Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ЗВИЧАЙНІ ГЕНІЇ

Будинок прокинувся на світанку.

В легкому ранішньому тумані він скидався на спляче чудовисько. Високо над землею засвітилося рожеве вікно й погасло - неначе моргнуло сторожке око, спостерігаючи, який видався весняний ранок. Приємний легкий морозець, сріблястий іній на деревах, несподівано м’яке повітря.

Спалахи вогнів пробігли по стінах. Вогні дедалі множилися, утворюючи химерні візерунки, й ось. уже весь будинок оперезався ланцюгом електричних сигналів. Будинок ожив, глибоко зітхнув, загудів ліфтами - ледь чутно, сам собі, щоб не заглушити перший капіж з даху. Весна!..

Відчинилося вікно вгорі, і чийсь дзвінкий голос порушив ранкову тишу:

- Е-гей!.. Слухайте всі!.. Я - геній!

Вулиця насторожилася від такого нескромного визнання. Припинився капіж.

А голос уперто повторяв:

- Геній! Геній!

Пискливо обізвалося ще одне вікно:

- Геній - це я!.. Ура! Я відкрив вічну істину...

Грюкнули балконні двері, й хлопчачий басок прогудів:

- Дур-ни-ця! Я найсильніший у світі...

Ким був цей найсильніший у світі, не дав дослухати вітер. Він налетів несподівано, продзвенів бурульками, змішав і поніс із собою слова. Легке сонячне світло позолотило стіни, туман розвіявся. Будинок поволі гасив непотрібні вогні й мав вигляд звичайного будинку, збудованого за всіма правилами теореми Піфагора.

Вийшла з під’їзду школярка з важким портфелем і, оглянувши безлюдну вулицю, скорчила на будинок гримаску:

- Перше квітня допіру - нікому не вірю! - І побігла, хрумкаючи крижинками.

Учитель математики Таратар добре знав, який сьогодні день. По дорозі до школи він згадав епізод із свого шкільного життя. Півстоліття тому Семен Таратар написав на дошці дуже довге рівняння. Коли вчитель, розв’язуючи рівняння, накреслив графік, клас засміявся: на дошці чітко позначилася фігура крокодила. Вчитель, якого діти називали Крокодилом Крокодиловичем, уважно подивився на юного математика й сказав: “Я не ображаюсь. Це дотепне рівняння гідне п’ятірки з плюсом”. Автор “рівняння Крокодила” почував себе ніяково...

Тепер він сам Таратар Таратарович - так називають його між собою діти. Купу хитромудрих рівнянь потрібно буде, щоб обрисувати його важкувату постать, натоптаний книжками пошарпаний портфель, окуляри від короткозорості. Щороку Таратар до першого квітня дає вільні завдання кожному класу: доводьте, що хочете... А своєму улюбленому восьмому “Б” сказав: “Спробуйте розв’язати відомі, але ще не розв’язані досі задачі...” Він знає, одразу ж, на перерві, його математики почнуть атакувати Велику теорему Ферма, недоведену вже понад триста років. Теорему вони, звичайно, не розв’яжуть, зате по-новому побачать багато які істини...

“Я покажу вам Таратара Таратаровича! - думав з усмішкою вчитель, пригадуючи обличчя своїх учнів. - От поставлю всім п’ятірки з плюсом, а потім оголошу, що це був жарт...” Він зайшов у клас і зразу відчув: щось сталося. Учні, як завжди, підвелися, вітаючи вчителя, він звичним жестом дозволив їм сісти. Але повітря в кімнаті було немов наелектризоване.

- Немає Віктора Смирнова, - зауважив уголос Таратар, мигцем глянувши на ряди.

- Він запізнюється, - сказав хтось, саркастично посміхнувшись.

Учитель почав урок, не звернувши уваги на таємничий натяк про Смирнова.

