Знак Зорро

Розділ XXXIII ВТЕЧА І ПОГОНЯ

Рішуча погоня за сеньйором Зорро і загоном його кабальєро була розпочата так швидко завдяки сержантові Гонзалесу. Він почув постріли і, задоволений приводом, щоб не платити за замовлене вино, кинувся з таверни, а інші кавалеристи поспішили слідом за ним. Він почув крики тюремника, зрозумів їх і відразу оцінив стан справ.

— Сеньйор Зорро звільняє ув’язнених! — кричав він. — Розбійник знову серед нас! На коней, кавалеристи, і за ними! Буде винагорода!

Вони знали про винагороду, особливо члени охорони губернатора, що чули, як його превосходительство шаленів при згадці імені розбійника і повідомляв, що зробить капітаном кавалеристів того, хто схопить Зорро або доставить його тіло.

Вони кинулися до своїх коней, скочили в сідла і помчали до в’язниці площею із сержантом Гонзалесом на чолі. Вони побачили кабальєро в масках, що скакали чвалом площею, і сержант Гонзалес протирав очі рукою і каявся, що випив занадто багато вина. Він так часто брехав, що сеньйор Зорро має при собі загін людей, а тепер, виявилося, цей загін матеріалізувався і почав існувати в дійсності.

Коли кабальєро розділилися на три загони, сержант Гонзалес і його кавалеристи настільки вже наблизилися до них, що могли помітити цей маневр. Гонзалес швидко утворив три групи зі своїх людей і послав по одній групі за кожним загоном.

Він бачив, як проводир кабальєро повернув до Сан-Габріель, він впізнав чвал кремезного коня, на якому їхав розбійник, і з радістю кинувся за сеньйором Зорро, вирішивши краще спіймати або убити розбійника, ніж схопити одного зі звільнених бранців. Через те, що сержант Педро Гонзалес не забув знущань Зорро над ним у таверні Реіна де Лос-Анджелес, він горів бажанням помститися йому й за це. Він бачив, як кінь сеньйора Зорро біг вперед і трошки здивувався, чому розбійник не збільшує відстані між собою і переслідувачами. Сержант Гонзалес, нарешті, зрозумів причину — сеньйор Зорро тримав на сідлі перед собою сеньйориту Лоліту Пулідо.

Гонзалес голосно віддавав накази і підбадьорював своїх кавалеристів. Вони пролетіли багато миль, але сержант був задоволений, тому що увесь час не втрачав сеньйора Зорро з виду.

— Він їде до ченця Філіпа, от куди він іде! — сказав Гонзалес самому собі. — Я знав, що цей старий чернець був спільником розбійника! він якимось чином обдурив мене, коли я шукав цього сеньйора Зорро в його гасієнді раніше. Напевно, цей розбійник знає гарне таємне місце там. Ха! Клянуся святими, вдруге мене не проведеш!

Вони скакали вперед, час від часу кидаючи погляд на людину, яку переслідували; спіймати її означало одержати винагороду і підвищення, про які мріяли Гонзалес і його кавалеристи. Коні почали уже виявляти ознаки втоми, але їх не жаліли.

Побачивши, як сеньйор Зорро повернув на дорогу, що вела до будинку ченця Філіпа, сержант Гонзалес посміхнувся, тому що він відгадав правильно.

Тепер уже він схопить розбійника, він майже в нього в руках! Якщо сеньйор Зорро поскаче далі, то його можна буде легко бачити і переслідувати завдяки яскравому місячному світлу; якщо ж він зупиниться, то не може ж він сподіватися побороти десяток кавалеристів із Гонзалесом на чолі.

Вони кинулися вперед до будинку і почали оточувати його. Вони бачили коня сеньйора Зорро. Потім побачили самого розбійника. Гонзалес вилаявся, бо з півдюжини кавалеристів знаходилися між ним і його здобиччю, кидаючись на Зорро зі шпагами і погрожуючи закінчити всю справу, перш ніж Гонзалес приспіє.

Він намагався на своєму коні вклинитися в юрбу тих, що билися. Сержант бачив, як сеньйор Зорро скочив у сідло і поскакав, а кавалеристи погналися за ним. Гонзалес, відставши від них, вирішив зосередити увагу на другій частині свого обов’язку: він наказав солдатам оточити будинок так, щоб ніхто не міг залишити його.

Але коли Гонзалес побачив, як сеньйор Зорро поїхав уздовж кам’яного паркану, він кинувся в погоню за ним, і всі, за винятком тих, хто охороняв будинок, приєдналися до нього. Сержант Гонзалес доїхав тільки до вершини першого пагорба. Він помітив, як біг кінь розбійника, і зрозумів, що його не можна схопити. Зате, можливо, йому вдасться домогтися деякої слави, якщо він повернеться до будинку брата Філіпа і знову схопить сеньйориту.

Будинок усе ще охоронявся, коли сержант скочив з коня, і йому доповіли, що ніхто не робив спроби його залишити. Він покликав двох солдатів і постукав у двері. Їх негайно відчинив брат Філіп.

— Ви щойно встали з постелі, брате? — запитав Гонзалес.

— Хіба зараз не час для чесної людини бути в постелі? — запитав у свою чергу брат Філіп.

— Час, брате, але все ж таки ми знаходимо вас не в ній. Як це сталося, що ви раніше не вийшли з будинку? Хіба ми недостатньо шуміли, щоб розбудити вас?

