Найкращий сищик імперії на Великій війні

Два монологи, або Сміятися краще останнім

Криму я тихенько провів усю весну, а коли настала літня спека, то попросився у гори, де було прохолодно. Познайомився з татарськими пастухами, що випасали череди овець на яйлах, у великих гірських степах, поїхав туди, щоб лікувати легені свіжим молоком. Жив разом із пастухами, гуляв то лісами, то яйлами, пив джерельну гірську воду, їв овечий сир, попивав вино, яке передавали мені друзі-лікарі. Засмаг, схуд, набрався сил, залікував рани. Військова контррозвідка про мене після історії з Піменовим наче забула, я ж намагався про себе не нагадувати.

Розумів, що ідилія ця може скінчитися у будь-який момент, і не здивувався, коли одного дня разом із пляшками вина та хлібом мені передали з узбережжя записку. «Іване Карповичу, прошу прибути Вас завтра до готелю „Чаша“ в Алушті. Номер сімнадцятий. Капітан Форсов», — було написано красивим рівним почерком. Я кинув записку до багаття. Капітана Форсова я запам’ятав добре ще з тієї зустрічі у Москві, після якої рушив на фронт. Нова зустріч з ним не віщувала нічого доброго. Але я вже так звик до неприємностей, що особливо не хвилювався. Сказав пастухам, що завтра їду, мабуть, надовго. Вони, такі вже гостинні люди, зарізали і засмажили ягня, ми добре посиділи з вином, а зранку я вже вирушив верхи до Алушти.

Одягнений був по-татарськи, засмаг, відпустив бороду, папаху натягнув на очі, ніхто б мене і не пізнав. Спустився до Алушти з гір, спитав про готель «Чаша». Він був у Професорському кутку, курортному передмісті Алушти. Поїхав туди, обдивився все навколо. Основна будівля з більшістю номерів і ще кілька будиночків по два-три номери. Сімнадцятий номер розташований в одному з таких будиночків, що ховалися серед дерев невеличкого саду. Переліз через огорожу і ніким не помічений пройшов до потрібного номера на першому поверсі. Другий поверх стояв порожній. Мабуть, через війну, відпочивальників було не дуже багато. Я постукав.

— Увійдіть, — почувся голос Форсова. Я зайшов. Капітан був у цивільному. Побачив мене і спочатку не впізнав. Потім засміявся.

— О, Іване Карповичу! Багатим будете.

— Ваші слова та Богу у вуха, Ваша благородь.

— Заходьте, сідайте, — запросив він мене, а сам зачинив вікна у номері.

Я пройшов і сів на стілець, що стояв перед робочим столом. Форсов усівся за стіл, розкрив шкіряну теку, дістав звідти купу аркушів, задоволено розклав їх перед собою, всміхнувся, подивився на мене. Він був у піднесеному настрої, через це мені було дуже неприємно.

— Що ж, Іване Карповичу. Пам’ятаєте, в останню нашу зустріч я казав, що цікава ви людина і я обов’язково вами займуся? — почав Форсов. — І я зайнявся, хоча не знайшов розуміння свого керівництва. Вони були впевнені, що взяли вас, наче бика за ніздрі, і міцно тримають. Мені теж так здавалося, але потім, Іване Карповичу, я запідозрив, що щось тут не так. Що ви ж дуже хитра людина, найкращий сищик імперії, самородок, переможець усіх відомих злодіїв, і ось вас прихопили і тримають на гачку, а ви не смикаєтеся. І я вирішив, що, можливо, ви просто хочете, щоб усі вважали, наче ви на гачку. Я дуже багато думав про вас, Іване Карповичу, і якось уночі мені відкрилося: коли ти вважаєш, ніби виграв у Івана Карповича, то це означає лише одне — ти програв!

— Вибачте, ваша благородь, щось я нічого не розумію.

— Розумієте, Іване Карповичу, добре розумієте! І от я став думати не з позицій того, що ми вас прихопили і тримаємо, а з позицій того, що вам із гачка треба зістрибнути. Що б ви робили для цього? Перш за все ви спробували б відвести удар від ваших дівчат на хуторі. Я так розумію, вас же ними шантажувало керівництво і контррозвідки, і охранки! Як це зробити? Треба переконати нас, що дівчата з хутора для вас неважливі. І ви охоче стрибаєте у гречку з Грунею, яку під вас підсовують мої колеги. Вони радіють і тріумфують, бо ж вважають, що тепер тримають вас під ковпаком, ще щільніше, аніж раніше. Але ж я знаю, що коли хочеться думати про тріумф над вами, треба розмірковувати про те, де ми програли. Бо ви майстер оманливих ходів! І якщо подивитися з цього боку, то виходить же прекрасна комбінація!

— Хто виходить? — перепитав я.

— Комбінація, Іване Карповичу, комбінація! Набір ходів. Ви побачили нашу наживку у вигляді Груні і охоче проковтнули її, але тільки тому, що вели свою гру!

— Груня дуже приємна жінка... — почав було я.

