Зелені мартенси

Фелікс

Мені важко зізнатися в цьому, але я виглядаю Опту. На кожній перерві виходжу на стадіон. Йду до підмурку, на якому вона сиділа кілька днів тому, але її ніде немає. Вона з’являється аж на шостій перерві.

Я помічаю її здалеку, це руде волосся палахкотить на сонці, немов багаття. Вдаю, що йду туди просто так, щоб бува чого не подумала. І при цьому гадаю, чого мене аж так лякає, аби вона нічого не подумала. А якби так просто сказати, що я її шукав? Чому ми не можемо бути щирими? Я от точно не можу. Від самої думки про це мене стискають лещата страху, великі й важкі.

Я типовий інтроверт. Нещодавно читав у мережі, що, наприклад, такий інтроверт мусить витратити стільки ж часу, щоб перетравити спілкування з кимось, скільки таке спілкування тривало. Або що лише інтроверт здатен сказати, що не може з кимось зустрітися, бо має плани, а думати про те, що в планах — провести вечір із книжкою. Не те, що мене хтось особливо кудись запрошує. Схоже, що з моєю зовнішністю, навіть якби я був найекстравертнішим екстравертом у світі, то й так мої плани на вечір складалися б виключно із читання Толкіна.

Я таки сідаю поруч неї.

— Привіт, — кажу.

Це досить лаконічно, я б хотів сказати їй набагато більше, але в нас напхано стільки культурних умовностей, що це абсолютно виключено.

— Привітики, — відповідає Опта. — Що чувати?

— Таке. Цей день точно не встановить рекорду Гіннеса в категорії найкращий день року.

Розповідаю їй про бабусю.

— Ти дуже її любиш, правда?

Я ніколи про це не думав. Бабуся просто була. Окрім того, я не звик говорити про почуття.

— Мабуть, так, — відповідаю.

— Усе буде гаразд, Феліксе. Її прооперували. Ну, і, на щастя, ти вчасно прокинувся. І вона не опинилася сама. Такі літні люди, якщо живуть самотою, у них узагалі немає шансів. За твоїми словами, це просто доля, що бабуся мешкає зараз із вами, правда? Бо якби ні, у неї могло навіть не вистачити сил викликати швидку.

— Ну, так…

— Йдеш до лікарні після школи?

— Так… Але й удома треба бути, бо… Не знаю, треба щось купити, прибрати, посидіти з Вікою.

— З Вікою?

— Це моя сестра. Четвертий клас молодшої школи. Сама розумієш.

— Так, складний вік. Майже підліток. Як у вас стосунки?

— Хм… Як би це сказати… Мабуть, так, як у твоїх двох котів. Ми різні й намагаємося на заважати одне одному.

— Ти зараз більше потрібен бабусі, ніж Віці. А зрештою, якщо хочеш, можу тобі допомогти.

— Ти?

— А чому ні? Треба допомагати одне одному, для мене це не проблема. Скоро повернеться твоя мама й усе буде добре, а зараз треба якось організуватися.

Мені трохи незручно, але це стимул. У нас по сім уроків. Домовляємося зустрітися під школою.

Йдемо пішки. Це дивне відчуття — так іти з дівчиною. У мене такого ще ніколи не було. Доводиться робити великі кроки, бо Опта йде швидко, майже біжить. Ми сідаємо в трамвай на Пулавській.

— Сметани, — читає Опта табличку. — Гарна назва. Сметана? Чеською?

— Це був такий композитор.

— Сметана і Маслянка. Тобі ця вулиця пасує, еге ж? — вона знову регоче, як кінь. — Який гарний будинок! — ледь не кричить Опта. — Ти тут живеш?

— Так.

— Заздрю. Ми мешкаємо в одній із висоток далі на Пулавській. Квартира велика, але немає такої атмосфери, як у будинку.

— Тут колись жили бабуся з дідусем. Вони переїхали сюди після війни. Коли мама вийшла заміж, вони віддали їй будинок, а самі винайняли однокімнатну квартиру неподалік. Зовсім недорого. А тоді дідусь помер і якийсь час бабуся мешкала сама, але вона не давала ради фінансово, тому переїхала до нас. Її кімната нагорі.

— Гарно. Мені подобаються будинки на кілька поколінь.

Мені не хочеться скаржитися, що середнє покоління тут насправді не живе.

— Зачекай, — кажу. — Треба дістати пошту зі скриньки, мама сердитиметься, що я знову цього не робив, доки її не було.

Суцільні рахунки й реклами, як завжди.

Відчиняю двері. Віки ще немає, хоч мала б уже повернутися. Дзвоню, але в неї сів телефон. Чорт, мені ще через Віку хвилюватися бракувало.

— Ти не можеш подзвонити котрійсь із її подруг? З ким вона дружить?

— З Орлицями, — всміхаюся я. — Це така молодша версія «Спайс Ґьорлз». Але в мене немає номера жодної з них.

— Мусиш узяти. Щойно сестра повернеться, запиши собі в телефон. У моєї мами були номери всіх моїх подруг, і щойно я запізнювалася, вона починала дзвонити по них. Дуже ефективно. А наразі не хвилюйся завчасу, сестра, напевно, скоро прийде.

— А твоя мама не переживатиме? Що тебе досі немає?

— Ні, точно ні. Мама… вже більше не переживає.

