Знак Зорро

Розділ XXII ШВИДКЕ ПОКАРАННЯ

Ченці поїхали далі, брат Філіп підняв руку і благословив дона Дієго, що повернув убік на іншу стежину. Глухонімий Бернардо їхав за ним на своєму мулі.

А тим часом у селі торговець шкурами і салом був центром уваги в таверні. Товстий хазяїн порався, напуваючи гостей вином, тому що продавець шкур і сала витрачав частину грошей, які нечесно одержав від брата Філіпа. Суддя витрачав іншу частину. Лунав голосний регіт, коли хто-небудь розповідав, як брат Філіп хльостав батогом, або як кров текла по його старій спині, коли пустили в діло батіг.

— Жодного стогону! — кричав торговець шкурами і салом. — Він мужній старий вовк. Минулого місяця ми стьобали одного у Сан-Фернандо, і він вив, прохаючи про милість, хоча дехто говорить, що він був хворий і тому кволий. Можливо, що це так. Здоровані, ці брати! Проте яка удача, коли ми можемо змусити одного з них повити. Ще вина, хазяїне! Брат Філіп платить за все!

При цьому пролунав вибух хрипкого сміху, і підручному торговця, що давав неправдиві свідчення, кинули монету, причому йому наказали вдавати із себе самостійну людину і поставити вино за свій кошт. Тоді він купив вина для усіх у таверні і весело завив, коли товстий хазяїн не дав йому решти з його монети.

— Хіба ти чернець, що скупишся на гроші? — запитав той.

Знову вся таверна весело зареготала, а хазяїн, що до краю ошукав підручного, посміхався, займаючись своєю справою. Це був гарний день для товстого хазяїна.

— Хто був той кабальєро, що виявив милосердя до ченця? — запитав торговець..

— Це був дон Дієго Вега, — відповів хазяїн.

— Він наживе собі неприємностей.

— Хто завгодно, але не дон Дієго, — сказав хазяїн. — Ви знаєте знамениту родину Вега, чи не так, сеньйоре? Його превосходительство сам підлещується до нього. Варто тільки кому-небудь з Вега підняти палець, і був би політичний переворот у наших місцях.

— У такому разі він небезпечна людина? — запитав торговець.

Вибух реготу був йому відповіддю.

— Небезпечний? Дон Дієго Вега! — кричав хазяїн, а сльози текли по його жирних щоках. — Ви вморите мене. Дон Дієго тільки і робить, що сидить на сопці і мріє. Він майже ніколи не носить шпаги. Він дуже рідко її носить, та й то винятково як прикрасу. Він стогне, якщо йому доводиться проїхати кілька миль верхи. Дон Дієго так само небезпечний, як і ящірка, що гріється на сойці. Але незважаючи на все, він відмінний пан, — додав хазяїн поспішно, боячись, щоб його слова не досягли вух дона Дієго і щоб той не перестав відвідувати його таверну і не перейшов би до іншої.

Сутеніло, коли торговець шкурами і салом залишив таверну зі своїм підручним. Обидва йшли, хитаючись, бо випили занадто багато вина. Вони подалися до візка, у якому подорожували, помахали на прощання людям у дверях таверни і повільно відправилися стежиною до Сан-Габріель.

Торговець із підручним подорожували не поспішаючи, продовжуючи пити з глечика куплене вино. Проїхали через вершину першого пагорба, і селище Реіна де Лос-Анджелес, зникло, і перед ними була тепер лише велика дорога, що звивалася подібно до величезної курної змії, та темні пагорби і кілька будівель удалині. На повороті вони побачили перед собою вершника, що легко сидів у сідлі; його кінь стояв посеред дороги, так що вони не могли об’їхати його.

— Поверни свого коня, поверни свою худобу! — закричав торговець шкурами і салом. — Що ж, ти хочеш, щоб я переїхав тебе?

Підручний видав звук, що свідчив про переляк, і торговець подивився уважніше на вершника. Його щелепа опустилася, очі викотилися.

— Та це сеньйор Зорро! — скрикнув він. — Клянуся честю, це “Прокляття Капістрано”, і знову тут біля Сан-Габріель! Ви не торкнете мене, сеньйоре Зорро? Я бідна людина, і в мене немає грошей. Не далі як учора, один чернець обдурив мене, і я був у Реіна де Лос-Анджелес у пошуках справедливості.

