Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ГНІТЮЧА ТАЄМНИЦЯ: “ВРЕШТІ-РЕШТ, Я ЛЮДИНА!”

Дивне життя настало в Сергійка. Він був вільною людиною - ні уроків, ні домашніх завдань. Вільний, як птах: куди хочеш, туди й лети!

Електроник щодня приносив щоденник з новими п’ятірками. У “Програмісті-оптимісті” раз у раз з’являлося прізвище Сироїжкіна. На уроках діти тільки й чекали тієї хвилини, коли Сироїжкін вийде до дошки і здивує їх. Якось Електроник у переказі про зоопарк переплутав живого слона з шаховою фігурою і написав, що слон пішов на h8. Усі сприйняли це за дотепний жарт.

Галина Іванівна часто ставила за приклад Сергійка: останнім часом він сидів дуже уважний, не шепотівся, не заглядав у чужі зошити, не запізнювався на уроки - одне слово, був найретельнішим учнем. Макар Гусєв під час таких похвал обертався до Сироїжкіна, підморгував йому й смішно смикав свій комір, за що кожного разу мав зауваження:

- Гусєв, не крутися!

Ніхто в класі, крім Макара й Електроника, не розумів цієї маленької пантоміми. Одного разу вони зіткнулися ніс у ніс в чужому дворі, й Гусєв, як завжди, став відмінювати на всі лади прізвище Сироїжкіна. Невідомо, що сталося з тихеньким Електроником, тільки він вистрибнув на бетонний бортик сходів, і в ту ж мить Макар відчув, що висить у повітрі. Хлопчаки, які пробігали поблизу, спинилися мов укопані й не повірили своїм очам: незнайомий худенький хлопчина тримав за комір відомого забіяку Макара Гусєва. Тримав без усяких зусиль у витягненій руці, неначе кота, що прошпетився, й дуже спокійно промовляв:

- Я людина ввічлива. Я не б’юся. Зваж. Не заводься. Переходь вулицю на зелене світло. Вивчай математику.

Макар безпорадно метляв ногами, сичав, як найсправжнісінький гусак, схлипував:

- Вивчатиму...

Нарешті Елекроник повільно опустив руку, посадив забіяку на східець.

Хвилин зо три отямлювався Макар: ніколи в житті він не був так страшенно приголомшений.

- Ти що, Сироїжкін, залізний? - промимрив вражений Макар. - Ну гаразд!.. Мир? - І він простягнув руку.

- Мир, - погодився Електроник і допоміг Макарові стати на ноги.

- Не можна вже й пожартувати... - буркотливо сказав Макар. - Гаразд, більше ніяких порівнянь не буде! - Він дружньо ткнув Електроника в бік і потряс рукою: - Ого! Та в тебе сталеві м’язи! Я забив собі кулак... І давай не згадувати про той випадок з телескопом. Якщо хочеш знати, після тебе я сам подивився в нього й мало не осліп... Гей, ви! - крикнув він свідкам. - Чого вирячилися? Не бачили, чи що, як тренується чемпіон зі штанги? Ану підходь, хто бажає випробувати силу?

Охочих помірятися силою з чемпіоном не знайшлося.

Так було встановлено мир, про який не знав навіть винуватець пригоди. Сироїжкін, звичайно, помітив, що Макар змінився, але він вирішив, що це данина поваги його математичним здібностям. Ще б пак! Недавно навіть Професор забігав до нього, просив розв’язати задачу з фізики. Сергій іронічно подивився на приятеля й поважно сказав:

- Ось що, дорогий Професоре! Чи відомо тобі, скільки знань зберігає пам’ять людини? Цілу бібліотеку, яка налічує тридцять тисяч книжок!.. Невже в тебе менше?

- Задаєшся? - образився Професор.

- Треба розвивати свою пам’ять, - відповів Сироїжкін і зачинив двері. Він побоювався, що Професор зайде до кімнати й побачить Електроника.

