Аркан вовків

Розділ 8

— Срака мотика! Повернувся!

— Братику!

Чорнововк і схаменутися не встиг, як опинився в обіймах Яреми, настільки могутніх, що хребці втомленої довгим переїздом спини з хрускотом повставали на місця.

— Ти отримав мої послання, братику?

— Так, — просичав Северин, якому забракло повітря. Протягом останніх днів на дубі зібралося кілька десятків повідомлень, які довелося слухати не менш ніж півгодини: спочатку від ватаги («Йолоп!» від Гната, «Ти куди щез?» від Яреми, «Тобі ліпше якнайшвидше повернутися» від Пилипа), роздратована догана брата Кременя («Про покарання повідомлю при зустрічі»), знову від ватаги, тепер зі словами співчуття, та численні листи незнайомих характерників, які на різні лади висловлювали співчуття й підтримку. «Брат Вирій десять років тому врятував мені життя», «Твій батько був найкращим лицарем свого покоління», «Сіроманці завжди пам'ятатимуть його ім'я», «Ти зробив важку, проте необхідну справу».

Він не відповів на жодного листа. Хотілося тільки, аби йому якнайшвидше дали спокій.

Северин і Захар знайшли ватагу біля характерницького дуба неподалік селища В'юни. Марко зміряв Чорнововка важким поглядом, який не віщував нічого доброго, та пішов розмовляти з Захаром.

Поки старші лицарі тримали приватну бесіду, молоде покоління радісно вітало повернення Северина. Він також був радий їх бачити і вперше посміхнувся відтоді, як мчав до Ліни.

— Я перелякався, що ти зник, як Павич, — торохтів Ярема, розчервонівшись від розчулення і не помічаючи спроб звільнитися з його обіймів. — А потім почув про твого батька... Ох, братику, мені так шкода! Адже я також знаю, як це важко — втратити тата...

— Господи, ти як баба, — закотив очі Гнат. — Помер і помер, всі ми здохнемо колись. Брате, скажи краще, чи ти справді його власноруч зарізав? Нам Вишняк ні чорта не розповів.

— Справді, — Северин нарешті вислизнув із лещат Яреминих обіймів і глибоко вдихнув. — Ножем у серце.

— Курва! — Бойко був у захваті. — Прибив самого Ігоря Чорнововка, непереможного месника! От ловкий чортяка.

— Брат Кремінь на тебе дуже лютий, — повідомив Пилип. — Коли він викрив твоє зникнення, то лаявся так, що листя повсихало.

— Я, до речі, тебе здав, — швидко додав Гнат. — Розпатякав геть усе. Не ображайся, брате.

— Без образ, — Северин зиркнув на Марка, який тим часом слухав Захара. — Я готовий до покарання.

— Втеча того вартувала? Побачив її? — змовницьки спитав Гнат, багатозначно піднявши брову.

Ярема і навіть Пилип з цікавістю чекали відповіді. Северин зітхнув та вирішив нічого не приховувати. Який сенс?

— Побачив... А от вона мене бачити не хотіла.

— Отакої, — пробурмотів Ярема.

— Співчуваю, брате, — Гнат засмутився. — Сподіваюсь, що моя цукерочка Орися не вчинить зі мною так жорстоко...

— Розкажи, що трапилося після зустрічі, — спитав Пилип. — Хто тебе схопив? Як дійшло до вбивства? Або ти не хочеш про те розмовляти?

— Не хочу. Але розкажу.

Чорнововк розповів про розмову з Ліною, про зустріч у корчмі, про полон та вовчий герць. Про звіра, який намагався убити його, про похорон. Змовчав лише про розмову з Ярославою та історію Максима Вдовиченка.

Він розповідав спокійно, на диво для самого себе. Говорити було легко, наче кірку з рани зривав.

Пилип слухав, не відводячи погляду. Ярема інколи витріщав очі та хрестився, пошепки промовляючи латиною. Гнат деколи спльовував, але не перебив оповідь жодною лайкою.

— Отака історія, — закінчив Северин. — А після похорону ми майже без спочину їхали до вас.

— Радий, що ти вижив, — несподівано мовив Пилип.

— Спасибі, брате. Я теж радий...

— Сильно болить, де зв'язали?

Чорнововк показав смужки жовтуватих синців на зап'ястках, усіяних ранками від колишніх пухирів.

— На ногах те ж саме. Майже не болить. За кілька днів зникне, — Северин махнув рукою, мовляв, дрібничка. — Тепер ваша черга. Що я пропустив?

— Наша історія не така захоплива, братику, — відповів Ярема. — Ти майже нічого не пропустив.

— Ми вешталися селами, вислуховували базікання На-Сраці-Чиряка та розпитували про Деригору, от і все заняття, — махнув рукою Гнат.

— Жодних слідів?

— І навряд знайдемо бодай один, — сказав Пилип. — Брат Павич ніби у Потойбіччя провалився.

Северин почухав потилицю.

— А з інших ватаг нашого випуску ніхто не зникав?

— Якщо тебе не рахувати, то ніхто, — відповів Гнат.

— Брат Кремінь та інші переконані, що Павич ускочив у халепу, пов'язану зі зниклими у минулих роках, — Ярема заходився набивати люльку. — Недарма він в останньому листі про зачіпку згадав.

— Але що він міг знайти, чого не побачили інші? — спитав Пилип радше у самого себе, ніж в інших.

— Чи шукали спільність між викраденими? — поцікавився Северин. Він прагнув якнайшвидше пірнути у щось нове та відігнати примари останніх днів. — Ну, крім того, що всі — молоді недосвідчені характерники...

