Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ПОЄДИНОК З “РЕПЕТИТОРОМ”

“Репетитор” хоч і скидався на звичайну парту, загадково поблискував білою металевою поверхнею і матовими екранами. Здавалося, натисни на одну з кнопок, і він викине якогось несподіваного коника. У найкращому разі Громовим голосом поставить несподіване запитання і, відлічивши час, уліпить двійку. А то й розсердиться, розкричиться, покличе директора...

- Віктор Смирнов, прошу сісти за пульт! - запросив Таратар.

Незвична тиша запанувала в класі. Скрипнула кришка парти. Смирнов повільно підвівся, підійшов до таємничого столу, обережно сів на краєчок стільця. Напевно, він почував себе самотнім космонавтом, який зараз натисне кнопку й вилетить разом із стільцем з класу.

- Увімкни “пуск”! - сказав учитель.

Ось вона, ця кнопка!

Чотири червоні літери на маленькій дощечці: ПУСК.

Ну, що буде, те й буде!

Він не злетів і його не оглушило громовим голосом. Просто м’яко засвітився, заблакитнів екран, і через деякий час на ньому проступили літери й цифри. Діти заворушилися: що буде далі?

- Смирнов дістав завдання, - пояснив Таратар. - Це звичайні рівняння першого степеня з двома невідомими. Гусєв, запиши їх, будь ласка, на дошці.

Макар Гусєв охоче підбіг до “Репетитора”, вхопив крейду й, заглядаючи в екран, розбірливо написав:

Учитель звернувся до Смирнова:

- Вікторе, ти ознайомився з умовою?

Смирнов кивнув.

- Тоді натисни на ліву кнопку. Зараз автомат поставить тобі запитання.

Смирнов так хапливо стукнув по кнопці, ніби все життя чекав цього запитання. Під умовою засвітився новий рядок:

“Розв’язувати через X чи Y?”

- Давай через ікс! - запропонував Макар Гусєв, почуваючи себе співучасником важливого досліду.

- Через ікс, - невпевнено повторив іспитник.

- Добре, через ікс, - погодився вчитель. - Натисни кнопку під іксом. На екрані з’являться варіанти першої дії. Ти повинен їх усі обміркувати, знайти найкращий і висловити свою думку, натиснувши на кнопку, розміщену поряд. Після цього “Репетитор” дає тобі кілька других дій, і ти виконуєш ту саму роботу, поки не дістанеш відповідь та оцінку.

- Дрібниця! - прокоментував Макар Гусєв. - Давай натискуй, а я писатиму.

Таратар, звичайно, помітив схвальні усмішки на обличчях. Блиснули скельця окулярів, здригнулися, заворушилися вуса.

- Чому Гусєв так сказав? - поставив він своє улюблене запитання, піднісши вказівний палець. - Тому що він гадає: дуже просто натискувати на кнопки. Але зараз ми побачимо, як він сам розмірковуватиме над діями, які запропонує йому автомат. Одні з них правильні, інші неправильні. “Репетитора” обманути неможливо. Він точно оцінить рішення й поставить оцінку. До того ж він засікає час і - встигли ви відповісти чи не встигли - задає наступне запитання.

Макар Гусєв чухав потилицю. Він уже бачив, як метушиться його сусід: морщить лоба, куйовдить кучері, щось шепоче... Справді, який варіант кращий: довгий чи короткий? Певно, короткий. Однак коротких два, і в якомусь із них прихована помилка. А може, і там і тут? Ану, перевіряй усі плюси й мінуси, множ і діли. Тільки швидше: час минає.

От Смирнов витирає лоб, похмуро натискує на останню кнопку й несподівано радіє: у маленькому віконці з табличкою “оцінка” спалахує слово “чотири”.

- Чотири! - доповідає Макар класові.

- Добре, - каже Таратар, - хоч можна й краще. Ти обрав правильне, але складніше рішення. Це невелика промашка, ми розберемо її пізніше, щоб наступного разу ти розв’язував коротше... Тепер піде натискувати кнопки Гусєв.

На свій подив, Макар бачить на екрані вже нові рівняння. І він теж морщить лоб, водить очима й тикається носом в екран.

