Зелені мартенси

Віка

Пані Новацька вже кілька разів питала, коли мама прийде до школи. Або бабуся. Я їй увічливо пояснила, що бабуся погано себе почуває після операції, а на маму потрібно ще трохи почекати. Сподіваюся, що мама все ж приїде на мій день народження, зрештою, він буває лише раз на рік.

Якщо в мене колись буде дитина, хоч після того, що діється в моїй родині, цього зовсім не хочеться, я обов’язково влаштовуватиму їй найкращі дні народження у світі. Там, де вона забажає. У боулінгу чи в МакДональдзі, чи навіть у басейні. І даруватиму омріяні подарунки. У мене таких кілька: «конверси», Пенні-борд, комп’ютерні ігри… Ну, і, звісно якісь класні шмотки ніколи не завадять, бо наразі в мене лише одні пристойні джинси й кілька футболок, які мені подобаються, усе інше якась фігня. Мама, мабуть, хотіла б, щоб я носила футболки із кроликами. Вона взагалі не помітила, що я вже підліток, і продовжує ставитися до мене, як до дитини.

Мені сумно, бо я давно не говорила з мамою, і навіть тоді, коли вона була тут, не спитала, чи вона приїде на мій день народження. Я б хотіла, щоб мама сама пам’ятала.

А в школі — що ж, довелося застосувати іншу стратегію. Я тепер чемна, щоб ніхто до мене не чіплявся й не викликав батьків. Це непросто, бо доводиться стримуватися, не балакати й не пащекувати, бо це не всім подобається. Справді, важко не бути дотепним, коли вчителька питає, скажімо, чому я не зробила домашнього. А мені кортить сказати, наприклад, що зробила, але з’їла його, або що в мене було цікавіше заняття, ніж розв’язувати задачі з математики, наприклад, бити байдики. Та я нічого не кажу або дуже тихенько: «Вибачте, я завтра принесу». І ще додаю, що це більше не повториться. Тому в мене зараз узагалі немає зауважень, а класна, здається, заспокоїлась і більше не питає, коли врешті прийде мама.

З Орлицями теж усе трохи вляглося. Тобто, ми більше не посварені. Трохи сидимо разом у ФБ чи граємо в ігри. У понеділок ми всі ходили до Майки, було класно. Та я знаю, відчуваю, що насправді я могла б і не існувати для них, бо їх двоє, а я трохи як доважок. А коли вони з іншими, тобто коли ми, скажімо, йдемо кудись усім класом, вони часто взагалі мене не помічають. А я що маю робити? Адже в мене більше нікого нема.

Вдома теж якось більш-менш налагодилося. Фелікс ходить щасливий, мабуть, закохався в ту Оту, бо після недільного побачення повернувся зовсім інакший. Бабуся краще почувається. Нормально встає в туалет і вже більше сидить, ніж лежить, тільки старається ще не ходити.

Загалом ми стали краще давати раду з усім. Насправді, слід визнати, що це заслуга Фелікса, бо раптом стало менше брудної білизни, посуд помитий, а бабуся почала потроху куховарити. Щоправда, коли вона хоче приготувати нам, як вона каже, якоїсь нормальної їжі, то під’їжджає до кухонного столу на обертовому кріслі, але вона все так робить. Вчора, сидячи на ньому, вона насмажила цілу гору котлет, я їх обожнюю. Ох, ніхто не робить таких котлет, як вона. М’якенькі, з різними додатками: зі смаженою цибулькою, грибами, часником… Шкільні обіди дійсно такі собі, і, зрозуміло, що мені доводиться їх їсти, бо інакше я б, напевно, з голоду вмерла, та коли я знаю, що вдома чекає щось смачне — світ одразу здається інакшим…

Останнім часом я помітила, що наше життя вже настільки увійшло в колію, що в ньому аж так не бракує мами. Це трохи страшна думка, але це, напевно, тому, що коли мама була, то в неї й так бракувало на нас часу. І вона постійно щось робила, працювала, а потім давала лад удома. Готувала, прала й прибирала, але не завжди мала час поговорити. І найбільше її не вистачало, доки в домі був безлад, а коли Фелікс навчився порядкувати, то вже не так і страшно…

Я знаю, жахливо так думати про маму, наче вона потрібна тільки для прибирання… Але я не винна, що вона нікуди з нами не ходила, ані в зоопарк, ані в кіно, і завжди казала, що в хаті купа справ і їй немає коли. І тільки дорікала нам постійно, що це незроблене, те незроблене. І тепер виявилося, що не все мусить бути ідеально, і теж можна жити.

Наприклад, одяг ми перемо, але не прасуємо, розгладжується на нас, і, як на мене, виглядає нормально, я не бачу особливої різниці. А я ж пам’ятаю, що коли була купа випраного, мама могла годинами прасувати. Коли бабуся ще лежала, ми їли багато «мівіни» чи пластівців з молоком, і теж якось вижили. І коли в раковині гора посуду, жити теж можна. Ми звикли до цього. Від бруду насправді ніхто не вмирає. А тепер, коли бабуся вже більше на ногах, удома стало веселіше. Якби не цей день народження, то я б узагалі так не сумувала за мамою.