— Ти диви, який розумака, — гмикнув Гнат. — Думаєш, ніхто не про це не подумав? Немає нічого спільного! Скарбничі ледь не колір бруду під нігтями по архівах дослідили. Родичі, друзі, вороги, погані звички, місце народження, вчителі, кохання, зброя, Потойбіччя... Шукали будь-яку додаткову ланку. Марно.

— Незрозуміло, хто це робить та заради чого, — додав Пилип. — Припущень багато, а справжніх слідів немає.

— Тобто ми у глухому куті?

— І щодня шанси меншають, — важко зітхнув Ярема.

— Вони закінчили, — відзначив Пилип.

Захар і Марко потиснули руки. Призначенець лишився біля дуба, а Захар повернувся до Северина.

— Я поїду, брате. Маю повертатися до завдання... Будь обережний, точніше, бодай трішки обережніший, — характерник сумно всміхнувся. — Та пиши мені.

— Обов'язково.

Вони міцно обійнялися.

— Йди до брата Кременя, він має до тебе розмову, — Захар кивнув на прощання ватазі. — Нехай Мамай допомагає, браття.

— І тобі, брате, — прогуділа молодь гуртом.

Шаркань заіржав, прощаючись з Рудою.

Захар повернув кобилу на дорогу та поїхав — невисокий чоловік у благенькому брилі. Северин раптом відчув безмежну вдячність до нього, старого характерника, який став йому не тільки справжнім другом, але й другим батьком. Чи навіть першим батьком...

— Поспішай, Щезнику. На-Сраці-Чиряк не любить очікувати.

Северин зітхнув і пішов до дуба.

Марко зміряв Чорнововка довгим поглядом. Северин вирішив почати.

— Брате Кремінь, я прошу вибачення за самовільне відлучення без попередження. Мені шкода...

— Тобі шкода? — перебив Марко. — Це добре.

Кілька секунд призначенець збирався зі словами, потираючи бороду.

— Я знаю, що ти пережив смерть батька. Я знаю, що тобі довелося власноруч убити його і це було твоє перше вбивство. Я все розумію. Але, на відміну від Ради Сімох, я не дам через те слабину. Це може створити неправильну картину в твоєму світосприйнятті, — Вишняк указав на його черес. — Ти, Щезнику, отримав золоту клямру, але лишився безвідповідальним хлопчиськом. Ти усвідомлював, що порушуєш наказ, але це не зупинило тебе. Події, що трапилися, є наслідком твого непослуху.

— Я свідомий цього.

— Коли я доповів про твоє зникнення, у відповідь прийшов наказ продовжувати пошуки Деригори. Я провів кілька довгих днів, повсякчас виглядаючи тебе. Постійно дивився на годинник і думав, де ти міг зараз бути, що з тобою трапилося, чи живий ти. Зупинявся біля кожного дуба, аби перевірити, чи не отримав хтось від тебе повідомлення.

— Я розумію...

— Не смій перебивати, — відрубав Марко. — Ти зрозумієш мене, тільки коли отримаєш під особисту відповідальність загін зухвалих молодиків, які думають, що три клямри на чересі роблять їх казковими богатирями, котрим тільки підстрибнути — і вже схоплять бога за бороду!

Чорнововк крадькома зиркнув на ватагу, яка скупчилася неподалік у неприхованій спробі підслухати розмову.

— Я попереджав, що ти маєш зосередитись. Ти не послухав і отримав першого ляпаса від життя. І то був геть не сильний удар, повір.

Северин сопів, мимоволі заламуючи пальці на руках.

— Я довго думав над твоїм покаранням.

Марко походив туди-сюди, п'ять кроків праворуч, п'ять кроків ліворуч.

— І дійшов висновку, що ти не отримаєш жодного покарання, — неочікувано завершив Вишняк.

Юнак здивовано витріщився на нього.

— Не через те, що, мовляв, ти багато пережив. Маячня, — презирливо скривився сіроманець. — Ми стали характерниками, аби переживати подібне! Щоб іншим не довелося! Таке наше життя, наша буденність, наша стежка, чорт забирай. Ми самі її обрали.

Северину кортіло відповісти, але він не хотів перебивати Марка. Очі брата Кременя потемнішали.

— Ти втратив мою довіру. Я не можу бути певним, що ти не покинеш чати, не порушиш наказ, не відкриєш мою спину, коли ми битимемося разом.

— Дозвольте...

— Не дозволю, — перебив Вишняк. — Саме через такого нахабу, який вважав, що вищий за накази, що йому, на відміну від решти, все можна — саме через такого я втратив рідного брата!

Марко замовк. Його ніздрі гнівно роздувалися.

— Я не даю других шансів, — мовив призначенець. — Моє прохання за найпершої можливості перевести тебе до іншої ватаги вже надіслано до Ордену. Я не хочу бути твоїм командувачем.

Северин похилив голову. Від сорому хотілося провалитися під землю.

— Зараз ти хочеш виправдатися та довести мені, як важливо було гайнути до тієї дівчини, — сказав Марко. — Не треба! Я вірю, що то було необхідно та дуже важливо для тебе. Але ти міг принаймні звернутися до мене, а не тікати без жодного слова.

— І отримав би дозвіл?

— Аж ніяк.

— Тоді навіщо? — скипів Северин.

— Розмову скінчено, — процідив Марко. — Може, колись зрозумієш. Я не бажаю розмовляти з тобою. Повертайся до ватаги! Лишаєшся під моєю командою, допоки не прийдуть нові накази.

Северин кивнув. Кортіло відповісти, сперечатися, довести Маркові все, що мав сказати... Але натомість він крутнувся на п'ятах та пішов до хлопців.

— Ну що? — спитав Ярема. — Вас було не чути!

— Сказав, що надіслав запит, аби мене за першої можливості перевели. Я втратив довіру брата Кременя.