А потім з “Репетитором” по черзі змагаються інші. Клацання кнопок, тихе гудіння машини, ахи, охи й блиск очей - все це схоже на азартну, захоплюючу, радісну гру. Ніхто вже не помічає, що йде звичайний урок. І коли вчитель узяв крейду й почав пояснювати помилки, хвилювання у класі ще не вляглося: кожен намагався зрозуміти, де він схибив. Адже починаючи гру з “Репетитором”, він не знав, чим вона закінчиться, і тепер має збагнути, де спіткнувся, де метнувся не в той бік, щоб наступного разу грати за правилами й вийти переможцем.

- Ми говорили про те, - каже Таратар, - що людина має багато знати. Але я зовсім не хочу, щоб ви перетворилися на енциклопедичні довідники, на звичайні сховища інформації. Ви, певно, пам’ятаєте одне з основних правил кібернетики, що його вона застосовує і до машин, і до людей: в будь-якій роботі - вибір найкращого, оптимального варіанта, досягнення ефективного результату. Я хочу, щоб ви мислили саме так: мали широкий кругозір, уміли обрати найкраще рішення. Сподіваюсь, що “Репетитор” допоможе мені в цьому... - Таратар застережно підніс руку. - До речі, на сьогодні його програма не вичерпана. Залишилася ще одна задача, досить міцний горішок. І я запропоную розв’язати її... нашому черговому асистентові СироїжкІну, який ще не відповідав.

Електроник з гідністю попрямував до “Репетитора”. Його проводжали з відвертим співчуттям, як мандрівника, що йде в пустелю.

Клацнув “пуск”, і Електроник рівним голосом прочитав уголос умову:

- “Знайдіть три чотиризначних числа, кожне з яких дорівнює квадрату суми чисел, складених з двох перших та двох останніх цифр шуканого числа”.

“Ого! Оце горішок! Ну й придумано! Квадрату суми... складених... цифр шуканого числа”.

Так приблизно подумали всі математики. Дехто заплющив очі й уявив довжелезні колонки цифр, які треба було перебрати.

Але що це? Процокотіли кулеметом кнопки. Не минуло й трьох секунд, а Сироїжкін уже стоїть поряд з “Репетитором” і в віконці машини висвічуюється “п’ять”!

- Ух-х! - прокотилося з першої до останньої парти.

- Три шуканих числа, - ледь хрипло каже Сироїжкін, - це 2025, 3025 і 9801.

І він пише на дошці:

2025 = 452 = (20+25)3

3025 = 552 = (30+25)2

9801 = 992 = (98+ 01)2

Загрюкотіли кришки парт, виражаючи загальне захоплення. Сироїжкін сів на місце. Навіть Таратар був здивований і, мабуть, дещо схвильований.

- Вельми, вельми... - пробурмотів він. І не знайшов більше слів.

У двері просунулася чиясь розкуйовджена голова.

- Дзвоник був! - крикнув пустун і втік.

Таратар усміхнувся: так було тридцять п’ять років тому, так, певно, буде й через сто. Завжди знайдеться пустун, який крикне: дзвоник був!

- Усе! - весело сказав учитель. - Як мені підказують, ви вже вільні.

Героя поєдинку оточили щільним кільцем і повели з класу. Залишилися тільки “Репетитор” і Таратар.

Поблискуючи окулярами, Таратар дивився вслід Сироїжкіну. Здається, він і справді був чимось схвильований.

Несподіваний випадок знову прославив Сергія Сироїжкіна.

Після уроків Вовка Корольков покликав Електроника до себе додому. Професор просив однокласника пояснити йому мову “лінкос”, але тут була невеличка хитрість. Річ у тому, що бабуся Королькова, в минулому викладач консерваторії, двічі на тиждень навчала внука гри на роялі.

З усіх винаходів людства Професор, що схилявся перед технікою, не злюбив лише два: машину, що свердлить зуби, й музичний інструмент з чорно-білими клавішами. Вони, на думку Королькова, забирали в людей, і насамперед у винахідників, багато корисного часу. І хоч яка вперта була бабуся, він сподівався, що сьогодні урок буде відмінено через важливого гостя.

- Бабусю, - відрекомендував Вовка свого приятеля суворій жінці в чорній сукні, - це Сергій Сироїжкін, перший відмінник у школі. Він, між іншим, винайшов мову “лінкос”, щоб спілкуватися з марсіанами. І ми хочемо з ним потренуватися.

