Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ТРОЄ ХРАНИТЕЛІВ ТЕОРЕМИ

У глибині парку, якраз неподалік від виходу на Липову алею, стояла маленька облуплена естрада з пожовклим екраном. Дуже рідко тут показували кіножурнали, і тому раковина естради була затишним притулком для всіх хлопчаків. Тільки вчора тут перечікували погоню фокусник та його приятель, які втекли від глядачів.

Сергійко заліз на естраду, розлігся на шершавих дошках. Ну й життя настало привільне! До школи не ходи, завдань не готуй. Електроник і без того все знає. Хочеш - дивись на небо крізь щілини в даху, хочеш - мрій про що завгодно, хочеш - блукай парком.

Він полежав на животі, позіхнув, перевернувся на спину, став лічити дошки в даху-раковині. Пробився у щілину сонячний промінь, поряд з хлопчиком лягла на підлогу світла пляма. Сергійко вийняв з кишені дзеркальце, пустив сонячного зайчика в напівтемний куток. Зайчик ковзнув по старих дошках, сполохав павуків у їхній павутині, застрибав по екрану...

Раптом зайчик зник. Щойно він сидів на сіро-жовтому полотні й от зник. Промінь від дзеркальця простягся блискучим мечем до екрана, а світлого кружальця на ньому не було, ніби промінь проткнув полотно.

Сергійко знову спіймав сонце й пустив зайця в нижній куток екрана. Заєць пострибав-пострибав і за мить знову щез. Його немов накрила м’яка невидима рука.

Серце в Сергійка закалатало; все ще спрямовуючи промінь у те саме місце, він підійшов упритул до екрана й ураз обернувся, відчувши, що за його спиною хтось стоїть.

Він побачив дівчинку з тоненькою кіскою. Вона держала кошик, накритий клаптем тканини.

Сироїжкін роззявив від здивування рот, міркуючи, як дівчисько могло опинитися за його спиною, але запитати не встиг, його випередили:

- Це мій дідусь упіймав твого зайця. - Дівчинка нахилилася до Сергійка й довірливо сказала: - Він найкращий мисливець на сонячних зайців у всій нашій країні.

Сергійко ще ширше розкрив рот, але знову нічого не встиг запитати, бо звідкись з’явився сивий дід з великим сачком. Дід тримав щось блискуче, сяюче, вогненно-золоте. Не можна було роздивитися цей блиск, так різало очі. Сергійко примружився, прикрив очі долонею і крізь пальці розгледів здобич. Дівчинка не обманювала: дід ніс вогненних зайців, тримаючи їх за довгі вуха! Схоже, що вони сонячного походження.

- Спасибі, синку, - добродушно сказав дід. - Ти приніс мисливцеві удачу, хоч і примусив побігати. Однак час нам додому. Хочеш провести нас? Ти потрапиш у місто, якого досі не бачив.

- Так-так... - закивав Сергійко. Йому дуже захотілося побачити саме те місто, де живуть мисливці на сонячних зайців.

Вони йшли через ліс.

Сергійко крутив головою, здивовано розглядаючи дерева. Дивний був цей ліс. Начебто й прості ялини, берези, сосни. Але стовбури в них не круглі, а як лінійки. Й гілки ростуть лише по боках - праворуч і ліворуч.

- Уже недалеко, - сказав старий. - Он просвіт, а там і місто.

Дорога-стріла, вирвавшись із лісу, перетворилась на міську вулицю. Стояли на ній звичайні будинки. З трикутниками дахів, квадратами вікон, прямокутниками дверей. Ішли люди, їхали машини.

Сергійка вже з перших кроків охопило невиразне почуття тривоги. Одних пішоходів він бачив тільки спереду й ззаду і не помічав, як вони проходили мимо. Інших він міг розгледіти тільки збоку, а здалека вони були схожі на тонкі палички або рисочки.

Старий гукнув його:

- Ану, синку, поблукай з Анкою вулицею, а я піду додому. Ти щасливий. Може, і внучці принесеш удачу.

- Ходімо? - запитала Анка й трусонула кошиком. - Ти й справді щасливий? А то багато днів у нас немає зовсім покупців...

- А що ти продаєш? - запитав Сергійко. - Іриски?

- Ні-і, - похитала головою Анка, - у нас не продають іриски. В цьому кошику - усмішки.

- Усмішки? - посміхнувся Сергійко. Чесно кажучи, йому зовсім не було весело.

- Дивись!

Анка зірвала з кошика хустку, й Сергій примружив очі від нестерпного блиску.

- Ці усмішки дідусь робить із шкурок зайців, - розповідала дівчинка. - Я думала, ти здогадався. Тільки їх мало купують.

І вона звернулася до дивних перехожих:

- Купіть усмішку! Дуже дешево. Усмішку просту - сумну, журливу. Усмішку для всіх - дитячу, дорослу. Яку хочете. Купіть, купіть!..

Та ніхто не бажав купити сонячну усмішку. Перехожі не помічали Анки та її золотого кошика, їхні обличчя були зосереджені, рухи точні, очі спрямовані вперед. Навіть собаки пробігали мовчки, таємниче, наче тіні.

І раптом Сироїжкін здогадався: от так штуковина, адже тут усе пласке!

