Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ВІН СМІЄТЬСЯ!

А Сергій усе усе стояв, опустивши голову.

Допитливі вмить оточили професора й Електроника. Як снігова грудка, це коло спин дедалі збільшувалося й збільшувалося, повільно просувалося до дверей і, нарешті, насилу протиснувшись у них, викотилось у фойє. Академік Немнонов та його колеги пішли в маленьку кімнату за сценою, жваво обговорюючи пригоду. Вже нікого не було. А Сергійко все ще стояв.

Хтось узяв його під руку, спитав:

- Ходімо?

Це був Таратар. Сироїжкін розгублено глянув на вчителя, одвернувся. По його щоках пробігли дві великі сльозини.

- Ну що ж тепер вдієш? - лагідно мовив Таратар. - Ти хотів приховати від усіх свою таємницю, і це деякий час удавалося завдяки мистецтву професора. А потім Електроника побачили сотні очей і розгадали, хто він такий. Ти молодець, Сироїжкін! - несподівано закінчив Таратар.

- Я? - Сергійко від здивування спалахнув. - Чому?

- Ми, вчителі, і, я певен, твої батьки раді за тебе, - говорив далі Таратар, - ти знайшов у собі мужність усім сказати правду.

- Значить, ви знали?

- Здогадувалися. Причому тільки в найостанніші дні.

Але ми не уявляли, кому належить Електроник і звідки він узявся... Я чую, він у холі. Ану за мною! Тобі треба побачитися зі своїм Електроником.

- І ніякий він не мій, - промимрив Сироїжкін, плентаючись за вчителем.

- Ти перший з ним подружився, - сказав Таратар. - Усі це знають.

- Мало з ким я подружився, - буркотливо обізвався Сергійко, не відстаючи від учителя.

- Але ж ти вирішив, що тепер Електроник буде самим собою. По-моєму, тобі треба з ним поговорити.

- Ага! - сказав Сергійко й кинувся до дверей.

Спочатку Сироїжкін побачив самі спини. Пін нагнувся, пірнув під чийсь лікоть, наступив комусь на ногу, постукав по чиїйсь спині, знову пірнув і вийшов у коло. Посеред кола стояли Громов і Електроник, а перед ними - кролик, черепаха, фламінго, миша й інші звірі. Точніше, це були не справжні звірі, а хлопчаки її дівчатка в картонних масках та костюмах - артисти піонерського театру, які ставили виставу для малюків. Вони, видно, не сиділи в залі й тільки зараз почули, хто такий Електроник, атому й не вірили своїм очам.

- Ну скажи, наполягав кролик, - скажи, хто я такий?

- Ти людина в масці боягузливого кролика, - хрипло відповів Електроник.

- Та я зовсім не боягузливий! - обурився артист.

- А я й не кажу, що ти боягуз, - зауважив Електроник. - Ти зараз Кролик, а кролик завжди боягузливий.

Діти розсміялися.

- Електронику, а я? - запитала черепаха.

- Ти - мудра черепаха. Ти або ховаєш на дні ставка золотий ключик, або, видершись на камінь, згадуєш своє життя.

- А я?

- Ти - миша. І найбільше на світі боїшся кота.

Артисти здивувалися:

- Правильно! Він усе вгадав, хоч не бачив п’єси. Відразу видно, як він добре міркує.

- А де ж Майя? - спитав кролик і крикнув: - Майко-о!

- Я тут, - прозвучало за спинами.

Діти розступилися, пропускаючи вперед дівчинку у блакитному платті.

- Це наша головна артистка, - відрекомендував кролик дівчинку в голубому платті. - А це Електроник.

- Ми знайомі, - усміхнулася блакитна дівчинка й, вийнявши з кишені прозору хусточку із смішною мордочкою і монограмою “Електроник”, запитала фокусника: - Пізнаєш?

