Пригоди Електроніка (квадрилогія)

- Хто це? - спитав тонкий голос, коли Сергійко замовк.

- Рессі, - коротко відповів Сироїжкін і злякано помацав кишеню. На щастя, транзистор був у іншій сорочці, й Рессі не чув лекції. - Я покажу його, коли повернеться Електроник.

Усі відразу повірили, що є на світі Рессі. А Макар Гусєв, махаючи над головою кулаками-гирями, закричав:

- Це не Сироїжкін! Я враз догадався... Це Електроник. Він надто розумний!

Сироїжкін мовчки погрозив Макарові, й той з повагою згадав, що в Електроника залізний кулак.

- Згідно з моєю обіцянкою, - сказав Таратар, - я повинен призначити асистентом Сергія Сироїжкіна. Але я не можу цього зробити. Сергій їде за завданням наукового інституту.

- Що?! - Сергій не вірив своїм вухам.

- Ти ще не знаєш, - лагідно сказав Таратар. - Зараз буде дзвоник. Іди до директора, він тобі пояснить.

Сироїжкін почервонів і, забувши портфель, вискочив з класу.

Останнє повідомлення вразило клас. Індія, Рессі, наукове завдання - і все це на одному уроці! Гамір стояв такий, що ніхто не чув дзвоника.

- Від інституту біоніки! - урочисто промовив учитель, застібаючи портфель. - От так, програмісти-оптимісти!..

А Гусєв чіплявся до приятелів:

- Помацай-но плече. Ще сьогодні вранці по ньому плескав сам академік Сироїжкін.

На морському узбережжі в маленькій бухті сидять на пласкому камені хлопчик і собака. Вони відокремлені від світу підковою зелених гір, від їхніх ніг починається синя габа моря. Хлопчик і собака дивляться на спокійне дзеркало затоки.

Вони зустрілися тут, на березі. Рессі, здалеку помітивши знайому постать, спланерував згори на сріблястих крилах. Спершу Сергійко навіть здригнувся: він не уявляв, що Рессі, коли летить, схожий на гігантську бабку. Крила безшумно склалися, вповзли під густу шерсть, Рессі знову став звичним Рессі, кинувся назустріч хазяїнові. Вони качалися по гарячому піску, й собачий виск змішався з радісними вигуками хлопчака. Потім Сергій сів, підібгавши під себе ноги, і, все ще зачудовано дивлячись на Рессі, сказав:

- Це ти, Рессі? Який я радий... Сядь поряд... Слухай...

Сергій вийняв з кишені папірець з терміновим завданням для друга...

Його, єдиного з людей, кого слухався Рессі, проводжали як важливу особу: Таратар і кібернетик Свєтловидов приїхали на аеродром, а мама навіть пробралась у літак і, тривожно оглядаючись, застебнула на його поясі важенну бляху ременя. Коли літак заревів, розвернувся і в ілюмінаторі промайнули далекі тріпотливі руки проводжаючих, Сергій нарешті повірив, що саме він летить виконувати відповідальне доручення.

Записка із завданням для Рессі, що лежала в Сергія в кишені, була написана професором Громовим. Точніше, написана рукою кібернетика Свєтловидова, а продиктована самим Громовим з далекої Індії. Свєтловидов, вручаючи Сергієві папірець, так і сказав: “Мені дзвонив Гель Іванович. Сталося непередбачене: експедиція морських мисливців переслідує унікального синього кита. Його ім’я - Нектон. Знайти й виручити синього кита може твій Рессі. Ти переповіси йому зміст цієї записки. Адже Рессі слухається тебе, чи не так?”

Сироїжкін кивнув. Він майже нічого не зрозумів у професорських формулах, але після пояснення Свєтловидова запам’ятав, як читати з папірця кожний знак. Зустріч відбудеться на березі моря, в бухті Тихій, куди за командою Електроника летить зараз Рессі...

У південному аеропорту, де приземлився літак, радіо запросило пасажира Сироїжкіна Сергія до кімнати чергового, а там чоловік у білій сорочці з закатаними рукавами, науковий співробітник морської станції, міцно потиснув руку восьмикласникові, запросив його в машину. Він одвіз Сироїжкіна в приморське селище, поселив у маленькому білому будинку, й господиня, нагодувавши гостя обідом, показала з обриву, як пройти вузенькою крайкою берега до бухти Тихої. М’які лінії гір, золотий пісок, синява моря, що зливалася з синявою неба, сподобалися Сироїжкіну.

В чудовому настрої спустився він в бухту Тиху, де приземлився Рессі. Крім того, в бухті було призначено ще одну зустріч.

“Ти повинен зрозуміти всю складність доручення, Сергію, - підкреслив у розмові Свєтловидов. - Рессі, блискучий розвідник пустелі, стане цього разу морським жителем...

“І так далі”? - запитав, примружившись, Сергій.

“Ти маєш рацію; як сказав Гель Іванович Громов, Рессі допоможе саме його знамените “І так далі”. Коли ти прочитаєш йому завдання, увімкнуться схеми поведінки морських жителів. Але Рессі, певна річ, не зможе пливти один, йому потрібен досвідчений провідник. Інститут біоніки дав нам на допомогу спеціаліста - молодого, але вже досвідченого дресирувальника. Його дельфін допоможе Рессі. Запам’ятай це ім’я: морський доглядач Дон”.

Сергій і Рессі чекали понад годину. В очах Сироїжкіна пливли круги від сонячного миготіння. Ось Рессі насторожився, трохи підвівся, і Сергій побачив, що з моря виходить білявий молодик, шльопаючи по мілководдю ластами.

На березі плавець зняв окуляри й ласти, пустив з рота струмінь води, присів, підстрибнув кілька разів, сьорбнув повітря й тільки тоді звернув увагу на Сироїжкіна.

- Сергій?

- Так.

- Мене звуть Дон. - Плавець плавним жестом простягнув руку. Він був на кілька років старший від Сироїжкіна. - А це, наскільки я розумію, Рессі. - Дон кивнув на кудлатого тер’єра.

Але Рессі, не зацікавившись Доном, підбіг до води. З моря вилізав собака.

- О, Малюк, ти наздогнав мене!

Дон нагнувся, взяв у руки собаку й, тримаючи його за задні лапи, став трясти, як мішок. З шерсті стікала вода.

Дон поклав бездиханного собаку на пісок.

- Наковтався води? - пошепки спитав Сироїжкін.

- Зараз відсапається, - байдуже відповів юнак і, побачивши широко розплющені очі нового знайомого, усміхнувся: - Ти що, не знаєш, як плавають сьогодні на глибині?

Хлопчак похитав головою, пробурмотів;

- Як сказав би наш головний силач Макар Гусєв: на уроках не проходили.

Він схилився над бідолашним дворнягою. А той раптом схопився й, обдавши Сироїжкіна мокрим піском, з гавкотом кинувся на Рессі. Підбігши до незворушного тер’єра, дворняга враз замовк, неначе відчув якусь каверзу. Потім обнюхав незнайомого, замахав мокрим, розгублено опущеним хвостом.

- Ну от, знайомство відбулося. Малюк - славний морський дворняга, ти на нього не ображайся, Рессі, - усміхнувся доглядач. - Сергію, ти не помітив тут Бочки?

- Ні-і. А що це?

Не що, а хто. Мій дельфін. Дельфін Білобочка.

- Ах, Білобочка! Мені про нього казали. Але я зразу не зрозумів. Дельфіна поки що не бачив.

- Я його називаю Бочка - так простіше. Бочка-Білобочка попливе з Рессі шукати Нектона.

- Знаю. Сергій полегшено зітхнув: здається, він точно виконував складне завдання.

Усе йшло так, як пояснив йому Свєтловидов. Ось Дон, ось Рессі, незабаром прибуде Білобочка. Але як Рессі попливе з незнайомим дельфіном - цього Сироїжкін не уявляв. А саме вони - Рессі й Білобочка - мають рятувати Нектона.

- Нектон! - із задоволенням промовив Сергій. - Гарне, мужнє ім’я.

- Так, - підхопив Дон. - Вільний кит.

Синій кит, морський гігант, одинцем борознив океанські простори. Кит був відомий морякам різних країн, хоч і уникав зустрічей з кораблями. Тому Й ім’я йому було дано Нектон, що означає по-старогрецькому “вільний плавець” - вільний кит. Мало хто стикався з Нектоном в океанському просторі: він любив спокійні прохолодні глибини. Але ті, хто хоч раз бачив, як із зеленої безодні, пустивши вгору райдужний водограй, випливає гостра, розщеплена таємничою усмішкою оксамитно-чорна морда з серпом вусів і розумними очима; як могутнім ривком, лишаючи за собою тонни збитої піни, вистрибує кит у небо й, виблискуючи на сонці синювато-темною спиною з білою плямою, летить вільно над хвилями, набираючи в мішки своїх легень порцію повітря, необхідну для занурення; як потім, перекидом, мов нирець з вишки, стрімко входить у воду, повільно й без бризок, зникає на кілька годин в загадкових глибинах, на прощання шльопнувши море лопаттю дужого хвоста, від чого ще довго біжать білі баранці хвиль, - ті щасливці, хто бачив Нектона, розповідали про його силу й виняткову красу, сміливість й особливе чуття, і їхні скупі слова згодом перетворювались на легенди.

Підводні човни не ризикували спуститися в морську безодню, де дивовижною тінню линув вільно Нектон: там міцну сталь умить розірве водяний тиск. Проте на судохідній глибині, серед звичайних кораблів, що йшли своїм курсом, один підводний човен навмисне шукав зустрічі з Нектоном. Підводний човен “Тунець”, який належав фірмі “Пелікан”, що вивчала життя дельфінів, дістав термінове завдання знайти й загарпунити сонним снарядом Нектона. Кілька рядків в одній із газет Теймера про те, що найновіший зоопарк “Тваринний світ” готується прийняти незвичайний експонат - синього кита, відомого в моряків під іменем Нектон, - занепокоїли Міжнародну Раду охорони тварин. Рада доручила морським станціям, усім експедиціям знайти й затримати підводний човен. Отоді професор Громов і запропонував на допомогу свій новий винахід. Так в одній точці планети, в бухті Тихій, зійшлися шляхи Рессі, його провідника дельфіна Білобочки, дресирувальника дельфіна Дона й Сироїжкіна. Два господарі мали познайомити морських розвідників, пояснити їм складність завдання.

- Якби Земля стояла, як гадали стародавні люди, на трьох китах, то одним з них був би Нектон, - задумливо сказав Дон, згадуючи те, що він знав про синього кита. - Навіть не віриться, що в наші дні може бути первісне полювання на такого кита!..

Сергій уявив особняк у Теймері, власника “Тваринного світу” й мовчки кивнув.

- Скажи, - Дон підозріло глянув на тер’єра, - а твій Рессі наздожене Білобочку? Я чув про його хист і, звісно, вірю кожному слову Олександра Сергійовича Свєтловидова, але ж Бочка - швидкий плавець.

- У Рессі швидкість меч-риби, й сам він обтягнений дельфінячою шкірою, - з гордістю повів Сироїжкін. - Тільки не видно під шерстю. Це винахід Громова.

- Добре сказано! Авторитет Геля Івановича Громова настільки високий, що я вже починаю турбуватися щодо здібності мого Бочки... - Дон засміявся, та враз насупив вигорілі брови. - Однак де ж Білобочка? Де цей незграбний, балакучий Бочка?

Дон підніс до рота свисток, який висів на металевому ланцюжку. Сергійко не почув звичного свисту - взагалі ніякого звуку. Дон скочив на камінь. Хлопчик став Поряд з ним, приклав долоню до очей. Із-за гігантської брили, мільйони років тому закинутої вулканом у морс, блиснувши сріблом спини, вистрибнув дельфін і попрямував до берега.

Морський доглядач пірнув у воду, поплив назустріч дельфінові, крикнув: “Це він!” Собаки, що кружляли по піску, спинились, повернули морди до моря...

Дон, зустрівшись із дельфіном, простягнув йому руку, а Бочка розкрив пащу, ніби сміючись, обережно стиснув руку зубами, поволік людину за собою в море. Але Дон, спритно вигнувшись, обхопив слизьке сріблясте тіло й навіть поставив дельфіна на хвіст, викликаючи на боротьбу. Спершу Бочка немов розгубився, безпомічно змахнув плавниками, а потім, приловчившись, ткнув нападника мордою в груди, звалив ударом хвоста. Падаючи, Дон ухопився за плавник, і дельфін стрілою помчав Його в прохолодний простір затоки. Невдовзі плавці повернулись до берега.

- Ну, який мій Бочка, га?! - кричав, підпливаючи, Дон. - Самолюбний, упертий, зате сміливий! Бачив?

Сергій кивнув. Дон вийшов з моря.

- Бочка охоче виконує всі доручення, але він вільний дельфін, - сказав господар, - Він ніколи не примириться з неволею - потоне від нудьги або розіб’є собі голову об камінь.

Сергій розуміюче усміхнувся: Бочка з першого погляду видався йому симпатичним.

- Не гаятимемо часу, - запропонував Дон. - Треба їх познайомити... А твій Рессі знає завдання?

- Знає, я вже прочитав йому формули. - Сергій дістав з кишені аркушик, що його вручив йому Свєтловидов, махнув ним у повітрі. - Мені здається, він уміє розмовляти по-дельфінячому...

- Дуже тямущий у тебе собака. - Дон усміхнувся. - Бач, Серього, мій Бочка по-своєму здібна істота, але він не розуміє формул, як твій Рессі. Взагалі для нього людська мова звучить надто повільно. Він свистить значно швидше і, як кажуть, без зайвих “слів”. Намагаюсь навчитися свистіти, як він. - І Дон ляснув пальцем по свистку, який висів на ного шиї.

- Я читав, що дельфіни свистять, - згадав Сергій.

- От я й свистів Бочці, однак буде неправда, якщо ти скажеш, що чув щось. Це не для наших вух - ультразвук. Чує тільки бочка. Може, ще й Рессі... Але тепер мені слід з ним порозумітися. Незабаром побачимось!

І Дон побіг до моря, де його чекав, неспокійно вистрибуючи з хвиль, Бочка, який однаково добре бачив у воді і в повітрі. Підпливши, Дон ліг на спину й взявся рукою за дружньо запропонований плавник.

Він повернувся дуже скоро, присів на камінь.

- Тепер діло за Рессі.

- Що ти йому сказав? - нетерпляче запитав Сироїжкін.

- Усе гаразд. Ми домовилися.

- Так швидко? Про що?.. Будь ласка, розкажи!

- Я просвистів йому... - повагом почав Дон. - Ти, Сергію, цього не збагнеш: треба знати мого Бочку, щоб відгадати всі відтінки його інтонації. Свист дельфіна важко укладається в людські слова, й ти, вислухавши мене, чого доброго, можеш подумати, що Бочка - свій хлопець, майже твій однокласник, тільки в дельфінячій шкурі. Це не так... Я ризикну перекласти наш свист звичними словами, але ти пам’ятай, що я недосвідчений перекладач. Ось розмова.

“Бочко, твій брат у небезпеці”, - просвистів я енергійно, щоб він уловив усю важливість прохання.