- Понад триста років тому французькі математики Паскаль і Ферма заради забави вирішили проаналізувати гру в кості й відкрили ряд правил. - Таратар усміхнувся, уявивши події, про які розповідав. - Як ви знаєте, ці правила розвинулись у складні ігрові схеми, які застосовуються і в наші дні... Я не цікавлюся, якими методами користувалися ви, готуючи сьогоднішнє завдання, але зараз ми розглянемо результати... Отже, хто найсміливіший?

- Я! - прозвучав упевнений басок.

Макар Гусєв насилу виліз із-за парти. Парта була тіснувата для атлетичної статури спортсмена. Він тримав згорнутий трубкою зошит.

- Як називається твоя робота, Гусєв?

- Про стереометрію винних бочок, які мають найвигіднішу форму! - відповідав Макар.

- Оце так! - захоплено видихнув хтось. - На власному досвіді?

- На досвіді Йоганна Кеплера, - парирував Гусєв.

Учитель помітив у голосі Макара бойовий запал і запросив його до дошки.

- Здається, саме так називалась одна з праць Кеплера, в якій він передбачив багато результатів інтегрального числення, - сказав Таратар.

Макар, що малював крейдою бочку, зраділо обернувся.

- Точно! Кеплер щойно одружився... Причому на дочці торговця. - Макар поділив бочку на частини й писав формули. (Схвальний гомін за його спиною свідчив, що всім подобається коментар до старовинної задачі.) З одинадцяти наречених ледве вибрав собі дружину, - мовив баском Макар. - Ну, а виноторгівець каже йому: “Ти хоч і придворний імператорський математик, але покажи мені, яка користь від твоєї вченості”. - “Будь ласка, - відповідає Кеплер. - Я можу вирахувати, скільки вина в кожній твоїй бочці, не заглядаючи в неї...” Даремно смієтеся! Все це ми із Сироїжкіним прочитали в біографії Кеплера.

- Підтверджую, - сказав з місця Сергій Сироїжкін, - що Макар власноручно приніс бочку на сто літрів і розіклав її двома способами.

- Я, звичайно, не збираюся одружуватися, проте знаю точно, що методом Кеплера доводити важче, - зізнався Макар під загальний сміх. - Інша річ - інтегралами!

І він показав на дошку, де несподівано для всіх проста бочка воскресила історію чотирьохсотрічної давності.

Таратар дивився на бочку й на Макара. не приховуючи радості.

- Блискуче підтвердження низки перемог математики, - оголосив він. - Зверніть увагу на головний висновок Гусєва: цілий науковий трактат Кеплера, який був свого часу відкриттям, уклався в одну сучасну формулу. Молодець!

- Ну що ви, - відмахнувся, почервонівши, Макар. - В інших краще.

- Невже? - Таратар трохи здивувався. - Хто ж ці інші?

На стіл учителя посипалися зошити. Зошити з доведеннями й розрахунками восьмого “Б”. Тут були доведення багатьох чудових нерівностей, недовідних теорем про квадратуру круга й поділ кута на три рівні частини, розрахунки руху материків, маси надзірок, тривалості життя елементарних частинок, точної швидкості світла й багатьох інших історичних та сучасних задач. Тільки математик здатний зрозуміти, що пережив у ці короткі хвилини вчитель. Але Таратар, прийнявши на свій стіл гору математичних рукописів, не втратив звичного оптимізму. Адже він сам викликав цей вибух несподіваної енергії. Вчитель устиг лише зазначити про себе, що серед усіх робіт немає нічого схожого на “рівняння Крокодила”. Невже такі жарти застаріли?

Учні здали роботи. Тільки перед Вовою Корольковим, сусідом Сергія Сироїжкіна, лежав товстий зошит у коричневій палітурці.

“Невже й це також мені?” - весело подумав Таратар і запитав Королькова:

- Ну а ти?

- Я не хотів би... так відразу, - сказав, пополотнівши, Корольков.

- Чому?

- Це дуже цінна робота.

“Недаремно товариші звуть його Професором”, - подумав Таратар і сказав:

- Назови тоді проблему, щоб усі оцінили її значення.

- Доведення теореми Ферма, - промовив ледь чутно Професор.