Бабуся кивнула Електроиикові з висоти свого зросту й густим голосом сказала:

- Чудово. Про марсіан писали ще за часів моєї молодості. Ну, а ти, Серьожо, грав коли-небудь на роялі?

- Грав, - незворушно відповів Електроник.

Обличчя Королькова зморщилося, наче від зубного болю. Але енергійна бабуся вже підхопила обох товаришів за плечі й повела в кімнату, де в кутку, з піднятою, блискучою від лаку чорною покришкою застиг у чеканні старовинний інструмент.

- От і добре, - мовила басом піаністка, підводячи хлопців до рояля. - Спочатку ми послухаємо, як грає Вова, а потім перевіримо й тебе.

Вовина бабуся сіла поряд з онуком, розгорнула ноти.

- Починай.

Мабуть, ніхто з однокласників не бачив ще Професора таким нещасним. Руки його безсило висіли вздовж тіла.

Несподівано Вова змахнув ними над головою, немов наважившись плигнути в воду,й кинув на клавіші. “Там-там!” - злякано застрибали ні в чому не винні клавіші, а бабуся притиснула долоні до вух.

- Вово!.. - В її голосі прогримів далекий грім. - Припини! Що з тобою сьогодні? Твій товариш може подумати, що ти вперше сів за інструмент!

- Не знаю, - тихо відповів Вова, - мені просто не хочеться.

Стара піаністка підвелася із стільця.

- Всі великі музиканти, - сказала вона урочисто, - тренувалися й грали систематично, незалежно від свого настрою. Я не хочу сказати, що ти станеш великим чи навіть музикантом взагалі. Але в наші дні соромно бути музично неграмотним...

Онук сидів, опустивши голову. Що міг він заперечити бабусі? Та в цю мить він уявив маленького Моцарта, прив’язаного до стільця. Нехай і його так само прив’яжуть!.. Величезною товстою мотузкою. І він розпрощається тоді з ракетами, телескопами, підводними човнами. І стане музично грамотним...

- Можна мені? - порушив неприємну тишу Електроник.

Піаністка жестом показала на стілець, а Вова швидко схопився.

- Що ти нам зіграєш? - спитала, заспокоюючись, Вовина бабуся.

- Музику, яку сам склав.

Бабуся ласкаво посміхнулась і сіла на диван. Професор, поблискуючи окулярами, застиг поряд з товаришем, ніби готуючись захищати його від невідомої небезпеки. Електроник торкнув клавіші дуже обережно, пролунали ніжні й приємні звуки. Вони здивували досвідченого педагога: бабуся уважно подивилася на хлопчикові руки. Не можна сказати, що ці руки рухалися плавно й граціозно. Але вони дуже точно торкалися клавішів, ударяючи по них дедалі швидше, дедалі сильніше. З кожною секундою звуки посилювалися. Здавалося, разом з музикою сюди влітає дужий вітер, біжать прудкі хвилі, й чорна полірована громадина рояля поступово насувається на слухачів, заповнюючи всю кімнату.

Уже не можна було розрізнити пальців музиканта, вони злилися з клавішами, з усіма клавішами, які звучали майже одночасно. Рояль гримів так відчайдушно, що Вовиній бабусі раптом здалося, ніби грають кілька інструментів, добрий десяток рук. Музика оглушала, від неї стало боляче в вухах, а в очах попливли червоні круги. Навіть байдужий досі Вова роззявив від подиву рот й вчепився у кришку рояля, аби не впасти.

- Ой! - злякано крикнув Професор. - Бабусі погано!

Музика замовкла.

Вова кинувся на кухню й повернувся із склянкою води. Його товариш з винуватим виглядом стояв біля дивана, на якому, схилившись на подушки, сиділа бабуся. Вона дивилась на музиканта й усміхалася. Дуже ласкаво усміхалася.

- Не хвилюйтеся, діти, - тихо сказала бабуся, жестом відмовляючись від води, - в мене просто випадково запаморочилася голова... Ти блискуче грав, Серьожо. Якщо регулярно вчитимешся, станеш сучасним Лістом. Або Ріхтером. Це тобі каже старий музикант, запам’ятай... А тепер, хлоп’ята, йдіть гуляти у своїх марсіан.

Хлопці з полегшенням вискочили на сходи. Вовка оглядав товариша з голови до ніг і шепотів:

- Талант. На всі руки талант! Не розумію, як це тобі вдається? - Він ляснув себе долонею по лобі. - Скажи, будь ласка, а рояль лишився цілий? Я навіть не помітив.

