Аркан вовків

Розділ 4

Ряди хатинок із садками, які колись були селами, що через постійну експансію міста стали частиною столиці, перетворилися на широкі вулиці, повні яскравого галасу. Сяяли кольорові афіші, блимали вітрини, стукотіли по бруківці підкови та колеса карет, дзеленчали дзвоники та сурмили ріжки, пролітали двоколісні біциклі та моторні екіпажі на пару. Вуличні торговки нахвалювали товари, сердюки зично питали у них дозвільні грамоти на продаж, продавці газет дерли горлянки у намаганні переволати конкурентів, чистильник взуття насвистував пісеньку. Стороння людина, яка вперше опинялася у цьому вирі, миттю губилася серед вуличного хаосу, намагаючись второпати, куди тепер йти та чи є в тому сенс. Нещасні прибульці стояли на місці, закляклі й спантеличені, а заклопотані кияни штовхали їх та лаялися, поспішаючи у своїх важливих справах.

Характерники приїхали до столиці.

Крім Деригори, всі потрапили сюди вперше. Коні нервували, косили очима та неспокійно похропували. На ватагу не витріщалися — киян, які за сотні років існування міста надивилися всілякого різного, було важко здивувати.

Савка відверто насолоджувався шокованими обличчями товаришів та їхав попереду, наче отаман.

— Вітаю у столиці Українського Гетьманату, браття! — Савка махнув руками, наче збирався обійняти Київ. — Ваші перші враження? Подобається?

— Ага, — видихнув Северин.

— У Львові чистіше, — зауважив Ярема, скептично роззираючись. — Та спокійніше.

Гнат та Пилип промовчали — від ранку обидва вдавали, що не помічають одне одного, а решта прийняла це перемир'я.

— Оселимося в одному з кращих готелів, не будь я братом Павичем! — Савка загадково посміхнувся. — Але спочатку зробимо дещо важливе.

Вони поїхали до одного з найбільших ювелірних салонів столиці під назвою «Zolotyi Rih». Салон стояв у заможній місцині, де галасу значно поменшало.

— У тих стінах, браття, на мене чекає мрія дитинства, — оголосив Савка біля входу. — Колись я думав, що вкраду її... Але тепер повертаюся із лавровим чересом на пузі та придбаю мрію за чесні дукачі! Чекайте тут.

Він покинув салон із здоровецькою золотою печаткою на вказівному пальці, в порівнянні з котрою навіть перстень Яреми мав скромний вигляд. Савка щасливо усміхався та безперестанку крутив долонею, роздивляючись, як виграє золото на сонці.

— Прийшов, побачив, придбав! Дочекався мене, любчику. Стільки разів я на тебе слину пускав, охоронець мене навіть в обличчя запам'ятав... Вічно виганяв, сучий син. А зараз вклонився шанобливо, двері відчинив. Оце життя!

— Тільки не забудь скинути каблучку перед оберненням, — нагадав Северин.

— Дорогою трапиться якийсь католицький храм?

— спитав Ярема. — Я теж хочу грошей витратити.

— О-о-о, брате, дорогою трапиться все, що душа забажає, адже ми у Києві! — тріумфально відповів Савка і перо павича гордовито затріпотіло на його шапці. — Просаджуй гроші, де забажаєш, тільки спитай — я проведу!

Характерники минули тихий Хрещатик і звернули

на вулицю Костьольну, де нещодавно вибудували Собор святого Олександра. Усі, крім Пилипа, перехрестилися, а Ярема зник усередині, повернувшись із натхненним обличчям.

— Тільки не кажи, що витратив перший золотий на храм, — сказав Савка.

— І не один! — розсміявся Ярема. — Гріх стільки мати і не офірувати.

— Ктитор Яровий, вірний парафіянин, благий взірець християнських чеснот, — проголосив Савка і додав тихіше: — Можливо, єдиний лицар Сірого Ордену, якого святі отці вважатимуть гідним канонізувати! Або принаймні вип'ють за тебе солодкого монастирського кагору.

Ярема на кпини не зважав, бо був дуже задоволений своєю першою витратою.

— Хто ще куди прагне заїхати, аби витратити дукачики-талярчики? — поцікавився Савка. — Давайте, не бійтеся! Розкидатися монетами приємно.

— Книгарня, — озвався Пилип. Гнат сплюнув та похитав головою.

— Ти не розчаровуєш, брате Цицероне.

— Варган.

Характерники зійшли Володимирським спуском до Поштової площі. На розлогому березі Дніпра, поруч із річковим портом, бовваніли дивні тонкі башти — найвищі споруди, які Северин колись бачив. Біля декількох башт у повітрі завмерли величезні кити на припоні.

— Порт цепелінів! — проголосив Деригора. — Вражає, еге ж? Шкода, що «Ярослав Мудрий» зараз на рейсі. Бачили би ту махину! Найбільший цепелін Гетьманату. Але ще встигнете намилуватися, тому годі роззявляти роти.

У крамничці Пилип пробув не менше двадцяти хвилин та повернувся з неабияким оберемком книжок. Тим часом Гнат викупив у вуличної торговки кошик різнокольорових айстр і роздавав квіти усім стрічним жінкам, на що ті дивувалися та обдаровували його посмішками.

Северин напружено думав, що йому купити. Нічого не вигадувалося, і це дратувало. Важкий гаман так спокусливо дзенькав при кожному кроці, що аж кортіло трохи спустошити його. Як приказував Захар, жадоба не мусить керувати характерником, бо він і без того проклятий.

Ватага доїхала до Контрактової площі, де крутилося ділове життя столиці — купчилися чумаки, магнати, купці з інших країн, голови цехів, шляхтичі, дипломати та інші багатії; саме тут стояли престижні гостинні двори та дорогі готелі.

Савка зліз із коня перед готелем «Diamantovyj Рalас» — пишної п'ятиповерхової споруди у стилі рококо. Мармурові атланти тримали назву закладу на могутніх плечах.

— Претензійно, — вирік Ярема. — У Львові таке вважалося би несмаком.

— Тут, панове, ми з вами поживемо, — Савка потер руки. — Шляхетну вибагливість пана Ярового, авжеж, ніщо не здивує, а от решта... Приготуйтеся!

Двоє прислужників у білих рукавичках — назвати їх пахолками язик не повертався — з шанобливими поклонами забрали коней. А всередині... Характерники і справді потрапили до палацу.

— Курва пердольона, холера мене побий! — проголосив Гнат.

Від червоного оксамиту, золота та мармуру аж запаморочилися. Можливо, тому виною був сильний аромат троянд, що стояв у теплому повітрі.

За стійкою чекав вишукано одягнений за сучасною європейською модою чоловік: ідеально виголений, у білих рукавичках, волосся укладене блискучим лаком.

— Вітаю шановне лицарство у Діамантовому палаці, — привітався портьє. — Які кімнати бажають пани характерники?

— Пани характерники бажають п'ять вишуканих апартаментів, щоб вони були і добрі, і за ціною однакові, — відповів за всіх Савка. — Можна найдорожчі.

— Найдорожчих вільних люксів, на превеликий жаль, знайдеться не більше двох, — із легким смутком відповів чоловік. — Натомість маю честь запропонувати інші апартаменти, також найвищої кляси, що коштують п'ятдесят талярів на добу.

Гнат крекнув, Северин витріщив очі. у корчмах брали таляр за ніч, включно із вечерею та сніданком.

— Давайте, — махнув рукою Савкою, наче зупинявся у таких щодня.

— Чи не бажаєте попередньо оглянути апартаменти?

— Не варто марнувати час.

— Половина дукача, лярва мати, — пробурмотів Гнат.

Портьє посміхнувся та легко вклонився. Ярема позіхнув.

