Зелені мартенси

Фелікс

Так-от, слід визнати, що після недільного побачення з Оптою я ні на чому не можу зосередитись. Думаю лише про те, чи побачу її, чи ні, навіть упіймав себе вранці на роздумах, що вдягти. Світ перевернувся: я, Фелікс Маслянка, що цілковито відкидає моду в принципі, відкриваю вранці шафу й замислююсь. Нічого особливого із цього не виходить. Ну, бо вибору власне немає, у мене одні джинси й одні вельветові штани, але я й так завжди вибираю джинси, хіба що ті дуже вже брудні, бо мені все ж здається, що вони крутіші. Але, я думаю, наприклад, таке: чи із цією синьою футболкою мої сірі й безбарвні очі не здаватимуться блакитнішими? Ну, хоч трошечки? Оце дурень з мене.

Я щодня мию голову, бо раніше не завжди так робив, і почав користуватися одеколоном, який отримав на Різдво роки зо два тому, і який беріг для особливих випадків, яких життя мені не пропонувало. Тепер кожен день, звісно, особливий, бо щодня є шанс зустріти Опту.

Певна річ, я міг би просто пошукати її в класі. Зрештою, достатньо зайти до вчительської, глянути в розкладі, де в неї наступний урок. Я спробував раз, але побачив, як з неї кепкують ті дурні блондинки. Нащо їй неприємності? На великій перерві я виходжу на подвір’я, і вона часом теж. Тоді ми трошки розмовляємо, але цього, звичайно, мало. Ми зустрічаємося рідко й надто коротко, а я б хотів, щоб вона весь час була поруч.

Я інтроверт, і мені завжди здавалося, що я не люблю людей і волію проводити час на самоті, але це не так. Звісно, як замкнутий в собі самітник, я не надто люблю натовп. Для щастя мені достатньо однієї людини.

А оскільки через Опту (чи завдяки їй, не знаю) я ні на чому не можу зосередитися, то в школі в мене сьогодні були проблеми. Я завалив контрольну з біології, і та дурна баба, з повного відсутністю емпатії, віддаючи мені зошита, сказала:

— Бачу, Феліксе, що ти сповз у навчанні. Я чула про твої родинні клопоти, що ти й твоя сестра самі, відколи ваша мама поїхала працювати до Німеччини.

— Ми з бабусею, — пояснюю.

— Але… бабуся, ніби, у лікарні.

Господи, дай мені терпіння, не дозволь грубіянити.

— Вона вже не в лікарні, пані вчителько. Уже одужала. А я не сповз у навчанні. Адже це лише одна контрольна.

— Я помітила твій… не надто зосереджений погляд. Може, ти недосипаєш через надмір обов’язків?

Мені шалено кортить сказати їй відчепитися. Сказати щось у стилі: «Ха-ха, то я розумію, чому ви запізнюєтесь на кожен урок! Мабуть, ви так затято пліткуєте в учительські про особисті справи учнів, які взагалі не повинні обходити шановний педколектив, що навіть дзвінка не чуєте! Може, ви б замість цього краще готувалися до занять, бо ваші уроки такі нудні, що на них можна дуба врізати й упасти в кому». Так, якби я міг, саме це б і сказав, та, зрозуміло, що кажу лише:

— Зі мною справді все гаразд. Можна наступного разу переписати контрольну?

Подумки обіцяю собі, що нікому не дам приводу пліткувати. Від сьогодні в мене все від зубів відскакуватиме, а за потреби так витріщатимусь на вчительку, доки їй не стане ніяково.

Повертаюся додому, настрій так собі, не тільки через цю розмову, а ще й тому, що Опту я бачив лише мимохідь і нам навіть не вдалося поговорити. Окрім того, на завтра потрібно написати твір, зробити купу уроків, а ще вивчити назви якихось жахливих річок на географію.

Це якраз не мій улюблений предмет. Якщо чесно, коли я хочу побачити, де розташована якась країна чи там гірський кряж, то просто гуглю й дізнаюся за три хвилини. Я вважаю, зайве обтяжувати мозок такими докладними знаннями. Мозок має обмежений ресурс, і коли я втовкмачую в нього, скажімо, точний план покладів кам’яного вугілля, то, скоріш за все, щось інше має з нього зникнути, і це може бути безповоротно.