- Рояль цілий, - відповів музикант. - Але його треба настроювати.

- Ото вже сила в тебе! - захоплювався Професор. - Я теж, як і бабуся, ледь не знепритомнів. Як це ти створив таку музику?

- Я грав звичайну музику, але на дуже великій швидкості. Інакше кажучи, я наблизився до межі людського сприйняття звуків, - просто відкрив свій метод Електроник. - Ось формула, якщо вона тебе цікавить.

Професор миттю дістав із кишені папір, авторучку й затамував подих, поки Електроник писав формулу. Його очі сяяли за скельцями окулярів.

- Ось вона, формула Ріхтера! - прошепотів Професор, уп’явшись в аркуш. - А скажи, Сергію, як навчитися грати за цією формулою?

- Треба багато тренуватися.

- Я тренуватимуся, - погодився Корольков. - І я навчуся. Щоб до мене ніхто не чіплявся більше з музичною освітою!..

Він провів Електроника до дверей, несучи його портфель, і ніяк не наважувався розпрощатися, весь час уточняючи формулу. Сергійко з коридора чув їхні голоси й злився. Але не міг же він вискочити на площадку й прогнати Професора.

Із цього дня в Сироїжкіна додалося турбот. Музикальні діти не давали йому проходу, випитуючи формулу Ріхтера. Кербуд просив виступити в червоному кутку з концертом. А Вовина бабуся наполягала, щоб Сергій поїхав у консерваторію і продемонстрував одному відомому музикантові свій талант.

З таким талантом стало небезпечно з’являтися навіть у дворі.

Сергійко переходив вулицю, і раптом хтось гукнув:

- Хлопчику!

Міліціонер у білому кітелі поманив його рукою.

Сергійко зупинився, знітився, понурив голову.

“Тікати? - гарячково думав він. - Пізно! Уже підходить. Зараз візьме за руку й скаже: “Ходімо додому. Відчиняй шафу, показуй Електроника”.

Важка рука опустилася на його плече.

- Хлопчику, - сказав міліціонер, - ти в неналежному місці перейшов вулицю. Наступного разу будь уважнішим.

Сергій відкрив пересохлий рот і нічого не сказав. Звідкись здалеку линули до нього слова, яких він зовсім не чекав: “Хлопчику... перейшов... будь уважніший...”

- Чого ж ти стоїш? - здивовано запитав міліціонер. - Іди. І не порушуй.

Наче вихор здув Сергія з місця. Він мчав, не почуваючи під собою ніг. Куди? Сам не знав. Аби тільки бути якомога далі від білого кітеля.

“Пощастило! - радів він. - Міліціонер мене або не впізнав, або просто забув своє доручення. Ну й телепень! Хай тепер шукає. Мене так просто не піймаєш”.

Сироїжкін забрався в найбільшу гущавину парку й ліг на траву. Могутні старі дерева оточили кругле дзеркальце ставочка, Вода чиста, блискуча, тільки біля самого берега зеленіє цяточка баговиння, і в ньому кумкає жаба. Навколо ні душі, ні звіра, ні птаха. Лише він, Сироїжкін, на траві та жаба у ставку.

Ні з того ні з сього Сергійко став жаліти себе.

“Живеш мов заєць, усіх боїшся... - сумно розмірковував він. - Ну хіба це життя! Поїхати треба куди-небудь якнайдалі - на Північ чи в океан. Просто зібрати речі й тихо піти з дому. Електроник ходитиме в школу, радуватиме батьків оцінками, спатиме на моєму ліжку... І все буде тихо й мирно. Зникне зайва людина, яка нікому не потрібна. Мама тільки охкатиме, що її син нічого не їсть. Але ж Електроник тямущий, він придумає, як обманути маму. Поїду на довгі, довгі роки, - твердо вирішив Сироїжкін. - А потім, коли стану дорослим, повернуся і все поясню. І мене жалітимуть і не лаятимуть”.

Різкий свист пролунав над ним і вдарився об землю.

Сергійко задер голову. Блискуча срібна стріла з гострим носом і маленькими крилами, як голка, прошила блакитну тканину неба. І зникла... Отак і він пролетить колись над своїм будинком, тільки гляне з висоти на дах, на двір, на школу й зникне.