— Дякуємо за вибір, панове лицарі. Скільки плануєте у нас відпочивати?

— То поки невідомо. Справи Ордену, — Савка авторитетно помахав рукою з перснем, накресливши у повітрі образи секретних справ.

— Прошу лицарів назватися для книги гостей та внести передоплату за дві майбутні доби, тобто по дукачу з пана. Такі правила готелю, щиро дякую за розуміння.

Він записав імена у велику книгу, отримав від характерників по золотому (Северин із полегшенням розв'язав гаманця та віддав перший дукач), продзеленчав невеличким дзвіночком. За кілька секунд намалювалися пара хлопців — також у формі та смішних білих капелюхах, схожих на баняки.

— Готель дарує панам по фужеру ігристого французького вина з регіону Шампань, його принесуть разом із вашими дорожніми сумками. До відома панства, ресторан знаходиться ліворуч, а стайні праворуч. Обидва заклади працюють цілодобово. Маєте якісь питання чи додаткові побажання?

— Та ні.

— Для нас велика честь прийняти лицарів Сірого Ордену. Бажаю панам приємного часу у столиці та готелі «Діамантовий палац». Вас проведуть до апартаментів, — портьє видав ключі коридорним.

Апартаменти розташувалися на четвертому поверсі готелю. У Северина від погляду на ту розкіш відвисла щелепа: ліжко з балдахіном, м'яка перина, безліч подушок із засушеними пелюстками троянд між них; оксамитові гардини з золотими китицями, кришталевий штоф, велика електрична люстра, мармурова ванна... З крану текла гаряча вода! А з вікна було видно всю Контрактову площу. Коридорні прожогом принесли його сакви і фужер шампанського. Вино було кисле, поколювало язика, але він за прикладом Яреми кинув служкам кілька шелягів — щоправда, із власних заощаджень, бо у характерницькому капшуку дрібних монет не було, після чого відчув себе справжнім шляхтичем.

Юнак скинув дорожній одяг і з насолодою пірнув у гарячу ванну. Оце життя! Не треба нічого гріти, все ллється гаряче... А яке мило! Також пахне ружами. От як після такого повертатися до кімнат у придорожніх корчмах?

Характерники зібралися за годину, вимиті й чепурні. Не змовляючись, кожен вийшов у повному лицарському строї — де ж іще, як не в столиці, прогулятися у новенькому кунтуші! Навіть невеличкий Пилип у ньому виглядав більшим та могутнішим. Піштолі та шаблі полишили нагорі всі, крім Гната, який явився з обома близнючками за спиною.

— Брате Енею, навіщо тобі зброя? — сторожко поцікавився Савка. — Ми йдемо милуватися столицею, а не складати кургани з ворожих голів... Ножа цілком досить.

— Оно в Яреми пірнач, — відповів слобожанин.

— Бо я є ясновельможний.

— А я є ясносракий і нікуди без близнючок не піду, — схрестив руки Гнат.

— Відповідь, гідна справжнього сина Дикого поля, — Савка рушив до дверей. — Гайда, браття.

В однострої було спекотно, але воно того вартувало. П'ятеро молодиків у чорних характерницьких кунтушах привертали загальну увагу: на них дивилися, їм махали, з ними віталися. І це в самому серці столиці! Груди Северина випиналися колесом, а обличчя набувало мужнього та серйозного вигляду. Гнат підкручував вуса та підморгував дівчатам, Ярема та Савка були схожі щонайменше на молодих магнатів, і лише Пилип крокував як завжди, із млявою цікавістю роздивляючись навколо.

Вони піднялися Андріївським узвозом, пройшли повз Десятинну церкву і звідти пішли до Софіївської площі віддати шану могилі Владислава Буревія, найвідомішого характерницького дуба в столиці. Під час навали Смарагдової Орди її агенти від московітського улусу підкупили частину Червоної та Чорної Рад, плануючи заколот і замах на гетьмана Тимофія Хмельницького, а Буревій коштом власного життя знищив агентів разом із поплічниками, а наступного дня його вчитель Вовк разом із іншими джурами Мамая загинув у битві проти Смарагдової навали неподалік Сум.

Савка повсякчас перепитував, чи подобається їм прогулянка, Гнат міцними виразами доносив думки про побачене, а Ярема порівнював усе зі Львовом, на користь, звісно, Львова.

Від Золотих воріт характерники спустилися до опери.

— Ах, опера! — Савка театрально махнув рукою. — Моє улюблене місце!

— І моє! — захоплено підхопив Ярема. — Мамуньо щомісяця мене з собою на вистави брали. У нас в Львівській опері, яка значно більша та красивіша, мається викуплена ложа. «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта», «Вільгельм Телль», «Дон Жуан»... І який там чудовий буфет, леле! — Ярема мрійливо поляскав себе по пузі.

Гнат пхекнув та пробурмотів: «Дон Жупан».

— Не хочу розчаровувати тебе, брате Малюче, але ці назви мені відомі виключно з афіш, — сказав Деригора. — Жодної вистави я не бачив, хоч і не пропускав жодної. Адже саме тут, серед натовпу замріяних зівак, поглинених теревенями, було так легко різати гаманці. Ходиш та збираєш їх, наче стиглі сливи, а телепні нічого не помічають...

— Покажеш, де жив? — спитав Северин.

Посмішка брата Павича згасла. Він на мить кинув погляд на свій перстень, потім похитав головою.

— Занадто далеко. Та й нічого цікавого у злиднях нема... Не хочу туди повертатися.

Рушили до університету Святого Володимира, а звідти до Гетьманового Палацу. Самого палацу було не видно за парканом та деревами — лише біліли високі стіни та яскравим помаранчем горіли вікна.

— Десь там пан гетьман зараз наливочки попиває, — розповідав Савка. — Бачите охорону?

Охорону не побачити було важко: щодвадцять кроків біля огорожі завмер вартовий із рушницею на плечі.

— Особиста гвардія. Чув, що кілька призначенців також несуть службу у цьому загоні.

Савка повів їх далі, до великої будівлі з двома залами. Сходи до однієї зали було викладено червоним мармуром, а до протилежної — чорним, обоє дверей мали відповідні кольори. Над будівлею майорів величезний жовто-синій прапор із тризубом.

— Тутки наші Ради збираються. Ліворуч, побільше, то Чорна. А праворуч, відповідно, Червона.

— Де мій старший брат буде засідати, — пробурмотів Ярема, вивчаючи червону залу, за що отримав схвальний погляд Савки.

Після оглядин урядового кварталу ватага повернулася до Поштової площі. Тут вишикувалися порти: річковий, повітряний і, трохи подалі, залізничний. Навантажені вози постійно виїздили зі складів. У присмерку тонкі цепелінові вежі засвітилися жовтими вогниками. Характерники цілу годину спостерігали, як до однієї вежі повільно підлетів велетенський аеростат, як обережно став на якір, як дрібні цяточки людей вийшли на високу платформу.

— Що у нас сьогодні, середа? — вголос міркував Савка. — Отже, це французький «Вояж», вони за розкладом по середах увечері прилітають.

— Скільки коштує квиток? — спитав Северин.

— Кілька дукачів, — потер лоба Деригора. — Точно не скажу, ніколи не цікавився... Знаю тільки, що найдорожчі квитки до Гамерики, бо туди найдовше летіти. У мене деякі знайомі намагалися туди зайцями застрибнути, але жодному не вдалося. Сувора охорона.

— Одного дня я обов'язково полечу на цепеліні, — вирішив Северин.

— Ну що, браття, вечоріє! Треба десь ногам спокій дати, — гукнув знуджений Савка, призвичаєний до пейзажів повітряного порту. — Знаю я один приємний заклад тут неподалік, його кримчаки тримають. Помчали!