— Іване Карповичу, коли я зрозумів усе це, я вам аплодував! Це ж треба — так використати на свою користь зброю, спрямовану проти вас! Ви починаєте палкий роман із Грунею, пишете покаянного листа Єлизаветі Павлівні, яка влаштовує зразкову сцену ревнощів і пориває з вами відносини. У начальства жодних підозр, все й так зрозуміло для їхніх мізерних особистостей. Старому собаці засвербіло в сраці, Іван Карпович закохався у молоду дівку, що виходила його після поранення, і забув про все. Жодних підозр, тим більше, що Єлизавета Павлівна так добре вам підігрувала! З нею ви не зустрічалися, ваше листування ми відстежували, якось домовитися ви не могли. Отже, це була не гра, все відбувалося насправді! Пристаркуватий дядько, наляканий смертю, припав до молодухи, забувши про жінку, про доньку і про хутір! Класична картина! Але за всім цим моє начальство не помітило того факту, що ви зістрибнули з гачка! Принаймні частково! Ви ж побили наш головний козир — хутір — тим, що він тепер вам і не потрібний!

— Та потрібний, тільки мене не хочуть там бачити! — поскаржився я.

— Але моє начальство і не помітило, що втратило вас! Сенсом вашого життя стала Груня, наша шпигунка. Ви ж були так закохані в неї, а ми так міцно тримали вас через неї і її через її брата! Знову тріумф, повна перемога, але то лише позірно. Насправді ж ми програли! Бо Груня у наших руках була битим козирем. Вам було наплювати на неї, і коли б ми спробували шантажувати вас уже нею, то у нас нічого б не вийшло. Ви знали, що вона шпигунка, що вона працює на нас, і в будь-який момент могли нею пожертвувати. Замість важеля впливу у нас в руках залишилася дуля!

— Я любив Груню...

— Про це далі, Іване Карповичу, про це далі! — він зареготав у крайньому збудженні. — Бо несподівано ваша красива комбінація почала руйнуватися! У справу втрутилися почуття. Не думаю, що ваші. Ви ж найкращий сищик імперії, надлюдина з кам’яним серцем, ви б не досягли таких успіхів, якби були підвладні жалюгідним пристрастям! Думаю, що це Груня закохалася у вас. Закохалася по-справжньому, зі всією серйозністю. Вона натура схильна до самопожертви, і не виключаю, що вона зізналася, що працює на нас. Я навіть впевнений у цьому! І хотів би я бачити ваше обличчя, Іване Карповичу, під час цього зізнання! Це не було обличчя щасливої людини, бо таку красиву комбінацію, яку ви вкрай ефектно провели, тепер зруйновано. Вивівши з-під удару жінок із хутора, ви тепер мусили піклуватися про Груню. Одна справа, коли вона була шпигункою при вас, а інша — коли закохалася, у всьому зізналася, тепер ви стали відповідальним за неї! Бо ж я знаю цей ваш пунктик — заступатися за жінок, особливо за тих, які вас кохають. Ви їх жалієте, ви не можете їх образити, нашкодити їм. Це було у ваших історіях, які я читав, було й пізніше. Узяти хоча б той випадок у Юзівці, де ви вступилися за артистку, яку побив Піменов. Ви ризикували життям, бо він був п’яний, оточений своїм охоронцями, але ви все одно полізли захищати якусь зовсім незнайому вам жінку! Це багато чого про вас пояснює, Іване Карповичу. До речі, ви знаєте, що та актриса невдовзі загинула?

— Загинула? Як? — Я аж за серце схопився.

— Не треба прикидатися дурнем, Іване Карповичу. Думаю, що ви знаєте про її страшну смерть. Але про те згодом. Поки ж повернемося до Груні. Вона стала новим гачком для вас. Вам довелося розробляти нову операцію, як вивести з-під удару тепер і Груню! Ви пішли вже знайомою дорогою. Удали, що забули про Груню, як тільки дізналися про смерть тої артистки, Анастасії Кольцової. Мабуть, і волосся на собі рвали, таку трагедію влаштували, і поїхали до Москви. Чесно кажучи, я тоді вам повірив. Начальство взагалі було впевнене, що ви їдете мститися, вбивати того дурного фабрикантського сина. І ви ж так красиво підтверджували, що саме це і збираєтеся робити. Остаточно пустилися берега, пішли вбивати Полозова, ми вас уже чекали, щоб арештувати. Я був проти, я хотів продовжити гру, але у вас, Іване Карповичу, якісь дуже впливові вороги, вони хотіли вашої крові просто там. Тоді я пішов вас арештовувати, я ж думав, що ви збожеволіли від горя, що ця Анастасія була вашим справжнім коханням, яке ви приховували. Я почув крик фабриканта, ми забігли, розраховували стати свідком сцени вбивства чи хоча б замаху. А замість цього ви посміялися з нас. У вас навіть браунінга з собою не було! Мені ні з чим було вас арештовувати, я зрозумів, що ви просто знущалися над нами, виставили дурнями! Ну і я зірвався, сказав трохи більше, аніж варто було. Я бачив, що чим більше я говорю, тим більше програю. Я не міг залишити останній хід за вами, тож сказав, що відправлю вас на фронт. Начальство було тільки за, ваші недруги тільки і мріяли, щоб знищити вас. Ну ви і пішли на фронт. Але і тут ви примудрилися використати наш удар собі на користь! Ми самі допомогли вам порвати з Грунею, віддалитися від неї і тим самим вивести з-під удару!

