Аркан вовків

Розділ 12

Пошматовану землю вкривали відбитки підков та вовчих лап, покинута зброя та мертві тіла. Спотворені агонією обличчя, широко розчахнуті очі, стиснуті зуби, завмерлі у криках роти. Моторошна картина в'їдалася у сітківки молодих характерників, аби впродовж багатьох років повертатися нічною марою, від якої тіло трясеться глухими стогонами, спріває потом, аж поки не прокидається із шаленим серцем, аби згадати, що все лишилося у минулому.

Живі склали небіжчиків поруч, десятеро досі теплих тіл на промерзлій землі. Двічі ходили на місця перших боїв, принесли звідти ще чотирьох мисливців. Тварин не чіпали.

Пилип привів із собою п'ятьох коней, які повернулися до стайні неподалік мисливського будинку. Сіроманці переклали покійників на кінські крупи та рушили туди, звідки почалася ніч.

Босі ноги пронизувало холодом. Ніхто не зронив ані слова.

Коли караван небіжчиків дістався мисливського будинку, сонце піднялося вище. Северин роздивився діброву: вісім струнких характерницьких дубів, червоне листя почало сіріти. Могили тих, хто не втік із лап Борцеховського.

Разом із двома лакеями, вбитими Яремою, мертвих було сімнадцять. Окремо поряд скинутих кайданів лежало тіло Вишняка. У пожухлій траві завмерла біла, як крейда, голова.

Северин швидко відвів погляд і встиг помітити, як браття зробили те саме.

— Я перевірю повідомлення, — сказав Пилип, рушаючи до найближчого дуба.

— Що робити з тілами? Кинемо їх тут? — спитав Северин.

— Треба занести до будинку. Якщо полишимо тіла просто неба, від них нічого не лишиться, — перехрестився Ярема.

— Невелика біда, — сплюнув Гнат.

— Малюк має рацію, — підтримав шляхтича Северин. — Перенести до будинку буде нескладно.

— Тоді спочатку перевіримо, чи нема у них чогось корисного, — Гнат заходився обшукувати небіжчиків.

— Для мене це занадто, — хитнув головою Яровий та відвернувся.

І для мене, подумав Северин.

— Я вас не примушую, — Гнат вправно перевірив кишені охоронця. — Буде мені вира, куплю Орисі намисто.

Аби дати очам перепочинок від мертвих тіл, Северин зайшов до будинку.

Тут було затишно: висока стеля з люстрою-колесом, вкриті рядами звіриних голів та оленячих рогів стіни, викладений червоною плиткою камін, глибокі крісла та м'які килими. Чудове місце, щоб приємно провести час біля природи.

На великому обідньому столі окремими купками валялися їхні речі: чоботи, одяг, череси, зброя, грамоти — все, що характерники мали при собі. Северин знайшов свій оберемок, перевірив капшук: усі монети були на місці. Навіть древній таляр лишився у потаємному гаманці. Мабуть, розподіл трофеїв планувався після полювання.

— Лахи знайшлися, — оголосив Северин, виносячи одяг на ґанок.

Гнат підбіг першим та підхопив близнючок ніжно, наче новонароджених немовлят. Ярема стурбовано перерив усю купу, знайшов пірнача та зітхнув із полегшенням. Лише після цього обидва почали вдягатися.

Останнім приєднався Пилип.

— До нас виїхав загін призначенців, — повідомив таврієць.

— Отакої, — мовив Северин без подиву. — Цілий загін.

— Мчать із заміною коней, обіцяють прибути до півночі, — Пилип подивився на свою білу сорочку, перевів очі на замурзане тіло, махнув рукою та нап'яв її. — Нам наказано зібрати всіх мешканців маєтку до одного приміщення та нікуди їх не випускати до прибуття підмоги.

— Живих мешканців? — перепитав Гнат.

— Живих.

— Я навіть знаю, хто нам у цьому допоможе, — Северин кивнув на дорогу, що вела від маєтку.

Прямий, наче палицю ковтнув, мажордом упевнено та досить жваво, як на свій вік, крокував до мисливського будинку. Він не помітив характерників, бо вгледів небіжчиків, та, всупереч очікуванням ватаги, побіг до них.

— Господи! Що сталося? — закричав управитель, наче покійні могли відповісти. — Hi-ні-ні! Що сталося?!

— Сталося, що твій сраний пан намагався нас убити, — сказав Гнат, засгібнувши черес на останню клямру. — Ось він валяється, до речі.

Мажордом здригнувся, обернувся та затиснув рота рукою в білій рукавичці, ніби угледів привидів.

— Варто було почати саме з нього, — додав Гнат та взявся за обшук тіла Борцеховського.

Управитель сполотнів та вирячився на характерника, як на диявола.

— Ви наче здивовані. Не очікували побачити нас живими? — поцікавився Пилип.

— Вони... їх, — управитель дістав носовичка і почав обмахуватися, ковтаючи повітря. — Ви вбили його! Вбили всіх...

— Дивовижна спостережливість, — сказав Ярема. — Як тебе звати, діду?

Мажордом не витримав та почав блювати прямо там, де стояв.

— Гарне ім'я, — Гнат дістав позолочений портсигар магната, покрутив та сховав собі до кишені. — Так тебе і зватиму.

— Сюди прямує загін лицарів Ордену, — повідомив Пилип управителю, коли той повернув увесь сніданок на землю та трохи оговтався. — Нам наказано зібрати всіх мешканців маєтку в одному місці.

— Думаю, бенкетна зала підійде, — продовжив Северин. — Ви знаєте всіх тутешніх працівників та де їх знайти.

Мажордом протер кутики рота носовичком. На його чолі блищали великі краплі поту.

— Ти не думай, що маєш вибір, старе пердло. Або робиш, що ми тобі скажемо, — сказав Гнат, граючись великим мисливським ножем, який дістав у чергового небіжчика. — Або ляжеш відпочити поруч із паном, як годиться найвідданішій хвойді.

Управитель опанував себе та виструнчився, набувши якомога більш гідного вигляду.

— Що... Що потрібно зробити, панове? — очі його панічно перебігали від тіла до тіла.

