Знак Зорро

Розділ XII ВІЗИТ

Наступного ранку, ледь розвиднілося, на площі Реіна де Лос-Анджелес почалося велике сум’яття. Сержант Педро Гонзалес із двадцятьма кавалеристами, майже з усіма, що були в місцевому гарнізоні, готувався до погоні за сеньйором Зорро.

Голос кремезного сержанта перекривав гомін; солдати лагодили сідла, оглядали вуздечки, пляшки для води і невеликий запас провізії. Сержант Гонзалес наказав, щоб загін відправився без нічого й жив би за кошт місцевих жителів. Він поставився серйозно до наказів капітана, відправляючись за сеньйором Зорро: збирався не повертатися доти, доки не схопить його, — або вмерти в спробі домогтися цього.

— Я приб’ю шкіру цього молодця до дверей гарнізонного приміщення, друже мій, — сказав він товстому хазяїнові. — Потім я одержу від губернатора винагороду і заплачу гроші, що я винний тобі.

— Молю святих, щоб це здійснилося, — сказав хазяїн.

— Що здійснилося, дурень? Що я заплачу тобі свій борг? Чи не боїшся ти втратити кілька монет?

— Я хочу сказати, молюся, щоб вам пощастило спіймати розбійника, — повторив хазяїн неправду, не запинаючись.

Капітан Рамон не вийшов, щоб бути присутнім при від’їзді загону, тому що в нього була лихоманка через рану, але народ із села юрмився навколо сержанта Гонзалеса і його людей, ставлячи безліч питань. Сержант побачив, що є центром загальної уваги.

— “Прокляття Капістрано” незабаром перестане існувати! — голосно вихвалявся він. — Педро Гонзалес переслідуватиме його. Ха! Коли я залишусь віч-на-віч з цим молодцем…

Цієї миті парадні двері будинку дона Дієго Вега відчинилися, і з’явився сам дон Дієго. Городяни дуже здивувалися, бо було ще рано-ранесенько. Сержант Гонзалес упустив вузлик, що тримав у руках, підбоченився і подивився на свого друга з особливим інтересом.

— Ви не були у ліжку? — запитав він.

— Ні, був, — заявив дон Дієго.

— І вже так рано встали? Тут є якась диявольська таємниця, що має бути розкрита.

— Ви досить шуміли, щоб збудити навіть мертвих, — сказав дон Дієго.

— Нічого не можна було вдіяти, кабальєро, бо це все за наказом.

— Хіба не можна було зробити всі приготування в приміщенні, гарнізону, а не на площі, чи ви думаєте, що там було б недостатньо людей, які б побачили всю вашу велич?

— Тепер, клянуся…

— Не говори цього! — наказав дон Дієго. — Насправді я встав так рано тому, що мушу поїхати до моєї гасієнди, а це подорож у кілька миль, щоб оглянути свої череди і табуни. Не будьте ніколи багатою людиною, тому що це багато чого вимагає від людини.

— Щось говорить мені, що я ніколи не страждатиму з цього приводу, — сказав сержант, сміючись. — Ви поїдете з ескортом, мій друже?

— Парочка тубільців — от і все.

— Якщо ви зустрінетеся з цим сеньйором Зорро, він напевно схопить вас, заради добрячого викупу.

— Хіба є припущення, що він знаходиться між цим місцем і мою гасієндою?

— Недавно прибув тубілець зі звісткою, що його бачили на дорозі до Пала і Сан-Луїс Рей. Ми в цьому напрямку й поїдемо. А оскільки ваша гасієнда в протилежному боці, то, звичайно, ви тепер не зустрінете цього негідника.

— Я почуваю деяке полегшення, чуючи це. Отже, ви їдете в напрямку до Пала, сержанте?

— Так. Ми постараємося напасти на його слід якомога швидше, і як тільки це зробимо, схопимо цю лисицю. Поки ж постараємося знайти її лігвище. Ми вирушаємо негайно ж.

— Я— чекатиму звісток з нетерпінням, — сказав дон Дієго. — Бажаю успіху.

Гонзалес і його люди скочили на коней, сержант скомандував, і вони пустилися чвалом площею, здіймаючи великі хмари куряви і направляючись до шосе, що вело до Пала і Сан-Луїс Рей. Дон Дієго дивився їм услід доти, доки не стало видно нічого, крім маленької хмарки куряви вдалині. Тоді він сів верхи і подався в напрямку до Сан-Габріель, а двоє слуг-тубільців на мулах поїхали за ним.

Але перш ніж від’їхати, дон Дієго написав записку і надіслав її з тубільцем у гасієнду Пулідо. Вона була адресована дону Карлосу і повідомляла таке:

Дон Карлос голосно прочитав це послання своїй дружині і дочці, а потім подивився на них, щоб побачити, яке воно справило на них враження. Сам він, старий боєць, глузував з небезпеки, але не хотів наражати на небезпеку жінок.