Він уважно подивився на вулицю. Це було плоске місто: автомобілі, будинки, ліхтарі, дерева, жителі, навіть собаки - все-все пласке, як млинець, як дошка, як стінка, немов вирізане з картону чи паперу. Навіть дівчинка Анка, що стоїть поряд з ним, і та пласка. В неї лише одна кіска. Як він раніше не помітив!

А ось поважно йде чоловік з величезним черевом. Мабуть, він вважається товстуном. А насправді, якщо подивитися ззаду, він тонший за голку.

Сергійко не витримав, зареготав: який вузький стілець потрібен цьому товстунові. А ліжко - тонше, ніж лінійка! А які бутерброди жує цей товстун? Цигарковий папір він жує, а не бутерброди.

Він сміявся до сліз, не помічаючи, як насторожилась Анка, як зупинилися перехожі, як зібралася невеличка юрба. Пласкі люди суворо дивилися на веселого хлопчака, перемовлялися сердито:

- Який невихований! Тільки-но я зосередився, аж раптом цей жахливий сміх. Він сплутав усі мої розрахунки.

- Еге ж, саме такі й заважають спокійному плинові думок.

- Я завжди казав, що для надто пустотливих дітей треба відкрити школу з посиленою програмою з креслення.

- Та ще це дівча плутається під ногами! Кому потрібні її безглузді усмішки?

- Тихіше! - злякано вигукнув хтось. - Ідуть хранителі теореми.

Натовп замовк, розступився, пропускаючи три поважні постаті.

У покрої їхнього одягу можна було розрізнити три квадрати й трикутник, і все ж вони не схожі між собою.

Одна з постатей, з квадратною головою й меткими очицями, була одягнена в старомодну професорську мантію. Друга, невелика на зріст, мала на голові величезний циліндр, руки в кишенях, під пахвою парасолька. Третя простувала крізь натовп, здійнявши руки до неба, ніби попереджаючи про щось. Такими були троє хранителів теореми, що повільно наближалися до Сергійка.

Чесно кажучи, Сергій у цей момент злякався. Дуже вже суворий вигляд мали хранителі.

Троє хранителів зупинилися перед хлопчиком, мовчки розглядаючи його. Потім той, хто був у професорській мантії, сказав несподівано пискливим голосом:

- Нам стало відомо, що ти порушуєш порядок, запроваджений з давніх-давен у нашій країні. Чи відомо тобі, незнайомцю, що ти перебуваєш у Країні двох вимірів?

- Так, - кивнув Сергійко.

- Чи відомо тобі, - пищав хранитель, - чому дорівнює сума квадратів катетів?

- Квадрату гіпотенузи!.. - пробурмотів хлопчик.

Хранителі перезирнулйся.

- Він не такий уже й дурний, як здається, - зазначив коротун у величезному циліндрі.

Сергійко оглянув трьох хранителів і став пригадувати, де він бачив ці трикутники й квадрати. Ну звичайно, на шкільній дошці! їх креслив Таратар Таратарович!

- Теорема Піфагора! - випалив він.

- Ти знаєш це ім’я?! - здивувався хранитель з піднятими руками. - Попереджаю: промовляй його поштивіше! Бо все, що ти бачиш навколо, створено на основі цього безсмертного відкриття...

Пихатість хранителів та їхній урочистий тон уже набридли Сироїжкіну. Поки хранитель з піднятими руками вичитував настанови, наш математик подумки перевернув його вниз головою і захихотів.

- Що ти побачив смішного в наших словах? - суворо запитали хранителі.

Юрба погрозливо загомоніла. Ні, їх не слід було дратувати.

- Не звертайте уваги, - сказав Сироїжкін. - Я завжди так сміюся, коли згадую про Піфагорові штани.

- Поясни свою думку.

- Ну, так найлегше запам’ятати теорему... - Піфагороі штани однієї довжини, однієї ширини!

- О! - вигукнули в один голос троє хранителів. - Це формулювання невідоме навіть нам!

Вони повиймали з кишень крейду й заходилися креслити на асфальті фігури. Ніхто більше не звертав на Сергійка уваги. Юрба стежила за рухами хранителів.

Сергійко підійшов до Анки, похвалився:

- От я й завдав їм клопоту. Давай мені в нагороду усмішку.

Дівчинка дивилася на нього, як на чаклуна. Вона машинально сунула руку в кошик і простягла Сергійкові сяючу усмішку. Помахуючи нею, Сергійко поважно сказав:

- Нехай вони думають до ранку. Ходімо до нас у двір. У нас там усе зовсім інакше. Ганятимемо м’яча, справжнього, круглого, а не плаского. І кішки в нас пухнасті й м’які. А собаки! Хіба у вас такі собаки? Якби ти тільки бачила, як Скажена Ковбаса ловить свого хвоста, померла б зо сміху! І я, так тому й бути, познайомлю тебе з Електроником. Я дуже хочу грати в круглого м’яча, - зітхнула Анка. - Я дуже хочу погладити пухнасту кішку. Але я не розумію, що таке “круглий”. Мабуть, я ніколи не зможу побачити кругле й пухнасте! - І Анка заплакала.

Цієї миті до них підійшли троє хранителів.

- Скажи, чужинцю, звідки ти прибув? - суворо запитав коротун у циліндрі.

Сергійко на хвилину задумався. Сказати: з Липової алеї? Не зрозуміють. І він відповів:

- Із Землі..