— Для початку скажи, чи це всі мисливці, або когось не вистачає? — спитав Северин. — Поглянь уважно.

Мажордом швидко оглянув мертвих, пошепки бурмочучи імена та загинаючи пальці.

— Так, усі. Пан Борцеховський, єгер, псар, дванадцять охоронців. І два старші лакеї, яких узяли на полювання вперше.

— Не брешеш, падлюко? — спитав Гнат погрозливо.

— Навіщо мені брехати, шановний...

— Аби врятувати когось із цих виродків.

— Той, кого я волів би врятувати, вже мертвий, — відказав прислужник блякло.

— Брате Малюче, допоможеш пану? — спитав Северин.

Він помітив, як шляхтич принишк, заціпенів, а його скляний погляд блукав по двох лакеях, яких він убив першими.

— Що ти сказав, братику? — Ярема потрусив гривою.

— Питаю, чи підеш до палацу? — лагідно перепитав Северин і на додачу махнув рукою в потрібному напрямі. — Збереш там усіх мешканців, а ми складемо небіжчиків усередині та приєднаємося до вас.

— Зроблю, — Ярема подивився на нього з вдячністю. — Зберу там усіх. У бенкетній залі.

— Не забудь забрати у цього послужливого пана ключі від усіх дверей, — додав Пилип. — Адже пан не спробує отруїти нас чи пристрелити з-за гардини?

— Слуга лише виконує накази, — відповів мажордом.

Він повернув собі спокійний, сповнений поваги образ, який псував тільки кутик рота, що зрідка посмикувався.

— Як тебе звуть? — повторив питання Яровий.

— Стефан, пане лицарю.

— Показуй дорогу, Стефанику, — Ярема згріб решту свого майна і махнув пірначем.

Мажордом вклонився, кинув останній погляд на мертвого Борцеховського та повів шляхтича до палацу.

— Сподіваюсь, Малюк упорається, — мовив Северин, проводжаючи їх поглядом.

— Упорається, — відгукнувся Пилип. — Після цієї ночі він із будь-чим упорається.

Ніч, яка об'єднала нас міцніше, ніж усі попередні тижні, — подумав Чорнововк. І його штрикнув спогад про Савку.

Поки Гнат завершував обшуки, Чорнововк і Олефір носили тіла до будинку та викладали їх рядами на підлозі. Пилип заразом відчинив усі вікна.

— Нехай вистигне, так краще збережуться.

Коли з мисливцями було покінчено, троє характерників завмерли над тілом брата Кременя. Северин відчував, як по їхній невидимій броні повзуть тріщини. Вони дійшли до межі.

— Кременя... потрібно окремо, — прошепотів Северин, стиснувши кулаки. — На лаву, чи в іншу кімнату...

Пилип кивнув і протер очі.

— Візьміть хтось його... Його голову, — попрохав Гнат дивним високим голосом. — Я не можу... Не можу навіть дивитися.

Олефір нахилився та обережним рухом підхопив голову Марка. Перевів подих і рушив до будинку. Бойко взяв тіло за ноги, а Северин під пахви, і вони повільно посунули у дім.

Вишняка поклали в окремій кімнаті, на велике ліжко, вкрите кудлатою ведмежою шкірою. Пилип обережно прилаштував голову там, де вона мала бути, після чого здалося, ніби на шиї Марка проліг великий чорний шрам.

— Його застрелили, — Пилип вказав на груди.

На чорному кунтуші навколо дірки розпливлася майже невидима темна пляма.

— Стріляли зі спини... Прямо в серце. Помер миттєво, — виснував Северин.

— Я прокинувся від того пострілу, — згадав Пилип. — Але мене все одно заскочили.

— Не вірю власним очам, — Гнат потрусив головою. — Хочу оживити цього магнатського виродка, а потім взяти тупу пилку та відпиляти його баняк!

— Навіщо Борцеховський вирішив обезголовити його? — спитав Пилип тихо.

— Аби розчавити нас, — відповів Северин. — Або задля розваги.

— Я його дохлу довбешку теж відрубаю, — прогарчав Гнат. — І лайна на неї навалю!

— Облиш, брате, — сказав Северин. — Давайте краще повертатися... Не можу я тут більше.

Лакеї, кухарі, покоївки, скотарі та інші численні працівники, без чиїх рук за лаштунками не може дихати жоден маєток, заповнили бенкетну залу гамірною юрмою. Зазвичай загальний збір оголошувався раз на рік, перед Різдвом, але до нього було ще два місяці. Тож для чого їх покликали?

Дівчата, жінки, чоловіки та парубки, серед котрих був і Данило Щебетюк, стривожено гомоніли та кидали сторожкі погляди на величезного рудого бороданя із голим торсом, вимазаним кров'ю та брудом. На об'ємному череві трьома клямрами виблискував черес, правиця стискувала шляхетського пірнача. Характерник нагадував розбудженого посеред зимової сплячки ведмедя. Блідий та мовчазний мажордом завмер поруч нього, що також було дивно, адже зазвичай він ходив тінню пана Борцеховського.

Незабаром явилися ще троє сіроманців. Одяг вони мали чистий, а от обличчя та руки благали про воду. Невисокий юнак із дуже довгим світлим волоссям, яке потьмяніло від бруду, перевірив двері до зали, які здоровило зачинив на ключ. Усім одразу стало тривожно.

— Сховали? — спитав Ярема.

— Так, — кивнув Северин. — Тут усі мешканці мастку?

— Каже, що всі, — повідомив Яровий, кинувши на мажордома Стефана важкий погляд.

Той мовчки вклонився, засвідчуючи сказане.

— Час зробити оголошення, — шляхтич обвів залу пірначем. Його грива та борода сплуталися, пасма злиплися від крові. — Гомонять так, наче ми у крадіжці столового срібла когось підозрюємо.

— Давай ти, Щезнику, — буркнув Гнат.

— А чого я?

— А хто їхнього сраного пана забив? З цього і почни. Одразу слухатимуть.

