Знак Зорро

Розділ IV ШПАГИ СХРЕЩУЮТЬСЯ — А ПЕДРО ДАЄ ПОЯСНЕННЯ

На цих словах Гонзалес повернувся і підніс шпагу. Сеньйор Зорро витяг свою шпагу, у лівій руці, високо над головою, він тримав пістолет і тихо посміювався, від чого сержант розлютився. Шпаги схрестилися.

Сержант Гонзалес звик битися з людьми, які поступались позиціями, коли хотіли, і брали їх, коли могли, що рухалися так і сяк, шукаючи переваги, то наступаючи, то відступаючи, то відхиляючись ліворуч або праворуч, як підказувало їм їхнє мистецтво.

Але тут він зустрівся з людиною, що билася зовсім у інший спосіб. Здавалося, що сеньйор Зорро паче приріс до одного місця і не міг повернутися в жодному напрямку. Він не рушав з місця ані на трохи, не наступав, не рухався убік. Гонзалес люто нападав за своїм звичаєм, але його шпага щораз була прекрасно відбита. Тоді він став обережнішим і випробував усі трюки, що знав, але вони не дали йому користі. Він спробував обійти супротивника, але шпага останнього відкинула його назад. Він спробував відступати, сподіваючись на наступ супротивника, але сеньйор Зорро стояв на своїй позиції і примушував Гонзалеса знову атакувати його. Сам же він не нападав, а тільки захищався.

Гнів опанував Гонзалесом, тому що він знав, що капрал заздрив йому і що звістка про цю сутичку розлетиться по селу завтра ж і гулятиме уздовж усього Ель Каміно Реаль.

Він люто нападав, сподіваючись зрушити сеньйора Зорро з позиції і покінчити з ним. Але бачив, що його випади відбивалися, як від кам’яної стіни, шпага збивалася на бік, груди стикалися з грудьми супротивника, але при цьому сеньйор Зорро тільки випинав свої і відкидав Гонзалеса назад кроків на шість.

— Бийте, сеньйоре!

— Бийте самі, горлорізе і злодію! — крикнув доведений до розпачу сержант. — Не стійте, як скеля, дурню! Хіба проти ваших переконань зробити хоч один крок?

— Ви не можете змусити мене, — відповів розбійник і знову тихо засміявся.

Сержант Гонзалес зрозумів тоді, що розлютився, а розгнівана людина не може битися на шпагах з тим мистецтвом, як людина, що стримує свій темперамент^[5]. Тоді він став холодним, його очі звузилися, і усякі хвастощі припинилися.

Він знову нападав, але тепер був обережніший, відшукуючи в супротивника незахищені місця, які можна було б простромити, не ризикуючи власною поразкою. Він фехтував, як ніколи протягом усього свого життя. Він проклинав себе за те, що припустився помилки, дозволивши вину і їжі позбавити його переваги. Спереду, з усіх боків нападав вій, але його відкидали знову, і всі його трюки розгадувалися раніше, ніж він устигав застосувати їх.

Звичайно, він спостерігав за очима свого супротивника і раптом побачив у них зміну. Раніше, начебто, вони сміялися крізь маску, а тепер звузилися і, здавалося, сипали іскрами.

— Ми досить погралися! — насупився сеньйор Зорро. — Настав час покарання!

Він прискорив випади, повільно, але методично, крокуючи вперед і змушуючи Гонзалеса відступати. Кінчик його шпаги здавався зміїною голівкою з тисячами язиків. Гонзалес відчув себе під владою ворога, заскреготав зубами, але спробував стримати себе і продовжував битися.

Тепер він стояв спиною до стіни, але в такому положенні, що сеньйор Зорро, б’ючись, міг спостерігати за людьми в кутку. Гонзалес розумів, що розбійник грає з ним, і був готовий придушити свою гордість та покликати капрала і солдатів на допомогу.

Раптом почувся стук у двері, які тубілець замкнув на клямку. Серце Гонзалеса тьохнуло. Хтось бажав увійти. Хто б там не був, він вважатиме за дивне те, що хазяїн або його слуга не відчинили негайно двері. Можливо, допомога вже, близько.

— Нам перешкодили, сеньйоре, — сказав розбійник. — Мені шкода, тому що забракло часу належним чином покарати вас, і доведеться зробити це якось іншим разом. Хоч ви навряд чи заслуговуєте другого візиту.

Стук у двері посилився. Гонзалес голосно вигукнув:

— Ха! У нас тут сеньйор Зорро!