- Сподіваюсь, раз ми знайшли спільну мову, - вів далі хранитель, - ваша Земля подібна до Країни двох вимірів? Вона така ж велика й пласка?

- Вона дуже велика, однак не плоска, а кругла, - щиросердо признався Сироїжкін. - Це бабусині казочки, що Земля пласка.

Юрба зачудовано зітхнула.

- Ти помиляєшся, хлопчику! - суворо промовив хранитель з піднятими руками. - Якщо вже ти підказав нам оригінальне розв’язання Великої теореми, то не станеш ти стверджувати, що на вашій Землі сума кутів трикутника не дорівнює ста вісімдесяти градусам?

Запитання трохи спантеличило нашого математика. Суму кутів простого трикутника він добре знав - сто вісімдесят градусів. Але як на Землі? Він уявив великий глобус і побудував на ньому трикутник з вершиною на північному полюсі й основою на екваторі. Лишалося обчислити, чому дорівнює сума його кутів.

- Обчислюйте самі! - сказав Сергійко. - Ось вам Земля.

Він вийняв з кишені копійку.

- Я ж казав, що вона пласка, - повчально зауважив хранитель, побачивши копійку.

- Це ще не Земля! - попередив хлопчик. - Невже ви гадаєте, що весь світ побудований за однією теоремою?

Сироїжкін присів, поставив копійку на ребро й легенько нігтем дав щигля по самому ріжечку. Копійка завертілася на місці, утворивши блискучу кульку.

- Ой, - вигукнула Анка, - як гарно!

- Це обманщик! - закричали з натовпу. - Зверніть увагу, як він не схожий сам на себе з різних боків!

- Так, так, він зовсім різний, коли повертається! - підхопили сердиті голоси.

- Він хоче нас обдурити! Подивіться уважно на креслення. Великого хранителя теореми він зобразив у вигляді штанів, які однієї довжини, однієї ширини.

Звідкись вигулькнув верткий, перегнутий навпіл чоловічок і зашепотів трьом хранителям:

- Небезпечний баламут!.. Він умовляв дівчисько грати з круглим м’ячем і пухнастою кішкою, яких у природі не існує. Слід провчити його.

- Тікай! - шепнула Сергію Анка й підкинула високо кошик з усмішками.

Сніп сонячних іскор вилетів звідти, на мить осліпивши юрбу.

Сергійко пустився навтіки. Він не вибирав дороги й мчав вулицею, збиваючи пласкі постаті. Потім завернув і кинувся напролом - через пласкі будинки. Вони тріщали й ламалися, чіпляючись за одяг хлопчика. А позаду тупотіла погоня.

Ось ліс - частокіл лінійок. Він теж тріщить, ламається. Не ліс, а суха трава. Ще кілька метрів, і він урятований. Він вискочить у справжній парк, де ходять справжні люди, де на нього чекає Електроник...

Але хтось хапає Сергія за ногу, й він падає. Міцно заплющує очі, чекає, що буде далі. Знову хтось тягне його за ногу. Сергій розплющує одне око й бачить Електроника.

- Електрошо! - радісно кричить Сергійко й підхоплюється. - Ти мене врятував!

- Не перебільшуй, - каже Електроник. - Я одержав п’ятірку, крапку з малювання і квиток у цирк.

Вони стоять посеред естради, за екраном. Сергій здивовано крутить в руках голубий квиточок і нічого не розуміє.

- Зараз я розповім, як усе було, - каже його друг. - Та спочатку треба дістати цукерок.

- Навіщо цукерки?

- Як - навіщо? Адже ми йдемо в цирк.

В парку вони купили цукерок, і Електроник забрав їх собі.

- З’їмо в цирку? - спитав Сергійко.

- Ні, це для іншої мети.

Більше Електроник нічого не сказав. Але Сергійко здогадливо посміхнувся. Він знав, що в цирку неодмінно станеться щось чудодійне.

Ото вже незвичайний у нього друг! Минуло лише кілька годин, як вони зійшлися, а Електроник уже прогримів на всю школу, здивував Спартака, самого Таратара й нагороджений квитком у цирк! Навіть країна пласких людей, про яких Сергійко розповів своєму другові, тепер здавалась не такою вже цікавою.

- Мабуть, коли ти відповідав на уроці, а я тебе чекав, - буденним тоном закінчив Сергійко, - я теж думав про теорему Піфагора. І от мені приснилася ця дурна країна.

Однак Електроник сприйняв його розповідь інакше. Він став обмірковувати серйозно і всебічно, нітрохи не сумніваючись у ймовірності пригоди. І Сергійкові вже здавалося, що він справді був у країні пласких людей. Він згадав Анку і йому стало жаль її. Ось вони з другом ідуть уздовж набережної, бачать, як блищить річка, як летять, ледь черкаючись води, крилаті теплоходи і яскравими метеликами миготять червоні, жовті, білі вітрила яхт... А там - яке нудне життя у цих пласких людей: теорема Піфагора, сума кутів трикутників - більше нічого.

А Електроник сказав, що Сергійкові пощастило: він ніби потрапив у давноминулі століття, коли поклонялися тільки Евклідові. І він поводився як справжній учений - запропонував хранителям дотепну задачу. Вони звикли, що в кожному пласкому трикутнику сума кутів - сто вісімдесят градусів, а тут маєте - двісті сімдесят. Трикутник на земній кулі - це їм не Евклід, а геометрія сфери!