А потім поміж деревами майнуло щось червоне, й прямо на Сергійка вискочив великий рудий звір. Від несподіванки Сергійко завмер. І звір завмер, втупившись очима в лежачу людину. “Він мене пізнай, - радісно подумав Сергійко, - він гадає, що я - Електроник”.

Сергійко, звичайно, відразу здогадався, що перед ним той невловимий червоний лис, про якого не раз згадував Електроник. В они лежали в траві зовсім поряд, досить лише простягти руку... Лис вивчав Сергійка наЙправдивішими і, як здалося хлопчикові, найласкавішими у світі очима, а Сергійко роздивлявся смішні вуса на вузькій мордочці, пухнастий хвіст і блискучі коліщатка, які успішно заміняли лисові лапи. Бони були всі в подряпинах, зносилися від бігу по асфальту. Колись на цих коліщатках лис демонстрував професорові спритність рухів, а тепер, діставши волю, намагався довести, що він найпрудкіший за всіх лисів лис.

Чого він чекав, смиренно простягнувшись у траві?

Може, поради, допомоги від свого давнього друга?

- Я не Електроник, лисе, - сказав Сергій, устаючи на ноги.

І не встиг він підвестися, як лис червоною блискавкою метнувся в кущі. Він ковзав по парку так само легко й швидко, як міськими вулицями. Ще ні разу цей лис не потрапив нікому під ноги, ні разу не загальмувала перед ним машина, не шарахнувся вбік велосипедист. Навіть всевидющі міліціонери не встигали підносити свисток до рота: дивна руда істота, майнувши перед їхніми очима, враз зникала.

- Біжи, - сказав йому вслід Сергій. - Самому жити добре.

І коли на Сергія наштовхнулися троє чоловіків і стали навперебій питати, чи не зустрічав він у парку червону лисицю, Сергій, звичайно, не виказав гордого звіра.

Він ішов додому, думав про червоного лиса й згадував бродячого собаку, якого він бачив лише один раз, а потім часто жалій. Він тоді немов передчував, що на нього чекає така ж самотність. Якби він знову зустрів цього дворнягу, то вони б зрозуміли один одного, Й собака не злякався 6, не втік, як безмовний лис І знову його роздумам перешкодили, цього разу тупіт і гучні крики. Назустріч мчав, притиснувши до грудей жмут квітів, якийсь здоровило. За ним, відставши на два кроки, біг хлопець у картатій кепці. А далі гналися щодуху хлопці, галасуючи: “Держи!.. Держи!..” Сергій відразу пізнав квіти. Білі троянди з їхнього шкільного саду! Дівчата з десятого виростили новий сорт. Хотіли подарувати на прощання вчителям. А ці варвари обламали, певно, цілий кущ.

Сироїжкін зблід. Він оглянувся: нікого поблизу. А здоровило біг прямо на нього, й було вже чути, як дихає він хрипло й уривчасто, мов паровоз. Помітивши два кулаки й рішуче бліде обличчя, він стрибнув убік і обминув Сироїжкіна. Але Сергійко встиг підставити ногу хлопцеві в кепці. Той простягнувся і впустив дві білі квітки.

Наступної хвилини все змішалося навколо Сироїжкіна. Хлопець у кепці підхопився й кинувся на ворога. Сироїжкін опинився в залізних обіймах.

- Ага, попався! - несподівано закричав хлопець. - Хлопці, я піймав спільника!

З жахом Сироїжкін упізнав десятикласника Махмутова, шкільного боксера. Що він наробив! Підставив ногу своєму! А все через дурну кепку, насунуту на очі. Через неї не розгледів Махмутова.

Підскочили хлопці, загаласували:

- Тримай міцно! Не випусти! Потім з ним поговоримо...

І раптом басок:

- Та це з нашого класу! Сироїжкін!

Несподіваним рятівником був Макар Гусєв. Як і всі, червоний від бігу й страшенно злий, він накинувся на Сергійка:

- Ти що, збожеволів! Кому поставив підніжку!

- Я думав, він злодій, - похмуро виправдувався Сироїжкін. - Не розгледів... Відпусти! - просив він Махмутова.

Але той підозріло косив очі на нього й не розтискав залізних лабет.

А здоровило з трояндами мов крізь землю провалився.

Хлопці розгублено оглядали безлюдну вулицю. В метушні ніхто не помітив, куди подівся викрадач.

