Аркан вовків

Пролог

Нічний ліс завмер, уповитий тенетами потойбічної німоти.

Хащею сунули двоє чоловіків. Тихі кроки та зрідка промовлені слова, підхоплені луною, розтинали загусле повітря, летіли над чагарниками, бриніли між стовбурами, тріпотіли на листі, аж доки не згасали ген за кронами — і поверталася моторошна тиша.

— Ти йтимеш дорогою болю та крові. Чи бажаєш іти далі? — пролунало перше питання.

Він може відмовитися.

— Так.

— То йди.

Северин рушив уперед, ступаючи виважено та обережно, аби не перечепитися за лапате гілля чи підступний корінь. Крокував, допоки Захар, який ішов слідом, не зупинив другим питанням:

— Ти житимеш чужинцем серед людей. Чи бажаєш іти далі?

Вороття не буде.

— Так.

— То йди.

Відповідь мусила прозвучати твердо, гордовито й упевнено, але юначий голос здригнувся. Нічний холод обпікав шкіру, глидав м'язи, в'їдався аж до кісток, а Северин мав на собі самі тільки штани, підперезані чересом із чорної шкіри. Черес був із трьома пряжками: дві — оздоблені простими залізними застібками, а третя, найвища, мала литу бронзову клямру з випуклим тризубом посередині.

Минув час — хвилини, години, роки сліпого походу через принишклий ліс — допоки не пролунало третє питання:

— Ти проклятим останешся назавжди. Чи бажаєш іти далі?

Все можна завершити просто зараз. Але як він подивиться батькові у вічі?

— Так.

— То йди.

Він погодився тричі: скоро почнеться ритуал.

Від пов'язки на очах решта відчуттів загострилася. Джура чув найслабший хрускіт хмизу під ногами, відчував найменшу крижану травинку між пальцями, розрізняв найтонший аромат з букету свіжого лісового зілля. Невдовзі запахло димом, почулося тихе потріскування вогню — вони прийшли. Северин завмер біля ватри, вмиваючись хвилями живого тепла.

Найважливіша ніч у його житті. Ніч, якої він чекав із дитинства. Ніч, яка змінить його назавжди.

Захар обережно прибрав пов'язку з очей юнака. Коли зір пристосувався, Северин розгледів навколо багаття інших: ліворуч Соломія тримала велику срібну чашу, а праворуч невідомий священик православної церкви міряв її похмурим поглядом. Відьма на зирки не зважала, стояла гордовито і врочисто, вбрана у зґарди та чорну сукню, а місячне сяйво гралося темним водоспадом її волосся. Соломія підморгнула Северину та ледь помітно всміхнулася.

Без бриля, у повному лицарському строї, Захар мав незвичний вигляд: чорний жупан, кунтуш, характерниць-кий черес із трьома клямрами — бронзовою, срібною та золотою. Він зайняв місце навпроти Северина та проголосив:

— Тричі ти дав згоду та прийшов до останнього роздоріжжя. Якщо плекаєш бодай найменший сумнів — іди геть! Або... Стань на вовчу стежку — та гідно прийми обрану тобою долю!

Голос учителя, зазвичай тихий і м'який, лунав холодно та безпристрасно. Темні очі дивилися відчужено. Відблиски вогню переливалися на золотому обрисі Мамая, вигаптуваному на чорному кунтуші біля серця.

Остання нагода зупинитися.

Але він не розчарує батька. Не зрадить пам'яті мами. І продовжить їхню справу.

Северин не ворухнувся, сподіваючись, що жоден нерв на обличчі не виказав його хвилювання.

— Ти лишаєшся, — сказав учитель. — Так і бути.

Джура голосно видихнув крізь зуби: він тільки-но власноруч спалив останній міст.

Захар кивнув священику. Той був невисоким, нижчим за Северина, з рідким волоссям і такою ж ріденькою борідкою. Помітно нервував.

— Ти хрещений, сину мій? — спитав, наблизившись.

— Так.

— У православному храмі чи в папістів?

— У православному.

Піп схвально кивнув і придивився до грудей Северина.

— Проте не носиш хрестика... Гм. Бажаєш сповідатися?

— Ні.

Северин ледь не розсміявся. Сама навіть думка про каяття серед нічного лісу в товаристві відьми та характерника видалася блюзнірством.

— Ти вирішив пожертвувати своєю безсмертною душею заради захисту інших, — урочистий початок промови зіпсував дим, який раптом повалив священику прямо в обличчя. — Це... кхе-кхе, воістину самопожертва, гідна доброго християнина. Але я не можу відпустити гріхи, кхе-кхе, без сповіді, а якщо їх не звільнити, вони лишаться тягарем на твоєму серці. Ти певен, сину мій?

— Певен.

Священик зітхнув, протер сльозаві від диму очі, перехрестив юнака тричі та простягнув розп'яття. Северин торкнувся губами холодного образу закатованого чоловіка. Піп не витримав, зробив кілька кроків убік, проте дим негайно рушив за ним, що було дивно з огляду на цілковите безвітря.

— Благословенний будь, кхе-кхе, раб божий Северин. Нехай що трапиться з тобою далі... Лишишся ти рідним дитям в очах Його. Амінь.

Із цим напуттям святий отець ще тричі перехрестив юнака, та, не озираючись, поквапився геть від галявини, бурмочучи молитву. Дим вирівнявся і побіг, як належить, угору.

Зачулося кінське іржання та стукіт копит — священик поїхав.

— Чинити так було зовсім необов'язково, Соломіє, — буркнув Захар, підкинувши хмизу до багаття. — Продовжуємо.

Її обличчя, лукаве мить тому, стало серйозним, погляд зосередився на джурі. Відьма наблизилась до Северина, мовчки простягнула широку чашу з тьмяного срібла. Чаша була важкою, древньою і холодною, а невідомий трунок — густим, солодкавим і пряним. Северин пив неквапно, поволі, з насолодою тамуючи спрагу. Соломія обійшла його за спиною та обережно накинула на голі плечі пошматоване вовче хутро. Коли джура віддав їй спорожнілу чашу, жінка повернулася на своє місце біля багаття.

Захар тим часом скинув кунтуша, засукав рукави жупана та витягнув із піхов на чересі ніж зі срібним лезом.

— Підходь.