Наш математик відчув себе героєм. Ще б пак, він завдав добрячого клопоту цим хранителям!

- Треба було б запропонувати їм ще трикутник у космосі, - сказав Електроник.

- М-м, - промугикав математик. - Це цікаво.

- Звичайно.

- Ану розкажи, будь ласка. Я щось забув, - схитрував Сироїжкін.

Електроник підняв паличку і намалював на піщаній доріжці три зірочки.

- Оце три зорі в різних галактиках. Уявляєш?

- Уявляю.

- Це три вершини нашого космічного трикутника, - розповідав Електроник. - Припустимо, що його сторони - це промені світла. Як відомо, промінь світла в порожнечі - завжди пряма лінія... Але в тім-то й річ, що, коли промені проходять поблизу зорі, вони викривляються.

- Ох ти... А як же це?

- Фізичний закон. Сонце, зорі та інші небесні тіла викривляють простір навколо себе, й через те наш трикутник аж ніяк не буде пласким. - Електроник з’єднав усі три зірки в своєму кресленні кривими лініями.

- Зрозуміло, - сказав Сироїжкін, - хоч і дивно. Виходить так: якщо я захочу летіти від однієї зорі до другої, то я полечу не прямо, а по кривій?

- Цілком вірно, - вчительським тоном промовив Електроник. - Та це не все. Не забудь, що зорі весь час рухаються. Галактики розбігаються від Землі з величезною швидкістю. От і виміряй суму кутів космічного трикутника.

- Угу, - підтвердив Сироїжкін. - Спробуй виміряти... А ти можеш?

- Не можу, - зізнався Електроник. - Над геометрією Всесвіту працюють астрономи, фізики, математики. Це складна наука.

Сироїжкін ляснув себе по лобі:

- Для чого ж ми у школі марнуємо сили на якихось там Піфагорів і Евклідів, якщо геометрія абсолютно інша! Чого ж ти досі мовчав!

- А тепер ти міркуєш зовсім не як учений, - охолодив товариша Електроник. - Теорема Піфагора все одно потрібна для простих обчислень і досліджень. А геометрія Евкліда - простий розділ геометрії нашого світу, і її також треба знати.

- Я от вважаю, - сказав Сироїжкін, - мені дуже пощастило, що я народився не в стародавньому світі. Сидів би за партою і думав, як ті пласкі люди: “О великий Піфагоре, ти просвітив мій розум...” Ні, товаришу Піфагор, я не такий бовдур. Коли стану математиком, чи астрономом, чи космонавтом і коли полечу в космос, я виберу собі особливий маршрут: трикутник. І сума квадратів його катетів не дорівнюватиме квадрату гіпотенузи!..

Трохи згодом, коли Сергійкові набридло розмовляти про геометрію, він повів приятеля в затишний куточок парку, відомий тим, що там в будь-який час дня хлопчаки мінялися дорогоцінностями.

До циркової вистави було ще три години, й Сергійко вирішив зробити Електроникові маленьку приємність. Підійшовши до кущів бузку, він дістав з кишень своє багатство, розіклав на землі й царським жестом дозволив другові все це обміняти. Тут були: космічні марки в целофановому пакетику; з десяток значків; перегорілий ліхтарик завбільшки з олівець; дві старовинні монети, стерті так, що неможливо було визначити їхнє підданство; деталі від мікроприймача; золотистий хвіст білки із свинцевим важком, так званий пушок, що його хлоп’ята підкидають ногою замість м’яча; кілька шахових фігур; гумка у вигляді ракети; мініатюрний циркуль, пінопластовий поплавець, дзеркальце.

Електроник оглянув купу речей і спитав:

- Навіщо я повинен міняти?

- Це така гра, - пояснив Сироїжкін. - Ти побачиш, буде цікаво.

Він допоміг приятелеві розмістити скарби по кишенях і лишився чекати його біля кущів, розважливо вирішивши, що не варто появлятися разом у знайомій компанії. Сергійко уявив, як добре зараз Електроникові, - сидить на лаві, міняє скарби й бере, що хоче. Чудова це все-таки гра, дуже потрібна в житті. Набрид тобі, приміром, жовтий ліхтарик, так намозолив очі, що просто бачити його не можеш. Іди в парк, до бузкових кущів, і бери замість нього велосипедний дзвінок, або кишенькові шахи, або ще якусь річ. Мабуть, це найстародавніша гра, й вона не помре, поки в хлопчаків є кишені...

Але не минуло й п’яти хвилин, як Електроник повернувся.

- Ну? - нетерпляче запитав Сироїжкін.

- Усе гаразд. Обміняв. Приніс інші предмети, - незворушно сказав Електроник.

Коли ж міняйло виклав ці предмети, Сергійко аж зблід. Він побачив порожню аптечну пляшечку, шматок використаної фотоплівки, марки, що їх можна купити в кожному кіоску, саморобний паперовий гаманець, коробку від сірників, ляльку без носа й без очей, шкільні пера, якісь гвинтики, гаєчки, цвяшки й на завершення - недогризок олівця. Жалюгідний недогризок і завдав останнього удару Сироїжкіну. Він докірливо подивився на друга, який розорив його за кілька хвилин.

- Кількість предметів точно така, яку ти дав, - байдуже доповів Електроник.

