Ну, то я йду. Дзвонити.
Замикаюся в кімнаті, мені страшно. А якщо вона з мене насміється?
Пишу на листочку: «Будь рішучим».
Куди її запросити? Може, на прогулянку до Лазенок? Нічого іншого не спадає мені на думку. Або в кіно? Ні, може, краще на прогулянку. Або запитаю, чого б їй хотілося. Підкреслюю «Будь рішучим» червоною ручкою. І дописую: «Будь сміливішим».
Дзвоню.
— Привіт, — кажу.
— Привіт, — каже вона.
— Що робиш? — питаю.
— Нічого. Кіно вдома з татом дивлюся. Ми збиралися йти до кінотеатру, але нічого цікавого не показують.
— Ага, — я ковтаю слину. — А завтра ти що робиш?
— Нічого особливого.
Тиша.
— Бо я тут подумав… Може, ти б хотіла кудись піти? Наприклад, у кіно? Або погуляти?
Здається, я зараз знепритомнію. Чому все так складно? Адже це мало б бути нормально. Ми в полоні культурних контекстів. Я читав про це колись в одній книжці. Тобто таке питання означає, що хлопець упадає за дівчиною. Так питання — як освідчення.
— Із задоволенням, — відповідає Опта. А я ледь не підстрибую з радощів.
І ми домовляємося про прогулянку в Лазенках,[6] бо в кіно й справді нічого цікавого. А Лазенки в нас поруч. Щойно вона кладе слухавку, я вбиваю в Гугл «Лазенки», щоб пригадати, що там взагалі є, і принагідно справити враження якимись знаннями, бо навряд я можу причарувати її зовнішністю. Не те, щоб я не був у Лазенках — звичайно ж, був, і не раз, але саме гуляння нічого не дає, натомість від друга Гугла можна багато чого дізнатися. Так чи сяк, я не можу дочекатися.
— І що? — питаються обидві, бабуся й Віка, раптом об’єднані своєю цікавістю.
— Усе добре, — відповідаю з усмішкою.
Бабуся виймає півсотні з кишені піжами. По ходу цікаво — вона тримає в піжамі нички!!!
— Запроси її на каву чи морозиво…