Швидким помахом він розтяв ліву долоню та передав ножа Северинові. Той повторив за вчителем, потому вони взялися порізаними руками — долоня до долоні, кров до крові — і завмерли так над високим полум'ям. Юнак стискав скривавленого ножа у правиці. Серце тріпотіло й билося, наче полонений дикий птах, тіло здавалося чужою домівкою, де Северин був небажаним гостем.

Захар урочисто промовив перший рядок клятви. Северин набрав більше повітря та повторив якомога голосніше:

— Най вогонь і кров стануть свідками моїм словам.

Краплі змішаної крові зірвалися в полум'я, ватра зашипіла і сколихнулася, почувши заклик.

— У ніч я ступаю на вовчу стежку. Тіло моє готове.

Від хвилювання Северину перехоплювало подих.

— В імлі я бачу тіні, їхні очі вдивляються в мене. Воля моя непорушна.

Навколо виросли тіні, простягни до них довгі тонкі мацаки.

— У проклятті я не знайду спокою ніколи. Серце моє чекає.

Серце у відповідь взяло такий шалений темп, що, здавалося, от-от розірветься.

— Най стежка веде мене між війною та миром...

Він на мить поглянув на Соломію. Її тонкі пальці побіліли, стиснувшись на старому сріблі порожньої чаші.

— .. .між підлотами та чеснотами...

За плечима Захара, у мороку хащі, загорілося кілька пар хижих багряних очей, що наблизились, уперлись поглядами.

— ...між пеклом та раєм...

Тіні множилися, густішали, стрибали навколо ватри у химерному танку. Руку пекло сильніше.

— Я не зверну з неї ані в житті, ані в смерті.

Уперше з лісової мовчанки озвався пугач — ніби свідок, що підтверджує почуте.

— Не похилившись...

Жовтогарячі язики вогню піднялися криваво-червоним гребенем, зашипіли голосно, із тріскотом бризнули віялом іскор.

— Не озираючись...

За спиною чується холодний подих і тихе зітхання.

— Не опускаючи погляду...

Голос Захара бринить. Довге волосся із пасмами сивини спадає на обличчя. Він схожий на князя-чаклуна легенд Русі.

- Я йду!

Мамо, тату... Я йду.

Клятву промовлено. Характерник відпускає його руку і джура проводить розпеченою долонею по обличчю — кров на чолі, носі, губах.

Удалині чутно вовче виття.

Северин подумки рахує до трьох, як учив Захар. Один!

Тіні танцюють. Ніж у правиці наливається вагою дворучного меча. Два!

Очі спостерігають. Учитель підбадьорливо всміхається йому — вперше за ніч. Три!

І Северин рішучим ударом скеровує ніж до власного серця.

***

Цей світ згорів і саме тільки попелище лишилося від нього.

Жарина червоного місяця тліла на закіптявілому небі. Темну галявину, вкриту попелястою ламкою травою, облямовували покручені дерева. Поміж обвуглених стовбурів, що дерли хмари гострим гіллям, незмигно вирячилися сотні багряних очей. Ані звуку, ані холоду, ані запаху.

Він знає, куди потрапив: Потойбіччя.

Але хто він? І що тут робить?

Він роззирнувся та серед чорних решток дерев розгледів широку просіку. Чи тут його домівка? Чи треба кудись іти? Чи він мусить сидіти тут?

Багряні очі вселяли тривогу та неспокій. Хто ці потвори? Чому пронизують поглядами? Чого їм треба?

Колись він знав відповіді, але забув. Потрібно згадати.. . Щось дуже важливе.

Він роззирнувся вдруге та помітив тендітну постать, якої мить тому не було: дівчина в сліпуче-білому завмерла між стовбурів, наче лілея посеред вугілля, а коли помітила, що він дивиться на неї, махнула рукою.

Попри те, що він бачив мавку лише раз у житті, а зустріч тривала не більше кількох хвилин, він одразу впізнав її. Мавка розвернулася та полинула ледь помітною стежкою поміж хащі — тендітний світлий маяк серед чорно-багряної імли. У повітрі лишився аромат м'яти і конвалії, запах, який він запам'ятав на все життя... Її запах.

І він усе згадав.

Северин Чорнововк, син Ігоря та Ольги, вихованець Соломії, джура Захара. Прийшов до Потойбіччя знайти Ґаада та поставити кривавий підпис на його сувої, аби стати лицарем Сірого Ордену. Як тато. Як мама.

М'ята і конвалія. Коли він жив у Соломії, то щодня навідувався до лісу — шукав численних трав-корінців за відьомським наказом, по ягоди та гриби собі на поживу, чи просто погратися: змайстрував собі лука зі стрілами та гасав по галявинах, полюючи на пташок, яких запікав у глині. У лісі Северин почувався як удома та щодня забирався дедалі глибше у хащі.

В одну з таких літніх мандрівок його заскочила сильна злива. Северин довго і марно шукав сховку, промокнув до останньої нитки, а коли небесний плач скінчився, то з'ясувалося, що він безнадійно заблукав. Стежки немов корови злизали, навколо стояла непролазна темна хаща, а жодні звичні вказівники не допомагали — ані довге гілля, ані мох на стовбурах, ані звіриний послід — він тільки кружляв і заплутувався дедалі більше.

Вечоріло. Северин зжував кілька ягід та їстівний корінець, а потім сів на мокру траву і заплакав. Він чимало чув про дітей, які заблукали в лісі, але ніколи не думав, що таке може трапитися з ним. У розпачі Северин щодуху гукав на допомогу, допоки не захрип, але хаща тільки байдуже ковтнула його лемент. Розчавлений відчаєм, він вирішив влаштувати сухе гніздечко для ночівлі, аж тут за спиною почулися легкі кроки.

Він обернувся і застовпів. Її білосніжна сорочка сягала землі, довге світле волосся прикрашав вінок лісових квітів, тонкі губи ласкаво посміхалися, над високими вилицями горіли яскраво-блакитні очі без райдужки.

«Вона гарніша за Соломію... Гарніша за будь-кого» — встиг подумати Северин, коли дівчина обережно взяла його за руку і повела за собою. Шкіра її була білою і шовковою, доторк холодним та м'яким, а запах, що навіки врізався у його пам'ять, огорнув листям м'яти і квітом конвалії. Хлопець зачудовано милувався стрункою постаттю та каскадами світлого волосся, бажаючи, аби їхня подорож не закінчувалася ніколи.