— Груня — молода дівчина. Я застарий для неї, — зітхнув я.

— Далі ваші пригоди на фронті. На жаль, нам там було складно відстежувати вас. Це почалося під час вашого перебування у тилу німців у Східній Пруссії. У Львові ми більш-менш контролювали вас. Чесно кажучи, вся ця операція з іконою, а її я навмисно вивчив дуже докладно, мене вразила. Я остаточно переконався, що маю справу з надзвичайно талановитою людиною, майже генієм. Тому я хотів не спускати з вас очей, коли ви знову опинилися на фронті. У вашому батальйоні були наші люди, але той п’яниця та еротоман Ліпський не пускав їх до себе у бліндаж, і про що ви там балакали, нам невідомо. Потім, незважаючи на наш наказ, вас викликали до штабу армії. Ці армійські генерали зневажають контррозвідку. У вас було якесь секретне завдання, подробиць я не знаю, але так розумію, що ви знову продемонстрували себе з найкращого боку. Вже після відставки Сіверса ми спробували його допитати, але він вилаяв нас і заявив, що ми не варті й волосини з вашої голови, і нічого про вас він не скаже. Ви вмієте вразити людей, Іване Карповичу.

— Пан генерал — дуже поважна людина... — почав я, і вкотре мене перервали.

— Ви повернулися поранений. Вас знову відправили до Криму. Груні вже не було поруч, і ви зробили все, щоб вона не з’явилася. Почали ходити до будинків розпусти, спати з відпочивальницями та медсестрами, всіляко демонструвати, що пірнули у блуд. Наші агенти переказували нам ваші розмови про те, що людина, коли побачить смерть близько, потім уже не може зупинитися на одній жінці, а хоче нових і нових стрибків у гречку. Ви затіяли все це, Іване Карповичу, щоб віддалити від себе Груню, так само, як раніше віддалили Єлизавету Павлівну, і це знову не викликало підозр!

— Слабка людина, ваша благородь, слабка! — зітхнув я.

— Авжеж, слабка. З ким не буває. Моє начальство дуже добре вас зрозуміло і з великим задоволенням читало доповіді про ваші походеньки. Але ж вони не бачили головного! Того, що ми залишилися без козирів! Зовсім! Ну, хіба що окрім прямої загрози вашому життю. Але це був досить хиткий козир! А тут іще моє керівництво вирішило заробити. Цей вискочка Піменов, товариш Распутіна, який щедро платив за наше прикриття, схотів собі за охоронця саме вас. Це теж цікава історія, так, Іване Карповичу? Він же був хворий на голову, цей Піменов! Таке витворяти і запросити собі в охоронці найкращого сищика імперії! — Форсов жадібно зазирнув мені в очі. Я знизав плечима, зітхнув, визнаючи свою дурість перед очима начальства.

— Він був гравець, він любив ризик. Його забавляла ця ситуація, коли ви, найкращий сищик імперії, служили йому, забезпечували охорону, а він убивав жінок.

— Що? Яких жінок? — здивувався я.

— Вірю, що ви довго ні про що не здогадувалися, Іване Карповичу. Ось чому я зрозумів, що ви все-таки не бог, а людина. Ви маєте слабкості і можете помилятися. Ви не помічали, як Піменов, цей Чорний, якого боялися геть усі, присилав вам дівок і пильно стежив за тим, чи сподобалися вони вам. Якщо сподобалися, то вони були приречені до жахливої загибелі.

— Не може бути! — скрикнув я.

— Може. Ось. Фотографії жертв. — Він показав мені кілька карточок, на яких були розпанахані і скривавлені жіночі тіла.

— Жах який! Ви знали про це і мовчали? — спитав я.

— Ну звісно ж, знали, Іване Карповичу. Мені відомо, що ви зневажливо ставитеся до поліції. Здебільшого справедливо, але там не всі повні дурні. До того ж Піменов не дуже ховався, головне для нього була гра з вами, щоб ви ні про що не здогадалися. А що там робить поліція, його не хвилювало, бо поліція була у нього в руках.

— Але ви ж кажете, що він вбивав жінок!

