Зелені мартенси

Фелікс

Чорт забирай! Прокидаюся серед ночі й одразу розумію, відбувається щось недобре. Шкурою відчуваю. Прислухаюся в темряві. Так, здається, з бабусиної кімнати долинають якісь звуки. Плач? Підхоплююся й мчу нагору. Бабуся стогне.

— Бабусю, що з тобою?

— Болить, — зойкає бабуся. — Синку, синку!

— Що тобі болить?

Вона показує на живіт.

— Зараз я викличу швидку, усе буде гаразд, не хвилюйся!

Але насправді я не знаю, чи її заспокоювати, чи дійсно відразу викликати швидку.

— Не треба швидкої, ні, зараз минеться, — відважно каже Бабі, але я її не слухаю й збігаю донизу. Який там номер? Господи. Швидку шукаю в Інтернеті. Виявляється, викликати її не так просто. «А де саме болить?» «Який біль?» «Не знаю, — відповідаю, мене це реально бісить. — Бабусі дуже погано, вона ледве говорить».

Вони таки обіцяють приїхати. Чекаю — і це очікування страшенно тягнеться. Раптом чую лопотіння босих ніг по підлозі. Віка прокинулася.

— Бабусі погано. Я викликав швидку, — кажу.

Віка широко розплющує очі, вона в шоці.

— Ти був у неї нагорі? — питається.

Ні, звичайно, я телепат і здогадався, що бабуся захворіла.

— Так. У неї живіт болить. Дуже сильно.

— Ой. І що тепер? Що ми робитимемо? — Віка починає плакати. Раптом вона перестає бути бунтівною Орлицею й знову стає просто наляканою дитиною.

— Не турбуйся, зараз приїде лікар і потурбується про неї.

Чекаємо.

— Може, піднімешся нагору, а я тут почекаю на них? — пропоную.

Вона боїться.

— Мені страшно, — шепоче. — Я не хочу лишатися з бабусею сама. А раптом щось станеться?

— Гаразд. То я піду до неї на хвилинку, а ти чекай тут біля домофону, добре?

Вона киває. А я… я теж боюся. Але йду.

Ще на східцях відчуваю якийсь сморід, чорт, бабусю, здається, знудило. На щастя, вона змогла перехилитися й не обблювала себе й постіль, а лише підлогу коло ліжка. Я шукаю поглядом якусь ганчірку, але де я її візьму? Іду до ванної, виймаю із прання старий рушник, беру тазик з водою. І другий рушник, сухий. І туалетний папір. Бідна бабуся. Чую, як дзвонять у двері, мабуть, це санітари. Я встигаю прибрати, перш ніж вони піднімаються. Виходжу, щоб вони могли оглянути бабусю.

— Ми забираємо її, — каже незабаром один із них.

— Що з нею? — цікавлюся з острахом. Віка теж піднялася, приклеїлася ззаду до моєї спини й перелякано тремтить.

— Ще не відомо. Є хтось із дорослих?

— Ну, бабуся доросла.

— Ви мешкаєте самі з бабусею?

— Ні, мама є, але її немає, тобто вона поїхала на кілька днів.

Він суворо дивиться на мене.

— Мама вранці повернеться, ми вже їй повідомили, — брешу.

— Бо в цій ситуації… Не знаю, чи ви можете лишитися самі. А є хтось із родичів?

— Я можу подзвонити татові, якщо треба.

Це неправда. Зрозуміло, що я не дзвонитиму батькові.

— Не якщо треба, а обов’язково. Бабуся точно не повернеться швидше, ніж через кілька днів… Є підозра на… — він не договорює, а я нервово ковтаю слину. Мабуть, це помітно, бо він поплескує мене по плечу. — Нема чого хвилюватися заздалегідь, ми вчасно встигли. Дізнайтеся вранці в лікарні на Волоській, що далі.

— Добре… Але якби щось сталося, ви подзвоните мені? — знову глитаю. Пишу на аркушику номер телефону.

— І мамин номер, будь ласка, — каже він.

А мені хочеться, аби вони врешті зайнялися бабусею, яка весь час стогне, і припинили нас допитувати.

Ми з Вікою лишаємося самі.

— Ти справді дзвонив мамі?

— Ні, зараз глупа ніч. Мама встає на світанку до цього хворого чоловіка. Вранці їй подзвонимо.

— Вона два дні вже не дзвонила взагалі! Чому?

— Поняття не маю. Мабуть, дуже зайнята. Лягай уже спати.

— Подзвони їй, — просить Віка.

— Подзвоню, звісно, — піддаюся я. Насправді мені теж потрібна підтримка.