Незнайомка вивела Северина з лісу прямо до відьминої хатини менш ніж за хвилину. На межі дерев мавка обернулася, нахилилася до його обличчя. Він задивився у нелюдські очі, що нагадували сяючі блакитні озера, причарований, щасливий та збентежений водночас, а вона легко поцілувала його просто в губи — немов метелик торкнувся крилами. Від незнайомого почуття, яке вибухнуло під серцем та в животі, Северин отетерів, заплющив очі, несвідомо потягнувся вперед, прагнучи ще... але вона зникла, лишивши по собі аромат м'яти та конвалії.

За ту пригоду Соломія відправила вихованця на місяць під домашній арешт і змусила напам'ять вивчити написаний кирилицею талмуд «Про створінь з-за порогу», нудність якого перевершували тільки його обсяги.

Северин після того багато днів ходив лісом, виглядаючи та закликаючи, інколи з удаваним розпачем гукаючи на допомогу, але біла панна так і не з'явилася. Лише кілька років потому, коли юнак геть забув про неї, мавка повернулася — аби знову вказати шлях.

Але тепер вона не тримала його за руку, а линула далеко попереду, наче сонце над землекраєм.

— Зачекай! — гукнув Северин, рушаючи хутко і сягнисто.

Він прагнув наблизитися до прекрасного обличчя, знову торкнутися до шовку шкіри, відчути смак тонких вуст та розчинитися у блакитних глибинах очей...

Заклик розплескався лунким мороком хащі, збудив темряву і звідти прорізалися нові багряні очі. Северин пожалкував про необачний учинок; закортіло кинутися назад до безпечної галявини, але запах м'яти та конвалії, єдиний аромат у цій пустці, кликав за собою.

Бозна-скільки часу вони простували мертвою землею Потойбіччя. Сірий порох здіймався під його ногами, випалені покручі чорних стовбурів перетворилися на гостре каміння, а з нього повстали скелі та гори. І біля пащеки темної печери мавка нарешті завмерла.

Серце радісно тьохнуло, Северин кинувся до неї бігом, але не встиг наблизитися, як провідниця розчинилася серед темряви.

Напевно, зайшла до печери, подумав джура. Він не хотів вірити, що мавка покинула його.

Усередині печери було холодно, волого і темно, ніби він пірнув у чорнило первісної темряви, що ніколи не знала світла. Далеко попереду ледь чутно дзюркотіло джерельце. Юнак, витягнувши руки перед собою, обережно рушив уперед.

Її аромат зник. Мавка більше не вела його, зникла без слів, без цілунку на прощання, і Северинові стало гірко. Колись він знайде, обов'язково знайде її... У майбутньому. А зараз потрібно знайти Ґаада.

Джура просувався навпомацки. Хід виявився вузьким, із багатьма поворотами, руки торкалися вогкого каміння. Тут було глухо, наче в могилі. Єдиним, що він чув, було власне дихання. Затим посеред атраментової пустки народилися шепоти. Невидимі примари вилізли зі стін, сплелися навколо голови, заговорили, забурмотіли, загомоніли прямо у вуха: прохали, благали, переконували, вмовляли, понад усе на світі хотіли, аби Северин зупинився та повернувся, адже тут йому не місце, навіщо людині ходити у суцільному мороці, де очі нічого не бачать, тут порожньо і сумно, така подорож не має сенсу, ти все одно нічого не знайдеш, чужина навколо, холод і темрява, це не твій світ, ніхто не прийде по тебе, допомоги не буде, не варто мучитися, навіщо кудись іти, марнувати сили, хіба ти не втомився, попереду невідомість, не треба ризикувати, смуток та біль, просто сядь, відпочинь, заплющ очі, тут спокійно і тихо... Северин загарчав, замахав руками навколо обличчя, ніби відганяв комарів, та хутко рушив на звуки води.

Голоси не замовкали, теревенили наввипередки, перебиваючи одне одного, шепотіли без зупину, щокроку ставали голоснішими, а потім кричали та верещали, і Северин перелякався, що вони залишаться в його вухах назавжди. Він не хотів божеволіти! Чи він уже знавіснів, а жодних голосів насправді не існує?

Джура, забувши про обережність, побіг, подерся об каміння, але голоси не відставали, летіли поруч, шмагали криками, завивали, наказували, плакали, вищали, глузували та знущалися з нього дедалі гучніше, аж відлуння заповнило печеру, змішалося разом у нестерпну какофонію, від якої розривалися вуха, хотілося роздерти барабанні перетинки чи розкроїти собі череп, аби воно тільки замовкло. Северин закричав, завив, виштовхуючи все повітря, що мав у легенях, проте з рота вилітало лише безпорадне хрипіння, а вони іржали та свистіли, насміхалися та белькотіли, назавжди оселяючись у шпаринах його голови.

Крижана вода обпекла ступні. Голоси миттю відсікло, у вухах задзвеніла тиша, а груди пронизало болем, наче від удару ножем. Джура перетнув джерельце, зупинився, впершись руками у стіну, та стояв кілька хвилин, допоки не пересвідчився: голоси лишилися на тому березі.

— Я не збожеволів, — промовив Северин.

Він ніколи так не радів звукам власного голосу.

Далеко попереду зажевріло світло. Юнак дістався довгого земляного тунелю, що навскоси підіймався до діри, ЗВІДКИ ЛИЛОСЯ СВІТЛО — не чахлий відбиток червоного місяця, а справжнє денне сяйво! Світло виповнило його відчайдушним прагненням вирватися із проклятої печери, і джура подерся тунелем нагору.

Мокрі ноги ковзали по вогкій землі, грудки зривалися під пальцями, але він повз, немов відважний хробак, сповнений рішучості, і коли до виходу лишалося кілька рухів, хід звузився, міцно стис зусібіч, навалився на груди, зчавив голову. Подих перехопило, Северин судомно ковтнув повітря. Відчув, як тріщать кістки, німіють м'язи та сковує кінцівки, як земля забивається в ніздрі, а денне сяйво — таке близьке, тепле, рідне, всього на відстані руки від нього — тьмяніє від пороху в очах. Він закричав та рвонув уперед, здираючи шкіру та волосся, немов змій, що полишає стару оболонку, та вивалився на поверхню.