— Яких жінок? Хористок, модисток, артисток, проституток. Він не чіпав жінок із поважних родин, він вбивав лише сміття, за яке ніхто не став би піднімати бучу проти одного з найбільших армійських постачальників. Убивав і водночас насолоджувався грою з вами. Він же реально ризикував, ходив по лезу ножа, і це п’янило його. А ви нічого не бачили. Я вже подумав, що Іван Карпович постарів і заслаб. Не той уже Іван Карпович, не найкращий сищик імперії. Та потім я мусив змінити своє ставлення. Бо виявилося, що ви не бачили витівок Піменова і через те, що були зайняті своєю грою. Ви вирішили не зупинятися і повністю вивести з-під удару своїх жінок. І от Єлизавета Павлівна з Монікою та кухаркою зачиняють хутір і вирушають відпочити на Кавказькі мінеральні води. Наші люди вже чекають їх, але вони там так і не з’являються. Вони навіть не сідали у потяг! Вони зникли дорогою! Ми піднімаємо всю нашу агентуру, шукаємо жінку, малу дівчинку і карлицю, набір досить рідкісний. Їх бачили спочатку в Москві, потім у Вологді. Навряд чи вони вирушили мандрувати на оленях; скоріше за все, вони приїхали до Архангельська. Паспортів для виїзду за кордон у них не було. І отримати їх вони не могли, бо Міністерство внутрішніх справ завчасно попередили. Але якимось чином усім трьом вдалося виїхати з Архангельська. Ми обшукали все місто, сховатися вони не могли. Скоріше за все виїхали на одному з численних пароплавів, думаю, що англійських. І от що цікаво, за два місяці до того в Архангельську були ви.

— Я супроводжував Піменова, — кивнув я.

— Супроводжували, авжеж. І ось саме тоді ви зняли з рахунку в банку чотири тисячі рублів.

— Я програвся у карти. Грав у готелі «Восьминіг», мене там...

— Вас там бачили, так, справді! Але от що цікаво, свідки сказали, що програлися ви англійцю. Старпому з пароплава «Лівія». Тоді він відплив, а потім, за два місяці, повернувся до Архангельська. І відплив у той самий день, коли туди мусили прибути Єлизавета Павлівна з вашими донькою та кухаркою. Чи не дивний збіг обставин?

— Я більше не граю у карти, ваша благородь!

— Це була прекрасна операція! Як і те, що Єлизавета Павлівна віддала хутір в оренду на десять років, отримавши гроші вперед.

— Віддала! Мій хутір! — Я закрутив головою.

— На перший час їм вистачить грошей. Куди вони попливли? До Англії? Чи зупиняться десь у Норвегії? А може, далі на південь, до Іспанії? Чи до Італії? Мати вашої доньки звідти ж! Хоча ні, ви б не стали ризикувати. Бо ми ж змогли б знайти адресу того італійця, якому спочатку ви, а потім Єлизавета Павлівна писали листи і надсилали фотографії Моніки. Наші агенти перевірили, ваших жінок немає в Мілані, де служив той італієць. То Іспанія чи Португалія?

— А це де?

— Але це ще не все, Іване Карповичу! Поки ваші жінки тікають через північ, Груня з братом, якого перевели лікуватися до Туркестану, зникає! Начебто їх бачать у Астрахані. В той же день до Персії відбуває пароплав. Чи треба казати, що перед тим ви теж були у Астрахані!

— Та я всю імперію об’їздив! Де тільки не був!

— З користю для себе! Ви позбавили нас останніх козирів. Тепер навіть якби ми здогадалися, що ви блефуєте, ми б не мали можливості притиснути вас через жінок, бо ті виїхали за кордон. Браво, Іване Карповичу! Браво! Ви провернули такі операції, знаючи про які, вам можна було вибачити неувагу щодо Піменова. Тим більше, що і там ви оговталися. Це стало зрозуміло з того, що вперше жінка, яка вам сподобалася, залишилася живою. Та козачка з Туапсе. Кажуть, вона співала вам ваших улюблених малоросійських пісень. Думаю, що у Піменова аж слина капала, щоб убити її, бо, вбиваючи жінок, які вам подобалися, він кидав виклик вам! Але тут стався замах.

— Я не зміг його попередити, бо не був поруч!

— Скоріше за все справді так і було. Якийсь дурник, переляканий війною, прийшов убити, а загинув сам. Але цікаво, що та солодкоголоса козачка зникла з Туапсе. І завдяки цьому залишилася живою, бо інакше Піменов неодмінно вбив би її. Він же знав про вашу слабкість щодо жінок. Він же бачив, як ви полізли тоді захищати ту акторку. Йому було дуже приємно вбивати тих жінок, бо ж він знав, що ви, якби дізналися, вбили б його. Але ж ви не знали. І він сміявся з вас, із найкращого сищика імперії, який виявився найбільшим сліпцем! Та, як я вже казав, Іване Карповичу, сміятися з вас треба обережно. І як тільки ти відчуєш, що виграв, пошив у дурні, одразу подумай, чи не програєш. Ви якось дізналися про витівки Піменова. Як? Почитали газети з тих міст, де він убивав? Але газети писали далеко не про всі випадки. Більшість убитих поліція просто приховувала, щоб не лякати публіку, бо ж убивства були воістину жахливі. Якісь чутки? Чи хтось підказав? Кажуть, що Піменов дуже боявся якогось абрека. Чули щось про таке?

