Зелені мартенси

Опта

— Є хтось удома? — питаюся, переступивши поріг. Дурне питання, хтось має бути, якщо відчинено. Але раді мене бачити лише коти. На щастя, мої коти мене люблять. Болек і Льолек, я назвала їх так на честь улюбленого в дитинстві мультсеріалу. Старшому, Болекові, уже чотири роки, це чорний поважний кіт, який ніколи не встає без потреби. На всіх і все він дивиться примружившись, наче говорить: «Не відволікайте мене через дрібниці, я зараз зайнятий, я роздумую». Зазвичай він сидить на канапі, а якщо його не пускають туди — на кріслі. Він любить, коли м’яко. Льолек, дворічний кіт молочного кольору, — повна протилежність Болека. Його улюблений спостережний пункт — висока полиця над входом до кухні. Колись ми тримали на ній різні вази та якісь фігурки, але щойно в нас з’явився Льолек, усе це швидко перетворилося на порцелянові друзки.

Льолек бачить, що я прийшла, і тут-таки зістрибує на стіл, скидає цукорницю й прибігає до мене, як пес, а я перевертаю його на спину й гладжу біле хутро. Він це обожнює. Найбільше мені шкода, що мама не встигла з ним познайомитися.

— Клятий котяра, — каже Марта.

— Привіт, Марто! — гукаю я до неї. — Привіт, тато.

Марта намагається зібрати цукор.

— Не можна такого дикуна у квартирі тримати. Цю полицю потрібно зняти, Адасю, тоді він не матиме звідки стрибати.

Оце вигадала! З мого досвіду знаю, що тато зараз посміхнеться, скаже: «Так-так, Мартусю, звісно». Ця жінка погано на нього впливає. Хоч би вона швидше його розлюбила.

— Може, краще стіл пересунути, — пропоную я. — Поміняти місцями із кріслом. Тоді він стрибатиме на крісло.

— Ще не вистачало, щоб він мені на голову стрибав! — обурюється Марта.

У неї ні на йоту нема почуття гумору. Що татові в ній подобається? Волосся? А може, вона має якісь хороші риси, про які я не знаю. Мабуть, що так.

Тато мовчить. Він дивиться лише на Марту, наче думає, що б сказати, аби вона була задоволена.

— Винеси сміття, — каже він урешті мені.

Так-так, казка про Попелюшку — із життя. І справді: жила-була дівчинка, яка одного дня зовсім несподівано втратила маму. А потім у житті її тата почали з’являтися інші жінки. Які Попелюшку недолюблювали.

Йду до смітника. Навіс із контейнерами стоїть біля останнього під’їзду, тому, коли живеш у першому, як ми, треба пройти добрячий шматок дороги. Насправді, мені навіть подобається, але дехто жаліється, зокрема літні сусіди. Я саме помічаю одну з них, яка з упертим виразом лиця несе повнісінький пакет. Підбігаю.

— Давайте я допоможу, — пропоную.

— Не треба, — бурчить вона у відповідь, а я лишаюся із роззявленим ротом.

Іноді з людьми буває важко, це точно. Мама вважала, що я наївна, бо думаю, наче всі вони хороші й потребують допомоги. Що я надто велика ідеалістка в наші дні. Я не вживаю слів «хороший» чи «поганий». Бо мені здається, що кожна людина є мішанкою обох цих елементів, немає навіть сенсу замислюватися, який із них переважає. Як на мене, люди поділяються на легких і важких.

Наприклад, Марта — важка. І мені важко її полюбити. Але я вірю, що вона має хороші риси, про які я не знаю, адже тато закохався в неї. Може, йому вона показує інше своє обличчя… Натомість цей хлопець, Фелікс, — із легких. Він мені одразу сподобався. Цікаво, з якого він класу — точно, не з першого,[1] бо я б побачила його на нашій святковій лінійці.

Коли я повертаюся, тато з Мартою сидять за столом і п’ють вино.

— Як справи на роботі, тату? — питаюся.