Дзвоню. Але ніхто не відповідає. Наскільки я знаю маму, її телефон лежить десь у сумочці. Навряд вона почує його уві сні.

— Подзвониш татові?

— Ні.

— Тоді я йому подзвоню! — Віка починає плакати.

— Але навіщо? Четверта ранку, Віко. Лягай.

— А тепер точно не засну.

Мені хочеться спати, я змучений. Але я її розумію.

І не залишу так.

— Заварю тобі чаю, — зітхаю я.

— Пішли на балкон? Посидіти.

Ми мешкаємо в старому одноповерховому будиночку. У бабусиній кімнаті є невеликий балкончик.

Ніч прохолодна.

— Візьмемо пледи. Будь ласка.

— Ок. Тільки чаю зроблю.

Я ставлю на балконі пару стільців. Віка приносить пледи. Ми сидимо й п’ємо чай, дивлячись на темне подвір’я.

— Гадаєш, вона помре?

— Та ні, ну що ти! — гарячково заперечую я, бо що сказати молодшій сестрі? Що як не зараз, то колись? — Може, у неї апендицит абощо. Не хвилюйся, головне, що вона в надійних руках.

— Чому ти сказав, що мама вранці повернеться?

— Бо… Не знаю. Але я подумав, якщо сказати, що вона далеко, то нас одразу відправлять до дитбудинку чи чогось такого. Бо, розумієш, ми нібито замалі, щоб мешкати самим. Але ж мама повернеться, щойно дізнається. Це точно. А вранці… якщо хочеш, подзвониш татові.

Хоч би його мобільний ще був дійсний. Ми майже рік не спілкувалися. Востаннє він дзвонив на Вічин день народження.

Ночі вже справді холодні, зараз початок жовтня. Повірити не можу, що літо було страшенно спекотне, і всі мріяли про такі ночі. Віка щільніше загортається в плед. Небо надивовижу густо всіяне зірками. Я дивлюся на золоті крапочки й думаю, чи я б щось відчув, якби бабуся померла. Десь я читав, що люди часто відчувають, коли близьким загрожує щось погане. Тому я не дуже хвилююся.

Віка врешті засинає під пледом, тож я сиджу й ще із чверть години це все обмірковую, а тоді піднімаю її обережно й тягну до ліжка. Моя сестра спить міцно, коли вже засне — її ніщо не розбудить, навіть, якщо її підняти. Я завжди жартую, що хтось міг би вкрасти її уві сні.

Мене будить дзвінок. Мама. На щастя, бо перша думка була, що це з лікарні. А з лікарні з хорошими новинами не дзвонять.

— Що сталося? Чому ти дзвонив серед ночі?

Я розповідаю про бабусю й лікарню.

— Господи. Як вона?

— Не знаю, мамо, ти повинна подзвонити їм.

Вона дуже розгублена, я й не дивуюся.

— Знайди мені в Інтернеті номер.

Другою рукою я набираю на комп’ютері, що не вимикається ні вдень, ні вночі, назву лікарні й диктую їй номер.

— Ти вже знайшов?

— Ну, так. Зрештою, у тебе в хаті живе справжній звір Інтернету. Intemetus domesticus.

— Припини, — перебиває мама.

Це несправедливо, вона не мала б мене сварити. Вона повинна бути тут.

— Коли ти повертаєшся?

— Не знаю, — каже. — Зараз зателефоную до лікарні й передзвоню тобі, гаразд?

— Окі.

Моє сподівання, що дізнавшись про бабусю, мама одразу сяде в Кемпені на перший потяг до Крефельда, а там пересяде на автобус і приїде, виявилося абсолютно нереальним. Я чекаю на дзвінок, застигнувши, як воскова фігура Мадам Тюссо. Хапаю слухавку.

— Її вночі прооперували. На щастя. Все пройшло добре. Це був перитоніт. Бабусі доведеться побути якийсь час у лікарні. Тобі потрібно привезти їй речі, піжаму, зубну щітку, пасту, всяке таке.

— Мені? Але ж ти повернешся?

Відчуваю, що от-от розплачуся.

— Розумієш, це не так просто, я ж не можу отак кинути пана Ганса. Мені спочатку потрібно переговорити з відповідними особами… Вони мусять знайти йому доглядальницю на заміну. Це стара хвора людина.

Я не витримую.

— Бабуся теж стара хвора людина! Тобі важливіше піклуватися про якогось діда, ніж про власну матір!

— Феліксе, припини. Мушу закінчувати, у мене мало хвилин. Я куплю новий пакет і передзвоню, добре?