— А дістали ви її? — запитав сеньйор Зорро.

— Суддя був добрий, сеньйоре. Він наказав ченцеві заплатити мені, але я не знаю, коли одержу гроші.

— Зійдіть-но з візка, і ваш помічник теж! — скомандував сеньйор Зорро.

— Але в мене немає грошей! — протестував торговець.

— Геть з візка! Що мені, повторювати, чи що? Рухайтеся, або свинець знайде місце у вашому тілі!

Тепер торговець побачив, що розбійник тримав у руці пістолета. Він запищав зі страху і вискочив з візка так швидко, як тільки міг, а за ним викотився і його підручний. Вони стояли на курній дорозі перед сеньйором Зорро, тремтячи зі страху. Торговець молив про помилування.

— У мене немає грошей із собою, люб’язний розбійнику, але я дістану їх для вас! — молив він. — Я принесу їх, куди ви скажете, куди ви побажаєте.

— Мовчати, худобо! — крикнув сеньйор Зорро. — Я не хочу твоїх грошей, клятвопорушник! Я знаю все про фарс, розіграний на суді в Реіна де Лос-Анджелес; я маю спосіб дізнаватися про подібні речі негайно. Отже, який чернець обдурив тебе, га? Брехун і злодій! Це ти шахрай! І вони дали старому чоловікові п’ятнадцять батогів через брехню, що ти наплів. А ти поділився із суддею грішми, шахрайськи отриманими від ченця.

— Клянуся святими!

— Не треба! Досить ти надавав брехливих клятв. Йди вперед!

Торговець підкорився, тремтячи наче в лихоманці. Сеньйор Зорро швидко зліз з коня. Підручний торговця стояв біля візка з побілілим від страху обличчям.

— Уперед! — знову скомандував сеньйор Зорро.

Спочатку торговець підкорився, але раптово почав молити про милість, тому що сеньйор Зорро витяг з-під свого довгого плаща батіг, яким поганяють мулів, і тримав його напоготові в правій руці, тоді як у лівій у нього був пістолет.

— Повернися спиною! — скомандував він.

— Милосердя, добрий розбійнику! Хіба я повинен бути побитим після того, як був пограбований? Невже ви мордуватимете чесного купця через злодійкуватого ченця?

Перший удар, і торговець пронизливо закричав від болю. Його останнє зауваження, здавалося, додало сили руці розбійника. Другий удар, і торговець впав на коліна на курній дорозі.

Тоді сеньйор Зорро засунув пістолет за пояс, підійшов ближче, лівою рукою схопив торговця за волосся так, щоб підняти його, а правою сипав важкі удари батогом по спині. Він хльостав доти, доки міцне плаття і сорочка торговця не розірвалися і кров не просочилася наскрізь.

— Це тому, хто дає брехливі клятви і змушує карати чесного ченця! — крикнув сеньйор Зорро.

Потім він звернув свою увагу на підручного.

— Без сумніву, молодий чоловіче, ви виконували тільки накази свого хазяїна, коли брехали перед суддею, — сказав він. — Але вас треба провчити, щоб бути чесним і справедливим незалежно від обставин.

— Пожалійте, сеньйоре, — завив підручний.

— Хіба ви не сміялися, коли мордували ченця? Хіба ви не напилися, святкуючи покарання бідної людини, отримане нею за те, чого вона не зробила.

Сеньйор Зорро схопив юнака за барки, повернув його кругом і міцно вдарив по плечу. Хлопчисько пронизливо закричав і потім почав пхикати. Він одержав усього п’ять ударів батогом, тому що сеньйор Зорро, очевидно, не хотів доводити його до непритомності. Нарешті він відкинув хлопчиська від себе і згорнув свій батіг.

— Будемо сподіватися, що ви обидва будете пам’ятати цей урок, — сказав він. — Сідайте у візок і їдьте, і коли розповідатимете про цю подію, то говоріть правду, інакше я почую про це і покараю вас знову. Дивіться, щоб я не почув, що п’ятнадцять або двадцять людей оточили і тримали вас, поки я стьобав.

Підручний підхопився у візок, його хазяїн пішов за ним, вони хльоснули коня і сховалися в хмарі куряви в напрямку до Сан-Габріель. Сеньйор Зорро дивився їм услід якийсь час, потім підняв свою маску, витер піт з обличчя і знову сів на коня, пристебнувши батіг до сідла.