Він, не гаючись, свиснув заклик своєму братові й відразу ж атакував мене сигналами: “Я нічого не чую. Брат не озивається. Хто в небезпеці? Що з ним?” “Він тебе не почує, - відповів я серйозно, - він дуже далеко, можливо, за тисячі миль. Але йому треба терміново допомогти”.

“Я завжди готовий мчати назустріч небезпеці, коли приходить біда й треба виручати брата. (Білобочка запальний, як кожний дельфін, і, крім того, досить сміливий.) Хто він - афалина, гринда чи мій одноплемінник білобочка? - пристрасно відгукнувся Бочка. - Відповідай! Тільки свисти швидше. Не гай часу”.

“Це кит, просвистів я так швидко, як тільки міг. Синій кит, найбільший і найсильніший за всіх китів. Люди називають його Нектон. Певно, ти чув про нього...” “A-га-а, Кит... Я бачив колись цього величезного Нектона. Він завжди самотній...” “Так, він кит, твій брат по крові. Йому треба допомогти, Бочко...” “Ти знову марнуєш дорогоцінні секунди. Людина, як завжди, дуже неповоротка й багатослівна. Я знаю, хто такий кит, знаю і Нектона. Що з Нектоном?” “Його хочуть загарпунити. Пливе підводний корабель “Тунець”, шукає Нектона.й коли знайде, то запустить йому в голову гарпун”.

“Гарпун? Я бачив якось гарпун - це страшно. Але гарпун для здоровенного кита - все одно що для мене камінчик”.

“Ти маєш рацію, Нектон навіть не відчує удару гарпуна. Та коли той застряне в його обліпленій черепашками шкірі, Нектон перестане бути Нектоном. Він відразу втратить волю й покірно попливе до берега. Там його помістять у басейн, і Нектон почне задихатися”.

“Я пливу. Я попереджу Нектона”.

“Зачекай, Білобочко. Ти, як завжди, відважний і нетерплячий. Подумай трохи, як ти попередиш Нектона: це - кит, він не стане слухати дельфіна, просто тебе не помітить”.

“Я слухаю тебе уважно, Доне”.

“З тобою попливе морський собака Рессі. Он він бігає понад берегом разом з моїм дворнягою”.

“Оцей покритий шерстю, незграбний, повільний малюк? Та він відразу ж піде на дно, і я рятуватиму його”.

“Не турбуйся. Рессі плаває не гірше, ніж ти. Він знав мову китів”.

“Тоді негайно в дорогу”.

“Не квапся, Білобочко. Щойно ти назвав Рессі повільним малюком, а зараз ладен пливти з ним на край світу. Познайомся, будь ласка, з Рессі, пограйся, подивись, на що він здатний, звикни хоча б до нього. Важкий шлях можуть подолати тільки товариші - ти знаєш”.

“Де він, цей кудлатий Рессі? Може, він підкине мені носом м’яч? Чи пуститься зі мною наввипередки? Чи спіймає мені рибу?”

- От приблизно вся наша розмова, - закінчив серйозно Дон. - Вона була, звичайно, не така багатослівна, трива ла хвилину чи дві. Але я спеціально розповів з подробицями, щоб ти, хазяїн Рессі, знав, з ким йому доведеться шукати Нектона, - І морський доглядач допитливо подивився на хазяїна Рессі.

Восьмикласник поскріб пальцями потилицю. Оце завдання! А він усього-на-всього прочитав Рессі формули.

- До мене, Рессі, - тихо покликав Сироїжкін, і пес одним стрибком опинився біля його ніг.

Ставши на коліна, обнявши долонями голову друга, Сергій заходився пояснювати, хто такий Білобочка. Він говорив, говорив, але в душі своїй не сподівався на силу повільних людських слів. Зрештою дістав з кишені аркушик і ще раз прочитав уголос важливі формули завдання.

- Це все, - хрипло сказав Сироїжкін, підводячись на затерплі ноги. - Іди познайомся з Білобочкою. Вперед, Рессі!

Рессі на очах враженого Сироїжкіна раптом почав товщати, немов ізсередини його накачують повітрям; голова й плечі злилися в суцільну кулю; хвіст завібрував, розпустився віялом, перетворившись на кермо чи рушій. Незграбно перевалюючись на кривих лапах, Рессі, схожий на іграшкового кита, підійшов до води й вправно поплив, розтинаючи носом хвилю, лишаючи за собою пінявий слід, маленькою чорною торпедою ринувся навперейми дельфінові. Сироїжкін полегшено зітхнув. Дон виліз на камінь, примружився, прикидаючи швидкість плавця.

Вони зустрілися посередині затоки - Білобочка й Рессі - й деякий час пливли поряд. Потім дельфін продемонстрував свої звичні граціозні стрибки, й Рессі, наче камінчик, який відскакує рикошетом, підстрибнув над водою, щоправда не так спритно й уміло, як суперник. Дельфін, зануривши голову у хвилі, показавши сріблястий серп спини, поплив у відкрите море. Рессі рушив услід за ним. Плавці зникли у хвилях.

- Молодець, Рессі! - вигукнув Дон.

- От так Бочка! - підхопив Сергій.

Дресирувальники урочисто потиснули один одному руки. А Малюк ганяв по піску й гавкав, чомусь не наважуючись влізти в теплу воду, хоч ще недавно піднявся із дна морського.

Коли плавці повернулися, кожний з них тримав у пащі спійману рибину.

Проковтнувши здобич, Білобочка підчепив мордою товариша, підкинув його в повітрі. І Рессі, лишивши свою здобич, яку Білобочка, не гаючись, з’їв, маленький Рессі, спритно пірнувши, на подив дресирувальникам, перевернув товстого гладкого Бочку. Дельфін, махнувши хвостом, тієї ж миті висунув з води усміхнену морду й задоволено пирхнув. Його темні ґудзикові очі, здавалося, говорили Сироїжкіну: “Я все розумію і беру назад свій свист про повільність Рессі. Однак чому цей спритник, цей артист, відмовляється від смачної риби, яку спіймав?..” Торжествував головний закон дельфінячого життя, що його підмітив ще стародавній філософ Плутарх: “Дельфіни - єдині істоти, які відкрили великий філософський принцип: дружба не за винагороду”.

Сергійко й Дон були раді, що їхні вихованці подружилися. Але що чекало на плавців - акули, шторми, можливо, навіть кругосвітна подорож - хіба вгадаєш?..

Настала сумна хвилина прощання.

- Щасливо, Білобочко! - сказав Дон і свиснув у нечутний свисток.

- До побачення, Рессі! - гукнув Сергій.

Разом з Доном він виліз на великий камінь і з нього спостерігав, як віддалялися два плавці. Ось уже іскристий слід став розпливчастим, зник у морському блиску. Море було величезне. Воно зливалося з океаном, і десь у цьому безмежному просторі плавав Нектон. Його треба було відшукати, як самотнього космонавта в зоряній галактиці.

Рессі й Білобочка просторували в океані.

Вони поминули прибережні райони, де люди жили в підводних містах і трудилися на підводних заводах, добуваючи золото й нафту, марганець і вугілля, прісну воду й уран; електростанції, які працювали на ядерному паливі; підйомні крани, що пересували вантажі помахами щупалець; екскаватори, які подрібнювали й перемелювали щелепами коралові рифи; підводні комбайни, які розчищали джунглі водоростей, - усе, що повзало, плавало, трудилося на дні, допомагаючи людині завоювати Великий океан, ще здалеку помічав Рессі. Гінці обминали підводні човни, глибинні дирижаблі, танкери, вантажні баржі - швидкоплавні, безпечні підводні судна, яким не страшні були хвилі, вітер, бурі. Рессі миттю відрізняв зміїний силует танкера від стрімкого катера “летюча риба”. Але серед безлічі кораблів супутникам не траплявся підводний човен “Тунець” з характерним горбом плавника.

Океан для гострих очей Рессі був великим прозорим; акваріумом; лінії життя і смерті його мешканців проходили десь зовсім поряд, іноді дивно переплітаючись. Наче у математичній грі-погоні, що Рессі, навчаючись колись, вів з машиною. В цій морській грі, як переконався Рессі, спостерігаючи жителів океану, перемагали найшвидші, найхитріші, зубасті. Сірою безмовною тінню ковзали в похмурій глибині акули, приречені природою на вічний рух - жодної хвилини сну, щоб не потонути без рятівного для всіх риб плавального міхура; ширяли схожі на птахів скати, граційно змахуючи плавниками, зірко вистежуючи свою здобич; реактивні кальмари, витягнувшись стрілою, ковзали своїми маршрутами хвостом уперед; летючі риби розганялися біля самої поверхні й, розпростерши крила, маленькими літаками летіли над хвилями. Все було в русі, в погоні, в боротьбі.

Морські жителі не розмовляють надто голосно й без причини, щоб не привернути увагу ворогів. І все ж, незважаючи на свист вітру й плюскіт хвиль, шум кораблів і підводних міст, рокіт швидких струменів і далеких землетрусів, вуха Рессі чули незвичайні звуки. Якби він умів порівнювати із звичними людям уявленнями, він сказав би так: весь океан сповнений гудінням, тріскотнявою, криками, плачем, скреготом, муркотінням, свистом, виттям, гуркотом, лящанням, кваканням, муканням, барабанним дробом. Рессі особливо не цікавився, котра з риб які звуки видав, але одна лише білуха, за його спостереженнями, уміла свистіти, стогнати, рохкати, плакати, як дитина, дзвеніти дзвоном, пищати, грати на флейті й передражнювати птахів, яких вона ніколи в своєму житті не бачила.

...Ось у заростях водоростей плаває уламок колоди, проте це не колода, а морська видра, що лежить на спині. На грудях у неї заснуло маля. Видра повільно опускається в глибину, пильно стежачи за сплячим, а її сина колисає хвиля. Коли він прокинеться, мати відразу ж підпливе, вилиже його густу шерсть - у нагороду за перший урок плавання.

А потім будуть подорожі в морських глибинах, нескінченні ігри й новий урок, коли смеркне, - лаштування на ночівлю.

Видра, притиснувши до грудей маля, ретельно вкутується листям гігантської водорості, й океанська хвиля гойдатиме їх у зеленій ковдрі до ранку.

Але що для Рессі якась там випадкова видра! Треба пропливти сотні миль з Білобочкою, разом ковтнути чимало морської солі, щоб зрозуміти, яка це швидкоплавна, цікава, віддана другові істота - вільний морський дельфін. Наші мандрівники змагались у швидкості, ловили найбільшу рибу, вишкірювались на похмуру акулу, коли та наближалася, й часто свистіли один одному. Самотній дельфін мовчазний, у парі балакучий, у табуні теревенить без угаву. Бочка, дотримуючись цього правила, пересвистувався мимохідь з приятелем, іноді промовляв монотонне, майже людське “ха-ха”, а коли Рессі надто довго плавав на глибині, клацав щелепами, відшукуючи пропажу, й сумно-заклично свистів.

Білобочка знав безліч усіляких історій, як будь-який мандрівний дельфін, але одну з них повторяв супутникові не раз.

“Я чув, - свистів Білобочка, певна річ, не словами й не голосом, а особливими, нечутними людському вуху звуками, - я чув і вірю, що це щира правда, а не пустий свист. Я чув, що колись табуни дельфінів та китів вийшли з моря на сушу й стали жити на твердій землі, як жив досі ти, Рессі, поки не зустрівся зі мною. Це були щасливі часи, бо на землі немає штормів, у яких гинуть табуни дельфінів, на землі м’яка трава, багато плодів, риба в річках і пахуче, ароматне повітря. Звірі не нападали на нас: у дельфінів, ти знаєш, дуже багато зубів, а кити самі по собі грізні. І ми вже зовсім забули про море й вважали, що народились і завжди жили на зеленій землі.

Але якось на світанку, коли ми ковзали по мокрій траві, прийшла зла мавпа з товстою палицею. Ніхто з нас не знав, хто скривдив цю мавпу, принаймні - не кит і не дельфін. А мавпа кинулась на нас, стала бити направо й наліво по гладенькій шкірі, а ми вже не могли пересуватися так моторно, як розлючена мавпа, бо сонце висушило росу. Дельфінів і китів, Рессі, не можна бити, як і дітей: у них ніжна шкіра, вони дуже вразливі й запам’ятовують несправедливість на все життя.

Ми повернулись у море...

Ми назавжди повернулись у рідну стихію. Але були вже не тими, що раніше. Після життя на суші в нас пробудився страх: страх потонути, коли хвиля оглушав тебе, страх захлинутися під водою. Ми, як і колись, вільні, проте не можемо забути, що жили колись на твердій землі... От чому, певно, кожний дельфін, кожний кит, якщо навіть йому загрожує небезпека, мчить рятувати потопаючого, як тільки почує заклик про допомогу...” “Просвисти мені цей головний сигнал”, - попросив Рессі, вислухавши стародавню історію.

Бочка просвистів два тривалих сигнали, які майже злилися воєдино, І Рессі запам’ятав їх назавжди...

Із зелених хвиль назустріч їм несподівано випірнули, голосно свистячи, швидкі афалини й, підскочивши до Бочки, стали підкидати Його мордою в повітря, наче він уже тонув. Бочка, перевернувшись у воді, почав пояснювати причину свого заклику, а потім спитав запопадливих афалинів - адже всі на світі дельфіни спілкуються однією “мовою”, - чи не зустрічали вони кита, якого люди називали Нектоном. Афалини, зрозумівши, що Білобочка покепкував з них, разом прощебетали щось обурливим свистом - на зразок “як тільки не совісно” - і, вмить відпливши геть, відповіли здалеку: “Ні, не зустрічали”.

Наші розвідники, розважаючись і розмовляючи дорогою, ні на хвилину не забували про синього кита. Звісно, вони не чули страшної фрази фон Кругa, зверненої до капітана підводного човна “Тунець”, який полював за Нектоном: “Влучіть йому в больовий нерв, а потім цей невловимий кит добровільно, своїм ходом припливе у “Тваринний світ”; вони не знали, як професор Громов кричав у телефон: “Алло, прошу терміново передати мені відомості про чутливість медузи до бур!” - наші друзі не мали поки що ніяких відомостей про Нектона, але пам’ятали, що повинні відшукати синього кита. І Білобочка питав усіх зустрічних дельфінів, а Рессі по-своєму розв’язував складне завдання.

Із спостережень за дельфінами і з сигналу, що його просвистів Бочка, Рессі зробив важливий висновок: як усякого кита, Нектона можна викликати з таємничих глибин сигналом крайньої небезпеки, на який той відгукнеться негайно...

Залишалось розгадати карту життя самітного Нектона. А вона, безперечно, була дуже заплутаною. Адже якщо навіть оглянутися на їхній шлях у морі, він матиме вигляд химерно покрученої нитки - через течії, вітер, грози, зустрічні кораблі, що їх вони минали. Нектон, знаючи простори світового “підводного космосу” краще, ніж Білобочка, петляв в океанах хитріше й обережніше - за своїми китовими орбітами.