— Ну, що ви думаєте? — запитав він.

— Уже минуло багато часу відтоді, як ми були в селі, — сказала донья Каталіна. — У мене залишилося кілька подруг серед дам. Я думаю, що це буде чудово.

— І якщо стане відомо, що ми гостюємо в будинку дона Дієго Вега, — сказав дон Карлос, — то це не заподіє нам шкоди. А що думає наша дочка?

Це питання було поступкою, і Лоліта розуміла, що їй робили таку честь і виявляли прихильність лише завдяки сватанню дона Дієго. Вона вагалася якийсь час, перш ніж відповісти.

— Я думаю, це буде добре, — сказала вона. — Мені хотілося б побути в селі, адже ми майже нікого не бачимо в цій гасієнді. Але чи не почнуть базікати про мене і дона Дієго?

— Дурниці! — вибухнув дон Карлос. — Чи може бути щось природніше, ніж наше відвідування будинку Вега: наша кров майже така само шляхетна, як і їхня, і набагато краща, ніж у багатьох інших.

— Але ж це будинок дона Дієго, а не його батька.

— Але його не буде там два або три дні, як він пише, і ми можемо виїхати, коли дон Дієго повернеться.

— Ну, в такому разі вирішено, — оголосив дон Карлос. — Я побачу управителя і дам йому інструкції.

Він поспішив у двір і дуже задоволений подзвонив у великий дзвін для виклику управителя. Коли сеньйорита Лоліта побачить обстановку в будинку дона Дієго Вега, вона, напевно, з більшим бажанням погодиться прийняти пропозицію дона Дієго, думав він. Вона побачить шовки, елегантні драпування, меблі, інкрустовані золотом, із гвіздками з дорогоцінних каменів. Тоді вона зрозуміє, що може бути власницею всього цього та ще багато чого іншого. Дон Карлос вважав, що він знає жіноче серце.

Незабаром після сієсти до дверей було подано екіпаж з кучером-тубільцем. Донья Каталіна і Лоліта сіли в нього, а дон Карлос осідлав свого кращого коня і поїхав збоку. Вони направилися вниз доріжкою до шосе, а потім до Реіна де Лос-Анджелес.

Люди, що зустрічалися їм дорогою дивувалися, бачачи, що родина Пул і до кудись виїжджає, бо всі знали, що в них не найкращі часи, і вони рідко залишали свій маєток. Шепотіли навіть іноді, що дами не завжди дотримуються моди, і що слуги дуже погано харчуються, але залишаються в гасієнді, бо їхній хазяїн дуже добра людина.

Але донья Каталіна і її дочка не втрачали гідності, як і дон Карлос. Вони розкланювалися з тими, кого знали, і так продовжувалося протягом всієї подорожі.

Тепер вони зробили поворот і могли бачити вдалині село, площу, церкву з високим хрестом, готель, склади і кілька будинків дуже претензійного вигляду, а також розкидані хатини тубільців і бідняків.

Екіпаж зупинився перед будинком дона Дієго, слуги вискочили, щоб вітати гостей, розстелили килим від екіпажа до дверей, аби дамам не довелося пройти по землі. Дон Карлос пішов попереду, направляючись до будинку і наказавши подбати про коней та мулів і забрати екіпаж. У будинку вони відпочивали якийсь час, слуги принесли їм вино і їжу.

Потім вони пройшлися будинком, і навіть очі доньї Каталіни, що бачила чимало багатих будинків, розширилися від задоволення побачивши все те.

— Подумати тільки, наша дочка може бути власницею всього цього, варто їй тільки сказати одне слово! — прошепотіла вона.

Сеньйорита Лоліта не говорила нічого, але почала думати, що було б, мабуть, зовсім не так уже й погано стати дружиною дона Дієго. У ній відбувалася внутрішня боротьба. З одного боку, було багатство, становище і порятунок стану її батьків, — і позбавлена життя людина — її чоловік; а з іншого, був роман і ідеальне кохання, якого вона хотіла. Доки остання надія не зникла, вона не могла відмовитися від неї.

Дон Карлос вийшов з будинку і пройшов через площу до готелю, де зустрів кілька літніх джентльменів. Він відновив знайомство з ними, хоч і помітив, що жоден з них не виявив особливого захвату, вітаючись з ним. Вони боялися, припускав він, відкрито виявити йому особливо дружні почуття через те, що він був у немилості в губернатора.

— Ви приїхали в село у справі? — запитав один.