Засліпило. Біль зник, страх розтанув, стало тепло і затишно. Сонце спалило всі жахіття, запах дерев повернув до життя. Северин розплющив очі та побачив перед собою дуба.

Той дуб був утричі більшим за інші старі дуби: лапате листя налите темно-зеленим кольором із золотими прожилками, восени воно яскраво горить усіма відтінками червоного, а зі снігом опадає сірим попелом. Жолуді на тому дубі ніколи не родили. Птахи полюбляли вити гнізда серед химерного гілля, ведмеді приходили почухати спину об жорстку кору, вовки навідувалися відпочити у густій тіні, а люди оминали дуба десятою дорогою, насмілюючись ховатися під його величну крону лише під час грози, бо блискавиці завжди минали зачароване дерево. Поряд із дубом, навіть узимку, завжди струменіло джерельце.

Знахарі з околиць приходили до такого дуба зібрати оберемок листя чи зрізати кори для відварів, настоянок та мазей, обов'язково сплачуючи за те краплинами власної крові. Ніхто і ніколи не підіймав на дуба сокиру — навіть діти знали, що страшне прокляття зійде на безумця, який зважиться рубати це дерево.

Такі дуби росли скрізь на землях Українського Гетьманату від Карпат до Слобожанщини, по всіх полках та паланках, біля сіл і міст, обабіч трактів і гостинців, серед лісів і степів, та звалися характерницькими дубами, бо сходили лише на тім місці, де впало мертве тіло сіроманця — поховане за звичаями чи покинуте природі на поталу. «То їхні прокляті душі, прикуті до землі», казали люди та хрестилися, хто на православний, а хто на католицький звичай.

Юнак посміхнувся, підбіг до дерева, обережно провів рукою по стовбуру. Кора була шерехата і тепла.

От він і прийшов.

— Здрастуй, мамо.

Гілля ледь гойднулося на вітрі.

Северин притулився спиною до дуба і заплющив очі.

Він не бачив її похорону. Вовча війна була у самому розпалі, батько переймався можливою засідкою, в якій малий син стане або заручником, або жертвою.

Впродовж п'яти років у Соломії Северин сподівався, що дорослі помилилися, а мама насправді жива, і він її обов'язково знайде. Впродовж п'яти років не хотів вірити, що мама пішла назавжди, і він ніколи більше не почує її голосу. Впродовж п'яти років плекав крихітну надію — і його дитинство скінчилося, коли він уперше побачив цей дуб.

— Навчайся старанно. Колись ми помстимося за маму разом, — промовив батько, передаючи Северина у джури Захару, і син назавжди запам'ятав ті слова.

Він приїздив до неї щороку на Великдень, коли дзвони сільської церкви радісно співали — воскрес, воістину воскрес...

Але дзвонів не чутно. Нині не Великдень, і він взагалі не на кладовищі; сьогодні ніч срібної клямри і він прийшов шукати Ґаада... Потойбіччя!

Джура прожогом підхопився на ноги та обернувся: дуб зник. Замість нього гадючилася стежина, що вела до мальовничої хатинки з пишним садом. Северин протер очі: хатинка не зникла. Він пішов обережно, щомиті очікуючи нових підступів — багряні очі, безтілесні голоси, чергову мару чи якусь іншу химеру — але вітерець грайливо тріпав волосся, хмарини інколи затуляли сонце, свіжа зелень хрумтіла під ногами, а пахощі різнотрав'я мішалися з духом теплої землі.

Северин наблизився до подвір'я, уважно роззираючись. Під вишневим квітом стояв накритий стіл, за яким могли всістися не менше сорока людей. Від наповнених мисок, тарелів, блюд, баняків, дзбанів, глеків і барилець не розгледіти вишивку на скатертині. Джура ковтнув слину.

У головах столу сидів чоловік у чорному.

— Та заходь уже, — гукнув він незадоволено.

Господар розмовляв густим басом, убраний у чорну сорочку, вишиту примхливим червоним візерунком, що змінювався щоразу, як Северин кліпав очима чи відводив погляд, череп досконало виголений, шкіра засмагла. У вухах блищали золоті кільця, над жорстко окресленим ротом звисали довгі вуса. Найстрашнішими були його очі — суцільні багряні склери без зіниць.

Ґаад.

— Ти знайшов мене. Боїшся?

Від нього хвилями розходилася невидима сила — могутня, прихована — від якої шкіра бралася сиротами.

— Ні.

Северин крадькома кинув погляд на стіл.

— Їжу можна їсти, питво пити. Отрути, як і будь-якої іншої пастки, немає. Прошу, — Ґаад указав на лаву.

Северин обережно сів на відстані двох кроків. Від наїдків здіймалися спокусливі запахи. Живіт Северина тоскно забуркотів.

— Навіщо прийшов? — спитав Ґаад.

— Характерником хочу стати, — відповів Северин.

Господар дістав люльку, повільно набив тютюном. Очі його блиснули і тютюн задимів. Ґаад глибоко затягнувся, видихнув дим прямо на юнака. Той не закашлявся, бо давно призвичаївся до нього — учитель постійно курив суміш тютюну та конопляного зілля, і сам Северин теж кілька разів пробував курити.

— Ні, ти не хочеш стати характерником, — промовив Ґаад.

— Чого б це?

— Бо то, хлопче, не твоє бажання. Так хочуть твої батьки.

Северин обурився.

— І близько не вгадали! Моя мати...

— Знаю-знаю, — перебив недбало Ґаад. — Твоя мати, Ольга Чорнововк, загинула у першій битві з Вільною Зграєю.

Багряні очі сяйнули вдруге. Тютюновий дим перетворився на обриси вершниці, що падає з коня.

— Твій батько, Ігор Чорнововк, присягнув помсти-тися за неї. Його криваву виру досі не сплачено.

Сиза хмара перетворилися на вовка, що мчав степом.

— Ти, Северине, прагнув, аби батько взяв тебе у джури, але він віддав тебе у навчання до іншого, — багряні очі блимнули і димні образи розтанули. — Я бачу тебе глибоко. Майже наскрізь.