Одного разу Рессі й Білобочка натрапили на табун чорних гринд, які відбивались від акул. Ставши півколом, прикривши собою беззахисних малят, ці дельфіни ударами круглої, мов надутої, голови відштовхували нападників, страхітливо клацали щелепами, шматували зубами чортову шкіру хижака, як тільки той заґавиться.

Акули не відступали.

З якимсь хриплим гавкотом, що дивно відлунювався в вухах Рессі, його супутник кинувся на акул; в його пащі було зубів не менше, ніж у п’яти гринд. В одну мить Рессі обігнав Білобочку, до якого наближалися вогнисті очі і сотні кинджальних зубів, увігнав електричний заряд у вразливий ніс акули-нападниці.

Навряд чи що зрозуміли в цій короткій сутичці хоробрі дельфіни-гринди й відчайдушний Білобочка. Але всі вони пронизливо засвистіли, вітаючи перемогу Рессі. Після ударів електрикою кілька тіл, звиваючись, повільно опустилися на глибину, й акуляча зграя накинулась на своїх оглушених побратимів. Кровожерність - головний закон морських піратів...

Гринди, киваючи мандрівникам темними головами, пропищали, що кілька днів тому бачили синього кита. Можливо, в глибинних шарах ще лишився пахучий слід, якщо його не розмили течії...

Розставшись із товстими гриндами, схожими на роздутого Рессі, наші розвідники опустилися на дно. Вони пливли в темряві, не звертаючи уваги на косяки полохливих риб. Бочка, коли в нього вичерпувався запас повітря, випірнав на поверхню, а Рессі лишався і петляв у глибині, пересвистуючись з товаришем.

Рессі натрапив на слабкий слід кита тоді, коли Білобочка, повернувшись зверху, повідомив, що насувається шторм. Вони помчали по сліду, мов два гончаки, гублячи ледь відчутний навіть для носа Рессі китовий запах і несподівано знаходячи його знову.

Та хоч як був захоплений Білобочка погонею, він не міг нескінченно довго, подібно до Рессі, пливти на глибині: його легені потребували повітря. І коли Білобочка в черговий раз сплив на поверхню, Рессі почув закличний крик.

Головний сигнал дельфіна, на який поспішають його побратими, жалісне благання про допомогу, змусили Рессі забути про Нектонів слід, погнали його щодуху до потопаючого друга.

Він точно розрахував за сигналом місце зустрічі, з ходу підхопив міцним носом нерухомого Бочку, й знову гігантська хвиля вдарила дельфіна об скелю, потягла плавців за собою...

Після заливних мусонних дощів приємно подорожувати в індійських джунглях. Сонце ласкаве, нежарке. Під ногами густа яскраво-зелена трава. Дерева в золотаво-оранжевому листі. А на горизонті вилискують шапками вічних снігів далекі гори.

Головний інспектор заповідника Радж Манас виїхав з гостями - професором Громовим і хлопчиком - на світанку. Індієць, який нехтував всюдиходами та вертольотами, з легким поклоном запропонував для подорожі свого улюбленого слона Замбу. Інспектор вважав: щоб побачити й почути джунглі, найкраще йти пішки або пересуватися верхи на слоні. Професор, усміхаючись, ступив на задню ногу Замби, яку слон послужливо зігнув, і, взявшись за мотузку, заліз на широку спину слона, точніше, на дерев’яний поміст, прикріплений пасами. Потім Громов подав руку Електроникові, й той сів поряд з учителем. Інспектор Радж Манас, суворий і охайний у своїй білій чалмі, очолив експедицію. Попереду нього, обхопивши слонячу шию ногами, сидів літній погонич з паличкою в руці - махаут.

Замба йшов повагом, зриваючи й перемелюючи гілки, і в череві його гурчало, ніби там працював старий двигун. Кінець одного бивня у Замби був обламаний. В сутичці з диким лютим махна, бродячим слоном без бивнів, але з дуже сильним хоботом, Замба трохи зіпсував красу своїх довгих кістяних стріл, зате врятував господаря.

Професор Громов, оглядаючись на всі боки, не зовсім уявляв, як вони на слоні наздоженуть сонних мисливців, але раз інспектор сказав: “Піймаємо”, йому годилося вірити.

- Носоріг. - Радж Манас обернувся до гостя й простягнув руку.

Очевидно, попереду була багниста яма, де блаженствував носоріг; сірий панцир спини, нашорошені вуха та войовничо зігнутий ріг - це все, що було видно подорожнім. Почувши тупіт Замби, носоріг виліз із ями, а за ним вискочило маля. Крізь багнюку було видно, що в малюка рожева шкіра.

Нагнувши голову, виставивши небезпечний ріг, самиця кинулась на слона. Вона наближалась із форканням і хрипом; за нерозважливо хороброю матір’ю стрибало маля. Замба не звернув, він лише уповільнив крок і підняв хобот. Інспектор не ворухнувся.

Підбігши до спокійного Замби, самиця підвела голову. Розлючені очі втупилися в людей.

- Вкусить чи не вкусить? - пробурмотів інспектор.

Він знав: індійський носоріг рідко колеться рогом - найчастіше кусає противника.

Несподівано позаду пролунало якесь ревіння. Інспектор обернувся. Кричав хлопчик з незворушно спокійним обличчям.

Носоріг круто повернувся і, звільнивши стежку Замбі, кинувся з малям навтіки, показавши короткий товстий хвіст, який забавно увінчував його панцир.

- Ваш Е-лек-тро-ник, - сказав інспектор професорові, насилу вимовляючи важке ім’я, - знає мову носорогів?

- Трохи знає, - відповів Гель Іванович. - Вивчав у школі. - Громов усміхнувся, згадавши, як він навчав колись Електроника різних премудростей.

- Він може бути хорошим махаутом, - стримано похвалив Радж Манас. - Замба тільки один раз тікав від носорога, і сьогодні мій гість допоміг йому.

Вони рушили далі. Електроник хрипло промовив:

- Тигр.

- Де тигр? - пошепки спитав Громов.

- Я не бачу, - проскрипів Електроник. - Але я чую крик павича: мейоу!..

- Він має рацію: поблизу тигр, - підтвердив інспектор. - Бачите?

Замба кінцем хобота стукав по втоптаній стежці, видаючи глухий металічний звук. Він, як і павич, учув тигра.

У траві промайнула червоно-чорна спина, потім висунулась кругла голова з пухнастими баками. Блідо-голубі очі байдужно глянули на мандрівників. Замба ступив крок уперед, погрозливо хитнув бивнями. Він не боявся великої кішки, лише згорнув кільцем уразливий для гострих зубів хобот. Кілька хвилин слон і тигр вивчали один одного. Але досить було Громову ворухнутися, як кішка, мигнувши смугастою блискавкою, зникла за скелею.

- Королівський, - зазначив Громов, з цікавістю дивлячись услід триметровій кішці. - Не вдалося йому полювання.

- Сполохнули, - сказав Манас. - Ми ще зустрінемось з цим багхом, професоре. - Багхом індієць називав усіх тигрів свого лісу.

Він добре знав кожного “в обличчя”, норов і повадки, хіба що не давав їм імен.

Тигр полював за малям носорога, якого вигнав з теплої ями Замба. Можливо, у відкритому погляді тигра й був німий докір слонові: навіщо ти позбавив мене улюблених ласощів?.. Але тигр, звичайно, не знав, що поряд відбувається ще одне полювання, що його самого вистежують невидимі противники - сонні стрільці!..

Слон швидкою ходою обігнув скелю, й Інспектор, подавши знак махаутові, зупинив Замбу, сплигнув на землю.

Під розлогим деревом стояла клітка з найміцнішого бамбука. Підняті з двох кінців решітки немов чекали якогось в’язня.

- Вам краще лишитися тут, професоре, - порадив Радж Манас, знімаючи з плеча рушницю.

Громов, наказавши Електроникові чекати, зліз із слона й рішуче попрямував за інспектором. Вони зникли в густому чагарнику.

Замба підійшов до дерева, став ласувати соковитими гілками. Погонич усівся в тіні. Електроник кружляв біля клітки.

Тишу обірвав постріл. Електроник завмер. І тут прямо на нього вискочив із заростей тигр - той самий, з блідо-голубими очима, який полював на носорогове маля. Граціозними стрибками промчав він на м’яких лапах за два кроки від Електроника. Маленька червона пляма проступала на смугастих грудях.

Електроник вигукнув протяжно-жалібно: “Вау!.. Хуаб... вау!” Мабуть, ніколи ще у своєму дивному електронному житті не бігав він так швидко - швидше, ніж будь-який знаменитий спринтер, бо тигр, зачувши знайомий сигнал тривоги на своїй мові, миттю повернув і стрибнув услід.

Махаут, блідий від жаху, прилип спиною до шершавого стовбура. Слон, громоподібно затрубивши, виставив бивні й відступив: попереду тигра біг хлопчик.

Певно, тигр наздогнав би свою швидконогу здобич тільки в клітці, куди він улетів услід за хлопчиком. Та Електроник устиг вислизнути в отвір, опустивши перед самим носом тигра решітку. Слон, оберігаючи хлопчика, ударом бивнів зачинив другу решітку.

Пролунало оглушливе ревіння. Тигр у безсилій люті гриз слизький бамбук, і в його крику, страшному для людей, лише чуйний слух Електроника міг вловити жалібні ноти й уривчасто-сухий кашель. Хлопчик був абсолютно спокійний, ніби, рятуючись, випадково піймав не тигра, а кошеня, й блідий погонич, тремтячи усім тілом, дивився на нього захопленими очима.

Над кущами пропливла біла чалма, за нею капелюх. Це бігли Радж Манас і Громов. Трохи згодом помічники інспектора, що чергували в заростях, вивели здоровенного молодика в армійських черевиках - сонного стрільця, який стріляв у тигра.

- Що сталося? - запитав інспектор. Він дуже здивувався, побачивши свого багха в клітці.

Гель Іванович розглядав Електроника; м’яв у руках капелюх, не знаючи, куди його дівати. Потім, розгублено насунувши його на учня, спитав:

Ти не постраждав?.. Ти так і ловив - у капелюсі? Зніми, дуже жарко...

Професор простягнув капелюх слонові, й той поважно поклав його собі на спину.

Небагатослівного досі махаута немов прорвало. Жестикулюючи, підстрибуючи, простягаючи до хлопчика сухі руки, погонич довго говорив про те, що сталося лише протягом кількох секунд.

- Я сподіваюсь, вам потрібен саме цей тигр, - скрипучо сказав Електроник. - Я його заманив після того, як пролунав постріл.

- Ми його випустимо. Тільки спершу виймемо з нього кулю. - Радж Манас уважно подивився на сонного стрільця, який нічого не розумів у всій цій історії: тигр, щойно підбитий радіокулею, опинився в клітці.

- Юначе, відійдіть, ви чавите своїми черевиками гарну квітку, - сказав професор сонному стрільцеві.

Той відійшов, знизав плечима: дивак, квітку пожалів.

Інспектор обернувся до помічників:

- Відвезіть багха й цього бравого мисливця на станцію. Витягніть кулю. Багха пустіть в джунглі, а стрільця затримайте. Ми маємо дізнатися, чому він полював на тигра. І, крім того, знайти його спільників.

Кілька днів гостював Сироїжкін у морському селищі, але не в тому, що стоїть коло самого урвища на березі, а в підводному, де жив його новий знайомий Дон.

У блакитному просторі висять на якорях будинки-дзвони. В такому будинку все, як звичайно, тільки трохи прохолодніше. Щоправда, двері вже не в стіні, а в підлозі, і в цю дірку треба пірнути в масці, ластах, з прозорим мішком за плечима. Мішок наповнюється водою, розпрямляється у крила, і вже ширяєш невагомий, на великих крилах, вдихаючи кисень із цих штучних зябер, і бачиш рівні доріжки з молюсків, що очищають воду, й густі джунглі водоростей, які заступають шлях повзучому піску. А підведеш голову - побачиш вигнутий водяною лінзою круг далекого сонця, і згадаєш про інший світ, і враз про нього забудеш, бо море є море. І в глибині його - не тільки селища, а й підводні міста - з вулицями, стадіонами, зоопарками. Це особливий світ: у ньому можна плавати, пірнати, перекидатися, дельфінити, кашалотити, акулити, білужити - словом, жити під водою, наслідуючи вільних морських мешканців, зовсім як Рессі.

Дон, що супроводив Сироїжкіна, плавав без мішків-крил. Перед тим як пірнути у двері, Дон ковтав якусь магічну пилюлю, яка допомагала м’язам довго зберігати кисень і поглинала вуглець. Вдихнувши на всі груди, Дон стрибав ластівкою у дверний люк, а на глибині, пустивши вгору кілька бульок, набирав у легені води. Тепер він був готовий пливти, з допомогою ластів, куди завгодно, як кит чи дельфін, а слідом за морським доглядачем, відмахуючись лапою від цікавих риб, по-собачому перебираючи лапами, плив Малюк.

- Щo ти хочеш? - запитав Дон, і Сергій почув його голос у кнопці мікрофона, вставленій в вухо. - Шукати підводні скарби? Ганятися за рибами? Впіймати акулу?

У Сироїжкіна перехопило дух, він глухо промовив у своїй масці:

- Акулу...

- Вперед! - скомандував Дон. - Тут недалеко я поставив капкан і давно не перевіряв.

Дон попрямував до підводної скелі, де був прилаштований капкан. Ще здалеку він побачив: є здобич! Мисливець щосили запрацював ластами.

Сироїжкін обережно наблизився. Він розгледів під металевою сіткою гладеньку сіру голову й вогненно-мстиве око. Капкан мав вигляд петлі з дротяним сачком, в якому лежала приманка. Сунувши голову в сачок, хижачка зашморгнула петлю. Акула майже змирилася з неволею, але, помітивши плавців, запрацювала несамовито хвостом. Дон наблизився до акули.

- Дивись, Сергію! - крикнув він і, приловчившись, плигнув на полонянку, вчепився у її спинний плавник.

Мов дикий кінь, осідлана акула крутнулася на одному місці, а потім помчала по колу, стримувана міцним поводком. Сергій злякано відсахнувся, побачивши в дротяній сітці морду, що насувалася на нього. А вершник, обхопивши ногами шершаві боки, тримаючись за плавник, сміявся, виробляв карколомні петлі. Акула вертілася у воді, била хвостом, кидалася вгору і вниз - вершник не падав. Нарешті він нагнувся, простягнув руку, беззвучно клацнув замком, зіскочив з рибини. Акула зникла. Живучість її здавалася неправдоподібною.

- Найкраща акула - мертва акула” - так кажуть моряки. А моя здобич в наморднику нікому тепер не страшна, - промовив смільчак. - Пливімо, Сергію, далі.

Вони зупинилися біля величезної, завбільшки з хлопчика, химерно скрученої мушлі, яку Дон знайшов в одній з експедицій. Чудовий дім, надійний намет для самотнього мандрівника! Дон дістав з мушлі довгий трикутний зуб.

- Це моє головне відкриття, - гордо сказав він. - Зуб доісторичної акули! Кархародон - її ім’я. Ось уже рік як я готуюся до полювання на кархародона...