Таратарові стало шкода здібного учня: отак себе загнав, просто змарнів за письмовим столом. А в усьому винен він, учитель, із своїми вільними завданнями. Дай їм тільки волю, цим самолюбним юним “фермістам”, - день і ніч атакуватимуть нерозв’язні задачі, поки не занапастять здоров’я. Та хіба ж доведеш теорему Ферма!

- А ти робиш зарядку врані? - запитав учитель Королькова.

Корольков глянув на вчителя з таким подивом, ніби той звернувся до нього по-марсіанському.

- Це доведення Великої теореми Ферма, - вперто повторив він.

Таратар узяв Професорів зошит, швидко перегорнув роботу. В очах зарябіло від нескінченних фіолетових формул, що заповнили зошит. Професор писав дрібними, акуратними, майже друкованими літерами.

- Теорема Ферма доведена для шестисот окремих випадків, - повільно промовив Таратар, - Математики всього світу відмовились розв’язувати теорему. Невже тобі вдалося знайти зовсім новий приклад?

- Тут не приклад. Тут розв’язання всієї теореми!

Професор сів на своє місце, як переможець.

Таратар зважив у руці пухлий зошит. “Хіба мало було за триста років доведень недовідної теореми! Ось ще одна донкіхотівська спроба - можливо, навіть і оригінальна...”

- Заздалегідь поздоровляю, - Таратарові вуси хитро ворухнулися. - Хоч Ферма й не лишив нам ніяких доведень, вдома я перевірю твою роботу...

- Ферма не вважав за потрібне писати розв’язання, бо воно дуже довге, - нагадав Професор.

- І жодний геній не знайшов досі відповіді.

- Ну й що ж? - Професор здвигнув плечима. - Я і є той геній, який знайшов відповідь.

Таратар чекав вибуху сміху, але в класі чомусь було тихо. Він обвів поглядом клас. Усі були надто серйозні.

Таратар занепокоївся: що це з ними?..

- Можливо, я погоджуся з тобою, коли перевірю, - припустив Таратар.

- Певна річ, - спокійно відповів Професор. Тільки тепер він почав поступово рожевіти: спочатку спалахнуло одне вухо, потім друге. Як видно, совість спускала математика з недоступних наукових вершин на звичайну класну парту, обережно підтримуючи за вуха.

- А що тут такого! - втрутився Макар Гусєв. - Раз він довів...

І знову ніхто не засміявся.

- Правильно, Таратаре Таратаровичу... вибачте, Семене Миколайовичу! - підхопив Сироїжкін, скочивши з місця. - Якщо хочете знати, не один Професор так гадає! Не дивуйтеся, будь ласка, але тут усі генії!.. Звичайні генії... Ось подивіться, - І він вийняв з парти картонну коробку, на якій була зображена пара черевиків фабрики “Промінь”. З коробки Сироїжкін дістав маленький прилад. Лампочка від кишенькового ліхтаря, мініатюрна турбіна, ручка. Конструктор запросив учителя:

- Покрутіть, будь ласка.

Таратар обережно розкрутив ручку. Лампочка засвітилася.

- Настільна електростанція, - сказав схвально Таратар. - До ладу зроблена. Та це вже сюрприз для вчителя фізики.

- Вічний двигун! - проголосив Сироїжкін.

- Дозвольте, - пробурмотів, нахмурившись, Таратар вічних двигунів, як доведено наукою, не може бути.

- Будь ласка - ось він! - Сироїжкін величним жестом показав на винахід.

- Просто тут механічна енергія перетворюється в електричну... - пояснив учитель.

- Правильно! - згодився щасливий винахідник. - Дуже навіть просто одна енергія перетворюється в іншу. Ви тільки покрутили ручку, а лампочка світитиметься день, два...

Таратар подивився на прилад. Лампочка справді горіла - лише від легкого повороту ручки. Такого “двигуна” Таратар ніколи досі не бачив.

- Ти стверджуєш, що у твоєму приладі немає ніякого джерела струму, - промовив учитель. - Значить, ти теж геній?