Тут Сироїжкін вирвався нарешті з боксерських обіймів і закричав:

- Він у під’їзді! Я бачив! - І Сергійко помчав до під’їзду, з радістю чуючи за собою тупіт.

Східці, східці, нескінченні східці... Він біжить дуже швидко, але його обганяють, гаряче дихають у спину й знову обганяють. Тепер вони всі разом, і це його товариші рвуться нагору щодуху. А раптом він помилився? Що тоді?..

Ні, він не помилився! Он кричить громовим голосом Махмутов:

- Стривайте! Живцем візьмемо!.. Квіти не мніть!..

Галаслива боротьба, кректання, густі хмари куряви, що повалили з горищних сходів, свідчили про те, що варвар вирішив не здаватися живим. Потім усе враз затихло, й повз Сироїжкіна, який застиг на сходовій площадці, провели здоровила. На нього просто шкода було дивитися - такий він був блідий і забруднений з ніг до голови.

Кульгаючи, спустився Махмутов. Він був без кепки. її дбайливо ніс Макар Гусєв.

Махмутов побачив Сироїжкіна, блиснув очима.

- Візьми! - Він сунув йому в руки тс, що ще недавно було букетом, - жалюгідні, зім’яті стебла.

“Ех, ти, - сказав сам собі Сироїжкін. - Навіть букет врятувати не зміг... Тепер усі в школі питатимуть, як це я підставив ногу своєму... Та що там квіти! Якщо всі дізнаються про Електроника, про обман... - Сергій зіщулився. - Ні, треба бути рішучим. Треба зникнути!” І відразу спокійно стало на душі в Сергійка. Прийшовши додому, він ліг на тахту, став міркувати про своє майбутнє. Завтра він сідає в поїзд і їде до Мурманська. Там живе Сіма Маликов, приятель по чорноморському табору. В Сіми можна буде зупинитися, поки підуть переговори з Полярним управлінням. “Я круглий сирота, - скаже він, - сам-один на білому світі. І вроджений полярник. Взимку ходжу без шапки. Можу працювати ким завгодно. Якщо треба вчитися - навчуся”. А Сімі Маликову можна хоч і зараз подзвонити. Досить набрати на телефонному диску номер міста, як буде тонкий гудок Мурманськ на проводі. І набирай Сімин номер. Але краще, мабуть, не дзвонити, а приїхати раптово, без зайвих розпитувань.

Сергій підійшов до телефону й викликав довідкове бюро вокзалу.

- Коли відходить поїзд до Мурманська? - запитав він.

- Поїзд номер шістнадцять підходить з третьої колії о дванадцятій годині п’ять хвилин.

Автомат говорив трохи гугняво, як звичайний вокзальний репродуктор.

- А на завтра квитки є?

- Є. Хочете замовити?

Відступати було пізно. Сергійко рішуче сказав:

- Так!

- Записую...

- Будь ласка, один квиток...

Автомат вислухав Сироїжкіна й байдуже повторив:

- Один квиток на ім’я Сироїжкіна Сергія Павловича. Можете одержати за півгодини до відходу поїзда в касі номер один.

Ну, от і все. Добре, що це був автомат. Людина стала б допитуватися: “А скільки вам років?.. А ви обов’язково поїдете?..” Й інші безглузді розпитування.

Йому ще пощастило, що батьки в одноденному будинку відпочинку, приїдуть тільки завтра після роботи. Він устигне дати точні інструкції Електроникові, як поводитися з батьками. А то останнім часом батько й мати стали дуже вже недовірливими. Мама, наприклад, каже: “Серьожо, ти хіба не чув, як я гукала тебе на вулиці? Чому ти втік? І яким чином на тобі опинилася синя куртка, яку я віддала у пральню?” Таких важкопоясненних “чому” назбиралося надто багато. Чому пропав ключ від шафи, яку тепер доведеться ламати? Чому зникає Іноді трансформатор від холодильника й усі продукти плавають у воді? Чому вночі Сергій розмовляє сам із собою? Чому він ганяє цілими вечорами на вулиці й приходить додому, коли всі сплять? І так далі, і так далі...