- На доісторичну? - прохрипів під маскою Сироїжкін. Він почав звикати до різних морських дивовиж, але зараз нічого не розумів.

- Дивись уважно: зуб - не закам’янілий. Я його відкопав у мулі, точніше відкопав екскаватор, а я підняв. От тобі й доісторична! В океані є глибини, куди ніхто не заглядав. Хто ж у них приховується? А раптом - кархародон?

- Він, мабуть, величезний, - пробурмотів Сергійко.

- За моїми обчисленнями, при таких зубах розмір кархародона метрів двадцять п’ять, не менше. Паща отакенна - печера на шість чоловік. А хвіст! Ти уявляєш, якого ляща дасть ця акула, якщо її осідлати?!

Тут Сергій зареготав і раптом згадав Рессі. А що коли йому трапиться кархародон? Хай навіть не такий величезний - все одно страшно...

Якби Рессі плив по вечірньому океану, він почув би “голос моря” - особливі звуки, що їх викрешує вітер із хвиль, - і дізнався б про наближення шторму: звідки він насувається, яку силу має, чи скоро наздожене їх. Але Рессі вже кілька годин ішов на глибині слідом за синім китом, і коли хвиля оглушила його супутника й він випірнув рятувати Білобочку, плавці опинилися в самому центрі лютого шторму, якого моряки називають просто й страшно: “буряне око”. Хвилі, здійнявшись на висоту семиповерхового будинку, утворили гігантську вирву. “Буряне око” у виламах блискавок, здавалося, зацікавлено дивиться згори в цю вирву: що ж там, аж на дні?

Плавців закрутило у вирві. Рессі обняв лапами безпомічного дельфіна, який кволо попискував, і напружував усі свої електронні сили, щоб швидка течія не занесла Бочку. Він увімкнув усередині себе механізм аварійного керування, - сотні резервних електронних схем стали визначати верх і низ, швидкість обертання, глибину й кордони шторму, щоб у потрібний момент скористатися реактивним двигуном. Білобочка раптом ворухнув хвостом і вдихнув дихалом порцію повітря, але Рессі не відпустив товариша: водоверть владно потягнула їх униз. Дедалі швидше наближалося дно океану.

У ці критичні секунди Рессі ввімкнув двигун на повну потужність, і той виштовхнув плавців з виру.

Потім Рессі відпустив Білобочку з обіймів, в чорнильній імлі став виводити товариша з буряної зони. Всі, хто міг заховатися, учувши шторм, - медузи, риби, водяні змії, скати - опустилися на рятівні глибини, притихли. Лише туманними дисками повільно пропливали якісь осяйні безмовні істоти, роздивляючись пришельців згори. Нектонів слід було втрачено, розмито бурхливими підводними течіями. Марно було пробувати шукати в цих водах ледь чутний китовий запах.

Вони пливли всю ніч, а вранці побачили безтурботно спокійне, пустельне аж до обрію полотно океану...

Рессі давно вже дійшов висновку, що “карта життя” Нектона, його шлях в морях та океанах були дуже складними: адже він угадав близький шторм і втік від нього. Як і кожний кит. Нектон побоювався, мабуть, берегів, вузьких проток, підводних міст. Але, на відміну від своїх побратимів, синій кит не повертався взимку і влітку у звичні краї. У Нектона не було улюблених морів; він, вільний кит, нехтував китовими правилами й жив у всіх океанах; Земля, яку він окільцював орбітами своїх мандрів, уявлялась йому, певно, гігантською чашею солоної води з ворожими островами суші. І все-таки невловимого плавця можна було наздогнати, відшукавши слабкий запах сліду.

Якось на світанку Білобочка й Рессі почули закличний крик потопаючого кита й кинулись на допомогу.

Те, що вони побачили, примусило їх зупинитися й описати обачливе коло: в легкій пелені туману очі Рессі й дихало дельфіна намацали сталевий корпус підводного човна, який сплив на поверхню. Характерно витягнутий горбатий корпус з гострим ножем плавника й розпущеним хвостом стерен виказував тип підводного човна - “Тунець”. Противник, полюючи на синього кита, через дивний збіг або через природну хитрість людей, які придумали риб’ячі підводні човни й складні електронні машини, застосував той самий спосіб, що його передбачав і Рессі: сиреною викликав Нектона з його глибин.

Те, що сталося в наступні кілька хвилин, обговорювалося потім ученими й породило серед моряків нові легенди про надзвичайну чутливість і сміливість синього кита.

Із туману почувся шум від швидкого руху тіла, що пливло, й коротке могутнє сопіння: “У-уф, ш-ши... у-ф, ш-ши...” Рессі й Білобочка побачили синю з білою плямою спину. Легендарний Нектон величезною ракетою мчав до підводного човна “Тунець”, який подавав сигнали біди мовою китів.

Ось сильно розщеплений рот з крутим склепінням верхньої щелепи й прямою лінією нижньої - здавалося, що Нектон з чогось посміхається. Маленькі очі кита не розпізнавали потопаючого, але чуткий слух вів Нектона найкоротшим шляхом на заклик. І раптом синій кит круто завернув, почувши ще розпачливіший крик - волання про допомогу.

Простосердий, нерозважно хоробрий Нектон не знав, що крик невидимого в тумані Рессі врятував йому життя. В ту мить, коли Нектон розвертався, підводний човен “Тунець” виплюнув разом з полум’ям блискучий предмет. Гарпун попав у голову кита, але капітан, дивлячись на екран, чортихався: через несподіваний розворот Нектона стрілець схибив - гарпун не влучив у больовий нерв.

Синій кит майже не звернув уваги на легкий удар по голові. Проте невдовзі йому стало ясно, що залізна риба, підманюючи його сигналами лиха, аж ніяк не потопала, а, навпаки, нападала, й кит, розлютившись, вирішив атакувати цю облудну багатооку істоту з плавниками дурного тунця. Сигнал надзвичайної небезпеки змусив кита підстрибнути над водою і стрімко, майже вертикально, шугонути вниз. Рессі й Білобочка, одні з небагатьох в океані, спостерігали, як виблиснули широчезні фарфорово-блакитні Нектонові груди, перетяті глибокими темними борознами складок. Майнув над водою хвіст. Удруге “Тунець” не стріляв.

Пірнувши, синій кит змінив напрям, гладеньким зрізом голови піддав знизу підступне судно. Підводний човен, який занурювався, щоб переслідувати кита, був відкинутий могутнім ударом і почав терміново спливати...

Рессі й Білобочка довго ще супроводили в глибинах Нектона. Підводний тер’єр, пливучи поряд із синім китом, пояснював Нектонові, що сталося. Вислухавши маленького Рессі, Нектон роззявив пащу й, показавши всі пластини своїх вусів, проревів. Рев цей був такий страшний, що на всі боки бризнули зграї риб. Але ті, що були на дні, в теплих і прохолодних течіях, у грайливих океанських хвилях, прислухались до крику найбільшої на землі тварини. І якщо перекласти швидкі китові звуки людською мовою, то вийдуть приблизно такі фрази, звернені самотнім гігантом до своїх одноплемінників: “Небезпека! Коли зустрінете багатоокого тунця, знайте, що цей забарний на вигляд тунець, тільки-но помітить нас, виплює гострий гарпун. Той самий, що шматує тіло наших братів та сестер і робить їх мертвими, якщо навіть вони не захлинуться. І ніхто вже не прийде на допомогу бідолашним. Даремно тикатиметься китеня в материн живіт. Воно, дурне, не розуміє, що мати вже не нагодує його. Рятуйте китенят, рятуйтеся самі від човна-тунця...” Синій кит плив з моря в морс, зрідка ревів, лякаючи акул, сповіщаючи китів. Він знав, що, як і раніше, почувши крик про допомогу, поспішатиме, нехтуючи небезпекою, на виручку до свого брата по крові й не сплутає цей заклик із сигналом підводного човна...

...Два диспетчери - Океану й Космосу - як завжди, ділилися новинами:

- Алло, Астронавте, у нас пригода; поки ми з тобою дрімали в глибинах, тут, в океані, над моєю головою, якісь зловмисники мало не загарпунили Нектона. Ти чуєш мене, Асте? Прийом.

- Зрозумів тебе. Командоре. Одного не зрозумів: новина - приємна чи сумна? Хто такий Нектон? Прийом.

- Та ти справді спиш у своїй пустоті, Асте. Спиш з розплющеними очима! Ти, котрий пам’ятаєш кожен кратер на Місяці, маєш знати Нектона: той самий синій кит... Може, в тебе провальний сон, Асте? Це найстрашніша глибинна хвороба, коли все у світі здається однакового сірого кольору, як твій близький Місяць. Прийом.

- Твоя правда, Командоре, мене нудить від такої одноманітності: Місяць швидко набридає. Я пригадав Нектона! Наш брат, кит-глибинник! Що з ним, Командоре? В кого це піднялася рука палити у свого хлопця? Прийом.

- Точно не знаю, якийсь підводний човен. З Нектоном усе гаразд. Щоправда, в його шкурі засіла радіокуля. Прийом.

- На твоєму місці, Командоре, я розшукав би підлий човен, подивився 6 у вічі цим молодчикам. Але навіщо їм позначати кита. Командоре? Не метеор, не якийсь відпрацьований супутник на трасі, - зовсім не заважає кораблям. Живий кит! Прийом.

- Я ще не розібрався, Асте. Найцікавіше: знаєш, хто врятував Нектона? Електронний пес, який уміє плавати не гірше за рибу, і ще дельфін... Дельфін - звичайний, а пес - Рессі чи щось подібне до цього - загадкова особа. Ну, яка історія, Асте, га? Прийом.

- У вас на дні самі фантазії. В дельфіна я вірю. Але пес-дельфін, пес-риба - якась дурниця. Або ти не розчув, Командоре, або в тебе слухові галюцинації від тиші. Прийом.

- Клянусь вільним Нектоном, Астронавте! Все до єдиного слова - правда. Не можу довести, але пес існує; я в нього вірю. Розпитаю наземних диспетчерів, потім усе тобі передам. Прийом.

- Навіть якщо ти математично доведеш, що твій електронний пес - геній, вважай, що для мене він не існує. Коли на мої планети почнуть завозити земних звірів, я перший запропоную закон: механічних не треба! В космосі надто багато всякої електронної всячини, а живого - майже нічого... Прийом.

Професор Громов і Радж Манас востаннє прогулювалися по заповіднику. Після того як захопили сонного стрільця, котрий поранив тигра, спіймали і його спільників.

Професор мав докази: тепер не тільки Рада охорони тварин, а й весь науковий світ переконаються, що фон Круг і фірма “Пелікан” зазіхнули на найцінніше для людства - Природу.

Вранці Громов летів додому. А поки що він неквапливо бесідував з інспектором, сидячи на спині слона Замби, спостерігав звірів і птахів, милувався барвами індійської осені. Інспектор розповідав, як колись Замба набрів на лютого носорога й він, Радж, упав із слона, скотився у траву й лежав смирно, бо носоріг не нападає на нерухому жертву; звір важко дихав над ним, але людина не ворухнулася, доки розумний слон не прогнав носорога.

- Я чув, професоре, що ваша нова модель знає звички й закони багатьох тварин незгірше за будь-якого зоолога, - сказав Радж Манас.

- Якщо говорити відверто, - признався Громов, - то Рессі мене дивує. Нічого, зрозуміло, надприродного в ньому немає - будь-яка машина лише підтверджує або заперечує якусь ідею. Але Рессі потрапив у незвичайні умови. Переслідуючи сонних стрільців, він нагромадив багатий досвід. І, мабуть, надто швидко перевірив ті думки, які я обмірковував чимало років. Потрібно ще раз оцінити його результати. Надто вже відповідальна та теорія, яку я хочу запропонувати увазі вчених.

Радж Манас не розпитував професора. Того, що він почув, було досить: незабаром з’явиться праця, на яку чекає науковий світ.

- Дивіться! - Інспектор показував на поляну. Там, зчепивши роги, наступали один на одного два олені. - Точнісінько як хлопчаки, - із задоволенням промовив Радж Манас. - Це зомбари, мої улюбленці.

- Ваші зомбари ще раз доводять: щоб помірятися силою, не конче потрібна сутичка. - Гель Іванович лагідно посміхнувся. - Пригадую себе школярем. Бувало, вже в суперечці відчуваєш: противник сильніший від тебе, але приятелі підохочують, підштовхують у спину, й ти встряєш у бійку... А навіщо? Роз’юшений ніс нікого не прикрашає. І як ми були вражені, коли вчитель пояснив основні правила боротьби стадних тварин: сміливому досить набрати погрозливої пози, і слабкий тікає...

Зомбари, потупцювавши на місці, розчепили розложисті роги й, ніби нічого не сталося, знову скубли траву. Боролися вони не всерйоз, зате з’ясували, хто старший рангом.

- Я спостерігав безліч сутичок у джунглях і бачив, що всі дуелі у тварин - то тільки змагання в силі й спритності, - підтвердив інспектор.

У лісі чулися уриваний гавкіт і особливе завивання - улюлюкання, яке краще за всякі слова свідчило: червоні вовки переслідують у хащах оленя.

Ці вовки, дикі собаки Індії, гнали жертву по колу, на зміну втомленим нагоничам вихоплювалися все нові й нові - доля оленя була вирішена. Але люди не втручалися в це полювання. Природа сама вибраковувала хворих і кволих, право сильного було незаперечне. Радж Манас пояснив гостеві, що олені, рятуючись від диких собак, тікають звичайно на розкішні пасовиська й там почувають себе вільно. Він, інспектор, багато разів підраховував співвідношення червоних вовків і оленів, леопардів та кіз у своєму заповіднику. Вони потрібні одне одному, хоч одні з них хижаки, а інші - жертви. Але хижак ніколи не вбиває даремно жертву; можна спостерігати, як стадо оленів мирно пасеться на очах у вовків, і ніщо їх не тривожить доти, доки вовки не починають своє полювання. А коли вовки зникають на деякий час із цих лісів, з’являються хворі олені, поширюються епідемії. Природа чутливо зберігає рівновагу всього живого.

- Коли б вашу лекцію та послухав один мій учений противник!.. - невесело всміхнувся Гель Іванович. - А втім, на що йому лекція. Він цілком свідомо псує природу.

- Природа - зелений дім, у якому ми народилися виросли. Тільки безумці здатні знищувати свій дім.

- У кожній школі, - вів далі Громов, - є особливі мешканці задніх парт, “Камчатки”, які від душі радіють, коли відміняється черговий урок. Зникли метелики - ура. Випали з програми вірші - так їм і треба!.. Бідолахи, вони не розуміють, що втратили кілька хвилин зачудування світом і ніколи вже не повернуть їх. Невігластво небезпечне й суперечить різноманітності природи.

Супутники зустріли дорогою золотого, в сонячних променях носорога, який кудись поспішав і не пробував напасти на Замбу, сніжно-білих чапель, що дрімали на одній нозі в мілкому ставку, трьох диких слонів - нерозлучних борців, які повернулися до Замби сірими спинами, вважаючи, мабуть, його полоненим. Інспектор Радж Манас знав майже всіх звірів у своїх лісах і розповідав Громову про кожного, чи був то обережний шакал, чи павич, який вийшов з кущів, чи товстопузий пітон, що спить в осінньому листі. Громадище пітон, як здавалося, був самовідданий батько: силач, здатний задавити у своїх обіймах бика, він, коли настає час, дбайливо висиджує яйця, нічого не їсть і ні на хвилину не залишає майбутнє потомство.