Чом би й ні? — подумав Чорнововк. Кілька секунд він вглядався в обличчя слуг, а затим вийшов уперед і махнув шаблею — тою, що розсікла голову Борцеховського. Він спирався на неї дорогою до палацу.

— Увага!

Всі стихли та обернулися до нього. Колись це могло збентежити чи збити з пантелику, але не тепер.

— Моє ім'я Северин Чорнововк. Уночі ваш пан, Олександр Борцеховський, застрелив нашого командувача і підступно намагався вбити нас. Натомість я вбив його. Всі, хто був разом із ним, також мертві. Мажордом тому свідок.

Погляди вогнем перекинулися на Стефана. Той тільки кивнув.

Крик жаху прокотився і миттю стих, коли характерник ударив шаблею по найближчій комоді та перетворив якусь вазу на купу уламків.

— Слухайте уважно, — продовжив Северин. — Сюди прямує загін лицарів Сірого Ордену. Допоки вони не прибудуть, всі залишаться у цій залі. Без жодних виключень! І годі дивитися так, наче ви не розумієте, про що мова. Ви чудово знаєте, що мало статися цієї ночі!

У ньому раптом здійнялася скажена лють на цю юрбу, цю слухняну отару мовчазних овець.

— Всі ви знали про це! Знали та мовчали. За вашими спинами полювали на людей! А ви вдавали, ніби нічого не відбувається. Засинали, аби не чути сурми мисливців та постріли у лісі. Відводили очі від діброви перед мисливським будинком. Нехай пан бешкетує! Адже він людина добра, платить справно та завжди відпускає на свята до рідних. Нехай полює, кожному потрібно якось розважатися. Тим паче характерники ж не люди, чи не так? — Северин вказав на черес. — Вихрести, вовкулаки, з нами так і потрібно. Таких не шкода!

Якісь жінка розридалася. Перед очима Чорнововка стояла біла, як крейда, голова Вишняка.

— Роками ви мовчки споглядали, як росте діброва. Ті, що добровільно прийняли прокляття, аби захищати вас і ваших дітей, помирали, не встигнувши дожити до двадцяти років... Заради збоченої розваги вашого пана. А ви жили далі. Не йти ж через такі дрібниці з теплого місця! То не ваша справа, не ваш страх, не ваша смерть.

Лють згасла так само раптово, як спалахнула. Севе-рину розхотілося щось говорити. Він зневажав цих людей. Чорнововк помовчав та спитав наостанок:

— То хто з нас перевертень?

Він повернувся до братів та всівся на підлогу спиною до мовчазного зібрання.

— Мовив, як осавула! Я ледь сльозу не пустив, — сказав Гнат, сідаючи поряд. — Але полізли самі шмарклі. Застудився, курва... І плече від клятого срібла розболілося.

— Тобі варто промити рану, бо запалиться, — зауважив Пилип. — Малюку також, бо його бік аж пашить. Може початися нагноєння.

Шляхтич скривився, кинув погляд на страшну рану, схожу на чорний опік, та кивнув.

— Нас це також стосується, Щезнику, бо ти кульгаєш дедалі сильніше, — додав Олефір. — М'яз пробило наскрізь.

Він на хвилину забув про ногу. Біль став таким само звичним, як і кірка бруду на обличчі.

— Займемося. І Стефана допитаємо, — він кивнув на мажордома неподалік, який стовбичив між ватагою та працівниками.

— Призначенців не чекатимемо? — спитав Ярема.

— Вони з ним окремо поговорять. А я прагну відповідей зараз.

— Почекайте, я принесу торбу з ліками, — сказав Пилип. — Малюче, дай ключі.

Люди сторожко дивилися, як він покидає залу і зачиняє за собою двері. Северин очікував протестів проти ув'язнення, але вочевидь його промова так вразила їх, що люди розсілися в іншій половині зали та лишень вели тихі розмови.

Коли Олефір повернувся, характерники розібрали білі хустини та лікарські мазі, а Яровий махнув рукою до мажордома. Той підійшов і легко вклонився.

— Чим можу допомогти?

— Розкажи, звідки Борцеховський брав характерників для забавок, — сказав Северин.

— Я... не певен, що...

— Не викаблучуйся, погань! Викладай усе, що знаєш, — Гнат почав промивати свою рану, від чого його настрій суттєво погіршився.

Стефан смикнув кутиком рота.

— Попереджаю, що я участі ніколи в полюваннях не брав...

— І чому це? — перебив Гнат. — Високі, курва, принципи?

— Хвора спина, — пояснив управитель.

— Вона врятувала тобі життя, — зауважив Северин. Йому не хотілося бачити проштрикнуте стегно при білому світлі, але залишитися без ноги не хотілося ще дужче. — Це почалося три роки тому?

— Два роки тому, — відповів мажордом. — До пана завітав невідомий чоловік. Вони мали приватну розмову, і за місяць відбувся перший обмін та, відповідно, перше... полювання. Пану воно припало до душі, тому він придбав ще трьох... людей. І ще чотирьох наступного року. Цьогоріч він дуже очікував на листа про нову... можливість. Лист мав прибути незабаром.

— Отже, листи? — спитав Северин, намагаючись відволіктися від жахливої рани та не менш жахливого болю. — І що в них?

Гнат не витримав лікування та голосно вилаявся, чим нашорошив всіх бранців бенкетної зали.

— У листі вказувалося час та місце зустрічі, — мажордом обережно промокнув лоба носовичком. — Робітник із маєтку брав платню, сідав на воза та їхав. Зустрічалися віч-на-віч у пустельній місцевості, позначеній у листі цифрою... Цифри є на мапі в кабінеті, всього їх три.

— Продовжуй.

— Перед обміном сторони обмінюються шелягами. Перевірка на свого-чужого.

— Фальшованими шелягами? — уточнив Пилип.

Він допомагав Яремі, який розмови не чув, бо страшенно скреготів зубами, допоки таврієць займався його боком.

— То сувенірний подарунок на ювілей пана Борцеховського, — кивнув Стефан. — Було викарбовано п'ять монет із його гербом. Пан вирішив використати їх для справи: одна була при ньому, друга у мене, ще дві у невідомих продавців, а остання замкнена про запас в особистому сейфі пана. Якщо візитер показував монету, то йому можна було довіряти.

