Аркан вовків

Розділ 5

Розплата прийшла на ранок.

Северин спробував розплющити очі. Очі не підкорилися. Він спробував вдруге. Очі ніби чавуном залило. Северин відступився.

Як же кепсько! Не порівняти з пеклом першого обернення, але... Лишенько, як же погано. Ніколи не треба так пити.

Зосередитися. Розплющити очі та нарешті побачити, де він. Ох, будь проклята горілка... Северин застогнав, доклав волі — цього разу повіки неохоче розклеїлися.

Від світла у скронях запульсувало, у лобі загуло, а візія світу попливла непевними брижами. Виявилося, що хтось дбайливо уклав Северина у ліжко в його апартаментах, проте не був аж настільки люб'язним, аби позбавити одягу та взуття.

Поруч на столику блищала порожня кришталева карафа — така красива і така безкорисна. Северин ковтнув неіснуючу слину і знову застогнав, шкодуючи, що не знає жодних чар проти похмілля.

У коридорі почулися оглушливі кроки. Характерник скривився. Як він не помічав, що у цьому триклятому готелі такі скреготливі паркети? Здавалося, що марширують прямо по мізках.

До апартаментів Олефір зайшов без стуку.

— По нас приїхали, — він не витрачав часу на привітання. — Через годину маємо бути напоготові.

— Брате, — язик шкрябав пересохлого рота. — Просто приріж мене та й поготів...

Северин відвернувся та роздивився решту кімнати: наче все ціле. Він точно люто рубав щось — або когось — шаблею. Чи то був не він? Замість спомину зяяло чорне провалля. До дідька! Добре, що шабля не загубилася та валялася поряд із порожньою пляшкою з-під горілки. Клята горілка...

— Вставай, — Пилип ніяк не відреагував на прохання побратима. — Мені потрібна допомога, аби добудитися Ярового. Енея цим турбувати не хочу.

— Не можу встати... Не тупочи так, по скронях гамселиш... Ненавиджу все це, Господи, ніколи так не питиму. .. Яке завдання, який Орден, я хочу померти...

Олефір, не звертаючи уваги на скиглення, насилу зіп'яв його на ноги та підвів до ванни, відкрутив холодний кран. Голова Северина зі стогоном полегшення пірнула у воду, а Пилип притримував решту тіла від пірнання слідом за головою.

Біль у скронях заледенів. Він хлебтав воду кілька довгих секунд, після чого отримав здатність так-сяк мислити та рухатися.

— Чорт із тобою. Гайда до Малюка.

На пробудження Ярового пішло втричі більше часу. Шляхтич хропів, як невеличкий паротяг, і навіть на поливанку не реагував — допоміг лише лоскіт під пахвами. Пробуджений Ярема кинувся шукати пірнача, знайшов його під ліжком, перехрестився та заспокоївся.

— Татів пірнач! Родинна реліквія, — пояснив він. — Мені мамуньо за нього голову відірве.

Гнат мав вигляд неприродно блідий, його оселедець розхристався, а вуса обвисли, наче у старого кота. Він дивився на світ недобрими почервонілими очима.

Характерники абияк зібрали сакви та скупчилися біля портьє, де отримали остаточні рахунки. Виявилося, що ані Гнат, ані Ярема, ані Северин жодних монет не мали — і не тільки тих, що їм видав осавула, а й навіть власних заощаджень.

— Порожній капшук, — констатував Чорнововк, розглядаючи підкладку гаманця.

— Матінко божа, — перехрестився Яровий. — Куди ж ми викинули стільки грошви?

Єдиний, хто міг би відповісти на це питання, мовчки розплатився, включно з відшкодуванням порубаного на друзки стола у кімнаті Гната, та безслівно покрокував до стаєнь. Трійця потягнулася за Пилипом.

— Оце погуляли, — пробурмотів Северин. — Голі, як турецькі святі...

— Братик Варган — чудова людина, — просичав Ярема, безперестанно потираючи лоба. — Нехай його Бог оберігає та Мамай допомагає...

Гнат мовчки закрутив оселедець навколо вуха.

— Щасти, панове лицарі, — гукнув їм портьє. — Чекаємо вас знову у Діамантовому палаці!

Гнат прогарчав щось малозрозуміле, але явно непристойне.

— А де Савка? — Северин нарешті збагнув, кого не вистачало.