- Мене часто дивує не тільки піклування про збереження роду, а й героїзм, що його проявляють багато які тварини, захищаючи своїх дітей, - сказав Громов. - Коли птах, припадаючи на одне крило, відводить ворога від гнізда, в ньому змагаються два інстинкти: захистити пташенят і зберегти своє життя. І якщо небезпека для дітей надто велика, він повертається назад, вступає у борогьбу, жертвує собою.

Шапки пеліканових гнізд були нанизані на гілки акації; пташенята незграбно дибали з гнізда в гніздо; дорослі птахи, підібгавши ноги, задерши шию, виставивши довгий дзьоб, витворяли в повітрі фігури найвищого пілотажу; іноді турботлива матуся приносила з озера повний мішок риби, й пташеня пірнало з головою в широко відкритий дзьоб.

“Наш обов’язок - захищати снігових чапель, диких кішок, упертих носорогів, гордих павичів, - думав Гель Іванович, - Захищати не від споконвічних ворогів, з якими вони живуть поряд, а від тих, хто справді для них небезпечний”.

А на галявині пустували оленята.

Це була незвичайна галявина духмяної трави, вся в сонячних відблисках, із зелено-золотисто-блакитним небом; як тільки оленятко, відійшовши від стада, ступало на неї, воно падало на траву, перекидалося, підхоплювалося, мчало галопом, буцало кущі, ловило власний хвіст. Неначе всередині кожного спрацьовував невидимий механізм, який закликав гратися, насолоджуватися, радіти, жити... Спостерігаючи пустотливих оленів, Громов повеселішав.

“Ех, хлоп’ята, ех, телята, які ж ви схожі одне на одного! - сміявся він сам собі. - Той, хто не бігав, не зможе зрозуміти, яке це задоволення, яка це радість навіть, здавалося б, безглузді стрибки”.

Оленята намагалися підстрибнути вище кущів. Самі того не підозрюючи, вони вчилися виявляти скрадливого ворога. А потім, коли стрибати набридло, пустуни, кумедно задираючи ноги, заходилися ганяти по галявині якусь деревинку.

- Удар! Ще удар! Ай-ай, який промах! - коментував професор.

- Добре бути маленьким, - усміхнувся Радж Манас - А наш приборкувач теж зараз гуляє? - Інспектор згадав Електроника, який так спритно полонив тигра.

- Він вивчає стародавню мову Індії - санскрит, - відповів Громов. - У нього гора книжок. Я замкнув Електроника в номері готелю, щоб йому не заважали.

- Класичний санскрит містить багато мудрості, - підтвердив інспектор. - У вас дуже здібний учень.

- На щастя, він позбавлений моїх вад. - Професор зніяковіло ляскав себе по кишенях. - Я, як завжди, розтяпа. Забув спеціальні окуляри для далини! Мимоволі позаздриш Рессі з його очима.

Радж Манас простягнув йому бінокль.

Сильні лінзи наблизили гори. Блискотіли у блакитному просторі неба далекі вершини. Над однією з них іскрилися якісь цяточки. “Невже гуси забралися так високо? - подумав здивовано професор. - А втім, уже осінь. І гуси летять тими самими шляхами, що й їхні предки...” Замба ступив у затінок крислатого дерева, і професор опустив бінокль. Він так і не розгледів Рессі, який летів над горами.

Доктор фон Круг перебирав стіс радіограм. Експедиція сонних стрільців провалилася. Підводний човен “Тунець”, що полював на Нектона, затримано. Міжнародна Рада охорони тварин пояснила, що полювання спеціальними кулями становить небезпеку для тваринного світу планети. У Гренландії, в Австралії, навіть в антарктичній пінгвінячій пустелі інспектори, добровольці мисливці, вчені вистежували кругівських стрільців.

Фон Круг добре розумів, що він розорений. Компанія “Пелікан” спише збитки на його кошт - так заведено у світі “вільних підприємців”, і він, незалежний винахідник фон Круг, утративши свої гроші, землі, лабораторії, стане звичайним службовцем фірми.

Фон Круг оглянув кабінет. Дубовий стіл, апарати все ділове, знайоме. Доктор не любив великих міст, велетенських залів, стовпищ людей. Усе життя мріяв він про щось просте й воднораз важливе для людства. Звідси, з кабінету, він міг би керувати всім живим світом, просто натиснувши на кнопку...

Доктор Круг згадав свою горилу з “Тваринного світу”, яка відвернулася від нього. Тепер він визнав, що це була дуже посередня машина. Однак з минулим покінчено. Фон Круг не збирається складати зброю. Він спокійно дивиться у вічі небезпеці, що загрожує йому.

Доктор викликав по телефону Міка Уррі.

- Останнім часом було багато невдач, - холодно сказав професор помічникові. - У мене склалося враження, що хтось користується нашою інформацією. Розумієш, Уррі?

Уррі знав про провали, але що з цього випливає, не міг здогадатися.

- Ось подивись, що я знайшов. - Фон Круг вийняв із столу й передав помічникові транзистор.

- Зрозуміло, - буркнув Уррі.

- Ти знаєш, де він був схований?

Фон Круг відслонив килим, натиснув на дубову панель, запросив:

- Будь ласка.

Вони зайшли в зал, де стояли обчислювальна машина й радіоапаратура.

- Цю безневинну на вигляд коробку я виявив в одному з блоків машини. І поклали її того самого дня, - в байдужливій мові фон Круга настала маленька, але грізна пауза, - коли ти, Міку Уррі, привіз замість моделі хлопчака. Тепер зрозуміло?

Обличчя Уррі почервоніло. Знову ця безглузда історія! Невже за одну помилку, за те, що він переплутав хлопчаків, треба розплачуватися так довго?..

Фон Круг вийняв блок, акуратно вставив транзистор на попереднє місце.

- Що мені робити? - прохрипів Уррі.

- Досі ми грали із заплющеними очима. Бачили тільки одне: рішення противника розумніші за наші. Сьогодні моя машина передасть останню інформацію для двох інших машин. І ти спіймаєш одну з них, доставиш мені. Все.

- Пекельного собаку? - здогадався Мік Уррі. - Та я візьму його голими руками, пане професоре.

- Ось що, Міку Теодоре Максе Уррі, - господар вдруге вимовив його повне ім’я, і це щось означало. - Називай його як хочеш, хоч пекельним собакою, проте запам’ятай: грубої сили не застосовувати, зброї із собою не брати.

- Але...

- Машину доставити в цілості. Мені набридло розгадувати її частинами, мені потрібна вся система. А тут вона стане слухняною, зовсім ручною.

- Ясно. - Щоки Уррі сіпнулися, зображаючи усмішку.

- Ящик з капканом на аеродромі. Відчиняється він іззовні. - Фон Круг пожував тонкими губами, згадавши, як Рессі відімкнув двері. - Ідея проста: ми маємо зразок голосу пана Громова. Ти повинен досконально знати, як перехитрити дві розумні машини.

Він увімкнув магнітофон, і зазвучав давній запис. Професор Громов говорив по радіо з Пенном-довгов’язом, командиром колишнього африканського загону:

“Де ви перебуваєте?”

“Радий чути вас, пане професоре! У квадраті одинадцять - сорок два. Зараз привал, у нас уже ранок...”

“Спека?”

“За п’ятдесят!”

Фон Круг вимкнув запис.

- Отже, літак в Індію летить через сорок хвилин... Для машини Громова, яка зв’язана з моєю радіостанцією, буде передано інформацію про викрадення знаменитого білого тигра. Не сумніваюся, що Електроник разом з другою моделлю на кличку Рессі спробують урятувати тигра. В цій машинній битві маєш перемогти ти, Міку Уррі. На місці тебе чекає емптометр... Сподіваюсь, зрозуміло..

На околиці міста, за колючою огорожею і порослим водоростями каналом, як німий свідок колишньої могутності, височів палац Магараджі. Палац, що колись вражав гостей живописом і розкішним оздобленням залів, давно вже не збирав любителів полювання і бенкетів, перетворився на скромний музей. Музей привертав відвідувачів не чучелами, рогами й бивнями, а одним унікальним живим експонатом білим тигром. Навіть в Індії білий тигр велика рідкість: люди завжди милувалися ним. Вважалося, що скривдити такого тигра - значить накликати на себе велике лихо. Сьогодні вночі руйнувалися священні звичаї давнини: білого тигра мали викрасти.

Електроник, замкнений в готельному номері, сидів біля столу, запаленого книжками. З тієї хвилини, як Електроник почув по радіо наказ фон Круга сонним стрільцям дістати йому білого тигра, він відклав вивчення стародавньої санскритської мови і, зв’язавшись із Рессі, став рахувати, скільки часу лишилося до назначеного терміну. Чи встигнуть вони зустрітися? За всіма розрахунками, встигнуть.

Елекроник прийняв єдино правильне рішення: професора, який подорожує на Замбі, не знайдеш жодним відеотелефоном, а удвох з Рессі вони зуміють перешкодити викрадачам...

Залишалося тридцять хвилин до півночі, до обумовленого фон Кругом терміну, коли стиха повернувся дверний замок, і до кімнати заглянула кудлата морда Рессі. Електроник був напоготові.

- Вперед, Рессі! - хрипло сказав Електроник, доторкнувшись до хвилястого карку собаки.

Вони промчалися повз швейцара, що притиснувся до стіни, вискочили на вулицю. Електроник вивчив карту міста й чітко уявляв, де палац магараджі, але про всяк випадок пояснив Рессі:

- Точно на південний захід. П’ять кілометрів чотириста метрів.

Вони поминули центр міста з діловими хмарочосами й металево-скляними будинками, заглибилися в старий район. Хлопчик і собака бігли кривими вузькими вуличками, вздовж нескінченно довгих глиняних стін, куди не виходило жодне вікно. Пустельна, брукована дорога вивела їх до занедбаного палацу. В місячному світлі блищали білі вежі й куполи.

Ось залізний міст над ровом... Вхідна арка. І далі - палацові зали. Кімнати, кімнати, лункі темні кімнати - незчисленні покої магараджі. Силуети чучел, лискуча проти місячного світла зброя... Де ж білий тигр у цьому лабіринті залів, коридорів, вузьких сходів, колонад, балконів, кам’яного мережива стін? Рессі впевнено біг порожнім палацом, ніби тримав у зубах нитку, що виводить з лабіринту.

Вони ступили на балкон і побачили внизу кам’яний дворик; колись тут магараджа перед виїздом у джунглі оглядав своїх мисливських гепардів - довгоногих, плямистих, які легко наздоганяли найпрудкіших оленів. Немає більше магараджі, зник з лиця землі останній індійський гепард, але залишився мисливський дворик, захований в самому центрі палацу-фортеці.

На мармуровій підлозі в присмерковій сутіні причаївся величезний тигр. Він був неприродно білий, з кільцями темно-сірого волосся, із сріблястими бакенбардами. Тигр глухо гарчав.

Хлопчик і собака, визираючи із-за колони, побачили тс, що налякало білого тигра: над квадратом двору висів на обертових площинах емптомер, схожий на дивовижну комаху. Тигрові очі стежили за повітряною машиною.

Тигр раптом плигнув на середину двору. Оглушливе ревіння розляглося по порожніх залах, затихло десь у дальніх кімнатах. Переконавшись, що нічний палац, як завжди, відгукується на його голос, тигр повернувся у свій куток, оглядаючись на машину.

Розійшлися стулки на череві емптометра, з люка поповз униз на тросах важкий ящик. Під рукою Електроника здригнулася голова Рессі, але хлопчик стримав його: рано. Ящик опустився на мармурову підлогу - закритий сталевий ящик, який таїть у собі німу загрозу. Висунулася бічна стінка, неначе запрошуючи жертву зайти. Ошкірений, з прищуленими вухами тигр затаївся в кутку, й було щось страшне в цій сцені.

Гучний голос покликав: “На допомогу, друзі!” - й Електроник враз упізнав голос Громова. Він звучав з ящика. Учитель кликав їх на допомогу!..

- Вперед, Рессі! - крикнув Електроник, перестрибуючи балюстраду.

А Рессі ще до команди хазяїна, ледь зачувши знайомий голос, плигнув з балкона у внутрішній двір, блискавкою ковзнув по гладенькій підлозі, пірнув у ящик. Тієї ж миті, клацнувши, замкнулися дверці, сталева коробка ривком піднялась угору разом з емптометром.

Глухий рик звіра, крик хлопчика, бряжчання сталі - всі звуки швидкого полювання на мить заповнили сонний палац.

І затихло. Емптометр віддалявся до зірок, залишивши в кам’яному мішку людину й тигра.

- Відчепися ти! - залізно-скрипучим голосом сказав Електроник білому привидові, який приготувався до стрибка, й тигр, підвівшись і несподівано байдужно позіхнувши, зробив кілька м’яких кроків, повернувся в куток. - Ех ти, вау-ху-аб!..

Надто пізно здогадався Електроник, що клітка не для тигра, а знайомий голос - лише приманка. Якби він перший ускочив у ящик і дверці зачинилися, Рессі безперечно звільнив би свого хазяїна. Проте Електроник був не в змозі наздогнати повітряний емптометр: він не вмів літати, як Рессі. І навіть не розгадав звичайної мисливської хитрощі.

Хлопчик виліз із кам’яного мішка по приставній драбині й, не звертаючи уваги на колючки, які шматували його сорочку, побіг туди, де він чув слабкий звук емптометра, що швидко віддалявся.

Електроник біг доти, доки не відчув, що в ньому вичерпується енергія.

П’ятеро хлопчаків і дівчинка сиділи на бильцях лавочки, мов настовбурчені птахи на тину. Вони слухали Електроника.

Його зустріли у школі веселими викриками, нетерплячими запитаннями. Однак Електроник відповідав коротко і, як усім здалося, поводився дуже стримано. Кілька днів вирував восьмий “Б” після приїзду з південного моря засмаглого підводника Сироїжкіна. І хоч верхогони на акулі восьмикласники поцінували як достойне й сучасне випробування людської волі, вони з нетерпінням чекали Електроника. Він один міг розповісти всі подробиці врятування синього кита! І звичайно, чекали невловимого Рессі: хотілося поглянути на нього, зрозуміти, що означає це таємниче “І так далі”... І ось повернувся Електроник і дуже сухо розповідає про носорогів, акул, підводний човен, переказує якусь наукову книжку, а не справжні пригоди Рессі.

Таратар, щоправда, лишився задоволений своїм асистентом. За літо він так начитався, що пояснював розв’язання задачі мовою найвищої математики, наче лектор студентам.’ Ніхто його, звичайно, крім Таратара, не зрозумів, і вчителеві довелося самому розв’язувати задачу. Лише Вовка Корольков, класний Професор, слухав Електроника з палаючими очима: як він хотів бути так само розумним!

