Знак Зорро

Розділ VII ЛЮДИНА ІНШОГО РОДУ

Дон Карлос чув усе, а тому знав, що сталося. Він, не гаючи часу, поспішив на веранду, на допомогу дону Дієго Вега. Хоча у серці було сум’яття, йому вдалося посміхнутися і повернути все на жарт.

— Жінки примхливі і сповнені фантазій, сеньйоре, — сказав він. — Іноді вони насміхаються з тих, кого насправді обожнюють. Ніхто не зможе сказати, як саме виникає думка жінки — вона сама не може пояснити це.

— Але я… я майже нічого не розумію, — насилу вимовив дон Дієго. — Я старанно добирав слова. Насправді я не сказав нічого, що могло б образити або розгнівати сеньйориту.

— Їй хотілося, щоб за нею упадали, як це заведено.

— Не впадайте у відчай, сеньйоре. Її мати і я вирішили, що ви підхожий для неї чоловік. Це звичайна річ, коли дівчина відштовхує чоловіка до певної межі, а потім підкоряється. Здається, це робить підкорення ще солодшим, ще приємнішим. Напевно наступного разу, коли ви приїдете до нас, вона буде люб’язніша. Я цілком упевнений у цьому.

Дон Дієго потис руку дону Карлосу Пулідо, скочив на. коня і повільно поїхав уздовж стежини; дон Карлос же повернувся назад, увійшов до будинку і побачив, що його дружина стоїть перед дочкою і дивиться на неї з жалем.

— Він найкраща партія у всій країні! — жалібно стогнала донья Каталіна, витираючи очі краєчком чотирикутного мережива.

— Він багатий, впливовий і міг би допомогти дійти належного стану, якби став моїм зятем, — заявив дон Карлос, не зводячи очей з обличчя дочки.

— У нього чудовий будинок і гасієнда. Крім того, у нього кращі коні у всьому Реіна де Лос-Анджелес, він єдиний спадкоємець свого багатого батька, — сказала донья Каталіна.

— Одне його слово губернаторові — і людина врятована або занапащена, — додав дон Карлос.

— Він вродливий…

— Я згодна з цим! — вигукнула Лоліта, підвівши гарненьку голівку і сміливо дивлячись на них. — Але саме це й розлючує. Яким би коханим міг бути цей чоловік, якби тільки захотів! Хіба є чим пишатися дівчині, коли скажуть, що чоловік, з яким вона одружилася, ніколи не дивився на жінок і таким чином не вирізнив її з безлічі інших, після того як танцював, залицявся і грав у любов з іншими.

— Він віддає тобі перевагу перед усіма, інакше не приїхав би сьогодні, — сказав дон Карлос.

— Звичайно, це мало стомити його! — відгукнулася дівчина. — Чому він робить із себе посміховище для всієї країни? Він вродливий, багатий і талановитий. Він здоровий і міг би бути за взірець для інших молодих людей. А насправді він навряд чи має досить енергії, щоб самому одягтися, я не сумніваюся в цьому.

— Все це незрозуміло мені, — стогнала донья Каталіна. — Коли я була дівчиною, не було нічого подібного. Гідний чоловік приїжджає просити тебе бути його дружиною…

— Якби він був менш гідним і більш чоловіком, я, можливо, й глянула б на нього ще раз, — сказала сеньйорита.

— Ти повинна будеш подивитися на нього більше, ніж один раз, — наголосив дон Карлос. — Ти не можеш проминути такої доброї нагоди. Подумай про це, доню моя, і зміни гнів на ласку, коли дон Дієго приїде знову.

Потім він поспішив у двір будинку, начебто йому було необхідно поговорити зі слугою, але насправді, щоб уникнути сцени. Дон Карлос довів, що він хоробрий чоловік у юності, а тепер був до того ж і розумною людиною і знав, що краще не сперечатися з жінками.

Незабаром настала година сієсти^[8], сеньйорита Лоліта вийшла в двір і сіла на маленьку лаву біля фонтана. Батько дрімав на веранді, а мати у своїй кімнаті, слуги ж розбрелися, хто куди і теж спали. Але сеньйорита Лоліта не могла спати. Вона напружено думала.

Вона знала про становище, в якому опинився батько, він не міг приховати цього від неї, і їй хотілося бачити його знову процвітаючим. Вона знала також, що, якби побралася з доном Дієго Вега, то батько був би задоволений. Вега не дозволив би родичам своєї дружини жити в умовах, яких не можна назвати найкращими. Вона уявила прекрасне обличчя дона Дієго і подумала про те, яким би воно було, якби його осявали любов і пристрасть. “Як шкода, що він зовсім позбавлений життя”, — говорила вона собі. “Але побратися з чоловіком, що запропонував послати слугу-тубільця грати серенади замість себе!”…

Плескіт води у фонтані заколисував її. Вона згорнулася в кутку лави, поклавши щоку на маленьку ручку; її чорне волосся хвилею спадало на землю.

Лоліта прокинулась від дотику руки; сеньйорита швидко випросталася і напевно закричала б, але притиснута до її губів рука перешкодила цьому.

