Зелені мартенси

Фелікс

Минає наступний тиждень — переважно в контексті маминих спроб з’ясувати питання рахунку за електрику. Вона пише якісь апеляції, але це зовсім не так просто, як нам здавалося. Мама сумна, сидить і переживає. Навіть більше не кричить на мене. Врешті кличе.

— Феліксе, — каже, — послухай. Я з ними не виграю, це не має сенсу. Та тітка в управлінні сказала, що я можу знову подати апеляцію, але це нічого не дасть. Це великі гроші й мені просто потрібно їх заробити, інакше ми на все життя залишимося в боргах. Я вже дзвонила до Німеччини, у неділю їду.

— Але бабусю завтра виписують, — кажу їй. — Як ти це… уявляєш?

— Звичайно. Бабуся оклигає. Ну, доведеться тобі трохи попіклуватися про неї, але ти зможеш. Якщо не даватимеш раду, напишу тобі якесь звільнення від уроків. Ти розумний, наздоженеш. А я протягом місяця спокійно зароблю на цей борг. Ну, може, трошки довше, бо гроші потрібні будуть на інші витрати.

— Довше?

Чесно кажучи, я в шоці. Наче й розумію, але… я не хочу лишитися сам з усім так надовго! А школа, а моє життя?

— Ти не можеш тут знайти якусь роботу?

— Якусь роботу? Ти жартуєш? Там я протягом дня заробляю стільки, скільки тут за тиждень. Ти знаєш, яка зарплатня в медсестри. Це не має сенсу. А навіть якби я й хотіла, навіть якби прийняла таке рішення, у мене немає зараз роботи. Доки я її знайду, нам вимкнуть світло й у нас виникнуть серйозні проблеми. Навряд чи ти цього хочеш.

— Я… не знаю, чого хочу.

— Феліксе… я справді в тебе вірю.

І вона всміхається, і якусь мить навіть здається, що, може, вона пригорне мене. Не пригортає, але поплескує по плечу. Добре й так. Хоча в мене залишається передчуття, що мене в щось втягнули, вплутали в щось проти моєї волі.

Бабуся посміхається, радіє, що вертається додому. Мама ще нічого їй не сказала… Цікаво, коли скаже. Ми замовляємо таксі з лікарні, допомагаємо бабусі вийти, вона міцно спирається на нас.

— Ох, слабенька я, Фелику, слабенька. Ще трошки потриває, аж я оклигаю.

— Бабі, ти чудово виглядаєш, — переконую її. Бо справді, порівняно з тим, як вона виглядала щойно після операції, зараз помітно краще. — Але чому ти вийшла з лікарні в нічній сорочці?

Я впізнаю, це та сорочка, яку я їй привіз, але вона її жодного разу не вдягла, весь час ходила в лікарняній.

Бабуся хихоче.

— Бо це не нічна сорочка. Це моя найкраща сукня!

Ми допомагаємо їй піднятися по сходах. Ледве даємо раду, а на останній сходинці Бабі важко дихає. Я лишаю маму з нею, щоб вони могли серйозно поговорити. Чую підвищені голоси. Як я й очікував, бабуся сприймає новину несхвально. Мама спускається роздратована, а я мовчки йду нагору. Беру мінеральну воду, склянку й хлібці.

— Я приніс…

— Присядь, Фелику, — перебиває мене бабуся. — Що ж, схоже, на якийсь час ми лишимося самі.

Я киваю. Мені сумно, бо видно, що бабуся дуже переживає.

— Я не можу вплинути на рішення твоєї мами, — продовжує вона. — Але пам’ятай: вона дуже тобі довіряє. Якби не це, вона б не лишила на тебе все господарство.

Я знову киваю. Як плюшевий песик, якого водії ставлять на заднє вікно в машині.

— Усе буде гаразд, — каже бабуся. — Я вже все обдумала. По-перше, я переселюся до вітальні, щойно мама поїде.

У вітальні зазвичай спить мама. Зазвичай, що б це не означало.