“У житті Електроника настає важкий період, - подумав Таратар. - Мабуть, цього не міг передбачити навіть Гель Іванович Громов. Електроник занадто швидко обігнав за розвитком усіх учнів. Він розмовляє з ними, мов академік з колегами: зовсім забув, що вищу математику його товариші ще не проходили...” Та ось біля дошки стали двоє близнят, і Таратар вирішив розрядити серйозну атмосферу в класі:

- А Сироїжкін таки обігнав тебе за канікули, Електронику!

Вci посміхнулись і здивовано помітили, що Сироїжкін став вищий за свого двійника. Це була істина, хоч трохи сумна, коли її згадуєш: машини не ростуть.

Після уроків Сироїжкін шепнув приятелям новину, яку йому вдалося вивідати в Електроника: “Пропав Рессі!” і тут уже Електроник не міг відбутися нудними відповідями. П’ятеро хлопчаків і дівчинка привели його в безлюдний парк, щоб дізнатися, як було все насправді.

Електроник говорить млявим голосом, але кожний уявляє себе в кам’яному мішку з білим тигром: як він підстрибує, намагаючись учепитися за підвішений сталевий ящик, а руки зісковзують, і ось уже похмурий емптометр на повному ходу втягує в себе вантаж.

- Що ти сказав тигрові, Електронику? - перепитує Макар Гусєв.

- Причому тут тигр! - махає рукою Вовка Корольков. - Скажеш сам, коли зустрінешся... Куди подівся емптометр - ось питання.

- Я, - втрутився Вітька Смирнов, - захопив би перше-ліпше повітряне таксі й переслідував би емптометр.

- А потім, - сказав Гусєв, - приземлився б поряд, витягнув би з кабіни викрадачів - і отак... - Круглі кулаки першого силача замиготіли в повітрі, атакуючи невидимого ворога. - І визволив би Рессі!

- Там не було повітряних таксі, - пролунав скрипучий голос Електроника.

Настала тиша. Всі мовчали. Лише зрідка падали з дуба жолуді: тук-тук...

- Ех, ти! - сказав Сергійко другові. - Недогледів...

- Такий собака! - зітхнув Вітька.

- Такий страус! - згадав Професор.

- І так далі, - баском підтакнув Макар.

- Припиніть! - промовив дівчачий голос. Майя, восьмикласниця школи хіміків, зневажливо огляділа хлопчаків. - Накинулися всі на одного! Носи повісили! Де ваші великі формули, програмісти?! Ану, придумайте, як виручити з біди Рессі!

Приятелі зіскочили з лави, розійшлися в різні сторони. Вони ходили по доріжках, усипаних жовтим листям. Вони міркували. Але що з того? Всі великі теореми світу безсилі були пояснити, де зараз Рессі!

- Дайте мені нові матеріали, я збудую іншу геніальну тварину, - пробурмотів Електроник.

Але приятелі лише махнули рукою. А Сироїжкін, почувши слова друга, підскочив до нього й свистячим шепотом протягнув:

- Що-о?

- Спробую збудувати, - хрипло відповів електронний хлопчик.

- Дивись, Електронику! - Сергій погрозив йому пальцем. - Ти надто просто відмовляєшся від Рессі...

І Сергій попрямував доріжкою. Потім оглянувся на непорушно застиглого Електроника, пожалів його: “Адже це він складав Рессі, вчив його, тримав зв’язок за тисячі кілометрів, давав команди. І ще... подружив мене з Рессі...” Сергій підійшов до Електроника, доторкнувся до плеча.

- Не сердься...

- Я не серджуся. Я машина, розумієш? - жалібно-скрипучим голосом сказав Електроник.

Раптове визнання знову обурило Сироїжкіна, що звик до перемог свого двійника.

- Для чого ж ти тоді створений, раз не можеш знайти вихід? - відрубав він.

Електроник якось дивно глянув на Сергія. І раптом затрясся всім тілом.

Залунала різка музика - це всередині Електроника ввімкнувся транзистор. І двійник Сироїжкіна. на подив усім, смішно згинаючи ноги в колінах, присідаючи, похитуючи головою, хрипло заспівав:

- Е-е-е, балі-балі... Е-е-е, балі-лей...

- Що з тобою? - витріщив очі Сироїжкін. - Ти хворий?

Електроник, похитуючись у такт музиці, промовив співуче:

- Нерозв’язне для мене питання: навіщо я створений? Е-е-е... Я можу перегоріти... е-е... Або назавжди замовкнути, розв’язуючи цю задачу... балі-лей...

- Він може перегоріти! - повідомив Сергій приятелям, які підбігли. - Я випадково поставив йому нерозв’язне запитання...

- Яке? - поцікавився Професор, на що Сироїжкін погрозив любителю математики кулаком: не бачиш, що робиться з людиною?!

- Намагаюсь не перегоріти, балі-балі, - уточнив, пританцьовуючи, Електроник. - Згідно з другою теоремою Геделя... Е-е-е... Шукаю виходу з логічного тупика... балі-балі... переключився на інший ритм... е-е-е... розряджаю суперечності... балі-лей... Музика відвертає мене від нерозв’язних питань... Е-е-е...

Сергія не заспокоїло навіть знайоме прізвище теоретика формальних систем Геделя. Електроник ніколи не дозволяв собі таких витівок Сироїжкін був розгублений.

- Ти мене не так зрозумів, Електрошо. Я ось що хотів сказати: дуже шкода втрачати не просто якусь систему, а друга. Адже я до нього звик.

Електроник відразу заспокоївся, вимкнув транзистор.

- Гаразд, - сказав він хрипло. - Я викреслю із своєї пам’яті слово “друг”. Так буде краще. І тобі раджу.

- Постараюсь, - погодився Сироїжкін, не сперечаючись з товаришем, щоб випадково не поставити йому нове нерозв’язне запитання, а сам подумав: “Мені так просто викреслити неможливо...” - Ми все одно будемо викликати Рессі! Правда, Електронику?

- Цю задачу я розв’язую кожної хвилини, - підтвердив Електроник: він безперервно ловив сигнали від Рессі.

- А ти, Електроне, сучасний хлопець! - У голосі Макара Гусєва вчувалася повага. - Який це танець?

- “Балі-балі”. Я вибрав цей танець, щоб швидше розважитися, - відповів Електроник.

- Я теж застосовую на собі другу теорему Геделя, - підтвердив Професор. - Але інакше, ніж Електроник. Як тільки я в поганому настрої, відразу заглиблююся в математику.

- Усі ви хвальки, - сказала Майка. - Тільки й чути:

математика, формули, теорема Геделя, а де Рессі - ніхто не скаже. Не люблю чваньків, люблю спортсменів!

- Геть сухоребру математику! - загорлав Макар Гусєв. - Хай живе сила!

- І справді, - говорила далі Майка, почервонівши, - всі ви чудово розмірковуєте, а коли залізете в басейні на десятиметрову випіку й побачите звідти близьке дно, тут жодна теорема не допоможе: пірнай або повзи назад.

- Майка - за спорт! - радісно підсумував Макар і, зареготавши, одним пальцем підчепиши ручки три портфелі, вижав їх над головою.

Електроник, подивившись на Гусєва, мовчки пішов до безлюдної альтанки-читальні. Приятелі, передчуваючи несподіване змагання, попрямували за механічним хлопчиком.

В альтанці Електроник вказівним пальцем підняв стілець за спинку. Макар показав коронний номер: однією рукою - стілець за ніжку.

Електроник наблизився до масивного столу. Однією рукою спокійно підняв стіл за одну ніжку.

Макар, почервонівши від натуги, силкувався трохи підняти стіл за дві ніжки, але тільки стрибав на місці й ледь не продавив підлогу альтанки. Нарешті, перевернувши стіл догори ногами, він підліз під кришку й, ставши навкарачки, завібрував з важкою ношею. Електроник спокійно поставив громіздкий предмет на місце, жестом показав Макарові: “Прошу на поміст”. Макар, відсапуючись, виліз на кришку й тільки зібрався розкланятися перед глядачами, як стіл разом з ним здійнявся вгору.

Глядачі заплескали силачеві.

- Оце сила! - кричав Макар, тупаючи по кришці стола над головою Електроника.

- Електросила, - уточнив переможець, опускаючи рекордний вантаж.

...Увечері Сергій сидів над підручником. Уже годину читав одну й ту ж сторінку. Геометрія Всесвіту не вкладалась у його свідомості. А втім, підручник мало цікавив Сироїжкіна. В усіх подробицях уявляв хлопчик кудлатого, набавного Рессі.

- Рессі, ти чуєш мене, Рессі? - бурмотів Сергій.

У кишені сорочки зашитий транзистор для зв’язку з Рессі. Заглядаючи в підручник, Сергій бубонів у кишеню:

- Алло, Рессі, це я, Сергій. Ти чуєш мене?

Але Рессі не озивається. Можливо, тому, що голос Сироїжкіна звучить дуже не схоже: адже він хвилюється... “А що коли Рессі взяв та й стер у своїх схемах один рядок? Якраз той самий, де був слід нам’яті про мене, Сироїжкіна? Га?.. Ні, Рессі не міг таке вчинити!.. Просто він нараз спить і бачить усе иайпрекраснішс, найдивовижіїіше, що може бути тільки уві сні: піски Марса, сірі камені Місяця, райдуги Юпітера. І нічого не чує...” Рессі, відповідай!

Такий геніальний собака - і пропав! Ще невідомо, кого втратила світова наука... Адже, маючи такі здібності, Рессі міг би стати знаменитістю в будь-якій галузі. Наприклад, у шаховій грі - гросмейстером... Навіть чемпіоном світу!.. Ось за столиком сидить міжнародний майстер. Напроти нього - кудлатий собака, Собака обмірковує вирішальний хід... Кидок слона - мат! Оплески!.. Чемпіона вінчають лавровим вінком. Головний арбітр оголошує: “Тренер нового чемпіона світу Сергій Сироїжкін!..” Сергій зронив голову на стіл і вмить пробудився. Він підкинув підручник, побачивши знайомий заголовок: “Кривизна Всесвіту”. Подумаєш! Кривизна Всесвіту знайома кожному з дня народження: хоч заховайся в печеру, хоч залізь під ліжко - зорі сіятимуть так само, ти все одно живеш у своїй Галактиці. Навіщо тоді вивчати всі деталі кривизни: досить точно знати й застосовувати головні закони!

Зараз він зосередить свою волю і проб’ється нарешті до Рессі...

Сироїжкін уявив себе в космічному кораблі, який летить поряд з колесом заселеної станції. Там, на величезному колесі із шпицями коридорів, віссю реактора й кругом житлового відсіку, сталася аварія. Космонавтам потрібна допомога.

“Рессі, вперед!” - командує Сергій.

За оглядовим склом ній бачить півнеба у зорях, що повільно обертаються навколо нього. Але вони не мають ніякого значення. Головне зараз - Рессі. Сергій шукає поглядом і знаходить крихітну фігурку, яка, витягнувши морду, пливе до величезного колеса. Рессі - блискучий космолаз, йому не потрібен навіть скафандр...

“Рессі, ще ліворуч, ще ліворуч... Ти чуєш мене, Рессі?..” Зв’язок урвався. Рессі рухається не до того люка. Люди на станції чекають.

Він, Сироїжкін, спробує керувати Рессі на відстані! Без усяких транзисторів... Простим наказом думки... Як у фантастичних книжках...

“Хай живе сила!” - раптом почувся в вухах Сироїжкіна огидний голос Макара Гусєва.

Ніякого Гусєва в порожній кімнаті, звичайно, не було.

Сергій люто підхопився із стільця: як важко керувати навіть власною думкою. Неодмінно хтось пригадається й зіпсує всю справу.

- Рессі, до мене! - несамовитим голосом заволав

Сироїжкін, аж у шафі забряжчав посуд.

На брязкіт посуду озвався дверний дзвінок, і Сергій кинувся в коридор. Електроник!

- Знайшовся? - важко дихаючи, запитав Сергій. - Рессі знайшовся?

Електроник похитав головою.

- Я прийшов, бо почув новину. По телебаченню оголосили, що зараз виступатиме мій учитель. Я сподіваюся, що він скаже і про Рессі.

- Авжеж, він скаже! - зрадів Сироїжкін. - Як я раніше не здогадався... Ми тут мучимося, викликаємо Рессі... А він скаже одне лише слово, й Рессі відразу озветься.

- Професор! Голова!.. Давай, Електрошо, дивитися разом!

...Обличчя Геля Івановича Громова в овальній рамці телевізора було серйозним.

“Ми, люди Землі, - говорив Громов, - всією своєю багатомільйонною історією запрограмовані для чистого повітря й сонячного світла, прозорої води й тихого лісу. І коли ми по-варварському поводимося із своїми багатствами, ми збіднюємо не тільки себе, а й наступні покоління. Ось чому Рада охорони тварин рішуче втрутилась у тотальне полювання сонних стрільців”.

Гель Іванович розповів про загибель антилоп в Африці, про погоню підводного човна за синім китом, про зебр та дельфінів, які носять у собі радіокулі. І, хоч він жодним словом не згадав про себе й про своїх помічників, хлоп’ята відчули себе героями. Вони підказували професорові знайомі імена, але Гель Іванович перебував далеко від них, у телевізійній студії, і, певна річ, не чув ніяких підказок.

- Ми їхали на Замбі, Гелю Івановичу, - скрипуче мовив Електроник.

- Скажіть, що це Нектон, - вимагав Сироїжкін, дихаючи у скло екрана. - Всі відразу впізнають його.

- Зараз він говорить про тебе.

- А теперь про тебе...

- Про Рессі! - промовили вони разом і замовкли.

Приятелі ще не розуміли, що раз професор Громов вирішив .виступити перед телекамерою, значить, він хоче сказати людям дуже важливі слова. Ті, які він обмірковував багато років, ті, які перевірив у формулах, ті, які Електроник втілив у Рессі...

Електроник слухав дуже уважно, запам’ятовуючи кожне слово професора.

“Одна людина чи група людей, - говорив далі Громов, - вирішили керувати тваринним світом, тримаючи палець на кнопці. Вони забули, що кількість тварин у світі зменшується. Вони навіть не подумали, що можуть викликати її природі страшну ланцюгову реакцію, на зразок ядерної, яку неможливо було б зупинити. - Професор спокійно дивився у вічі мільйонам глядачів планети, котрі ввімкнули телевізори у своїх квартирах.

Білобочка не стане підкорятися якійсь там кнопці, - переконано сказав Сергій. - Він гордий: скоріше потоне, ніж погодиться на рабство...

Рабство? - запитав Електроник. - Це щось дуже стародавне, з книжок. Мої схеми майже не реагують на слово “рабство”.