- Ого! - здивувався Громов. - Виявляється, в Електроника вже багато приятелів. Не бачу тільки найкращого друга - Сергія Сироїжкіна.

Якась сила здавила горло Сергійка. Він ступив уперед і, судорожно ковтнувши, пробурмотів:

- Я тут.

- Так, так, так... - сказав професор. - Ось він, живий двійник Електроника, через якого сталося стільки плутанини!

Сироїжкін кліпав очима Й щосили намагався здаватися спокійним.

- Не будемо згадувати минуле, - миролюбно запропонував професор і поплескав Сироїжкіна по плечу. - Ти маєш знати, в чому сильний Електроник. Скажи хлопцям і дівчаткам, Сироїжкін усміхнувся.

- Він найкращий у світі математик. Найкращий фокусник. І краще за всіх розуміє мову звірів.

- Он як! - вигукнув артист у масці кролика. - Це ми зараз перевіримо! Ану, Електронику, відгадай, що я зараз скажу. - І кролик зарикав грізно й страшно, немов він був тигром: - Р-р-р-р!..

- Кваква ква-ква! - підхопила черепаха.

- Няв, няв... - вимогливо нявкнула миша й засичала: Ш-ш-ш, с-с-с...

Глядачі засміялися. А Електроник стояв абсолютно незворушний. Він навіть не усміхнувся.

- Чому він не сміється? - загомоніли артисти. - Ми стараємося, граємо, а він не сміється!

- Бачите, - ніяково розвів руками професор. - Це мій недогляд. Я не передбачив у Електроника почуттів та емоцій. Я гадав, що від них він може перегоріти. Очевидно, я помилявся.

- Проте він зовсім як живий, - загаласували хлопчаки й дівчатка. - В ньому має бути сміх, і усмішки, й веселощі. Вони десь там є в ньому! Тільки він цього не знає!

- Товариші! - вигукнув Сироїжкін. - Давайте розвеселимо Електроника!

І він застрибав на одній нозі навколо Електроника й заспівав щось веселе, що спало на думку:

Електроник, Електроник,

З пелюшок з’явивсь на дзвоник...

Він у нас найкращий лірик,

Математик і сатирик!

Що тут почалося! І майбутні біологи, й кібернетики, й інженери, й лікарі вмить забули про свою велику роль в науці. Вони стрибали, як цапи, махали крильми, як півні, боролися, як ведмеді. Кудкудакали, перегукувались, ревіли, нявчали, співали, показували один одному носи й кривлялися. Хтось боксував з невидимим противником, хтось ходив на руках, хтось балансував лінійкою на носі. Словом, зчинився веселий шарварок.

А Громов до сліз реготав. І академік Немнонов, що з’явився на галас, сміявся. І Таратар потішно ворушив вусами. І всі інші, хто бачив цю веремію, не могли не усміхатися й не реготати.

Сміх струмував навколо безмовного, незворушного Електроника. Сміх проймав усіх і кожного, запалював завзяттям, радістю, силою. Ось він! Ха-ха! Він існує! Його майже можна помацати! Простягни тільки руку й відразу піймаєш це “ха-ха”!

Вирвався з клубка тіл скуйовджений Макар Гусєв і заревів басом, показуючи на Електроника:

- Дивіться! Він сміється!!!

Електроник усміхався...

- Ура! - крикнули діти. - Він сміється! Ура, ура, ура!..

І враз замовкли. Бо Електроник раптом підстрибнув і промовив чітко й роздільно:

- Ха. Ха. Ха.

Потім Електроник знову підстрибнув і тепер уже засміявся по-справжньому:

- Ха-ха-ха-ха-ха!..

Він застрибав на одній нозі і в такт підскокам виспівував пісню, яку, певно, щойно придумав або ж складав на ходу:

Є місто Веселощів й Сміху: трам, трам.

Двори й будинки дивовижні там -

На дахах - квітки,

На клумбах - кульки,

І музика лине з фонтанів,

Па деревах скрипки,

На вулицях диваки.