— Тобі не доведеться бігати до мене вгору-вниз. Мені потрібен, може, ще якийсь тиждень, щоб стати на ноги, а там уже буде добре. По-друге, я нізащо не погоджуся, щоб ти занедбував навчання. Мама хотіла написати тобі звільнення, але це неможливо. Нічого зі мною не станеться, якщо кілька годин побуду сама. Просто спатиму, я зараз багато сплю. По-третє, мусимо найняти хатню робітницю, принаймні раз на тиждень, я платитиму. І, може, вона б щось готувала, щоб тобі не доводилося…

— Але мама не для того їде заробляти, щоб одразу витрачатися. Я впораюсь.

І відчуваю, що зможу. І навіть — що дивно — я радий, що бабуся повернулася. Навіть хвора вона наповнює наше життя такою енергією! Я на диво розчулююсь і відвертаюся, щоб не розплакатись. Не хочу думати про те, що було б, якби бабусі не стало.

Увечері знову чую, як вони розмовляють. Цього разу я вирішую підслухати, хоч знаю, що це негарно. От тільки це все стосується і мене, і мого майбутнього.

— Ти не можеш так постійно їхати й кидати дітей, — каже бабуся. — На них це дуже погано вплине, кажу тобі! Мало того, що батька не мають…

— Це не моя вина!

— Я знаю, що не твоя, просто стверджую факт. Фелікс утомлений, на нього забагато лягло…

— Він упорається, він дуже меткий.

— Врешті хлопець почне завалювати школу. Віка знову ходить насуплена й наїжачена… Знаєш, вона скоро досягне віку, коли дуже потрібна мати.

— Ти думаєш, мені легко їх залишати?! — вибухає мама. — Я щоразу, як їду, півдороги плачу! Щодня ридаю в подушку! Невже ти вважаєш, мені легко так ішачити?!

Що приємно ходити по чужих домах, легко мити їм дупи, легко прибирати не власне сміття?! Що мені легко полоти їм бур’яни й мити їхні вікна, а не власні?

Дивно. Я думав, що догляд за літніми людьми виглядає інакше. Але, мабуть, їй потрібно там трохи допомагати, бо навряд прикута до ліжка людина пилососитиме чи митиме вікна.

— Ти гадаєш, мені легко повертатися сюди? — продовжує мама. — Усе розвалюється, йде шкереберть, а я просто втомлена. Повертаюся, і перше, що бачу — величезний рахунок за електрику. Ти справді вважаєш, що в мене легке життя?

«Усе шкереберть», — думаю гірко. Мені стає прикро. Адже я весь час так стараюся.

— Ну, все, все, Ганю, заспокойся, мусимо якось це вирішити, бо так не може бути. Добре, що в мене взагалі є хоч якась пенсія, бо що б ти сама робила?

— Зараз почнеш казати, що ти мене утримуєш! І дивуєшся, що я їду заробляти власні гроші? Якась гідність у мене ще лишилась!

Я більше не слухаю, не можу. Мені стає шкода мами, але залишається прикре відчуття, що вона взагалі не цінує моїх зусиль. Бабусиних теж ні, бо я не вірю, аби бабуся щось їй закидала, проте мама завжди нервова перед виїздом…

Наступного дня мама їде. Це дивне відчуття: мабуть, через те, що її так довго не було й вона так швидко виїхала знову, мені здається, що в нас просто був гість, хоча після тієї підслуханої розмови я знаю, що вона теж дуже переживає. І все-таки… Приїхала на вихідні та й по всьому. Я навіть відчував за потрібне питати, чи вона не хоче кави чи чаю. І пояснювати, чому поклав у пральну машину світлі речі впереміш із темними й кольоровими. Я не дуже розумію цей розподіл. Наприклад, біла футболка із чорним Че Геварою і червоним написом Viva la Revolution — біла, а не кольорова. Сірі джинси вважаються темними. Мама не розуміє, що коли я ввечері вмикаю пральну машину, то роздумування, як посортувати речі — останнє, чого мені хочеться. Головне, щоб вранці ми з Вікою мали хоч якийсь чистий одяг. А вона вичитує мені через це прання, а тоді ходить по хаті й намагається щось зробити чи переставити, так, наче хоче будь-якою ціною продемонструвати свою присутність.