— Отже, ви бачите, що мої батьки — лицарі Ордену, а вовча стежка є моїм призначенням.

Ґаад розреготався.

— Призначення? Ваше плем'я вигадує стільки слів, аби сховати власний страх.

— Я не боюся, — повторив юнак, зціпивши зуби.

— Боїшся, Северине, боїшся. Проте зізнатися не хочеш навіть самому собі. Боїшся зрадити пам'ять матері, ніби твої вчинки щось означають для мертвої. Боїшся розчарувати батька, який не пробачить тобі іншого життєвого шляху. Боїшся обрати власну долю самотужки та прикриваєшся бриднями про призначення.

Його люлька згасла, проте Ґаад не звертав уваги.

Соломія колись питала: чи точно він хоче стати характерником? Чи то справді його рішення? Северин розлютився та обірвав розмову, більше вони про це ніколи не розмовляли.

Ґаад, знущаючись, промовив те саме — і джура скипів. Адже він справді хотів стати лицарем Сірого Ордену, то було його свідоме бажання з дитинства, то навіщо приплітати сюди зайве?

— Це моя воля і моє рішення, які вас не обходять, — відрубав Северин. — Я прийшов не ляси точити, а підписати угоду!

— Як неґречно. Приховуєш за зухвальством непевність? Усі ви однакові, — зневажливо мовив Ґаад і махнув лівицею, в якій з'явився сувій. — Ось твоя угода.

Сувій розгорнувся на весь стіл, прокотився подвір'ям, побіг далі дорогою у лани. Початок його складав довгий чорний текст кирилицею, а решту займала черга сотень, якщо не тисяч, підписів. Северин остовпіло дивився на рядки імен. Колись цей сувій підписав Мамай. І його мама. І його батько. І Захар...

— Умови ти знаєш, проте я маю озвучити їх, — Ґаад запалив поглядом згаслу люльку. — Підписуючи угоду, ти отримаєш нові сили: чари крові, перетворення на вовка, невразливість до заліза, чавуну та сталі. Як ти цим розпоряджатимешся — твоя особиста справа. Також отримаєш слабкості, що люди прозвали прокляттям: не зможеш підкорити Звіра в собі, якщо повня тричі застане тебе на одному місці; матимеш неабияку вразливість до срібної зброї; твоє посмертя належатиме Потойбіччю.

— Душа, прикута до землі, — кивнув Северин.

Ґаад зміряв його довгим поглядом і хитнув головою:

— Ще одне породжене страхом смерті слово. Утім, не про те мова. Тобі зрозуміло все, що я перелічив?

— Так.

— Жодних підступних приміток дрібним шрифтом тут немає. Договір було узгоджено з іншим задовго до народження твоїх батьків, тому ти не можеш змінити або доповнити жодного слова — ані зараз, ані потім. Себто ніколи. Після підписання ти не зможеш розірвати угоду. Себто назавжди. Тому або ти погоджуєшся на умови, підписуєш сувій та йдеш геть... Або не погоджуєшся, не підписуєш сувій та йдеш геть — але мета, заради якої ти прийшов сюди, не буде досягнута, і наслідки такого рішення можуть бути непередбачувані, — Ґаад випустив кубло диму. — Я мав тебе попередити, що і зробив. Тепер вибір за тобою.

Сувій зашурхотів, складаючись у повітрі, поки не зупинився біля Северина вільним для підпису місцем.

— Ніж лежить на столі праворуч.

Джура з подивом упізнав того самого ножа, якого передав йому біля вогнища Захар. Ґаад підняв кухоль пива, випив, змахнув піну з вусів і зі смаком закусив молодою цибулиною.

Северин дивився на древній пожовклий папір. Від одного погляду на легендарну святиню у нього спітніли долоні. Над вільним місцем стояли свіжі червоні підписи, а що вище здіймалися рядки, то темнішим ставав їхній колір. Уся історія Ордену — в іменах на цьому сувої... Настала хвилина вписати своє.

Джура затамував подих. Ось вона, мить його зміни. Мить остаточного вибору. Мить прокляття.

Він рішуче розрізав пучку вказівного пальця і обережно, незграбно вивів: Severyn. Прізвище вийшло зовсім нерозбірливим. Кров тихо зашипіла на папері, на мить блиснувши багрянцем.

От і все. Ніяких громів, блискавиць, сурм чи землетрусів — просто і буденно.

— Примірник договору єдиний та зберігається у мене, — сувій блискавично згорнувся в руці Ґаада та зник. — Вітаю! Ще один відчайдух, ще один підпис, ще одна ланка... Випий за це.

Северин похитав головою. Спрага довго шкрябала йому горло, але він не хотів торкатися потойбічного питва.

— Випий, — наказав Ґаад тоном, від якого Северин уже наступної миті пожадливо ковтав із ближчого кухля.

То було найкраще пиво, яке він коли-небудь куштував. Юнак відчув, ніби зцілився від усіх хвороб, як свіжі сили біжать його венами, як ворушиться волосся на голові...

— От і добре, — мовив господар звичним голосом і собі приклався до кухля. — Ти прийшов від печери. Сам знайшов стежку до неї?

У багряних очах без зіниць тліла цікавість.

— Ні. Мене провели.

— Чесний, — вишкірився Ґаад. — Бачу цілунок на твоїх губах. Ще віддаля його помітив. Що вона у тобі розгледіла? Чому відзначила?

Джура стенув плечима. Поставив порожній кухоль на стіл.

— Я можу йти? — спитав Северин обережно.

Він не хотів почути того голосу вдруге.

— Не поспішай. Наостанок пропоную зіграти, — химерний чоловік зміряв юнака поглядом і додав: — Це пропозиція, а не наказ.

— Що за гра? — про неї Захар не попереджав.

— О-о-о, дуже цікава та проста водночас!

Господар помітно збадьорився, багряні очі запалали. Перед Северином на столі з'явилося дев'ять карт, три ряди по три карти. Чорні сорочки прикрашали вовчі черепи з червоними зіницями.

— У цій колоді сім білих, одна червона і одна чорна карта, — жваво заходився пояснювати Ґаад. — Витягнеш білу — нічого не станеться. Витягнеш червону — отримаєш подарунок на додачу до нових здібностей. Витягнеш чорну — помреш на місці. Тягнути можна лише раз! Незалежно від свого рішення, ти забудеш про цю гру, коли підеш звідси.

