Знак Зорро

Розділ XXIII ЩЕ ПОКАРАННЯ

Сеньйор Зорро швидко поскакав до вершини пагорба, під яким розлягалося село. Там він зупинив коня і подивився вниз на селище. Було майже темно, але він міг досить добре бачити те, що хотів. У таверні Горіли свічки, і звідти лунали хрипкі звуки пісні і голосних жартів. Гарнізон був освітлений, і з деяких будинків доносився запах їжі, що готується.

Сеньйор Зорро поїхав далі, спускаючись з пагорба. Досягши краю площі, він пришпорив коня і кинувся до дверей таверни, перед якою зібралося з півдюжини людей; більшість з них були напідпитку.

— Хазяїне! — крикнув він.

Спочатку ніхто з юрби коло дверей таверни не звернув на нього особливої уваги, думаючи, що це який-небудь подорожній кабальєро, що бажає освіжитися. Хазяїн поспішно вискочив, потираючи свої жирні руки, і близько підійшов до коня. Тут тільки він побачив, що вершник був у масці, і що дуло пістолета погрожувало йому.

— Чи тут суддя? — запитав сеньйор Зорро.

— Так, сеньйоре.

— Стійте, де стоїте, і гукніть його. Скажіть, що тут є кабальєро, який хоче поговорити з ним щодо однієї справи.

Переляканий хазяїн покликав суддю, і звістка була передана усередину. Суддя вийшов, спотикаючись і запитуючи голосно, хто відірвав його від приємного заняття. Перечіпаючись, дійшов він до коня, поклав на нього руку і, подивившись вгору, побачив два блискаючі ока, що дивилися з-під маски. Він відкрив рота, щоб крикнути, але сеньйор Зорро вчасно попередив його.

— Ні звуку, або ви вмрете! — сказав він. — Я прийшов, щоб покарати вас. Сьогодні ви винесли вирок людині, що була невинна. Тим більше, що ви знали про її безвинність, і весь суд був тільки фарсом. За вашим наказом він одержав відому кількість батогів. Ви одержите таку ж розплату.

— Ви насмілюєтеся…

— Мовчати! — скомандував розбійник. — Ви, там біля дверей, підійдіть сюди, — покликав вій.

Усі наблизилися юрбою, більшість з гуляк були поденники і подумали, що цей кабальєро хоче дати їм яку-небудь роботу і має гроші, щоб заплатити за неї. У темряві вони не помічали маски і пістолета, доки не опинилися біля коня, а тоді було вже пізно відступати.

— Ми зараз покараємо цього несправедливого суддю, — сказав їм сеньйор Зорро. — П’ятеро з вас схоплять його, підведуть до стовпа посеред площі і там прив’яжуть. Перший, хто стане вагатися, одержить заряд свинцю з мого пістолета, а моя шпага розправиться з іншими. І — жваво, ворушіться!

Зляканий суддя почав кричати.

— Смійтеся голосніше, щоб його крику не було чути, — наказав розбійник, і люди засміялися щосили, хоч у їхньому сміху і почувався особливий відтінок.

Вони схопили суддю за руки, підвели його до стовпа і прив’язали ременями.

— Ви вишикуєтеся в ряд, — наказав їм сеньйор Зорро, — візьмете цей батіг, і кожний з вас ударить його по п’ять разів. Я спостерігатиму, і якщо побачу хоч раз, що батіг упаде легко, покараю вас. Починайте!

Він кинув батіг першій людині, і покарання почалося. Сеньйор Зорро не знайшов недоліків у способі, яким воно виконувалося, тому що в серцях поденників панував страх, і вони стьобали сильно й охоче.

— І ви також, хазяїне, — сказав сеньйор Зорро.

— Він посадить мене потім у в’язницю за це, — бідкався хазяїн таверни.

— Що ви виберете, в’язницю чи труну, сеньйоре? — запитав розбійник.

Звичайно, хазяїн віддав перевагу в’язниці. Він підхопив батіг і перевершив усіх силою своїх ударів. Суддя Грузію висів на ременях. Він знепритомнів уже на п’ятнадцятому ударі, більше від страху, ніж від болю і самого покарання.

— Відв’яжіть цю людину, — наказав розбійник.

Двоє поспішили виконати наказ.