Закладом був дім наргіле «Karavan-saray». Охоронець у типовому кримському халаті ввічливо попросив Гната залишити шаблі на спеціальній стійці для зброї біля входу, бо такі правила закладу. Гнат уперся, його переконували послухатися, і нарешті він украй обережно поставив близнючок на стійку.

Почувся голос:

— Пане Чорнововк? Оце так зустріч!

Юнак озирнувся. На нього із дверей випливло неабияке пузо, а за ним його власник.

— Пане Клименко! — здивувався Северин.

— Так і знав, що ми з вами зустрінемося, — чумак радісно потис йому руку. — Відпочиваєте? Чи у справах?

— Відпочиваємо.

— Обрали правильне місце! Як здоров'я вашого вчителя?

— Усе добре, дякую.

— Переказуйте йому мої дружні вітання, — пан Клименко озирнувся та покликав розпорядника. — Мустафо! Принесіть панам характерникам найкращого вина, того самого, що мої хлопці з Бахчисараю возять. За мій рахунок.

Мустафа, цибатий татарин із тонкими вусиками, шанобливо вклонився.

— Мушу йти, панове, — повернувся Клименко до ватаги. — Вибачте за такий поспіх, але справи чекають. Нехай вино смакує! Сподіваюся, це не остання наша зустріч, пане Чорнововк. До речі, кунтуш вам дуже пасує.

Чумак попростував вулицею до механічного воза, який чекав неподалік.

— У тебе серйозні друзі серед чумацького цеху, — здивувався Ярема. — Клименко хоч божевільний, але один із найбагатших чумаків Гетьманату.

— А так і не скажеш, що він божевільний, — зауважив Савка, з повагою глянувши на Северина.

— Це мій єдиний знайомий з їхнього цеху, — сказав Чорнововк. — Якось ми його порятували на Таврійському Тракті від пограбування.

Трапилося це тогоріч.

***

— Тугай був вояка... е-е-е... незрівняний. Під час бою він е-е-е... плакав? Ні, ревів. Ревів наче... наче...

Джура почухав лоба, глибокодумно вивчив край неба, насупив брови, здався і показав слово вчителю.

— Арслан, тобто лев.

Вони неспішно їхали Великим Таврійським Трактом, що поєднував Київ та Бахчисарай. Догоряв захід, подорожні зникали по гостинних дворах й корчмах, аби відпочити з дороги, випити гальбу пива та смачно повечеряти.

— Ревів наче лев. Поляки... е-е-е... зрадили своє слово та готували нові сили. Про це е-е-е... доповіли ханові.

На кожне екання Захар кривився.

Северин закінчив розділ і радісно згорнув книгу про похід Іслям Ґерая III.

— Не можу більше читати, бо у мене в сутінках очі ламаються. Вчителю, невже я і справді маю вміти так добре перекладати з татарської?

Відповідь грянула громовицею.

— Гартуй розум, ледащо! Чи ти здумав, що служба в Ордені то суцільне вовкування та стрілянина з шабельним співом?

Десь так Северин собі все і уявляв, але змовчав.

— То тільки у кобзарських думах характерникам так живеться! Лицар, який не здатен розуміти ворога, буде посміховиськом. Як ти підслухаєш розмову? Як прочитаєш викрадені плани наступу? Як підбереш слова, аби переконати, підкупити чи залякати? Чи ти особистого перекладача із собою возитимеш?

Ідея з перекладачем джурі сподобалася, але про це він також промовчав.

— Невже тобі нецікаво прочитати книгу Джана Мохамеда, зятя Тугай-Бея, що був самому Богдану Хмельницькому за брата?

Северин зітхнув, бо йому було геть нецікаво.

Після повних скаженого болю перших перетворень, яких Северин привчав себе не боятися, Захар узявся за навчання з подвійними силами. До щоденного бою на шаблях (пішого й кінного) та вправ із стрільби додалися мови. У понеділок вони спілкувалися — точніше, Захар спілкувався, а Северин намагався розмовляти — польською мовою, у вівторок литовською, у середу татарською, у четвер монгольською. У джури голова пухла.

— З монгольською все зрозуміло — то мова східняків Смарагдової Орди, які мають на меті захопити весь світ. Але ж Польське Королівство, Велика держава Литовська, Кримське Ханство — наші друзі, ми з ними у Двоморському союзі...

— У держав немає друзів, Северине, — повчав Захар. — Є лише тимчасові союзники. З монголами, як ти висловився, все зрозуміло, вони вороги. Ми знаємо, чого від них очікувати. Але не можна забувати, що чимало польської шляхти досі не пробачило українцям власної держави і потайки бажає відродити Річ Посполиту. Інший відомий тобі сусід — Об'єднане князівство Валахії, Молдови і Трансильванії — мріє про Буковину і Бесарабію. Османський султан прагне не тільки повернути Кримське ханство, а й забрати все узбережжя Чорного моря. Що більше мов знаєш, то краще розумієш, що відбувається навколо і до чого потрібно готуватися!

Аргументи були переконливі, проте Северин все одно був не в захваті від перекладацьких наук та з радістю надав би перевагу глибшому вивченню чар крові, які вабили його похмурою таємничістю. Проте Захар мав власні уявлення про освітянські пріоритети, і джура мовчки корився, дозволяючи собі питання, коли вчитель перебував у доброму гуморі. Захар у відповідь заходився довгими повчальними настановами, напучуючи джуру на праведний шлях та забуваючи при цьому про поточне завдання, чим хитрий Северин нерідко користувався.

— І не пхекай мені тут. Татари допомогли нам під час визвольних змагань! Також з'явилися характерники, які своїми здібностями винесли розвідку на небувалий доти рівень і попередили немало лихих подій — як, наприклад, союз із московітами, що на той час багатьом здавався розумним рішенням. Мамай та його джури допомогли домовитися зі Швецією щодо одночасного наступу та збурили у землях литовських повстання проти Речі Посполитої, чим відкрили ще один внутрішній фронт.

Северин вважав, що якби Захар не пішов вовчою стежкою, то точно викладав би історію в якомусь університеті чи академії.

— Як думаєш, Северине, зробили би вони це все без досконалого знання мов? А чи міг би Богдан Хмельницький листуватися з очільниками різних держав? Чи передбачили би ми наступ Смарагдової Орди? Чи створили би Двоморський союз?

— Певно, що ні...

— Тому вчи мови, як рідні! Не тільки зброя та відвага, а й мудрість та знання допомогли створити Гетьманат і розширити його від одного-єдиного полку Наддніпрянщини аж до карпатських гір, чорноморських берегів і слобожанських степів. Якби не створили Двоморського союзу, то не витримали би навали Смарагдової орди, перетворившись на черговий улус у намисті монгольських завоювань. Тоді була небезпечна епоха, але помилково думати, що зараз спокійніше! Буремні часи настають завжди, коли здається, ніби запанував тривалий мир.

Наче на підтверд ження його слів, попереду заголосили:

— Пробі! Ряту...

Крик різко обірвався.

Северин і Захар обмінялися поглядами та пустили коней учвал. Захар притримував рукою бриля, Северин вихопив шаблю. Попри вчительські настанови, шабельну пісню він цінував більше за перекладацьку науку.

До стінки чудернацького залізного воза із двома довгими трубами притиснувся спиною опасистий чоловік, витираючи кров із розбитої губи. Навколо нього скупчилося трійко типових зарізяк, озброєних сокирами й палицями, а четвертий, який лишався на коні, тримав напоготові зарядженого самостріла.

— Що тут відбувається? — поцікавився Захар.

Голомозий вайло із самострілом миттю помітив черес із трьома клямрами. Цупкі очі перестрибнули на черес Северина, ковзнули по шаблі, після чого вайло розплився у запопадливій посмішці.

