Знак Зорро

Розділ XV У ГАРНІЗОНІ

Сеньйор Зорро пройшов у темряві туди, де залишив свого коня, за хатиною тубільця; і там стояв, думаючи про те кохання, що випало на його долю.

Раптом Зорро розсміявся, наче дуже задоволений чимось, і повільно поїхав стежиною, яка вела до гарнізону. Він почув чвал вершника, що їхав звідти, і подумав, що капітан Рамон послав людину з наказом повернути сержанта Гонзалеса і його солдатів і направити їх новими слідами.

Сеньйор Зорро знав, які справи в гарнізоні, знав точно, скільки там було солдатів, знав, що четверо були хворі на лихоманку, і там зараз залишилася тільки одна здорова людина. Він знову засміявся і пустив коня повільним кроком вгору схилом гори, щоб не робити галасу. За гарнізонним будинком він спішився, залишивши поводи на землі, бо знав, що кінь не рушить із місця. Потім він прокрався крізь пітьму до стіни, обережно обійшов будинок навкруги, доки не підійшов до вікна. Тут він виліз на купу цеглин і заглянув усередину.

Це був кабінет капітана Рамона. Зорро побачив, що комендант сидить за столом і читає листа, якого, очевидно, тільки-но написав. Капітан Рамон розмовляв сам із собою, як це часто роблять злі люди.

— Це навчить її не знущатися з офіцера армії його превосходительства. Коли її батько буде у в’язниці, обвинувачений у державній зраді, а його маєтки будуть відібрані, тоді, може, вона слухатиме, про що я буду говорити, — говорив він.

Сеньйорові Зорро було не важко розрізнити слова. Він відразу зрозумів, що капітан Рамон задумав помсту, що він мав намір заподіяти зло родині Пулідо. Обличчя сеньйора Зорро під маскою потемніло від люті.

Він зліз з купи цеглин і крадькома, уздовж стіни, підійшов до рогу будинку. Збоку парадних дверей горів смолоскип, і кремезний солдат, залишений у гарнізоні, ходив назад і вперед перед дверима, з пістолетом за поясом і зі шпагою. Сеньйор Зорро помітив довжину його кроків. Він точно розрахував відстань, і саме коли вартовий повернувся спиною, продовжуючи марширувати, розбійник стрибнув на нього.

Руки стисли горло солдата, а коліна вдарили його в спину. Вони відразу опинилися на землі, і захоплений зненацька вартовий неабиякими зусиллями намагався вивільнитись. Але сеньйор Зорро, знаючи, що найменший шум означав би для нього загибель, важким руків’ям пістолета вдарив солдата в скроню і змусив замовкнути.

Він відтягнув у тінь вартового, що знепритомнів, зав’язав йому рота смугою, відірваною від краю плаща, а іншими смугами зв’язав руки і ноги. Потім прикрив його своїм плащем, подивився на пістолет, прислухався, щоб упевнитися, що недовга боротьба із солдатом не привернула нічиєї уваги всередині будинку, і прослизнув у двері.

За одну мить Зорро був усередині. Перед ним була велика, кімната з твердою земляною підлогою. Тут знаходилося кілька довгих столів і лав, винні кухлі, збруї, сідла і вуздечки. Сеньйор Зорро кинув на все швидкий погляд, щоб переконатися, що тут нікого не було, і пішов швидко, майже беззвучно до дверей, що вели до приміщення коменданта. Він сміливо розчинив двері. Капітан Рамон сидів спиною до дверей. Він круто повернувся на стільці, готовий вибухнути лайкою, бо подумав, що це один з його солдатів увійшов, не постукавши, і тому приготувався його вилаяти.

— Жодного звуку, сеньйоре, — застеріг розбійник. — Ви вмрете, якщо хоч найменше зітхання зірветься з ваших вуст!

Не спускаючи очей з коменданта, він зачинив за собою двері і ввійшов до кімнати. Рухався беззвучно, тримаючи перед собою заряджений пістолет. Капітан Рамон опустив руки на стіл, його обличчя зблідло.

— Цей візит необхідний, — сказав сеньйор Зорро. — Я зробив його не заради ваших прекрасних очей.

— Навіщо ви тут? — запитав капітан, зневажаючи наказом не видавати жодного звуку, але все ж таки пошепки.

