Не люблю ходити на шкільні збори. Хай там що, та я почуваюся трохи по-дебільному серед усіх цих дорослих. Я вже був раз на початку вересня й мене бісить, що не минуло навіть місяця, як мушу йти знову. Але нічого не вдієш, треба якось це пережити.
Зіщулююся на одному з маленьких стільців і спостерігаю за батьками однокласників моєї сестри. Наприклад, ладен закластися, що знаю, хто тут матері Орлиць. Сіли разом, брюнетка й блондинка, обоє виряджені, як на весілля, на підборах і взагалі, із золотими сережками й ланцюжками. Віка якось казала, що їхні мами не працюють і в них так звані нормальні доми. Ну, не певен, я б навряд хотів, щоб мій дім виглядав так, як у цієї платинової ляльки, що цілими днями стирчить у спортзалі чи в солярії. Окрім того, вони язикаті, як Орлиці, бо відразу починають говорити про шафки. Такі, певно, і на секунду в житті не ніяковіли. За ними сидить скромний чоловік, який не усміхається, бо не має кількох передніх зубів. Думаю, що це тато того хлопця, якого в класі цькують, бо він з бідної родини. Далі сидять дві симпатичні жіночки, виглядають абсолютно нормально. Невже Віка не могла б приятелювати з їхніми дітьми? Не довелося б терпіти вибрики Орлиць. Мені її справді шкода.
Швидко з’ясовується, що я думаю жахливими стереотипами, бо матері Орлиць — якраз симпатичні жіночки, а оті кури-гриль — невідомо чиї, але точно не Орлиць, бо в них якісь сини. І що? Знову отримую научку, що оцінювати людей виключно за зовнішністю — абсолютно без сенсу.
Зрозуміло, що протягом зборів я мовчу. Думаю, що підпишусь, заплачу, скільки там треба, і все, але мені не пощастило.
— Це ти брат Вікторії, так? — питає мене вчителька, коли я вже хочу йти. — Залишся на хвильку, будь ласка.
Вона мені інтуїтивно неприємна. Попередня сестрина класна подобалась більше, бо була цілком нормальна, і навіть симпатична. Не те, що я її добре знав, мене вона якраз не вчила, але, траплялося, я відводив сестру до школи в першому й другому класі, а іноді забирав після уроків і часом перекидався кількома словами з учителькою.
Цієї я зовсім не знаю (у мене враження, що в сестриній школі постійно з’являються нові вчителі), та виглядає вона зовсім інакше, пряма, наче кілок проковтнула. Взагалі не всміхається. Може, вона просто змучена. Це не дивно, мабуть, якби я провів цілісінький день з восьмої ранку в товаристві таких Вік та їхніх чоловічих відповідників, а потім, замість іти відпочивати додому, довелося б зустрічатися з набурмосеними батьками, мені б теж було не до сміху.
— Ти вже вдруге приходиш на збори замість батьків, — каже неприємна класна. У її голосі немає стурбованості, скоріше звинувачення. Тож я б точно не був відвертим із нею, навіть без маминого прохання не казати нікому, як воно насправді є. Хоч мені й не легко брехати, особливо так, просто в обличчя.
— Мама поїхала на курси, — кажу. — А на минулих зборах вона хворіла.
— Важливі курси, наскільки я розумію, — класна криво всміхається.
— Ну., я не знаю. По роботі.
— А мама де працює? Бо вона не записала в журналі місця роботи.
— Вона медсестра. Працювала в лікарні… а тепер доглядає хворих приватно. Вона працює на таку організацію… не пам’ятаю.
Що ж, сподіваюся, це звучить досить вірогідно.
— Ну, що ж… якщо говорити про Віку… то… Є певні проблеми. З її поведінкою. Може, через початок навчального року й ці всі зміни, бо я говорила з попередньою класною керівничкою і в неї не було жодних зауважень щодо Віки… А зараз учителі кажуть, що твоя сестра часто просто нечемна. Тому я б хотіла, щоб мама прийшла до школи, щойно повернеться з курсів. Коли вона приїздить?
— Точно не знаю…
— А з ким же ви зараз? Бо наскільки я пам’ятаю, тато з вами не живе.
Я полотнію ще більше.
— З бабусею.
— Ага. То, хай би, бабуся прийшла, якщо мама не може?
— Бабуся трошки прихворіла… Вона нещодавно вийшла з лікарні.
— Звісно… Розумію. Тоді я тебе не затримуватиму. Прошу, ось моя візитка. Попроси маму зв’язатися зі мною.