— Бач, яка ніжна натура! Довіру він втратив, — Гнат злісно сплюнув. — А цноту на сраці він часом не втратив?

— Ти волів би залишитися? — спитав Пилип.

— Так, брате, волів би, — Чорнововк навіть не мав сили злитися на брата Варгана за його дурнуваті питання.

— Але поки ми разом, так? — бадьоро спитав Ярема. — Може, ніхто на його запит не відповість.

Северин сів на пеньок.

— Байдуже, брате Малюче. Мені байдуже. Хай буде, як воно буде.

— Ходімо краще, потанцюємо, — сказав Гнат, дістаючи з-за спини близнючок. — Мигцем полегшає!

— Давай пізніше, брате. Дуже кепсько на душі.

Вони полишили його на самоті. Северин дістав носогрійку, забив чистим тютюном, закурив. Слова брата Кременя вдарили несподівано боляче. Призначенець вважав його мало не зрадником, і навіть не дав шансу відповісти.

Тим часом Пилип уткнувся в одну зі своїх книжок розпустивши косу. Він мав настільки густе довге волосся кольору свіжої соломи, що не одна дівчина підписала би угоду з Ґаадом, аби отримати собі таке. Пилип зосереджено розчісував пасма гребінцем, яким зазвичай приводять до ладу кінську гриву, не відриваючи погляду від сторінок.

Гнат усівся з близнючками, дістав точильний камінь та розпочав щоденний ритуал: спочатку він точив одну шаблю, зривав травинку, легко проводив нею по лезу, оцінював, зіщулившись, розріз між двома половинками, і, якщо результат задовольняв його, переходив до другої шаблі. «Якби я міг спати з близнючками, як з дівчатами, то заощадив би чимало грошей» — примовляв Гнат.

Ярема розстелив опанчу та захропів: він любив поспати та робив це за першої-ліпшої нагоди. У рідкісні години, коли спати йому не хотілося, Ярема курив люльку та роздивлявся навколо з посмішкою задоволеною життям людини.

А Савка... Де б ти не був, брате Павичу, нехай з тобою все буде гаразд. Северин був певен, що Деригора живий і здоровий, та просто вскочив у неприємності, ніяк не пов'язані зі зникненнями минулих років...

Він і не думав, що встигнув звикнути до цих різних хлопців. Навіть скучив за ними! Шкода буде розлучатися.

Але Марко, як завжди, мав рацію. Може, він був занадто жорстким, проте Северин не засуджував командувача. Кожен має нести відповідальність за свої вчинки, і він був готовий платити за власні.

І попри всі лиха Северин відчував спокій, якого ніколи не знав.

Він не думав про Ліну та про любов, якої насправді не було.

Він не думав про Ігоря та про докази, якими мав щось довести.

Дві важкі тіні, що тягнулися за ним, роз'їдаючи день за днем, нарешті розтанули.

— По конях, браття, — наказав Марко.

Пилип, уже з переплетеною косою, та Гнат, з близнючками на спині, розбудили Ярему лоскотанням. Заспаний шляхтич підвівся, ватага сіла верхи, і Шаркань бадьоро заіржав, намагаючись посунутися ближче до Офелії.

— Вона теж за ним скучила, — засміявся Яровий.

Першим їхав Марко Вишняк, другим Пилип Олефір, після нього Ярема Яровий і Северин Чорнововк, а замикав ватагу Гнат Бойко.

— Вйо!

Квітнув теплий вересневий день. Характерники прямували до чергового села, де могли бачити зниклого.

Павичу, де б ти не був, ми тебе розшукаємо, — думав Северин.

***

Минуло три тижні безплідних пошуків.

Характерники перевірили всі поселення в околицях трьох миль навколо містечка, де Савку бачили востаннє: у ніч з шостого на сьоме вересня він заночував у гостинному дому «Sribnyj misjac'», поснідав сиром із медом та поїхав у невідомому напрямку, після чого слід обривався. Питали за молодого характерника на коні з іменем Інцитат, про шапку з пером павича, шукали білий жупан чи масивну золоту печатку, вистежували будь-який натяк.

Нічого.

Коло розширили до шести миль, кілька разів зустрічалися з місцевими вартовими, які допомагали з пошуками.

Нічого!

Останнім наказом радіус розширили до десяти миль, ватазі доручили перевірити всі найменші села, хутори та садиби, та, якщо слід не знайдеться, припинити пошуки.

Северин лютував. На себе, на братів, на Вишняка, на безпорадність клятого Ордену, який попри легендарну велич не міг відшукати одного зниклого юнака. Інколи його накривав розпач і тоді здавалося, що Савку не знайдуть ніколи. Проте він жодного разу не висловив сумніви вголос: то було би визнанням поразки.

Прохання про переведення Чорнововка не задовольнили, через що роздратований Марко сипав дошкульними прискіпуваннями та, на додачу, призначив Северина незмінним посудомийником. Гнат та Пилип продовжували мовчазну війну, і тільки з життєрадісним велетом Яремою всі мали добрі взаємини. Северин полюбив патякати з Яровим про все на світі: шляхтич завжди був охочий до розмови, вмів слухати, знав багато цікавинок і з задоволенням ними ділився.

Гнат зауважив, що брат Щезник робить перші успіхи у шабельних вправах, але до пристойного, курва, рівня йому як до Говерли рачки. Натомість Северин допоміг Бойку написати пару чергових листів цукерочці Орисі.

— Вона тобі ще не відповіла?

— Ще ні, — відповів Гнат. — Але відповість, я точно знаю!

Пилип здебільшого читав, інколи грав на варгані, під час ночівель під небом завжди відлучався на пару годин, озброївшись луком і стрілами. Повертався зі здобиччю: зайцем, качкою чи куріпкою, а одного вечора притягнув молодого кабанчика.