Тато працює в рекламному агентстві. Розробляє рекламні кампанії відомих брендів. І саме на роботі він спочатку познайомився з Беатою, через рік після маминої смерті, потім з Анжелікою, а тепер — із Мартою. Кожна удвічі чи тричі молодша за нього. І всі хотіли б увійти до світу шоу-бізнесу, стати моделями чи акторками. Марта прийшла на кастинг для реклами шампуню. Волосся в неї й справді бомбезне, натуральний блонд, і таке гладке й блискуче, що мені й мріяти про таке годі.

— Нормально, — каже тато. — Їстимеш щось?

— Їй не варто стільки їсти, — встрягає Марта.

Однією з рис важких людей може бути звертання до тебе в третій особі.

— Їстиму, — відповідаю я з усмішкою. — Я не планую стати моделлю, — пояснюю спокійно. — 3 моєю фігурою й природною схильністю до повноти це було б складно. Я ніколи не виглядатиму, як ти. І я страшенно голодна.

Я кашляю. Треба запшикатись.

— У неї випадково немає алергії на котів? Адасю, тобі потрібно обстежити її.

Погано. Звичайно ж, у мене алергія на котів, бо в хаті я задихаюся сильніше, ніж на вулиці. Але що з того? Я не віддам Болека і Льолека!

Болека мені мама подарувала на день народження, за рік перед смертю. Вона загинула в автокатастрофі, їхала провідати мене в літньому таборі, і якийсь зустрічний водій різко вилетів на її смугу. Він теж загинув, їдучи на великій швидкості. У його крові було скількись-там проміле. Мені важко спокійно думати про це, але я знаю одне: мама не страждала. Лікарі швидкої сказали татові, що вона загинула миттєво. Це не надто втішає, але, може, так краще, ніж якби вона, наприклад, захворіла на рак і мучилася б місяцями.

Найсумніше мені через те, що я не мала змоги попрощатися з нею. З іншого боку, завдяки цьому мені здається, що вона постійно поруч. Я часто розмовляю з нею, коли ніхто не чує. А іноді в мене навіть виникає враження, що якась її частина лишилася в котячому обличчі Болека. Бо мама теж була таким філософом, як цей кіт. Спокійна, завжди лагідна, терпляче слухала, що їй кажуть, навіть коли я молола якісь дурниці.

Я не маю претензій до тата, що вже через рік він познайомився з дівчиною, я розумію, що йому було самотньо. Але, з іншого боку, ці дівчата так відрізняються від мами, що я аж замислююсь іноді, чи він узагалі любив її, настільки вони відмінні. Я намагаюся про це не думати, і дивитися на ситуацію позитивно. Може, тато все ж щасливіший, що в нього хтось є? Окрім того, є один плюс: якби не Беата, його перша дівчина після мами, у нас не було б Льолека. Бо Льолека я знайшла. Хтось кинув мале кошеня в нас біля смітника. Він був шалено нещасний, голодний і зневоднений. Сидів і чекав, доки його пожаліють. А я вийшла зі сміттям і повернулася з котом. І тоді Беата заступилася за мене з Льолеком. Може, вона хотіла піддобритися, а може, просто любила котів — важко сказати, бо я не встигла добре з нею познайомитися, вона дуже швидко зникла з нашого життя. Зате Льолек лишився. Тато його полюбив, навіть більше за Болека, і спочатку його веселило, що той так скаче по меблях.

На жаль, нові дівчата не поділяли нашого захвату, і тато зараз поводиться, наче Льолека не любить. Бідний тато, він ніколи не вмів відстоювати власні переконання. Він просто дуже боїться, що хтось перестане його сприймати. І мова тут не лише про кота.

Беата, наприклад, терпіти не могла телебачення, тож тато припинив дивитися футбол, хоч колись це обожнював. Телевізор він умикав тихцем, коли її не було, і занепокоєно дивився на годинник: він вимикав телевізор за п’ять хвилин до її приходу, навіть посеред матчу. Натомість Анжеліка любила вечірки, які тато ненавидів, але ходив з нею, щоб мати святий спокій, і страждав. А от, Марта — вегетаріанка, і тато при ній не їсть м’яса. Але коли її немає вдома, він їсть, і це дуже дивно. Мені шкода тата, бо він так сильно хоче, щоб якась із жінок його покохала.