Знак Зорро

Розділ XIX КАПІТАН РАМОН ВИБАЧАЄТЬСЯ

— Капітан Рамон — звір! — сказала дівчина не дуже голосно.

— Він негідний хлопець, — погодився дон Дієго.

— Він… це він хотів поцілувати мене! — сказала вона.

— І ви, звичайно, не допустили цього?

— Сеньйоре!

— Я, чорт забирай, я не те хотів сказати! Звичайно, ви не дозволили йому цього. Сподіваюся, ви дали йому ляпаса.

— Так, — сказала сеньйорита. — А потім він боровся зі мною і сказав мені, що я не повинна бути такою розбірливою, тому що я дочка людини, що перебуває в немилості губернатора.

— О, пекельна тварина! — скрикнув дон Дієго.

— І це все, що ви можете сказати, кабальєро?

— Я, звичайно, не можу вживати прокльонів і лайок у вашій присутності.

— Хіба ви не розумієте, сеньйоре? Ця людина прийшла до вас у будинок і образила дівчину, якій ви запропонували бути вашою дружиною.

— Проклятий мерзотник! Коли наступного разу я побачу його превосходительство, то попрошу його перевести цього офіцера в яке-небудь інше місце.

— О! — скрикнула дівчина. — Невже у вас зовсім немає відваги? Перевести його! Якби ви були справжнім чоловіком, доне Дієго, то ви відправилися б до гарнізону, покликали б цього капітана Рамона відповісти, простромили б його шпагою і закликали б усіх у свідки, що не дозволите безкарно ображати сеньйориту, якою ви захоплюєтеся.

— Але це так утомливо, — сказав він. — Не будемо говорити про насильство. Може, я побачу цього молодця і висловлю йому догану.

— Висловите догану?! — скрикнула дівчина.

— Поговоримо про що-небудь інше, сеньйорито. Поговоримо про справу, про яку я говорив того разу. Мій батько незабаром знову питатиме мене, коли я одружуся. Чи не можемо ми яким-небудь чином улаштувати цю справу? Чи вибрали ви день?

— Я не казала, що одружуся з вами, — сказала вона.

— Навіщо відволікати? — відповів він. — Чи бачили ви мій будинок? Я впевнений, що він задовольнить вас. Ви зробите все на свій смак. У вас буде новий екіпаж і все, чого ви тільки забажаєте.

— Це ваша манера залицяння? — запитала вона, скоса дивлячись на нього.

— Упадати — як це нестерпно! — сказав він. — Невже я повинний грати на гітарі і виголошувати солодкі промови? Хіба ви не можете дати мені відповіді без усіх цих нісенітниць.

Вона порівнювала людину, що сиділа поруч неї, із сеньйором Зорро, і порівняння було не на користь дона Дієго. Вона хотіла покінчити з цим фарсом, відсторонити від себе дона Дієго і думати тільки про сеньйора Зорро.

— Хочу відверто поговорити з вами, кабальєро, — сказала вона. — Я запитала своє серце і не знайшла в ньому кохання до вас. Я засмучена, тому що знаю, яке значення наш шлюб мав би для моїх батьків і для мене у фінансовому відношенні. Але я не можу одружитися з вами, доне Дієго, і даремно буде просити про це.

— Але, клянуся святими! Я думав, що все це майже вже влаштовано, — сказав він. — Чуєте ви це, доне Карлосе? Ваша дочка говорить, що не може одружитися зі мною, що серце не дозволяє їй зробити це.

— Лоліто, йди до своєї кімнати! — вигукнула донья Каталіна.

Дівчина охоче підкорилася. Дон Карлос і його дружина поспішили наблизитися і сіли поруч дона Дієго.

— Мені здається, що ви не розумієте жінок, мій друже, — сказав дон Карлос. — Ви ніколи не повинні мати відповідь жінки за остаточну. Вона може змінити свій намір. Жінка любить, щоб за нею волочилися, вона любить, щоб чоловіка кидало в холод від переляку й у жар від чекання. Залишіть її у вигадливому настрої, мій друже. Зрештою, я упевнений, все буде по-вашому.

— Це понад мої сили! — скрикнув дон Дієго. — Що я робитиму тепер? Я сказав їй, що дам все, чого побажає її серце.

— Її серце бажає кохання, я думаю, — сказала донья Каталіна, навчена досвідом.

— Але, звичайно, я буду кохати і плекати її. Хіба чоловік не обіцяє цього при одруженні? Хіба Вега не виконає свого слова?

— Але поупадайте ж трохи, — наполягав дон Карлос.

— Але це нестерпно!

— Кілька ніжних слів, потиск руки чає від часу, одне чи два зітхання і млосний погляд…

— Нісенітниця!

— От чого очікує дівчина. Не говоріть про шлюб якийсь час. Дайте оформитись її думці…

— Але мій найясніший батько може приїхати до села і запитати, коли я одружуся. Він майже наказав мені зробити це якомога швидше.

— Але ж ваш батько зрозуміє, — заперечив дон Карлос. — Скажіть йому, що її мати і я на вашому боці і що ви переживаєте задоволення завоювання дівчини.

— Я думаю, що ми завтра повернемося до гасієнди, — вставила донья Каталіна. — Лоліта бачила цей чудовий будинок, і порівняє його з нашим. Вона зрозуміє, що означає одружитися з вами. Існує старе прислів’я, коли чоловік і дівчина в розлуці, вони стають дорожчими один одному.

— Я не хочу, щоб ви поспішали виїхати.

— Я думаю, це буде за краще за нинішніх обставин. А ви приїжджайте, скажімо, дня через три, кабальєро, і я не сумніваюся, що ви знайдете її більш схильною вислухати вашу пропозицію.