— Оце так постріл! — захоплено гукнув Ярема. — Прямо у серце!

Шляхтич полюбляв готувати, виходило у нього смачно, тож посада кухаря перейшла до нього сама собою. У селищах Яровий постійно купував торби солодощів та пригощав ватагу включно з Вишняком.

— Мамуньо щотижня шлють гроші, треба їх витрачати. Бо нащо вони ще потрібні, — пояснював шляхтич.

Одного дня Северин рушив до банку разом із Яремою, віддав молодому клерку грамоту характерника та дізнався, що має на особистому рахунку майже півтори сотні дукачів.

— Бажаєте зняти кошти? — поцікавився клерк шанобливо.

— Десять золотих, — відповів Северин.

Величезна сума не тішила його. Тим не менш, спадок, що накопичувався роками після смерті мами, стане у нагоді, як захист від майбутніх скрут.

Марко тримався осторонь, по черзі атакуючи ватагу зауваженнями, і всіх такий розклад цілком задовольняв. Юнаки брата Кременя поважали, але не любили, Вишняк платив тією ж монетою.

— От би його якось наквасити, щоб аж зашкварчало, — мріяв Гнат. — Скільки мандруємо разом, а досі не розумію, що він за хлоп. Може, на Покрову напоїти вийде?

Але на Покрову, свято українських захисників, напоїти не вдалося: у відповідь на привітання Вишняк тільки відмахнувся, не виявивши бажання підняти келихи. Того ж дня у невеликому селі вони перестріли юрбу, що стривожено гула навколо двох чоловіків.

Козак міцної статури, із сивим оселедцем, великою срібною сережкою в вусі, мав на собі синій кунтуш, що вказував на офіцера піхоти. На боці темніла свіжа пляма бруду: певно, через падіння в калюжу.

— Ти вдома сидів, землю орав та горя не знав! Не твоє це свято, — козак, добряче під хмелем, вимахував шаблею. — Чи ти з першими вусами до війська пішов, у курені жив, людей стріляв? Бачив, як побратимів перетворює на м'ясо пострілом гармати? Був на волосині від смерті? То робив я!

Він тричі гупнув себе в груди кулаком і щоразу трохи хитався від власних ударів:

— Хорунжий! Кирило! Руденко!

Його опонент, цибатий селянин у полатаній свитці, миролюбно виставив руки та каламутними очима зо-глядався у пошуках шляхів відступу.

— Я святкую, бо я — воїн, я — боронитель! Мене свята Богородиця покровом своїм захищала, коли я під малиновими корогвами служив! — волав боронитель. — А де ти був, га? Біля пічки сидів, бабу тискав? Отак і сиди вдома, а не по шинках чуже свято святкуй!

Северин роздивився на кунтуші хорунжого герб: чотирнадцятий стрілецький полк «Шуліки», один із найвідоміших підрозділів війська Січового.

— Діду Кирило, винуватий, не бийте, — пробелькотів цибатий. — Я собі піду... Не бийте тілько!

Його покірний тон лише роз'ярив козака.

— У порти наклав? Шмаркач! — Кирило бризкав слиною. — Навіть постояти за себе не можеш! Який з тебе чоловік?

Він спробував ударити шаблею, але вона чомусь застрягла у повітрі.

— Не займай, — мовив похмуро Вишняк, стискаючи долонею лезо.

Кирило вирячився на нього, збирався з думками кілька секунд, після чого розродився:

— Чортові вовкулаки! Ніде від вас сховку не знайдеш!

Хорунжий висмикнув і сховав шаблю, а затим розплився у п'яній посмішці. Його цибатий опонент скористався можливістю та швиденько накивав п'ятами.

— Люблю вас, клятих химородників! Як тоді в двадцять другому не дали моїй голівоньці полягти, то й зараз не дали дурницю встругнути... Хорунжий Кирило Руденко до наказів готовий! — козак урочисто відсалютував.

— Іди поспи гарненько, хорунжий Руденко, — наказав Марко.

— Слухаюся, пане лицарю, — і козак непевно пішов, бурмочучи. — Диявольські виродки, бережи вас Господь! Пекельні бусурмани, хай Богородиця покровом захистить... Мамаїв послід...

Юрба розступилася, а характерники поїхали далі.

— Ти його знаєш, брате? — поцікавився Гнат.

— Вперше бачу, — відповів Марко.

З плином днів Чорнововк збагнув дві речі, які його засмутили. Перша була така: брат Кремінь сильно нагадував Ігоря. Кожне його зауваження смикало болючі нитки, які після смерті батька він вважав розрізаними назавжди, і Северин дедалі більше ненавидів призначенця. Друга річ полягала в тому, що брати провели значно більше часу в пошуках Савки, ніж разом із ним — тепер відсутність брата Павича перестала бути порожнечею, як у перші дні; всі звикли.

Це його дратувало. Северин ледь стримував кпини, коли Яровий, ніби нічого не сталося, дискутував із Бойком про майбутнє холодної зброї.

— Переконаний, що через двісті років шаблі лишаться тільки по музейних колекціях. Можливо, кожен чоловік матиме ніж або щось схоже, про всяк випадок, — міркував Ярема, потягуючи люльку. — А так усі воюватимуть із вогнепалом.

— От ти наче розумний, а все одно дурбецел, — реготнув Гнат. — Ти хоч раз піштоля заряджав? Чи рушницю? Уявляєш, скільки часу це займає? Тебе разів зо сім зарубають, доки стрельнеш. А якщо злива? Дурниці кажеш.

— Вважаю, що у майбутньому заряджання рушниці займатиме секунди. Хоч під дощем, хоч під снігом, хоч... Диявол! — Офелія спіткнулася на ямці, Ярема ледь не випустив люльку з руки, швидко обтрусив бороду від тютюнового попелу. — Глянь, мені бороду не пропалило?