...Електроник з’явився незвично пізно, майже надвечір, і відразу сів за домашні завдання. Сергійко не поцікавився, де він вештався. Завалився знову в батьковій кімнаті на тахту й втупився очима в стелю. Час від часу він помічав, як двері прочиняються й Електроник дивиться на нього. Ніби чекає розпитувань. Чи, може, Електроник почуває себе винуватим, що змусив друга так довго чекати? Але Йому й це однаково.

І от Електроник доповів:

- Домашнє завдання виконано. Розв’язав усе швидко, а писав повільно.

- Добре, - байдужно обізвався Сергійко.

Він помовчав трохи, та раптом згадав про червоного лиса й пожвавився.

- Ти знаєш, я бачив у парку твого лиса. Він довго дивився на мене.

- Він був частиною мене, - промовив Електроник, - самостійною частиною. Він дуже добре рухався. На жаль, він не вміє розмовляти.

- Так, він одразу ж утік, щойно я відкрив рота.

- А як він зараз бігає? - спитав Електроник.

- Чудово! Він найпрудкіший у світі лис.

- Значить, він усе ще розв’язує свою задачу, - спокійно завважив Електроник. - Кінець кінцем, він дасть науці дуже цікаві відомості.

- Справа не в цьому, - сказав Сергій. - Він дуже самотній...

Гучно зазвучала естрадна музика: це Електроник увімкнув усередині себе транзистор. Сергій не ворухнувся.

Тоді Електроник, глянувши на друга, вимкнув музику й сказав:

- Я сидів у сурдокамері. Тому й запізнився.

- У підвалі? - спроквола поцікавився Сироїжкін.

- У підвалі.

Цей трюк Сироїжкін добре знає. Коли хлопці грають у космонавтів, кожного по черзі замикають у сурдокамеру, куди не проникають ні світло, ні звуки із зовнішнього світу. Інакше кажучи, замикають у підвалі. Для тренування волі. Темрява там така, що хоч годину просидь з широко розплющеними очима - нічого не побачиш. І звуків ніяких немає, тільки миші іноді пробігають. У кого нерви слабкі, той не витримує: тарабанить у важкі залізні двері. І його випускають на всі чотири сторони: з гри вибув. А хто просидить у підвалі більше ніж півгодини, той, вийшовши на світло, йде по двору мов п’яний: нічого спочатку не бачить.

- І скільки ти сидів?

- Три години, - каже Електроник. - Я всіх переміг.

Сергійко позіхнув і перевернувся на другий бік.

- Ти захворів? - хрипло спитав Електроник.

- Ні, я здоровий.

- Про що ти думаєш?

- Знаєш, Електронику, ти, як мої батьки: захворів... про що думаєш... Я винаходжу машину часу.

Сироїжкін чекав, що Електроник скаже: “Марне заняття. Ніякої машини часу не може бути”. І не чіплятиметься з розпитуванням. Проте Електроник спокійно зазначив:

- Така машина скоро буде.

- Фантазія. - Сироїжкін махнув рукою.

- Ні, не фантазія. На ній можна потрапити в майбутнє.

- А в минуле? - Сироїжкіна більше цікавило минуле.

От якби рвонути на два тижні назад і все почати заново.

- У минуле не можна. Адже це надшвидкісна ракета.

- А-а... ракета... То яка ж це машина часу?

- Найзвичайнісінька. - Електроник говорив упевнено, ніби відповідав давно знайому, перевірену століттями теорему. - Коли ракета летить із швидкістю, близькою до швидкості світла, то час у ній минає повільніше, ніж на Землі. Припустімо, космонавти летять до центру Чумацького Шляху. Вони постаріють у польоті лише на дванадцять років, а на Землі мине двадцять тисяч років. Двісті століть.

Сироїжкін свиснув і трохи звівся на лікті:

- А ти правду кажеш?

- Я повідомляю завжди точні й перевірені відомості, - промовив Електроник своїм звичайним рівним тоном. - Сповільнення часу в надшвидкісному польоті передбачено великим фізиком Ейнштейном. І це вже перевірено.

- Та ні, Електронику, ти мене не так зрозумів... - став оправдуватися Сергійко, ніби його друг справді образився. - Я хотів сказати, що дуже вже багато століть минає на Землі. Повернешся, а всі знайомі давним-давно померли. Чи не можна злітати років на п’ять?

- Можна й на п’ять.

Сироїжкін уявив, як повертається з космічного польоту.