— Деригора з'їхав уночі до нашого повернення, — повідомив Пилип, лаштуючи сакви на свого коника. Буран стояв слухняно і лише помахував довгим хвостом. — За свідченнями прислуги, був дуже нетверезим, але за постій розплатився. Зібрав речі, не без допомоги пахолка засідлав Інцитата та поїхав у невідомому напрямку. На місці його коня знайшовся Василь.

— Який Василь? — спитав мляво Северин.

— Наш новий друг, кобзар, якого ми зустріли вчора, — нагадав Пилип. — Він спав у обіймах з бандурою. Я його збудив, він Савку не бачив. Передавав вам усім земний уклін.

Северин почав пригадувати. Кобзар Василь... Шинки... Гнат... Парі!

— Савка заклався з Гнатом на те, що знайде викрадачів молодих характерників, — згадав Северин. — Невже і справді поїхав?

— Ох курва, — мовив уперше за ранок Гнат.

— Схоже, він сприйняв обіцянку всерйоз, — знизав плечима Пилип.

— Де ваш п'ятий?

Всі обернулися на новий голос.

До стаєнь під'їхав міцний чолов'яга з бридким шрамом, що розрізав усе обличчя через лоба, ніс та рота аж до підборіддя. Звали його Самійло Книш і то був обіцяний осавулою Колодієм характерник, який вранці заскочив Пилипа. Самійло уважно огледів пом'яті мармизи та констатував:

— Щороку одне й те саме, — і звернувся до Пилипа, як найтверезішого. — Де ваш п'ятий?

Пилип коротко описав ситуацію, розповівши про зникнення та дурне парі щодо розшуку міфічних викрадачів.

— Я сповіщу про самовільне відлучення, — похитав головою Книш. — Ми не маємо часу чекати або шукати його. Є завдання і воно термінове. Запрягайте коней, а я повернуся за двадцять хвилин.

Самійло поїхав геть.

— Пресвята Марія, як же я нажлуктився, — охопив голову Ярема. — Ще й кунтуша власного заблював... Оце ганьба! Тре буде сповідатися.

— Савка вскочив у халепу, — констатував Северин. Він почувався дещо винуватим, адже власною рукою засвідчив те безглузде парі.

Гнат прогарчав щось настільки люто, аж Упир сахнувся. Готовий до мандрів Пилип сів біля Бурана та розгорнув книжку. Ярема погладив Офелію по шиї, а Шаркань радісно заіржав Северинові, енергійно переступаючи з ноги на ногу та всіляко демонструючи, що готовий мчати хоч на край світу.

Сама думка про погойдування в сідлі скручувала шлунок у вузлик. Перше завдання Ордену, а вони ледь ноги пересувають! Ще й бовдур Деригора втік на пошуки казна-кого. Справа викрадених характерників у тверезому світлі нагадувала просто дурнувату чутку. Мабуть, Савка дрихне десь у полі, а потім кинеться на їхні пошуки.

Северин заходився запрягати Шарканя, а той жартома пручався, чому Северин зовсім не радів.

Невдовзі повернувся Самійло, і з ним чоловік у каптурі, з-під котрого стирчала сива борода. Незнайомець скинув каптура, демонструючи немолоде обличчя з незадоволено стиснутим ротом, огледів кожного характерника і сказав Самійлу:

— Оці молокососи? Серйозно? Та від них за милю перегаром відгонить! Це якийсь недолугий жарт?

— Заспокойтеся, пане Вишняк, Орден гарантує вашу безпеку, — відповів Самійло.

— Орден? Ці шмаркачі з Ордену? З Сірого Ордену чи ордену малолітніх бевзів? Вони бодай знають, з якого боку за шаблю триматися?

Питання, вочевидь, були риторичні.

— Як ці гультіпаки можуть гарантувати мою безпеку? Ви знущаєтесь!

Книш почав заспокоювати неприємного стариганя, доки юнаки буравили його вовчими поглядами. Незнайомець нарешті замовк, махнув рукою та сховався у стайнях за їхніми спинами, повернувши каптур на голову.

Самійло наблизився і сказав тихо:

— Старий хрін зветься Марко Вишняк, він важливий інформатор Ордену. Потребує на певний час залягти на дно. За чотири дні ви маєте доправити його до Волинського полку, Луцького паланку. У Метельному, що поблизу Олицького замку, у корчмі «Чортополох» вас чекатиме гурт, який забере інформатора далі. Ватага гурту звуть Петро Чорний, таємне ім'я Кремінь. Щодня ви мусите звітувати надвечір йому та мені — я, до речі, брат Полин. Їхати треба повільно, уваги не привертати. Ватажком призначаю брата Варгана. Тепер узгодимо маршрут.