Що не кажіть, а це приємно, коли навіть вважають тебе задавакою і знають, що ти можеш лущити, як горіхи, будь-які задачі.

Слава приходила до Сироїжкіна сама собою. Навіть не приходила - прилітала, гарцювала попереду нього на вороних конях, сурмила у фанфари й, наче тінь, не відставала ні на крок. Дзвонив у школу тренер із стадіону і просив передати, щоб Сироїжкін обов’язково записався в їхню секцію. Вчителі, зустрічаючись, говорили Сергійкові що-небудь приємне, добре. Спартак Недєлін, гордість всієї школи, окликав кирпатого семикласника й вітався з ним. Навіть задумливий Віктор Попов спитав нього, чи не захоплюється він музикою. І Сироїжкін умить забув, як Попов колись луснув його дверима по лобі.

Від такої гучної слави часом було просто жарко. Щоки Сироїжкіна палали. Але він тримався а гідністю. Коли йому ставили несподіване запитання, він відповідав дипломатично: “Я подумаю... Я теж так вважаю...” Або ж переводив розмову на інше, розповідаючи те, про що дізнався від Електроника. Сергія слухали уважно: він говорив про цікаві речі.

Шкільному фізкультурникові Сироїжкін сказав:

- Легкою атлетикою я вирішив не займатися - не вистачає часу. До того ж це хибна думка, що раніше люди були сильніші, а зараз науки ослабляють людину. Недавно в одному музеї взяли лицарські костюми й приміряли їх на людей середнього зросту. І виявилося, що всі обладунки для них малі. От вам і байки, що, мовляв, були колись силачі та велетні!

Фізкультурник, певна річ, не погодився із Сироїжкіним і просив його подумати. Проте із задоволенням вислухав невідому йому історію, ще й запитав, звідки Сироїжкін знає про лицарські костюми.

- Прочитав в одній англійській газеті, - сказав Сергій. - Забув тільки в якій.

Раніше Сироїжкін і не уявляв, як він може легко й натхненно брехати. Звичайно, не про обладунки, про них він справді читав у газеті. Але не в англійській, а в “Пионерской правде”. І річ не тільки в цій “англійській газеті”, що зірвалася з його язика. Сироїжкін став помічати, що іноді він бреше там, де зовсім і не треба.

Якось Таратар зустрів його у дворі, зупинив, поцікавився, куди він іде. Сергійко сказав, що поспішає у книгарню, хоче купити повне зібрання творів Бурбакі, славетних математиків. А йшов він на волейбольний майданчик, де й опинився через хвилину. Тут-таки збрехав хлопцям, що розв’язав найскладнішу задачу, хоч саме в ту хвилину над нею сидів удома Електроник. Словом, Сергійко став страшенним брехуном. Він так розхвалився, що проголосив себе винахідником “лінкоса”, й з того дня весь двір поділився на землян і гостей з космосу, які вели нескінченні розмови.

Та якщо сумління Сироїжкіна в такі хвилини й мовчало, то це не означає, що його життя було легким і безтурботним. Ніхто й гадки не мав, які муки звалилися на нашого героя.

Щоранку, коли в школі вже продзвенів дзвоник і в класах скрипіли грудочки крейди й пера, коли батьки учнів були на роботі, з під’їзду десятиповерхового будинку з’являлася зігнута постать і поспішала зникнути за рогом.