— Та наче ні.

Вони й забули вже, який Савка з виду, — подумав Северин.

— Про що це я... А! Піштоль можна заряджати за мить, при цьому навіть не опускаючи його. Уявляєш собі таке?

— Ну ти й вигадник, — похитав головою слобожанин.

— До тебе ніхто не насмілиться підійти!

— І ти не наважишся ні до кого сунутися. Що тоді? Всі сидітимуть по ямах за милю один від одного та намагатимуться поцілити?

— А ще гармати, — захоплено продовжував шляхтич. — Уяви гармату, яку можна самому на руках переносити, ставити без лафету, а битиме вона вдесятеро далі ніж сьогодні.

— Гівно твоє майбутнє, — відрубав Гнат. — Війна боягузів. Зійтися з ворогом, бачити його очі, відчувати його страх, подолати власний — оце справжня битва! А ти хочеш ловити дурні кулі, які стрельне бозна-звідки якийсь чорт. У сраку такі війни!

Пан Клименко, у чиїх картинах майбутнього чумацькі валки складалися винятково з механічних возів, поза сумнівом, став би на бік Яреми.

— Слухай, ясновельможний, а пірначі також по колекційних клунях будуть?

— Оце вже дзуськи.

Гнат голосно розреготався, а його кінь Упир заіржав вслід за хазяїном.

Марко їхав останнім, а Пилип — провідником загону. Тому саме він першим угледів сцену, що зустріла ватагу в непримітному селі під назвою Ставища.

Біля тину при невеликій хатці чоловік із розпашілим обличчям намотав на кулак волосся жінки — наче лялькар, що тримає велику ляльку за нитку. Рука тягнула волосся вниз, відкривши небу заплакане жіноче обличчя та тонку шию з пульсуючою веною. Права долоня здіймалася і важко ляскала по щоках: по лівій, по правій, по лівій, по правій. Жінка намагалася затулити обличчя руками, але тоді він викручував їй пальці; вона пробувала вивернутися та відштовхнути його, а той сильніше задирав їй голову та вичитував фальцетом:

— Клята дурепа! Буде тобі наука! Скільки разів я тобі говорив... Скільки? Разів? Тобі? Говорив?

Кожен знак питання запечатував дзвінкий ляпас. Від ударів щоки та вилиці набули хворобливого червоного кольору, наче шкіра ось-ось лусне. Жінка беззвучно ридала, задихаючись від стиснутого у горлі крику.

— Навчу тебе... Запам'ятаєш надовго...

Він заніс праву руку, і цього разу його долоня стиснулася в кулак.

— Не займай.

Канчук вжалив занесену для удару правицю. Чоловік закричав, випустив волосся, і жінка вирвалася з полону. Важко дихаючи, відступила на кілька кроків, безсило повалилися на лаву біля вікна, затулила обличчя руками і затремтіла від ридань.

Чоловік перевів спантеличений погляд на черес Пилипа, на жінку, на власну руку, з якої проступила кров. Ступив у бік жінки.

Канчук свиснув, обплів лозою його ногу та смикнув. Чоловік гепнувся на спину, зойкнув, сів та закляк, утупившись наляканими очима у Пилипа. Він був настільки ошелешений, що не розумів, що відбувається.

Обличчя Пилипа перекосила така страшна ненависть, що Северин не впізнав його.

— Якщо посмієш знову образити її, — прошипів таврієць. — Я дізнаюся та повернуся по твою душу.

Канчук свиснув утретє, хлопавкою розпоров повітря прямо над вухом чоловіка. Той затулив руками голову, спробував закричати, але від переляку занімів. За сценою підглядали кілька сусідок — хто з вікна, хто з дверей — але від погляду Чорнововка поховалися у хатах.

Тривало все не довше кількох секунд, рівно стільки, аби Марко вирвався вперед та поклав руку на плече Олефіра.

Пилип обернувся. Марко повільно похитав головою. Северину здалося, що брат Варган зараз ударить Вишняка, але таврієць кивнув, педантично скрутив канчук та повернув його на місце біля сагайдаку. Кинув наостанок:

— Здіймеш на неї руку — зоглянься, чи не дивляться вовчі очі.

— Ав-ава, — пробелькотіли з-за тину.

Навряд чи чоловік бодай щось розумів. Із розсіченої правиці витікала кров. Жінка, так і не підвівши голови, лежала на лаві. Плач струшував її тіло, а обличчя приховувало розпатлане волосся. Олефір поїхав першим, а за ним і вся ватага.

Характерники дісталися місцевої корчми у мовчанці. Затим Марко повернувся до Пилипа і гримнув:

— Якого дідька, Варгане? Глузд за розум заїхав?

— Брате Кременю, — відповів спокійно Пилип. — Я мусив просто проїхати повз?

— Ні, — рикнув Вишняк. — Але ми мусимо захищати людей, а не калічити їх.

— Навіть якщо вони калічать інших? — так само спокійно перепитав Пилип.

— Якби ти того не зробив — зробив би я, брате, — втрутився Северин.

Марко озирнувся на нього, прошив лютим поглядом, хруснув пальцями, перевів подих і звернувся до всіх:

— Піду сам. Швидко розпитаю корчмаря та кого знадобиться. Якщо не знайду нічого, то їдемо геть. Наказую сидіти, трясця, в кульбаках, і не вскочити в неприємності за моєї відсутності!

Шепочучи про себе далеко не улесливі слова, Вишняк стрімко зник у корчмі.

— Братику, ти як? — тихо спитав у Пилипа Ярема.

— Все добре.

— Ти розумієш, що він все одно битиме її?

Таврієць промовчав.

— А після такої ганьби, може навіть сильніше...