— Його самого абреки охороняли!

— Так, дуже віддані йому абреки. Які разом із ним різали дівок і ґвалтували їх.

— Вони теж?! — скрикнув я.

— Ну звісно. Піменову, мабуть, нецікаво було самому гратися. Можливо, він би і вас, Іване Карповичу, запросив до цих забав, але дуже вже боявся. Вважав за краще гратися так, щоб ви не знали.

— Не можу повірити, що він був на таке здатний!

— Але ви його розкусили! У той час якраз пішли чутки, що під Туапсе бачили Туташхію, грізного грузинського абрека, якого вважали мертвим. Він, кажуть, мав зуб на Піменова. Може, купець вирішив звести вас докупи, щоб ви знищили один одного? Красивий план, але красиві плани гучно розвалюються. Так чи інакше, але ви, Іване Карповичу, дізналися про справи Піменова. І перше, що зробили, — захистили ту дівку. Господи, ви ж її бачили одну ніч, ну заспівала вона вам ваших пісень, і що з того? Але ні, потурбувалися про неї, сховали кудись. І вирішили вбити Піменова.

— Що ви таке кажете, ваша благородь? — обурився я.

— Але ви були б не ви, Іване Карповичу, якби просто пішли і вбили. Ні, ви любите робити все красиво. Ви побачили його гру проти вас і вирішили погратися і самі. До того ж Піменов був слабкий, убивати не міг, відлежувався. А ви чекали. Не знаю, чи ви запросили тих хлопців, чи вони самі прийшли. Піменова звинувачували у проблемах із постачанням військ, через що у Карпатах були значні втрати взимку. І подейкують, що деякі гарячі голови з армійських офіцерів вирішили замінити собою суд, помстившись постачальнику. Може, це були вони. А може, хтось інший, думаю, що охочих убити Піменова вистачало. Не має значення. Головне, що вони зробили все так, щоб ви уникнули підозр. Розбили голову, зв’язали, ви потім героїчно плазували на вулицю і першим підняли тривогу. Щоправда, коли нападники були вже далеко. І, якщо ті нападники були офіцерами, вони обрали якийсь дивний спосіб страти. Посадити на палю. Таке варварство! Цікаво, що сам покійний любив забивати палі в тіла своїх іще живих жертв. Який дивний збіг обставин! Може, панам офіцерам хтось підказав?

— Не можу знати, ваша благородь.

— І взагалі, у всій вашій історії якась просто-таки купа випадків здійснення правосуддя самотужки. Ось дивіться, Іване Карповичу. Брат Груні хотів убити місцевого справника, який начебто порушував закон. Брата відправили на каторгу, ми завербували Груню, вона почала стежити за вами, а потім, уже майже перед самим вашим розставанням, із далекого Сибіру прийшла звістка про те, що той справник трагічно загинув.

— Та невже? — здивувався я.

— Я поговорив з місцевими, і вони натякнули, що хоча офіційна версія була про нещасний випадок, але насправді, скоріше за все, сталося вбивство.

— Хто насмілився вбити справника?

— Я перевірив, ви у той час безвилазно сиділи в Криму. Залізне алібі. Але справник помер. Потім той Піменов. Його жорстоко вбивають, але у вас знову таки не алібі, а справжня брила. Навіть ваші вороги не можуть вас у чомусь підозрювати. І ось останній випадок: у Москві застрелили фабрикантського сина Володю Полозова! — Він знову зазирнув мені в очі.

— Застрелили? Бідолашний Володя, — зітхнув я.

— І як застрелили! Викрали, вивезли у ліс, там прив’язали до дерева, та так, щоб головою в мурашник. Мурахи об’їли бідолашному обличчя, коли той іще був живий. Мимоволі згадується, що вашій знайомій Кольцовій куля попала теж в обличчя. Ну хіба не дивний збіг?

— Анастасія!.. — Я зітхнув і витер сльозу.

— І знову у вас алібі, Іване Карповичу. Ви у Криму, вас тут усі бачать, у вечір убивства ви на прийомі у начальника шпиталю.

— Мене запросили.

— Так, Іване Карповичу, ви почесний гість. Але ж дивіться, як красиво все виходить! Справника-злочинця покарано, фабриканта-вбивцю покарано, жорстокого маніяка теж покарано! Я все чекав, коли ви займетеся тими жидами з Одеси, які розстріляли вас у Львові. Ви ж мусили їм помститися, Іван же Карпович ні про що не забуває! А тут що? Невже ці хлопці виявилися вам не по зубах? Ні, скоріше ви, Іване Карповичу, зрозуміли, що ті жиди у плащах і з кольтами не мали нічого проти вас, вони виконували послугу для ваших ворогів у Петрограді. Навіщо ж мститися канчуку, краще вдарити по тих, хто його тримає! Ви так вирішили? Вичікували, щоб ударити по ваших столичних ворогах! Ви вмієте чекати і вмієте бити так, щоб було дуже боляче, а ніхто й не здогадався, хто ж бив! Правосуддя блискуче тріумфує, і ніхто навіть не подумає, що до цього причетний Іван Карпович! Бо він сидить собі у Криму, їздить верхи в горах разом із татарами, прикидається дурником і у вус не дує. Бо ж думає, що обіграв контррозвідку. Обіграв так чисто та впевнено, що вона нічого не помітила! І не помітила б, якби не я. Бо я зацікавився вами, Іване Карповичу. Я побачив, що ви сильний гравець, що вас не так легко перемогти, як думає моє дурне керівництво!

