Знак Зорро

Розділ XIII КОХАННЯ ПРИХОДИТЬ НЕСПОДІВАНО

Дворецький поспішив відчинити двері.

— Я шкодую, але дона Дієго немає вдома, — сказав він. — Він виїхав до своєї гасієнди.

— Я знаю. Але дон Карлос із дружиною і дочкою тут, чи не так?

— Дон Карлос і його дружина відправилися в гості, сеньйоре.

— А сеньйорита?

— Тут.

— У такому разі я засвідчу їй мою повагу, — сказав капітан Рамон.

— Сеньйоре, вибачте мені, але сеньйорита сама.

— Хіба я не порядна людина? — запитав капітан.

— Навряд чи буде пристойно прийняти ваш візит за відсутності дуеньї.

— Хто ви такий, щоб говорити зі мною про пристойності? — вигукнув капітан Рамон. — Геть з дороги, сволота! Посмій-но мені ще суперечити, і ти будеш покараний. Я знаю дещо про тебе!

Обличчя дворецького сполотніло, бо капітан говорив правду, і одне слово могло завдати йому великих неприємностей аж до ув’язнення.

— Але, сеньйоре, — запротестував він.

Капітан Рамон відіпхнув дворецького лівою рукою і ввійшов до великої вітальні. Лоліта підхопилася з переляку, побачивши його перед собою.

— Ах, сеньйорито, сподіваюся, я не налякав вас, — сказав він. — Шкодую, що ваші батьки відсутні, але я повинен сказати вам кілька слів. Цей слуга не хотів мене пускати, але я думаю, що вам нема чого боятися людини з пораненою рукою.

— Це… це навряд чи пристойно, чи не так, сеньйоре? — запитала дівчина злякано.

— Я впевнений, що в цьому не буде нічого поганого, — сказав він.

Капітан пройшов кімнатою і сів біля кушетки, відкрито захоплюючись красою Лоліти. Дворецький зупинився поруч.

— Ану йди на кухню, молодець! — наказав капітан Рамон.

— Ні, дозвольте йому залишитися, — попросила Лоліта. — Батько наказав так, і він буде покараний, якщо піде.

— Так само, якщо й залишиться. Йди!

Слуга вийшов. Капітан Рамон знову повернувся до дівчини і посміхнувся їй. Він гадав, що жінкам подобається бути під пануванням чоловіків.

— Ви прекрасніше, ніж завжди, сеньйорито! — сказав він запобігливим тоном. — Я дуже радий, що знайшов вас на самоті, тому що хочу дещо сказати вам.

— Що це може бути, сеньйоре?

— Учора ввечері, у гасієнді вашого батька, я просив дозволу заслужити вашу прихильність. Ваша краса підкорила моє серце, сеньйорито, і я б хотів, щоб ви стали моєю дружиною. Ваш батько погодився, але сказав, що дон Дієго також дістав такий дозвіл, отже, питання має бути вирішено між доном Дієго і мною.

— Чи слід вам говорити про це мені, сеньйоре? — запитала вона.

— Звичайно, дон Дієго Вега для вас не пара, — продовжував він. — Хіба він має мужність або розум? Хіба він не є посміховищем через свою млявість?

— Ви говорите про нього погано в його власному будинку, — вимовила сеньйорита, і її очі зблиснули.

— Я говорю правду, сеньйорито. Мені хотілося б заслужити вашу прихильність. Хіба ви не можете дивитися на мене прихильніше? Невже ви не можете дати мені надію, що я зумію підкорити ваше серце.

— Капітане Рамоне, це непорядно, — сказала вона. — І ви знаєте це. Прошу вас залишити мене.

— Я чекаю на вашу відповідь, сеньйорито.

Її ображена гордість запротестувала. Чому за нею не упадають, як за іншими сеньйоритами, як це заведено.

Чому ця людина така зухвала? Чому він зневажає пристойності?

— Ви повинні залишити мене, — твердо сказала вона. — Усе це дуже погано, і ви знаєте це. Невже ви хочете зробити моє ім’я притчею, капітане Рамоне? Припустіть, що хто-небудь ввійде і застане нас ось так — самих…

— Ніхто не ввійде, сеньйорито. Хіба ви не можете дати мені відповіді?

— Ні! — закричала вона, вставши з кушетки. — Як це недобре, що ви про це запитуєте. Мій батько, запевняю вас, довідається про ваш візит.

— Ваш батько? — глумливо вимовив він. — Людина, що перебуває в немилості? Людина, яку общипали, бо вона не має політичного чуття! Я не боюся вашого батька! Він має пишатися тим, що капітан Рамон звернув увагу на його дочку.

— Сеньйоре!

— Не тікайте, — сказав вій, схопивши її за руку. — Я зробив вам честь, пропонуючи бути моєю дружиною!

— Зробили мені честь?! — вигукнула вона гнівно, ледве не плачучи. — Це чоловікові роблять честь, коли пристають на його пропозицію.