— Гаразд, — кажу. — Обов’язково.
Єдине, чого я хочу — чимскоріш вийти звідси. Я майже вибігаю із класу. Поняття не маю, чого я так боюся, але я просто не люблю ані такого вигадування, ані виправдовування. А Віка отримає за свою погану поведінку. Могла б якось постаратися, враховуючи обставини. Я злий на неї. Якби вона поводилася добре й не нахабніла, у нас не було б жодних проблем.
Я спускаюся поверхом нижче, коридор уже порожній, усі батьки розійшлися, тільки я лишився останній, наче мене покарано. І раптом чую якісь звуки, тут о цій годині я б такого не чекав. Хтось грає на гітарі. Хммм… цікаво. Намагаюся визначити, звідки вони лунають. Звісно, клас музики. Я ж теж ходив сюди до початкової школи, я добре знаю, що за цими дверима. Я обережно прочиняю їх, розумію, що через свою цікавість потраплю колись до пекла, але не можу стриматися. Перше, що кидається мені в очі, це хмара рудих кучерів. Опта? Що вона тут робить?
Побачивши мене, дівчина ніяковіє.
— А ти що тут робиш?
— Я був у Віки на зборах, а от ти? Прокралася сюди й псуєш державне майно?
— Щось типу того. Як бачиш, бринькаю потроху. Тут гарна акустика. А моя вчителька музики тут працює, ти, певно, знаєш її з перших класів.
Наша школа — так звана комплексна. Тут розташована і гімназія, і початкова школа, початкова займає два перші поверхи, гімназія — останній. Опта ходила до іншої початкової, а я все життя в цій в’язниці. Але Салата викладає лише в початковій. Шкода, зараз музики нас навчає нудна Яросінська. Власне не стільки навчає, скільки перебуває в готовності підвестися й вийти із дзвінком, щойно урок закінчиться.
— Тебе Салацька вчить?
— Так. Але це збіг обставин. Я давно ходжу в Будинок культури на заняття до неї. Ну, вона й запропонувала мені користатися класом раз на тиждень. Це зовсім інакше, ніж удома. Окрім того… я готуюся до конкурсу. Є такий конкурс бардівської пісні в Будинку культури на Ловицькій… Вона мене на нього записала. Насправді це через два тижні. І я трохи боюся.
— Чому?
— Не знаю. Я не настільки добре граю, а співаю ще гірше.
— Ну, але якщо вона тебе записала…
— Когось треба було. Окрім того, їй подобається, що я граю.
— А що ти граєш?
— Не сміятимешся?
— Абсолютно.
— Моя мама обожнювала «Бітлз». Мак-Картні, Ленон, усі їхні пісні. Я із цим зростала.
— Ти співаєш «Бітлз»? Їм же сто років!
— І, на жаль, саме тому вони добрі. А ти що слухаєш?
— Ну, я не знаю… Різне. Казика люблю. «Леді Панк», «Громадянина Г.Ц.»… Хіп-хоп ще люблю… але теж досить старий…
— Оце справжній антикваріат, — каже вона й сміється. — Чи ми з тобою не прибацані?
— Бо?
— Прибацані бо, чи прибацані, тому що?
— І те, і те.
— Ми прибацані, бо слухаємо музику покоління наших батьків, і тому що наше покоління не в змозі створити нічого цікавого.
— А Емінем?
— Навіть Емінемові вже сорок років…
— Жартуєш?
— Ні, цілком серйозно. Наша епоха інвестує в комп’ютери, а не в музику… Так чи сяк…
— Ти співаєш англійською? — перебиваю.
— У тім то й річ, що ні. Це довга історія. Бо хоч «Бітлз» і були дуже відомими, хороших польських версій їхніх пісень ніколи не існувало. Дивно, еге ж?
— Може, всі воліли слухати в оригіналі. Не забувай, що тоді було модно вчити англійську.
— Звичайно. Я розумію, про що вони співають, але не про це мова. Ти знаєш російських бардів, наприклад: Висоцького, Окуджаву?
— Чув…
Ох, здається, я знаю, чим займатимуся наступні кілька тижнів. Розширенням горизонтів. Чорт, ця дівчина мене вразила.
— Ну, бо колись усі знали російську, і все-таки є чудові польські переклади цих пісень, і їх часто виконували польською. Як і Коєна… Але не Леннона. Зайди на Ютуб і подивися, що народ робить із піснями «Бітлз». Серйозно, кара небесна мала б на них упасти. Хоч іноді можна натрапити на щось цікаве, але переважно від цього вуха в’януть.