— Я випадково заглянув у вікно, сеньйоре. Я побачив послання на столі перед вами і почув, як ви говорили. Кепська річ, коли говорять самі із собою. Якби ви зберігали мовчання, то ішов би далі в своїх справах. А так…

— Ну то що ж, сеньйоре? — запитав капітан майже з колишньою зарозумілістю, повертаючись до розбійника.

— Я вирішив прочитати цього листа у вашій присутності.

— Хіба мої службові справи так сильно цікавлять вас?

— Що стосується цього, не будемо нічого говорити, сеньйоре. Будьте люб’язні, заберіть руки зі столу, але не намагайтеся вийняти ваш пістолет, якщо не хочете вмерти негайно. Мене б не засмутило, що я послав вашу душу на той світ.

Комендант зробив, як йому наказали. Сеньйор Зорро обережно підійшов і взяв листа. Потім він знову відступив на кілька кроків, усе ще спостерігаючи за капітаном.

— Я читатиму його, — сказав він, — але, попереджаю вас, що уважно стежитиму за вами. Не рухайтеся, сеньйоре, якщо тільки у вас немає бажання відвідати ваших предків.

Він почав швидко читати і, коли закінчив, то якийсь час дивився коменданту просто у вічі, а його очі зловісно зблискували з-під маски. Капітан Рамон відчув себе ніяково. Сеньйор Зорро підійшов до столу, увесь час спостерігаючи за ним, і підніс листа до полум’я свічки. Папір зайнявся, запалав і впав на підлогу купкою попелу. Сеньйор Зорро наступив на нього.

— Листа не буде доставлено, — сказав він. — Отже, ви боретеся з жінками, сеньйоре? Хоробрий офіцер, окраса армії його превосходительства! Я не сумніваюся, що він би підвищив вас на службі, якби знав про це. Ви ображаєте сеньйориту, тому що її батько зараз не дружить з владою і тому що вона відштовхує вас, на що ви заслуговуєте, та намагаєтеся заподіяти неприємностей членам її родини. Воістину, гідний вчинок!

Він зробив ще крок і нахилився вперед, увесь час тримаючи пістолет напоготові.

— Дивіться, щоб не дізнався, що ви надіслали листа, подібного до того, що я тільки-но знищив, — додав він. — Я шкодую, що ви не можете схрестити зі мною шпаги. Простромити вас було б образою для моєї шпаги, але я зробив би це, щоб позбавити світ від такого молодця.

— Ви говорите це пораненій людині!

— Без сумніву, рана загоїться, сеньйоре. І я буду знати про це. А коли це станеться і до вас повернуться сили, то я постараюся знайти вас і закличу до відповіді за те, що ви намагалися зробити сьогодні вночі. Нехай це буде вирішено між нами.

Очі їх зблиснули, коли вони дивилися один на одного, і сеньйор Зорро відійшов, щільніше закутавшись у свій плащ. Раптом почувся брязкіт упряжі, стукіт кінських копит і хрипкий голос сержанта Педро Гонзалеса.

— Не злазити з коней! — кричав сержант своїм людям поруч дверей. — Я тільки доповім, і ми знову поїдемо навздогін за негідником! Не буде відпочинку, доки ми не спіймаємо його!

Сеньйор Зорро швидко оглянув кімнату, тому що знав, що вихід через двері тепер відрізаний. Очі капітана Рамона блищали з радості.

— Ха, Гонзалесе! — пронизливо крикнув він, перш ніж Зорро встиг застерегти його. — На допомогу, Гонзалесе! Сеньйор Зорро тут!

Потім він зухвало подивився на розбійника, паче запрошуючи його зробити найгірше. Але сеньйор Зорро, очевидно, не мав бажання стріляти в капітана, а волів зберегти його для шпаги, коли в того загоїться плече.

— Залишайтеся на місці! — скомандував він і кинувся до найближчого вікна.

А тим часом кремезний сержант почув лемент капітана. Він покликав своїх людей за собою, кинувся кімнатою до дверей кабінету і розчинив їх.

Крик люті вирвався, в нього, коли він побачив людину, що стояла коло столу у масці, і коменданта, що сидів перед нею.

— Клянуся святими, він наш! — закричав Гонзалес. — Сюди, солдати! Охороняйте двері! Охороняйте вікна!

