Пригоди Електроніка (квадрилогія)

НОВИЙ ТАРАТАР

- Відразу видно, що ти новачок, Електронику, - промовив Сироїжкін, заходячи до класу. - Ще нікого немає, а вчитель на місці.

Він поклав портфель на парту, здивовано втупився в дошку. Замість звичайної шкільної дошки світився величезний, майже на всю стіну, екран.

- Що це, Електронику?

- Моя раціоналізаторська пропозиція, - спокійно відповів новий учитель. - Дошка нової конструкції.

Екран показував відчинені двері школи, учнів, що йшли з портфелями.

- Класний винахід! - похвалив Сергій.

- Спеціально для нашого класу, - підтвердив Електроник.

- Значить, не треба більше дряпати крейдою... Дивись, вивчай і роби висновки, - міркував уголос Сергій.

- Ми можемо підключатися до лабораторій, телебачення, обчислювального центру. Чесно кажучи, це не мій винахід. Я бачив у багатьох інститутах, як професор читає на кафедрі лекцію, а студенти бачать і чують його за сотні й тисячі кілометрів.

- Ти найкращий у світі вчитель, - похвалив друга Сергій. - Таратар буде задоволений тобою. А інші класи помруть від заздрості... До речі, до нас ходитимуть на екскурсію... - Він показав на дошку. - Дивись! Ось поспішають мальки з молодших класів!.. Квапляться першоклашки. А академіки з десятих не поспішають... Вони навіть не знають, що в нас такий винахід... Зараз з’являться наші...

Вони спостерігали, як заходять діти до школи, й перед ними поставали живі картини минулих епох. Розмахуючи уявними дротиками, кам’яними сокирами, луками, шумно ввалилися в коридор маленькі “древні” люди: вони скидали свої пухнасті звірині шкури в гардеробі, одягали м’яке взуття й відразу перетворювались на симпатичних школярів. Група мовчазних “лицарів” у гладеньких шкіряних куртках із затиснутими під пахвою портфелями, гучно стукаючи підошвами, не кинувши жодного погляду на дівчаток, статечно пройшла прямо в клас. Повільно простували оратори, говорили всі разом, не слухаючи один одного; їхні величезні портфелі були напхані підручниками й зошитами... Винахідники несли коробки з моделями... Хтось, придумуючи на ходу фотонну ракету, пустив дзеркальцем сонячного зайчика, й “ракета світла” вилетіла у відчинені двері.

Пройшли вже представники всіх епох, а звичайних геніїв, що випередили своє століття, все ще не було. Продзвенів дзвоник. У восьмому “Б” так само сиділи вчитель і єдиний учень.

- Що сталося? - не розумів Сергій. - Епідемія грипу? Вчора всі були здорові, Електроник увімкнув радіотелефон, і клас наповнився голосами учнів восьмого класу “Б” - найзвичайнісіньких геніїв.

Вони працювали над своїми винаходами. Ніхто з них не був хворий.

- “Космічний корабель “Земля”, - сказав Сироїжкін пароль, і всі однокласники враз почули його. - Чому ви не на уроці? - запитав Сироїжкін. - Електроник чекає! Ви хіба забули, що він - учитель?!

Пролунав хор обурених голосів. Ніхто не забув, що вчитель сьогодні Електроник. Учням просто було ніколи. В них не лишалося жодної хвилини для уроків. Професор створював другу симфонію. Кукушкіна моделювала систему кровоносних судин. Гусєв переробляв свою бочку, посилюючи її дію на м’язи. Всі вони - майбутні інженери, вчені, художники - вимагали зараз свободи творчості.

“Для чого ходити на урок, коли Електроник і без того дає будь-яку інформацію!..”, “Зошити, авторучки, парти, навіть сам “Репетитор” - усе це застаріла система занять...”, “Врешті-решт, якщо йдеться про задачі, параграфи й правила, то можна передати їх по телефону чи по телевізору...” - такі були доводи нових геніїв.