- Оце та-ак... - сказав протяжно Сергійко, не знаючи, сміятися йому чи плакати, викинути ці дурниці чи покірливо забрати.

Раптом він прийняв рішення. Зібрав увесь мотлох і наказав Електроникові:

- Чекай мене тут!

- Ти теж ідеш міняти? - запитав недавній міняйло, який не підозрівав про свою бездарність.

- Бач, серед цих предметів мені дещо не подобається, Я зараз повернусь.

Компанія на лавах зустріла Сироїжкіна настороженим мовчанням. Сергій навіть помітив, як рудий хлопець поквапно заховав його ліхтарик. Не звертаючи ні на кого уваги, наш герой розіклав на вільній лаві свої предмети й голосно сказав:

- Ану налітай! Міняю!

У відповідь йому пролунав вибух відвертого сміху. “Обмахлярили й раді. Іржуть, мов коні, - посміхнувся Сироїжкін. - Стривайте, зараз ви заплачете від розчулення”.

- Передумав!.. - кричали йому хлопчаки. - Нічого не вийде. Обміняв - як продав!..

- Міняю на ліхтарик, - холоднокровно вів далі Сироїжкін, - оцю звичайну сірникову коробку... А на додаток незвичайний фокус із сірником!

Рудий власник ліхтарика зневажливо скривив губи:

- Так уже й незвичайний! Подумаєш, не бачили ми сірника!

Хлоп’ята знову зареготали. А Сергійко дістав носову хусточку, помахав нею в повітрі й владно сказав:

- Дайте мені сірника!

Сірника йому дали.

- Весь фокус у тому, - спокійно почав пояснювати Сироїжкін, - що сірник загортається в хусточку. - Він загорнув сірника й звернувся до рудого: - Помацай. Відчуваєш? Тепер ламай.

Було чути, як сірник тріснув. Потім фокусник махнув хусточкою, і на землю упав цілий сірник. Рудий устиг вхопити його першим. Він покрутив його, підніс до очей, понюхав. Дивовижний сірник пішов по руках.

Рудий мовчки простягнув ліхтар і взяв коробку.

- Давай пояснюй! - зажадав він.

- Поясню потім, - відмахнувся Сергійко. - Зараз мені нема коли. - Він узяв інший предмет - ляльку без носа. - А ця красуня міняється разом з поясненням загадкової історії, як помирають слони й чому не знайдено жодного слонового трупа.

І хоч історія виявилася не такою вже загадковою (за хвилину всі знали, що слони, відчуваючи наближення смерті, йдуть до річки і з головою щезають у воді), торгівля винахідливого міняйла пішла дуже жваво. Як додатковий асортимент пропонувалися: секрет сирого яйця, що не б’ється у склянці, зникнення пальця на руці, рецепт чудодійних крапель, які вдесятеро збільшують сили людини, сеанси гіпнозу, задачка про космічний трикутник, замовляння від зубного болю і таке інше. Закликавши на поміч хитрість, фантазію і пам’ять, Сергійко врешті-решт повернув свої дорогоцінності, крім стертих монет, власник яких утік як тільки виміняв їх у Електроника. Але він навряд чи вгадає, якій країні вони належали.

- А фокус із сірником? - нагадав рудий хлопчак, коли Сироїжкін звично розсортував по кишенях особисте майно.

- Відійдемо вбік, - запропонував Сергій. - Це професіональний секрет.

Рудий довірливо подався слідом. За кущем Сергій зупинився і сказав йому на вухо:

- Дивак! Я поклав два сірника. Зрозумів, розтелепо? Прощавай!

І він помчав до Електроника, Нащо йому було говорити, що другого сірника заздалегідь сховав у надрізаному рубчику хусточки. Нащо було виказувати професіональний секрет!

Електроник, знову побачивши розбазарені ним предмети, так і не зрозумів, для чого потрібен обмін. І поки Сергійко шляхом складних порівнянь розтлумачував йому цінність кожної речі, що лежала в його кишені, вони спокійнісінько простували до цирку, де треба було вчасно купити один квиток. І раптом перед Сергійчиними очима майнуло знайоме блакитне плаття.

Від несподіванки він спіткнувся й мало не впав.

- Що з тобою? - спитав Електроник.

Сергійко не відповів, він застиг на місці. А та сама співачка, яка співала про кульки й сміялася над витівками Електроника, зараз пройшла мимо з байдужим виглядом, не удостоївши приятелів навіть погляду.

Спершу Сергій хотів зробити так, як роблять звичайно всі хлопчаки: забігти непомітно наперед, потім піти назустріч, привітатися й заговорити. Та вже наступної хвилини він вирішив: ні, хай краще діє Електроник. Адже йому всміхалась і аплодувала блакитна дівчинка!.. І Сергійко пояснив другові завдання: познайомитися, дізнатися ім’я й адресу.

- Тільки не забудь, - грізно попередив він, - що ти Сергій Сироїжкін. Пам’ятай клятву: щоб я зламався, коли викажу цю таємницю!

Електроник слухняно повторив заклинання і почав діяти.

Як не дивно, він скористався саме тим способом, який видався Сироїжкіну непридатним: випередив незнайомку, круто обернувся і, загородивши їй дорогу, відразу ж перейшов у наступ:

- Здрастуй. Давай познайомимося.

- Здрастуй... - Блакитна дівчинка здивовано розглядала Електронйка. - А ми, здається, знайомі... Адже це ти показував такі смішні фокуси?