Брат Полин довго розповідав, якими дорогами потрібно їхати від паланку до паланку, де їсти, де зупинятися на ночівлю, демонструючи кожний пункт на мапі. Северин загубився в його розпорядженнях десь на половині дороги, але не перепитував і байдуже слухав далі. Ярема дивився на мапу скляними очима, Гнат просто відвернувся. Один Пилип слухав уважно та відтворив маршрут у власному атласі, на що Самійло задоволено кивнув.

— Як бачите, я навмисно оминув усі великі тракти, міста й містечка. Зайва увага ні до чого, не забувайте про це, — напучував старший характерник. — Уважно стежте навколо. Якщо є підозра на хвіст, то відразу міняйте дорогу та перевіряйте. У разі підтвердження підозри негайно сповіщайте мене найближчим дубом та чекайте на місці нових вказівок. Не нападайте, якщо вас не атакують першими. Якщо є підозра на засідку, то не пріться в неї, а повертайте та об'їжджайте іншим шляхом. На всіх ночівлях хтось мусить перебувати у кімнаті разом із паном Вишняком та охороняти його особисто. На третю ніч, яку заплановано на полі, обов'язково поставте зміни чатових.

Самійло говорив нешвидко, проте без жодної паузи, і Северин не встигав усе перетравити.

— Нагадую, що всі, навіть найменші, події та зміни маршруту, мають бути згадані у повідомленні брату Креміню і повідомленні брату Полину щовечора. У разі надзвичайної ситуації, смертельної небезпеки, бою, поранення, тощо — після повідомлення чекайте відповіді біля дуба. Все зрозуміло?

— Які шанси нашого переслідування? — спитав Пилип.

— Шанси невеликі. Ніхто би не віддав в руки зелених юнаків мішень для вбивць, самі розумієте. Але це не значить, що можна розслабити череси. Небезпека чигає там, де очікують її найменше.

Пилип поставив ще кілька запитань, Самійло відповів, але Северин розгубив останні залишки уваги та намагався заглушити ненависні молоточки в скронях.

— До пана Вишняка ставитися поштиво! Він чиряк на сраці, але цінний агент Ордену. Тому не чубіться, але й не дозволяйте дідуганові командувати. Ви тут головні. Нове доручення отримаєте після того, як віддасте Вишняка брату Кременю. Питання?

— Ми, брате Полин, вночі трохи погуділи, — почав було Ярема.

— Це помітно.

— Коротше кажучи, грошей катма, — закінчив Гнат, який не любив довгих розмов.

Книш дістав капшука, вдвічі меншого за той, що видавав Колодій.

— Це ваш аванс за вересень. Частку втікача можете розділити між собою — як повернеться, буде йому наука. Ще питання?

Юнаки тужливо дивилися на худого гаманця.

— Ну, браття молодії, бажаю успіху! Всі через це проходили, — розсміявся Книш. — Нехай Мамай допомагає.

Він застрибнув на коня та бадьоро поїхав, на останок махнувши рукою пану Вишняку.

— Через що всі проходили? — кволо перепитав Ярема. — Через похмілля?

— Через біль та приниження, — відповів Северин.

— Лайно собаче, — сказав Гнат.

— Довго ми тут будемо шмарклі жувати? — голосно спитав Вишняк. — Чи може, нарешті поїдемо?

Так безславно вони покинули столицю.

Години за три стан Северина поліпшився: ватага їхала кроком, погода стояла свіжа, біль поступово розсіявся і на обіді Чорнововк ризикнув поїсти курячої зупи. Живіт забурчав, але підношення прийняв. Ярема наминав подвійні порції з властивим йому апетитом і тільки Гнат обмежився холодною водою. Принаймні він більше не був білим як сир.

Пан Вишняк, або ж На-Сраці-Чиряк, як прозвався з легкої руки Самійла Книша, за перші три години цілком і повністю виправдав своє прізвисько. Старому не подобалося геть все на білому світі.

Северин дивувався, як Вишняк узагалі дожив до своїх років із такою феноменальною нелюбов'ю до життя; можливо, він мав глибоке переконання, що без його взірцевої особистості світові не лишилося би жодного поважного резону для існування.

— Може, перестанеш гав ловити та почнеш дивитися на дорогу? — спитав Северина.