— Мені подобається, коли ви сердитеся, — зауважив він. — Сядьте-но знову отут, поруч мене. А тепер дайте мені відповідь.

— Сеньйоре!

— Ви, звичайно, одружитесь зі мною. Я буду клопотатися перед губернатором за вашого батька і доможуся відновлення частини його маєтків. Я візьму вас у Сан-Франциско де Азис у будинок губернатора, де вами захоплюватимуться знатні особи.

— Сеньйоре, пустіть мене!

— Відповідь, сеньйорито! Ви змусили мене чекати!

Вона вирвалася від нього і стала навпроти, блискаючи очима, її маленькі ручки стислися.

— Одружитися з вами? — скрикнула вона. — Я краще посивію в дівках, скоріше одружуся з тубільцем, скоріше вмру, ніж одружуся з вами! Я одружуся з кабальєро, з джентльменом або ж ні з ким! А я не можу сказати, що ви джентльмен.

— Прекрасні слова для дочки людини, яку майже розорено!

— Розор не змінив походження Пулідо, сеньйоре. Я сумніваюся, щоб ви зрозуміли це. Очевидно, самі ви не дворянської крові. Дон Дієго довідається про все. Він друг мого батька.

— І ви хочете обвінчатися з багатим доном Дієго й таким чином налагодити справи вашого батька? Ви не хочете одружитися з чесним офіцером, а продаєте себе.

— Сеньйоре! — пронизливо скрикнула вона.

Це було нестерпно. Вона була сама, не було нікого поблизу, хто б помстився за таку образу. Кров її кипіла, і вона вирішила помститися сама.

Подібно до блискавки піднялася її рука і з тріском ударила капітана Рамона по обличчі. Потім вона відскочила, але він схопив її за руку і притяг до себе.

— Ви повинні заплатити поцілунком за це! — сказав він. — Таку маленьку жінку можна схопити однією рукою, слава святим!

Вона опиралася, дряпаючи і б’ючи його в груди, бо не могла дістати до його обличчя, але він тільки глузував з неї і стискав усе міцніше, доки, нарешті, вона майже знесиліла. Тоді капітан відкинув назад її голову і заглянув у очі.

— Один поцілунок на сплату, сеньйорито! — сказав він. — Буде великою втіхою приручити таке дике створіння.

Вона знову спробувала опиратись, але не могла. Дівчина молила святих про допомогу, а капітан усе голосніше сміявся, нахилив голову, і його губи наблизилися до її губів.

Але йому не довелося поцілувати її. Вона з подвоєною силою намагалася вирватися від нього, і він був змушений напружити руку і притягти сеньйориту до себе. У цей час з кутка кімнати пролунав грізний голос:

— Зачекайте, сеньйоре!

Капітан Рамон випустив дівчину і повернувся на підборах. Він прищулив очі, щоб роздивитися прибульця в темному кутку. У сеньйорити Лоліти вирвався радісний крик.

Не звертаючи уваги на присутність дами, капітан Рамон голосно вилаявся, тому що перед ним стояв сеньйор Зорро.

Він не намагався довідатися, яким чином розбійник увійшов до будинку. Він не замислювався над цим. Він усвідомлював, що був без шпаги і що через поранене плече все одно не міг би скористатися нею, якби навіть і мав її. Сеньйор Зорро підходив до нього все ближче.

— Я можу бути поза законом, але я поважаю жінок! — вимовив “Прокляття Капістрано”. — А ви, офіцер армії, не розумієте цього, як видно. Що ви робите тут, капітане Рамоне?

— А ви що тут робите?

— Я чув лемент леді, що надає кабальєро права увійти будь-куди, сеньйоре. Мені здається, що ви порушили всі правила пристойності.

— Може, леді також порушила їх?

— Сеньйоре! — загримав розбійник. — Ще одна подібна думка, і я укладу вас на місці, хоча ви і поранені! Як мені провчити вас?

— Дворецький! Люди! — закричав раптом капітан. — Тут сеньйор Зорро! Ви одержите винагороду, якщо схопите його!

Людина в масці засміялася.

— Мало користі принесе вам заклик по допомогу, — сказав він, — краще помоліться.

— Ви вважаєте за добре погрожувати пораненій людині.

— Ви заслуговуєте смерті, сеньйоре, але я думаю, що повинен дозволити вам уникнути її. Ви станете на коліна і попросите вибачення в сеньйорити. А потім залишите цей будинок, вислизнете звідси подібно до негідника, ким ви і є насправді, і мовчатимете про те, що сталося тут. Якщо ви цього не зробите, я обіцяю знову забруднити мою шпагу вашою кров’ю.

— Ха!

— На коліна, сеньйоре, і негайно! — наказав Зорро. — У мене немає часу чекати.

— Я офіцер!

— На коліна! — скомандував знову сеньйор Зорро страшним голосом.

Він ступнув уперед, схопив капітана Рамона за здорове плече і жбурнув на підлогу.