— Отута у хлопа сталася неприємність... Воза йому на горбі поламало, аж губу прокусив, бідолашний. То ми з доброти християнської зупинилися. Мо' як допоможемо.

— З доброти християнської, — повторив Захар, вивчаючи зброю побожних добродіїв.

— Ніхто нікого не займає, панове лицарі, — писнув найхирлявіший з них, дитячим жестом ховаючи за спину палицю з цвяхами.

Северин паскудно всміхнувся. Троє хутко пострибали по конях.

— То ми поїдемо... Ще справи маються...

— Ви вже тут без нас...

— Гарного вечора!

Четвірка добрих самаритян дала коням острогів і зникла у бузкових сутінках. Северина аж розпирало від тріумфу. Перемога без жодного удару, самою тільки появою! А Захар навіть шаблі не дістав.

Власник воза сплюнув кров'ю, вилаявся та перехрестився. Він був убраний у простий вигорілий льон, під яким ховалося неабияке пузо, а на вказівному пальці блищала масивна каблучка.

— Ох, панове, врятували ви мене, — мовив чоловік. — Я і не сподівався на допомогу, крикнув для годиться, а мені по зубах...

— Цілі?

— Теща сильніше прикладає, — махнув рукою той. — Забрали лише капшук для пограбувань.

— Капшук для пограбувань? — перепитав Северин.

— Кожен чумак бере такий у подорож. Купка монет, аби задовільнити усіляку голоту — зазвичай, близько дукачу в талярах і шелягах. Ті ж дикуни не чули про банки і не ймуть віри, що тепер із собою ніхто скрині золота не возить, — чумак силувано всміхнувся. — Але вони ще товарів захотіли! У мене там колекційне червоне вино з найкращих кримських льохів. Віддавати вишукані твори тому бидлу? Вони ж його вижлуктять як самогон, клята наволоч, щоб їм повилазило...

Чумак обтер рукавом спітнілі скроні, його огрядне тіло затрусилося.

— І на що платимо податки? Де охоронці трактів? Щороку стає дедалі гірше! Ми з цехом підемо до Чорної Ради, Богом клянуся, ми до самого гетьмана доберемося...

— Охоронці трактів часто готові за певну винагороду не доїжджати до умовлених ділянок, — пояснив Захар. — Або надати відомості, де вони сьогодні не патрулюватимуть. Або поїхати на патруль без однострою.

— Так-так, не перший рік чумакую... О, де мої манери, — товстун ляснув себе по лобі. — Вибачте, панове, перехвилювався, давно мене не грабували. Я звуся Тимішем Клименком. Скромний працівник чумацького цеху до ваших послуг!

— Захар Козоріз.

— Северин Чорнововк.

— Чи можу я знахабніти і запропонувати вам залишитися на ночівлю? — Тиміш показав рукою на невеличкий табір обабіч дороги неподалік воза. — Мені буде спокійніше, а натомість я пригощу вас смачною вечерею та найкращим вином Кримського Ханства із колекції, яку ви так невимушено порятували. Можу заплатити, бо ціную...

— Вечері цілком вистачить. Ми із задоволенням лишимося на ночівлю.

Захар зістрибнув на землю.

— Прошу шановних гостей, — чумак уклонився із дивною для його статури грацією. — Місцина для ночівлі не найприємніша, але я прив'язаний до свого товару, що покоїться усередині воза, який, своєю чергою, важить майже як моя теща, у порівнянні з котрою я стрункіший за квіточку, тож посунути його на симпатичнішу ділянку можливості не випадає.

Северин гмикнув та спішився.

— А що це за цікавина у вас така? — спитав Захар, розпрягаючи Руду.

Віз був великий, із чорного металу, із двома довгими трубами, навантажений купою ящиків, укритих тканиною. У сутінках він нагадував велетенського залізного равлика на колесах.

— Механічна мажа! — відповів Тиміш із гордістю. — Місткість у сто пудів. Ніяких волів, як бачите, і навіть голобель немає. Тільки сила пари! У великих містах їх купують ексцентричні багатії, але то інші моделі, що звуться моторними каретами. А у мене тяговий віз. Принцип роботи паротяга, але без рейок. Не дуже надійний, як бачите, але це тимчасово. Винахід — справжнє диво!

Северин мав сумніви щодо практичності цього дива, проте залишив їх при собі.

— А чому ви на самоті, пане Клименко? — спитав Захар. — Хіба чумаки не мандрують численними валками?

— Кожне правило має виняток, — відповів чумак. — Це не простий комерційний рейс, панове характерники, а експеримент, перший експеримент, зауважте, на українських теренах, із заміни живої сили волів на механічну! Я особисто поїхав, аби дослідити на власному досвіді. Щодо звичайних валок, то не турбуйтеся, вони ходять, як і раніше, за установленим розкладом.

— І як минає дослід? — спитав Северин, ввічливо намагаючись прибрати скепсис з голосу.

— Ми успішно доїхали до Бахчисараю, — Тиміш скепсису не почув. — По датах устигли, швидкість напрочуд стабільна, трохи швидше за волів, і це, зауважте, з додатковим возом на причепі! Я розпродав крам, придбав вина — о, панове, бачили би ви тамтешні виноградники, грона схожі на коштовні лали, ягідки такі прозорі та насичені, але не про те мова — отже, я поповнив запаси вугілля та ми рушили назад, і ось тут, в Уманському паланку, на клятій ковбані лопнула якась бісова пружина, а зверху ще й зубчик зламався на одній зі тих шпичастих круглих штукенцій, в яких я не тямлю. Інженер, якого я винайняв у супровід саме для такої оказії, із охоронцем повантажили залізяччя на воза з паливом та поїхали до коваля у найближче село, аби виготовити відповідні замінники, бо з собою ми їх не мали. А другий охоронець, що зі мною залишивсь, як тільки грабіжників побачив, то п'ятами накивав, заяча душа. І рушницю не кинув! Готовий заприсягтися, недолугий лайдак вранці повернеться, аби перевірити, чи не лишилася пожива, — чумак хруснув кулаками. — Щоб його там вовки поїли! Тобто хижі вовки, я ні на що не натякаю, панове...

Характерники розсміялися.

— Звучить захопливо, пане Клименко, але я переконаний, що механізм ніколи не замінить вірного коня, — Захар погладив по носі Руду, яка вдячно лизнула його долоню.

— Ваша правда, — не сперечався Тиміш. — Але це тимчасово! За возами, цепелінами і потягами наше майбутнє, точно кажу. Мене у цеху вважають дурисвітом, на сміх підіймають, чекають мого банкрутства. Але я певен, що попри всі теперішні негаразди, останнім сміятимусь я. Бог завжди допомагає першопрохідцям, панове, то відомий факт. Істинно кажу вам, сотня років мине, і ніхто не згадає, що вози колись волами чи конями запрягали. І паротяги усюди будуть, і кожен матиме власний невеличкий цепелін, аби плавати повітрям де і коли йому заманеться... Лише одного мені шкода — на власні очі не побачу, як те буде і як насправді житимуть люди через сто років!

Северин не помітив, як натхненна промова захопила його. Чумак оповідав так гаряче і переконливо, що хотілося вірити в таке майбутнє. Джура, на відміну від Тиміша, і справді побачить, як воно буде через сто років... Але в іншій подобі.

— Щось я запатякався. Вибачте старому базікалу, це все через душевні переживання, панове характерники! Нечасто мене грабують і ще рідше випадає честь пригостити вовчих лицарів. Нумо, прошу — почастуємося, чим Бог послав!