Ґаад підморгнув.

— Ну що? Зіграєш?

Северин вагався недовго. Пиво підказувало: хіба після підпису на тому сувої щось може його налякати? Миттєва смерть — найменш страшна річ, яка тепер може трапитися!

— А давай.

— Оце справа! — Ґаад ляснув у долоні. — Обирай, сміливцю.

Багряні очі жадібно споглядали, як обличчям Северина бігли тіні сумнівів, а рука нерішуче переходила від карти до карти. Погодитися на гру виявилося значно легше, аніж обрати карту. Смерть, яка мить тому була простим словом, тепер ховалася в якійсь з них... Якій?

— Ця, — палець зупинився на карті, що лежала по центру.

— Ти певен?

Клятий Ґаад умисно сіяв сумніви. Але Северин не дав збити себе з пантелику.

— Так!

І карта перегорнулася сама по собі. Біла.

Северин почувався пошитим у дурні.

— Обожнюю дивитися на муки вибору, — сказав Ґаад із широкою посмішкою. — Суміш жадібності, непевності, запалу, страху... Так і пив би.

Він глибоко затягнувся люлькою, пахкнув димом на комашок, що роїлися над тацею з фруктами.

— Це було сміливе рішення, але, як бачиш, нічого не принесло. Таке трапляється, — Ґаад задумливо постукав пальцем по цибуху. — Але я дозволю тобі зіграти вдруге. За те, що прийшов від печери. Згода?

Якийсь дивний шал заволодів Северином. Захар, напевно, не схвалив би його азарту, але учитель лишився далеко, а він сидів тут сам-на-сам із могутньою потойбічною потворою.

— Згода.

Карти змішалися, затасувалися зі швидкістю, непідвладною людському оку, а потім заново розляглися три на три.

— Обирай обачно!

Цього разу Северин думав кілька хвилин, прискіпливо вглядаючись у кожну карту. Ґаад докурив люльку і мовчки зорив на обличчя гостя.

Нарешті джура посміхнувся. Якщо він бодай трохи зрозумів натуру Ґаада, то відповідь мала бути правильною.

— Серед них немає червоної.

Багряні очі спалахнули.

— Ти певен?

Северин не був певен.

— Так.

Господар відклав люльку і насупився.

— Хочеш сказати, що я тебе дурю?

У його голосі почулися нотки, від яких тряслися жижки, але Северин не відступив.

— Не відкидаю такої можливості.

— Тоді перегорни всі карти, нахабо! — прогуркотів Ґаад. — Якщо там виявиться червона, я відніму двадцять років від твого життя. Все ще певен?

У відповідь Северин мовчки почав перегортати карти. Перші сім обернулися швидко, сяйнувши білою черевиною. Над восьмою Северин постояв, збираючись із духом. Ґаад хижо посміхався.

— Передумав?

Пальці джури затремтіли, але він рішуче перегорнув карту. Біла.

І, не втрачаючи запалу рішучості, перекинув дев'яту. Біла!

Ґаад голосно зареготав, ляскаючи по коліну.

— Ох, молодець! Потішив мене, нахабо! Рідко вже хто з ваших грає. Раніше ледь не кожен погоджувався, а тепер усі боягузливі стали. Мало хто здогадується, а ще менше тих, хто йде до кінця та наважується довести, — Ґаад із задоволенням потер долоні. — Ти виграв. Приклади поріз до карти, яка на тебе дивиться.

Юнак обрав ту, що лежала посередині.

Крапля його крові розтеклася, пробігла, забарвлюючи всю карту червоним, лишаючи білим лише обрис тонкої, як волосина, дуги між двома берегами. Ґаад подивився на неї та знову розсміявся.

— Авжеж, авжеж! Хіба цілований мавкою міг отримати якогось іншого дарунка?

— Що за малюнок? — спитав Северин. — Що він означає?

— Я ж казав: ти забудеш про цю розмову. Який сенс розповідати? Дізнаєшся, коли настане час.

Карти розтанули в повітрі, а разом з ними і гарний настрій Ґаада.

— Нашу зустріч закінчено, — він махнув рукою, втративши до Северина будь-яку цікавість. — Йди. Калиновий міст чекає.

Оселедець із протилежного краю столу підстрибнув у казанку, пірнув до глечика з олією, шубовснувся до сільнички, а звідти стрімко перелетів до господаревого рота. Чоловік ковтнув оселедця, не пережовуючи, та витер вуса долонею.

— Прощавайте...

— До побачення.

Ґаад глянув на порожній кухоль і той зійшов свіжим пивом.

Джура, вже нічому не дивуючись, подався у вказаному напрямку, де починалася темна вода, від якої здіймалася завіса густої пари. Над водою біг благенький місточок без поручнів, такий вузький, що тільки одна людина водночас могла пройти по ньому. Край його губився десь у молочній завісі. Северин озирнувся: хата зникла разом із садком, столом і господарем, а над лукою клубився сизий мрич.

Юнак обережно ступив на дивний місток, що його було сплетено з гілочок та стиглих грон калини. Кожним кроком Северин чавив кілька червоних ягідок, і за лічені хвилини його ноги забарвилися так, ніби він ішов калюжами крові. Джура ступав обережно, розставивши руки як канатоходець, намагаючись не втратити рівновагу, бо місточок постійно прогинався і похитувався. Будь-який необачний рух міг призвести до падіння.

Далеко внизу шепотіла Пучай-ріка. Місток тягнувся над тихим нескінченним туманом, навколо було глухо, як у печері, і коли гримнув грім, джура ледь не гепнувся від несподіванки. З темного неба вдарила злива. Важкі холодні краплі полилися стіною, збиваючи ягоди з мосту. Нога Северина ковзнула і він завмер, ледь не втративши рівновагу.

Скільки йому йти? Коли це все скінчиться?

Відповідь примчала на блискавці. Ніколи джура не бачив її так близько! Громовиця розрізала небо на клапті, розтеклася блискучою лозою, лизнула міст та вдарила прямо у джуру. Тіло смикнуло від страшного болю і юнак відчув, як летить у безодню.

Вітаю, Северине. Ми з тобою потоваришуємо.

***

Він отямився біля вогнища.