— Ні, не зовсім, сеньйоре, — відповів дон Карлос, радіючи, що може дати таку відповідь. — Цей сеньйор Зорро знову орудує, і солдати переслідують його.

— Ми знаємо про це.

— Може відбутися бій або ряд набігів, тому що говорять, що сеньйор Зорро очолює тепер цілий загін шибеників, і, перебуваючи у гасієнді ми наражаємося на небезпеку.

— А! Так ви привезли вашу родину в село, поки все не скінчиться?

— Я б і не подумав про це сам, але сьогодні вранці дон Дієго Вега надіслав мені запрошення приїхати з родиною сюди і скористатися його будинком на цей час. Дон Дієго виїхав до своєї гасієнди, але скоро повернеться.

На цих словах очі тих, хто слухали, злегка розширилися, але дон Карлос удав, ніби не помітив цього, і продовжував, потягуючи вино:

— Дон Дієго був у мене з візитом учора вранці. Ми згадували з ним колишнє. Минулої ночі мою гасієнду відвідав сеньйор Зорро, як ви, без сумніву, чули; коли дон Дієго довідався про це, він прискакав знову, побоюючись, що з нами сталося нещастя.

— Двічі на день! — скрикнув, ледь зводячи дух, один зі співрозмовників.

— Точно так, сеньйоре.

— Ви… є… ваша дочка дуже вродлива, чи неправда, доне Карлосе Пулідо? Їй сімнадцять років або близько того?

— Вісімнадцять, сеньйоре. Так, її вважають вродливою, наскільки мені відомо, — відповів дон Карлос.

Співрозмовники дона Карлоса подивилися один на одного. Тепер у них була відповідь. Дон Дієго Вега хотів одружитися з сеньйоритою Лолітою Пулідо. Це означало, що родина Пулідо знову розцвіте і що дон Карлос, можливо, відчує потребу згадати своїх друзів і може подивитися косо на тих, хто не був на його боці. Тому вони поспішили виявити йому повагу й приділити увагу, розпитуючи про врожай і збільшення його черед і табунів, етап бджіл і про те, чи не вважає він, що оливки чудові цього року.

Дон Карлос, здавалося, приймав усе це, як належне. Він пив вино, за яке вони платили, і ставив його також, а товстий хазяїн метушився, виконуючи накази й намагаючись подумки підрахувати денний виторг, що було для нього нерозв’язною задачею.

Коли із сутінками дон Карлос: залишив таверну, деякі з відвідувачів супроводжували його, а двоє з найбільш впливових пройшли з ним площею до дверей будинку дона Дієго. Один із них запросив дона Карлоса із дружиною відвідати його сьогодні ввечері, аби побалакати і послухати музику, і дон Карлос милостиво прийняв це запрошення.

Донья Каталіна дивилася з вікна, і її обличчя сяяло, коли вона зустріла свого чоловіка в дверях.

— Все йде чудово, — сказав він. — Вони зустріли мене з розкритими обіймами. Я прийняв запрошення на сьогоднішній вечір.

— Але Лоліта? — запротестувала донья Каталіна.

— Вона повинна залишитися тут. Але хіба це може перешкодити? Тут є з півсотні слуг. І я прийняв запрошення, моя люба.

Такої нагоди знову завоювати собі становище, звичайно, не можна було втрачати. Тому Лоліті сказали, що вона повинна буде залишитися у великій вітальні читати книжку віршів, яку знайшла там, а якщо їй схочеться спати, то попа зможе піти до однієї з кімнат. Слуги охоронятимуть її, а дворецький особисто подбає про її бажання.

Дон Карлос і його дружина пішли ввечері в гості в супроводі півдюжини тубільців, які освітлювали їм шлях через площу, тримаючи в руках смолоскипи, бо піч була безмісячною, і з неба знову накрапував дощ.

Сеньйорита Лоліта згорнулася на кушетці з книжкою віршів і почала читати. Кожний вірш говорив про кохання, побачення, пристрасть.

Вона дивувалася, що дон Дієго читає таку книгу, коли сам такий флегматичний, але вигляд книжки показував, що вона бувала в руках неодноразово. Лоліта підхопилася з кушетки, щоб подивитися на інші книги на найближчому столику. І здивувалася ще більше.

Тут були зібрані твори поетів, що оспівували кохання, книги про їзду верхи, книги з фехтування, розповіді про великих генералів і воїнів.

“Звичайно, такі книги не відповідають такій людині, як дон Дієго”, — промовила вона до себе. Потім дівчина подумала, що, можливо, він захоплюється ним, хоч і не веде того способу життя, що у них описується. “Дон Дієго якась загадка”, — сказала вона собі в сотий раз, повернулася знову на кушетку і занурилася в читання поезії.

У цей час капітан Рамон постукав у парадні двері.