лящі в’ялені, узвар холодний і сулія напою від Юхима Трикурки.

— Дозвольте, князю, мені стіл вести, — смиренно попросив я.

— Не тільки дозволяю, але й наказую! — рикнув князь.

— Ну, тоді прошу по шматочку оселедця, в олії вимоченого, вжити! — сказав я і налив усім по чарці Трикурчиного напою. — Як кажуть у нас у селі, сам п’ю, всіх запрошую і приклад подаю!

Сказав і почаркувався з Великим князем, а штабс-капітан поспішили випити.

— Не можна так, штраф, — налив йому знову. — Хто з тостувальником не чаркувався і випив, тому вира.

Ще налив їх благороді.

— Пити треба за правилами. Ну, за нашого вельмишановного гостя!

Тут уже правильно випили, ніхто не поспішав, усі зі мною почаркувалися.

— Ваню, а що це за амброзія? — спитали Великий князь.

— Це настоянка місцева, на травах. Подвійна перегонка, лікарські рослини, не так для пияцтва, як для зміцнення здоров’я і прикрашання життя!

— Смачна, зараза! — каже штабс-капітан, який уже дві чарки випив.

— Зараз пропоную ось сальце смажене намастити сметаною з хріном. Це підвалини нам міцні будуть для подальшої гулянки!

Собі поклав шматок добрячий, намацюлив щедро, вкусив. Райське задоволення прямо. Запекло у роті, сльози на очі навернулися, бо хрін тут ядучий. Он аж закахикалися і Великий князь, і їх благородь. Я їм по кухлю узвару подав, вони випили, головами закрутили.

— Ну що ж, шановне панство, — підвівся я, налив по чарках. — Сам п’ю, всіх запрошую і приклад подаю, а як мало буде, то ще збігаю!

Цього разу вже ладом усе було, ніхто випивати не поспішав, чинно почаркувалися, тоді вже перехилили. Випили, аж покректують від задоволення, огірочками хрумають, копченою свининою заїдають.

— А той, Ваню, добре ж як, — кажуть нарешті Великий князь, і від цих слів серце моє переповнюється великою радістю, бо хіба ж, Єлизавето Павлівно, не для того ми живемо, щоби радувати улюблене начальство, а тим більше членів правлячого дому!

— Яєчню прошу, з цибулею та печерицями.

А там яєчня у три пальці завтовшки і на величезній пательні. Порізав її і поклав у тарілку шановному панству. Їмо, аж лящить. Тобто це у штабс-капітана, а Великий князь зберігає урочистість навіть у такій буденній справі. Знову я налив настоянки, холодної, з погреба.

— Що ж, сам п’ю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану! — накручую я тост. Сміються гості. Почаркувалися, випили.

— Наступний тост, Ваню, я кажу, — попросив їх благородь.

До наступного тосту ми картопельки смаженої з верченою печенею та гірчицею поїли. Ось штабс-капітан підвівся. То і підвестися не міг і балакати, а то стоїть, хіба хитається трохи.

— Сам п’ю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, так ще збігаю, як грошей немає, так дістану, а як вип’ю, то нікого не боюся! — отаке проголосив. Великий князь аж засміявся.

— Молодець який! Хороший у мене ад’ютант, га, Ваню?

— Найліпший, Ваша імператорська високосте!

— Просто князь, Ваню, просто князь.

Знову випили. Трохи закусили. Відчуваю, як пішла важкість по організму. А їх же благородь казали, що треба крил.

— Вельмишановне панство, прошу до парильні, — запропонував я.

— А треба? — засумнівався штабс-капітан.

— Дуже!

Прийшли ми до парильні, а там уже справжнє пекло, хіба що чортів немає. Але як води хлюпнув, то і ці ввижатися почали.

— Піду я, — за хвилину каже Іван Іларіонович, який сидів весь у поті, наче водою облитий.

— Залишите свого командира? — жахнувся я.

— Сиди, — наказали Великий князь, які теж були весь у поті, але мужність і силу волі, притаманні члену правлячого дому, зберігали.

Просиділи ще кілька хвилин. Дивлюся, вже і Великий князь сумніватися почали.

— Вперед! — крикнув я.

Побігли ми на берег. Штабс-капітан знову згадали, що плавати не вміють, хотіли залишитися, тільки ніжки помочити, але так не можна, штовхнув я їх, а Великий князь знову пірнули, та красиво так, наче ото ластівка до води полетіла. Я по-простому стрибнув, випірнув, допоміг штабс-капітанові, вилізли, стоїмо і тремтимо, наче очерет на вітрі. Ще разок до лазні сходили, потім стоїмо на березі.

— Ваню, знову ж наче за стіл і не сідали! — дивується Великий князь.

— Тоді прошу!

Пішли ми за стіл, а нам подають горщики.

— Що це, Ваню?