“...Наслідки “дресированого”, електрифікованого світу тварин, що його нав’язували нам фірма “Пелікан” та її представник доктор фон Круг, небезпечні для людства. В майбутньому ніхто вже не зможе відновити те, що зникло...” “Звичайно, немає у світі другого Нектона, - подумав Сироїжкін, - немає другого білого тигра. Живого тигра не складеш з деталей, як машину...” “Мене можуть запитати: яку ж ви пропонуєте систему охорони тварин і спілкування а ними, щоб рідкісні види не зникли з планети, щоб діти й надалі милувалися жирафою і каталися на спині дельфінів? Відповім: сьогодні нам нарешті відома система комплексу сигналів, якими користуються тварини. Тепер людина зможе керувати тваринним царством моря, землі й повітря мовою їхніх мешканців. Це - мова запахів, форм, звуків, жестів, барв, світла, образів. Можна “говорити” з тигром і з ланню, воронами й сараною, акулами й тунцями, “говорити” їхньою складною мовою. Таку систему розробляли по частинах багато вчених, але вперше її застосувала одна забавна істота на ім’я Рессі...” Хлопчаки аж підскочили на стільцях. Рессі! Зараз він почує своє ім’я, зараз він озветься радісним гавканням!..

А Громов розповідав, як просторував Рессі в пустеля джунглях, в океані, в небі, як керував він тваринами, як птахи, риби й звірі визнали в ньому свого вожака. Профеcop дуже просто говорив про Рессі, і його з усмішкою слухала вся планета. Багато хто з глядачів, мабуть, поглядали на своїх вірних собак, порівнювали їх з Рессі й намагалися уявити який він?

Професор згадував, як Рессі охороняв тварин від сонних стрільців.

Сергій не витримав і, широко розвівши руки, закружляв по кімнаті.

- Я просторую в колючих кущах! - радісно оголосив він. - За мною женеться сонний стрілець в “жабі”. Він зводить рушницю. Ну, командуй же, Електронику, командуй!

- Увімкни око мухи! - наказав Електроник. - Бережися. Планеруй, Рессі!

І Рессі на двох довгих ногах, змахнувши крильми, перестрибнув стілець і гепнувся на підлогу.

- Стрілець промахнувся! - торжествував Рессі - Мій друг муха врятувала мене... Але я вже просторую в глибині. - Сироїжкін поповзом заліз під тахту. - Яка тут темрява, я майже нічого не бачу... Навіть розряджаючи електричних скатів, - додав він, уколовши спину об цвяшок, який там стирчав. - Ось із похмурої ущелини виповзає якесь чудовисько. Воно звивається усім тілом! Хто ж це?

- Увімкни око мечохвоста, - підказує Електроник. - Він чітко розрізняє всі контури.

- Бачу. Це морський дракон, величезна змія...

Сергій замовк: в океанську глибину проникли сумні слова Громова:

“Рессі пропав. Його не загриз тигр, не розплющив слон, не зламала горила. Якось уночі його викрав невідомий емптометр...” Сироїжкін, лежачи на підлозі, розмірковував:

- Убивство оленя, змії, навіть жабеняти - це все одно вбивство...

- Згоден, - підтвердив Електроник.

- Я тільки зараз зрозумів, - мовив Сергій, - що таке просторувати.

- Що?

- Це - побачити вчасно ворога. Побачити ворога й попередити друга!.. Не відповідає Рессі?

- Не відповідає, - хрипло сказав Електроник.

“...Розумно керуючи тваринним світом, ми не тільки збережемо всі цінності природи, ми станемо багатші, - закінчував свою промову Громов, - Природа - великий художник, і людина, запозичуючи її винаходи, збудує нові чашини й прилади, опуститься в недоступні поки що глибини океану й космосу...”

- Я - Рессі, - оголосив восьмикласник, ступаючи на довгих ногах. - Я, крокуюча машина, йду по сипучих пісках Марса...

Він плюхнувся на стілець і, обхопивши сидіння руками, застрибав на дерев’яних ногах по кімнаті.

- Я почуваю, - збуджено говорив він, - кожну свою крокуючу ногу. Як вона загрузав в піску й знову ступає.

- Зажди, - спокійно промовив Електроник. - Це блискуча ідея, але ти нічого не зрозумів. Можна придумати будь-яку машину - для пісків, гір, крижаних торосів...

Проте зараз, як сказав мій учитель, важливо зовсім інше: рятувати все живе, щоб потім робити відкриття.

- Ех, ти, - дорікнув Сироїжкін, - не зміг оцінити винахід. А яж усього-на-всього хотів сказати: “Геть усі колеса!” - І сумно зітхнув: - Що, не озивається Рессі?

Електроник похитав головою.

- Алло, Астронавте, я щойно перевірив підводні маршрути в Атлантиці. Сьогодні в диспетчерів гарячий деньок: новий розклад, капітани нервують. Але все гаразд, поки що перерва. Які новини над нашою планетою, Асте? Прийом.

- Привіт, Командоре. Давно чекав тебе. Тут хлопці з Плутона, Юпітера й інших станцій бомбардують, щоб я дізнався точніше: що там за цікавий пилок знайшли на Землі? Прийом.

- Пилок, Асте? Вперше чую. Прийом.

- Ха-ха, ну й запрацювався ти! Невже страж місячнихі каменів знає більше, ніж землянин? Отже, слухай, Командоре: десь у горах відкопали кілька сот атомів якоїсь рослини, її немає в жодному електронному каталозі. Що ти на це скажеш, землянине? Прийом.

- Ображаєш, Асте. Я не простий земляний, я - глибинник. Новини до нас доходять іноді пізніше, ніж до тебе. Прийом.

- Бачу тебе, глибиннику, - вибач за такий жарт. Бачу в ілюмінаторі туманно-блакитну кулю. Он синя пляма - твій океан, Командоре. Невже ти на самому дні? Звичайно, тобі серед підводних човнів, міст, вантажопроводів не до пилку. Однак це забавна історія. Прийом.

- А може, ти заніс із свого Місяця, Асте? Прийом.

- Поки що не бачив тут ніяких пальм - самі мертві скелі. Та й на Землі я не був уже три відпустки. Відпадає, Командоре. Висунь яку-небудь дотепнішу гіпотезу, а я передам по команді хлопцям. А то виють від космічної нудьги, як вовки. Прийом.

- Гаразд, дізнаюся в аеродиспетчерів про твою марсіанську рослину й розтлумачу тобі, що коли заніс її на Землю не ти, то все одно якийсь ваш брат космонавт. Ага, я давно хотів запитати тебе, Асте: ти чув виступ професора Громова? Прийом.

- І бачив, і чув. А що, хіба є нова інформація? Прийом.

- Сподіваюсь, тепер мені не треба доводити, що електронний пес Рессі існує? Пам’ятаєш, ти не вірив, що він урятував Нектона? Прийом.

- Один - нуль на твою користь, Командоре. Хоча: не існує, а існував. Я так зрозумів, що пса викрали. Побачимо, чим закінчиться наша суперечка про марсіанський пилок. Може, я відіграюся. Прийом.

- Ця історія із собакою, чесно кажучи, не виходить мене з голови, Асте. Знайшлись якісь мастодонти, щоб присвоїти чужий винахід. Прийом.

- І мені, Командоре, шкода пса. Подумати тільки, якась там залізна штуковина, а от дивись - робить відкриття. Прийом.

- Ти знаєш, Асте, цих сонних стрільців вчасно схопили за руку. Професор правильно сказав, що могла статися ланцюгова реакція: знищення тваринного світу. Уявляєш - пустельна планета?.. Це б торкнулося океану, космосу і нас із тобою, Асте. Прийом.

- Ну, ти переборщив, Командоре. Земля змінюється на наших очах. Ліси, трави, звірі, птахи... А втім, це справа вчених. Але при чому тут я і ти, Командоре? Глибинники безмежно далекі від землі. Прийом.

- Ти не правий, старина Астронавте! Ти не оцінив значення нової теорії Громова. Вибач, розмову продовжимо пізніше: мене знову кличе Атлантика. Відбій!

...Гель Іванович Громов, переглядаючи газету, звернув увагу на замітку в розділі “Пригоди під водою”.

“Підводні викрадачі” - такий був кричущий заголовок, і професор хотів уже відкласти газету, але щось привернуло його увагу, й він почав читати із середини.

“...Як відомо, одна восьма золота й срібла, накопичених людством, лежить на дні світового океану. Коли врахувати, що донедавна протягом сотень років у штормах і бурях гинуло щороку понад дві тисячі суден, то океанське дно буквально усіяне морськими скарбами”.

- Якщо повірити репортерові, - пробурмотів Громов, - то треба, не роздумуючи, опуститися на дно морське.

“Один з таких кораблів - “Санта-Марія”, який належав генуезькому купцеві і який затонув понад п’ять століть тому, знайдено археологічною експедицією. Майже місяць корабель, замулений до верхівок щогл, обчищали від осадових порід. Цінні для істориків експонати - зброя, побутові речі, бортовий журнал, який чудом зберігся, - археологи помістили в ізоляційні камери. Молодший науковий співробітник І. І. Слєпньов проник у трюми “Санта-Марії” і серед рештків зотлілого вантажу знайшов залізні скрині.

Відкривши одну з них, учений побачив, що вона наповнена золотими монетами...”

- Ото вже люблять газетярі всілякі несподіваності, - посміхнувся Гель Іванович.

“Коли наступного дня експедиція повернулася за скарбом, скрині були порожні...” Гель Іванович схопився, зібгав газету, сунув її в кишеню.

- Якась дурниця! Звичайні підводні грабіжники під рубрикою “Пригоди”, - збуджено сказав він. - Але чому я думаю про Рессі? Що за нісенітниця!.. Теперь у будь-якій загадковій події мені ввижатиметься запропалий Рессі... Треба заспокоїтися, шановний Гелю Івановичу, - звернувся він до самого себе, - і... і... а де ж газета? Де стаття? Далебі, якась напасть...

Обшукавши всю кімнату й знайшовши газету у власній кишені, професор став читати далі:

“Працівники морської інспекції, прибувши на місце пригоди, оглянули трюм затонулого корабля, взяли проби води. Встановлено, що заржавілі замки на скринях одімкнено ключем особливої форми. Слабкий слід у воді, проаналізований “електронним носом”, на жаль, не виявив прикмет викрадачів, але ж відомо, що найновіша машина “електронний ніс” визначає за запахом приблизний вік, професію, район проживання особи, яка вчинила злочин. У картотеці морської інспекції не знайшлося подібного запаху. Крім того, контрольні проби води, взяті біля затонулого корабля, свідчать про те, що викрадач застосовував реактивний двигун. З усіх відомих засобів пересування жоден не міг би проникнути в тісний корабельний трюм “Санта-Марн”...

- Він, - твердо сказав Громов. - Тепер я точно відчуваю, що це Рессі!..

Гель Іванович сидів, обхопивши голову руками. Маленький Рессі чудовий плавець, лише він міг залишити в трюмі слід реактивного двигуна. Професор схопився, заходив по кімнаті.

- Якщо вважати мислення за властиву лише людині якість, то створити мислячу машину неможливо, - Він зупинився, розсміявся. - Але ж вона є! Я сам спростував цю нісенітну тезу! І хто, хотів би я знати, може вказати межу удосконалення машини?!

Громов дістав з кишені люльку, запалив.

“Може, хвилювання даремне й підозри безпідставні, - заспокоював себе професор. І відразу ж пригадав: - Проте моя машина невловима. І для неї ніхто не придумав ніяких Заборонних Теорем!”

Про Заборонні Теореми, які можуть зупинити не тільки Рессі, а й будь-яку електронну машину, Громов намагався більше не думати: ці думки професор вважав небезпечними для майбутнього людства. Але сплив у пам’яті рядок з газети: “Одна восьма світових запасів золота й срібла...”

Громов похитав головою: “Що за дивна фантазія? Нy, я розумію: пошуки рідкісних лікарських водоростей, які допоможуть вилікувати невигойні поки що хвороби. Відкриття покладів марганцю, нікелю, урану на океанському дні. Нарешті, якщо хтось хоче терміново збагатитися, - збирання алмазів на материкових обмілинах Південно-Західної Африки. їх там скільки завгодно в піску - алмазів на чверть карата, хоч зараз в бурильну установку, а то й в ювелірну крамницю... Але затонулі кораблі із скарбами - яке мізерне, примітивне використання найновішої машини!..” Гель Іванович уявив волохату мордочку свого Рессі й усміхнувся.

“Напевно, я перевтомився, - вирішив професор. - Усі ці погоні, подорожі, винаходи не для мого віку. Яка “геніальна” гіпотеза: Рессі - скарболаз! Коли я його створював, то нібито був сповна розуму й не програмував грабіжництва... Та в цій газетній замітці лише один вірогідний, підтверджений наукою факт: Корабель “Санта-Марія” родом з того самого міста, що й Христофор Колумб. А всі інші гіпотези потребують ретельної перевірки!..” Громов став малювати схеми Рессі, заглядаючи в газетну замітку. Потім він узяв телефонну трубку, набрав на диску номер:

- Алло, глибинники? Говорить професор Громов. Прошу з’єднати мене з диспетчером Океану. Скажіть, будь ласка, Командорові, що в мене важливе повідомлення...

Кожні півгодини океан затихав. Підводні радіолінії, якими летіли голоси капітанів, зв’язківців, учених, усіх тих, що пливли й мандрували на різних глибинах, три хвилини мовчали: рятувальна служба сторожко слухала, чи не прозвучить у глибині сигнал SOS. Мабуть, це була швидше традиція, ніж потреба: відтоді як судна опустилися під воду, тривожні заклики звучали дуже рідко - коли спалахувала пожежа, відмовляли двигуни чи корабель не повернувся в порт. І порожні секунди ефіру сприймалися як мовчазна пам’ять про мільйони загиблих у морі, про тих, хто своїм життям тисячі років платив данину стихії. Лише зрідка тишу трьох хвилин порушував слабкий писк. Прислухаючись, рятівники махали рукою: це були тільки дельфіни й кити, які носили в собі мікропередавачі.

Одна з таких “стихійних точок”, на яку радисти й рятівники не звертали уваги, рухалася певним маршрутом. Якби хтось придивився до карти її життя, він відзначив би цілковитий збіг з картою загиблих кораблів. Причому не всіх кораблів, про збереглися в пам’яті людства, а лише тих, про які в історичних хроніках та морських довідниках сказано, що вони везли цінний вантаж.

Це був Рессі. втім, уже не Рессі, а Індекс - так кодувалася нова механічна система в нам’яті кругівської машини. Рессі-Індекс, неоціненний підводний розвідник, був гордістю фон Круга: чуткий, швидкий, він миттю озивався з глибини. Одягнений в пругку дельфінячу шкіру під кудлами шерсті, вік міг суперничати з будь-яким підводним човном, з будь-яким морським роботом. Слідом за Рессі по хвилях пливла звичайна морська яхта, яких в океані тисячі й тисячі. Тільки прочитавши її назву - “Альбатрос”, можна було за спеціальним каталогом установити, що “Альбатрос” належить фірмі “Пелікан”.

Зовні Рессі нітрохи не змінився - такий же кудлатий, з розпущеним хвостом, ледь роздутий, схожий на маленького кита. Але плавець Індекс уже не був тим цікавим, хоробрим Рессі, який колись разом з дельфіном Білобочкою рятував синього кита. Якби Індекс зустрів у морських глибинах Білобочку, він байдуже проплив би мимо. Індекс слухався тільки нових хазяїв: яхту “Альбатрос”, фон Круга, його машину. До речі, своє колишнє ім’я Індекс теж не пам’ятав.