— Хіба можна так про начальство? — злякався я.

— Я щодня думав про вас, Іване Карповичу, що називається, ламав голову. І потроху-потроху почав розплутувати вашу гру. Розкусив її! Але справа в тому, що в мене не було жодних доказів. Керівництво і так мене не любило, воно б відкинуло мої припущення. Мені були потрібні докази! Але ж ви працювали так чисто, Іване Карповичу! Ви не залишали мені шансів! Та я уважний читач ваших історій. І ви неодноразово писали, що у складних випадках треба скласти мапу ситуації, щоб побачити все у комплексі.

— Господи, я і слів таких не знаю! Це все граф!

— І я почав малювати схему. І побачив, що є проблема. Я не міг пояснити, яким чином Єлизавета Павлівна здогадалася підігрувати вам. Після вашого призову ви не бачилися, листи ми контролювали, за хутором стежили, якусь цидулку від вас пронести не могли. Невже ви все знали заздалегідь і підготувалися? А може, ви шифрували щось у листах? Я доручив нашим шифрувальникам перевірити ваші листи на наявність таємного коду. Вони нічого не знайшли.

— То ви забирали мої листи? Як можна, ваша благородь! — образився я.

— Ми читали їх, переписували і відправляли адресату. Я наказав просвічувати листи: а раптом ви писали непомітним чорнилом, як це люблять робити бунтівники? Але і це нічого не дало. Якісь безневинні листи. Потім ви взагалі листи припинили писати, а надсилали листівки, здебільшого з краєвидами Криму. Єлизавета Павлівна вам не відповідала. Окрім єдиного разу. І її відповідь була дивною. Вона написала вам, щоб ви більше не писали, не надсилали листівок. Але ви продовжили. І більше вона не протестувала. Аж до самого від’їзду! Я спочатку нічого не помітив тут, а потім, уночі, мені відкрилося! Відповідь Єлизавети Павлівни була сигналом, що щось пішло не так. Я подивився на дати ваших листів. Якщо рахувати після того, як ви написали Єлизаветі Павлівні про Груню, ви надіслали їй дев’ять листів, які ми всі прочитали. Відповідь Єлизавети Павлівни була після п’ятого. Шостий прийшов так швидко, наче ви одразу написали його, як тільки отримали лист із хутора.

— Я нічого не розумію, ваша благородь.

— І я замислився: а чому вона відповіла? Що саме пішло не так? Якщо вважати, що у ваших листах був якийсь код, то вона могла не зрозуміти його. Або лист міг не дійти. Красива ідея? Ви нумерували свої послання. І от коли після п’ятого листа надійшов сьомий, Єлизавета Павлівна просигналізувала вам, що шостий лист загубився. І ви швиденько надіслали його дублікат!

— Я листівки надсилав! З краєвидами.

— Але де міг зникнути лист? Я поїхав до Ромен. З ваших історій, Іване Карповичу, я навчився такого прийому, як брати на арапа, тобто відчайдушно блефувати. Я сказав начальнику пошти, що в мене є неспростовні докази того, що він украв ваш лист. Бідолаха ледь не обробився з переляку і лист мені віддав. Казав, що вкрав його, щоб потім продати, бо ж ваші листи будуть після війни на вагу золота, коли ви знову станете одною з головних знаменитостей імперії. О, бачу, ви зацікавилися інформацією про лист. Ось він, звичайний ваш лист із Криму. Конверт, листівка з сухим описом ваших справ і найкращими побажаннями. Ми просвітили листівку, дивилися її і так і сяк, та нічого не знайшли. Я дуже засмутився. Мені ж здавалося, що це буде та ниточка, яка приведе мене до ваших таємниць! А ниточка обірвалася. Я страшенно напився, блював, уночі спав дуже неспокійно, мені було погано, а вже під ранок на мене знову зійшло одкровення. На вас же воно теж сходить, Іване Карповичу? Це одкровення — нагорода за велику працю, за впертість і завзятість, за те, що ми не відступаємо!

— Яке одкровення, ваша благородь?