***

— Справжній герой! — покивав Савка. — Завдяки твоїй звитязі й сміливості ми зараз спробуємо найкраще вино безкоштовно. А це, погодьтеся, завжди приємно, навіть коли маєш повний золота гаманець!

Мустафа провів ватагу до затишної кімнати, завішаної ковдрами. Двері тут були такими вузькими, що широкоплечому Яремі довелося проходити боком. У залі не було ані стільців, ані стола, лише багато подушок прямо на килимах. По кутках у горщиках зеленіли невеликі пальми.

— Бусурмани, — несхвально прокоментував Гнат і влігся на шість подушок одразу.

Савка замовив наргіле, яке принесли разом із карафою вина та фруктовим асорті. Ярема замовив чебуреків, і під нехитру вечерю говорили за цех чумаків, цепеліни, іноземців, після чого перескочили на смерть.

— Хочу, щоби мене на березі річки поховали. Але так, щоб без сраних верб навколо, — сказав Гнат, обгризаючи качан від груші.

— Чому без верб?

— Щоб голі русалки приходили гойдатися на моїх гілках, — розплився слобожанин у посмішці.

— Мене поховають у родинній діброві Ярових, — Ярема добряче затягнувся та випустив хмарисько диму. — Там уже десятеро дубів ростуть.

— А мене покладуть поруч із дубом Мамая, як усім зрозуміло, — Савка підняв тост за самого себе.

— Не знаю. Не задумувався, — мовив Северин.

— Хай поховають там, де буде потреба Ордену, — відповів Пилип, який відмовився від вина та пив натомість сік.

— Ви чули? Відповідь наче з якогось підручника взірцевих сіроманців, — сплеснув руками Савка. — Він стане осавулою скарбничих, присягаюся! Можу забитися з будь-ким на сотню дукачів.

— У тебе таких грошей ніколи не буде, — розсміявся Ярема.

Деригора презирливо форкнув.

— Ти просто розумієш, що програєш! Це ж викапаний Панько за молодих років.

Пилип стенув плечима.

Попри щедрі чайові вечір обійшовся ватазі дешево. Вирішили, що наступного дня вони подвоять зусилля з розтринькування грошей.

Уранці знову не могли добудитися Ярему. Спільними зусиллями його підняли з ліжка, ситно поснідали в ресторані при готелі, а звідти рушили на нову прогулянку.

— Льоди! Льоди! Найкращі фруктові солодкі льоди у цей задушливий день!

Характерники придбали морозива та зосереджено поглинали його, намагаючись не накрапати на кунтуші.

— О, диви! — зрадів Савка, тицяючи пальцем у бік площі. — Могильники з володчиками битимуться!

Гурт із двадцяти студентів із гиканням та вереском налетів на інший гурт, який стояв по той бік Контрактової площі. Закипіла бійка.

— Цікаво-цікаво, — Яремині очі заблищали. — А участь беруть всі охочі?

— Тільки студіозусам можна, — відповів Савка. — Бачиш? То спудеї Могилянської академії чистять писки вихованцям університету Святого Володимира, а ті, попри всі християнські настанови, доволі агресивно чистять писки навзаєм.

Колотнеча тривала пару хвилин, коли з сусідньої вулиці вигулькнув ще один юнацький гурт — на відміну від юрби бурсаків, у зеленому однострої.

— О, кашкети! — ще більше зрадів Савка. — Браття, ми стали свідками нечастого видовища. Це наче парад планет. Повірте, таке не побачиш щодня!

Студенти Могилянки та Святого Володимира вмить забули розбрат і строкатою зграєю налетіли на хлопців у зелених мундирах, які з готовністю прийняли їх навкулачки.

— За будь-яких умов студенти разом б'ються проти кадетів військового ліцею. Інакше ліцеїсти їх просто знищать, — на тому Савка доїв морозиво.

— Чому вони б'ються? — спитав Пилип.

— Кажуть, що все заради кохання прекрасних вихованок інституту благородних дівиць, — відповів Савка. — Але, як бачиш, панянок тут немає, і насправді то просто давня традиція, що з'явилася тут задовго до створення інституту благородних дівиць. Зрештою, які потрібні резони, коли молоді люди просто хочуть натовкти одне одному пики?

Бризкала кров, тріщав одяг, хрустіли щелепи. Перші побиті валялися на землі, хрипіли й стогнали, затуляючи голови і намагаючись відповзти подалі від вируючого натовпу. Крім характерників, за видовищем спостерігала вся площа, а деякі чумаки робили ставки.

— Благородні панянки, кажеш... А де той інститут дівиць? — Гнат підкрутив вуса.

— Якщо бути відвертим, у ту пору мене ці питання не цікавили. Але самих інституток я бачив: пурхають гурточками в кілька осіб, зазвичай у супроводі якоїсь висушеної матрони. Припускаю, де ми їх можемо зустріти ввечері. Провести?

— Питаєш!

Пронизливо засвистіли, і до гомінкого звалища побіг загін у синіх мундирах.

— Сердюки зіпсували хлопцям усю розвагу, — розчаровано махнув рукою Савка. — Можна йти.

Студіозуси кинулися навтьоки, сердюки без особливого завзяття спробували когось наздогнати, але передумали та почали збирати поранених, які не встигли покинути поле битви.

Характерники гуляли вуличками, купували дрібнички, їли солодощі та пили пиво, розмовляючи про все на світі. Тільки Пилип та Гнат старанно уникали зустрічатися поглядами.

— Газета! Свіжа газета! Нова битва Смарагдової Орди та Китайської імперії! Читайте останні новини!

Пилип сховав варган, на якому вигравав імпровізовану мелодію, придбав газету та сховався за шпальтами. Савка перехопив руку іншого малого, що крутився позаду нього, прошипів «не займай, негіднику», і коли переляканий злодюжка накивав п'ятами, обличчя брата Павича раптома змінилося:

— Так от, чому він мене взяв, — пробурмотів він.

— Про що йдеться? — поцікавився Северин.

— Про... — Савка з посмішкою відмахнувся. — Не звертай уваги, брате. Інколи розумієш дещо важливе, лише коли збагнеш самостійно.

Ярема також придбав газету, пробігся по статтях і, розкурюючи люльку, заявив:

— Пишуть, що верховний хан Смарагдової Орди, якого звуть перенародженим Темуджином, носить на грудях чарівний смарагд, завдяки котрому живе більше ста років.

— Гівночари, — авторитетно прокоментував Гнат.

— Наші розвідники не можуть цього підтвердити, — промовив Пилип із-за газетної огорожі. — Чингізхана охороняють так, як гетьманові не снилося. До його шатра навіть за милю не підібратися.

Незадовго до присмерку характерники завітали до ботанічного саду, де, за словами Савки, ввечері можна зустріти прекрасних інституток.

Сад потопав у деревах, привезених з усіх усюд, пахнув квітами та пізнім літом. Кияни прогулювалися, відпочивали на лавах, старий художник малював пейзаж на одній з алей, а Гнат придбав у квіткарки цілий кошик троянд та дарував квіти жінкам навколо.

У нього лишалося ще кілька троянд, коли Савка вказав на гурт із чотирьох дівиць: модно вбрані панянки тримали мереживні парасольки від спеки та невеличкі капелюшки, причеплені до ідеально укладених зачісок.

— Вони з інституту, готовий закластися. І без жодного супроводу! Це великий шанс, браття.

Гнат підкрутив вуса та рушив до дівчат, Ярема та Савка пішли за ним, струшуючи пил з кунтушів. Северин потягнувся було слідом, але побачив, як Пилип сів на лавку, і несподівано для себе присів поруч.

Бойко галантно подарував решту троянд дівчатам та почав розмову, Савка експресивно розмахував руками, Ярема статечно вклонився. Панянки посміхалися, роздивляючись залицяльників.