Сонце заливало яскравим світлом просторий двір, від чого він ставав ще більшим, двірники із змієподібних шлангів поливали клумби, дерева й асфальт, безжурно цвірінькали на кущах горобці. А Сергійко, насунувши аж на очі кепку, злодійкувато озираючись, тікав із свого двору. Йому здавалося, що сотні, тисячі відчинених вікон дивляться йому прямо в спину й торжествують: “Ага! Оце той самий знаменитий Сироїжкін ховається від усього світу. Галино Іванівно! Таратаре Таратаровичу! Підійдіть до вікна й подивіться на цю знаменитість! Тоді ви, може, здогадаєтеся, що на другій парті поряд з Професором сидить аж ніяк не справжній Сироїжкін. Обман! Ганьба!!! Злочин!!!” Так, у такі хвилини Сергійко почував себе явним злочинцем. Таємниця, про яку знали тільки він та Електроник, втискувала йому голову в плечі, примушувала оглядатися, тривожно стукала в груди. Страшно було подумати, що обман викриється.

Сергійко здалеку роздивлявся всіх перехожих. А що коли знайомий або, ще гірше, вчитель? Неодмінно спитає, чому він не в школі. А якщо вчитель іде з уроку й там йому п’ять хвилин тому відповідав Електроник, - що він подумає, побачивши другого Сироїжкіна на вулиці?

І він часто сахався вбік від перехожих, а потім полегшено зітхав: здалося...

А яких зусиль коштувало зберегти таємницю!

Увечері пролунав дзвінок біля дверей, і Сергій злякано почув знайомий голос. Таратар! “Зараз відчиню!” - крикнув йому Сергій і кинувся в кімнату. Електроник сидів за письмовим столом і робив одразу дві справи: розв’язував задачі з алгебри й вивчав англійську мову, настроївшись на навчальну програму (він, як і обіцяв, за одну ніч склав усередині себе мініатюрний телеприймач).

- Це Таратар! Залазь у шафу! - трагічним шепотом заволав Сергій, але у відповідь почув формули й англійські слова.

Тоді Сергій схопив Електроника за плечі, штовхнув у шафу, замкнув на ключ і кинувся до дверей.

- А я вже зібрався йти, - добродушно сказав Таратар, вітаючись із Сергієм.

- Я прибирав, - заметушився Сергій, - тут такий розгардіяш...

- Я на хвилинку, - мовив учитель, кладучи капелюх на стілець і не помічаючи блідості Сироїжкіна. - Ти мені казав про твори Бурбакі, то я зайшов подивитися.

Блідий відмінник умить став червоногарячим.

- Ой, я зовсім забув, я віддав ці книжки одному знайомому, своєму дядькові. Він доктор наук. ї якраз перечитує Бурбакі.

- Шкода, - похитав головою Таратар.

Він простягнув було руку за капелюхом і відсмикнув її: поряд у шафі щось загримотіло.

- Гм, - Таратарові вуса задерлися вгору, - там якась аварія.

- Кішка, - не розгубився Сергій. - У нас багато мишей. Цілий день ловить.

- У шафі? - здивувався вчитель.

- А що ж тут такого? Коти бачать у темряві.

Сергійкові коліна тремтіли, поки Таратар мовчки стояв коло шафи. Нарешті він узяв капелюх.

- Тобі не перепаде від мами? - запитав він.

- Ні, вона їх страшенно боїться.

- Ну, гаразд, зайду іншим разом, коли твій дядько прочитає книжки.

Повільно, дуже повільно вчитель рушив до дверей. А Сергій, хоч і плентався за ним услід, але ніби біг стометрівку: так сильно калатало його серце.

Зачинивши двері, Сироїжкін кинувся на тахту й цілу вічність лежав нерухомо, поки в шафі знову заворушився Електроник... Він виліз із шафи абсолютно спокійний, так і не зрозумівши, якого страху натерпівся його друг.

Міліціонери теж викликали в Сироїжкіна тремтіння, він обходив їх десятою дорогою. Сергійко прочитав у газеті, що професор Громов виступив з доповіддю на конгресі кібернетиків. І там, у цій доповіді про машини, які самі навчаються, просто було сказано: “На жаль, ми не можемо зараз продемонструвати оригінальну модель. її буде показано пізніше”.