Забуто всі його гріхи, наново починається хороше життя. Він ходить до школи, розповідає всім про свої пригоди й дружить з Електроником, який не відповідає за нього на уроках, а лише підказує розв’язання найважчих задач... Тільки навряд чи є зараз такі надшвидкісні ракети. Він чогось не чув про них.

Електроник підтвердив його підозріння.

- Та-ак... - тільки й сказав Сироїжкін, і це означало: навіщо тоді говорити, раз їх немає!

Прощальний вечір наших друзів пройшов у ділових розмовах. Було складено детальний план життя Електроника на найближчі два три місяці. Сергійко не наважився сказати, що від’їжджає на довгі роки. Чого доброго, Електроник не погодиться. А так, на два-три місяці, Електроник не заперечував. Він уже ввійшов у роль.

І Сергійко довго розповідав Електроникові про своє життя, про все, що тільки про нього знав. Електроник склав собі повну, ясну картину про людину, яку віднині він мав удавати. Життєпис Сергія Павловича Сироїжкіна так вдало уклався в його пам’яті, що він міг докладно змалювати будь-який епізод, розповідаючи, природно, від першої особи.

“Щоб я зламався, коли викажу таємницю” - ця клятва не тільки зберігалася, вона стала самим життям. Віднині Електроник мусив забути, хто він такий. Забути назавжди. Наш утікач крутився в постелі до світанку, потім ненадовго задрімав. Коли він розплющив очі, Електроника не було. Ні, не Електроника! Сироїжкіна вже не було в кімнаті.

Сергій Сироїжкін, семикласник школи кібернетиків, пішов у Палац піонерів. Там сьогодні Запитальний день: зустріч з академіками, наукові розмови - словом, звичайні шкільні справи. А тут, у квартирі на Липовій алеї, був той, хто раніше називався Сироїжкіним.

Сергій уперше подумав: а хто він тепер? Дивно! Поки що ніхто. Ще не придумав собі ні прізвища, ні ймення. Але кілька хвилин він хотів лишатися самим собою. Кілька дуже важливих хвилин.

Він сів до телефону і в адресному бюро довідався, як подзвонити в квартиру п’ятнадцять будинку номер три по вулиці Геологів. Набрав номер.

- Покличте, будь ласка, Майю.

А там його не розуміють:

- Алло, алло! Повторіть!

Він повторив:

- Будь ласка, Майю.

Різкі гудки. Відбій... Що за нісенітниця! Він зрештою здогадався: він говорив без голосу, зовсім беззвучно.

Сергій промовив уголос:

- Нісенітниця!

Вийшло.

- Майку до телефону!

І це вийшло. А раптом, коли він візьме трубку, знову зникне такий потрібний зараз голос?

Цього разу його почули. Приємний бас відповів:

- Зараз.

Зараз. Ось вона йде коридором у блакитному платті, підбивається у дзеркалах і думає: хто це?

- Слухаю.

- Здрастуй, Майю.

- Здрастуй! Хто це?

- Це Сергій, - глухо сказав він.

- Який Сергій?

- Сироїжкін.

- А, здрастуй, Сергію!

Йому стало й радісно й сумно.

- Я їду, - сказав він.

- Далеко?

- В Мурманськ.

- На гастролі? З цирком?

- Не зовсім так. Я не той... Я не фокусник.

- Ну звичайно, - сказала Майя. - Адже ти десь навчаєшся!

- Так, у школі кібернетиків, у сьомому. А ти?

- І я в сьомому. В хімічній.

- Цікава наука, - ні з того ні з сього бовкнув Сергійко й вилаяв себе: хімію він ненавидів.

- А я, уяви, зовсім не люблю хімії. Хочу через рік куди-небудь переходити, - зізналася Майя.

- А взагалі так, не дуже... - безглуздо промимрив Сергійко і раптом перейшов на бадьорий тон: - Переходь до нас! Ні, серйозно. У нас знаєш... - Він запнувся, помовчав. - А взагалі, ти мене ніколи не бачила. Я хочу попрощатися.

- Нічого не розумію, - сказала Майя. - Ти хіба не будеш сьогодні на Запитальному дні?

- Не знаю...

- Я щось нічого не розумію, - повторила Майя. - Якщо ти, Сергію, не жартуєш і хочеш зі мною попрощатися, приходь на Запитальний день.

...До поїзда лишалося три години. За цей час треба було розв’язати тільки одну задачу. Найважчу в його житті.