— Я казала ставити чашки денцем догори, — каже мама насамкінець, так ніби вже не має чого більше сказати. — А ці великі тарілки складай окремо, і малі окремо, бо поб’ються.

Мені здається, що мама не розуміє одного. Не розуміє, що коли вона зникає надовго, ми так чи інакше запроваджуємо інші правила. Бо якби я мав тут жити за її порядками, то, скоріш за все, не мав би часу навіть на домашні завдання. Адже коли мама є, вона все прибирає й витирає до блиску. І готує обід із двох страв. І все прасує — вона не уявляє, як можна піти до школи в непрасованій футболці. У неї є час на це, врешті, вона не працює. Однаково, якби я до списку своїх обов’язків додав нові, щоб мама була більш задоволена, вона б не помітила цих зусиль. Усе марно.

— Наступного вівторка у Віки знову батьківські збори, — завдаю удару у відповідь. — Мені йти туди, чи краще, щоб ніхто не йшов? Востаннє теж був я. Може, не йти вдруге, щоб не виглядало дивно?

— Не знаю… — зітхає мама, сідаючи в крісло. — Що мені робити, Феліксе, от скажи? Адже я мушу їхати. Але якщо в школі в тебе чи Віки дізнаються, що я лишаю дітей самих, вас можуть забрати в мене. Назавжди. Розумієш?

— Тобто як це забрати? — я здригаюся. Тоді, коли санітар казав, що не може так нас лишити, я теж боявся, але те, що каже мама, звучить набагато гірше. Особливо оте «назавжди».

— Звичайно. До сиротинцю. Позбавити мене прав. Бачиш, так воно є: навіть якщо дитина відповідальна й усе таке, за законом вона не може бути сама.

— Але я вже не дитина.

— Але Віка так. Окрім того… Ти теж. Ну, юридично.

— Окрім того, ми лишаємося з бабусею. Адже Бабі повнолітня, — додаю я з посмішкою.

— Але вона хвора. Тому, Феліксе, маємо про дещо домовитися. Ніхто, абсолютно ніхто, не може знати про цю ситуацію. Нічого не кажи в школі. До Віки йди, скажеш, що я хвора.

— Я минулого разу казав, що ти хвора.

— А… Ну, тоді скажи, що я поїхала на курси. Вигадай щось. Заплати, що вони там хочуть, страховку абощо, на кожних зборах збирають гроші. Якщо у твоїй школі щось від мене хотітимуть, теж кажи, що я поїхала. Я завжди можу подзвонити й поговорити з учителькою.

— Мамо, від мене ніхто нічого не хоче.

— От і добре.

Коли назавтра мама виїжджає, мені навіть не дуже сумно. Я думаю, скоріше, про те, що все входить у звичну колію повертається до попереднього стану. Мій день виглядає тепер так:

Прокидаюся о шостій. Готую Віці сніданок і бутерброди до школи. Віка репетує, що не їстиме пластівців, тому я сам їх з’їдаю, канапку вона теж не хоче, тому залишаю її бабусі, а тоді згадую, що бабуся на дієті, тож забираю канапки до школи. Віка кричить, що не може знайти жодної чистої футболки, і я шукаю в кошику для брудної білизни щось, що можна вдягти. Або позичаю їй свою. Готую сніданок бабусі. Треба вважати, бо ця чортова кашка швидко пригорає. Годую бабусю, бо та ще не встає. Потім даю їй судно. Це така посудина, куди бабуся пісяє під ковдрою. Виношу його, виливаю, споліскую. Віка кричить, чому я дав їй сніданок у коробці для заморожування, повна лажа, і чому ніхто не може купити їй ланч-бокса. Добігає за двадцять восьма, а Віка досі не зібрана, якось її змушую й ледь не виштовхую з дому. Хай хоч вона не спізниться. Застрибую під душ, натягаю, що підвернулося, перевіривши тільки, чи не смердить, повертаюся по ключі, бо через це все сіра маса в моїй голові дещо перегорає. До школи біжу. Почуваюся, наче день почався вчора. Згадую, що в пральній машині лишилося мокре прання. Пишу Віці есемес, щоб розвісила, щойно повернеться, надсилаю одразу, бо забуду. Вбігаю й не перевзуваюся, бо знову забув кеди.