— Може, немає гарних перекладів…
— Це теж. Але це залежить від пісень. Деякі перекладав Станіслав Бараньчак, і вони чудові, не завжди дослівні, але вражають. Тільки не завжди співаються. Іноді я їх трохи змінюю, щоб був кращий ритм. А деякі перекладаю сама.
— Що ти співала, коли я прийшов?
— «Eleanor Rigby» Пола Мак-Картні. Знаєш?
Хитаю головою.
— Боюсь, що моє знання «Бітлз» обмежується «Yesterday»..
— Ця моя улюблена. Насправді, це переклад Бараньчака, лише трошки змінений.
— Заспіваєш мені?
— Це буде нелегко, але нехай. Якщо я хочу зіграти це на конкурсі, то мушу трошки порепетирувати перед публікою, правда?
Опта починає грати.
І виглядає це так: я знаю, що вона грає не дуже добре. Перебирає медіатором, якось їй виходить, це не бозна-які складні акорди. Два нараз даються їй важко. Але це все неважливо, бо вона просто геніальна. Або ця пісня геніальна. Не знаю, але пожадливо слухаю.
Елеонор Рігбі,[3]
після вінчання у церкві знов рис позбира,
живе у мріях.
Біля віконця
з печаллю в очах поглядає на двері вона,
може хто ввійде…
Всі ви, хто самотній, з яких ви берегів?
Всі ви, хто самотній, чом світ вас незлюбив?
Пастор Маккензі,
проповідь пише, яку жоден з нас не почує,
живемо всує.
Він все працює,
штопає темної ночі шкарпетки свої, свій час цінує.
Всі ви, хто самотній, з яких ви берегів?
Всі ви, хто самотній, чом світ вас незлюбив?
Елеонор Рігбі,
в інший світ тихо вона, як жила, перейшла,
пішла до Бога.
Пастор Маккензі,
яму копав їй і ризу свою забруднив, молився довго.
Всі ви, хто самотній, з яких ви берегів?
Всі ви, хто самотній, чом світ вас незлюбив?
Лунає остання нота й Опта вичікувально дивиться на мене. А мені забракло слів.
— Це було… неймовірно. Ти…
— У мене там проблема з мінорним секстакордом і потім з тим наступним… Але я обожнюю цю пісню.
— Це найкраща пісня про самотність, яку я чув.
— Справді? — здається, їй приємно.
— Чекай.
Мушу врешті наважитись. Сідаю за піаніно.
— Ти граєш на піаніно?
— Вже ні… Але я б міг… Побачимо.
Пам, пам. Пам, пам — намагаюся підібрати мелодію. На щастя, пісня нескладна. В інтернеті точно є ноти, я міг би вивчити її.
— Заграй початок, — кажу й намагаюся їй акомпонувати.
Варто, справді варто було ходити до музичної школи, щоб пережити цю мить. Майже виходить, але раптом чуємо стукіт у двері. Це сторож. Каже, що нам треба йти. Зиркаю на телефон. Мало того, що вже майже дев’ята, то в мене ще й шість пропущених викликів! Віка!
Дзвоню.
— Ну, де ти зник? — чую в слухавці.
— Я був на зборах, вони трохи затягнулися, — як так далі піде, брехня стане моїм другим я. — Усе гаразд?
— Не зовсім, — каже Віка, а я відчуваю, як мене пронизає холодом. Мабуть, щось із бабусею.
— Я голодна, а нічого немає. І бабуся… упісялася в памперс і мені довелося його викидати.
— Як вона почувається?
— Каже, що добре, але повертайся вже!
Схоже, Віка справді перелякана. Загалом, вона ще дитина, для неї це все непросто.
— Буду за півгодини.
— Так довго?
— Так, мені ще дійти треба.
Від школи йти десять хвилин, але не скажу ж я їй, що мені ще Опту потрібно провести. Адже я мушу її провести.
— Усе гаразд? — питає Опта.
— Так… Тобто не зовсім… У бабусі проблеми з нетриманням сечі.
— Співчуваю.
— Піду завтра побалакаю з тим її лікарем.
— Добра ти людина, Феліксе.
Добра людина? Ніхто й ніколи не казав мені чогось, що настільки б мене здивувало.
— Не жартуй. Адже я абсолютно нормальний.
— Чесно? Я не знаю нікого, хто був би настільки нормальний, як ти. Але класно нам гралося, скажи? Хочеш прийти на наступну репетицію, через тиждень?
— Звичайно, — кажу. І вирішую витягти клавіші із шафи.