— Це, князю, борщ, головна українська страва.

— Борщ, зараз? — дивується штабс-капітан. — І взагалі я перших страв не люблю.

— Це не просто борщ, а борщ настояний!

— Це ще як? — недовірливо питає їх благородь.

— Борщ, як той ваш коньяк, одразу гріх їсти. Борщ мусить постояти, охолонути і смак узяти. Тільки невігласи так роблять, що зварили борщ та їдять одразу. А православні християни зварили і залишили у пічці, щоб він там доходив. А коли дійде, тоді подають дорогим гостям. Зі свіжим хлібом, часником та сметаною. Сметани добрячу ложку в борщ, а часником скоринку натираємо.

— У часнику запах грубуватий, — каже штабс-капітан. — Дами не люблять.

— Дами не люблять, коли у чоловіка висить, наче каторжник на шибениці, а часник чоловічої сили додає, — кажу я не для того, щоб учити начальство, бо воно і так вченіше мене у сто разів, а задля застільної бесіди. Дивлюся, Великий князь повторює за мною. Сметану кинув, хліб часником добряче натер. — Ну, тепер можна і під гаряче сказати.

— Ваню, я скажу, — несподівано мовив Великий князь.

— Вважатимемо за честь! — Я аж підскочив і налив чарки.

Великий князь підняв свою.

— Сам п’ю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану, як вип’ю, то нікого не боюся, а на одній сулії не зупинюся!

— Браво! Браво!

Ми почаркувалися і випили. Я перемішав сметану і потягнув ложку борщу. Не оту ложку металеву, як у панів, а добрячу, розмальовану дерев’яну ложку, якою взяти борщу можна було на весь рот. Вкинув, жую, а воно ж смакота. Коли дивлюся: штабс-капітан розчервонівся, закахикався, Великий князь теж важко дихають.

— Ваню, наче розпечену смолу в пеклі жуємо! — каже Іван Іларіонович.

— А який же борщ без гострого перцю? — дивуюся я. — Перець цей мусить горлянку пропекти, щоб уже більше нічого вона не боялася.

Ще по одній, я сказав тост. Доїли борщ, не простий, а з реберцями, молодими, ото пообгризати можна хрящі. Ще по одній, казати тост зголосилися їх благородь, але вже після „і приклад подаю“ безнадійно заплуталися, та й стояли ледь-ледь, хиталися, наче берізка у полі.

— Так, Іване Іларіоновичу, щось ти здав. Мабуть, доведеться відправити тебе на фронт, бо штабне життя тебе розхолодило, — зітхнув Великий князь. Ад’ютант намагався щось заперечити, але ще більше заплутався у словах і ледь не впав. — Уклади його, Ваню, хай відпочиває.

— Слухаюся!

Поклав їх благородь на лавку, а з Великим князем продовжили частування. Тости говорили по черзі, і жодного разу їх імператорська високість не збилися! Потім ще до парильні пішли. Пірнули. Поплавали у холодній воді, вилізли, стоїмо дихаємо нічним повітрям. Комарі б на нас напали, але господар лазні якісь трави палив, димом відлякував.

— Ех, Ваню, добре як.

— Добре, князю, — погоджуюсь. — Але далі ще добріше буде. Прошу до столу.

Ще випили по три, обов’язково з тостами, і знову Великий князь не схибив! Коли чую, голоси. Ага, купецтво роменське розстаралося на свято. Ось заходять Михась Відпусти та Василь Вареник — найперші у Ромнах музики. Один у барабан і в бубон б’є, а другий на гармоні грає. Михася Відпусти так звуть, бо якось він із одною жіночкою пішов погуляти. Воно ж музикам це легко, бо по святах вони працюють, а там, де свято, там і наливають, а де наливають, там жіночки веселі збираються. Раніше у гречку стрибали, але як кукурудза з’явилася, почали до кукурудзи ходити, бо висока вона, тінява, затишно в ній, наче в хаті. Ну ото пішов Михась із дівкою, вляглися відпочити. А тут господар кукурудзи їде. Бачить, щось біле блимає серед кущів. Подумав, чи свиня якась потраву чинить, чи злодій якийсь. Та й пальнув із рушниці сіллю. І сіль посікла Михасю філейні частини. Заверещав він, смикнувся тікати, але така дивина в нього вийшла, як у собак буває, коли налякають їх. Смик-смик — і на місці. „Відпусти! — кричить — Відпусти!“. А жіночка сама перелякалася страшенно, не розуміє, що сталося, кричить: „Та чи я тебе тримаю!“. Тут господар у кукурудзу зазирнув. А там чудовисько о чотирьох ногах і чотирьох руках, сраки теж дві, як і голови. Кричать, про допомогу благають, а роз’єднатися не можуть. Довелося до села везти та у великий чан садовити і теплою водичкою відливати. Коли роз’єднали їх, то чоловік тієї жіночки надягнув Михасю на голову барабан і бубон. Довелося нові купувати. Ото і став Михась Відпусти, інакше й не звали.