Віка сидить за кухонним столом, у хаті пахне котлетами й загалом є відчуття якогось затишку. Одразу кажу, що мені немає коли ані прибирати, ані мити посуд, бо в мене купа роботи.

— А що це ти раптом такий старанний став? — із підозрою питає бабуся.

— Бабусю, я завжди такий був.

— Ти був не старанний, а здібний, це різні речі. Я ще ніколи не бачила, щоб ти, прийшовши додому, одразу сідав за уроки!

Розповідаю їй про інцидент у школі, а вона сумно хитає головою.

— Я знала, що рано чи пізно вам почнуть перемивати кістки.

— От, власне, бабусю. Бо якби я просто завалив контрольну чи отримав би гіршу оцінку, вчителька б лише сказала: «Ну, не вивчив». А якби я прийшов до школи в пожмаканій футболці, то сказала б: «От нехлюй, прасувати не хоче».

— Або нічого б не сказала, — додає Віка. — У мене півкласу ходить у непрасованому одязі, а хлопці тим більше.

— А зараз вони скажуть, що це тому, що ви лишилися без матері, — робить висновок бабуся. Дуже точний.

— Саме так. Сьогодні я дивився у вікно й думав і, може, навіть прикрив очі, замріявшись, бо урок був неймовірно нудний, а біологічна одразу, що я, напевно, не висипаюся через надмір обов’язків.

— А що ти так розмріявся? — питає Віка.

— А що в цьому поганого?

— Нічого, — моя сестра хихоче. — Може, ти закохався?

— Може, — кажу. — А тобі що до того?

— Бабусю, він хамло!

— Не кажуть «хамло», Віко. Можна сказати, що хтось неввічливий або…

— Неввічливо пхати носа! — грізно дивлюся на Віку.

— Не сваріться! — зупиняє нас бабуся. — Може, спробуємо зателефонувати мамі?

Западає тиша. Ми з Вікою перезираємось. Не ясно чому, але нам не надто хочеться дзвонити їй. Тобто, я знаю, чому я не рвуся. Бо мама зовсім цьому дзвінку не зрадіє, напевно, знову сваритиметься, що рахунок буде завеликий. Насправді я не можу нічого їй розповісти, бо вона або сердитиметься, або переживатиме. Бо я б хотів, щоб вона сама подзвонила. Але чому Віка не дуже хоче говорити з мамою? Завжди, коли лунає така пропозиція, вона перша кричить, щоб обов’язково подзвонити.

Врешті ми таки дзвонимо, вмикаємо телефон на гучний зв’язок, але мама зайнята й каже, що зараз не дуже може говорити й подзвонить, коли трошки звільниться. Припускаємо, що сьогодні це навряд трапиться — і не помиляємось.

Наступні вихідні ми теж проводимо без мами. Ну, що ж — ми трохи звикли. Звісно, ці вихідні — особливі, бо в неділю День Усіх Святих. Бабі переживає, що не сходить на могилу дідуся, і навіть хоче їхати, але мені вдається відмовити її, вона, справді, ще досить слабка. Навіть якби ми витратилися на таксі, що було б не надто розумно з фінансової точки зору, бо на Бульку звідси страшенно далеко, просто пройти від брами до могили було б для неї завеликим зусиллям. Я пообіцяв, що ми з Вікою поїдемо, приберемо могилу, покладемо свіжі квіти й запалимо лампадку. Це її трохи втішило.

А я, як кожної суботи, беруся за прибирання дому, бо невідомо-коли знову зробився повний розгардіяш. Усе йде досить непогано, бо в мене чудовий настрій: репетиція в середу була супер, і хоч я не наважився запропонувати Опті піти кудись на вихідних, бо як там не є — свято, але ми й так гарно провели вечір, граючи та балакаючи. Тому мені досі радісно. Я навіть порозкладав усе в кухонних шафках. Гадаю, коли мама врешті повернеться, бо колись же це станеться, їй буде приємно.

Після обіду я обіцяв допомогти Опті з математикою, тож у мене є мотивація. Я помітив, що зовсім інакше прибирається, коли знаєш, що попереду щось приємне.

— У тебе непогано виходить, — хвалить мене бабуся.

— Так, я тепер спец. Може, навіть почну заробляти, прибираючи чужі помешкання.

— Що ж, синку, багато людей так робить, у Польщі, наприклад, працює багато українок, котрі таким чином заробляють на життя.

