Знак Зорро

Розділ XXX ЗНАК ЛИСИЦІ

За годину після настання сутінок тубілець відшукав одного з кабальєро і повідомив, що якийсь пан хоче поговорити з ним негайно і що, очевидно, це дуже багатий дворянин, тому що він дав йому, тубільцеві, велику монету за передання повідомлення, у той час як він міг би з таким же успіхом не дати нічого, крім стусана; він сказав також, що таємничий дворянин чекатиме на стежині, що веде до дороги до Сан-Габріель і, щоб бути упевненим, що кабальєро прибуде, він просив тубільця сказати, що в околиці з’явилася лисиця.

“Лисиця! Зорро — лисиця”, — подумав кабальєро, а потім приголомшив тубільця тим, що також дав йому монету.

Він негайно поспішив на місце побачення і знайшов там верхи на кремезному коні сеньйора Зорро, обличчя якого було під маскою, а тіло закутане в плащ.

— Ви передасте цю звістку усім, кабальєро, — сказав сеньйор Зорро. — Я б хотів, щоб усі ті, хто належить до нас і хто бажає належати, зібралися опівночі в маленькому будиночку, за пагорбом. Ви знаєте це місце? Так? Я чекатиму.

Потім сеньйор Зорро повернув свого коня і кинувся в темряву, а кабальєро повернувся до села і передав звістку тим, на кого, він знав, можна покластися, і в свою чергу доручив їм передати звістку й іншим учасникам ліги. Один з них направився до будинку дона Дієго, але дворецький сказав йому, що той скаржився на лихоманку, пішов до своєї кімнати і заявив, що живцем здере шкіру зі слуги, якщо той насмілиться ввійти до його кімнати без виклику.

Близько півночі кабальєро почали по одному пробиратися із села, кожний верхи на своєму кращому коні, озброєний шпагою і пістолетом. У кожного з них була при собі маска, щоб у разі потреби можна було миттєво надягти її. Так було домовлено в гасієнді дона Александро серед багатьох інших рішень.

Село було занурене в морок, за винятком таверни, де дехто з ескорту його превосходительства веселився з місцевими кавалеристами, тому що сержант Педро Гонзалес повернувся зі своїми солдатами саме перед північчю; він був радий повернутися після марної погоні і сподівався, що наступне переслідування буде успішнішим.

Ті, хто сиділи в таверні, прибули з гарнізону, спустившись із пагорба; деякі залишили там своїх коней неосідланими і не загнузданими, їм і не спадала на думку можлива зустріч із сеньйором Зорро цієї ночі. Товстий хазяїн посилено клопотався, бо в солдатів, що прибули з півночі, були монети в гаманцях і бажання витратити їх. Сержант Гонзалес як звичайно, зосереджував на собі загальну увагу, говорив докладно про те, як він вчинить із сеньйором Зорро, якщо святі будуть настільки милостиві, що допоможуть зустріти його зі шпагою в руці.

У великій кімнаті гарнізону також було світло, тому що пішли спати лише деякі солдати. Було також світло й у будинку, де перебував гостем його превосходительство, але все інше село залишалося в пітьмі, і народ спав.

У в’язниці зовсім не було світла, за винятком свічки, що горіла в конторі, де чергувала сонна людина. Тюремник був у постелі. В’язні стогнали на твердих лавах у камері. Дон Карлос Пулідо стояв перед вікном, дивлячись вгору на зірки; а його дружина і дочка пригорнулися на лаві поруч з ним. Вони не могли заснути за таких обставин.

Кабальєро знайшли сеньйора Зорро, що очікував їх там, де він призначив, але він залишався у віддаленні, лише зрідка вимовляючи кілька слів, поки всі не з’явилися.

— Чи всі тут? — запитав він тоді.

— Всі, за винятком дона Дієго Вега, — відповів один. — Він хворий на лихоманку, сеньйоре.

Усі кабальєро пирхнули, бо подумали, що лихоманку спричинило боягузтво.

— Я припускаю, що ви почасти знаєте мій задум, — сказав сеньйор Зорро. — Ми знаємо, що сталося з доном Карлосом Пулідо і з дамами його родини. Ми знаємо, що вони невинні в жодній зраді; але навіть якби це було так, усе-таки їх неприпустимо було кидати до в’язниці разом із звичайними шахраями і п’яницями. Подумайте! Дон Карлос знаходиться в немилості губернатора! Чи вважає ліга за необхідне почати що-небудь у цій справі? Якщо ні, тоді я почну що-небудь сам!

— Звільнити їх! — вигукнув один з кабальєро.

Інші підхопили цей вигук і голосно висловили своє схвалення. Траплявся випадок ризикнути, випробувати себе і зробити добру справу.

— Ми повинні тихо в’їхати до села, — сказав сеньйор Зорро. — Місяця немає, і нас не помітять, якщо ми вживатимемо заходів обережності. Ми наблизимося до в’язниці з півдня. У кожного буде свій обов’язок. Дехто оточить будинок, щоб дати знати, якщо хто-небудь наближатиметься. Інші повинні бути напоготові відбити солдатів, якщо вони відгукнуться на тривогу. Решта ввійде до в’язниці зі мною, щоб звільнити в’язнів.

— Це чудовий план, — сказав хтось.

— Це тільки невелика частина його. Дон Карлос — горда людина, і якщо ми дамо йому час на міркування, то він може відмовитися залишити в’язницю. Ми не повинні допустити цього. Хтось з вас схопить його і виведе звідти. Інші займуться доньєю Каталіною. Я подбаю про сеньйориту. Але от ми звільнимо їх. А далі що?

Він чув перешіптування, але ніхто не давав чіткої відповіді. Тоді він продовжував свій план:

— Усі направляться на шосе, трохи нижче цього місця. Там ми розосередимося. Ті, хто буде з доньєю Каталіною, поспішать з нею до гасієнди дона Александро Вега, де її можна сховати, якщо буде потрібно, і, куди солдати губернатора не відразу насміляться ввійти і схопити її. Ті, хто буде з доном Карлосом, направляться до Пала, і на відстані десяти миль від села їх зустрінуть два тубільці, посвячені в справу і скажуть пароль про лисицю. Тубільці візьмуть дона Карлоса і подбають про нього. Коли це все буде пророблено, кожний кабальєро доскаче додому тихо, по одному, розповідаючи яку завгодно історію, але вживши потрібних заходів. Я ж у цей час відвезу сеньйориту в безпечне місце на піклування ченця Філіпа, людини, якій можна довіритися, він сховає її, якщо потрібно. Потім ми будемо спостерігати і подивимося, що зробить губернатор.

— Що він може зробити? — запитав один з кабальєро. — Накаже розшукувати їх, звичайно.

— Ми повинні будемо вичікувати подальших подій, — сказав сеньйор Зорро. — Чи всі готові?

Вони запевнили його, що готові, тоді він визначив кожному його обов’язок; потім вони залишили маленьку долину, повільно й обережно об’їхали селище і пройшли до нього з півдня.

Вони чули, як кричали і співали солдати в таверні, бачили вогні гарнізону і тихо попарно пересувалися до в’язниці.

За короткий час вона була оточена спокійними, рішучими людьми; потім сеньйор Зорро і ще четверо спішилися і пішли до дверей будинку.