— Не смали люльку! У мене хворі легені, а від твого диму сухоти, — наказав Яремі.

— Це ти намагаєшся привернути більше уваги? — докорив Пилипу, який заграв було на варгані.

— Ми їдемо занадто повільно, — оголосив усім.

Характерники терпіли, як наказував десятник, але поштиво ставитися до старого не виходило. Гнат мовчав і жодного разу не відповів на зауваження, проте з обличчя Бойка було видно, яких надзвичайних зусиль це йому коштувало.

На обід у невеличкій затишній корчмі важливий інформатор Ордену замовив борщ із пампушками, товченої картопельки з кропом, трійко котлет та трохи горілки для апетиту. Він їв, зиркаючи на характерників так, неначе кидав їм якийсь незрозумілий виклик. Ця дивна поведінка отримала пояснення, коли він пішов до коня.

— Пане Вишняк, сорок шелягів за обід, — сказав Пилип.

— Я не мав часу на збори! Залишив удома всі гроші. Ваш клятий Орден висмикнув мене прямо з ліжка, то ви й платіть, — огризнувся Марко.

Старий вийшов, а Гнат нарешті вибухнув довгою багатоповерховою лайкою, від якої завмерла вся корчма, ніби зазвучало стародавнє прокляття, що його слобожанин промовляв без зупинок рівно хвилину, закарбувавши вирок словами «гнійної хвойди син».

— Яка людина не бере в дорогу гроші? Все він має, просто знущається над нами, — похмуро сказав Ярема.

Пилип без коментарів виклав сорок мідяків із власного гаманця і ватага поїхала далі. Гожі краєвиди у цей чудовий день нікого не радували.

— Гарного прочухана Савка дістане за самоволку, — Ярема поскуб бороду.

— Може, чкурнув у бік Вінниці? — роздумував Северин.

— Та хоч до чорта на роги, — сплюнув Гнат.

Дорога проминала у туго напнутих тенетах напруги між характерниками та Вишняком. Бойко дістав було Енеїду та ткнувся носом, пошепки повторюючи добре знані рядки, аж тут почулося:

— Це ти так мене охороняєш? Від книжкових злодіїв? Може, почнеш оглядатися в пошуках справжніх?

Якби поглядом можна було вбивати, пан Вишняк ґиґнув би на місці у страшних муках. Гнат кілька секунд прошивав його очима, в яких блищали всі відомі людству тортури, проте книжку сховав.

— Ось що відчували Адам і Єва при вигнанні з саду Едемського, — пробурмотів Ярема.

Северин помітив подорожнього, коли той заїхав до корчми: самотній чоловік на рудій кобилці із білою зіркою поміж очей. Тепер вершник їхав за ватагою на великій відстані, проте білу пляму на лобі кобили можна було розпізнати навіть здалеку. Северин не тривожився: з Києва розбігалося чимало доріг, вони їхали по одній із найбільших. Закріпивши спогад про чоловіка на рудій кобилі, Северин повернувся до питання, що гризло його до вчорашньої пиятики: Ліна.

Тепер він шкодував, що не витримав і надіслав листа. Шкодував про порушене слово, шкодував про поштівки, які вклав на додачу, шкодував про безглузді рядки, які би він зараз не написав — а тоді вони здавалися йому довершеними.

Може, вона не отримає його? Може, лист загубиться, може, Ліна давно не живе і не навідується до Соломії, а, може, відьма вирішить сховати його від учениці... Хоча, не сховає. Соломія не любить приховувати такі речі та завжди каже правду в обличчя, чим інколи доводила Северина до сказу.

Вишняк перейшов до скарг на погоду, тепер йому не подобався вітер. Чорнововк подивився на перекошене відразою обличчя старого і раптом відчув огиду до себе. Подумалося: і на це я покладу своє життя? Присвячу себе захисту ось таких, допоки не вріжу дуба? І заради цього підписав проклятий сувій?

Чи варто було ставати на вовчу стежку — тепер запізно думати.

Надвечір характерники приїхали до першого дуба. Пилип надіслав послання до Кременя та Полина, затим настала черга Северина.

Чорнововк приклав долоню до стовбура і той відповів знайомим теплим лоскотом. Ким ти був, невідомий лицарю? В якому курені служив, яке життя прожив? Кого любив, від чого загинув? Чи тебе поховали, чи кістки біліли на сонці, аж поки не зникли під землею? Чи чуєш, чи бачиш, що діється навколо?