— Боягузе! — скрикнув розбійник.

Його шпага, здавалося, знову ожила. Вона кидалася в усі боки з божевільною швидкістю. Тисячі променів світла від миготливих свічок падали і віддзеркалювалися від неї.

Шпага рвонулася вперед і зачепилася як слід. Сержант Гонзалес відчув, як його шпага, вискочивши з рук, полетіла вгору.

— Так! — скрикнув сеньйор Зорро.

Гонзалес очікував на удар; клубок підступив йому до горла від самої думки про те, що таким буде його кінець, замість смерті на бойовищі, настільки бажаної для солдата. Але сталь не простромила його груди, щоб випустити гарячу кров.

Натомість сеньйор Зорро опустив ліву руку, переклав у неї руків’я шпаги і затис його разом з пістолетом, а правою дав Педро Гонзалесу дзвінкого ляпаса.

— Це людина, що жорстоко поводиться з безпомічними тубільцями!

Гонзалес загарчав з люті і сорому. Хтось намагався висадити двері. Але сеньйор Зорро, здавалося, мало думав про це. Він відскочив назад і уклав свою шпагу в піхви із блискавичною швидкістю. Розмахуючи пістолетом, погрожуючи всім у довгій кімнаті, він кинувся до вікна і стрибнув на лаву.

— До наступного разу, сеньйоре!

Потім, вибивши вікно, вистрибнув, як гірська коза стрибає зі стрімчака. У вікно увірвалися вітер і дощ, і свічі згасли.

— За ним! — закричав Гонзалес. Він бігав кімнатою, знову схопивши свою шпагу. — Відчинити двері! За ним! Пам’ятайте, буде непогана винагорода!

Капрал першим дістався дверей і розчинив їх. Спотикаючись, увійшли двоє селян, що жадали вина і пояснень, чому було зачинено двері. Сержант Гонзалес і його товариші зіткнулися з ними, збили з ніг і кинулися в бурю.

Але даремно. Було так темно, що людина не могла бачити на відстані простягнутої руки. Злива була така сильна, що змивала сліди майже моментально. Сеньйор Зорро зник — і ніхто не міг сказати, в якому напрямку.

Знялася метушня, у якій взяли участь і селяни, що прийшли. Сержант і солдати повернулися до таверни, вже повної знайомих людей. Гонзалес зрозумів, що його репутація тепер під загрозою.

— Тільки розбійник, тільки горлоріз і злодій міг зробити це! — голосно кричав він.

— Як це сталося, друзяко? — запитав хтось із юрби біля дверей.

— Цей прекрасний сеньйор Зорро знав, звичайно! Кілька днів тому я зламав шматок руків’я моєї шпаги, фехтуючи в Сан-Жуан Капістрано. Звичайно, чутка про це дійшла до сеньйора Зорро. От він і відвідав мене, скориставшись з цього, щоб мати потім можливість сказати, що переміг.

Капрал, солдати і хазяїн витріщилися на нього, але жоден з них не був досить хоробрий для того, щоб вимовити хоч слово.

— Присутні можуть розповісти вам, сеньйори, — продовжував Гонзалес. — Сеньйор Зорро ввійшов у двері і негайно витяг пістолет — зброю диявола — з-під свого плаща. Він направив його на нас і примусив усіх, крім мене, відступити в цей куток. Я відмовився відступити.

“Тоді ви маєте битися зі мною”, — сказав прекрасний молодець, і я вихопив свою шпагу, сподіваючись покласти край цій чумі. І що ж він відповів мені на це? “Ми будемо битися, — сказав він, — і я здобуду таку перемогу, якою матиму можливість хвалитися потім. У лівій руці я тримаю пістолет. Якщо ваш напад не сподобається мені, я стрілятиму, а потім простромлю вас наскрізь і в такий спосіб покінчу із відомим сержантом”.

Капрал звів дух, а товстий хазяїн вже майже готовий був почати говорити, але утримався, коли сержант Гонзалес багатозначно зиркнув на нього.

— Чи могло бути що-небудь більш диявольське? — гарячкував Гонзалес. — Я змушений був битися і все-таки отримав би осколок свинцю в тіло, якби підсилив напад. Чи траплявся коли-небудь подібний фарс? От який цей молодець. Коли-небудь я зустріну його, коли він не буде мати пістолета, — і тоді…

— Але як же він пішов? — здивувався хтось у юрбі.