Отже, Електроника все ще розшукують. Начальник міліції, мабуть, скликав своїх метких співробітників, наказав їм: “Знайдіть за всяку ціну Електроника! Прикмети: кирпатий ніс, синя куртка, під курткою штепсельна вилка для вмикання в мережу. Особливі прикмети: він найкращий у світі фокусник, дресирувальник і математик. Перевірте всіх відмінників у школах!.. Що? У школі юних кібернетиків прогримів Сироїжкін? Знову цей самий Сироїжкін, якому робили рентген? Тоді він дурив нас, а тепер усе ясно. Він переховує Електроника в себе вдома, найімовірніше - в шафі!” І тоді - прощай, Електронику, прощай, найкращий друже...

Ні, він постарається зберегти таємницю. Кінець кінцем, скільки в світі цікавого й несподіваного завдяки таємниці.

Інженер Сміт і його друзі потрапили на безлюдний острів і не здогадувалися, що там, зовсім поряд, живе могутній капітан Немо. Якби вони знали про це й сподівалися на його допомогу, вони б не побудували свого прекрасного притулку у скелі, не виростили б урожай з одного зернятка й взагалі не почували б себе винахідливими й сильними. А Том Сойер і Гек Фінн! Тимур і Сергій-барабанщик у Гайдара! Людина-невидимка, людина-амфібія... Та хіба мало ще славнозвісних героїв, які цінували й поважали таємницю!

І все-таки страх не минав. Маленька осоружна грудочка ворушилася десь усередині Сироїжкіна. Здається, ось вона вже й розтанула, пропала, щезла, й раптом - різка телефонна трель. І знову все стискається всередині: хто це? Що скажуть?

І ще одна біда звалилася на Сергія: він раптом відкрив у собі великий потяг до математики. Дивовижно все-таки влаштована людина. Тільки-но в нього з’являється змога відпочити від формул і задач, як раптом він відчуває, що вони, колишні його мучителі, якраз і є найважливіше в житті. І саме тепер, коли Сироїжкіну цілком вистачало і страхів і турбот, він прирік себе на нові тортури, твердо вирішивши, що буде математиком-програмістом. Не монтажником, не фізиком, не астрономом, навіть не фокусником чи дресирувальником, а математиком, ученим-кібернетиком. Як і Електроник, він вивчить усі теорії, теореми й формули, геометрію Евкліда й Всесвіту, мову “лінкос”, небесну механіку й усе інше, потрібне для того, щоб упевнено командувати елекронними машинами.

Але саме тут і виходило зачароване коло. Сергійко був готовий повернутися за свою парту й розправлятися авторучкою з іксами-ігреками. Проте не міг цього зробити. Він безнадійно відстав від усіх. Якби він проявив сміливість, замість похвал і п’ятірок посипалися 6 двійки. Мало ганьби в класі - вдома зчиниться скандал. Ні, хай уже Електроник дотягне до кінця чверті, а там літо, й він, Сироїжкін, усе підучить і першого вересня сам піде до школи.

Так воно й крутилося день за днем. Електроник здобував славу Сироїжкіну, а той тинявся безлюдними провулками, вздовж річки або глухими стежками парку. Просто так, аби згаяти час.

Якось набрів Сергійко на естраду, де Електроник у перший день їхнього знайомства показував фокуси. І, хоч нікого тут не було, Сергійко, як сторожкий лис, зробив велике коло Й тільки тоді опустився на лаву. Замріявся, згадав нехитру пісеньку:

Кульки, кульки,

Мої блакитні кульки...

Йому стало сумно. Скільки разів хотів він піти на вулицю Геологів до будинку три. Там живе Майя Свєтлова, блакитна співачка. Зустріти 6 її на вулиці й сказати: “Вибач, Майю... Я не той знаменитий фокусник, я просто Сергій. Я випадково узнав твою адресу й ім’я. І ось прийшов...” Скільки разів хотів Сергійко саме так сказати. Однак не пішов...