А Василя Вареника назвали так, бо колись перечепився він на станційному буфеті з одним торгівцем. Чогось почали вони сперечатися, які вареники кращі: ті, що на воді, чи ті, що на парі. Василь за парові стояв: паровий вареник — то біла кістка, шляхетне панство і офіцери серед вареників, а водяні — так собі, для ледарів наїдок. Але торгівець був інакшої думки, вихваляв водяні вареники, а парові лаяв. Василь приніс із трактиру порцію парових, щоб переконати торгівця, а той відкусив трохи і сплюнув, сказав, що гівно ніколи не їв і не їстиме. Василь йому спересердя у пику дав. А торгівець йому на голову горщик із варениками одягнув. Ото і став Вася Вареником.

— Можна, Іване Карповичу? — питаються.

— Заходьте. А де решта оркестру?

— Решта лежать біля трактиру, сплять, бо перебрали. А ми ось на ногах стоїмо, — кажуть, і видно, що стоять лише тому, що удвох, спираються один на одного.

— А зіграти зможете?

— Зможемо.

— Веселого?

— Веселого.

— Такого, щоб наче чорти на вилах підкидали?

— Підкинуть!

— То давай!

Всілися вони, інструменти підготували, князь на них дивиться скептично. А вони сутужні якісь.

— Зрозумів! — киваю. Налив хлопцям по чарці, наклав на тарілку закуски, підніс. Випили вони. Хлібом занюхали. Заграли. Спочатку нескладно трохи, бачу, що кривиться Великий князь. Але тут же, як у парильні, почекати треба. Оно хлопці розігрілися, швидше заграли, штабс-капітан прокинулися, вже і я підхопився, бо ж не можна сидіти під таку музику! А тоді вже і Великий князь із місця як зірвався та як затанцював!

Ну й почалося. Танці, пісні, настоянка рікою, ще двічі у парильню ходили, по настоянку ще посилали. Потім феєрверк був, знов-таки купці хотіли висловити повагу правлячому дому. Ну й закрутилося, Єлизавето Павлівно, таке, що хай Бог милує. Далі пам’ятаю я шматками. Що полягали спати лише по обіді. Прокинулися вранці. Знову свято. Вже без коньяків, французьких страв, шампаню, полячок та негрів, а у лазні, з їжею простою і музиками. Парилися, пірнали, танцювали, пісні волали. Наступного разу коли прокинувся, їхали вже у потязі. Ну, думаю, дякувати Богові, поїхали нарешті на фронт, кров за Отєчество проливати.

Тільки очі заплющив, коли будять.

— Іване Карповичу, Бахмач! — кажуть мені.

Я усміхнувся, бо згадав, що в цьому місті зустрів Вас, Єлизавето Павлівно. Подумав про те, наче у раю побував, а потім умить у пеклі опинився, бо як заболить голова! Сухо у роті, наче в пустелях Туркестану! Голову руками обхопив, бо таке враження, що ось-ось розвалиться.

— Вставайте, Іване Карповичу! — смикає мене хтось наполегливий.

— Не можу, не чіпайте мене! — стогну я.

— Дворянство і купецтво Конотопського повіту вас чекає! Урочисте відправлення добровольців!

— Великий князь же відправляє.

— Великий князь наказав і вам готуватися!

— Не можу, — зітхаю я. — Захворів я.

— Так у нас ліки є, Іване Карповичу, — трясуть мене. Розумію, що не відчепляться, але немає в мене сил, щоб підвестися. — Іване Карповичу, швидше! Часу небагато залишилося.

Розплющую очі, хлопець якийсь переді мною. Тримає тацю, а на ній чарка горілки і огірок на тарілочці малосольний. Як побачив я ту кляту горілку, то аж здригнувся, відсахнувся, наче від нечистої сили.

— Води! Води дай! — простогнав.

— Води Іван Іларіонович наказав дати лише після того, як горілочки вип’єте і огірком закусите, — каже хлопець.

— Так точно! — гримить штабс-капітан і забігає в купе. — Ну ж бо, Ваню, підводься! Часу немає розлежуватися, Велика війна почалася!

Я подивився на нього і аж рота роззявив від здивування. Бо їх благородь були в мундирі, виголені, з помитим волоссям і виглядали так, наче позаду не було ані підвалу повітового управління, ані лазні на березі Сули.

— Давай, давай, Ваню!

— Не можу, ваша благородь. Мертвий я, — чесно зізнаюся.

— А ти випий!

— І думати не можу про цю горілку, не те що пити! — вже злякався я.

— А ти не думай, ти візьми і випий. Просто ж! Давай!

— Не можу!

— Це наказ! Заради государя імператора!