У голові макітрилося, на грудях лежала жменька землі. Северин кілька разів кліпнув очима і підвівся на ліктях.

— Повернувся! — Соломія кинулася до нього, стиснула в обіймах.

Ліс навколо гуготів, сповнений розмаїттям нічних звуків. Хмиз у багатті перетворився на купку розпеченого вугілля.

— Справу зроблено? — Захар допоміг піднятися.

— Я... підписав.

Відьма зітхнула.

Там, де мав увійти ніж, була гладенька шкіра. Не дивуючись, юнак узувся, накинув сорочку, поправив черес; подивився на руки, обережно провів ними у повітрі; підняв обличчя до зірок, вдихнув глибоко. Він не відчував змін ані в собі, ані у світі навколо. Тільки холодна порожнеча у грудях.

— Вітаю на вовчій стежці, Северине.

Захар простягнув срібну клямру з відлитим обрисом вовка, відзнаку джури, який пройшов ініціацію. Далі — тільки Орден. Северин так довго чекав цієї миті, що не відчував ані дещиці радості.

— Батько не приїхали? — він знав відповідь, проте все одно спитав.

— Ні.

Юнак кивнув і закусив губу. Соломія знову обійняла його та прошепотіла на вухо:

— Але прийшов дехто ще.

Джура озирнувся. На мить здалося, що то стояла його мавка...

Але то була не вона. Минуло п'ять років із останньої зустрічі, але Северин одразу впізнав гостю. Дівчина завмерла біля дерева неподалік: вбрана у довгу вишиту сорочку, тонкий стан обіймала плетена крайка, на двох косах короною спочивав вінок.

— Давно не бачилися, Северине.

Навіть при малому вогні він роздивився різний колір її очей.

— Привіт, Ліно.

Дівчина наблизилася, простягнула йому чашу, повну холодної води, і джура із насолодою напився.

Уперше Северин побачив Ліну, коли мав п'ять років. Він два тижні жив у Соломії та вже кілька разів безуспішно намагався втекти на пошуки батька.

Відьма жила окремо від громади села Старі Сади на кордоні з лісом. Її відвідувачі завжди шанобливо чекали біля тину, допоки не покличуть. Але кирпата дівчинка зайшла на подвір'я як до себе додому, по-свійськи шикнула на відьминого кота на прізвисько Хаос, окинула Северина зверхнім поглядом і спитала:

— А ти ще хто такий?

Соломія наказала йому називатися небожем Тарасом, який приїхав до тітки на тривалу гостину, тому Северин так і відповів.

— Я — Ліна, — відрекомендувалася дівчинка. — Скільки тобі років?

— П'ять.

— Мені вісім, ха! Я старша за тебе. Де твої батьки?

Батько суворо заборонив розповідати стороннім, що він із родини характерників, тож Северин довго думав, як йому краще відповісти.

— Поїхали за кордон.

— Справді? І куди це?

— До Великої держави Литовської, — відповів Северин перше, що на думку спало, і додав швидко, аби перевести розмову на іншу тему: — А чому у тебе різні очі?

Райдужка її лівого ока була яскраво-зеленою, а права — темно-карою. Великі очиська небезпечно спалахнули.

— Бо це — очі відьми! — відповіла гордо дівчинка.

— Одне бачить наш світ, а друге — Потойбіч!

— Ого, — він і не знав, що різні очі звуться

відьомськими. — І що ти зараз бачиш оком Потойбіччя?

— Позаду тебе стоїть шишига, — відповіла Ліна, дивлячись йому за спину.

Северин підскочив, озирнувся, але позаду нікого не було. Ліна дзвінко розсміялася.

— Ну ти й телепень, — вона задерла кирпатого носа та зухвало пройшла повз.

Ліна навчалася у Соломії відьмування і геть не сподобалася Северинові під час першої зустрічі — достоту як її вчителька. Смішне далеке дитинство.

Ватра згасла. Джура похитав головою: здається, він на хвилину скам'янів, переживаючи спогади минулого.

— Де Захар і Соломія?

Ліна вилила залишок води на вугілля, поклала чашу на землю і всміхнулася. Посмішка їй личила, пом'якшуючи гострі риси лисячого обличчя.

— Вони пішли. Підемо і ми.

— Куди? — за цю ніч сталося стільки подій, що він уже нічого не розумів.

— До Дніпра. Сьогодні свято Івана Купала... Чи ти забув?

І справді забув.

Северин волів би відпочити, а не святкувати Купала, але Ліна вже простягла теплу долоню, взяла його за руку і впевнено повела за собою. Він мовчки послухався.

У її вінку квітнули маки та волошки, що пасували до русявого волосся. У лісовій темряві, помережаній місячним світлом, Северин обережно вивчав її обличчя.

— Не соромся, — сказала Ліна, спіймавши його погляд. — Я встигла роздивитися тебе, поки ти лежав біля вогнища. Ти... Виріс. Я знала, що малий Северин зміниться, але не уявляла, наскільки.

Вони пройшли повз дерево з омелою і Ліна зробила лівицею якийсь швидкий жест.

— А що скажеш про мене, джуро?

— Ти розквітла. І посмішка тобі дуже пасує.

Ліна стрельнула на нього відьомськими очима

та посміхнулася.

— Дякую. Як почуваєшся?

Саме із цим питанням вона звернулася до хлопця, коли знайшла його після першого змагання з випивкою і тютюном, в якому Северин зазнав розгромної поразки. Соломія тоді полетіла на шабаш, а її вихованець скористався з відсутності, аби втілити свій давнішній план — на власному досвіді зрозуміти, що такого полюбляють дорослі у наливці та куриві.

Тютюн йому рішуче не сподобався, від диму хотілося кашляти та блювати водночас, а от вишнева наливка приємно нагадувала солодкий сік. Після третьої чарки Северин уголос міркував про те, що нічого страшного у наливці немає, і він геть не розуміє, чому цей напій так уперто ховають від дітей, адже ніякого сп'яніння не відчувається, ані на маленьку краплиночку, ось він зараз піде та розповість про це Хаосу, але спочатку подарує люльці другий шанс... Підлога дивним чином загойдалася та підступно втекла з-під ніг, які раптом уперто відмовилися коритися наказам.