Почувся тихий голос, перед очима на корі затанцювали червоні літери: «Щезнику від Бриля. Як твої справи, брате? Добре відпочив? Зичу успіху з першим завданням! Нехай Мамай допомагає».

Батько, звісно, нічого не написав.

— Ви ще довго будете дерево пестити? — крикнув роздратовано Вишняк.

Незабаром вони дісталися гостинного двору з відміченою обрисом Мамая вивіскою, де, за планом Книша, мали зупинитися на ніч.

— Ну і свинарник, — оголосив Вишняк від порога та кинув господарю. — Дайте найкращу кімнату.

— Півтора таляри, пане, — зимно відповів той, явно ображений словом «свинарник».

— Півтора? За твою халупу? А втім, байдуже, куцепердик із косою заплатить. Одразу до кімнати подай вечерю з того, що у вас тут мається пристойного.

Вишняк погупав у свій номер. Власник двору провів його недобрим поглядом.

— Ви помітили? — спитав Северин.

— Який На-Сраці-Чиряк вилупок? - озвався Гнат, який під вечір ожив.

— Вершника на рудій кобилі.

— Так, із білою зіркою. Від самого Києва, — кивнув Пилип.

— А, ви про цього, — буркнув Гнат. — Реп'ях аж сюди доїхав. Зранку перевіримо, чи не за нами він.

— Я нікого не помітив, — засмутився Ярема.

Після вечері кинули монетку, аби вирішити, хто спатиме у кімнаті Вишняка. Не пощастило Пилипові.

Коли Северин влігся до сну, думки його повернулися до невідомого вершника. І потім згадався інший переслідувач.

***

Травень видався теплим. Захар із задоволенням почепив улюбленого бриля та проголосив, що найближчими днями вони прогуляються покинутими манівцями.

— Ви отримали завдання, вчителю?

Характерників, які мали джур, тимчасово звільняли від обов'язків куреню. Винятки робилися тільки під час воєн.

— Ні, козаче, помилуємося пробудженням природи. І дещо перевіримо.

Вони заглибилися у дикі левади, де за цілий день не зустріли ні людини, ні будівлі. Дорога перетворювалася на вузьку стежинку, а інколи просто зникала. Северин не розумів, куди вони їдуть та навіщо, але не переймався. Він просто насолоджувався мандрівкою посеред весни: навколо росло, зеленіло, бубнявіло, співало, квітнуло, струменіло і буяло.

На вечір третього дня Захар запалив люльку від гілочки з багаття та спитав:

— Помітив, Северине?

Джура перестав жувати яблуко та перед відповіддю уважно обстежив себе, учителя, яблуко і потім усе навколо. Нічого підозрілого не виявилося.

— Помітив що?

— За нами десь тиждень стежить якийсь молодий, дуже завзятий переслідувач.

— Не спостеріг, учителю, — Северин повернувся до яблука.

— Я засік його, коли ми виїхали з Коростеня. Наш мисливець недосвідчений, тому пару разів заходив з навітряного боку у вовчій подобі.

— І ви відчули запах? — здивувався джура.

— З роками помітиш, як тіні вовчих здібностей перемістяться до людського тіла. З віком твій зір, нюх і слух тільки гострішатимуть.

Захар полюбляв збивати з пантелику не менше, ніж курити люльку.

— Тому ми поїхали у цю глушину.

— Так, — учитель кивнув. — Хочу перевірити, чи це справді переслідування. Наша витівка заплутала його, але сьогодні він нас наздогнав. Із власного досвіду маю всі підстави вважати, що за таким ревним переслідуванням не ховається жодних чистих намірів.

— Хто це міг бути, вчителю?

— Ти мені скажи, Северине, — Захар пахкнув люлькою.

Він думав недовго.

— Біла вовчиця!

— Я теж так думаю. Ігор не зміг знайти її — натомість вона знайшла тебе.

— Вистежила, аби помститися, — джура згадав ту сніжну ніч.

— Найвірогідніше. Тому сьогодні варто очікувати нападу, — Захар казав це так спокійно, наче розповідав про давню битву під Жовтими Водами. — Тут тихо і безлюдно. їй ніхто не завадить.

— Але ми будемо напоготові.

— Саме так.

На ночівлю вони знайшли галявину край лісу. Северин уклався біля гущавини, Захар ліг навпроти. Для вдалого нападу вовчиця мусила обрати найтихіший шлях, що вів повз учителя. Як тільки некликана гостя мине його та підійде до кострища, то отримає від Захара срібну кулю, а Северин додасть другу.