— Так, українки в Польщі, ми в Німеччині чи Лондоні, цікаво, хто прибирає в Україні? Може, румунки?

— Може, — зітхає бабуся. — Я десь читала, що українки в Лондоні часом видають себе за польок, бо польські прибиральниці мають нібито вищий соціальний статус, ніж українки.

— Дуже надихає. На щастя, мама не мусить прибирати. Краще вже хворих доглядати, правда? Хоча, знаючи її пристрасть до прибирання, це може бути золотою жилою!

На мить западає тиша, а бабуся наче хоче щось сказати, та врешті передумує. Вдає, що шукає окуляри під паперами, які скупчилися на нічному столику.

— Ну, що, — кажу. — Мама… любить порядок!

— Феліксе! Не смійся з того, що мама цінує чистоту. Без неї цей дім заріс би брудом.

— Але якось не заріс, хоч її й немає…

— Ну, не знаю, як би це виглядало з її точки зору. Боюся, те, що для нас чудово, для неї може бути не зовсім.

Я роззираюся по кімнаті. Мабуть, є в цьому зерно правди, скрізь валяються книжки, одяг і якісь журнали. Мабуть, той мамин ген не від бабусі.

— Твоя мама змалку любила порядок. Ми з дідусем навіть сміялися, що це тому, що вона за гороскопом Діва, а Діви нібито великі чепурухи. Коли дідусь був ще живий, вона часто приходила й докоряла нам, що в нас безлад, уявляєш?

Я чудово уявляю маму, як вона хмурить брови й пальцем перевіряє шар пилу в бібліотеці батьків.

— Звісно, але попри все я радий, що хоч вона працює в Німеччині, то не прибиральницею. Одна справа прибирати в себе, інша — у когось.

— Жодна робота не принижує, — заперечує бабуся. — Важливо вміти заробити на життя.

— Ну, так. Але навіщо закінчувати університет, якщо потім не можеш знайти роботу в Польщі й треба заробляти в якійсь чужій країні?

— Ох, Феліксе. Дай боже, щоб така молодь, як ти, прийшла до влади й щось із цим зробила…

— Ну, гаразд. Годі балаканини про прибирання й годі прибирати. У мене вже сил немає, — я змінюю тему. Бо й справді немає, ці шафки висмоктали з мене останню енергію.

— То не прибирай. Увімкни якісь новини по телевізору й подивися зі мною. Ти маєш знати, що у світі робиться, щоб потім мати змогу цей світ змінювати.

Вмикаю TVN 24 й дивлюся. Через п’ять хвилин у мене виникає враження, що цей світ такий страшний, що ніхто й ніщо не В ЗМОЗІ його змінити.

Раптом на екрані з’являється фото дівчинки. Вона може бути Вічиного віку.

«Вчора після обіду на Мокотові, у Варшаві, зникла Сильвія Собчук. Вона вийшла зі школи на вулиці Доманевській, але додому не дійшла. Була вдягнена в сині джинси, темно-синю куртку, на шиї хустка в кольоровий горошок. Якщо хтось бачив дівчинку чи знає щось про її долю, прохання негайно повідомити поліцію. Є підозри, що її викрали».

— Господи, — зітхає бабуся. — Адже вона така, як Віка. Ходять такі діти самі по собі, а зараз повно збоченців і педофілів. Уявляєш, що відчувають її батьки?

— Ну, через мене батьки б не переживали, — подає голос Віка з-за канапи. Ми не помітили, що вона підійшла й теж дивиться з нами.

— Що ти таке верзеш, дитино! Усі б за тебе переживали!

— Ви б, може, й переживали, але не батьки! Батько місяцями не відзивається, а мама… Ну, самі знаєте, як є. Вона в тій Німеччині навіть би не знала, що сталося щось погане. Сиділа б коло того свого хворого з вимкненим телефоном!

— Віко, припини. Адже мама тебе любить. Ситуація складна, але мама невдовзі повернеться й усе знову буде по-старому.

Віка стенає плечима.

— Так чи сяк будь обережна, — кажу. Якщо це справді якийсь збоченець, то він може бути десь в околиці. Адже Доманевська — це не так далеко…

— Я не дурна, — пирхає Віка. — І мені не п’ять років.

— Їй теж не було, — я показую на екран, де знову з’явилося обличчя дівчинки.

— Ну, то, мабуть, якась тупа, — коментує Віка.