— Яремо, чи батько колись бив твою матір? — спитав Пилип.

Яровий не чекав такого питання.

— Ні, у нас такого не було, — він похитав рудою гривою. — Мамуньо сама кого хочеш поб'є.

— А мій батько, коли напивався, постійно бив маму. Всі знали, всі бачили, всі проходили повз. Чужі домашні справи. Навіщо лізти? Всі так живуть. Б'є — отже, любить.

Ватага мовчала: Пилип уперше заговорив про себе.

— Чому вона терпіла? Чому не пішла від нього? Я не знаю. Не розумію. Мабуть, вона до останнього сподівалася, що він зміниться. Але він не змінився. Одного дня мама померла від побоїв. Ніхто не заступився, а потім усі ридали на похороні. Він також ридав. Лицемірно, чи не так? — Пилип розповідав із холодним спокоєм. — А я... я був замалим, аби захистити її.

Гнат вражено дивився на таврійця.

— Ви знаєте, що я не люблю ночувати по домівках. Це завдяки йому. Після смерті мами батько не пив... Кілька тижнів. Потім усе повернулося. З єдиного синочка я перетворився на малого паскудника. Щоправда, мене він не лупцював, а зачиняв у льоху, аби я не заважав. Він пив майже постійно, забуваючи про моє існування, а я добами жив у темному погребі. Рятувала від голодної смерті їжа, що там зберігалася. Я сидів на самоті, замкнений у підземній темряві, та слухав, як він напивається, хропе, лається та приводить до нашого дому жінок, таких само п'яних, і злягається з ними.

А я вважав, ніби у мене найгірший батько, — подумав Северин.

— Коли він мене звідти випустив, я підготувався: переніс до льоху відро для помиїв, воду, ковдри, свічки та книжки. Льох став моєю новою кімнатою, а книжки — розрадою. їх було мало, тож я перечитав кожну щонайменше десять разів. Я зненавидів ті стіни. Мені почало здаватися, що вони повільно насуваються на мене, коли я того не бачу, і одного дня стиснуться так, що розчавлять. Через кілька тижнів я вирішив, що з мене досить ув'язнення і потрібно тікати. Моя шкіра вкрилася виразками через задуху та відсутність сонця, очі боліли від світла. Якби мені було відомо, де жили мамині батьки, я б побіг до них. Але вони були проти шлюбу мами з батьком, тому я жодного разу не бачив діда і бабу, не знав, де вони живуть, чи живі взагалі, не знав навіть їхніх імен.

Пилип помовчав, збираючись з думками. Йому було незвично говорити так багато і так довго.

— Потім, коли якось я вийшов з льоху, батько напився так, що добряче мене побив. Мабуть, сплутав із мамою через довге волосся — воно дуже відросло, адже його стригла мама... Вона мала такий самий колір. Після того я сховався на дворі, звик наново до сонця та повітря. Чекав, поки батько піде до шинку по горілку. Коли він пішов, я зібрав у клунок речі, харчі, трохи грошей... А потім підпалив будинок та пішов куди очі дивляться. Будинок палав, а я відчував, ніби звільнив світ від чудовиська, яке поглинуло життя мами. Я ще довго бачив пожежу на обрії, коли зрідка обертався, перевіряючи, чи не біжить за мною розлючений батько. У степу пожежі завжди добре видно, чорний стовп підпирає небо... Сподіваюсь, той будинок згорів до румовища. Я ніколи не повертався до рідного села і не знаю, що сталося після мого зникнення. І не хочу знати.

Пилип провів долонею по клямрах на чересі.

— Я кілька місяців мандрував степовими дорогами. Десь підгодовували, десь гнали геть, аж допоки характерник, розпитавши мене про життя, не вирішив узяти в джури. Я погодився. З першою клямрою я пообіцяв собі, що ніколи не проїду повз кривду. А потім повторив клятву з другою клямрою. І з третьою... Не омину. Не закрию очі. Нехай я помилюсь... Але совість моя буде чистою.

Северин глядів на брата Варгана, ніби вперше його побачив. Ярема та Гнат дивилися так само.

— Мабуть, саме це хотів почути Павич того дня, коли ми зустрілися в Буді, — закінчив оповідь степовик. — Проте я не можу розповідати незнайомцям таке особисте.

Пилип помовчав і додав:

— Тепер я почуваюся ніяково. Я відкрив стороннім людям своє минуле та свій біль... Ніби оголився. Вам відома моя слабкість, а я не хочу, аби хтось знав її. Я вже шкодую, що розповів усе це.

— Тут нічого, — крикнув Марко, залишаючи корчму, і ніхто не встиг відповісти Пилипові. — Поїхали далі! Брате Варгане, під'їдь до мене, є розмова. Решта — слідом за нами. Вйо!

Олефір також поламаний, — думав Северин. Всі ми тут поламані. Савка — сирота, який жив на вулиці; Ярема втратив батька та досі не міг спекатися материної опіки; Гнат зростав у родині, в якій його не любили; от і Пилип... Який зважився за кілька хвилин сказати більше слів, ніж за весь минулий місяць.

Може, люди, які вирішили стати на вовчу стежку, були проклятими ще до неї?

Оповідь Пилипа довела Северину, що його минуле було не гіршим за минуле інших. Можливо, йому пощастило значно більше, ніж багатьом іншим... Він подивився на брата Варгана з вдячністю та співчуттям.

Вишняк щось говорив без упину, а Пилип мовчав, натягнувши маску аж до очей, хоча дорожню куряву зранку прибило мжичкою.

***

Тепер пошуки Савки здавалися гонитвою за привидом.

Ускладнювали все знуджені літні люди, які хотіли почуватися потрібними, від чого вигадували, ніби бачили схожого юнака кілька днів тому у сусідньому ярку. Характерники, витративши майже день на фальшивий слід, навчилися розколювати таких лжесвідків миттєво.