— Чого ти не з ними? — спитав Пилип.

— Гадки не маю, про що говорити. Та й... маю дівчину, яка з голови більше року не лізе, — відверто відповів Северин. — А ти чого тут?

— Не бачу сенсу.

Компанія повернулася в їхній бік, Савка заклично махнув, але Северин заперечно похитав головою. Дівчата зацікавлено намагалися їх роздивитися.

— Поясниш?

— Вони з іншого світу, — знизав плечима Пилип. — Наші дороги перетнулися випадково у ботанічному саду, в якому я навряд чи колись побуваю знову. Навіть якщо зробити неймовірне припущення, що мої інтереси та погляди на життя збігаються з якоюсь з них, то нам все одно не бути разом.

— Чому?

— Брате, чи ти справді думаєш, що бодай одна з них мріє про чоловіка-характерника? Який вдома буває часто, як матрос дальнього плавання? Який може загинути щодня, як солдат на війні? Який забере сина, аби перетворити його на таку саму почвару? Ні, дівчата бажають іншого життя. Зараз вони мило щебечуть, бо стоять поруч цікавого і невідомого. Загадкові парубки у чересах із трьома клямрами, справжні перевертні, живі чаклуни... Але одружаться вони з іншими.

Дівчата зробили кніксени, характерники розкланялися, і панянки попливли геть, весело сміючись. Ватагапроводила їх довгими поглядами.

Гнат був неймовірно задоволений.

— Я у смаглявки спитав адресу університету, — повідомив він Северину. — Писатиму їй листи тепер. Орися! Така цукерочка. Ех, та в порівнянні з нею всі ті дівчата з шинків — страхопудала! Вона стане моєю дружиною.

— Коли рак на горі свисне, — погодився Савка.

— Зараз гепну так, що срака твоя свисне.

Поки Ярема та Савка пояснювали Гнату, від чого пристойні дівчата червоніють, і яких слів у спілкуванні з ними варто уникати, Северин задумався над листом. Може, настав час написати Ліні?

— Як будемо у Львові, помилуєтеся нашим квітником. Тамтешні модниці не гірші за парижанок!

— А що, Малюче, ти собі когось вподобав?

— Вподобав... Але мамуньо до двадцяти п'яти заборонили самостійно шукати дружину. До того часу вони приглядатимуть партію з відомого роду, яка погодиться на чоловіка-характерника...

— І якщо не знайдуть?

— Тоді я вільний одружитися з ким забажаю, — Ярема скис. — Але за декількох умов... Давайте не будемо про сумне.

— Будемо про веселе! Добре, що брат Еней купив квіти, вони поклали чудовий початок розмови, — зауважив Савка. — Парубок моторний і хлопець хоч куди козак!

— Не підлабузнюйся, — відмахнувся Гнат.

Вечірнім садком ходили ліхтарники. Деригора кілька секунд вдивлявся в яскравий світоч, після чого розплився у хитрій посмішці.

— Маю чудову думку, як протринькати ще грошей, — оголосив він. — Враховуючи, в якому піднесеному стані ми після такого чудового знайомства... То є певний сенс продовжити вечір у солодкому жіночому товаристві, еге ж? Є тут один чепурний будиночок із червоними ліхтарями...

— Ідемо, — Ярема не коливався ані миті.

— Що за червоні ліхтарі? — не зрозумів Гнат.

— Там застеляють, — пояснив Савка.

— О, курва! Як по шинках?

— Краще, брате, значно краще. Брате Щезнику, брате Цицероне, чи ви з нами?

— Варган. Ні.

— Дякую, але без мене.

— Зізнаюся: на пана Олефіра я не покладав жодних надій, але двохвостий мене здивував, — округлив очі Савка. — Дозволь поцікавитися, чому ні?

— Не дозволю. Бажаю вам гарно розважитися.

— Все зрозуміло — заручник світлого кохання. Побачимося зранку!

Савка повів Ярему та Гната до вуличок, серед котрих ховався будинок із червоними ліхтарями, а Северин з Пилипом повернули до готелю. Дорогою Северин купив кілька листівок із кольоровими панорамами київських місцин.

Він повечеряв на самоті, після чого кілька годин вигадував листа: вимастив пальці у чорнилі, змарнував купу паперу, випив кілька філіжанок кави, що замовив до апартаментів, і зрештою вимучив кілька рядків:

Вибач за порушене слово, Ліно.

Але я не можу забути тебе. Попри час та зусилля.

Хочу, аби ти про це знала.

Северин

Він уклав листа разом із листівками, запечатав конверт, написав адресу Соломії та позначив «Ліні», після чого спустився до холу та віддав портьє. Той запевнив, що поштар забере листа до світанку, і Северин ліг спочивати з почуттям виконаного обов'язку.

За сніданком трійця ділилася інтимними подробицями нічних походеньок.

— Курвин дім! Найкраще місце, в якому мені доводилося бути, — Гнат був у захваті. — Це вам не засрана корчма з кривенькими качечками! Приймають як шляхтича, всі дівчата вишикувалися, наче лялечки, білизна як павутинка, посміхаються, зубками блищать, поглядами поїдають... І по кишенях не нишпорять!

— Заклад — вища кляса, — погодився Ярема, поглинаючи тістечко. — Хоча у Львові є кращі. Але дарма, що ви не пішли з нами, братики.

Пилип знизав плечима і Северин повторив за ним.

— Зізнавайтеся, хто скільки разів подужав? — розпитував Савка.

— Мені трьох вистачило, — мовив Яровий та сумно зітхнув. — Тепер маю сповідатися.

— Чотири, — звітував Гнат.

— Слабо, браття, слабо, — Савка похитав головою. — Вас ніколи би не прийняли до Ордену, якби дізналася, що ви такі шмаркачі. Я от подужав сім разів!

— Брехло, — гмикнув Гнат і витер масні руки просто об скатертину, чим неабияк шокував офіціанта поблизу.

— Не ображай мене недовірою, брате! Чисту правду кажу. Бідна моя коханочка, обличчя спочатку було таке перелякане, задоволення ніякого, питаюся — ти чого? А вона мені каже, мовляв, заходив до них якось сіроманець, так він на дівці прямо на вовка перекинувся. То вона думала, що таке в кожного. Я розсміявся, пояснив, що то маячня та забобони, після чого, браття, стало все чудово! — оповідав Савка, присьорбуючи чай. — А потім і втретє, і вчетверте...

— Так-так, авжеж, знаємо твої побрехеньки, — відмахнувся Гнат. — Я коли віддав своїй красуні дукача, то вона була ладна бігти за мною хоч на край світу. Але навіщо? Тепер в інституті чекає моя смаглявка-цукерочка Орися.

— Вона тебе бачила десять хвилин, — зневажливо сказав Савка. — Уже й призабула про твоє існування.

— Твоє недолуге базікання вона призабула, — огризнувся Гнат. — А я їй листи писатиму.

Поки трійця розмовляла, Пилип мовчав, утупившись у свіжу газету, а думки Северина пурхали навколо листа до Ліни. Чи не припустився він помилки, коли надіслав його?

— Судячи з замурзаних чорнилом пальців пана Чорнововка, він написав комусь послання, — Савка хитро глянув на Северина. — Розповіси нам, брате?

— Ні.

Деригора глузливо наспівав рядки з відомого запорізького наспіву:

— Северине, Северине, твої стяги жовто-сині! Северине, Северине, твоє серце у дівчини!

Ярема розсміявся та відправив до рота чергове тістечко.

— Пропоную зробити дагеротип, — ні сіло ні впало мовили з-за газети.

Усі здивовано переглянулися: вперше Пилип щось запропонував.

— Ти кажеш про миттєві портрети на камеру?