— Він почув стук у двері. Погрожуючи диявольським пістолетом, змусив мене кинути шпагу в той далекий куток, кинувся до вікна і вистрибнув. А як могли ми в темряві знайти його або його сліди крізь завісу дощу? Але тепер я зважився. Вранці піду до капітана Рамона і попрошу звільнити мене від всіх інших обов’язків, дозволити взяти кілька товаришів і кинутися навздогін за цим прекрасним сеньйором Зорро. Ха! Ми пополюємо на лисицю!

Збуджена юрба біля дверей несподівано розсунулася. Дон Дієго Вега поквапливо ввійшов до таверни.

— Що я чув? — запитав він. — Говорять, що сеньйор Зорро зробив сюди візит?

— Цілком правильно, кабальєро, — відповів Гонзалес. — Ми розмовляли тут з цим шибеником. Якби ви залишилися, замість того щоб йти додому і розраховуватися із секретарем, то побачили б усю подію.

— А ви хіба не були тут? Чи не можете ви розповісти мені? — попросив дон Дієго. — Але, прошу вас, не забарвлюйте надто в кривавий колір вашу розповідь, я не можу зрозуміти, чому люди повинні бути такими жорстокими. Де ж труп розбійника?

Гонзалес задихався від обурення; товстий хазяїн відвернувся, щоб сховати посмішку. Капрал і солдати підхопили кухлі з вином, щоб бути зайнятими.

— Справа в тому, що тут немає трупа, — сказав нарешті Гонзалес.

— Не прибіднюйтеся, сержанте! — вигукнув дон Дієго. — Хіба я не ваш друг? Адже ви обіцяли розповісти мені все, що з вами станеться в разі зустрічі з цим шибеником. Розумію, ви бережете мене, знаючи, що я не люблю насильства, але все-таки я бажаю довідатися подробиці, тому що ви — мій друг — билися з цим молодцем. Наскільки великою була винагорода?

— Клянуся святими! — злостиво вигукнув Гонзалес.

— Тоді, сержанте. Починайте розповідь. Хазяїне, дайте усім нам вина, щоб ми могли відсвяткувати цю подію. Ваша розповідь, сержанте! Чи залишите ви армію тепер, коли заслужили винагороду, чи купите ви гасієнду і чи одружитеся?

Сержант Гонзалес знову задихнувся і навпомацки потягнувся за кухлем з вином.

— Ви обіцяли, — продовжував дон Дієго, — переповісти мені

про цю подію від початку до кінця. Хіба він не говорив цього, хазяїне? Ви заявили, що розповісте, як ви глузували з нього, поки билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Клянуся святими! — заревів сержант Гонзалес; слова виривалися в нього подібно до гуркоту грому. — Це над людські сили. Ви, доне Дієго, мій друг…

— Скромність не личить вам у даному випадку, — сказав дон Дієго. — Ви обіцяли розповідь, і я хочу чути її. Як виглядає сеньйор Зорро? Чи заглянули ви в його мертве обличчя під маскою? Це, мабуть, хто-небудь, кого ми всі добре знаємо. Чи може хтось із вас розповісти мені подробиці?

— Вина, або я задихнуся! — заревів Гонзалес. — Доне Дієго, ви — мій близький друг, і я схрещу шпагу з будь-ким, хто принизив вас, але не випробовуйте мене занадто сьогодні.

— Я відмовляюся розуміти, — сказав дон Дієго. — Я тільки прошу вас розповісти мені історію бою: як ви глузували з нього, коли билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Досить! Я занадто ображений! — закричав кремезний сержант.

Він проковтнув вино і далеко жбурнув кухоль.

— Чи може це бути, щоб ви не перемогли в бою? — запитав дон Дієго. — Але, звичайно, цей прекрасний розбійник не міг перемогти вас, мій сержанте. Який же був результат?

— У нього був пістолет.

— Чому ж ви не відібрали і не всадили кулю йому в горло. Але, мабуть, ви так і зробили? От ще вино, сержанте. Пийте.

Але сержант Гонзалес вже прокладав собі дорогу через юрбу біля дверей.

— Я не можу забувати своїх обов’язків, — сказав він. — Я повинен поспішити до гарнізону і доповісти про все, що сталося, комендантові.

— Але, сержанте…

— Що ж до цього сеньйора Зорро, то він зустрінеться з моєю шпагою, перш ніж я вмру, — пообіцяв Гонзалес.

Потім із жахливою лайкою він вибіг під дощ, вперше в житті допустивши, щоб обов’язки перервали його розваги і змусили бігти від доброго вина. Дон Дієго посміхнувся, повернувшись до каміна.