- Звичайно!

Таратар пройшовся по класу, короткозоро мружачи очі. “Що тут відбувається? Може, це змова?.. Чи мені все сниться?..” Він уважно оглянув ряди й на мить затримав погляд на серйозному обличчі. Електроник завжди каже правду, він не дозволить верзти дурниці...

- Як нелегко бути вчителем геніїв, - промовив тихо Таратар. - Тут згадували Кеплера. Вчителем великого Кеплера був знаменитий астроном Тіхо Браге, що вивчав планету Марс... П’єр Ферма... Мабуть, його вчителями можна назвати всіх давньогрецьких математиків... А у вас - Таратар. (Здається, йому вдалося відновити звичний настрій у класі. Генії посміхалися.) Як ти гадаєш, Електронику, твій друг Сироїжкін справді винайшов вічний двигун?

Всі уп’яли очі в Електроника. Він спокійно відповів:

- Назва не зовсім точна. Але цей двигун практично без тертя... - І Електроник став перелічувати формули нового винаходу.

- Коротше кажучи, вічний двигун, - перебив друга Сироїжкін і вказав на лампочку, що світилася.

- Ура Сироїжкіну! - крикнув Макар Гусєв. - Геній номер два.

У двері постукали. Відчинилися обидві стулки, і ввійшов Смирнов, який запізнився. Ввійшов він дуже дивно, боком, тулячи до живота великий алюмінієвий бак. Учні з першої парти кинулись йому на допомогу. Вітька Смирнов міцніше притиснув бак, прохрипів:

- Стривайте, хлопці... Я сам... Цінний винахід!

- Смирнов, що це за бак? - спитав Таратар.

- Це не бак. - Віктор Смирнов обережно водрузив свою ношу на стіл, витер піт з лоба, простодушно усміхнувся. - Вибачте, Семене Миколайовичу... Довелося діждатися, поки всі підуть з дому. Це каструля. Мама в ній варення варить. Ну, а поки каструля вільна, я її використав для досліду.

- Яку ж проблему можна зварити в такій каструлі? - пожартував Таратар.

- Ось. Дивіться!

Смирнов підняв покришку, й усі схопилися з місця, оточили вчительський стіл.

У каструлі лежала корова завбільшки з кішку. Справжня маленька корова з рогами й хвостом.

- Я не знав, що ти захоплюєшся іграшками, - сказав учитель.

- І ніяка це не іграшка! - образився Смирнов, навіть губи закопилив. - Це справжня корова. Тобто, звичайно, штучна.

Корова повернула голову й подивилася на дітей.

- Ой! - злякано вигукнула Таня Сорокіна. - Вона жує!

Корова ледь помітно рухала щелепами. Вона ліниво щось ремиґала, як ремиґають усі в світі корови.

- Руками її не чіпайте, - попередив винахідник. - Дослід не закінчено.

Посипалися запитання:

- Скільки їй місяців?

- Скільки вона важить?

- Чому така маленька?

- Що їсть?

- Звідки вона взялася?

Смирнов вислухав запитання.

- Одним словом, так. Відповідаю відразу всім, - сказав він. - Дозвольте, Семене Миколайовичу?.. Ви бачите штучну тварину. Модель типу корови. Виведена мною в цій самій каструлі. Як виведена - питання окреме... Вік понад три тижні. Харчується винятково кукурудзяними пластівцями... От, мабуть, і все. Це і є моє домашнє завдання, Семене Миколайовичу.

Таратар розгублено дивився на каструлю.

- Смирнов, я не давав завдання виводити тварин... Я не біолог.

- Ну звичайно, Семене Миколайовичу, - заспокоїв Віктор. - Корову я вивів просто так, для себе. А вам приніс математичний щоденник.

Він вийняв з-під паска зім’ятий зошит, простягнув класному керівникові.

- Геній номер три, - діловито зазначив Гусєв.

- Чого ти всіх нумеруєш? - поморщився Сироїжкін. - А сам ти котрий?