Самотній плавець був спринтером глибин. Коли Рессі набирав швидкості, його дельфіняча водовідштовхувальна шкіра давала йому змогу легко ковзати в струменях води. Всі звуки моря цікавили його не більше, ніж ділову людину - розмови дресированого папуги. У скреготі, тріску, писку, ляскоті Й балачках риб’ячих косяків, у гулі морського прибою і в шереху підводних течій він вирізняв лише шум кораблів, яких побоювався. Кільватерний слід у воді зберігався тривалий час, і Рессі намагався обминати морські дороги кораблів. Він користувався іноді шляхами кашалотів, які переслідували кальмарів та глибинних риб, і ці пустельні морські “мисливські стежки” вели Рессі до мети.

В одній з течій він натрапив на запах синього кита. У пам’яті промайнув якийсь знайомий образ і щез. Швидкі струмені підхопили Рессі, й самотні мандрівники - Нектон і його колишній рятівник - так і не зустрілися.

Як величезні рибини, що зарилися в намул, на дні лежали два кораблі - до них і поспішав Рессі. Кілька століть тому в бурхливому морі розігралася звичайна трагедія: корсари перейняли корвет, який доставляв колоніальне золото, розбили його й потопили; грабіжників застигла в дорозі буря, пригнала розбійницький корабель на те саме місце, швиргонула на камінь, що стирчав серед хвиль. Вони лежали на боку за півмилі один від одного - два давніх вороги, і світ забув про них, лише кілька рядків зберегли старі рукописи.

Наблизившись до кораблів, Індекс послав умовний радіосигнал яхті “Альбатрос” і, випустивши сталевий бур, став легко руйнувати гниле дерево. І хоч Індекс бачив під водою, він увімкнув пошуковий промінь лазера, щоб працювати напевно в корабельному трюмі. Вузький пучок світла привернув якихось дивних істот. Сплющені тіла, звиваючись, рушили до розвідника, і він гукнув на допомогу акул.

Африти - злі духи моря, як називають їх підводники, - з’явилися негайно й заходилися знищувати сплющених тварюк. Зграя акул, позначених радіокулями, супроводжувала Індекса по п’ятах; коли йому хтось заважав, він кликав своїх сторожів. Вони підкорялися сигналам Індекса, й усе живе, забачивши зухвалі довгі тіні, кидалося врозтіч.

Услід за акулами підводний скарболаз викликав дельфінів, які кружляли над затонулими кораблями. Дельфіни були чудовими вантажниками: вони доставляли на яхту мішки з коштовним вантажем. Ці хитромудрі мішки, що їх приносив на дно один з дельфінів, хутко усмоктували в себе золото разом з морською водою, і Рессі пильно стежив, щоб води було менше, ніж золота.

Іноді його відвертав від роботи пронизливий свист дельфіна. Рессі залишав мішки й плив до гінця, на якого нападала метка акула. Нахабний сторож діставав електричний: удар і, звиваючись, опускався на дно, а потім, якщо його не встигли розірвати інші африти, плавав, наче нічого й не сталося. Рессі, знайшовши покинутий мішок, коротко свистів потерпілому дельфінові: “Пливи!” І той плив до яхти.

Коли трюми опустіли, Рессі залишив корабель. За ним покірно рушили африти. На пустельній морській поверхні, де давно вже не ходили кораблі, слідом за підводним скарболазом, розтинаючи хвилі гострим носом, ішла яхта “Альбатрос”. За яхтою пливла слідом слухняна дельфіняча зграя.

Невдовзі після появи замітки про таємниче зникнення вантажу “Санта-Марії” розвідника скарбів стали супроводжувати переслідувачі.

Спочатку це був підводний дирижабль з гвинтом, який обертався під черевом машини. Гул гвинта почули вуха Рессі, коли він підпилював тверде дерево стародавньої галери...

Полишивши знахідку, скарболаз підплив до дирижабля, покружляв перед тупим його носом і кинувся навтіки. Він добре розрізняв рельєф дна і попрямував до широкої ущелини в скелі, знаючи, що після найближчого повороту вона раптово звужується. Кудлатий плавець махав хвостом-плавником перед ілюмінатором дирижабля, дозволяв себе фотографувати й вивчати, - він був упевнений, що його не впіймають. Біля повороту Рессі проплив швидше, помітивши, що незграбне сріблясте тіло теж збільшило швидкість. Поворот - і дирижабль наскочив на камені. Командир дирижабля, викликаючи технічну службу, проводжав Рессі заздрісним поглядом: от якби він так знав рельєф океанського дна!..

Через кілька днів появився підводний човен, схожий на акулу. Від цієї гостроносої посудини Рессі врятувала шалена швидкість меч-риби: жоден великий корабель не вмів плавати так швидко, як механічний Рессі й жива меч-риба, здібності якої передав йому колись професор Громов. Цим здібностям позаздрив командир підводного човна.

У морському змаганні Рессі на деякий час загубив своїх супутників. Відірвавшись на безпечну відстань від переслідувачів, він зв’язався з яхтою і, обережно кружляючи, наблизився до неї.

На карті подорожей Рессі була морська западина з кладовищем кораблів. Сотні років тому моряки прозвали це місце Мисом - через підступну скелю, що виступала з води; тут завжди лютували шторми. Ті, кого переміг Мис, лежали на дні. Щогли й димарі, порослі водоростями, обліплені черепашками, стирчали з піщаних дюн.

Спускаючись на глибину, Рессі звичайно ледь-ледь роздувався, ставав схожим на гладке китеня. Навіть там, де сталевого підводного човна могла сплющити вага води, Рессі плив спокійно, мов кинуте на дно яйце: його дельфіняча шкіра, подібно до яєчної шкаралупи, потрошку пропускала воду, врівноважуючи різницю тисків. Тут треба було працювати, особливо чітко, бо гінці-дельфіни не могли довго затримуватися на глибині.

Скарболаз, розгрібаючи пісок, заліз у старезний корабель, але не знайшов нічого потрібного для себе, точніше, для своїх хазяїв. Потім він проник в пароплав і, оглянувши каюти, коридори, палуби, вибрався назовні через димар.

В зеленій сутіні високо над собою Рессі побачив нового переслідувача. Приліпившись присосками до стрімкої скелі, над затонулим пароплавом висів плаский диск. І хоч Рессі перебував значно нижче в непроглядно-чорній глибині, він, дослідивши диск сигналами, визначив, що опуклі очі ілюмінаторів, екрани й чутлива електроніка спокійно розрізняють його силует серед кораблів. Рессі моментально уявив схему дна океану, розділивши її двома лініями - свого життя і смерті. Так навчав його колись Громов: у поєдинку з електронною машиною Рессі завжди відтворював у пам’яті зразок завдання, й чіткі лінії життя й смерті були межею його дій.

Цього разу вони пролягали надто близько, хоч як хитрував Рессі. Плаский диск, обертаючись, опускався за ним у глибину, котився на ребрі вузькою ущелиною, швидко ковзав у щільних прошарках води, ні на хвилину не випускаючи з очей плавця. Здавалося, диск передбачає дії Рессі-Індекса, заздалегідь розрахувавши його і свою лінії життя. І в цій безшумній дуелі дві лінії всередині механізмів Рессі поступово зближалися, намагаючись перекреслити одна одну.

Він обрав єдино правильне рішення: помчав до сонячного світла, у прозорі води, й, розтинаючи носом хвилю, набираючи найбільшу швидкість, випустив із спини сріблясті крила й розвернув їх. В ту мить, коли Рессі злетів над хвилями й, змінивши напрям, подібно до колібрі “синя борода”, шугнув угору хвостом уперед, його електрична пам’ять зафіксувала цілковиту перемогу: всередині схем дві лінії, затремтівши, різко роз’єдналися, і сліпучий струмінь життя виніс Рессі в сонячне небо.

А в диску, що обертався, блиснувши далеко внизу, командир здивовано вигукнув: “Оце гравець!..” Але Рессі не чув захопленого вигуку; він летів над океаном, шукав своїх партнерів...

Тільки тепер, коли швидкохідний плавець несподівано злетів і тим урятувався, командир підводного диска оцінив належним чином конструкцію професора Громова. Що це був зниклий Рессі, він не сумнівався: Громов, одержавши від диспетчера Океану фотографії, відразу впізнав підводного скарболаза. Командир знав також, що Рессі - невловима машина й володіє свободою дій. Проте, вирушаючи в погоню за Рессі, командир не міг собі уявити, що він не тільки не захопить скарболаза на місці злочину, а навіть не зуміє його наздогнати в швидкохідному диску. А без точних доказів диспетчер Океану не мав права затримати морську яхту “Альбатрос”, яка супроводила Рессі.

Командир підводного диска сердився на нових володарів Рессі: “Понівечити таку машину, пустити її розшукувати затоплені скарби... Ми тут блукаємо по дну морському, вивчаємо океан... І раптом якийсь кудлатий Рессі показує, що можна обійтися на глибині без підводних човнів, дисків, скафандрів. Значить, цей точний, безстрашний плавець здатний допомогти глибинникам...” ...Диск безупинно йшов слідом за Рессі. Безшумний круглий привид котився за плавцем з моря в море. Рессі доводилося часто вмикати аварійне керування, щоб устигнути виконати завдання і вчасно вислизнути від переслідувача. Будь-яка машина з хвилини народження приречена на смерть: з часом вона зношується. Рессі ніколи не розв’язував задач про своє майбутнє: навпаки, стикаючись із труднощами, він працював щосили. Його загострені почуття були підпорядковані заданій меті: знайти черговий затонулий корабель і уникнути небезпеки.

У цій шаленій гонці відстали від яхти дельфіни й акули. Індекс сам доставляв на “Альбатрос” повні мішки. Капітан чортихався і кляв глибинну бестію, яка примушувала його мотатися по океану, але покірно йшов за Індексом, виконуючи наказ фон Круга. Біля капітана стовбичила квадратна постать Міка Уррі.

Доктор фон Круг, вивчаючи інформацію своєї обчислювальної машини, креслячи на карті маршрути Індекса, здогадувався, що за Індексом хтось полює; але від сміливих дій моделі доктор мав велике задоволення, бо Індекс уникав переслідувачів і, як і передбачалося, приносив йому реальні прибутки Із дна морського.

“Як це я раніше не побачив, що машина геніальна! - розмірковував фон Круг. - Тепер я можу сказати вголос: за своїми здібностями модель перевершила творця!..” А творець Рессі теж вивчав дані спостережень, які передавав командир плаского диска, й похитував головою. Здавалося, він здивований хитрістю скарболаза.

“Одна восьма золотого запасу людства, - згадував, морщачись, Громов. - Скільки ще залишилося? Скільки в мене часу? І що буде потім, коли вичерпаються підводні скарби? Може, я наділив Рессі надто великою самостійністю?” Професор був прикро вражений: не таким уявляв він майбутнє Рессі. А тепер, коли Рессі попав до фон Круга, він просто ставав небезпечним. Як буває небезпечний для суспільства дуже спритний розбійник. І от він, творець Рессі, мусить придумати для свого винаходу Заборонні Теореми...

Є вчені, які доводять те, чого не може й не повинно бути у природі. Це важливі для науки праці; вони застерігають: таким ось шляхом іти не можна, там - глухий кут. Але ці вчені не складають Заборонних Теорем.

Заборонні Теореми призначені для діючих машин. Вони припиняють життя будь-якого небезпечного механізму, і придумує їх той учений, котрий знає, як влаштовано збунтований механізм.

Це була болісна робота. В рядках звичайних рівнянь, що їх щодня писав на аркушах паперу Громов, крилася німа загроза. І не тільки для Рессі. Якщо досконально розробити Заборонні Теореми, то можна зупинити всі у світі машини. Професор дуже добре розумів, які ризиковані розрахунки виконував. Проте він сподівався врятувати Рессі, не руйнуючи його.

Диспетчера Космосу терміново викликав диспетчер Океану. Лишилися ввімкненими морські траси й міста, космодроми й орбітальні станції. Чотири океани, ближній і дальній космос слухали короткий діалог. Капітани, космонавти, доглядачі морів та планет розуміли: якщо один диспетчер просить поради другого, значить, комусь потрібна термінова допомога.

- Астронавте, вибач, лише кілька секунд. Потрібна порада. Прийом.

- Зрозумів тебе, Командоре. Слухаю, Прийом.

- Асте, скажи, що ви робите, коли обривається лаг, космонавт утрачає зв’язок з кораблем, летить у відкритий космос і треба його спіймати?

Кілька секунд мовчання.

- Розрахувати орбіту польоту. Наздогнати того, хто зазнав аварії. Підхопити на льоту... Ні в якому разі - в зустрічному польоті: розіб’ється. Прийом.

- Спасибі, Астронавте. Відбій.

Усі, хто слухав короткий діалог, розуміли, що мова йде про врятування чийогось життя.

І ніхто не здогадався, що Командор виручає з біди рідкісну машину.

- Сироїжкін, чого ти так дивишся на мене? - Таратар, розгорнувши журнал, вибирав, кого б викликати до дошки. - Ти хочеш щось сказати? - запитав математик Сергія.

Сироїжкін ледь помітно кивнув головою.

- Гаразд, сьогодні я тебе не чіпатиму. Про геометрію Всесвіту розповість нам Віктор Смирнов.

Сергійко з гордістю оглянувся на товаришів. Дослід удався! Він подумки переконав Таратара, щоб той не викликав його до дошки!

Ніхто в класі поки що не знав про нові експерименти Сироїжкїна. Навіювання подумки не потребувало ніяких слів. Сергій з ранку не відкривав ще рота. Зате від нього струмували невидимі хвилі.

Для Макара Гусєва, що сидів попереду, Сергій вибрав дослід простіший.

“Гусаче, торкнись до голови, - повторював він про себе, свердлячи поглядом широченну спину Макара. - Ну!” Макар почухав п’ятірнею потилицю, обернувся до Сироїжкіна, позіхаючи, промовив:

- Голова чогось тріщить. Думок багато, навіть на сон хилить. Скільки там до дзвоника, Сироїго?

Сергій, глянувши на годинник, п’ять разів махнув рукою.

- Ти що, онімів? - глухим шепотом пробасив Макар. - Підкажи, якщо мене запитають.

Сироїжкін мовчки розсміявся.

“Ха-ха, думок, кажеш, багато. Це я тобі звелів почухатися. Перевіримо ще раз. - І він уп’ялив очі у Вовку Королькова. - Ану чхни, Професоре”.

Професор чхнув, не відриваючись від зошита, в якому писав якісь символи.

Тепер Сироїжкін зосередив усю увагу на Електроникові. Це було дуже важливо. Він збирав свою волю, щоб керувати не якимось там Макаром чи Вовкою, а машинами. Він, один тільки він навчився після тривалих тренувань концентрувати волю. Електроник - слабак у цих питаннях і нещасний відмінник, усе робить однаково добре. Іноді він, щоправда, пританцьовує і наспівує своє “балі-балі”, відволікаючись таким чином від нерозв’язних для нього питань. Ну то хай, аби тільки не перегорів!