— Я визнаю, що ви краще знаєте, — сказав дон Дієго. — Але ви маєте принаймні залишитися до завтра, а тепер я думаю, що мені треба поїхати до гарнізону і побачити цього капітана Рамона. Може, це сподобається сеньйориті. Вона, очевидно, думає, що я повинен притягнути його до відповіді.

Дон Карлос подумав, що це виявиться згубним для людини, яка не вміє фехтувати, але він не сказав цього. Джентльмен ніколи не нав’язує своїх думок у таку мить. Навіть якби кабальєро йшов на смерть, то й проти цього не можна було б заперечувати, оскільки він вважав би, що чинить правильно, і помер би як личить кабальєро.

Отже, дон Дієґо вийшов з будинку і повільно піднявся вгору до будинку гарнізону.

Капітан Рамон помітив його наближення і здивувався цьому. Він посміхнувся при думці про двобій з такою людиною.

Він виявив найхолоднішу чемність, коли дон Дієго ввійшов до кабінету коменданта.

— Я пишаюся тим, що ви відвідали мене тут, — сказав він, низько вклонившись нащадкові роду Вега.

Дон Дієго вклонився у відповідь і сів на запропонований капітаном Рамоном стілець. Капітан здивувався, що в дона Дієго не було при собі шпаги.

— Я був змушений піднятися на вашу диявольську гору, щоб поговорити з вами про одну важливу справу, — сказав дон Дієго. — Мене повідомили, що ви відвідали мій будинок під час моєї відсутності й образили молоду сеньйориту — мою гостю.

— Невже? — сказав капітан.

— Ви були дуже п’яні?

— Сеньйоре!..

— Це, звичайно, почасти служило б пом’якшувальною обставиною. Крім того, ви були поранені, і напевно у вас була лихоманка. У вас була лихоманка, капітане?

— Без сумніву, — сказав Рамон.

— Лихоманка — жахлива річ. У мене це було одного разу. Але ви не повинні були відвідувати сеньйориту. Ви не тільки образили її, але ви образили і мене. Я зробив пропозицію сеньйориті стати моєю дружиною. Справа… є… поки ще не влаштована, але я маю деякі права в даному випадку.

— Я ввійшов до вашого будинку з метою довідатися новини про цього сеньйора Зорро, — збрехав капітан.

— Ви… є… знайшли його? — запитав дон Дієго. Обличчя коменданта почервоніло.

— Молодець був там і атакував мене, — відповів він. — Я був поранений, звичайно, не мав зброї, так що він міг би зробити зі мною все, що захотів.

— Що за дивна річ, — сказав дон Дієго, — жоден з вас, солдатів, не може зіткнутися з цим “Прокляттям Капістрано” за рівних умов. Завжди він нападає на вас, коли ви безпомічні, або загрожує вам пістолетом, коли ви б’єтеся на шпагах, або має при собі близько двадцяти своїх людей. Минулої ночі я зустрів у гасієнді брата Філіпа сержанта Гонзалеса і його загін, і кремезний сержант розповів мені жахливу історію про те, як цей розбійник зі своїми двадцятьма спільниками розігнав його кавалеристів.

— Але ми все ж таки спіймаємо його! — вимовив капітан. — І я хочу звернути вашу увагу на деякі важливі факти, кабальєро. Дон Карлос Пулідо, як ми знаємо, не в милості влади. Цей сеньйор Зорро, якщо ви згадаєте, був у гасієнді Пулідо і напав там на мене, з’явившись із шафи.

— Ха! Що ви хочете сказати?

— До того ж учора увечері він був у вашому будинку, у той час як ви були відсутні і Пулідо були вашими гостями. Це починає виглядати так, начебто дон Карлос бере участь у справах сеньйора Зорро. Я майже переконаний, що дон Карлос зрадник і допомагає негідникові. Ви повинні подумати, перш ніж брати шлюб з дочкою такої людини.

— Клянуся святими, що за промова! — вигукнув, наче в замилуванні, дон Дієго. — Моя бідна голова дзвенить від неї! Ви дійсно вірите всьому цьому?

— Звичайно, вірю, кабальєро.

— Думаю, що Пулідо завтра повернуться до себе. Я тільки запросив їх бути моїми гостями, щоб вони могли виїхати з місця дії цього сеньйора Зорро.

— А сеньйор Зорро пішов за ними. Ви розумієте?

— Чи може так бути? — задихнувся дон Дієго. — Я повніший обміркувати це питання. О, які інші неспокійні часи! Але вони завтра повернуться до гасієнди. Звичайно, я не хочу, щоб його превосходительство подумав, начебто я вкриваю зрадників.

Він підвівся, поштиво вклонився і потім повільно попрямував до дверей. Але потім, мабуть, щось згадав і знову повернувся до капітана.

— Ха! Я ледве не забув про образу! — скрикнув він. — Що ви можете сказати, мій капітане, про події минулої ночі?

— Звичайно, кабальєро, я прошу у вас вибачення, — відповів капітан Рамон.

— Я думаю, що повинен прийняти вибачення. Але прошу вас, щоб це більше не повторювалося. Ви жахливо налякали мого дворецького, а він прекрасний слуга.

Потім дон Дієго знову вклонився і залишив гарнізон, а капітан Рамон сміявся так довго і голосно, що хворі в госпіталі злякалися, що їхній комендант з’їхав з глузду.

— Що за людина! — вигукнув капітан. — Думаю, що відсторонив його від цієї сеньйорити Пулідо. І я був досить дурний, натякаючи губернаторові, що цей Вега може бути здатний на зраду. Необхідно виправити цю справу. У цієї людини недостатньо розуму і темпераменту, щоб бути зрадником.