— А коли її показав наш командувач, — промовив Пилип. — То отримав кулю.

— Я не знаю подробиць вечора, — відповів Стефан. — Після бенкету пан відіслав мене, наказав відпочивати та прийти зранку до мисливського будинку.

— І жодним словом не обмовився про долю Данила Щебетюка?

Мажордом знову сполотнів.

— Це питання відклали на ранок... Пан був не певен, що все обернеться саме таким чином...

— Чому шеляг, а не таляр чи дукач?

— Я вважаю, що мідь була вибрана через менший хабар карбувальникам за підробку грошей, якою, де-юре, є цей сувенір.

— Що відбувається після обміну шелягами? — Северин перевів дух. Концентрація на розмові допомагала не ревти від болю в стегні.

— Обмін возами. Затим кожен їде у свій бік, один з величезною скринею, а другий із грошима.

— Про яку суму мова?

— Сто дукачів. Обов'язково чистим золотом. Не банкнотами.

Гнат сплюнув прямо на підлогу. Стефан смикнув кутиком рота.

— Щоб тобі срака по шву розійшлася! Сотня дукачів за голову характерника! Не брешеш?

— Не маю такої звички, пане.

— Золоті ми хлопці, браття! Сто дукачів, курва мати...

— Невже ніхто з ваших посильних не намагався зникнути з такою купою грошей? — спитав Пилип.

— Ми не відпускали їх у подорож наодинці, завжди у супроводі перевіреної надійної охорони. Тільки обмін мав проходити сам-на-сам, така умова оборудки. Після того загін повертався до маєтку.

— Зрозуміло, — Северин обережно закріпив з обох боків просякнуті мазями тканини. — Чи ти бачив тих бранців?

— Я не певен, що можна...

— А я певен, що можна.

Мажордом промокнув хусточкою спітнілого лоба. Хусточка мало допомагала, бо була наскрізь просякнута потом, але Стефан того не помічав.

— Так, я бачив... полонених. Але тільки здалеку. Мене тримали окремо від усіх полювань... То була справа між паном, охоронцями та єгерем.

— А парочка лакеїв? — спитав Пилип.

— Вони дуже хотіли приєднатися. Це був ніби закритий елітний клуб усередині Яструбиного маєтку. І от пан нарешті дозволив...

— Вони приєдналися вчасно, — пирхнув Бойко.

— Можу додати, що всі полонені, яких привозили, — спішно заторохтів Стефан. — Були самі не свої. Поводилися так, наче втратили розум.

Ватага стурбовано переглянулися. Савка...

— От ви, поважний і розумний пане, не вважали це дикістю? Не висловлювалися проти? — перев'язаний Ярема кипів люттю та вихлюпнув її на Стефана. — Не намагалися довести, що купувати викрадених людей та полювати на них заради розваги — погано?

— Гарний слуга мовчки виконує накази пана, — відповів управитель.

— Зникни з очей моїх, — Ярема гупнув пірначем об підлогу так, що полетіли кам'яні крихти.

Мажордом, який було набув нормального кольору обличчя, знову зблід, вклонився та хутко забрався до працівників.

— Братик Павич у них. У тих невідомих, — Ярема хотів ударити вдруге, але передумав і відклав пірнача. — Диявол!

— Може, піти в кабінет Борцеховського? — запропонував Гнат. — Дістати ту мапу, подивитися...

— Залиш обшуки призначенцям, — хитнув головою Северин. — Мапа нам не знадобиться, якщо викрадачі не вийдуть на зв'язок.

Пилип зосереджено склав свою торбинку з ліками. Тишу невдовзі порушив Ярема.

— Ніколи би не подумав, що після безсонної ночі я не хотітиму спати, — повідомив шляхтич. — Як після такого взагалі можна заснути? Але я би поїв.

— Чорт, я і забув, що потрібно чогось поїсти, — на підтвердження слів, шлунок Северина голосно забурчав. — А ще всім тим людям також треба принести їжі.

— Я принесу, — Ярема піднявся. Юрба одразу замовкла, прикипівши поглядами до його постаті.

— Допомогти?

— Та сиди зі своєю ногою. Я краще Данила візьму, заразом правду спитаю про той черес... А потім розповіси, як урятувався вночі.

Яровий оголосив мешканцям маєтку, що йде по харчі, і покликав за собою Щебетюка. Той злякався, ніби його вели на смертну кару.

— Розкажеш, де тут у вас комори, допоможеш принести їдла, — Ярема обвів залу рукою. — Бачиш, скільки тут голодних ротів?

Данило закивав, але пішов за шляхтичем наче на Голгофу.

— Сподіваюся, вони не здумають принести сечу з сиропом, — сказав Гнат. — Я її мажордому на голову виллю, клянуся!

Повернулися Яровий та Щебетюк без сиропу, тягнучи за собою важкі клунки з білих скатертин. Клунки, які приніс Ярема, були втричі більшими, тому вирушили до працівників, а два менших клунки, які припер Данило, характерники забрали собі.

— Налітай, браття, — запросив Яровий, потираючи долоні, і Северин згадав день, коли вони чекали іспитів Ради Сімох, а Ярема пригощав усіх підобідком.

Браття налетіли. Харчів набрали від душі, і десять хвилин тільки мовчали, жадібно набивали роти їжею та трощили її, не відволікаючись на розмови.

— А, поки не забув, — Ярема запив смажену рибу пивом прямо з барильця. — Данило підтвердив, що стягнув черес у єгеря. Той їх збирав, як трофеї. Єгер потім Данила за це відлупцював.

— Якби нас убили, хлопець також би годував червів, — сказав Северин. — Але не схоже, що він те усвідомлює.

— Твоя черга, Щезнику, — нагадав Гнат. — Нашу історію ти знаєш, тепер розкажи свою.

Чорнововк кивнув і неспішно розповів, як тікав світ за очі та плутав сліди в річці, як упав в яму та пробив ногу, як звідти виліз та раптом перенісся до Потойбіччя.