Дорогою наштовхуюся на директорку Смочинську, її погляд одразу зупиняється на моїх кросівках, на які налипло трохи грязюки. Каже мені негайно перевзутися, а коли пояснюю, що змінки в мене, на жаль, немає, вона сичить як змія й заявляє: «Щщщожжж, у такому раззз і підешшш на урок у шшшкарпетках». Не маю вибору, бо вона забирає в мене взуття й каже прийти по нього після занять.

Чудово. Смочинська, дебела блондинка з напрочуд маленькими, пухкенькими ніжками, завжди ввіпхнутими в червоні шпильки, мабуть, не усвідомлює, що вона щойно цілковито мене прибила — ба, добила остаточно.

Звісно, щойно я заходжу на математику, вибухає сміх. На щастя, математичка мені навіть подобається. Вона ще не зовсім ненормальна. Якщо чесно, іноді я навіть замислююсь, що вона тут робить. Малиновській не більше тридцяти, у неї світле волосся до плечей і вічно стурбований вираз обличчя. Думаю, що після кожного уроку з нами в неї відчуття, наче її трактор переїхав.

Мій клас сидить так, як в автобусі під час екскурсії. Найметкіші й найсильніші займають місця ззаду. У класі так само. Парти стоять у три ряди, останні шість місць займають шестеро качків. Їх рівно шестеро, а ці три парти саме трошки більші, наче з іншого комплекту, немов хтось їх зробив спеціально для них, більше того, наче спеціально для них облаштував цей клас.

Ці здоровила виглядають, якщо не як родичі, то принаймні як герої одного фільму про гангстерів, реперів чи сатаністів. Вони широкоплечі, мають темне, дуже коротке волосся, і прищі. Носять на шиї великі навушники, які ніхто не в змозі переконати зняти під час уроку: кажуть, що вони ж не слухають музику зараз, а правила школи не забороняють носити навушники. Учителі їх бояться, тож загалом здоровила роблять, що хочуть. І вже точно на уроках Малиновської, бо ті із середніх рядів, хлопці трохи нижчі й слабші, які хотіли б задаватися зі здоровилами, а також усі ці хамовиті дівчата в емо-нашийниках, які мріють, щоб котрийсь із качків захотів зустрічатися з ними, і навіть ботани й слабаки на передніх партах, математичкою не надто переймаються.

Здогадайтеся, за якою партою я сиджу. Я знаю, з точки зору багатьох це повний відстій, бо за першою. А як на мене — найкращий вибір. По-перше, у полі зору вчителя перших парт не існує. Якби вчитель хотів стежити за учнями з перших парт, йому довелося б постійно нахиляти голову або притискатися до дошки. Тож насправді, це я міг би робити, що заманеться, якби хотів. Іноді я користуюся цим привілеєм під час дуже нудних уроків. Буває, книжку читаю, чи навіть батончик жую, ніхто на це переважно не звертає увагу, бо всі зосереджені на тому, що відбувається на середині чи в кінці класу. На жаль, це не стосується ситуацій, коли ти заходиш до класу після дзвінка й у самих шкарпетках. Безвихідний варіант.

Я заходжу, наче нічого не сталося, ігноруючи сміх.

— Чому ти в самих шкарпетках? — питає Малиновська.

Питає по-людськи, а не як учителька. Я замислююсь, чи відповісти по-людськи, чи як по-учнівськи. Якщо відповідати по-людськи, це звучало б приблизно так: «Бо ідіотка-директорка конфіскувала в мене взуття і, мабуть, закінчиться тим, що до них напісяє її кіт, або вона сама від нудьги, бо, як відомо, вона нічого не робить, сидить собі в кабінеті й п’є каву одну за другою, а школа занедбана». Якщо відповідати, по-учнівському, то це було б приблизно так: «Дуже перепрошую, на жаль, так сталося, це більше не повториться». Мені хочеться відповісти по-людськи, однак обираю безпечний, чи принаймні трохи іронічний, проміжний варіант.