— Так, — сказав Пилип. — У газеті побачив оголошення. Салон неподалік.

— Слушна думка! — Савка загорівся ентузіазмом. — Буде нам згадка про перші дні після посвяти! А ти молодець, брате Цицероне.

— Варган.

— Одного дня ти звикнеш, обіцяю.

— Не забудьте шаблі, бо які ви лицарі без зброї, — сказав Гнат і повів плечима, за якими спочивали близнючки. Він із ними не розлучався навіть на сніданку, чим сильно фрустрував інших гостей «Діамантового палацу».

При повному параді ватага вирушила на замовлення дагеротипів.

У салоні пана Гофмана (Гнат посопів, але зайшов мовчки) характерники обрали найдорожчі рамки та заплатили за роботу наперед, з чого круглий пан Гофман вельми зрадів.

Він вишикував ватагу на світлому фоні, попросив стати в мужні пози та завмерти так, дивлячись у вічко камери. Після цього пан Гофман зник під чорним простирадлом, пововтузився і підняв угору невеличкий предмет, схожий на лопатку. Северин набрав якомога суворішого вигляду. З лопатки запахло сіркою, засліпило і бахнуло, наче з піштоля.

Після цього стало відомо, що дагеротипи вони отримають лише за кілька днів.

— Якісна робота вимагає часу, — заявив пан Гофман. — Ні-ні, панове, ви мене неправильно зрозуміли. Не в грошах справа, я золотом хімічні процеси не прискорю. Проте не турбуйтеся! Всі п'ятеро дагеротипів будуть надійно сховані у мене та дочекаються вашого повернення. Все оплачено!

Ще десять хвилин ватага чекала, поки Пилип закінчить розпитувати пана Гофмана про принципи зйомки дагеротипних портретів.

— От для чого він нас сюди повів, — пробурмотів Савка. — Хитрий лис.

Гнат сплюнув.

Характерники спустилися до Дніпра. На зеленому березі сиділи рибалки, замислено споглядаючи поплавці з пір'їнок. З річкового порту пропливали човни та невеликі кораблі.

— Браття! Вже третій день ми у Києві, — проголосив Деригора. — Завтра превеселий час тут скінчиться, а у наших капшуках і досі непристойно багато монет! Я пропоную гарний та істинно християнський спосіб їх позбутися — себто влаштувати хрестовий похід.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавився Ярема.

— Все просто: ідемо до шинку, випиваємо пива, йдемо до наступного, замовляємо пива... Доки не закінчаться шинки, що сумнівно, або наші гроші.

— Або наша притомність, — додав Северин.

— Ти низької думки про нас, брате Щезнику. Ми тут усі міцні хлопці.

Гнату та Яремі план сподобався.

— Я не питиму, — нагадав Пилип.

Слобожанин скривився, наче свіжий кізяк розчавив.

— Якщо ти намагався когось вразити, брате Цицероне, то мушу нагадати, що нам твої вибрики вже добре відомі, — не знітився Савка. — Тобі доручається найвідповідальніше завдання, гідне справжнього майбутнього осавули куреня скарбничих: слідкуватимеш, аби ніхто з нас, славетних хрестоносців, собі в'язи не скрутив. Також ти платитимеш за все майно, яке ми зламаємо, і взагалі за все інше, крім випивки.

Пилип знизав плечима.

Хрестовий похід почався зі штурму корчми «Khrnil'nyi kaban». Характерники хутко перемогли галь-би медового, рушили до нової фортеці, там підкорили кухлі пшеничного, через двері зчепилися з червоним елем і «вікторія» ознаменувала їхні славетні діяння.

Ярема розпашів та спитався із загадковим виглядом:

— А знаєте, браття, чому раніше після посвяти втрьох їздили, а зараз тільки гуртами по п'ять шлють?

— Аби напиватися веселіше було? — припустив Гнат.

— Ні. Тільки це великий секрет! — підняв Яровий вказівного пальця. — Я вам як рідним братам розкажу... А ви нікому. Щоб могила!

Всі клятвено пообіцяли мовчати.

— То закриті відомості, про які знає невелике коло, тож не патякайте, — шляхтич голосно зашепотів. — Протягом останніх трьох років зникали молоді характерники. Одразу, як починали службу вартовими. У сорок другому безвісти згинули двоє, але тому не надали значення, бо, як відомо, переважно наші так і гинуть. Але у сорок третьому зникло четверо молодиків! Такий збіг насторожував. Посилено шукали тіла або нові дуби, та не знайшли жодного. І ось тогоріч зникло ще четверо, причому двоє за кілька днів після посвяти. Наче в Потойбіччя провалилися! Стало ясно, що справа нечиста. Рада Сімох вирішила, що з цього року молоді вартові ідуть гуляти у ватазі п'ятьох, а після того служитимуть тільки у парах зі старшими — допоки не викриють причину зникнень.

Юнаки мовчали, бо новина виявилася гнітючою, і тільки Савка радісно сказав:

— От би знайти тих викрадачів! За такий подвиг на руках до гідного куреня перенесуть. І не треба гаяти найкращих років на тупоголове патрулювання!

— Сам ти тупоголовий, — буркнув Гнат.

— Брате Малюче, ти часом не знаєш, де саме тогоріч зникли хлопці? — не звернув уваги Савка.

— Тільки одне місце пригадую, Вінницький паланок, — Ярема задумливо почухав бороду. — Зникали по різних полках... Але ти можеш навіть не думати про пошуки, Павичу. Досвідчені характерники по свіжих слідах не знайшли, а через рік ти тільки облизня здоровенного знайдеш.

— Це ми ще подивимося, брате.

У черговому шинку характерникам перестрівся загін із нашивками у вигляді білих хрестів.

— От вам і хрестовий похід, — зронив Савка. — Заскочили божих воїнів!

«Божими воїнами» звалися озброєні загони православних вірян, нещодавно створені для захисту святинь та паломників. Вони швидко перетворилися на особисту армію православної церкви, що викликало незадоволення як католиків, так і світської влади, чиїм наказам божі воїни коритися не бажали.

Воїнів було десятеро, віком від двадцяти до сорока, всі добряче напідпитку. Чоловіки помітили чорні кунтуші з обрисом Мамая, обмінялися поглядами та загородили дорогу.

— О, диви! Вовчі вихрести приперлися, — сказав один.

— Незаймані перевертні! — продовжив другий. — Чули, як вони волають «не займай»? Гасло у них таке.

Северин відчув, як у здобреному пивом тілі закипає лють.

— А ви коли на вовків обертаєтеся, то з вовчицями злягаєтеся? — спитав у характерників третій, дуже клаповухий.

— Виключно з вашими матусями, — ступив уперед Гнат. — І саме від того, курва, доводиться так гірко ночами вити.

Северин не встиг розсміятися: божі воїни похапалися за палиці, характерники — за шаблі.

— А ну, падлюко, повтори, — вуха чоловіка стрімко наливалися червоним.

— Головою у гузні застряг? Не дочуваєш? — співчутливо перепитав Гнат і заговорив удвічі голосніше: — Тоді повторю! Твоя мати — стара хвойда, батько — татарський загін із конями, а сам ти бздло й немита свиняча срака! Второпав чи знову не розчув?

Ватага зухвало розреготалася, божі воїни сполотніли. Ось-ось мала вибухнути гроза, але голос шинкаря вчасно розрядив її:

— Панове! Я щотижня плачу сердюкам за те, щоб вони якнайшвидше прибігали на виклики до цього шинку. Тому забирайтеся звідси та чиніть мордобій на вулиці, або я викличу три десятки синіх мундирів, і, будьте певні, вони прибудуть сюди негайно.

Божі воїни переглянулися, червоновухий хитнув головою, решта скреготнули зубами, плюнули під чоботи та пішли, обійшовши характерників з боків.