— Забіла точно щось знала, — Яровий емоційно потрусив рибиною. — І до себе в курінь обрала, і влучне прізвисько підібрала! Щез прямо перед хортами, це ж треба.

— Та я ледь дахом не поїхав у тому Потойбіччі, — зізнався Северин. — Сидів у цілковитій тиші, нікого навколо...

— А багряних очей не було? — спитав Пилип.

— Не було. Сама тільки чорна пустка та мертва тиша.

Він розповів про допомогу щезника. Гнат хитав головою, Ярема хрестився.

— От якби не його порада, то я, мабуть, там би і сконав.

— Але ж вибрався! — Гнат дивився на нього як на чудасію. — Не сконав!

Завершив оповідь Чорнововк тим, як знайшов поле битви, наздогнав Борцеховського та вибив його шаблю, після чого обірвав життя магната.

— Бачиш, не дарма тебе навчав, — гордо мовив Бойко.

— Щиро дякую, брате Енею.

— Звертайся.

Характерники наїлися і намагалися перетравити разом із їжею все те, що звалилося на їхні голови протягом останніх дванадцяти годин.

Зрештою Пилип, якого дратувала прилипла до тіла сорочка, не витримав.

— Пропоную по черзі помитися. Поки маємо час і змогу.

Стефан допоміг із ванною кімнатою — судячи з розкошів, вона належала самому магнату. Через поранену ногу Северин вирішив піти останнім. Коли він заліз у гарячу воду, рана завила так, що він не стримав зойку.

Нічого, хай промиється та вивариться. Потім він знову накладе ліки. Подряпина загоїться... Він вижив, це головне.

Гонитва. Сурми. Гавкіт хортів. Голова Марка. Важка шабля у руці. Потойбіч. Борцеховський сміється. Борцеховський із пробитою головою. Стоси тіл, ліс характерницьких дубів, струмок крові... Холодна кров, холодна вода. Ланцюг пропустили прямо крізь діру в стегні, посадили в діжку, дивляться на нього і сміються... Знову полон!

Северин здригнувся та різко сів у ночвах.

Поки він спав, вода охолола і забарвилася кров'ю. Проспав він майже годину. Северин ретельно витерся, заново перев'язав рану, одягнувся та, підхопивши лікарську торбинку Пилипа, яку той залишив для нього, повернувся до зали.

Ярема лежав на здоровому боці та голосно хропів, Пилип та Гнат неспішно гризли груші. Більшість працівників також спала.

— Довго ти, — зауважив Бойко.

— Заснув.

— Не ти один. Оно ясновельможний розповідав, який він бадьорий, а потім гепнувся на бік і давай виводити рулади, аж стеля трясеться. Тепер його з гармати не розбудиш.

Северин придивився: Ярема дихав глибоко і спокійно, тривожні зморшки на його чолі зникли. Чорнововк кивнув, сів поруч братів і собі взяв грушку.

— Не вірю, що з нами все це сталося.

— Я також, — кивнув Гнат.

— І я, — погодився Пилип.

Опівночі прибув загін характерників на чолі з Самійлом Книшем.

***

Наступного дня по обіді Ярема, Пилип та Гнат сиділи в альтанці біля живого лабіринту та попивали заморський чай.

— Оце життя, — сказав Бойко. — Сидиш на сраці, їжу приносять, робити ніц не треба. Сидиш отак до першої повні, їдеш до іншого палацу, сидиш там до другої повні, повертаєшся... Ех! Бовдур ти, ясновельможний, що відмовився від такого життя.

— Іди в дупу, — відмахнувся Ярема. — Від такого життя на третій тиждень по стінках полізеш.

Пилип гмикнув та долив собі чаю.

— Маєш рацію, — погодився Гнат.

Він голосно сьорбнув з горнятка та окинув околиці критичним поглядом.

— Ми тут, курва, чаї п'ємо, а Савка у полоні.

— Мене це також гризе, — кивнув Яровий. — Але лишається тільки чекати.

— Та знаю! Мене це так видрочує, що...

Гнат раптом замовк, ледь не випустив горнятко долі та вирячив очі.

— Пронос прихопив, братику? — співчутливо поцікавився Ярема.

До альтанки впевнено крокувала дівчина. З-під опанчі проглядав черес із трьома клямрами, чорне волосся підстрижено коротко, дві шаблі за плечима. Дівчина не належала до загону призначенців, який прибув опівночі.

Легким стрибком через всі східці вона влетіла до альтанки, оглянула присутніх і зупинила погляд на Гнатові.

— Здоровенькі були, — гукнула дівчина.

У синіх очах стрибали бісенята. Гнат пробелькотав щось нерозбірливе.

— Не розумію! — вона насупила тонкі брови. — Повтори ротом, а не сракою.

Важко було не помітити, що дівчина та Гнат схожі не тільки зовнішністю, а й манерою спілкуватися.

— Кажу, що радий тебе бачити, — непевно промовив Гнат. — А що ти тут...

— Не бреши, малий, — вона скривила тонкого носика. — І не сиди як дурень, а відрекомендуй мені товаришів!

— Так, так, — заметушився Гнат. — Це — брат Малюк, Ярема Яровий, гербу Равич...

Дівчина дзвінко розсміялася та ляснула шляхтича по плечу.

— На вигляд ти зовсім не малюк! Чи тебе так назвали за розміри в інших місцях, га?

Ярема почервонів та ледь не вдавився тістечком.

— А це — брат Варган, Пилип Олефір...

— Ого, у мене такої коси в житті не було, — характерниця провела долонею по волоссю, довжина якого не перевершувала пальця. — Пощастило тобі, брате Варгане!

— Дякую, — Пилип ніяково відвів очі.

Гнат сьорбнув з горнятка, бо в горлі у нього пересохло.

— Може, хочеш чаю? — запропонував він обережно.

— От йолоп! — роздратовано відповіла дівчина. — Мені що, самій назватися?

— Ой! Вибач... Браття, це...

— Сестра Іскра, — вона гордовито схрестила руки на грудях. — Вона ж Катря Бойко, курінь контррозвідки. Кровна сестра цього одоробла.