— Це на прохання директорки.

— Гм, — відповідає Малиновська. Це, мабуть, теж безпечний компромісний варіант, не скаже ж вона, що директорка здуріла. — Ну, що ж, сідай.

Одна надія, що вона не кликатиме мене до дошки. У самих шкарпетках біля дошки — оце б насправді було весело.

Оскільки я без взуття, під час перерви я не виходжу на подвір’я, і навіть на обід не йду. Перебігаю лише з класу до класу, в ідеалі так, щоб мене ніхто не помітив. Я б волів не зустріти Опту. Тобто інакше: ні про що інше я не мрію так, щоб побачити Опту, однак невідомо, чи вона мріє побачити мене з ногами в білих махрових шкарпетках. А радше колись білих, бо білими їм уже ніколи не бути. Утім, якраз перед останнім уроком, а сьогодні це англійська, я наштовхуюся просто на неї.

— Привіт, Феліксе, що з тобою? — стурбовано питає вона. — Я шукала тебе, а ти десь пропав. Я вже думала, щось сталося.

— Ні… Нічого. Я сьогодні не надто мобільний.

Її погляд падає на шкарпетки і, звісно ж, вона вибухає сміхом.

— Ти так прийшов?

— Звичайно. Черевики довелося продати, щоб хліба купити, і йшов я босака, небога, крізь трясовину й болота.

— Директриса?

Киваю.

— Може, це якийсь фетиш? — кидає вона й хихочемо вже разом. — Як справи? Як бабуся?

— Непогано, — кажу й зітхаю. — Можна, я тобі щось скажу, але пообіцяй, що збережеш таємницю?

Опта киває. Не знаю, про що вона думає, але раптом дівчина хмурнішає.

— То ходімо, вийдемо, перерва ще десять хвилин.

— Ти хочеш вийти в такому вигляді?

— Звичайно. Ці шкарпетки я вже навряд чи поверну до магазину, як нові, тож… яка різниця. Крім того, на вулиці сухо й тепло.

«Було», — додаю подумки, коли виходимо із приміщення. На жаль, сіється мжичка. Це навіть приємно, але… якусь мить я думаю, що сказала б мама, побачивши мене так, у шкарпетках під дощем. А тоді, що я, мабуть, майже дорослий, коли мама далеко й уже не питає, чи я, бува, не змерз.

— То що ти хотів мені сказати? — питає Опта.

— А ти нікому не скажеш?

Вона торкається голови двома пальцями, як солдат, що від дає честь.

— Мама знову поїхала. Виявилося, що із цим рахунком нічого не можна зробити, його потрібно заплатити, а в неї там була готова робота. Бабуся вдома, але взагалі не встає, ну, і мама лишила мене так з усім цим. І ще сказала, нікому не говорити.

— Але мені ти сказав.

— Ти — інша справа.

— Але ж усе не так погано, — вирішує Опта. — Ти ж даєш раду.

— Даю. Але йдеться про те, що…

Чорт, у мене очі сльозяться. Чому я так усім переймаюся? Невже не можу просто прийняти факт, що мені трошки важче, ніж іншим?

А вона мовби читає мої думки. Кладе мені руку на плече. Кладе. Мені. Руку. На. Плече. Я почуваюся, наче на мене сів вогняний птах. Шкіра біля шкіри. Пече.

Я, мабуть, дивно виглядаю, ковтаю повітря, ніби задихаюся, і вона знімає руку. І нічого не каже. Вона знає. Нарешті відзивається, і я ладен благословити її за це.

— Чому тобі так погано через це, Феліксе? Йдеться про те, що ти знову мусиш це все робити?

— Не знаю. Мені б просто хотілося, щоб було нормально. Я б хотів, щоб моя мама була така, як інші мами, щоб вона просто була. Моя сестра, вона… важка. Усе важке.