- От і спробуй вивчити людей, якщо вони просто не приходять на урок, - сумно зауважив Електроник.

- Усі вони - несусвітні ледарі! - обурено сказав Сергій. - Сидіти в кріслі, жувати бутерброд і дивитися телевізор вважається нормальним навчанням і життям. Просто вони не розуміють, що сьогодні ти - Таратар.

- Я не Таратар, - промовив повільно Електроник. - Я помічник учителя. Я завжди це знав.

- Відключи свій телефон, і всі генії прибіжать за потрібною інформацією у клас, - порадив Сироїжкін.

- Навіщо відключати? Тоді я взагалі нікому не буду потрібний. Хай працюють. Мені подобається, як працюють люди. Я вчусь у вас працювати. - І Електроник сказав у радіотелефон восьмому “Б”: - Продовжуйте виконувати домашнє завдання!

- Значить, ти виводиш свою формулу геніальності?

- Я читав уночі твори поетів. Я не все розумію. Наприклад, що таке “душа”?

- Чому тебе цікавить душа?

- Я прочитав у Пушкіна: “Натхнення - це схильність душі до найактивнішого сприйняття вражень і розуміння понять, отже, й до пояснення оних. Натхнення потрібне в геометрії, як і в поезії”. У цій точній формулі, - признався Електроник, - мені ясно все, навіть “оних”, невідоме одне поняття - “душа”.

Сергій не відразу відповів.

- Душа? Це, по-моєму, розум, нерви, вся людина, зрештою, - сказав він. - Цілком я чи цілком ти. Розумієш?

- Я починаю здогадуватися, як народжується натхнення.

Сергієві завжди подобалася відвертість Електроника.

Його надзвичайна об’єктивність. Він сказав:

- Треба багато працювати, щоб вийшли красиві речі.

- Я розумію! - вигукнув Електроник. - Найкраща річ - найкрасивіша! Автомобіль, будинок, літак, доведена теорема...

- Багато людей уміють працювати красиво, - серйозно сказав Сергій.

- Виходить, натхнення потрібно скрізь - у геометрії, лічбі, віршах, шахах, - міркував далі Електроник згідно з пушкінською формулою.

- Звичайно. Архімед, Лобачевський, Альохін та інші великі люди підтвердили це правило. Я повинен ще раз розібрати помилки великих, - зробив висновок електронний хлопчик і після деяких вагань запропонував Сергієві: - Може, нам спробувати зіграти в шахи?

Сергій кинувся до шафи, висипав на вчительський стіл шахові фігури. Він був задоволений, що Електроник здобуває над собою маленькі перемоги.

Коли директор школи заглянув у восьмий “Б”, щоб перевірити, як іде урок, він застиг від подиву: в порожньому класі грали в шахи вчитель і єдиний учень.

- А де решта? - запитав Григорій Михайлович. - Де ваші учні, Електронику?

- Я дозволив їм працювати вдома, - сказав Електроник. - Вони ще не виконали домашнього завдання...

- Ми тут порадилися, - додав Сироїжкін, - і вирішили, що їхня домашня робота важливіша за урок.

- Неправда! - пролунав за спиною директора голос, і до класу ввійшла Майя Свєтлова зі школи хіміків.

Сироїжкін спалахнув, мов Наднова: адже Майя не знала, що перед нею директор, і могла виказати всіх дітей.

- Ти сам казав, що вони ледарі, - звернулася Майя до Сергія, який ще більше розпалювався. - Я саме дзвонила Електроникові на перерві й чула вашу розмову. Електроник так готувався, а вони не прийшли! Подумаєш - “звичайні генії”... Просто зарозумілі ледарі!

- Може, всіх зараз викликати, Григорію Михайловичу? - сказав наляканий відвертістю Майї Сироїжкін.

- Ви, напевно, вчитель? - обернулась Майка до директора.

- Ні, я директор.

- Тим краще. Викликайте!