— Негайно, боягузе, скажіть сеньйориті, що ви просите в неї вибачення, якого вона, звичайно, не дасть вам, тому що ви не варті його, і що ви ніколи більше не потурбуєте її. Скажіть це або, клянуся святими, ви вимовите своє останнє слово!

Капітан Рамон виконав усе. Тоді сеньйор Зорро взяв його за барки, підняв, допхав до дверей і викинув на вулицю в темряву. Якби не м’які чоботи, то капітан Рамон постраждав би ще сильніше й щодо болю й щодо тілесних ушкоджень.

Сеньйор Зорро саме зачинив двері, коли дворецький вбіг до кімнати і побачив людину в масці.

— Сеньйорито, я сподіваюся, що був вам корисний, — сказав розбійник. — Цей негідник не буде більше тривожити вас, інакше він знову відчує вістря моєї шпаги.

— О, я дякую вам, сеньйоре, дякую вам! — вигукнула вона. — Я розповім батькові про ваш прекрасний вчинок. Дворецький, подайте вина!

Дворецькому залишалося тільки підкоритися наказові, і він поспішив з кімнати, дивуючись.

Сеньйорита Лоліта підійшла до сеньйора Зорро.

— Сеньйоре, — прошепотіла вона, — ви врятували мене від образи. Ви врятували мене від опоганення, що завдали б мені губи цієї людини. Сеньйоре, хоч ви вважатимете мене нескромною, але я з власної волі пропоную вам той поцілунок, що він хотів узяти силою.

Вона підвела обличчя і закрила очі.

— Я не дивитимуся, коли ви знімете маску, — сказала вона.

— Це було б занадто багато, сеньйорито, — відповів він. — Вашу руку, але не ваші губи.

— Не ображайте мене, сеньйоре, я сама запропонувала вам це, а ви відмовляєтеся.

— Ви не будете ображені, — відповів він, швидко схилився, підняв край маски і злегка торкнувся губів Лоліти своїми губами.

— Ах, сеньйорито! — продовжував він. — Я б хотів бути чесною людиною і відкрито домагатися права на вас. Моє серце сповнене кохання.

— А моє — кохання до вас!

— Це божевілля! Ніхто не повинний знати цього…

— Я не побоялася б сказати про це всьому світові, сеньйоре…

— А як же ваш батько і його стан, дон Дієго?

— Я кохаю вас, сеньйоре!

— А можливість стати впливовою дамою? Хіба ви думаєте, я не знав, що дон Дієго був тим чоловіком, якого ви мали на увазі, коли ми говорили в дворі вашого батька? Це тільки ваша примха, сеньйорито.

— Це кохання, сеньйоре. Чи вийде що-небудь з цього чи ні, Пулідо не кохають двічі.

— Що ж може вийти з цього, крім нещастя?

— Ми ще побачимо. Бог милостивий…

— Це божевілля!

— Приємне божевілля, сеньйоре!

Він пригорнув її до себе, знову нахилив голову, вона ж знову закрила очі і прийняла його поцілунок; тільки цього разу поцілунок був триваліший. Вона не намагалася побачити його лице.

— Можливо, я потворний? — сказав він.

— Але я люблю вас.

— Знівечений, сеньйорито?

— Все-таки я люблю вас!

— На що ж ми можемо сподіватися?

— Йдіть, сеньйоре, перш ніж повернуться мої батьки. Я нічого не скажу, крім того, що ви врятували мене від образи і пішли. Вони думатимуть, що ви з’явилися, щоб пограбувати дона Дієго. Станьте чесним, сеньйоре. Заради мене! Станьте чесним, прошу вас, і пред’явіть права на мене. Ніхто не бачив вашого обличчя і, якщо ви знімете маску назавжди, ніхто ніколи не знатиме про вашу вину. Ви не звичайний злодій. Я знаю, чому ви крали — щоб помститися за беззахисних, щоб покарати жорстоких політиків, щоб допомогти пригнобленим. Я знаю, все, що ви віднімали, ви віддавали бідним. О, сеньйоре!

— Але моє завдання ще не скінчене, сеньйорито. Я повинен завершити його.

— Тоді кінчайте його і нехай оберігають вас святі! і вони це зроблять, я впевнена. І коли закінчите, повертайтеся до мене. Я впізнаю вас, у якому б одязі ви не з’явилися.

— Я не очікуватиму так довго, сеньйорито. Я часто бачитиму вас. Інакше я не зможу жити.

— Бережіть себе.

— Тепер я дійсно берегтимуся, бо маю на те подвійну причину. Ніколи життя не було таке прекрасне, як тепер.

Він повільно відійшов від неї, озирнувся і подивився на найближче вікно.

— Я повинен іти, — сказав вій. — Я не можу чекати.

— До наступного разу, сеньйорито, — і нехай це буде незабаром!

— Будьте обережні, сеньйоре!

— Буду завжди, моя кохано! Сеньйорито, до побачення!

Знову їхні очі зустрілися, потім він махнув рукою, щільно закутався в плащ, кинувся до вікна і вискочив. Темрява поглинула його.