— Принаймні в тебе є мама, — каже вона.

— Ну так, але в цьому, здається, нічого особливого.

Мовчить. У повітрі, між крапельками дощу, зависла якась тиша, і ми обоє мовчимо, хоч ще не знаю, чому.

— То тепер я тобі щось скажу, — говорить Опта.

І знову мовчить.

— Чорт, ти навіть не уявляєш, як це важко.

Іде дощ, але я вже навіть не думаю про мокрі шкарпетки.

— Моя мама… — Опта набирає повітря, наче збирається пірнути. — У мене немає мами. Вона померла.

До біса, я не знаю, як реагувати. Чому вона раніше не сказала?

— Чому ти раніше…

Вона перебиває мене.

— Тому що доки хтось не знає, то думає, що в мене є мама, як майже у всіх. І тоді вона, мовби трішечки жива. Звичайно, це все містифікація й не можна прикидатися безкінечно, але на мить, доки комусь не скажу, цей хтось думає, що… ну, розумієш… що я нормальна. Така, як усі.

— Ти не така, як усі! — вигукую, і, звісно, мені йдеться не про її маму.

«Але не тому… — доповнюю подумки. — Ти незвичайна, але не тому…»

Господи, чому я не можу висловитися? Спогад про руку продовжує випалювати слід на моєму плечі.

— Мені дуже шкода. Чесно.

Не знаю, як я це роблю, але наважуюся. Кладу свою руку на її. У неї маленькі долоні, м’які, теплі пальці, трохи пухкенькі. Я б хотів, о Боже, якби це було можливе! — я б хотів, щоб моя рука лишилася тут назавжди.

— Вона загинула в аварії, — швидко каже Опта, наче повторює якусь мантру. — Вона не страждала, бо це сталося миттєво.

— Зате ти страждаєш.

Їй не потрібно погоджуватися. І тоді я знову наважуюсь. Міцно обіймаю її, так міцно, як можу. Я в житті не обіймав жодної дівчини. Зараз я думаю, що до цього моменту зі мною в житті взагалі нічого не відбувалося. Це відчуття ні з чим не порівняєш. Ми змішалися, злилися в одне ціле, немов хтось поклав у каструльку дві плитки шоколаду й підігрів — за мить між ними не буде жодної різниці, вони зіллються в одну масу. Так я це відчуваю. Дощ посилюється, мої бурі шкарпетки мокнуть у калюжі, а я цього зовсім не відчуваю, ані дощу, ані холоду, ані нічого. Відчуваю лише її. Відчуваю її груди. Відчуваю, що в мене зараз станеться серцевий напад, що я розірвуся, вибухну. Якби мала бути блискавка, вона могла б вдарити тут і зараз, між нами, у цих обіймах.

Гроза не вибухає, сіється дрібний дощ. Потроху стає ніяково, бо ми обнімаємося й не знаємо, що далі. На мить майнула думка, чи не мав би я її поцілувати, але навіть натяк на це мене лякає. Врешті ми відсторонюємося.

— У мене уроки вже закінчилися, а тобі випадково не треба було на ще якийсь?

— На англійську, — кажу, а точніше хриплю, наче хтось, позбавлений їжі й води, ослаблений або після операції, хтось, хто на секунду розучився говорити.

— Дзвоник був десять хвилин тому, — говорить Опта. І додає: — Я ніколи із жодним хлопцем не обнімалася. Я це кажу просто, щоб ти знав.

— Я теж ніколи… із жодною дівчиною.

І ми сміємося удвох, а дощ посилюється, наче теж хоче посміятися з нами. І знов обнімаємось, а тоді, коли лунає дзвоник на наступну перерву, вона каже розсудливо, що якщо я застуджуся й захворію, то не буде кому вести господарство. Ми повертаємося до школи, від входу тягнуться мої мокрі брудні сліди. Найбільше мене радують ті, що лишаються в кабінеті директорки, коли я йду забрати своє взуття.

Ніколи не думав, що не встигнеш озирнутися, а життя може стати настільки чудовим.