— Я подумав про один ваш лист! Один із перших! Нудний лист, але там було щось про ядро та лушпину. Перечитав. Ви писали, що це цитата зі Святого Писання: «Не біжи за ядром солодким, бо шлях до раю веде через лушпину непримітну». На жаль, я не дуже добре вчив Закон Божий, то одразу не звернув уваги на цей вислів. Спитав знайомого панотця, хорошого знавця Святого Писання, той відповів, що такого вислову в Біблії немає! І тоді я все зрозумів! Що ми бігли за плодом солодким, тобто за аркушами листів і листівками, але забували про конверт! Про лушпини непримітні! А я ж його встиг викинути до урни. Дякувати богові, що прибиральниця не встигла опорожнити її! Я знайшов той конверт. Попросив опрацювати його в нашій лабораторії. І виявилося, що на ньому був текст, написаний спеціальним чорнилом, яке можна було прочитати лише після хімічної обробки! Її провели, на жаль, не дуже професійно, ми ж не знали рецепту. І частину тексту було знищено. Але вистачило і того, що залишилося. Це була детальна інструкція дій Єлизаветі Павлівні з приводу того, як їй треба закрити всі справи на хуторі і бути готовою вирушити у поїздку. Тож виявилося, що з самого початку ви детально інструктували її! У вас був зв’язок із нею, а ми нічого і не помічали! Це знову такий випадок, коли ми думали, що контролюємо вас, Іване Карповичу! А насправді ви використовували ту нашу впевненість і вели свою гру! Перший лист, із рецептом розчину, яким обробляти конверти, ви, мабуть, передали з кимось. Я підняв доповіді наших агентів, восени 1914 року на хутір приходив якийсь залізничник. Його мобілізували, але відпустили на пологи дружини. Залізничник працював над побудовою нової колії до Львова. Там ви могли зустрітися. Може, це був хтось інший, не має значення, головне — що ви зробили можливим секретний зв’язок просто у нас під носом! Те саме було і з Грунею, якій ви теж надсилали листівки з порожніми підписами. Ми так старанно їх вивчали, але ніхто не здогадався подивитися на конверти!

Він зареготав, підскочив, заходив по кімнаті, аж підстрибував.

— Але я здогадався! Я викрив вас, Іване Карповичу! Викрив! Я розплутав весь ваш план, дізнався про всі подробиці вашої гри, роздобув докази! Я переграв вас, Іване Карповичу!

— Як скажете, ваша благородь, — розвів я руками.

— Але я розумів, що насправді цей конверт важливий для мене. Для мого тупоголового керівництва це фільчина грамота! І якщо я зроблю доповідь, то мені просто не повірять. Їм зручніше вважати вас дурником, якого вони контролюють. Тому я вирішив прийти до вас, Іване Карповичу.

— Для чого, ваша благородь? — спитав я, але Форсов наче і не чув мене.

— Але я подумав, що не варто сідати за один стіл із таким гравцем, як ви, якщо не маєш дуже хороших козирів. І я знайшов їх, Іване Карповичу, знайшов! — Він зареготав. — Знайшов! Ось мій козир! — він показав фотографію. — Молода співачка, перед якою почали відчинятися двері найкращих залів Москви і яку протегує сама Ксенія Пяльцева, найкращий голос імперії. Здається, колись ви дуже допомогли Ксенії! Така гучна була історія з діамантом «Зірка Сходу»! Тепер вона допомогла вам, так, Іване Карповичу?

— Не можу знати.

— Ось де ви сховали свою солодкоголосу козачку! У Туапсе вона була Женев’єва, за документами Настя, у Москві вона ж стала Мальвою. Змінила зачіску, вивчила російський репертуар. Це ж так схоже на вас, Іване Карповичу! Ховати на очах у тих, хто шукатиме! Ви ж просто знущалися з нас! Але, Іване Карповичу, можливо, вам і неприємно це визнавати, та вам доведеться змиритися з тим, що у вас з’явився суперник, який грає не гірше за вас, геній вашого масштабу! Розумієте?

— Ні, ваша благородь.

— Я переграв вас, Іване Карповичу! Ви так красиво зістрибнули з цілої купи гачків, але я підсік вас. На цю Женев’єву-Настю-Мальву! Ви ж так не любите, коли жінок кривдять. А та козачка в моїх руках, я можу зробити з нею все, що захочу! Розумієте, Іване Карповичу? Ви тікали, вперто і успішно, але лише для того, щоб потрапити мені в руки!

— Що ви хочете? — спитав я.

— І я схопив вас, Іване Карповичу, схопив міцно, надійно, стиснув пальці на ваших зябрах! Ви думали, що обдурите всіх, але не врахували, що вас перестріну я!

— Що ви хочете?

— А тепер я поклав вас на лопатки і приставив гострий ніж до вашого горла! І ви нікуди не дінетеся! Шах і мат! Найкращий сищик імперії програв! Я загнав вас у кут, Іване Карповичу, я побачив вас наскрізь, розгадав всі ваші задуми! — Він носився по кімнаті, махав руками, підстрибував, захлинався від захоплення власною хитрістю.

— Що ви хочете?