- Сам я такий винахід задумав, що ви всі ахнете, - пообіцяв Макар.

Смирнов закрив каструлю покришкою, заклопотано взявся за ручки.

- Віднесу додому. Поки мати не повернулася. З метою конспірації, - пояснив він, - дослід проводиться під ліжком.

- Так, так, - кивнув Таратар. - Хлопці, допоможіть, будь ласка.

Восьмикласники обступили каструлю, повели винахідника.

Учитель складав зошити в шафу, перечитуючи заголовки: “Про стереометрію бочок”, “Про рух материків”, “Теорема Ферма”. Він був в чудовому настрої, дуже задоволений результатами. Он скільки роботи загадав йому улюблений клас! Доведеться витратити весь вільний час на перевірку зошитів восьмикласників...

Як вони себе називають?

“Звичайні генії”...

Сміливість і навіть деяка зухвалість у творчості прийнятні, а от скромності цим геніям явно бракує...

На столі, всупереч, здається, всім законам науки, світилася лампочка. Таратар кілька разів обійшов навколо столу. В чому тут річ? Що за двигун придумав Сироїжкін?

Звертатися до інших учителів Таратарові не хотілося. І без того в школі ходять легенди про його клас, про Електроника, Рессі. Не вистачає ще історії “про вічний двигун”.

І все-таки проконсультуватися потрібно.

Таратар уклав двигун в коробку, заховав у портфель.

- Звичайні генії, - бурмотів він, надумали пожартувати із звичайного математика. Проте є найвища інстанція - експеримент. Так казав мій учитель, а він, як я давно вже переконався, був мудрець.

Друге квітня.

Таратар прийшов у Інститут фізики й сказав, що хоче показати прилад.

- Зайдіть у двісті дев’яту кімнату, - порадила секретарка.

В кімнаті під цим номером молодий співробітник клацав на машинці. Стіл його було завалено паперами. Фізик мигцем глянув на Таратара.

- У мене двигун... - почав Таратар.

- Зрозуміло, - сказав фізик і показав пальцем на плакат. Плакат був на всю стіну, але Таратар попервах його не помітив.

Плакат сповіщав: “Проекти вічних двигунів не розглядаються”.

- Вся річ у тому, що він працює, - усміхнувся Таратар.

Він вийняв з місткого портфеля коробку, з коробки дістав винахід Сироїжкіна. З незбагненої причини лампочка й досі світилася.

Фізик одірвався від клавішів, уважно оглянув винахід.

- Зрозуміло, - чемно промовив він. - Шкільний прилад. Крутиш за ручку - лампочка світиться.

- Правильно, - зрадів учитель. - Крутиш - і світить.

Однак ця лампочка світиться уже три години.

Тепер усміхнувся співробітник:

- Не може бути. Зараз вона погасне. Почекаємо кілька секунд. Сідайте, будь ласка.

Вони сіли біля столу. Фізик кивком голови вказав на папери.

- Проекти вічних двигунів. Бездарне марнування вільного часу. Але на кожен лист треба відповісти.

- Співчуваю, - пожалів фізика Таратар.

- Нічого, у інших буває й гірше, - туманно відповів фізик. - Посилки нам, щоправда, не надсилають... Та ваш випадок найлегший.

Співбесідники розмовляли ще кілька хвилин про значення відкриття електрики, про Едісона, про те, що недавно на Марсі запалили лазером маяк... Науковий співробітник явно нервував, поглядаючи то на годинник, то на лампу. Лампочка світилася.

- Вибачте, в цій вашій штуці немає іншого джерела електроструму? - поцікавився науковий співробітник.

- Як бачите, нема.

- Незрозуміло... Зачекайте, будь ласка. Я скоро повернуся.

Він обережно впакував двигун, пішов з коробкою.

Таратар читав розвішані на стінах фотокопії документів. Це були постанови академій наук різних країн про ті задачі, що їх не розглядають учені. Найперший документ, датований 1775 роком, було прийнято Паризькою академією: “Віднині й надалі не розглядати поданих розв’язань задач подвоєння куба, трисекції кута, квадратури круга, а також машин, що нібито мають здійснити вічний рух...” Минули століття, а співробітник все ще відповідає на листи невгамовних винахідників...