- Я. Як тебе звати?

Сироїжкін, підкравшись іззаду, захоплено похитав головою: відчайдушно сміливий цей Електроник, діє точно за завданням.

- А це обов’язково знати? - Дівчинка нахилила голову.

- Обов’язково.

- Майя Свєтлова, А тебе як звати?

- Сергій Сироїжкін.

- А чому на хустці було написано “Електроник”?

Сергійко похолов; раптом Електроник проговориться?

Але той, подумавши, не розгубився:

- Це мій псевдонім. А яка твоя адреса?

Обличчя дівчинки зробилося суворим. Фокусник ставив надто дивні запитання:

- Що за цікавість? Скажи краще: ти повернув речі, які проковтнув? Це що - спритність рук чи насправді?

- Довго пояснювати, - хрипло відповів Електроник. - Я поспішаю в цирк. Яка твоя адреса? Я люблю точні відомості.

- Будь ласка. - Майя знизала плечем. Цей Сироїжкін був до того ж чванько. - Вулиця Геологів, будинок три, квартира п’ятнадцять. Під’їзд четвертий, поверх п’ятий, ліфт працює. Все?

- Все, - сказав Електроник.

- До побачення!

- До побачення.

Сергійко завзято жестикулював за Майїною спиною, закликаючи Електроника продовжувати розмову. Але той його не зрозумів - стояв як стовп. А дівчинка була задоволена, що відкараскалася від настирливого хлопчака. Вона пішла не оглянувшись і навіть прискорила ходу.

Сергійко розгублено дивився услід блакитному платтю. Чомусь він почував себе дуже нещасним. Ось востаннє майнула блакитна плямочка й зникла в натовпі. Майя Свєтлова, вулиця Геологів. Ім’я й адресу тепер він має. І водночас не має нічого. Невідомо навіть, як Майя до нього ставиться...

Дуже дивно поводився Електроник. Ніби дерев’яний.

Не посміхнувся, не пожартував, не розповів ніякої історії. Адже дівчатка люблять, коли їм зуби заговорюють... Що за дивак цей Електроник! Розмовляв правильно, а вийшло все якось по-дурному. Він, звичайно, хороший товариш, а все-таки чогось не розуміє...

- Ходімо в цирк, - зітхнувши, сказав Сергій Електроникові.

Розбігаються блискавки на сріблястому куполі. Горять чотири яскраві літери - ЦИРК. Нетерпляче б’ють ногою червоні коники, складені з лампочок. І під цим електричним сяйвом розчинені двері ковтають і ковтають потоки людей. А натовп на площі не зменшується: дехто чекає друзів, дехто шукає зайвий квиток, а дехто просто дивиться на блиск вогнів.

Другого квитка друзі так і не дістали. Електроник давно вже зник у дверях, а Сергійко стоїть на одному місці.

Розійдеться поступово натовп, загримить весела музика, стане безлюдно й прохолодно на площі, а він усе дивитиметься на вогні. Певна річ, з цирку не вийде яскраво-жовтий клоун, не вискочить наїзниця на білому коні, щоб запропонувати йому зайвий квиток. Він це розуміє. Зате коли закінчиться вистава й гомінкий потік вихлюпне на вулицю, на східцях з’явиться Електроник. І вони разом підуть додому.

Він задумався, не помітив, як лишився один. І ще двірник шурхотів мітлою, підмітаючи недопалки, папірці й заразом ті випадкові звуки, які зуміли вирватися із-за дверей і впали на бруківку. А Сергійко все думав про грізних тигрів, плямисту жирафу й слона, який рухає хоботом стрілку на годиннику...

Хтось торкнув його за плече:

- Ну що, хочеш у цирк?

Сергійко побачив високого чоловіка в капелюсі й плащі. У нього волохаті брови й уважні очі. Сергійко нічого не сказав, тільки знизав плечима, вважаючи, що його становище ясне і без слів.

- Ходімо! - Незнайомець підморгнув.

Вони завернули за ріг. Чоловік відчинив скляні двері й пропустив Сергія вперед.

- Доброго вечора, Антоне Костянтиновичу! - сказав, підвівшись, вахтер.

- Здрастуй, Матвійовичу! - весело обізвався Сергійків покровитель. - Цей хлопчик зі мною.

Вони піднімаються вузькими крутими сходами, виходять у коридор, і Антон Костянтинович на ходу каже якійсь жінці:

- Машо, посади його на вільне місце. - І Сергійкові: - Як же тебе звати? Сергій? Ну, бувай здоровий, Сергію. Дивись і веселись.

- Спасибі! - зніяковіло сказав йому вслід щасливець і зашарівся.

- Іди нагору, - порадила тітка Маша. - В останньому ряду є місце.

Сергійко вибігав на гальорку, і в груди йому вдаряє пружна хвиля музики. Він не помітив, як і сів. Зараз він увесь там - на сонячній арені, де над жонглером миготять, ніби метелики, кульки, тарілки, кільця. Йому здається, ніби це він сам спритно підстрибує, кидає, ловить, перевертається і пильно стежить, щоб нічого не впало.

