Зелені мартенси

Фелікс

Я боюся завтрашнього концерту, тому відверто тішуся, що сьогодні нам дозволили пограти тут довше. І я, і Опта дуже стараємось. Ми вже по кілька разів програли всі пісні, куплет за куплетом, тож я оголошую перерву, щоб з’їсти булочку. По дорозі я зайшов до улюбленої пекарні й купив дві. З посилкою. Я знаю, що Опта зрадіє, ця дівчина справді любить їсти. Дивлюся на телефон і бачу, що дзвонила бабуся. Чорт, хоч би нічого не сталося. Я швидко передзвонюю.

— Чи Вікторія не повинна бути вдома? — питає бабуся. — Уже стемніло.

— Її немає? Патли повисмикую засранці. Але не хвилюйся, Бабі, мабуть, засиділася в котроїсь Орлиці. Чекай, зараз подзвоню.

У мене ж є їхні номери завдяки Опті. Дзвоню до однієї й холону, бо та каже, що, авжеж, вони були з Вікою в Морському оці, але попрощалися понад півтори години тому. Півтори години, а вона досі не дійшла додому! А тоді помічаю емемес. Це фото якогось будинку. З підписом «Рятуй».

Я, напевно, побілів як стіна, бо Опта одразу підбігає, і я показую їй фото.

— Господи! — вигукує вона. — Ходімо. Я знаю, де це знаходиться, це музична крамниця, я там гітару купила. Це на Вікторській.

У мене тремтять руки, коли я замикаю музичний клас, усі речі лишаємо всередині.

— А якщо це той педофіл? А якщо з нею щось сталося? — я починаю плакати.

— Припини, — тверезо каже Опта й вихоплює в мене ключі. — Дзвони в поліцію! — кричить і сама починає поратися коло замка, бо мене руки не слухаються.

Який там номер? 112?

Я дзвоню й дуже плутано пояснюю. А тоді біжимо на Вікторську.

— Перевір, чи вона більше не озивалася.

— Є пропущений дзвінок, але годину тому.

— Дзвони до неї.

— Вона не бере. Господи, якщо з нею щось трапилося, я покінчу із собою. Ні, мати мене прикінчить!

— Заспокойся, ходімо скоріше, зараз приїде поліція, ми обов’язково її знайдемо, вона, напевно, десь там. Не хвилюйся, усе буде добре, — втішає вона мене, але це нічого не дає, я в розпачі, у мене перед очима моя молодша сестра, зґвалтована, мертва, лежить десь ізв’язана, і я не можу позбутися цієї картини. Концерт мене лякав! Сміх та й годі. Це я не знав, що означає справді боятися!

На Вікторській бачу поліцейську машину, серце калатає в грудях так, що, здається, вискочить і розлетиться та тисячі шматочків.

— Це ви викликали? — питає поліцейський, коли я підходжу до машини.

— Так, — кажу, — моя сестра…

— Я вже відправив людей у будинок. Ви підете зі мною, запитаємо в магазині. Щоправда, це все не зовсім відповідає процедурі, бо не було офіційної заяви, але в цій ситуації… Ви знаєте, що коїться в місті.

Киваю. Я волію про це не думати. Заходимо, а радше вбігаємо до музичної крамниці. І бачу її, свою сестру. Вона сидить навпочіпки біля піаніно й погойдується. Підбігаю до неї, а до мене продавець.

— Ох, я такий радий, ви її знаєте? Бо вона практично не відповідає. Каже лише подзвонити братові, але я не маю номера, схоже, вона загубила телефон. Мені здається, у неї шок, я вже збирався телефонувати до поліції, бо не знав, що робити.

— Поліція вже тут, — кажу. — Віко, Боже мій! — я припадаю до неї й обіймаю міцно-міцно. Я справді не знаю, що б робив, якби з нею щось трапилося.

— Де ваші батьки? — суворо питає поліцейський. — І що взагалі сталося?

— Дайте їй спокій, — прошу. — Ви ж бачите, що вона не при тямі. Батьки вдома… А точніше, бабуся.

— Бабуся повинна приїхати сюди.

— Але бабуся після операції.

— Немає вибору. Ми повинні поїхати до відділку.

Я дивлюся на Опту, мовби очікую від неї допомоги, вона кладе руку мені на плече.

— Не хвилюйся, Феліксе. Чи бабуся взагалі встає?

— Так, але сама нікуди не ходить.

— Я поїду по неї. Я отримала сьогодні кишенькові, у мене є на таксі. Я привезу її сюди, гаразд?

— Гаразд. Я подзвоню й попереджу її.

— Ок. То я побігла.

І мчить, дорогою кудись дзвонить, певно, викликає таксі. Починає бігти, мабуть, замовляє одразу на Сметани, адже на таксі теж потрібно зачекати.

Я сиджу, обійнявши Віку, поліцейський стоїть і дивиться, а продавець теж дивиться, але на годинник, мабуть, хоче зачинити крамницю. І раптом поліцейський отримує повідомлення.

— Ми його взяли, — усміхається він.

Через чверть години до крамниці з войовничою міною заходить Бабі, Опта поруч міцно підтримує її.

— Слухаю вас, — звертається вона до поліцейського. — Наскільки я розумію, тут моя онука, жива й здорова, і ми кудись повинні їхати, так?

— Потрібні свідчення. Її свідчення. Із нею має бути опікун.

— Я опікун. Поїхали вже, дитина мусить врешті колись лягти спати.