- Я не можу відмінити розпорядження вчителя, не поговоривши з ним, - усміхнувся Григорій Михайлович і рантом побачив освітлений екран, який показував порожній сонячний коридор, пальта на вішалках, відчинені двері школи.

Директор оглянув екран, простягнув руку новому вчителеві.

- Спасибі за нововведення, Електронику. Справді учні пропустили дуже важливий урок. - 1 він звернувся до притихлої компанії: - Послухаємо Електроника!

Директор, Сироїжкін та Свєтлова сіли за парти, а Електроник підійшов до екрана. Він підключився до інституту й розповів, як тут народжуються нові електронні машини. Глядачі побачили вчених та інженерів у білих халатах. В одній з груп майнуло обличчя Громова. Професор оглянувся на камеру, відійшов від колег.

- Як іде урок, товаришу вчитель? - запитав він Електроника.

- Урок іде добре, - доповів учень.

- Вибач, що відриваю, - сказав Громов. - У мене до тебе е прохання. Завтра в нашому місті відкривається важлива виставка, інститут доручає тобі працювати на ній. А втім, - поправився Громов, - це не зовсім точне слово - “виставка”. Просто приїжджають кібери, чи роботи, як їх називають у багатьох країнах, демонструвати свої здібності. Такі самі електронні механізми, як і ти. Докладніше дізнаєшся в інформаційному центрі. Ти згоден?

- Я згоден, - сказав Електроник.

- Можеш запросити свій клас на відкриття, - запропонував професор. - Так би мовити, наочний урок. Якщо, звичайно, дирекція не заперечуватиме.

Директор тут, слухає урок за партою, - простодушно сказав Електроник.

- Я вважаю, що пропозиція Геля Івановича цікава, - озвався з першої парти директор.

- Григорій Іванович згоден, - передав Електроник Громову.

- В такому разі я даю заявку на восьмий “Б”. - І Громов повернувся на робоче місце.

Електроник глянув на годинник, вмить переключив екран. Тепер на ньому з’явилась якась могутня рогата тварина.

- Виставка досягнень народного господарства, - пояснив Електроник. - Зараз ви побачите доказ останнього досліду восьмого “Б”.

Тварина височіла над натовпом, як могутній стародавній мамонт. Раптом вона закинула голову, відірвала кілька гілок з верхівки тополі й повільно почала рухати щелепами.

- Невже це корова? - зацікавлено сказав директор. - Ніколи в житті не думав, що є такі гіганти!..

- Винахід Віктора Смирнова, - підтвердив новий учитель. - Бачите, саме він стоїть біля корови. А поряд - його батько...

Віктор Смирнов насилу вивів корову з гаража. Він навіть перелякався, побачивши її при денному світлі: отака здоровенна!

Ще вчора увечері корова була не набагато більша за звичайну корову, в гаражі лежали коробки з пластівцями, кілька старих автомобільних покришок, тюки з пресованим сіном.

Зараз гараж був порожній і чистий, ніби вилизаний величезним язиком. Як видно, в корови розгулявся апетит, вона не залишила навіть клаптика паперу, а сама стала завбільшки з грузовик. Ні, мабуть, ще більша - з тролейбус!..

Приятель Віктора кліпав очима, не розуміючи, як це за три дні з привезеного в каструлі маляти виросло таке страховисько.

Корова була чудова: біла, з чорними плямами й войовничо піднятими рогами, - неначе вирізьблена з мармуру. Вона дивилася на свого володаря.

- Тягни драбину, Олег! - крикнув Смирнов приятелеві й розмотав на землі вірьовку.

Він приставив драбину до стіни, забрався майже під самий дах і звідти накинув вірьовку на могутню шию тварини. Зав’язав вузол, злегка сіпнув за вірьовку. Корова спокійно рушила за хазяїном, немов усе життя ходила на прив’язі.

Олег завів мотоцикл і на малій швидкості провів Віктора з коровою до шосе. До міста було п’ять кілометрів. Олег побажав щасливої дороги й покотив до школи.