Бабусі там грають в скакалку,

Дідусі біжать, мов хлопчаки.

Л найстаріші, хто ревматизмом страждав.

Ті палицями крутять, як диригенти,

І вибивають музику з усіх садових лав.

Там Сонце і Місяць назавжди здружились.

Там зорі виблискують вдень і вночі.

І усмішки сяють.

Сміються дівчатка.

Регочуть хлоп’ята.

чІ сміх - немов грім.

Веселощів, радощів вистачить всім.

Хай живе сміх! І геть антисміх!

І всі довкола Електроника підхопили:

- Хай живе сміх!

А потім довго аплодували авторові.

Електроник уклонився, підійшов до друга, прошепотів йому на вухо:

- Вірші - найстисліша форма подачі інформації. Ніколи досі не складав. Не знаю, як вийшло.

- Ти найкращий у світі поет, Електрошо! - переконано відповів Сироїжкін.

Академік Немнонов відвів убік Громова.

- Відверто кажучи, Гелю Івановичу, - промовив він, - я тільки зараз зрозумів, яка цікава істота ваш Електроник.

- Уявіть, і я про це раніше не здогадувався, - жартівливо відізвався Громов і приклав палець до губів: - Тс-с... Тримайте це в секреті.

І в ту ж мить їх оточили діти. Вони хитро поглядали на вчених і мовчали.

- Що? - спитали разом професор і академік.

- Бачите, Гелю Івановичу й Семене Семеновичу, - сказав Таратар, - у школярів є до вас велике прохання. Раз усе так сталося, залиште Електроника нам... Не обов’язково йому повертатися в чемодан...

Десятки очей, які горіли благанням, просьбою, чеканням, були звернені до Громова.

- А що він робитиме у вас? - примружився професор.

Сироїжкін відчув, що настав час йому сказати слово. Дуже важливе слово, від якого залежить доля друга. Він ступив уперед:

- Електроник допомагатиме вчителям! Навчатиме нас. Прийматиме екзамени. Гелю Івановичу, ви ж знаєте, який він чудовий математик.

- Я згоден! - просто сказав Громов.

Сергійко просіяв.

А кібернетики дуже зраділи:

- Ура! Електроник наш!..

- Одну хвилинку... - Академік підняв руку. - Іноді ми запрошуватимемо Електроника до Інституту кібернетики. Нам треба радитися з ним у деяких важливих питаннях.

Ви не заперечуєте?

- Ні-ні! Не заперечуємо!

- Тепер лишилося тільки піймати червоного лиса, - промовив професор, нахилившись до свого колеги. - Адже не можу я чекати, коли він сам зламається! Треба його перехитрувати...

Дівчинка у блакитному платті стала перед Громовим, подивилася йому в очі, сказала:

- Гелю Івановичу! Ви подарували Електроника кібернетикам. А як же ми, хіміки? Чи не могли б ви зробити нам Електроничку?

Вчені переглянулися, засміялися.

- Послухай, Майко! - безцеремонно звернувся Макар Гусєв до блакитної дівчинки, ніби знав її сто років. - Приходь до нас. Ми всі дружитимемо з Електроником.

- Можна? - запитала Майя чомусь у Сергійка, який щось шептав Електроникові.

У Сироїжкіна навіть дух перехопило від такого простого запитання. І тільки-но він хотів підтвердити те, що вже сказали, радісно спалахнувши, його очі, як знову втрутився Гусєв:

- Приходь! Ми дівчат не кривдимо. Навпаки, ми будемо дуже раді.

- І я теж, - сказав Сергійко й почервонів. -Ти знаєш, Майю, я вже нікуди не їду...

© ВЕЛТИСТОВ Є. С. Пригоди Електроника: Фантастичні повісті. - К.: Радянська школа, 1988. - 400 с.

© ВИДИШ М. Я., переклад з російської, 1988.