Ліна зайшла на гостину та виявила хлопця посеред страшного гармидеру, в якому він непевно плазував на чотирьох, очманіло підвивав та бурмотів суміш нерозбірливих слів. Ліна мовчки все прибрала, із сестринською дбайливістю виходила його, та нічого Соломії не розповіла. Після цього Северин пройнявся до Ліни симпатією та глибокою повагою, а також дав їй урочисту обіцянку виконати будь-яке бажання, коли дівчині того заманеться...

Смішне далеке дитинство.

— Северине, агов! Як ти почуваєшся?

Він похитав головою.

— Наче у мене крига замість серця.

Ліна більше нічого не питала.

Вона йшла впевнено, наче темрява їй не заважала. Неподалік почулися веселі крики, гомін, плюскіт води та потріскування багаття.

А Северин згадував.

Коли Ліна почула про пригоду із мавкою, то довго пронизувала хлопця незрозумілим поглядом, а потім спитала удавано байдуже:

— І як? Сподобався тобі її цілунок?

Це було питання з пасткою. За роки спілкування хлопець встиг вивчити цей холодний тон, який приховував пожежу.

— Мені нема з чим порівнювати, — викрутився він і по думки похвалив себе за вдалу відповідь.

— Он як!

Ліна постояла кілька секунд, а затим підскочила та поцілувала в губи — коротко та войовничо.

— А тепер що скажеш? Чий кращий? — блиск в очах обіцяв найгірші наслідки за неправильну відповідь.

— Твій, — збрехав Северин.

Смішне далеке дитинство.

Коли вони вийшли на берег Дніпра, свято було в самому розпалі: сп'янілі хлопці та дівчата співали, танцювали, стрибали через ватру, деякі вже лежали по кущах, а на кручі розбишаки підпалили колесо та під веселі верески зіштовхнули у воду.

— Почуваюся зайвим, — мовив джура.

Ліна уважно подивилися на нього і тихо запитала:

— Навіщо ти зробив це, Северине?

— Аби... захищати їх, — він указав на святкову юрбу.

— Хіба не знайшлося би іншого захисника?

— Якщо так думатиме кожен, захисників не стане.

Розмову перервав п'яненький парубок, що підбіг до них із пляшкою та кількома чарками. На ногах він тримався невпевнено.

— Йой-йой, у нас гості! Незнайомці з самої хащі, — він зіщулився. — Може, нечиста сила?

— Так і є. Я відьма, а він — характерник, — відповіла Ліна.

— Ха-ха-ха! У Купальську ніч чого тільки не трапляється, — парубок був настільки п'яний, що навіть черес не розгледів. — Випийте зі мною, друзі з хащі!

Северин із задоволенням цокнувся з незнайомцем та Ліною, випив чарку махом, прислухаючись, як горілка розтікається по тілу. Відразу стало тепліше й веселіше. Він рішуче взяв дівчину за руку та підвів до великого багаття, що аж гуло від жару.

— Хочеш стрибнути? — здивувалася Ліна.

Він хотів розтопити кригу в грудях.

— А чом би й ні?

Ліна засміялася та вільною рукою підняла поділ сорочки вище колін. Северин кілька секунд задивлявся на її ноги, а потім крикнув, перегукуючи гамір навколо:

— Готова?

— Так!

Розбіглися та стрибнули, пружно відштовхнувшись від землі, полум'я облизало ступні, і вони легко перелетіли через нього. їхні руки розімкнулися, після чого Ліна радісно заплескала в долоні.

— Гарно стрибнули! Тепер моя черга. Йди за мною, Северине.

— Куди цього разу?

— Шукати квіт папороті, авжеж! Кому знайти його, як не відьмі з характерником?

У її посмішці вигравало полум'я.

Вони пройшли повз дівчат, які прикрашали вінки обережно підпаленими свічками та пускали темними хвилями Дніпра, спостерігаючи за їхньою долею.

— Дивіться, дивіться оно! У Ганьки потонув!

— Ще рік у дівках сидітимеш!

Ганька сумно зітхнула, а Ліна тільки пхекнула, проходячи повз те ворожіння.

Вони повернулися до хащі та знову мандрували лісом, допоки звуки святкування не згасли.

— Не бачу я тут квіту, Ліно.

— То придивися краще.

Вона опинилася поряд, пригорнулася всім тілом, палко поцілувала у вуста. Він на мить розгубився, але відповів, і пекуче бажання вмить наповнило його. Її руки нетерпляче

скинули з нього сорочку, він зірвав з неї крайку. Вінок упав, прокотився колесом та завмер на траві.

Раптом Ліна зупинилися, відірвалася від нього та спитала:

— Пригадуєш, як ти мені пообіцяв виконати будь-яке моє бажання?

— Чого ти хочеш?

Сам він хотів тільки її — і був ладен на будь-що.

— Хочу, аби ти забув мене після цієї ночі.

Такого Северин не очікував.

— Обіцяєш? — нетерпляче перепитала Ліна.

— Не можу!

Юнак мав дивне відчуття, що вже встиг забути цієї ночі щось дуже важливе.

— Тоді скажу інакше: пообіцяй не шукати і не згадувати мене. Будь ласка.

— Чому, Ліно?

— Ти дав слово, Северине.

Він притиснув її гаряче тіло, сповнене таким само бажанням, і вирішив не марнувати часу на суперечки.

— Якщо так... Я обіцяю, — та запечатав слова цілунком.

І вони скинули все зайве, впали на трав'яне ліжко, злились незграбним поспіхом, невмілою ніжністю, палкими цілунками, ловили подих одне одного, пливли на хвилях, шукали квіт папороті та знаходили його щоразу в яскравих спалахах — а разом із ним і самих себе.

Далеко за деревами гули купальські ватри, молодь співала пісень і тихо буркотів Дніпро.

Северин прокинувся на світанку від холодної роси. Поруч лежав вінок. Квіти на ньому підв'яли, на макових стеблинах заплуталося кілька довгих русявих волосинок. Джура подивився на них із несподіваною для самого себе ніжністю.

— Я все одно згадуватиму тебе, — промовив твердо. — І знайду, якщо захочу.

Він підвівся, накинув вологий одяг, позіхнув та пішов до води, прислухаючись до себе.

Звичайний ранок, звичайний ліс. Світ не змінився.

Змінився сам Северин.