Він сидів на лаві, сумував і чекав, коли закінчаться в школі уроки й можна буде повернутися додому, до Електроника, й стати іншою людиною. Чесно кажучи, слава для нього не така вже й важлива. Куди краще поганяти м’яч, пірнути в басейн, запустити з хлопцями бляшану ракету чи злетіти на гойдалках... В Електроника такі прості речі чомусь не виходять. Позавчора, наприклад, не було останнього уроку й хлопці повели Електроника грати в футбол. Поставили на ворота. А він, замість того щоб ловити м’яч, став писати на штанзі формули. Коли воротар проґавив третій м’яч, терпець команди урвався, і його прогнали з воріт. Добре, що Сергійко був дома й бачив усе це з вікна. Як тільки Електроник увійшов у будинок, Сергійко зразу ж побіг на поле. Ох і розізлився він на Електроника! П’ять голів підряд забив!

Не зганьбив свого доброго футбольного імені.

Від цих спогадів Сироїжкін враз повеселішав. Він скочив на естраду й виголосив промову, звертаючись до порожніх лав:

- Врешті-решт, я людина! Я маю право давати завдання машині, перевіряти її здібності й тренувати на нудних уроках і домашніх завданнях. Якщо таємниця розкриється й Електроника знайдуть, то мене всі зрозуміють. Хто на моєму місці зробив би інакше?.. Врешті-решт, я людина!

Таратар приготував учням сюрприз.

Увійшовши в клас, усі побачили дивний маленький стіл з екранами, як у телевізора, й різнокольоровими кнопками.

- Що це? - загаласували діти.

Маленька щіточка вусів Таратара переможно стирчала вгору.

Учитель, зачекавши, поки всі розсядуться, оголосив:

- Це мій помічник - навчальний автомат “Репетитор”. Зробили його старшокласники. Програмісти й монтажники. І спеціально для вас.

- А що?.. А чому?.. А навіщо?.. - посипалися запитання.

- Сідайте, я вам усе поясню й покажу. Та спочатку ми побесідуємо... Хто мені скаже, що означає - думати?

Частокіл рук виріс над партами. Скільки разів учитель бачив, як у дітей загоряються очі й самі по собі тягнуться вгору руки, й завжди він трохи хвилювався у такі хвилини, хоч, мабуть, здавався всім незмінно спокійним. Таратар оглянув клас і викликав Діму Горєва, в якого від нетерпіння уже розкрився рот.

- Ну, думати, - жваво почав нетерплячий доповідач І замислився, - значить... значить - думати... Міркувати... Відбирати головне...

- Ти все сказав? Спасибі, сідай. А що таке - відбирати головне? Скажи, Кукушкіна, свою думку.

Схопилося розкудлане дівча й випалило:

- По-моєму, розумна людина завжди бачить, що головне й що не головне!

Легкий смішок, злетівши до стелі, обірвався, коли Таратар знову заговорив:

- Я не даремно поставив вам ці запитання. І, хоч вислухав тільки двох, переконаний, що багато хто відповів би так само. Річ у тім, що людина часто не усвідомлює, як вона мислить. А це ж складна робота. Знати - означає мати уявлення про предмети, явища, їхні зв’язки. Думати - уміти діяти з ними. І виділення головної думки, основного змісту уроку, бесіди чи якогось правила вимагає від вас певного навику й напруження, а від нас, учителів, - уміння пояснити й закріпити у вашій пам’яті. Ми ще зупинимося на цьому, коли перейдемо до машини... - Таратар зробив паузу, вирішив: “Час послухати й учнів”. Він сказав: - А тепер трохи пофантазуємо. Як поет пише вірші? Як композитор творить музику? Як учений робить відкриття? Коротше кажучи, як народжуються нові образи, як відбувається творчість?

Таратар похитав головою, побачивши ліс рук, і додав:

- Попереджаю: це таке складне питання, що наука ще не дала на нього повної й точної відповіді. Тому не соромтеся: кожна ваша думка буде внеском у нашу бесіду. Отже, будь ласка.