— Дуже приємно, — проспівали Ярема і Пилип на один голос.

— Меншенький завдає багато клопотів?

Обидва переконливо покрутили головами. Гнат, червоний як рак, намагався пити чай із порожнього горнятка.

Катря обвела їх веселим поглядом.

— Атос, Портос і Араміс! Чула я, що вскочили ви у добрячу халепу, але зуміли вижити. Непогано, як для першого року!

— Сестро... А що ти тут робиш? — наважився спитати Гнат.

— Курінь прислав, бовдуре! Нащо мені ще сюди всю ніч пхатися? На пику твою милуватися? — негайно спалахнула Катря, проте легко заспокоїлася і з приязною посмішкою звернулася до решти: — Одного бракує. Де ваш четвертий?

— По кущах лазить, — відповів Ярема.

Северин заглиблювався у нетрі живого лабіринту. Він навмисне не запам'ятовував дорогу. Густі стіни кущів надійно захищали від навколишніх звуків: голоси з альтанки, що чулися неподалік, стихли та долітали зрідка окремими гучними словами.

Вранці київський знайомець Самійло Книш, він же брат Полин, командувач загону, разом із другим призначенцем, який усе записував, розпитав про події останніх днів: послання Савки, зустріч під дубом, гонитву за незнайомцем, розслідування в Яструбиному, прибуття до маєтку, і, нарешті, про ніч напередодні. Северин розповідав усе без потайки, навіть про те, як він потрапив до Потойбіччя та як невидима істота дала йому підказку вибратися звідти.

— Це вперше, коли ти зміг так перенестися до Потойбіччя? — спитав Самійло.

— Так. Я навіть не знав, що таке можливо, — Северин намагався не витріщатися на величезний кривий шрам Книша, яке перетинав усе його обличчя і сильно привертав увагу.

— Більше не пробував?

— Ні, але сьогодні спробую.

— Будь обережний, брате. Я не розуміюся на Потойбіччі, але обережність у таких справах ніколи не зайва. Як випаде можливість, то розпитай про це у двохвостих, — зауважив Самійло. — То що сталося після того, як ти повернувся?

Северин продовжив: як почув битву, знайшов братів, побачив утечу магната, як переслідував та вбив його.

— Як нога після поранення? — спитав другий характерник. — Гірше не стало?

— Ні. Вночі лихоманило, але зараз просто болить. Гоїться помалу.

— От і добре, — брат Полин потиснув йому руку. — Дякую, брате. Не дарма ти син і вбивця Ігоря Чорнововка.

Северин не знайшовся із відповіддю на цей сумнівний комплімент.

Після завершення окремих допитів Книш зібрав ватагу разом та звернувся до братів із невеличкою промовою:

— Коли я узрів ваші пом'яті мармизи у «Діамантовому палаці»... То було безрадісне видовище! А коли я отримував чергові звіти брата Кременя про... Гм.

Самійло почухав потилицю та почав знову:

— Загалом, ви перевершили мої сподівання. Молодці, — Книш говорив без посмішки. — Те, що ви пережили, стало би випробуванням для будь-якого лицаря Ордену. Тим не менше, ви врятувалися та перемогли! І ви заслужили на відпочинок. Унаслідок обставин ваша ватага переходить під моє командування. Мій наказ: відпочити та оговтатися від пережитого. Ви четверо потрібні з ясними головами та твердим духом.

Браття вклонилися і рушили виконувати наказ.

Призначенці говорили рідко й мало, чітко знали, що кому робити, та миттю взяли Яструбиний маєток під повний контроль: допитали кожного мешканця, обшукали кабінет Борцеховського та кімнати загиблих, знайшли кілька схованок, перевірили мисливський будинок та діброву, знайшли у домі єгерів майстерню для відливу куль та кілька срібних злитків, перенесли мертві тіла до льодовиків на склад харчів. Здавалося, що призначенці тепер одразу й усюди.

А ватага, як і було наказано, відпочивала. Трійко запопадливих лакеїв, бажаючи перед ними вислужитися, постійно носили до альтанки наїдки, солодощі, холодне та гаряче питво.

Поки решта чаювала в альтанці, Северин у лабіринті дістався невеличкого майданчику з лавами. Між лавами стояла табличка із мапою та написом «Vy u centri! Znajdete dorohu nazad?».

— Ну, спробуємо знайти, — пробурмотів Северин.

Небо хмарилося. Ніж розрізав великий палець, де шкіра від постійних поранень загрубіла та не відчувала болю. Северин глянув на бліду тінь під ногами, почекав кілька секунд, а затим нахилився і торкнувся її скривавленим пальцем.

Розтеклися білі хвилі, залили контур тіні, озвалися ледь чутним скреготом. Северин прибрав пальця. Краплини крові розбіглися, закрутилися, витягнулися у тонесенький червоний місточок.

Він нарешті впізнав його: Калиновий міст. Як раніше не здогадався?

Тінь закрутилася, зібгалася та стрибнула прямо в очі. Цього разу Чорнововк не злякався.

У Потойбіччі лабіринту не існувало. Юнак опинився посеред пустки, великої, неживої та пласкої. Тиша, тиша, тиша... Вуха забило глухою тишею. Під ногами по висохлій землі вилися тріщини. На обрії виднілися стовбури дерев — ніби гнилі зуби чорного лісу. Чи щезник із флоярою досі гуляє там?

Северин посміхнувся.

— Знайдемо дорогу назад.

Він пішов прямо, обережно відраховуючи кожен крок, і не зупинявся, допоки за розрахунком не вийшов із лабіринту. Аби тільки не повернутися прямо в кущі чи стіну альтанками... Що станеться у такому випадку, Северин намагався не уявляти.

Чорнововк обережно витягнув руку і, не дивлячись, зронив краплину крові на тінь. Нічого не відбулося.

— Он як, — пробурмотів характерник. — Отже, на тебе потрібно дивитися.

Але крапля разом із поглядом також не подіяли.

— Тобто не лише дивитися, а й торкатися, — додав Северин.

І цього разу перенісся назад.

Катря легко відбила шаблю, крутнулася, відбила другу та приставила клинок до горла Гната.