Повернувшись, фізик простягнув коробку Таратарові:

- Вибачте, як ваше ім’я й по батькові?

- Семен Миколайович.

- Семене Миколайовичу, хто ви за професією?

- Я вчитель математики.

- Чудово! - сказав фізик. - Вами дуже цікавляться двоє моїх колег. Вони теж математики. Я вас проведу, якщо не заперечуєте... Щодо приладу... Це ви сконструювали?..

- Мій учень... Сироїжкін.

- Здібний хлопець, - похвалив фізик. - Будова приладу відома давно. Але він діє якось по-новому. Весь секрет, нам здається, полягає в рухомих частинах...

- Так я й гадав.

- Ми не можемо визначити, з якого металу вони зроблені. Радимо вам показати його в інституті твердих сплавів.

- Я знаю, що в двигуні практично мізерне тертя, - з гідністю зазначив Таратар. - Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне запитання: цей двигун можна назвати вічним?

Фізик весело глянув на вчителя.

- З усіх проектів, які я переглянув, це найоригінальніший пристрій.

- Спасибі. Саме це я й хотів знати, - подякував Таратар.

Фізик привів Таратара в кімнату, де працювали два наукових співробітники. Тут паперів було значно більше: пухлі пачки розікладені на столах, стільцях, стелажах. Біля стіни напхані листами мішки.

Математики зраділи, дізнавшись, що їхній гість учитель, запросили Таратара сісти.

- Бачите, Семене Миколайовичу, - сказав один з математиків, - ми перебуваємо в дуже важкому становищі. Річ у тому, що тепер ми фермісти.

- Фермісти? - перепитав Таратар.

- Трапилося так, - пояснив його колега, - що математичний журнал для школярів “Пі” й ще ряд видань надрукували статті про теорему Ферма. І ось... - Математик красномовно показав на мішки. - Якби ви, шановний Семене Миколайовичу, погодилися з вашими математиками допомогти нам відповісти на ці листи...

- У мене восьмикласники, - сказав Таратар.

- Восьмикласники здатні футболом пожертвувати заради теореми Ферма!..

- Зараз у школі четверта чверть, - хмурячись, промовив учитель, - найвідповідальніша... Але я поговорю про вашу пропозицію з класом.

- Віднині й надалі!.. - сказав Таратар класові й процитував, які задачі не розглядають уже понад два століття академії наук усіх країн. - А ви примушуєте старого вчителя бігати по інститутських кабінетах з “вічним двигуном”!..

Він урочисто поставив на шафу прилад Сироїжкіна.

Лампочка світилася.

- Хто хоче відповідати на листи фермістів? - запитав Таратар.

Добровольців не знайшлося.

- Ех ви, генії, - сказав Таратар.

Генії дивилися на вчителя з цікавістю. Вони ще ніколи не бачили вчителя таким обуреним. Таратар ходив по класу сягнистими кроками, говорив дуже голосно, жестикулював. Жоден геній не наважувався в ці хвилини перечити йому.

- Рішення академій - не просто примхи академіків, - гримів Таратар. - Нерозв’язність проблем типу вічного двигуна доведена працями математиків дев’ятнадцятого століття Абеля та Галуа. І зауважте, як роблять справжні математики: замість того, щоб розв’язати одну маленьку задачу, вони створюють цілу теорію, яка містить відповідь на всі задачі такого типу... Неможливо - і квит! Чим більше я думаю про гору рукописів, які мені довелося бачити, тим ясніше розумію, що їхніх авторів спокусила жадоба легкого успіху в математиці, а не сама математика. Математика - це наполегливість, самозречення, нескінченна праця...

Після цих слів Професор засовався на парті і почервонів. А Електроник несподівано для всіх продекламував:

І корінь взявши з нема себе.

Побачив зірко в ньому мавку.