Спалахують прожектори. Й арена неначе розсунулася, стала більшою. У схрещених променях ковзає над рядами ракета. На ракеті гімнасти. Стоять і не ворухнуться, немов приклеєні, витягнули вперед руки. А ракета дедалі вище, а музика дедалі швидша... І ось гімнаст повисає вниз головою, а його партнерка спритно зісковзнула з ракети й за якусь мить ловить його руки, вкладає долоню в долоню, щоб крутитися під куполом, стискатися й розтискатися, мов пружина, відкидаючи на стіни легкі, швидкі тіні, викликаючи то мертву тишу, то полегшене зітхання, то бурхливі оплески.

Під час паузи жартують клоуни, а Сергійко шукає поглядом Електроника. Чомусь немає його в десятому ряду. Немає в одинадцятому, і в дев’ятому... Хлопчик бачить, як в оркестрі перегортає ноти скрипаль, як поправляє галстук-метелик диригент, як сміються над клоуном сурмачі. А Електроника так і не знаходить.

- Атракціон “Незвичайні сни”! - громовим голосом оголошує ведучий програми. - Змішана група тварин!!! Дресирувальник - Антон Антонов!!!

Звучить веселий марш і виїжджає якийсь довгоносий дивак на низенькому велосипеді. Він натискує на педалі щосили й дуже смішний має вигляд, але Сергій тільки мигцем глянув на нього. Хлопчак крутив головою, оглядаючи ряди, поки не погасло світло.

Раптом з’явився зелений вогник і поплив навколо арени.

Сергійко витягнув шию. Він побачив, що по бар’єру рухається морський лев. Чорний-чорний, аж лискучий, ніби нагуталїнений. Плавно похитується то в один бік, то в другий, тихо шльопає ластами, а на кінчику носа тримає зелену лампу. Несе й не впускає.

Ось він зіскочив з бар’єра, підкинув лампу прямо в руки служителеві й штовхнув у бік довгоносого дивака, який спав на тирсі. Спалахнуло світло. Дивак схопився. На арені - кучугури снігу, крижані брили й чорний химерний звір. Дивак від здивування сів на кучугуру, а вона візьми та й заворушися. Дивак зіскочив, охоплений жахом: це була зовсім не кучугура, а білий ведмідь. Тоді чоловік заходився перевіряти інші кучугури, й, усім на втіху, з-під снігових покривал вилізли ще два ведмеді - бурий і білий. Бурий одразу ж сів на велосипед і поїхав уздовж бар’єра, а білі по-дружньому обнялися, кілька разів перекинулись, покотилися кулями.

Потім білі ведмеді робили стойку на передніх лапах, бурий ганяв на велосипеді, чоловік і морський лев жонглювали над ними м’ячами. І раптом серед публіки пролунало глухе рикання. Хтось із глядачів обернувся, а бурий ведмідь різко зупинив велосипед.

Рикання повторилося. Ведмідь прислухався, став на задні лапи й незграбно поліз через бар’єр. Дресирувальник устиг схопити його за нашийник. Але ведмідь вирвався і подався вгору східцями, лякаючи публіку. Дресирувальник ішов позаду й голосно говорив:

- Трохиме, що ти хочеш? Тебе хтось покликав? Не звертай уваги!

У Сергійка завмерло серце: невже ведмедя покликав Електроник?

Трохим, голосно сопучи, піднявся до десятого ряду й завмер перед хлопчиком, що сидів скраю. Хлопчик устав.

“Електроник!” - трохи не крикнув Сергійко. Він дуже зрадів: із свого місця він добре бачив, що це Електроник! І відразу ж злякався: а раптом в цирку сидить професор чи той міліціонер, який шукає Електроника?.. Але його страх несподівано пройшов, бо події в десятому ряду розвивалися дуже швидко.

Дресирувальник, спантеличений у першу мить, опам’ятався і радісно загукав на весь цирк:

- А-а, це ж мій знайомий Серьожа! Навіщо ти зриваєш номер, Серьожо?

- Я не зриваю, - відповів Електроник. - Я хочу привітатися з Трохимом.

Над рядами злетів смішок.

- Ну, привітайся, - дозволив довгоносий дивак. - Здоровкайся і бувай здоровий!

Електроник якось чудно хрюкнув, і Трохим у відповідь хрюкнув так само. Трохим став на весь зріст, простягнув могутню лапу. Хлопчик потиснув лапу двома руками, щось шепнув ведмедеві на вухо й сунув йому в пащу цукерку. Глядачі бурхливо аплодували.

- Та ти молодець, - тихо сказав дресирувальник хлопчикові й повів ведмедя за собою.

Трохим не опирався.

А до Електроника вже поспішав морський лев, шльопаючи ластами, балансуючи своїм гнучким гумовим тілом, - адже він тримав велику кулю на ґудзикові носа. Люди, що сиділи поряд з Електроником, запевняли потім, що він не подав ніякого знака левові, навіть не писнув: просто, мовляв, звір знайомий з цим хлопчиком і звик підходити до нього.

Проте дресирувальник був збентежений. Він не знав, що й подумати. В нього навіть майнула думка: чи не міг дивний хлопчак покликати лева нечутним сигналом - наприклад, ультразвуком. А втім, він одразу ж вирішив, що це дурниця.

Лев зупинився і, граціозно вигнувши шию, послав м’яч Електроникові. Той спритно впіймав і кинув назад, сплеснувши при цьому в долоні. Так вони грали, поки не викликали оплесків. Чорний жонглер приліг на східці й зааплодував ластами. Потім він прийняв на ніс м’яч, повернувся до дресирувальника.