Хлопчик ішов узбіччям, корова за його спиною займала майже половину шосейного полотна. Смирнов боявся, що машини своїм ревом злякають тварину. Але корова не проявляла до техніки ніякої цікавості. Навпаки, цікавість проявляли всі проїжджі. Машини, наздоганяючи корову, різко гальмували, деякий час їхали поряд, потім знову набирали швидкість. Позаду плентала юрба дітлахів та роззяв.

Біолог твердо вирішив не відповідати ні на які запитання, щоб не збитися з дороги, - цікаві все дізнаються на виставці. А кожний, хто побачив тварину, не міг не висловитися. Хлопчакам найбільше хотілося дізнатися, що буде, як така коровенція піддасть іззаду рогами.

Віктор пишався своїм винаходом, лише один раз він розізлився, коли якийсь хлопчак, випірнувши з юрби, проспівав, кривляючись:

Корова, корова -

Яка ж ти здорова!

Люблю тебе, ря-бень-ка.

Люблю тебе, гарнень-ка...

- Замовкни, - суворо мовив йому винахідник. - Зараз узнаєш “рябеньку”...

Корова, неначе зрозумівши хазяїна, грізно хитнула рогами, й насмішника як вітром здуло.

- Розумна, - одностайно вирішили глядачі.

Біля міської межі, якраз на схрещенні двох шосе, пролунав застережливий голос із репродуктора:

- Хлопчикові з коровою зупинитися!

Цікавих додалося.

Підлетів жовтий міліцейський мотоцикл. Сержант зліз із сидіння, повільно обвів поглядом тварину, віддав Вікторові честь.

- Куди прямуєте, громадянине?

- На Виставку досягнень народного господарства, - відповів Віктор. - Рекордсменка!

- Добре, - сказав сержант. - Будете іти за мною. По місту не так просто її провести. - І нагнувся до восьмикласника: - А як звати?

- Мене? Смирнов Віктор.

- Дуже приємно, - усміхнувся сержант. - А її?

- Надія, - несподівано для себе сказав Смирнов.

Ім’я винаходові було дано.

- Надя, значить, - широко усміхнувся сержант.

- Не в тому розумінні, - поправив винахідник. - Це моя надія. - Більше він нічого не став пояснювати.

- Ясно. - Сержант знову перейшов на офіційний тон. - Яка висота?

- Висота чого? - не зрозумів Віктор.

- До кінчика рога, - пояснив міліціонер. - Мости, дроти й інше мають допустиму висоту.

- Не знаю, не міряв.

- Будемо рухатися якомога обережніше, - попередив сержант і викликав по рації другого мотоцикліста.

В супроводі почесного ескорту експонат просувався до виставки. Слід зазначити, що гігантська тварина ні разу не зупинилася перед червоним світлом; потоки машин і пішоходів, трамваї та тролейбуси - всі давали дорогу Надії. Пішоходи розглядали поважну корову на значній відстані. Пасажири липли до шибок. Діти верещали від захоплення, спостерігаючи, як коров’ячі роги мало не зачіпають тролейбусних дротів.

На виставці чергові заздалегідь відчинили головні ворота: видно, й тут спрацювала міліцейська рація. В супроводі великої юрби цікавих хлопчик з коровою слідом за мотоциклом попрямував до павільйону “Тваринництво”.

Він не помітив, як до натовпу вболівальників приєднався його батько. Віктор був в чудовому настрої і насвистував пісеньку того самого парубійка: “Люблю тебе, гарненька...” Біля павільйону з різьбленими вежками Віктор припнув Надію до стовбура дерева й подякував сержантам за допомогу. Натовп розмістився біля павільйону півколом, обговорюючи незвичайні дані тварини. Навіть продавці позалишали свої лотки з пиріжками й морозивом - які вже тут покупці!

Директор павільйону потиснув Вікторові руку, привітав його з рекордним екземпляром, заздалегідь пообіцявши медаль виставки. Потім він заклопотано обійшов корову, прикидаючи на око розміри.