- Прекрасно! - підхопив Таратар. - Прекрасно сказано про уявні числа. “Нема себе” - тобто мінус одиниця. Квадратний корінь з мінус одиниці. Що це означає для нематематика. Головоломка - та й годі. А математик Хлєбников, автор цих рядків, побачив у ньому поезію...

Таратар заспокоївся і перейшов до уроку.

- Запишіть задачу, - діловито промовив він. - “Скільки коштує один грам світла при вартості електроенергії 4 копійки за кіловат-годину й коефіцієнті корисної дії електричного джерела світла 10 процентів?”

- Десять мільйонів карбованців, - вмить відповів Електроник.

І генії підтвердили:

- Точно: десять мільйонів.

- Хіба ви розв’язували цю задачу? - підозріло запитав Таратар.

- Вона занадто легка, - сказав Макар Гусєв.

- Ну, якщо й для Гусєва легка, то яку ж проблему ви хочете розглянути?

Восьмикласники були одностайні:

- Про штучну тварину! Корову з каструлі!.. Смирновський винахід...

Вітька Смирнов сяяв, наче іменинник.

- Добре, - погодився Таратар. - Скажи нам, Смирнов, що ти хотів вирішити своїм дослідом?

Смирнов неквапливо підвівся, яскраво-синіми очима подивився на вчителя.

- Взагалі мене цікавить проблема походження життя на Землі, - повільно сказав Віктор.

Ніхто не посміхнувся. У тиші різко прозвучало запитання Професора:

- А чому, власне, корова?

- Певна річ, можна вивести кого завгодно: мавпу, курку, рибу... - подумавши, відповів Віктор. - Якщо підійти кількісно - різниця нібито невелика. Ось вам приклад: у людини та в інших живих організмів є білки із ста чотирьох амінокислот. Вони розміщені ланцюжками в певному порядку. Коли порівняти ланцюжки, то, спрощено кажучи, людину відрізняє від мавпи лише одна амінокислота, від курки - чотирнадцять, від риби - двадцять дві. В мене вийшла корова - отже, різниця у дванадцять амінокислот. Звичайно, все це дуже схематично...

Діти загомоніли:

- Здорово!.. Наш Вітька - академік! А як ти ото полічив?..

- Я не лічив, а виявив у джерелах. Сам усе розшукав. - Смирнов глибоко зітхнув. - Дуже важко працювати без допомоги фахівців.

Цікаво знати, - пропищала Кукушкіна, - у кого з нас різниця в одну амінокислоту?..

- До речі, різниця між людиною і дріжджами, - незлобиво відповідав Віктор, - лише сорок три амінокислоти.

- Ну то й що? - стрепенулася Кукушкіна.

- Це означає, що в нас спільні предки.

Сміх прозвучав як оплески, схвалюючи сміливий висновок дослідника.

- Усе це теорія, - зітхнув Смирнов. - А на практиці невідомо ще, що буде далі. Адже корова росте...

- Смирнов, скажи, будь ласка, ким ти збираєшся стати? - запитав учитель.

- Біологом, - сказав Віктор.

- А я гадав, що всі мої учні стануть математиками. - Таратар задумливо дивився у вікно.

- Я лікарем буду, - зізналася Кукушкіна.

- Я - астрофізиком, - сказав Сироїжкін.

- А я випробувачем! - Макар стукнув себе кулаком у тверді груди.

- Отже, я помилявся, - сухо промовив Таратар.

І всі відчули в його словах велику тугу. Ніхто не міг спокійно дивитися на сумного Таратара. Краще б Таратар гнівався!

- Чому ж помилялися, Семене Миколайовичу! - дзвінко вимовив Сергій Сироїжкін. - Ви самі казали, що математика - мова всіх наук. Ми не відмовляємося від математики. Ми тільки вибираємо собі фах.

- У давнину говорили: числа керують світом. І завжди знаходилися люди, які свято вірили в це. - Вчитель почав говорити тихо, але з кожним словом голос його міцнішав, і всі заспокоїлися. Таратар захищав справу свого життя, наводив приклади беззавітного служіння математиці. Лобачевський усе життя розмірковував про природу геометрії і прийшов до геніального відкриття, яке перевернуло уявлення його сучасників про будову Всесвіту.