Перед нею стояла людина, закутана в довгий плащ, з обличчям, закритим чорною маскою так, що Лоліта не могла розрізнити нічого, крім блискучих очей. Вона чула про сеньйора Зорро, розбійника, і здогадалася, що це був саме він; серце її майже перестало битися, так вона злякалась.

— Мовчання! Я не заподію вам ніякої шкоди, сеньйорито, — хрипко прошепотів чоловік.

— Ви… ви?.. — запитала вона, задихаючись.

Він відступив, зняв капелюха і низько вклонився їй.

— Ви вгадали, моя чарівна сеньйорито, — сказав він. — Я відомий, як сеньйор Зорро — “Прокляття Капістрано”.

— І… ви тут?

— Я не маю наміру заподіяти шкоди ні вам, ні будь-кому іншому в цій гасієнді, сеньйорито. Караю тих, хто несправедливий, але ваш батько не з таких. Захоплююся їм без міри. Скоріше я покараю тих, хто поводиться погано з ним, ніж торкнуся його.

— Дякую вам, сеньйоре…

— Я дуже стомився, а гасієнда чудове місце для відпочинку, — сказав вій. — Знаючи також, що тепер година сієсти, думав, що знайду всіх сплячими. Було непростимо будити вас, сеньйорито, але я відчував, що повинен поговорити з вами.

Сеньйорита Лоліта зашарілася.

— Краще б моя краса діяла так само і на інших людей, — сказала вона.

— А хіба це не так? Хіба в сеньйорити Лоліти мало шанувальників? Це неможливо!

— Проте це так, сеньйоре. Не багато знайдеться досить сміливих людей, щоб шукати союзу з родиною Пулідо, відтоді як вона в опалі. Є один шанувальник, — продовжувала вона, — але в його сватанні нема життя.

— А! Мішкуватий у коханні — і це у вашій присутності! Що з ним, з цим чоловіком?.. Чи не хворий він?

— Він такий багатий, що, мені здається, думає, начебто йому досить тільки побажати, і кожна дівчина погодиться одружитися з ним.

— Що за дурень! Адже тільки залицяння додає пікантності романові!

— Але ви, сеньйоре? Хто-небудь може ввійти і побачити вас тут. Вас можуть заарештувати…

— А хіба ви не хочете бачити розбійника арештованим? Може це поліпшило б етап вашого батька, якби він видав мене владі. Я чув, що губернатор дуже роздратований моїми вчинками.

— Ви… ви б краще пішли, — сказала вона.

— Милосердя говорить про вашу доброту. Ви знаєте, що арешт означав би для мене смерть. Усе-таки я маю ризикнути і затриматися ще на мить.

Він сів на лаву, а сеньйорита Лоліта відсунулася якомога далі, а потім спробувала підвестися.

Але сеньйор Зорро був готовий до цього. Він схопив її за руку і, перш ніж вона могла вгадати його намір, нахилився вперед, підняв кінець маски і торкнувся губами до рожевої вологої долоні.

— Сеньйоре! — скрикнула вона і висмикнула руку.

— Це було зухвало, але людина повинна висловити свої почуття, — сказав він. — Сподіваюся, я не образив вас до тієї міри, коли прощення неможливе.

— Ідіть, сеньйоре, інакше я битиму на сполох!

— І станете причиною моєї страти?

— Ви тільки розбійник з великої дороги.

— Але я люблю життя, як і будь-яка людина.

— Я закричу, сеньйоре! За вас обіцяна винагорода.

— Такі прекрасні ручки не захочуть доторкнутися до кривавих грошей.

— Ідіть!

— О, сеньйорито, ви жорстокі! Один ваш погляд змусив моє серце сильніше битися в грудях. Людина здатна вбити цілу юрбу за одним словом ваших прекрасних вуст…

— Сеньйоре!

— Людина готова померти, захищаючи вас, сеньйорито. Така грація, така свіжа юна краса!

— Востаннє, сеньйоре! Я битиму на сполох!

— Ще раз вашу руку — і я піду.

— Цього не буде!

— Тоді я залишуся тут, доки не прийдуть і не арештують мене. Напевно мені недовго доведеться чекати. Сержант Гонзалес женеться за мною, я знаю це, і, можливо, він уже вийшов на мій слід. З ним будуть солдати…

— Сеньйоре, заради всього святого!..

— Вашу руку!

Вона повернулася спиною, простягнула руку, і ще раз він доторкнуся губами до її долоні. Потім дівчина відчула, як її повільно повернули, і вона подивилась йому просто в очі. Дрож пройняв її. Вона відчула, що він тримає її руку, і висмикнула її. Потім повернулася, швидко побігла через двір і сховалася в будинку.

Ледве зводячи дух, сеньйорита Лоліта стала біля вікна за шторами і почала спостерігати. Сеньйор Зорро повільно підійшов до фонтана і зупинився, щоб напитися. Потім насунув капелюха, подивився на будинок і пішов.

Вона чула, як затихав удалині стук копит коня, який мчав чвалом.

— Розбійник — але все-таки людина! — прошепотіла вона. — Якби дон Дієго мав хоча б половину його сміливості і мужності!