— То кажете, його кінь був білий, так?

— Еге, синку, білий, як ото тиньк на хаті, такий от само білий...

— І на голові у нього була шапка з бобра?

— Правда, синку, боброва така шапка, тепла! Файна шапка.

Характерники кивали, дякували та їхали далі.

Наступного дня ватага перевірила два села, після чого був довгий переїзд. На півдорозі, серед підліску, Марко наказав зупинитися на перепочинок під місцевим дубом, після чого першим рушив до нього. Дубове листя займалося яскраво-червоним, здавалося, що воно горить, і палатиме так до самого листопада, поки не розсиплеться сірим попелом.

Ярема виявив, що погано прикрив сакви, тож останній дощик гарно пройшовся всіма його речами.

— Псякрев! І порох вологий! А щоб ти, падло, дристало й дристало, — шляхетська лайка неабияк забарвилася за місяць мандрів у компанії Гната.

Бойко розреготався, а увагу Северина привернув блиск на землі. Трава тут була притоптана, неподалік виднілося тепле кострище із рештками кісток між вугілля — хтось недавно зупинявся на відпочинок. Слідів було чимало: не менше десяти людей з однієї конячкою, судячи з глибини відбитків підков, неабияк навантаженої.

Северин підняв монету, яка вислизнула з кишені попереднього табору. Пощастило! Йому ніколи не випадало знайти бодай шеляг на ярмарку, а тут така знахідка посеред дикого лісу.

Монета була з чистого срібла, схожа на таляр, але більша і тонша. На аверсі завмер козак із рушницею на плечі, навколо бігли стерті часом літери; на реверсі стояв номінал в одиницю та рік — 1653. Ребро місцями сточилося та потоншало. Видно, що монетою переймалися та регулярно її чистили.

— Що там у тебе? — гукнув Гнат.

— Знайшов грошву, — відповів Северин. — На вигляд древня.

— Дай-но сюди, — Ярема взяв таляр і прискіпливо вивчив, ледь не обнюхав. — Ич! Яка файна знахідка!

— Це якась цінна монета?

— Якась цінна монета? — обурено перепитав шляхтич. — Це ж лицар із самопалом, брате! А рік який, бачиш? Ти знайшов таляр із першої партії монет Хмельницького!

Пилип приєднався до розмови і присвиснув.

— Історики пишуть, що він створив перший монетний двір прямо у себе у Суботові, — розповідав Ярема. — А це — західний таляр, перебитий на першу валюту нової держави. Уявляю, як сказився круль Польський, коли її побачив!

— Чого це? — не зрозумів Гнат. — Вони ж не його злоті перекарбовували.

— Справа не в злотих. Тільки суверенні, незалежні правителі мають право на чеканку власних монет, і цим Богдан проголошував створення окремої держави, — пояснив Ярема. — Тисяча шістсот п'ятдесят третій... Цій монеті майже двісті років, уявляєте? Вона старша за Орден! Ох, братику, пощастило тобі з цим таляром. Такий нині справжня рідкість, коштує не менше тридцяти дукачів.

— Скільки, курва? — завив Гнат. — За оце?! Тридцять, холера, дукачів?

Северин підкинув та з задоволеним виглядом сховав монету.

— Таке моє характерницьке щастя. Не пощастило з коханням — пощастить з грошима!

— Ти віддаси її власнику, якщо він повернеться? — поцікавився Пилип.

— Е-е-е... Авжеж, — кивнув Северин. — Хоча я не думаю, що за нею повернуться.

Він помилявся.

За кілька хвилин з-за дерев почувся гамір, і на галявину завернуло півтора десятка чоловіків. Усі були озброєні палицями та сокирами, мали нашиті на свитках білі хрести, а ще двоє несли чималі корогви з ликами Христа та Діви Марії. Останній у загоні вів стару кобилу, запряжену у невеликий віз.

— Гей, людці, слава Ісу! — гукнули пілігрими.

— Навіки слава, — ввічливо привітався Ярема.

— Ви тут монетку не знаходили? — спитався один із чоловіків, що мав найдовшу бороду.

Хтось зойкнув: божі воїни роздивилися череси з трьома клямрами.

— Диви-но, це ж характерники!

Прибульці миттю спохмурніли та перехрестилися. Корогвоносці разом забубоніли «Отче наш».

— Питаю, чи не бачили тут монету? — повторив бородань злостиво.

— Не бачили, — схрестив руки на грудях Гнат.

— Брешеш, вовкулако, — засичав ватажок. — Наскрізь тебе бачу! Не пече кишеню крадене срібло?

— Сраку тобі пече, — лагідно відказав Гнат.

— Я їх упізнав! Упізнав! — зарепетував хтось із божих воїнів.

Повсюди чекають несподівані зустрічі, — подумав Северин. Він хотів було чесно повідомити, що знайшов монету, та повернути коштовного таляра, але тепер засумнівався.

— Ті самі виродки! У Києві місяць тому бачив! Саме цих! Вони богохульством займалися, рабів Божих брудом поливали, а потім жалюгідно повтікали, розкидавши диявольські чари!

— Та ви без жодних чарів п'ятами накивали, — пхекнув Ярема. — Когути брехливі.

— А отой ірод, що з косою, — почувся третій голос, такий пронизливий, що хотілося затулити вуха. — Він у Ставищах невинному чоловіку руку канчуком покалічив!

Пилип незворушно зняв із сідла канчук та розгорнув, ніби погоджуючись зі звинуваченням. Божі воїни гнівно затрясли палицями та сокирами, корогвоносці закінчили «Отче наш» і затягнули молитву про перемогу над безбожними ворогами.

— Прокляті вихрести!