Теоретик Гедель марно намагався узагальнити всю математику, але натомість він вивів систему логічно нерозв’язних теорем. Фізик Дірак відкрив нову елементарну частинку - позитрон - на кінчику пера, у безглуздому й зайвому на перший погляд корені своїх математичних рівнянь.

- Коли Дірак розповідав про це студентам на лекції, він увесь світився і називав математику прекрасною, - натхненно мовив Таратар. - А ви кажете - “випробувачем”... Випробувачем чого? Так, я саме тебе питаю, Гусєв, тому що бачу якийсь шолом на твоїй голові...

На Макарі був шолом мотоцикліста.

Він підвівся із-за парти, випростався на весь зріст - ставний, вродливий, справжній мотогонщик у шоломі й спортивному костюмі.

- Вибачте, Семене Миколайовичу. В мене винахід...

Щоправда, не мій, а Майки Свєтлової із школи хіміків. Вона ненавидить хімію, вона - геній фізики. Зараз ви побачите.

І Макар спритно витягнув із парти сяючий квадрат. Спочатку всі подумали, що це металевий лист - дуже дорово відбивав він світло. Потім побачили, що лист слухняно гнеться в руках Макара й навіть згортається трубочкою.

- Антигравітаційний килимок, - пояснив Макар, демонструючи винахід. І точно: лист, як і всякий килимок, складався з переплетених смужок. - Назва, я вважаю, чисто жіноча, але не я автор, Майка називає його “а-килимком”. Нехай так!.. А раз є а-килимок...

З цими словами Гусєв схопився за а-килимок і вмить злетів до стелі. Всі в класі чули, як його шолом гучно бахнувся об бетонне перекриття. Однак Макар - ні крику, ні стогону. Висить собі, тримаючись за килимок, питає згори: “Ну, як?” Хитрий випробувач: надів міцний мотоциклетний шолом!

- Гусєв, спускайся! - голосно промовив учитель.

- Я зараз... Ніяк не знайду контакти. - Тепер Гусєв держався за а-килимок однією рукою, а другою водив по стелі. - Ой, тримайте мене! - закричав на весь голос випробувач.

Гусєв лежав на підлозі. На його могутніх грудях красувався килимок, сплетений з металевих пластин.

Таратар випередив усіх. Він допоміг Макарові підвестися, підняв з підлоги килимок, заховав у свій портфель.

- Так буде краще, безпечніше, - пояснив він Гусєву.

Макар, розтираючи забиту спину, пробурчав:

- Не переплутайте контакти, Семене Миколайовичу.

Я ще не освоївся з цим винаходом.

- Нічого, розберемося, - відповідав Таратар. - Разом з учителем фізики. А ноги ж цілі?

- Цілі... Будьте обережні, Семене Миколайовичу. У ваші роки не можна падати зі стелі.

- Віднині й надалі! - гаркнув Таратар, обернувшись до класу. - Ніяких більше дослідів, винаходів і такого іншого. - Віднині й надалі, - грізно повторив він, - ніякого новаторства без мого дозволу!

Таратар і справді розсердився. Не вистачало ще, щоб його учні падали зі стелі! А коли б Гусєв зламав ногу? Як би вчитель пояснив його батькам, що це трапилося саме на уроці математики? Та й навіщо взагалі такі переживання! Досить ризикованих винаходів! Він, учитель, розбереться в усьому сам.

Небезпечний килимок Таратар забрав із собою.

Ніхто не помітив у метушні, як один з учнів підійшов до шафи, де зберігалися рукописи, й узяв товстий зошит у коричневій палітурці. “Теорема Ферма” знову була у Професора.

Двигун Сироїжкіна лишився на верхотурі шафи. Про нього незабаром усі забули, навіть Сергій. Лампочка кілька днів світилася, потім перегоріла. Але двигун працював...

Третє квітня.