Сеньйор Зорро переклав пістолет у ліву руку і вихопив шпагу. Він почав розмахувати нею в усі боки і свічки полетіли зі столу. Зорро наступив ногою на останню, що продовжувала горіти, і погасив її. Кімната занурилася в темряву.

— Вогню! Несіть смолоскипи! — пронизливо кричав Гонзалес.

Сеньйор Зорро стрибнув убік до стіни і почав швидко пробиратися уздовж неї, тоді як Гонзалес і два інші чоловіки вскочили до кімнати, а один залишився охороняти двері; у сусідній кімнаті, штовхаючи один одного, метушилися солдати у пошуках смолоскипа. Нарешті влетіла людина зі смолоскипом, пронизливо скрикнула й упала поранена в груди, смолоскип же упав на підлогу і згас. Сеньйор Зорро опинився знову в темряві, і його не можна було відшукати.

Гонзалес сипав прокльонами, не знаходячи людини, яку хотів убити. Капітан кричав йому, щоб він був обережний і не всадив би шпагу помилково в кого-небудь із солдатів. Інші бушували навколо. До сусідньої кімнати ввійшов хтось із новим смолоскипом.

У хід пішов пістолет Зорро, і смолоскип випав з рук солдата. Розбійник стрибнув уперед, наступив на вогонь, загасив його і знову відступив у темряву, швидко змінюючи позиції і прислухаючись до важкого дихання, що точно вказувало йому на розташування ворогів.

— Хапайте негідника! — пронизливо кричав комендант. — Хіба може одна людина так дурити вас усіх?

Раптом він замовчав, бо сеньйор Зорро схопив його ззаду і змусив замовкнути. Потім голос розбійника, покриваючи гамір, лунко рознісся кімнатою.

— Солдати, я тримаю вашого капітана! Я поведу його перед собою і піду через двері, пройду через іншу кімнату і потім досягну зовнішнього боку будинку. Я використав один заряд, але тримаю пістолет із другим зарядом біля потилиці капітана і, якщо один з вас нападе на мене, то вистрілю.

Капітан відчував холодну сталь коло своєї потилиці і закричав своїм солдатам, щоб вони були обережніші.

Сеньйор Зорро повів його до дверей і, задкуючи, відступав, тримаючи капітана перед собою, тоді як Гонзалес і кавалеристи йшли за ним на такій відстані, на яку мали сміливість зважитися. Вони стежили за кожним його рухом, сподіваючись на випадок заскочити його зненацька.

Зорро перетнув велику кімнату і так дійшов до виходу. Він трохи побоювався людей, що знаходилися надворі, тому що знав, що деякі з них оточили будинок, щоб стерегти вікна. Смолоскип горів саме біля дверей, і сеньйор Зорро, піднявши руку, скинув його і згасив. Але все ще залишалася велика небезпека в той момент, коли він виходив. Гонзалес і кавалеристи стояли перед ним, розгорнувшись віялоподібно по кімнаті. Вони нахилилися вперед, вичікуючи випадку завдати удару. Гонзалес тримав у руці пістолет, хоча й нехтував цією зброєю, і чекав на можливість вистрілити так, щоб не наразити на небезпеку життя свого капітана.

— Назад, сеньйори! — скомандував розбійник. — Мені потрібно більше місця, щоб зробити стрибок. Так — дякую вам! Сержанте Гонзалесе, якби за інших умов, я міг би запасти у спокусу знову побавитися, пофехтувавши і обеззброївши вас.

— Клянуся святими…

— Якось іншим разом, наймиліший сержанте! Тепер, сеньйори, увага! Я засмучений, що повинен сказати вам, але в мене був усього один заряд. Те, що капітан відчував весь цей час біля своєї потилиці, було не що інше, як пряжка від вуздечки, що я підняв з підлоги. Хіба це не чудовий жарт? Сеньйори, до побачення!

Він жбурнув капітана вперед, ринувся в темряву, кинувся до свого коня, переслідуваний усім загоном, що скакав по п’ятах, і супроводжуваний пістолетними пострілами, що освітлювали темряву ночі, і кулями, що свистіли навколо. Вітер, який дув з далекого моря, доніс сміх розбійника до переслідувачів.