Номер тривав далі, й Сергій не знав, куди йому дивитися. Він махав рукою, подаючи знаки другові, й скоса поглядав на манеж. А там за якусь хвилину знову все змінилося. Квітучі дерева, лужки, брили сіро-червоних каменів, сині водоймища... Ходять довгоногі чаплі, пустують мавпи в коротких штанцях, пасеться на лужку рогата антилопа-канна.

А дивакуватий Антон Антонов знову спить. Чаплі, переступаючи через сплячого, постукують його гостренькими дзьобами. Мавпи зняли з людини черевики, витягли з кишені губну гармошку, а з-під голови - капелюшок. Антилопа меланхолійно жує краватку.

Антон Антонов раптом схопився, кинувся відбирати свої речі. А мавпи з черевиками, капелюхом і гармошкою скочили на спину антилопи, вхопилися за роги й тільки їх і бачили... Антилопа скакає по колу, Антон Антонов спотикається об камені, стрибає через озера й ніяк не наздожене злодіїв. А тут ще повилазили з води крокодили. Здригнулися, підвелися “камені”: шлях людині заступили бегемоти - один темно-сірий, другий рожевий. Роззявили величезні червоні печери-пащі з гострими іклами, ніби запрошують: спробуй, сміливце, ввійди...

І, звичайно, бідолашному дивакові Антону Антонову допоміг не хто інший, як хлопчик з десятого ряду. Пролунав різкий клич. Мавпи, зіскочивши з антилопи, кинулись у партер. А бегемоти від здивування закрили пащі.

Мавпи присіли на східці й, витягнувши губи, відчайдушно жестикулюючи, забурмотіли: “Ух, ух, угу...”

- Угу, ух, угу... - заухав у відповідь Електроник і закінчив свою незрозумілу мову різким вигуком: - Ак!

Злодюжки покинули награбоване і в паніці помчали на арену. Ну й реготав Сергій! Він мало не звалився з крісла.

А Електроник сказав Антону Антонову:

- Ось ваші речі. - І звернувся до глядачів попереду: - Передайте, будь ласка.

Цирк загудів, вибухнув оплесками. З гальорки линув дзвінкий хлопчачий голос: “Ура! Найкращому у світі дресирувальникові - ура!” Зачекавши, поки гамір вщухне, Антон Антонов звернувся з манежу:

- Сергію, може, ти чарівник? Ти знаєш мову звірів?

- Ні, - відповів Електроник у цілковитій тиші, - я не чарівник. Я просто вивчав сигнали тварин і розшифрував деякі коди.

- Поклич бегемота! - попросив хтось із публіки.

- Я не знаю коду бегемотів, - признався хлопчик.

Усі чомусь засміялися.

А Антон Антонов вирішив продовжити номер, весело крикнувши:

- Спробую я з ними справитися!

Він скинув свій смішний костюм, зірвав бутафорський довгий ніс і лишився в блискучому трико - високий, м’язистий, спритний.

Гримнув оркестр, і антилопа-канна помчала по колу, перестрибуючи через бегемотів. Чаплі закружляли в танці. Мавпи повилазили на гойдалки. На зубатих крокодилів наділи намордники. І бегемоти закрокували під марш, високо піднімаючи ноги й позираючи спідлоба маленькими очицями. Потім Антон Антонов годував їх салатом з величезної виделки, безстрашно вкладаючи голову в роззявлені пащі, і під кінець крутив сальто на спинах громадин, що бігли по колу.

Під бадьорі звуки фанфар побігли з арени канна, шимпанзе, чаплі, протрюхикав рожевий бегемот. А сірий бегемот ніяк не хотів піти. Він наблизився до бар’єру й став розкривати й закривати пащу, ніби позіхав.

- Петя хоче спати, - пояснив дресирувальник і попросив бегемота: - Не затримуй, Петю, глядачів. Вони теж втомилися. Ходімо!

- Хай він спить, - запропонував з місця Електроник.

Але гіпопотам не лягав і не йшов, хоч як умовляв його хазяїн. Він позіхав і позіхав. Тоді Електроник підвівся і попрямував до манежу. Він хоробро підійшов до сірої туші, нагнувся й підняв з підлоги маленький прутик.

- Зараз Петя спатиме, - сказав Електроник і непомітно провів прутом по череву бегемота.

Петя слухняно ліг.

- Підгледів-таки... - шепнув Електроникові Антонов. - Хитрун!..

Хлопчик поплескав бегемота по боці, й той устав.

- Тепер кланяйся, - наказав Електроник.

І знову один тільки дресирувальник помітив, що тонкий прут полоскотав торчкувате вухо. Так робив під час вистави й сам Антонов.

Петя закивав головою і подався назад. Антон Антонов скочив бегемотові на спину, замахав рукою. Так, посилаючи компліменти глядачам, вони зникли за кулісами.

Публіка не розходилася, викликаючи артистів. Оркестр гримів міддю.

Ведучий урочисто вказував на куліси.

Розсунулася завіса, й показалися дві голови. У гіпопотама був зовсім байдужий вигляд. Антон Антонов сяяв і посилав здаля рукою поцілунки. Проте очі його були серйозні й уважні. Вони шукали знайомого хлопчика. Шукали на арені, в проході, в рядах... І не знаходили.