Зелені мартенси

Віка

На мою думку, це занадто. Фелікс лишає мене з якоюсь незнайомою дівчиною. Хто вона така? Нянька? Мені вже не п’ять років. І вона точно захоче тут хазяйнувати, я вже це бачу. Грюкнули двері, ми залишаємося самі. Опта відкриває холодильник. Чорт, схоже, вона почувається, як у себе вдома. Я б у житті не поводилася в когось так розкуто.

— Яєчня підійде? — питається.

Я така голодна, аж здається, що шлунок до спини приклеївся, тому лише киваю. Ця Опта смішна. Дістає яйця з холодильника й щось при цьому наспівує, сильно вдаряє по шкаралупі виделкою, яйця вискакують на сковорідку, як з ракетниці, бац, бац, додає до них велику ложку масла, січе зелену цибулю, помідор, шинку, усе, що знайшла, не минає й п’яти хвилин, як вона ставить переді мною яєчню. Протягом наступних п’яти хвилин я її з’їдаю. Зізнаюся, дуже смачно, хоч, може, я настільки зголодніла, що мені все смакує. Мама готує інакше.

— А ти не їси? — невдовзі мені стає незручно, що я не запропонувала.

— Я обідала. Окрім того, мушу думати про фігуру, бо знаєш… — вона хихоче. — Якби я могла, то лише б їла. Але я тішуся, навіть коли можу готувати.

— Я не люблю готувати.

— Нічого, не кожен мусить любити все. Може, колись полюбиш, зрештою, скільки тобі років?

— Десять, — відповідаю.

— От, власне. Ти ще… досить юна.

Ну, добре, що не замала або ще дитина, терпіти не можу, коли мене хтось називає дитиною.

— Але те, що ти не любиш готувати, ще не означає, що не можна трохи допомогти братові, еге ж?

Так і знала. Зараз буде мене виховувати.

— Мій брат чудово дає раду.

Вона нічого не каже, забирає в мене тарілку й кладе в раковину.

— А посуд мити вмієш?

— Ну… вмію, звісно.

Я не зізнаюся, що ніколи не мию посуд, бо ще вирішить, що я невихована.

— То помий, що в раковині, а я трохи приберу.

Вона справді хазяйнує. Цікаво, що сказав би Фелікс, якби це побачив. Я в дурній ситуації, бо якось не можу їй сказати вимітатися. Іду мити посуд, нічого не вдієш. За спиною чути, як вона порядкує, знову наспівуючи. Я звідкись знаю цю пісню, здається, колись по радіо чула.

— Що це за пісня? — я, не стримавшись, обертаюся від раковини.

— Це Емі Вайнгауз. На жаль, вона вже померла. Але в неї був чудовий голос. А ти любиш музику?

— Ну… загалом, так.

— А що ти слухаєш?

Почуваюся, як на допиті. Вона зачепила моє болюче місце, бо я насправді не дуже знаю, що слухати.

— Колись мені подобалася «Віолетта»[2]… Але це вже немодно.

— Як приберемо, покажу тобі гарну музику на Ютубі, хочеш?

Звісно, хочу. І вже навіть веселіше мию посуд.

Коли я закінчую, вся кухня аж сяє, Опта підмела й усе поскладала. Не знаю, як вона встигла так швидко все зробити. Зрозуміло, що собою Опта дуже задоволена.

— А тепер уроки. Тобі щось задали?

— Так, але ми мали слухати музику.

Опта вагається.

— Гаразд. Півгодини Ютубу, а тоді ти берешся до справ. Ага, і перш ніж ми сядемо за комп, візьми аркуш і напиши всі номери телефонів своїх найближчих подруг. Щоб твій брат не хвилювався.

Не знаю, я справді не знаю, як вона це робить, але коли щось каже, людина навіть заперечити не може. А найгірше те, що на неї навіть сердитися не виходить, бо вона хороша. З Феліксом інакше, бо він лише кричить, а ця…

Потім ми сідаємо до комп’ютера, і вона показує мені свої улюблені пісні.

— Обожнюю Ютуб, — каже Опта. — Коли я шукаю якусь пісню, поруч показує різні інші. Й іноді я натискаю, навіть якщо незнайоме. А потім знову, так я знаходжу нових виконавців. Це така подорож у невідоме.

Я показую їй своїх улюблених відеоблогерів.

Приходить Фелікс.

— Бабусі краще, — повідомляє з порога, а потім очі в нього стають, як блюдця, коли він бачить, який порядок ми навели.

— Ти не мусила…

— Не мусила, але мені хотілося. Людина постійно має щось робити, приносити користь, від сидіння на дупі нічого хорошого не буває. Зрештою, Віка допомагала, помила посуд.

— А Опта зробила мені яєчню, — докидаю.

Мій брат вражено мовчить.

— А тепер хороші новини, — до нього врешті повертається дар мови. — Отже, бабусі краще, температура впала, лікарі налаштовані оптимістично. Вона зраділа журналові, а окрім того сказала, що нагорі є якісь гроші, щоб ми брали, якщо нам не вистачатиме.

— От бачиш? Одна проблема вирішилась, — каже Опта. — Я казала не перейматися занадто, багато питань самі вирішуються, усесвіт нам допомагає. Добре, мені вже час іти, бо майже сьома, мої хвилюватимуться.

І зникає.

А я розумію, що вона мені сподобалася.