— Пензлюйте звідси, — кинув навздогін Гнат і показово зареготав.

— Брате Енею, це була найкраща промова, почута за моє життя, — сказав Савка захоплено.

Характерники замовили пива, прогорлали «Не займай» замість тосту, хутко випили і теж потягнулися на вулицю. Ярема був у радісному передчутті бою, Гнат також жадав бійки, але, на їхній превеликий жаль, божі воїни не чекали назовні, а розчинилися серед київських вулиць. Галичанин і слобожанин були розчаровані.

Епохальної битви не відбулося, але хрестовий похід продовжився. Незабаром колегіально було вирішено перейти з пива, яке нікому більше не лізло та постійно тиснуло на сечові міхури, до більш цікавої та легше споживаної горілки.

Нові перемоги понеслися другим диханням: зубрівка, слив'янка, калганівка, морав'янка, перцівка, грушівка, медівка, хрінівка, полинівка... Світ розмився і загойдався, настрій Северина підскочив, і він раптом зрозумів — дарма він переживає за Ліну! Вона також його кохає та незабаром вони обов'язково зустрінуться. Все буде добре! Северинові негайно закортіло розповісти про це братам, але їхню увагу прикував кобзар.

Той сидів на перехресті перед невеличким гуртом слухачів і саме закінчив чергову пісню. Северин рішуче випхався уперед та замовив «Думу сіроманця». Кобзар кивнув, заплющив очі, торкнувся струн і заспівав:

Не бачити раю, не мати спокути,

Поляжу навіки, до нені прикутий.

Зійду в небо синє дубком чорнолистим,

Вберусь восени у червоне намисто.

Пальці музики легко ковзали струнами бандури, голос пронизало тугою. Северин сотні разів чув цю пісню, але тільки зараз вона пробрала його до самих кісточок. Він осягнув увесь зміст її слів, які раніше здавалися барвистими римами, зрозумів, що думу написав характерник, бо тільки справжній проклятий міг висловити у пісні всю тугу та сум своєї долі.

Стоятиму сам на великому лузі

Спекотного дня навідають друзі.

Ляжуть у тінях густих спочивати

Шляхетні та вільні мої сірі браття.

Кобзар співав так щиро, ніби сам був із Ордену. Северин відчув, як щоками котяться сльози. Савка і Ярема обійнялися за плечі, вони також плакали. Гнат скорботно похилив голову, а Пилип, єдиний тверезий, слухав пісню незворушно, склавши руки на грудях.

Коли дума скінчилася, перехожі зааплодували, а Северин без роздуму кинув кобзареві два дукачі. Решта братів також кинули по парі золотих. Кобзар затетерів і вирячився на десять монет.

— Як тебе звуть? — спитав Северин.

— Василь... Матусевич, — кобзар перевів подих і несміливо продовжив: — Панове лицарі, це ж купа...

— Василю, ми тут з браттями гуляємо, приєднуйся до нас, га? — перебив його Савка. — Ти так добре зіграв, що ми просто мусимо тебе пригостити. Гайда з нами! Почастуємо!

Василя не потрібно було запрошувати двічі. Десять дукачів, гроші, які і не снилися кобзареві за один вечір чи навіть місяць, зникли у кишені за пазухою, а бандура лягла за спину. Новий знайомець аж сяяв від щастя.

— А то правда, що у кобзарів є якась власна потаємна мова? — миттю пристав до нього Савка.

— Є! Зветься лобурською. Але я її вам не розкрию, бо то цеховий секрет.

Ватага перестрибнула до якогось шинка. Северин помітив, що час рухається уривчасто. Тільки-но він розмовляв із Василем, його другом-кобзарем, що недавно мав одклінщину, як почулося:

— Де той гебрейський вилупок? Зараз я задам прочухану тій жидівській сраці! А потім зжеру його юродивого коня...

Гната гуртом вгамували.

Як відомо, після четвертої чарки кожен українець стає гетьманом, а характерники випили не менш як тричі по чотири чарки, тож розмова поїхала по політиці.

— Розігнати треба всю ту Червону раду! — проголошував Северин, а Василь поряд кивав. — Нащо вони потрібні, ті церковники з магнатами? Нехай буде тільки одна рада, Чорна! А її скоротити втричі, бо хіба всіх делегатів запам'ятаєш, клятий Данилишин...

— Тобі аби розігнати, — обурювався Ярема. — Куди державі без шляхти? Не м-можна так вирішувати с-складні питання! Треба д-думати фундаментально... Оно подиви на Велику Британію, там також дві... Двокімнатний парлямент.

— Це ти так кажеш, бо сам шляхтич.

— Ясновельможний!

Якоїсь миті Северин відчув приплив безмежної любові до всіх навколо, і голосно про те повідомив. Брати підняли чарки за його здоров'я.

— П'ю, щоб та невідома кралечка тобі відповіла! — додав Гнат і підморгнув, але одним оком зробити це не вийшло, тому він просто кліпнув очима.

Мінялися шинкарі і настоянки: Северин ніби сидів у возі, що їхав повз шинкваси, навколо все постійно крутилося, а він лише час від часу закидав у горло нову чарчину.

Ось вони пригощають усіх присутніх, громада вдячно гуде та підіймає тости за вовчих лицарів, Василь щось співає, навколо підспівують, от вони на вулиці, Ярема голосно позбавляється залишків неперетравленого, Гнат вкотре намагається побитися з Пилипом, Северин жаліється на жорстоку Ліну, що вкрала його серце, або причарувала, бо дідько знає тих відьом, що у них там на умі, тим паче вона має такі чудові очі, хоча й різні, та до цього звикаєш, і знову шинок, блищать шаблі, дзвін розбитого, перелякані крики, Пилип дає гроші якимось розгніваним сердюкам, раптом — високі холодні сходи над Дніпром.

— Я у дитинстві до біса боявся п'яних, — Гнат гупнув себе по грудях. — Уявляєш? Вони, курва, поводилися непередбачувано, рухалися дивно, розмовляли нерозбірливо... Розумієш? Малому таке до всрачки страшно! Я перестав боятися, коли першому роз'юшив носа. А тепер я виріс... І подивись, що зі мною стало! Йохане життя! На кого я, холера, перетворився?

— На кого?

— Я сам п'яний! — Гнат смикнув себе за вуса. — Жалюгідний вар'ят!

Ярема люто розмахував пірначем і ревів, що він ясновельможний.

— Чернь! Холопи! Бидло! Смерди! Де та потороч із хрестами нашитими? Навчу їх манер!

Шляхтич спересердя випустив пірнача, спробував його підняти, впав сам, випростався, розквіт у посмішці і почав розкидатися монетами.

— Знайте шляхетську щедрість Ярових! Равич, пся-крев, Равич! Сію-вію засіваю...

Северину сподобався такий широкий жест і він теж взявся засівати грошима, як раптом з'ясувалося, що його капшук порожній, але характерник не засмутився.

— Пилипе, дай грошей засіяти.

— Не дам.

— Северине! Брате, — Савка завис на кілька секунд у непевній мовчанці. — Щ-щ-щиглик.

— Щезник.

— Та байдуже. Розбий нам парі! Піду та знайду тих злостивих покидьків... Переможу підступних викрадачів молодих характерників! Не будь я герой Савка Деригора!

Гнат хитав головою і сам похитувався разом із нею.

— Ти, Павичу, чванько й базікало, який власного прутня у штанях не знайде.

— Будь свідком, Северине!

Чорнововк непевним рухом, ледь не влучивши Гнату по носі, засвідчив їхній заклад.

Останнє, що пам'ятав Северин того вечора, — як Савка, погойдуючись, зникає у темряві.