— Ну, гаразд, не хвилюватимусь завчасу, — обіцяю я й дзвоню мамі. На щастя, безлімітний тариф, це було єдине, щодо чого я категорично вперся, коли мама вперше поїхала до Кемпена, а я не міг їй подзвонити, бо в мене закінчилися хвилини. Я ніколи не дзвоню просто так, та коли є потреба, то завжди можу.

— Тобто не повертаєшся ані сьогодні, ані завтра? — я розлючений. — Аж у суботу? Але чому?

Вона пояснює, що для пана Ганса немає доглядальниці, що буде заміна, але аж у суботу, і вона нічого не може з цим зробити. Сьогодні вівторок, це лише кілька днів. Ще вона каже повідкривати конверти із квитанціями й подивитися, чи чогось не потрібно заплатити негайно, гроші в комоді. Вона навіть не питається, як я даю раду, їй лише цікаво, що там у Віки — як завжди. Я чесно відповідаю, що вона ще не повернулася, а мама мені, щоб я краще глядів сестру.

Після цієї розмови я почуваюся мов побитий. Не знаю, у чому справа, але в мене відчуття, що мама говорить зі мною десь так, як могла б говорити, скажімо, з кимсь, хто ремонтує їй кухню. Сухо, конкретно, без емоцій.

— Агов, — озивається Опта. — Не переймайся. Якщо вона не може повернутися, то й не може, нічого не вдієш. Краще зайнятися справами, на які маєш вплив.

Я беру стосик пошти, розкладаю на рахунки й рекламу, рекламу одразу викидаю. Відкриваю важливі конверти. Якась пропозиція кредиту з банку. Рахунок за газ, потрібно заплатити тридцять злотих, до завтра. Нормально. Електрика. Я читаю листа й завмираю.

Сім тисяч? Вони вимагають таку суму? Але як? Це, мабуть, якась помилка, адже ми сплачуємо всі рахунки.

— Що сталося? — питає Опта.

Я показую їй листа, бо через хвилювання нічого не можу сказати.

— Це якась помилка, ти що. У них там хаос, не переживай. Усе з’ясується.

Можливо. Але мама завжди каже, що бюрократів не переможеш.

Заходить Віка, і побачивши гостю, широко розплющує очі.

— Ти чому телефон не береш?! — кричу на неї. Не знаю, чи мене більше Віка розсердила, чи цей рахунок за електроенергію. — Ти давно мала бути вдома!

— Дай мені спокій. Телефон сів, це якась гівняна зарядка чи акумулятор, вранці він був повністю заряджений.

— Бо ти на ньому постійно граєш!

— Так, особливо на уроках. Феліксе, розслабся. Де мама? Ще немає?

— Немає й не буде до суботи.

— Чудово. Просто супер. Цікаво, хто піде зі мною купити підручники, яких не вистачає. У мене досі немає англійської і вправ для природознавства.

— Якщо хочеш, я піду.

— Аякже. Адже тобі потрібно йти до бабусі!

— Значить, не піду. Припини, не в тебе однієї проблеми! Ти не пуп землі, хоч дехто так вважає!

— Є щось їсти? — Віка змінює тему.

— Ти не обідала в школі?

— Ні.

— Чому?

— Бо ми забули заплатити й мені вже не хотіли дати в кредит. Платиться до кінця попереднього місяця, а сьогодні вже шосте!

— То чому ти не сказала? Чому не взяла гроші з шухляди й просто не заплатила за обіди?

— Припини на мене кричати! Щоб ти знав, я не взяла гроші, бо там остання сотка! А тебе не було, коли я йшла! Так що відмахайся від мене, бо це ти опікуєшся мною й маєш пам’ятати, щоб заплатити за обіди, а не я!

Затуляю обличчя долонями. Я ситий цим усім по кінчики вух. На мить навіть забуваю, що Опта сидить, мовчить і дивиться на все це. Мушу охолонути. Врешті піднімаю голову, і тут вона каже:

— Не сваріться. Є речі важливі й менш важливі. Феліксе, ти зараз поїдеш до лікарні, а я лишуся тут із твоєю сестрою. Перейматися будемо пізніше. Я ніколи не хвилююся завчасу, бо деякі питання самі вирішуються по ходу, шкода нервів. Натомість я намагаюся зробити те, що здатна зробити зараз. Ви не проти, якщо я скористаюся вашим туалетом?

Опта йде до туалету, а Віка витріщається на мене.

— Хто це взагалі така?

— Це Опта. Моя шкільна подруга. Вона пообіцяла посидіти з тобою трохи, я хочу поїхати до лікарні провідати бабусю.

— Отак просто пообіцяла? Адже… Ви давно знайомі?

— Ні… Тиждень.

— Тиждень?

Я ж не скажу їй, що один день.

— Окрім того, зі мною ніхто не мусить сидіти. Я вже доросла.

— Знаю-знаю, але хіба так не приємніше?

Я ж не зізнаюся, що коли Опта запропонувала посидіти з Вікою, я не сказав їй, що моя сестра часто лишається сама, бо… бо просто хотів, щоб вона прийшла. Хотів побути з нею хоч трохи.

— Будь ласка, поводься з нею чемно…

— А ти що, закохався в неї? І що це взагалі за ім’я — Опта?

— Віко!

Мені хочеться прибити її. А якщо вона щось таке ляпне при Опті, то я справді не витримаю і їй випишу.

Опта повертається й виганяє мене до лікарні.

— Купи бабусі якийсь журнальчик почитати. Коли я лежала малою в лікарні, то найбільше раділа, коли хтось приносив мені книжку або кольоровий журнал. Бо там страшенно нудно.