— Руки зі сраки! — сплюнула характерниця. — Три програші поспіль. За дві хвилини! Як тобі золоту клямру дали? За феноменальну тупоголовість? Взагалі битися розучився!

— Та мені плече сріблом забили, я ж казав, — пояснював сумний Гнат.

— Жалюгідне виправдання!

Вона прибрала шаблі за спину, а Ярема та Пилип обмінялися промовистими поглядами. Якщо Гнат не вміє битися, то вони й поняття зеленого не мали, за який бік шаблі братися.

— Що ви тут? — почулося за спиною.

Ярема підстрибнув, а Пилип вихопив ножа.

— Спокійно, — розсміявся Северин. — Не бийте, хлопці, я свій.

Яровий перехрестився, Олефір сховав ножа та насупився.

— Як ти сюди підкрався? — спитав таврієць. — Ти не міг вийти з лабіринту, я весь час за ним спостерігав.

— Через Потойбіч, брате.

— Отже, спрацювало?

— Спрацювало.

— Треба перейменувати тебе у брата З'явника, — Ярема витер піт із лоба. — Ніколи не лякай мене так! Наступного разу від несподіванки трісну пірначем.

Незнайома дівчина з двома шаблями підійшла до них і допитливо глянула на Чорнововка. Той відповів таким само поглядом.

— От і Д'Артаньян заявився, — сказала дівчина та відкинула пасма волосся, що прилипли до лоба. — Хлопці сказали, ніби ти розполовинив баняк магнату. Це правда? Чи він просто з коня головою гепнувся?

— А ти ще хто така? — Северину не сподобався такий початок розмови.

— Оце ти так ввічливо розмовляєш із незнайомими панянками? — спитала незнайомка, спохмурнівши.

— Може, я просто дотримуюся тону незнайомих панянок?

— Може, ти просто брешеш про вбивство Борцеховського?

Северин миттю скипів. Він пережив найжахливішу ніч у своєму житті, бачив відрубану голову командувача, пробив ногу наскрізь, його ледь не розірвали хорти, і все це тоді, коли ця зухвала дівка вешталася бозна-де! Та яке право вона має у ньому сумніватися?!

— Може, не будеш ставити під сумніви слова незнайомих людей?

— Може, не будеш мені наказувати, що робити?

— Може, припиниш спілкуватися питаннями?

Дівчина пхекнула та махнула на нього рукою.

— Ти мені неприємний, — повідомила незнайомка, круто розвернулася на підборах, та, підхопивши з землі опанчу, пішла до маєтку, штурхнувши у плече Гната.

Северин задивився на її легку ходу, аж тут йому почала вимальовуватися картина: розпашілий Гнат без сорочки зі слідами від пропущених ударів... Дві шаблі... Характерницький черес...

— О ні, — мовив Северин замогильним голосом. — Тільки не кажіть, що я тільки-но нагрубив Катрі Бойко.

— Ти тільки-но нагрубив Катрі Бойко, — підтвердив Пилип.

— Не кращий початок знайомства, — зауважив Ярема, проводжаючи дівчину закоханим поглядом. — Файна панна... Вогонь-дівка!

Підійшов сумний Гнат, розтираючи свіжі синці.

— Пам'ятаєш, брате, що я тобі казав про її чоловіка та відрізані вуха? — спитав він.

— Пригадую... Мовляв, кого схоче, того й візьме. Але я до чого тут?

Хіба таке забудеш, — подумки додав Северин. Йому дуже кортіло відмотати час на хвилину тому та ввічливо відповісти Катрі на всі її запитання.

— Вона накинула на тебе оком, — повідомив Гнат.

— Попереджаю, брате: ти ходиш по дуже тонкій кризі.

— Що ти мелеш, — відмахнувся Северин. — Ти не чув? Вона сказала, що я їй неприємний!

Гнат подивився на нього, як на причмеленого.

— Знаєш, Щезнику, — сказав Бойко. — Тепер я не дивуюся, що у тебе з тією відьмою не склалося.

— І чому це? — набурмосився Чорнововк.

— Бо ти геть не розумієшся на жінках, — розвів руками Гнат.

— А ти розумієшся?!

— Краще твого.

— Ну тоді не питай більше про допомогу з листами Орисі!

Чорнововк нахилився до землі та раптом зник, наче корова язиком злизала.

— От ворожбит сраний, — мовив Гнат.

Ярема перехрестився та помацав землю, де тільки-но стояв Чорнововк. Нічого, крім змазаної краплини крові.

— Щез, — констатував Пилип.

— Від Катрі це його не врятує, — похитав головою слобожанин. — А далеко твоя торбинка, брате Варгане? Три нових синці, щоб мене грім побив...

***

«Брилю від Щезника.

Привіт, учителю. Не турбуйтеся, я вже оговтався, варто було добре поспати і поїсти. Нога гоїться.

Призначенців шестеро, головний серед них брат Полин. Можливо, чули про такого, має шрам через все лице. Тепер ми під його командуванням. Також до купи прибуло двоє з контррозвідки, одна з них Катря Бойко, та сама, що Дика. Я їй примудрився нагрубити у першу хвилину знайомства і тепер вона мене показово ігнорує. Чесно кажучи, нехай так буде і надалі. Бачили би ви, як її боїться власний брат! А той справжній козак, серце з перцем.

Кілька разів я переносився до Потойбіччя. Брат Варган каже, що з такою здібністю можна робити неймовірні речі, наприклад, потрапляти всередину закритих будівель. І він має рацію! Але я хочу поспілкуватися про те з кимось із куреня потойбічників. Після того, як розберемося з викрадачами.

План нині простий: чекаємо на листа з пропозицією купівлі. Купівлі Савки... Тутешній мажордом стверджує, що тогоріч лист прийшов у середині листопада — отже, може з'явитися днями.

Палац вдає, ніби живе старим життям. Двоє призначенців стоять на варті біля воріт у формі охоронців. Усім слугам заборонено покидати маєток. За палацом можуть стежити, не можна дати приводу для найменшої підозри, бо якщо рознесуться чутки про загибель Борцеховського, наш єдиний слід зникне.

