Пригоди Електроніка (квадрилогія)

РЕНТГЕН НІЧОГО НЕ ВИЯВИВ

Свєтловидов викликав таксі. Через п’ять хвилин вони вже їхали у відділення міліції. Професор був зосереджений, мовчазний. Свєтловидов усміхнувся, малюючи собі зустріч з Електроником, що зараз відбудеться.

- Дивовижну ви все-таки історію розповіли! - порушив мовчанку Свєтловидов. - Колись винахідник чи інженер придумував машину; на заводі її запускали у виробництво, й ці машини працювали де завгодно. Потім з’явилися обчислювальні машини. Вони не могли діяти одразу ж після складання. Програміст повинен був дати їм програму дій. А тепер і цього мало. Для таких найскладніших систем, як ваш Електроник, потрібен ще й талановитий педагог!

- І ось вам результат виховання: ми їдемо в міліцію, - пробурчав Громов. - Хотів би я ще знати: якщо я випадково зустріну цього капосного лиса, чи послухається він мене, чи зупиниться?

У відділенні було безлюдно й тихо. За столом сидів один черговий - симпатичний молодий міліціонер. Він, підвівся, відкозиряв, сказав, потискуючи руку Громову:

- Радий з вами познайомитися, професоре. Вибачте, що ми так довго виконували ваше доручення. Хлопчак справді гасає, наче заєць. Електроник-Сироїжкін зараз у поліклініці, це через дорогу. Проходить рентген.

- Рентген? - Брови Громова поповзли вгору. - Ага, предмети, що він їх проковтнув... Але в даному разі рентген не потрібний. Він тільки завдасть клопоту лікареві.

Черговий був явно збентежений відповіддю.

- Я турбувався про його здоров’я, - промимрив він.

Вони перетнули вулицю, увійшли в поліклініку. Міліціонер натиснув кнопку біля дверей рентгенівського кабінету. Тієї ж хвилини вийшов лікар.

- Рентген нічого не виявив, - розвів він руками.

- Як - не виявив? - запитали троє хором.

- Ніяких сторонніх предметів у шлунку немає, - пояснив лікар. - А взагалі... серце в нормі, легені прозорі. Здоровий хлопчик.

- Де він? - не витримав професор.

- Зараз... Сергійко! - покликав лікар.

Двері кабінету скрипнули. В щілину просунувся цікавий ніс. І ось із темряви з’явився хлопчак.

Професор ступив крок назустріч і зупинився. Уважно подивився на хлопчика. Голосно сказав:

- Дивна річ! Фантастика!

- Здоров, Електронику! - посміхнувся Свєтловидов і простягнув руку.

- Я Сироїжкін, - сказав хлопчик, ховаючи руку за спину.

- Це не він? - здивувався Олександр Сергійович, дивлячись запитливо на Громова.

Професор зробив непевний жест рукою. Очі його, спрямовані на Сироїжкіна, випромінювали лагідне світло.

Сергійко усміхнувся.

- Значить, це не він? - сказав черговий. - Та-ак... Але ж свідки запевняють, що саме цей хлопчик проковтнув годинники. Скажи чесно, - звернувся він до Сироїжкіна, - ти показував фокуси в парку?

- Нічого я не показував, - буркнув Сергій.

- І не ти біг у кросі?

- Нічого я не біг. Усе це болільники наплутали.

- І ти не знаєш, - примружився міліціонер, - хто такий Електроник?

- Нічого я не знаю! - закричав у розпачі Сергійко.

Якби ж то професор умів читати думки! Він негайно б довідався про все: як Сергійко знайшов справжнього друга, який він був радий і щасливий лише годину тому і як боїться так одразу, раптово втратити його. Ні, він нікому його не віддасть! Не скаже про те, що Електроник сидить у нього в кімнаті, у шафі, - ні слова, хоч би що з ним робили ці троє.

- Нічого я не знаю, - похмуро повторив Сироїжкін.

Ні, маститий учений не вмів читати чужі думки. Він сказав міліціонерові:

- Відпустіть хлопчика, це непорозуміння. Ви чули, що рентген нічого не виявив!

І Сергійко пішов. А четверо дорослих залишились у приймальні поліклініки.

- Отакий казус, - засмутився черговий. - Ви хоча б, професоре, дали фотографію свого Електроника.

- Фотографії в мене немає, - сказав Громов. - Та ви її щойно бачили: ось вона - фотографія - пішла на двох ногах, Сергійко Сироїжкін. Симпатичне ім’я!