Староста класу Коля Гребєшков, як завжди, висловився коротко й категорично.

- Я гадаю, що народження образу - це випадковість. Наприклад: Суриков побачив на білому снігу чорну ворону й написав бояриню Морозову.

- Коли складаєш вірші, обов’язково спишеш гору паперу, щоб знайти потрібну риму, щоб стисло й гарно викласти свої думки...

Навіть із заплющеними очима можна було здогадатися, що говорить Апенченко: намагається говорити виразно й через те трохи завиває.

Таратар знав, що товариші називають його Закоханим: на уроках пише записки дівчаткам. Як видно, Апенченко складав і вірші.

- ...а потім, - мовив далі Апенченко, - треба перевірити себе: чи не було такої рими, порівняння чи образу в когось раніше. Як сказав поет: грам добутку, тонни руди...

- Тонни записок! - не витримав хтось, і всі розуміюче усміхнулись.

- Відкриття в науці буває завжди несподівано. - Це додає Вова Корольков, Професор. - Треба відійти від звичних поглядів і по-новому подивитися на те чи інше явище. Тому й кажуть, що відкриття в нас буквально під ногами. Придивись - і побачиш.

- А можна думати все життя й нічого не винайти, - заперечують з місця.

- Відкрив Америку! - кричить Макар Гусєв. - Усім зрозуміло, що все залежить від фантазії. У кого як варить голова...

На цьому дискусія закінчилась, почалася звичайна перепалка.

Таратар закликав до тиші:

- Я із задоволенням вас вислухав. Усі відповіді правильні. Підбиваючи підсумок, почну з останнього висловлювання: в кого як варить голова. Нам, педагогам, хотілося б, щоб голова в усіх учнів працювала дуже добре. Чи можна цього досягти? Можна! Ви дістаєте в школі певні відомості - інформацію, яка відкладається у вашій пам’яті. З часом частина інформації забувається, але не губиться, не викидається, а немовби осідає в підвалах пам’яті, натомість надходить нова. Отже, що ж таке творчий процес?.. Припустімо, ви поставили мету створити твір мистецтва чи науки. Сіли, розмірковуєте. Думки стрибають, згадується то одне, то інше. Це відбувається виклик інформації з пам’яті. Іноді кажуть: чогось не думається, думки не лізуть в голову тощо. Не втрачайте надії! Наполегливо запитуйте пам’ять - адже у вас багатюща комора знань.

- А якщо лізуть самі дурні думки? - запитав хтось.

- Що ж, буває, що деякі думки здаються безглуздими, непотрібними, а потім раптом виявляється, що вони були необхідні. Чим більше різних думок, порівнянь, навіть з інших галузей знань, тим цікавішим і несподіванішим буває народження потрібного вам образу. Тут говорили про випадковість. Здається, нова ідея виникає з волі випадку. Але це не так. Відкриття підлягають твердим законам статистики. Треба тільки більше шукати, обдумувати своє завдання всебічно... І ось... ось воно - гідне подиву...

Таратар поправив окуляри й тихо, майже пошепки продекламував:

Я мить чудову пам’ятаю,

Коли мені з’явилась ти.

Як осяйне видіння раю,

Як чистий геній красоти.

І немов безшумний вітерець увірвався до класу. Овіяв прохолодою обличчя, затуманив очі. Й помчав геть.

- Так, - мовив після паузи Таратар, - лише кілька десятків чи сотень літер, кілька рядків, а в них цілий світ почуттів, переживань, смутку. Поет звертається до вас, далеких нащадків, і ви його розумієте.

Тут Електроник зовсім недоречно докинув:

- А Давид Гільберт, відомий математик, так сказав про одного із своїх учнів: “Він став поетом: для занять математикою в нього надто мало уяви”.