За наказом брата Полина нам дозволили з'їздити в Яструбине. Ми повернулися до корчми, у котрій зупинялися, вибачилися перед хазяїном за тривалу відсутність та заплатили йому більше, ніж треба. Сказали, що погостюємо ще кілька днів у гостинного пана Борцеховського, тому забираємо речі до маєтку. Майно брата Кременя теж взяли...

Мушу йти. От-от має початися похорон. Бувайте, вчителю, напишу пізніше.

Нехай Мамай допомагає».

Долоню вкололи незримі голочки, пальці на мить огорнуло тепло, а потім долоня відчула дубову кору.

Брати чекали Северина перед великим столом, який витягнули з мисливського будинку. На ньому лежало загорнуте у червоний оксамит тіло Марка.

Біля могили стояли троє призначенців, незнайомий контррозвідник — судячи із довгої коси, таврієць — і Катря. Усі у лицарському однострої.

Книш прийшов сам: двоє інших характерників мусили лишатися в маєтку.

— Починаємо, — кинув Самійло.

Северин і Ярема підхопили тіло Вишняка за плечі, обережно притримуючи голову, Пилип та Гнат взялися за ноги. Вони зробили кілька кроків та повільно опустили небіжчика до могили. Його дуб стане дев'ятим та останнім у діброві-крипті.

Важко повірити, що ми ховаємо Марка, — думав Северин. Ці контури в червоній тканині... Могли належати будь-кому. Навіть йому самому.

Скільки разів доведеться стояти на краю могили, перед тим, як самому лягти до неї?

Северину відвели честь обирати першим, і він кинув Марку його шаблю. Ярема додав піштоль, Пилип — годинник, а Гнат — штоф горілки.

— Стрінемось по той бік, — звучало знову і знову.

Останнім рушив Самійло: вклав атлас. Коли брат Кремінь був готовий до останньої подорожі, його тіло накрили землею.

Від погляду на могилу Северин відчув тугу. У компанії Вишняка за останні два місяці він провів більше часу, ніж із рідним батьком за останні десять років. І попри непрості стосунки з Марком сумував більше, ніж на похороні Ігоря Чорнововка.

На стіл поставили дві кварти килинівки, яка знайшлася у речах Марка. Самійло розлив першу пляшку по чарках, і кожен взяв собі по одній, навіть Пилип. Брати дивилися на нього з недовірою, але Пилип рішуче випив чарку до дна.

Северин також випив, уперше з пиятики після зустрічі з Ліною. Не міг не випити за брата Кременя. Килинівка виявилася до біса міцною, моментально вибивала сльозу та обпікала горлянку, але пилася навдивовижу легко.

— Мусимо повертатися до справ, — сказав Книш і призначенці потягнулися до палацу.

За ними рушила Катря разом із іншим контррозвідником. Четвірка залишилася на самоті.

— Треба і йому налити, — сказав Ярема.

Гнат кивнув та щедро хлюпнув самогону на свіжу землю.

— Гарна горілка, — сказав він. — Йому сподобається.

— Він хотів її нам віддати після візиту до Борцеховського, — згадав Северин. — Перед тим, як роз'їхатися...

— Стільки днів провели разом, — мовив Пилип. — А я навіть не знаю, чи мав він дружину та дітей. Соромно.

— Годі тобі, брате, — махнув Северин. — Це мені соромно. Я підвів його двічі. Марко помер, втративши до мене всяку довіру. От від такого справді гірко.

— Наші сраки дурні врятував, — мовив Гнат. — А я в ньому ще сумнівався, йолоп безголовий. Без нього були би чортзна-де...

— Тепер він стоїть на чолі загону, — сказав Ярема. — Хлопці, яких тут поховано, всі нашого віку... Вони отримали доброго командувача.

Характерники замовкли. Якби у ніч полювання все склалося інакше, то зараз вони лежали би поруч із Вишняком. І скільки нових дубів зросло би тут після цього?

— А пам'ятаєте наш перший день разом? — спитав Чорнововк.

— Таке не забувається, — посміхнувся Ярема. — Ми його На-Сраці-Чиряком прозвали.

— То Книш сказав, ми лише повторили.

— У мене того дня пекельне похмілля було, — хитнув головою Гнат. — Блювати хотілося від найменшого звуку. А він, як п'явка, зі своїми скаргами... Хотілося його закопати до пекла ближче.

Всі тихо розсміялися.

— А коли Ярема заснув і Кремінь викрав наших коней, — нагадав Пилип.

— Конфуз був знатний, — покивав Яровий. — Досі ніяково.

— Я тільки зараз збагнув, як він нас намагався вчити, вказував на помилки, пояснював... Наче вчитель, — Гнат хотів було собі налити, але передумав. — Такий лицар був! Як він дозолив себе вбити?

— Йому стріляли в спину, — мовив Пилип. — Такий постріл і Мамая вбив би.

— Сподіваюся, тіло Борцеховського згодують свиням, — відповів Гнат. — Підступна мерзота!

Наступного року на нових атласах характерників з'явиться діброва під назвою «Діброва зниклих» чи «Дев'ятеро відважних». Як дико, подумав Северин, щороку друкувати мапу з могилами, старими і свіжими...

— У мене вдома родинна діброва схожа, — сказав Ярема. — Тільки біля кожного ще й табличка з ім'ям

та роками життя.

— А у Потойбіччі ці дуби такі самі, — зауважив Северин. — Єдині живі дерева з листям на тлі мертвих стовбурів. І там вони мають жолуді!

— Жолуді? Справжні? — здивувався Пилип.

— Мені здалося, що так. Я довго їх розглядав, але коли спробував забрати одного з собою, то він при переході розсипався на порох.

— Будь обережний, Щезнику, — сказав Пилип, повторивши слова Книша від учора. — Там чигають приховані небезпеки.

— Так само, як і тут, брате. Так само, як і тут.

Характерники помовчали над могилою, кожен у власних роздумах, вилили недопиту килинівку на землю та рушили до палацу.

За кілька днів листоноша привіз до маєтку повідомлення із датою та номером місця зустрічі.