— Чекай! — у моєму голосі, певно, чути відчай, бо мама не кладе слухавку. — Мені не йти до школи?

— Чому ж ні?

— А лікарня?

— А, лікарня. Візьми речі, розбуди Віку й одразу їдь, прийдеш на другий урок, якщо затримаєшся. Не можна занехаювати навчання, Феліксе.

«А тобі не можна занехаювати нас», — думаю, але нічого не кажу.

— Ну, то тримайся, — додає вона насамкінець і роз’єднується.

Шоста. Зазвичай уранці я страждаю на те, що називаю синдромом поганого ранку. Симптоми: очі затуманені, трохи закислі, напівсліпі, рот постійно роззявлений і позіхає, відсутня координація руху кінцівок, неможливість зосередитись. Минається після першого уроку, хіба що перші два — математика, тоді проходить після другого або тримається до кінця дня. Зараз, на диво, я не помічаю в себе жодного симптому.

Стаю під душ, чищу зуби, із прикрістю з’ясовую, що паста закінчується: Віка вже встигла надрізати край, щітку треба вставити в отвір і вимазувати, доки в тюбику зовсім нічого не лишиться. Чого-чого, а економити мама нас навчила. Швидко вдягаюся. На щастя, мені не доводиться довго гадати, що вбрати. Натягаю джинси, до них одну з безсмертних чорних футболок. Футболка пожмакана, тож я розтягую її на всі боки, щоб трохи розгладити. Не знаю, чи мене взагалі пустять до тієї лікарні.

Чверть по шостій. Забиваю до Вікіпедії «перитоніт».

Перитоніт (лат. peritonitis) — запальний процес у черевній порожнині, спричинений найчастіше бактеріальною інфекцією (унаслідок перфорації органів травлення й розповсюдження бактерійної флори), хоч іноді запалення можуть викликати хімічні фактори (наприклад, кров, жовч, сеча, шлунковий чи підшлунковий сік). Може виникати як післяопераційне ускладнення при видаленні апендициту, оперативному лікуванні виразки шлунку чи дванадцятипалої кишки тощо. Перитоніт дуже небезпечний і завжди вимагає стаціонарного лікування, оскільки становить безпосередню загрозу для життя хворого.

Безпосередня загроза для життя хворого. Холону. Закладаюся, що в літніх людей ця загроза вища. Мене починає трусити, але я вирішую якось взяти себе в руки й розбудити Віку. Треба якомога скоріше їхати до лікарні, у бабусі ж там і справді нічого немає.

Я вписую адресу на сторінці пошуку маршрутів, на щастя, це недалеко.

Пакую у великий жовтий пакет із супермаркету рушник і мою косметичку, до якої складаю речі з бабусиної ванної. Я не розуміюся на цьому, мені навіть спадає на думку, чи не попросити Віку допомогти, але вона саме страждає на синдром поганого ранку. Піжама. Де в бабусі може бути піжама? У шафі знаходжу щось схоже на нічну сорочку, білу в дрібні квіточки.

— Поснідай пластівцями, — кажу Віці. — Даси собі раду. Мені треба йти.

Беру шкільний рюкзак, щоб уже не вертатися додому, і виходжу.

Будинок лікарні виглядає досить суворо й більше схожий на якийсь бездушний військовий штаб. Швидко підраховую: приблизно сотня вікон, принаймні із цього боку, то скільки пацієнтів? Тисяча? Не сумніваюся, що тут щодня хтось помирає.

Зрозуміло, що всередині я тут-таки гублюся. Жодні знання, отримані протягом семи років освіти, не допомагають зорієнтуватися, як знайти бабусю. У якому відділенні вона взагалі лежить? Я знаходжу реєстратуру і врешті з’ясовую, що мені потрібно в інше крило. Ніби треба пройти переходом, хоч я не розумію, де саме. Знову гублюся і, здається, сідаю не в той ліфт, бо опиняюся в гінекології, тут бабусю я навряд чи знайду. Врешті якийсь лікар, високий, як тичка, що пружинить із кожним кроком у своїх темно-синіх кроксах, зглянувся на мене й провів просто під двері відділення.

Може, мій вигляд і не додає популярності серед однолітків, але, на щастя, дорослі мене обожнюють. Я невисокий хлопчина в окулярах, з милою посмішкою, і давно помітив, що це улюблений типаж у покоління моїх батьків. Звісно, у мене щодо цього власна теорія: люди загалом бояться старшокласників-качків. Слабаки безпечні. Адже такий чемний хлопець, як я, нікому смітника на голову не надягне.