— Сатанинські служки! Пекельні виродки!

— Монету вкрали!

— Зараз, вовкулаки, сповідаєтеся, — бородань оцінив настрій загону і повільно дістав з петлі булаву. — За гріхи свої чорнокнижні, за всі злочини...

— Що тут діється?

З-за спин ватаги вийшов Марко. Ватажок розгубився, але тільки на мить.

— О, ще один сіродранець, — він оцінююче роздивився Вишняка. — Тільки сивий. Дожив до сивин на крові невинних?

— Їдьте, люди, з миром, — махнув рукою брат Кремінь. — Не маємо на вас часу.

Ватажок розсміявся.

— Не маєш часу? Чим ти такий зайнятий? Погладжуєш свого дубця, ти, незайманий? — Божі воїни відповіли дружнім реготом. — А знаєш, що ми того дубця всі по черзі обісцяли?

Вишняк відповів просто: прохрустів удар і бородань разом із булавою беркицьнувся долі, хапаючись за нижню щелепу.

Кілька секунд всі ошелешено дивилися на нього. Коругвоносці замовкли. І через мить:

— Бий нечисть! За Бога!

— Не займай!

Божі воїни покотилися хвилею, Ярема та Гнат рвонули до Марка.

Северина від них відсік один із молодчиків — верткий, жилавий, у брудній свитці із кількома нашитими хрестами, що давно втратили білий колір. Характерник ухилився від удару, бив у відповідь, але супротивник управно перехопив його руку і смикнув до себе, піддаючи другим кулаком у живіт. Северин хекнув та з льоту зацідив лобом у підборіддя божого воїна.

Пилип стояв осторонь, не зробивши жодного кроку. На нього побігли двоє корогвоносців, що покинули святі лики притуленими до воза з флегматичною кобилою, озброївшись натомість палицями. Таврієць виваженим, різким рухом ударив канчуком. Батіг розсік лоба першому, відскочив, на мить завмер, вистрелив, проліг через обличчя другого. Чоловіки випустили зброю, схопилися за подерті лиця, завили від болю, а канчук ужалив іще — по руках, та, коли вони кинулися навтьоки, по спинах. Забувши про корогви, обидва зникли в лісі.

Ярема, наче молодий бог війни, плив у рідній стихії. На його обличчі завмер вираз щастя, великі кулаки літали подібно невеличким таранам, і хіба що стіна могла порятувати від їхньої сили. Від ударів Ярового противники складалися, як стигле жито під косою. Марко бився праворуч, Гнат ліворуч шляхтича — і трійця характерників менше, ніж за хвилину, розмела рештки загону.

Северин тільки-но закінчив зі своїм суперником, що дременув після завершального копняка, як битву було завершено: боже воїнство стогнало на землі та абияк ретирувалося після розгромної поразки. Чорнововку згадалася битва бурсаків на Контрактовій площі.

— Молитви не допомогли, — підсумував Пилип і згорнув канчук.

Розпашілий Ярема проревів:

— П'ятеро! П'ятеро, псякрев! Хто більше?

— Чотири, — сказав Марко, потираючи кісточки на правиці.

— Три, — Гнат сплюнув. — Я сьогод ні не з тієї ноги встав.

— Два, — знизав плечима Пилип.

— Один, — кисло завершив розрахунок Северин.

Божі воїни зникали на дорозі. Кому дісталося менше, допомагали іншим; всі забули про флегматичну кобилу з возом, але та самостійно рушила вслід. Характерники мовчки спостерігали за їхнім відступом.

Бородань, що відбувся одним ударом в щелепу, відходив останнім. Він підхопив з землі покинуті корогви та закричав із безпечної відстані:

— Архієрею перекажемо! Ми запам'ятали! На вас паде анафема! Анафема! Диявольські виродки!

Гнат підібрав грудку землі, метнув у голову крикуна, але той ухилився і побіг швидше. Лики Ісуса та Діви Марії тріпотіли та з осудом дивилися на сіроманців. З-за дерев долітало:

— Патріарх Київський! Вкрали монету, безбожні злодюги... Кара Господня! Напад на вірян! Поплатитесь...

Марко похитав головою і пробурчав кілька міцних слів.

— Брате Кременю, але ми ж не мусимо зайвий раз налаштовувати проти себе простий люд, — невинно зауважив Гнат.

Вишняк зміряв його крижаним поглядом і відповів:

— Це були виняткові обставини.

— Угу, — пробубонів Гнат. — Тобто як тобі закортіло комусь пику натовкти, то виняткові обставини, а як нам, то зась...

— Ти щось сказав, брате Енею?

— Мовчу.

Марко подарував слобожанину ще один важкий погляд, після чого звернувся до Ярового:

— Брате Малюче, а ти чого носа похнюпив? Тільки-но таким радісним був.

Ярема зітхнув.

— Не хочеться анафему.

— Справді? — Вишняк гмикнув. — Боїшся вигаданого прокляття від людей, коли носиш на собі справжнє?

Шляхтич почухав руду макітру та про всяк випадок перехрестився.

Тим часом Северин відійшов до дуба: там чекав лист. Червоні літери пропливли та розтанули, потойбічний шепіт стих, а Северин завмер біля стовбура, ніби зачарований, і повірити не міг у те, що тільки-но почув.

Прийшов роздратований Вишняк.

— Щезни, брате Щезнику, — наказав він. — Маю надіслати термінову доповідь.

Северин забрався до ватаги та покликав усіх до себе.

— Монету власнику ти так і не повернув, — зауважив Пилип.

— Забудь про кляту монету. Я маю важливішу новину.

— Що трапилося?

Три пари очей уважно очікувально дивилися на нього. Северин перевірив, чи не підслуховує Марко, і затим повідомив:

— Павич написав.