Віктор торжествував: “Тепер не відкрутитеся... Он скільки свідків...” Він зазначив про себе, що появився заповзятливий фотограф, який знімав його Надію з різних точок.

- Але де я візьму приміщення для такого експонату? - сказав директор, повернувшись до Віктора. - В мене немає вільної території. Адже їй потрібно...

Він не встиг закінчити фразу, так і закляк з відкритим ротом, бо корова несподівано відкусила вершечок тополі й захрумтіла гілками. Тиша стояла така, що хрумкіт було чути на всій площі. Цієї хвилини й підключився до телекамери на виставці Електроник.

Тополині гілки, видно, викликали страшенний апетит.

Надія втягнула чорними ніздрями повітря, гучно зітхнула, ніби виражаючи свій жаль, і, нагнувши голову, схопила міцними зубами фанерний лоток з пиріжками. Продавець підскочив на місці й, почувши тріск фанери, метнувся убік, а корова немов легку пушинку підхопила вже лоток з морозивом.

Натовп захвилювався. Директор запитально дивився на Віктора. Винахідник сміливо підійшов, узявся за кінець вірьовки.

- Спокійно, Надіє, - сказав він. - Я розумію, що ти хочеш їсти.

Роги застигли в чеканні.

- Чи не можна трохи кукурудзяних пластівців? - голосно запитав Віктор. - Або сіна...

- Сіна! Сіна! - закричав директор так, немов від цих слів залежало все його життя.

Невдовзі маленький трактор привіз на площу платформу з тюками сіна.

Надія неквапливо заходилася снідати.

Хтось торкнув Віктора за плече. Він обернувся і зрадів, побачивши батька:

- Що ти тут робиш?

Інженер Смирнов помахав блокнотом.

- Раз у твоєї Надії такий апетит, доведеться для неї конструювати годівницю, - пояснив батько й простягнув блокнот. - Я тут придумав дещо... - зніяковіло сказав він. - І взагалі, - провадив далі Смирнов-старший упевненіше, - я тобі давно казав, що така корова потребує індустріальних методів виховання...

Потроху Надія влаштовувалася на новому місці. їй виділили простору вільну вольєру, призначену для зубрів, акуратно склали тюки сіна, висипали кілька мішків кукурудзяних пластівців у великий ящик. Віктор прискіпливо оглянув вольєр і лишився задоволений.

“Мабуть, якщо для неї й робити дах, то тільки розсувний, - міркував Віктор, - Треба сказати батькові. Цікаво, до яких розмірів вона ростиме?” Він попросив дозволу в директора навідувати Надію: треба було продовжувати дослід.

Директор широким жестом обвів вольєру, відповів, що віднині це його, Смирнова, кабінет, лабораторія, дім - як він тільки захоче. Тут буде все упорядковано, виходячи з особливостей піддослідної тварини, встановлено необхідне обладнання. Помічниками в молодого вченого будуть троє фахівців і робітники.

- Я хочу й далі спостерігати за Надією, - сказав Віктор знайомому біологові. І пояснив: - Вона наполовину земна, наполовину юпітеріанська... Я можу подати вам усі докази після того, як зустрінуся з Електроником і доведу дослід до кінця.

Біолог кивав головою, нічого не розуміючи в цьому поясненні. Проте живий експонат був перед ним. Потрібно буде виконати незвичайну роботу.

Електроник зацікавлено вислухав Віктора Смирнова, який викликав його по телефону. Він сказав, що чекає поради від Рессі: адже той знає, як поводитися з тваринами Юпітера.

Потім Електроник поговорив з директором й оголосив, що завтра урок відбудеться на виставці кіберів.

- Прошу тільки, щоб урок вів Таратар, - сказав Електроник директорові. - Завтра в мене інша робота. І потім... ви бачите. - Він показав на порожній клас і, після того як директор кивнув, увімкнув свої мікрофони.

- Щоб усі були без запізнення! - пояснив новий Таратар.

Дванадцяте квітня.