Якусь мить я стою під відділенням, врешті натискаю кнопку дзвінка й приклеюю на лице усмішку номер один. Вона призначена для вчителів, шкільних медсестер, а також — чом би й ні — для персоналу лікарні на Волоській. Кажу, що я до бабусі, але ніхто не зустрічає мене з розкритими обіймами, медсестра непривітна й узагалі не всміхається, здається, наче в неї проблеми із штучною щелепою. Тим більше доводиться тягнути кутики вуст догори. Врешті мене пускають: переконує їх, здається, лише торба, повна бабусиних речей.

Літні люди, зокрема хворі, завжди виглядають меншими. Зсихаються. І зараз мені здається, що й бабуся відучора зсохлася. Вона не спить і, схоже, рада мене бачити.

Я не знаю, куди себе приткнути. Немає де сісти. Окрім того, на мене дивиться ще кілька пар очей. Палата восьмимісна, нагадує спальні в дитячих таборах. Я роззираюся. В однієї з пацієнток, біля самої батареї, колір обличчя, як простирадло, рот широко відкритий. Мені цікаво, чи вона взагалі жива. Переводжу очі на бабусю. Мабуть, я виглядаю перелякано, бо вона починає мене втішати, хоч мало б бути навпаки.

— От бачиш, Фіфі, усе вже гаразд, — каже вона. І цього разу я їй не скажу, щоб вона не називала мене Фіфі. Присягаюся, я більше ніколи не скажу їй нічого неприємного, аби вона лише чимскоріше вийшла з цієї помиральні.

— Як ти почуваєшся, Бабі? — питаюся. І спадає на думку, що насправді я не знаю, чи їй подобається, коли її так називають. Загалом, це теж досить інфантильне. Коли вона звідси вийде, обов’язково спитаю.

— Уже добре, синку. Порізали мене й лікують, дивися, скільки всього, — вона вказує на крапельниці. З бабусиної руки стирчить голка, і туди стікає якась рідина із прозорої трубки.

— Я тобі піжаму привіз… точніше, сорочку. І якусь косметику.

— Дякую. Поклади там, на тумбочці. Зараз я навряд чи перевдягатимусь. Але дякую.

— Мама скоро повернеться й прийде дізнатися, чи тобі ще щось потрібно.

— Сьогодні?

— Ну… вона повернеться якомога скоріше.

Я нічого не кажу їй про розмову з мамою, не хочу її хвилювати.

— Як ви тепер дасте собі раду?

Бабуся, мабуть, відчула, що мене самого це трохи лякає.

— Не хвилюйся, усе під контролем. Я все вмію сам, а мама точно от-от приїде, тільки мусить знайти там якусь заміну. Я радий, що з тобою вже все гаразд. Що сказав лікар?

— Що ховати мене ще ранувато, — всміхається бабуся. — І мені пощастило, що мене швидко прооперували. Сказав, що якби ми чекали до ранку, то всяке могло б статися. Ну, і якийсь час муситиму побути в лікарні. Тиждень чи два. Але вже зробили всі аналізи й кажуть, що загалом у мене все чудово.

На мою думку, здоров’ям вона не променіє, однак ці слова діють заспокійливо.

Сиджу ще трохи, а тоді вона сама мене виганяє, коли кажу, що я з лікарні одразу до школи. Окрім того, вона втомлена. Цілую її в щоку. Бабуся гаряча, наче в неї температура. Чорт, у неї, здається, лихоманка. Виходжу й вирішую знайти якогось лікаря.

— Дивно, що тебе впустили, — каже цибатий лікар. Він теж носить крокси. — Немає нікого дорослого?

Я пояснюю йому ситуацію, на щастя, він розуміє.

— Не хвилюйтеся, — говорить він мені, певно, за звичкою, бо завжди розмовляє з дорослими. — Немає причин тривожитися. На щастя, бабуся потрапила до нас вчасно й усе закінчилося добре.

— У неї температура, — повідомляю.

— Це нормально. Їй дають антибіотики. Але я подивлюся її, зараз обхід. Не турбуйся, хлопче.

Мабуть, він урешті пригадує, що говорить із дитиною, бо перестає звертатися до мене на «ви».

— Ви точно зайдете до неї? — я намагаюся бути сміливим і конкретним, це найкраща стратегія, якщо хочеш щось вирішити.

— Точно.

Минаючи палату, я ще раз зазираю у вікно. Бабуся спить. Я виходжу з відділення й наддаю ходу. Однаково встигну аж на третій урок, а не на другий, усе це тривало довше, ніж я думав.