— Тепер, Іване Карповичу, ви працюватимете на мене! Робитимете те, що я скажу, інакше я вас знищу! Чуєте? І хай тільки ви спробуєте ухилитися, я одразу ж покараю вас! Чуєте? Я тримаю вас у своїх руках і коли схочу, то на одну долоню поставлю, а другою приб’ю! Я знаю, що ви знаєте це! І ви розсудлива людина! Ви розумієте, що програли і що у вас немає жодного шансу вислизнути з моєї пастки! Тепер слухайте мої умови. По-перше, гроші. Десять тисяч до кінця тижня і потім три тисячі рублів щомісяця. По-друге, ви знову починаєте писати оповідки про свої пригоди. У вас з’являється новий товариш — пан Фірс, англійський підданий. Спочатку ви дієте на рівних, а потім Фірс починає заступати вас. Усі оповідки, які ви напишете, спочатку віддаватимете мені, я їх читатиму і редагуватиму за необхідності. По-третє, ви повертаєтеся з гір, де за вами важко стежити, до санаторію. У Коктебель. Мусите жити там і їздити кудись лише з мого дозволу! По-четверте, ви мусите прибрати капітана Корякіна. Він мені заважає. Дуже акуратно прибрати, щоб це був наче нещасний випадок. Після чого вашим куратором стану я. Все зрозуміло? Я переміг вас, Іване Карповичу! Найкращого сищика імперії! Генія інтриг! Я знищив вас! Перевершив ваш хитрий, але мужицький розум! Я...

Він нависав наді мною, переможно дивився на мене, виголошував слова своєї перемоги й не чекав ножа по горлянці. Поточився і впав. Хрипів на підлозі. В його очах був подив і переляк.

— Який же ти дурний, капітане! Якби ти побачив барліг ведмедя, ти б став шуряти туди кілком? Чи засовувати голову в осине гніздо? Або наступати босою ногою на змію? Ні! Але чого ж ти вирішив полізти до мене? Чи ти не знаєш, що людину не можна заганяти у кут, бо тоді вона стає здатна на будь-що? Ти добре грав у ці шахи з розумуванням, але ти забув, що в житті шахи можуть закінчитися тим, що один гравець дасть дошкою по голові другому! А ти був не готовий для цього. Ти ж бачив, чим закінчувалися спроби людей грати зі мною! Але ти поліз грати, бо думав, що найрозумніший! Ти ж сам казав, що у мить тріумфу треба подумати, де ти програєш! А ти не подумав!

Капітан кахкав на підлозі. Я почав переглядати його речі.

— О, коньяк. Пан капітан збиралися добре відсвяткувати свою перемогу? Спорожню пляшки, нехай всі думають, що ти набрався. Так, ось твої документи. Думаю, що ти записався у готелі під чужим прізвищем. Цю ж поїздку тримав у таємниці, не сказав ані колегам, ані знайомим, куди їдеш. Тут оселився у кімнаті, передав мені записку і чекав. Ну й добре, нехай твоє прізвище не буде нікому відоме. Якийсь безвісний відпочивальник, що набрався коньяку, пішов купатися і втонув. Я кину твоє тіло у море, де тобою ласуватимуть краби. Хоча ні, до моря важко пройти непоміченим. Хай краще трапиться пожежа. Будівля дерев’яна, кримське сонце висушило її, це прекрасний сірник, який запалає і забере з собою таємницю твоєї загибелі, капітане. Поліція проведе мляве розслідування, встановить, що сталася пожежа, мабуть, через паління у ліжку, бо ж тіло знайдуть саме у ліжку. Особа загиблого невідома, і на тому все скінчиться. У Петербурзі, звісно, тебе спробують шукати. Можливо, ця тека з документами на мене допомогла б їм зрозуміти, що сталося. Але ти так люб’язно привіз її сюди! Я її теж спалю, не хвилюйся.

Капітан застогнав. Він лежав у калюжі крові.

— Я розумію, що, можливо, не так все добре, можливо, ти залишив якісь сліди, які можуть привести до мене. Але в мене ж не було іншого виходу. Я не люблю, коли мене до чогось примушують. Дуже не люблю. І я краще ризикну, аніж терпітиму. Цього ти не врахував. Дарма. Але що вже поробиш?

Він кілька разів сіпнувся і помер. Я зачинив двері номера, відсунув тіло, витер кров. Потім поклав тіло в ліжко. Кинув туди скривавлені простирадла і рушники. Окропив усе гасом із лампи, частину порснув на підлогу. Вилив на ліжко кілька пляшок коньяку. Підпалив, пішов. Уже їхав верхи, коли почув позаду крики: «Пожежа! Пожежа!». Згори було добре видно, що будиночок спалахнув, наче свічка. Пожежники приїхали лише за годину, коли другий поверх уже згорів і провалився на перший. У газетах про цю пожежу писали, але про жертву не згадували. Для чого писати про згорілого відпочивальника у розпал і без того кволого через війну курортного сезону? Поліція теж вирішила, що краще все вважати нещасним випадком, аніж нерозкритим вбивством. Контррозвідка мене з цього приводу не турбувала. Думаю, там теж багато хто полегшено зітхнув, коли капітан Форсов зник.

Я ж зрозумів, що війна тільки починається. Війна до переможного кінця. І це вже була моя війна.