Коли я повертаюся додому, Марти знову немає. Останнім часом її частіше не буває вдома, ніж навпаки. Зате є тато, а це досить дивно. І вигляд у нього невеселий.
— Як справи, татку? — питаюся.
— Нічого. На роботі…
— Щось не так? — намагаюся розговорити його, бо він лише зітхає, і я бачу, що слова застрягають йому в горлі.
— Бо… буде скорочення.
— Скорочення?
Я не знаю, що це означає.
— Тобі вкоротять зарплату чи голову? — намагаюся пожартувати, щоб вирвати його якось із цієї сумної летаргії.
— Ну, скорочення штатів.
— Штатів? — повторюю, як папуга. Я із цього сленгу нічого не розумію. Якщо в тій фірмі й мали б щось скоротити, то кількість годин, проведених на роботі.
— Опто… Скорочення штатів означає, що скасовуватимуть деякі посади. Словом, імовірно, я втрачу роботу.
— Наскільки імовірно?
— Дуже ймовірно. Тобто, точно.
Якийсь час він мовчить. Я запитально дивлюся на нього, бо бачу, що його гнітить ще якась новина.
— Насправді мене вже звільнили, — зізнається він нарешті.
— От чорт…
— Так отож. Щоправда, я отримав тримісячну виплату, тобто три місяці мені платитимуть зарплату, але… Розумієш, у моєму віці складно знайти роботу…
— А що не так із твоїм віком?
— Я старий.
— Ти? Старий? Але ж тобі щойно сорок!
— Сорок шість. У цій галузі я вже динозавр.
— Припини!
— А найгірше те, що я тепер не знаю… У мене був певний план…
— План?
— Доню… Я знаю, що ти була дуже прив’язана до мами. Я теж дуже кохав твою маму. Але час минає… І тепер я і Марта…
Завмираю. Застигаю, наче Лотова жінка. Кам’янію.
— Не знаю, що ти про це думаєш… Але гадав, що, може, нам варто побратися. Бо знаєш, вона теж у такому віці, що потребує стабілізації, може, дитини…
— Ти хочеш ще одну дитину?
— Ти сама сказала, що я ще не такий старий.
Відчуваю сльози під повіками. Мені так його шкода.
— Але про це зарано думати. Мені йшлося про шлюб. Розумієш, ми добре ладнаємо, ви теж ніби…
«Ніби. Чудово сказано», — думаю. І кашляю, мабуть, через нерви. Дістаю інгалятор і пшикаю. Мені завжди гіршає, коли я нервую.
— Я вже не хочу так із квітки на квітку, — продовжує тато. — Я вже теж хотів би мати щось надійне.
— Угу.
І що мені робити? Тепер уже повний капець. Мушу йому сказати, зараз або ніколи.
— Розумієш, спочатку я думав, що втрата роботи, це не найкраща ситуація для пропозиції руки й серця. І не йдеться про те, що в мене немає грошей на обручку або шлюб, бо є, я вже навіть купив цю обручку, тільки якось воно… Але чекай: що ти взагалі про це думаєш, щоб я з Мартою?..
«Ох, тату, ти саме вчасно питаєш», — думаю, але прикушую язика.
— Я… Ну, знаєш. Я б просто хотіла, щоб ти був щасливий.
Він сяє, мов дитина.
— Ти ж знаєш, що я дуже тебе люблю, понад усе, правда?
— Знаю, тато.
— То порадь, що мені робити?
— Я б, мабуть, почекала.
— Ну, так, — зітхає він сумно. Господи, так сумно.
— Але якщо ти відчуваєш, що повинен їй освідчитись, то зроби це. Принаймні не буде проблеми взяти відпустку на медовий місяць.
— Та ні, ми не поїдемо ні в який медовий місяць, адже в нас є ти!
— Поїдете-поїдете. Я можу тиждень у бабусі побути. Без проблем.
Не те, щоб я любила бабусине товариство, але пережила б. Тато такий щасливий, що якусь мить я думаю, може, мені лише здалося, що я бачила те, що бачила.
Інтуїція підказує, що добром це не скінчиться, та, із другого боку, я не можу порадити йому не робити цього. І нічого я йому не скажу. Нема ради. Я вже вирішила. Заберу цю таємницю із собою в могилу.
— То я сьогодні… Встигну все приготувати, Марта має якісь справи й повернеться аж увечері.
Якісь справи. Аякже.
Марта повертається увечері. Тато застелив стіл чистою скатертиною, прикрасив свічками, побіг униз до квітникарки й купив сім червоних троянд, зараз вони сховані в шафі, а він чекає, схвильований, як хлопчик.