— Віднесіть його додому, — продовжував сеньйор Зорро, — і скажіть усім у селі, що так сеньйор Зорро карає тих, хто пригнічує бідних і безпомічних, хто виносить несправедливі вироки і хто краде. Тепер ідіть своєю дорогою!

Суддю віднесли. Він опритомнів і стогнав.

Сеньйор Зорро звернувся ще раз до хазяїна:

— Ми повернемося до таверни, — сказав він. — Ви ввійдете всередину і принесете мені кухоль вина і стоятимете біля мого коня, доки я питиму. Було б тільки марнуванням часу говорити вам, що станеться, якщо по дорозі ви спробуєте зрадити мене.

Але в серці хазяїна страх перед суддею був так само великий, як і страх перед сеньйором Зорро. Він пішов до таверни, йдучи біля коня розбійника, і поспішив усередину, начебто для того, щоб дістати вина, але насправді він зняв тривогу.

— Сеньйор Зорро тут, — шепнув він тому, що сидів за найближчим столом. — Він тільки-но змусив жорстоко побити суддю. Він послав мене принести йому кухоль вина.

Потім товстун підійшов до барила з вином і почав націджувати кухоль якомога повільніше. А тим часом у таверні відразу ж взялися до справи. Там знаходилося з півдюжини кабальєро, прихильників губернатора. Тепер, витягши шпаги, вони почали пробиратися до дверей, а один з них, що мав за поясом пістолет, витяг його, подивився, чи заряджений вій, і пішов за ними.

Сеньйор Зорро, що сидів на коні за двадцять футів від дверей таверни, раптом помітив, що до нього біжить юрба, побачив блиск півдюжини шпаг, почув постріл з пістолета і свист кулі біля своєї голови.

Хазяїн стояв у дверях, благаючи схопити розбійника, тому що це було б поставлене йому на заслугу і, може бути, суддя в такому випадку не покарав би його за те, що він бив його батогом. Сеньйор Зорро змусив коня встати дибки і всадив у нього шпори. Кінь стрибнув вперед у саму гущавину юрби кабальєро і розсіяв її.

Цього і бажав сеньйор Зорро. Його шпага була вже вийнята з піхов, пройшлася по чиїйсь руці, що також тримала шпагу, розмахнулася і проколола руку наступного ворога.

Розбійник бився, як божевільний, маневруючи конем так, що його супротивники роз’єднувалися і могли нападати на нього тільки поодинці. Повітря наповнилося пронизливими криками, вереском, люди вибігали з будинків, щоб довідатися причину сум’яття. Сеньйор Зорро знав, що в деяких з них можуть бути пістолети, він не страшився ніякої шпаги, але він розумів, що людина, що знаходиться на близькій відстані могла вбити його пістолетною кулею.

Сеньйор Зорро змусив коня знову рушити вперед, і, перш ніж товстий хазяїн устиг щось зрозуміти, сеньйор Зорро був уже поруч, нахилився до нього і схопив його за руку. Кінь понісся, тягнучи за собою товстуна, що почав благати про допомогу й у той же час молити про милосердя. Сеньйор Зорро поскакав з ним до ганебного стовпа.

— Подай мені цей батіг! — наказав він.

Хазяїн, що пронизливо кричав, підкорився і волав до святого про захист.

Сеньйор Зорро стьобнув його, і батіг оновився круг жирного попереку, і при кожній спробі хазяїна бігти, стьобав знову і знову. Зорро на мить дав йому спокій, щоб випустити заряд у тих, у кого були шпаги. Цим він розсіяв їх, а потім знову відновив покарання хазяїна.

— Ти вчинив зрадницьки! — кричав він. — Злодійський собако! Ти наслав на мене людей, є? Я сполосую твою міцну шкіру.

— Пожалій! — пронизливо закричав хазяїн і впав на землю.

Сеньйор Зорро знову вдарив його, викликаючи більше виття, ніж крові. Він повернув свого коня і кинувся на найближчого ворога. Ще одна куля просвистіла над його головою, ще хтось підскочив до нього з оголеною шпагою. Сеньйор Зорро простромив чиєсь плече і знову пришпорив коня. Чвалом проскакав він до ганебного стовпа, зупинив там коня і мить дивився на всіх.

— Вас тут недостатньо багато, щоб зробити бій цікавим, сеньйори! — крикнув він, потім зірвав своє сомбреро^[10], вклонився їм з милим глузуванням, знову повернув коня і поскакав.