Який пролунав тут грім! Усі ніби забули й про вірші, й про вітерець, що пробіг щойно по класу, й реготали, аж заходились від сміху. Навіть у Таратара окуляри застрибали на носі.

- Що ж, - сказав учитель, відновивши тишу, - ти теж маєш рацію: є думка, що в математиків найсильніша уява...

І Таратар почав говорити про те, що багато хто з учених минулого здивувався 6, дізнавшись, що математика, яка в їхній час вважалася найнуднішим, відірваним від життя заняттям, застосовується в усіх галузях науки й техніки.

- Кілька століть тому можна було полічити на пальцях усіх математиків світу, - заявив Таратар. - Тепер досить подивитися на вас, щоб сказати: так, математика стала звичайною професією.

І після цих простих слів усі трохи запишалися й позадирали носи, бо вчитель став пояснювати, якою незвичайною є робота математика. Він має уявити собі те, що ніколи не бачив. Наприклад, елементарні частинки. Здавалося б, усе просто: ось перед очима модель атома з круглим ядром і пожвавленими орбітами електронів. А хто бачив ці електрони своїми очима? Ніхто! А вчений може описати їх формулами й рівняннями, провести точний і тонкий аналіз і скласти математичний образ. Так народжуються в математика нові ідеї, що вимагають найгострішої уяви.

Таратар ще не промовив своєї улюбленої фрази, й усі, хоч і слухали уважно, чекали її. Нарешті настала її черга, й швидкі усмішки промайнули на обличчях.

- Для чого я вам це казав? - провадив далі вчитель.

Це запитання завжди підсилювалося виразним жестом: піднятим вказівним пальцем. - А ось для чого. В навколишньому нашому житті є таємниці: не відомий ще нам світ природи. Ці таємниці треба вміти розгадувати. Природа завжди поводиться чесно, з нею не можна гратися в сищиків і злодіїв, бо вона нас не обманює. Але й не виказує своїх секретів добровільно. Отже, слід бути допитливим і уважним, наполегливим і озброєним. А знань для нових відкриттів немало. Є в нас і могутня техніка: електронні мікроскопи, прискорювачі частинок, радіотелескопи й електронно-обчислювальні машини... Ну, ось і дзвоник, - закінчив Таратар. - На наступному уроці буде вже два вчителі - “Репетитор” і ваш слуга покірний...

Скільки вже років він промовляє ці слова: “Ваш слуга покірний”! І звичайно їх не помічає. А сьогодні Таратар чомусь згадав, що це - старомодний вислів. Біжать роки, старші класи залишають школу, приходять нові, а він, як і раніше, найпокірніший слуга. Ось уже тридцять п’ять років. Викликає до дошки, ставить оцінки, перевіряє контрольні, випускає стіннівку, ходить у походи - та чи мало справ у вчителя. І тільки-но звикнеш до цих окатих, полюбиш їх, як уже розлука... І хоч потім бувають нескінченні зустрічі, спогади, розмови, щовесни він відчуває незбагненний смуток. Знову треба проводжати клас. І цих він теж проведе, й до телефонних дзвінків, які звучать у квартирі з ранку до ночі, додадуться нові: “Таратаре Таратаровичу... Ой, вибачте... Семене Миколайовичу! Шкільна звичка... Це Сироїжкін. Навчався у вас такий... кирпатий... Як, невже пам’ятаєте?..” “Так, - похопився вчитель, - чомусь Сироїжкін ніяк не проявив себе, мовчав увесь урок. Ага, зрозуміло! Чекає хитрішого запитаня. Ну що ж, ми йому придумаємо це запитання...” А в коридорі тим часом палко сперечалися. Мабуть, найбільше просторікував Електроник: він так і сипав цифрами, прикладами, фактами...

Коли б він тільки знав, які сумніви гризли в цю хвилину його друга, що відлюдьком ховався в парку, і як важливо було для Сергія сидіти самому за партою і розмірковувати разом з усіма...