І що мені залишалося, га, Єлизавето Павлівно? Я ж тепер військова людина, для мене наказ — святі слова, обов’язкові для виконання. Узяв чарку і випив. Ще коли пив, то думав, що от зараз усе і виблюю.

— Ковтай, ковтай! — втрутився штабс-капітан, і я ледь ковтнув. — Огірок! — Я закусив. — Тепер дихай глибоко! — І я дихав. Іван Іларіонович почекав хвилину, а потім зазирнув мені в очі. — Ну як?

Я перелякано прислухався до організму. Воно ж, Єлизавето Павлівно, у кожній справі важлива звичка. Ото якщо ти щодня верхи їздиш, то добре їздиш, якщо щодня стріляєш, то добре стріляєш. А якщо випиваєш частенько, то і до цього звикаєш. А я ж, як Ви самі знаєте, пиятикою не захоплювався, хіба що міг чарку ввечері випити. А тут же — як ото панотця за плуг поставити. Не витримало тіло, а голова так взагалі.

— Ну, Ваню, як?

— Та той, — скривився я, а потім несподівано відчув, що наче й попустило трохи. Те саме пекло, але полегшало.

— Краще?

— Краще.

— Тоді ще чарку.

— Не можу!

— Це наказ!

Випив. Уже й не закусював.

— Тепер причепурися, ось твій одяг. За п’ять хвилин мусиш бути готовий.

— А як там Великий князь?

— Не хвилюйся, я його вже оживив. Поспішай, конотопське дворянство нас чекає.

— Це промову треба казати? — злякався я, бо язик був наче заснулий короп і в голові аж гуло.

— Промову скаже князь, швиденько, потім оркестр грає марш, новобранців садять у потяг, а ми вирушаємо за місто, де відбудеться бенкет.

— Знову пити? — жахнувся я.

— Ваню, це війна! Будь мужнім!

Ну я й був. Вистояв мітинг на вокзалі, навіть ні разу не впав, хоч паморочилося. Просили мене закликати громадян іти добровольцями, але що я міг у такому стані сказати, коли почуваюся на межі, ось-ось піде з мене горілка назад. Сказали і без мене, оркестр заграв, добровольців стали вантажити у вагони, а ми поїхали за місто. У маєток якогось місцевого пана, де відбувся бал на підтримку нашої звитяжної армії. Спочатку все пристойно було, випивали і закусювали, а закінчилося знову все лазнями, дівками, феєрверками та танцями. Знову все закрутилося, і далі нічого не пам’ятаю. Коли наступного разу прокинувся, вже й не знав, що за день. Сказали мені, що до Ніжина їдемо і там теж нас зустрічають урочисто. Я вже без умовлянь випив три чарки поспіль і тим урятувався від страшного головного болю. Потім іще мітинг, де я, Єлизавето Павлівно, зганьбився, бо впав із трибуни, добре, що підхопили мене, аби на бруківку, то розбився б. Далі поїхали кудись, знову пили і танцювали. Мабуть, дуже багато, бо геть нічого не пам’ятаю, поки оце отямився у шпиталі в Києві.

Тут добре, лікарі мене доглядають, годують курячим бульйоном та чаєм. Кажуть, що Великий князь трохи підірвав здоров’я і поїхав на Кавказ, водички попити. Як же його і не підірвати, здоров’я те, коли ось такий сполох патріотизму і всі бажають проводити новобранців на фронт! Туди, сподіваюся, скоро вирушу і я, бо вже руки сверблять бити ворогів нашого Отєчєства. Сили потроху до мене повертаються, голова вже не болить, невдовзі буду придатний до воєнних подвигів. Відчув, як же добре не пити, як добре тверезому, коли язик та руки слухаються, коли голова не болить, в очах не чорнішає, а ноги самі по собі танцювати не починають. Їй-бо, рай! Тут іще чаю принесли, та не просто чаю, а з білим хлібом та маслом! Ще й цукор-рафінад. І не пайкою, а насипом, їж скільки хочеш. А ще ж лежу сам у палаті, ліжко в мене панцирне! І лікарі до мене тічкою ходять, усе піклуються, чи добре почуваюся. Спитають і просять журнальчика з моїми пригодами підписати, кажуть, що після того, як вирішив піти я добровольцем, популярність моя зросла і всі мене дуже люблять. Я підписую, питаю, коли мене випишуть, а лікарі кажуть, що Великий князь наказав добре мене вилікувати, бо ж слабкі на війні не потрібні.

Вибачте, що написав оце стільки багато, але виклав усе, що зі мною трапилося, точніше, те, про що запам’ятав. Тепер ось закінчую лист найкращими побажаннями, передавайте привіт Моніці та Уляні Гаврилівні. Обіцяю писати й далі, а також не пити, бо дуже виявився я заслабким для цього. Ваш Іван Карпович».