Я тремчу від страху. Може, треба було порадити йому цього не робити. Але тоді я б стала його ворогом… а я не хочу. Буде, як буде, але я б хотіла, щоб уже було. А найгірше, що моя життєва філософія, яку я встигла вже трохи виробити, у цьому випадку не діє. У мене не виходить дивитися в майбутнє з надією, ані сподіватися, що все буде гаразд. Навіть мені важко так думати. У голову приходить лише те, що як би не склалося, зрештою, усе якось вийде на краще. Якщо вона прийме його освідчення, це означатиме, що з тим чоловіком, з яким я її бачила, вона все ж не має нічого спільного. Якщо ні — завжди краще дізнатися раніше, ніж пізніше. Якщо вона його не кохає, тато буде вільний і знайде собі когось, адже в нього завжди був до цього талант. І, може, той хтось насправді його полюбить.
Марта відчиняє двері. Тато одразу підбігає до неї й схвильовано говорить:
— У мене для тебе сюрприз. Я хочу тобі дещо сказати.
— Я теж хочу тобі дещо сказати, — відповідає Марта. У неї втомлений, глухий голос. Однак це не стримує мого тата. Я зникаю до кімнати, адже вони мають бути самі, але тато гукає мене:
— Опто! Йди до нас, я б хотів, щоб ти була при цьому.
І я розумію, що він не може дочекатися сказати їй. Що вже не витримує.
— Почекай секунду, — просить. І дістає із шафи троянди.
А в неї міна… Ну, щастя на її лиці точно не видно. Скоріше подив. І ще щось. Вона схожа на тварину, загнану в пастку.
— Це тобі, люба, — татів голос легко тремтить.
А я сиджу поруч, як дурепа, хоча б моя воля — вийшла й не дивилася на все це. Марта сідає й роззирається, наче в пошуках допомоги. Я це бачу, бо я уважний спостерігач, але тато не помічає, він засліплений. Він закоханий.
— У мене для тебе дві новини, хороша й погана.
— Так? — невпевнено озивається Марта. Вона вже нічого не може вдіяти, мусить грати в гру, у яку, я це чітко бачу, вона грати не хоче.
— Спочатку хороша чи погана? — питає батько.
— Погана.
— Мене звільнили.
— Але як це? — тепер вона дійсно здивована. Такого вона не очікувала. — А хороша новина? Ти знайшов нову роботу?
— Знайду. Обов’язково. Ні, це інше… — тато дістає з кишені коробочку. У ній, певно, обручка. — Марто… Не знаю, може потрібно стати навколішки? Що ти думаєш про те, щоб… ну… чи ти вийдеш за мене?
Западає тиша. Навіть вітер за вікном наче вщух, я сиджу непорушно, не проронивши й звука, і вони так сидять, у цій тиші, що тягнеться, як туалетний папір. Врешті Марта відкашлюється, наче їй щось раптово потрапило до горла.
— Я трохи… не очікувала.
Це точно не та відповідь, якої сподівається тато, бо раптом він буряковіє. І нічого не каже, тільки дивиться на цю обручку у відкритій коробочці.
— Мені теж потрібно сказати тобі дещо. Але… Чи вона мусить бути присутня? — Марта вказує на мене.
— Опто… — благально шепоче тато. — Йди до себе.
І я йду. Та це не означає, що я не збираюся підслуховувати. Зрештою, мене це теж стосується. На щастя, кухня з їдальнею — відкриті приміщення, ніхто не може мені сказати зачинити двері. Свої я залишаю прочиненими й сідаю коло самого одвірка.
— Я… декого зустріла, — каже Марта. — Власне, це я хотіла тобі сказати. Мені шкода, що воно так… не склалося.
Наступного дня Марта пакується й виїздить. У неї не так багато речей, вона ще не встигла остаточно пустити тут коріння, більшість речей лежить у її батьків. Тато сидить на стільці й спостерігає, як Марта скидає до великого сміттєвого пакета свій одяг, косметику й книжки. Вона не дивиться ані на нього, ані на мене. Потім замовляє таксі, віддає йому ключі й просто їде. Як хтось, хто виселяється з готельного номера. А тато сидить, затуливши обличчя руками. Він у розпачі.
— Тату… — я намагаюся втішити його. — Мабуть, краще, що це сталося зараз, ніж якби ви встигли одружитися?
— Може, якби ми одружилися, цього б не сталося? Мій бідний, наївний тато.
— Ти сам казав, що не буває нічого вічного, і треба радіти, коли воно є, але й уміти відпустити, якщо це потрібно. Ти сам казав, що втрати — це частина життя.
Так він казав, коли загинула мама.
— Так… Але чому я постійно все втрачаю?
Чорт, я не дуже знаю, як відповісти на це питання.
— Це, мабуть, такий поганий період, але потім попустить. Бо завжди колись стає краще. Неможливо, щоб постійно було однаково зле. Не переживай, тату. Я відчуваю, що скоро станеться щось хороше.
Насправді я зовсім цього не відчуваю, але іноді достатньо повірити.
— Заграти тобі? — питаюся, а тато всміхається. Це єдина людина на світі, яка любить мою гру на гітарі.