— Я чув звуки битви…

— І ви почуєте ще більше, брате, і знову відчуєте удари батога, якщо не будете відповідати на питання швидко і точно. Чи заперечуєте ви, що сеньйор Зорро був тут?

— Не заперечую.

— Ха! От воно! Ви визнаєте, виходить, що спілкуєтеся з цим милим розбійником і ховаєте його при пагоді? Ви визнаєте це, брате?

— Нічого подібного я не визнаю, — заперечив брат Філіп. — Лише кілька хвилин тому я вперше побачив сеньйора Зорро.

— Дуже правдоподібна історія! Розповідайте її дурним тубільцям. Але не намагайтеся говорити про неї розумному кавалеристові, брате! Чого ж хотів сеньйор Зорро?

— Ви були так близько, що в нього не було часу побажати чого-небудь, — сказав брат Філіп.

— Усе-таки ви говорили про щось з ним?

— Я відчинив двері на його стук так само, як зараз вам.

— Що сказав він?

— Що солдати переслідують його.

— І він просив вас сховати його, щоб не бути схопленим?

— Ні, не просив.

— Хотів нового коня, чи неправда?

— Він не говорив цього, сеньйоре. Якщо він такий злодій, як про нього розповідають, то, напевно, просто взяв би коня, не запитуючи, якби мав потребу в ньому.

— Ха! Яка ж у нього була справа до вас? Вам краще, брате, відповідати відверто.

— Хіба я сказав, що в нього була справа до мене?

— Ха! Клянуся святими!

— Не згадуйте краще святих, сеньйоре-хвалько і п’яниця!

— А чи не бажаєте ви, брате, знову покуштувати батога? Я приїхав у справі його превосходительства. Не затримуйте мене довше! Що сказав наймиліший розбійник?

— Нічого такого, що я мав би право повторити вам, сеньйоре, — відповів брат Філіп.

Сержант Гонзалес грубо відіпхнув його й ввійшов у передпокій, а слідом за ним увійшли двоє кавалеристів.

— Засвітіть канделябр, — наказав Гонзалес солдатам, — Візьміть свічки, якщо зможете знайти їх тут. Ми обшукаємо будинок.

— Ви обшукуватимете мій бідний дім? — скрикнув брат Філіп. — Що ж ви розраховуєте знайти? — запитав він.

— Я розраховую знайти той товар, що наймиліший сеньйор Зорро залишив тут.

— І що ж, ви думаєте, він залишив тут?

— Ха! Пакет із платтям, я припускаю! Мішок з награбованим добром! Пляшку вина! Сідло для лагодження! Що міг залишити цей молодець? Одна річ запам’яталася мені: кінь сеньйора Зорро віз двох, коли під’їжджав до вашого будинку, і на ньому не було нікого, крім сеньйора Зорро, коли він від’їжджав.

— І ви розраховуєте знайти…

— Другу половину кінської поті, — розсміявся Гонзалес. — Якщо не вдасться знайти її, то ми спробуємо скрутити вам руки, щоб побачити, чи можна змусити вас говорити правду.

— Ви насмілитеся? Ви хочете так образити ченця? Ви принизитеся до катувань?

— Борошняна підбовтка і козяче молоко, — сказав сержант Гонзалес. — Ви пошили в дурні мене один раз, але вам це не вдасться вдруге. Обшукайте будинок, кавалеристи, і пам’ятайте, що треба зробити це добре! Я залишуся тут і підтримаю компанію цьому кумедному братові. Я спробую довідатися, які були його почуття, коли його карали батогом за шахрайство.

— Боягузе і худобо! — загримів брат Філіп. — Настане день, коли переслідування скінчаться…

— Борошняна підбовтка і козяче молоко!

— Коли це все припиниться і безчесних людей покарають по заслугах?! — вигукнув брат Філіп. — Коли ті, хто заснував тут багату імперію, самі пожнуть плоди своєї праці замість того, щоб в них усе розтягали безчесні політикани і люди, які користуються їхньою прихильністю?!

— Козяче молоко і борошняна підбовтка, брате!

— Коли буде тисяча сеньйорів Зорро, а якщо потрібно, то й більше, щоб їздити уздовж і поперек Ель Каміно Реаль і карати тих, хто чинить незаконно?! Іноді мені хотілося б не бути ченцем, щоб мати можливість самому утнути таку штуку.

— Ми б схопили вас за дві секунди і випрямили б мотузку вагою вашого тіла, — відповів йому сержант Гонзалес. — Якби ви більше допомагали солдатам його превосходительства, то напевно його превосходительство ставився б до вас прихильніше.

— Я не допомагаю поріддю диявола! — сказав брат Філіп.

— Ха! Тепер ви починаєте гніватися, а це проти ваших правил. Хіба не обов’язок брата приймати усе, що зустрічається на його шляху, і дякувати за все, не звертаючи уваги на те, як сильно це зачіпає його? Відповідайте ж мені на це, ви, гнівний старий!

— Ви стільки ж знаєте про правила й обов’язки францисканців, як кінь, на якому ви їздите.

— Я їжджу на розумному коні, на шляхетній тварині. Він з’являється на мій заклик і пускається чвалом, коли я накажу. Не глузуйте з нього, поки не поїздите на ньому самі. Ха! Чудовий жарт!

— Ідіот!

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — пирхнув сержант Гонзалес.