Темним бурштином виблискували жарини ватри. Джура стискав під коциком піштоля. Він тричі перевірив, що зарядив його срібною кулею, і тепер лежав, намагаючись вловити ту саму вовчу гостроту своєї другої подоби — почути далекі кроки обережної мисливиці, відчути у повітрі запах її спітнілого хутра, роздивитися ледь помітний блиск очей... Марно.

Ліс шепотів нічними звуками і не бажав розкриватися перед ним — принаймні перед його людською подобою. Якби Северин обернувся... але це стало б порушенням учительського задуму. А чого юнак хотів найменше, то це вдруге зруйнувати засідку.

Кілька разів на віях осідав непевний сон і швидко танув, наляканий тріском гілля чи пташиним криком. Години тягнулися неймовірно довго. Він мусить звикнути до цього, має призвичаїтися. Тепер такі очікування будуть частиною життя.

На присмерку перед світанком, у час найглибшого сну, джуру збудив укол тривожного передчуття. Северин ледь розплющив очі та заціпенів: біла примара пливла до їхнього табору. Скрадалася обережно та нечутно, повсякчас зупинялася, припадаючи до землі. Та сама! Наче вийшла з грудневої ночі.

Вона проминула коней, підходила до Захара, який дихав повільно і розмірено, наче міцно спав. Северин приготувався. Серце застукотіло, м'язи напнулися. Багато місяців він мріяв про цю мить!

Підходь ближче. Цього разу тебе чекає срібло.

Примара зупинилася, огледіла вкриту опанчею постать Захара. Повела головою, принюхуючись. Чому зволікає?

Гримнув постріл. Вовчицю відкинуло, Захар блискавично підхопився на ноги. У другій руці він тримав ніж. Северин підбіг, готовий стріляти, але цього не потребувалося — від важкого поранення звір почав перетворюватися на людину.

— Що за дідько?! — крикнув Захар.

Перетворення стрімко закінчилося. На землі розкинулася не жінка і не дівчина, а молодий парубок, не старший за Северина. Куля потрапила в груди, пролетіла навиліт. Від поранення незнайомець знепритомнів, рідко та хрипко дихаючи. Струменіла кров.

— Не схожий на коханку...

— Молодший брат убитого.

Северин не бачив цього обличчя більше десяти років, але упізнав його миттєво.

— Ви знайомі?

Його шкіра була занадто блідою, а волосся — білим як молоко. Альбінос.

— Це Максим. Максим Вдовиченко.

— Син Романа і Ярослави? Ватажків Вільної Зграї? — здивувався Захар.

— Так. Ми однолітки. До Рокошу наші батьки дружили... Хрестили нас разом, пострижини робили разом і гралися ми також разом...

На плечі вдавив невидимий тягар. Северин сів просто на землю, відклав піштоля, потер лоба. Погляд прикуло до пульсуючої кров'ю рани.

— Учителю... Що робити?

— Він прийшов убити нас, Северине, — промовив учитель повільно, аби сенс його слів дійшов.

— Він прибув помститися за брата, якого вбив мій батько.

— Якими благородними не були його мотиви, він збирався перегризти мені горлянку. Ігор би застрелив цього хлопця без роздумів. Ти...

— Я не Ігор, — відрубав Северин і ця думка вперше обпекла його. — Максим ніколи не був у Вільній Зграї! Його старший брат Святослав у рік Рокошу отримав золоту клямру...

— Та приєднався до батька, — закінчив Захар. — За що і поплатився життям аж одинадцять років потому.

— Святослава я не впізнав, бо він лежав, — згадалася хижка і обгоріла лялька з кривавим ореолом. — Його голову було спотворено.

Білі груди, вкриті закривавленим білим хутром, важко здіймалися.

— Він стече кров'ю... Вчителю, це неправильно! Я... — слова поспіхом розбіглися від хвилювання. — Я не можу дати йому померти! Не тут. Не так.

— Він отримав важке поранення, Северине, до того ж сріблом. Тут потрібен досвідчений лікар.

— Ми у дикій глушині. Ви кажете так, щоб убити його з чистим серцем?

Захар відвів погляд. Отже, він уже все вирішив.

— Будь ласка... Невже не можна нічого зробити?

Характерник пригладив баки та зітхнув. Сховав ножа й піштоля за черес, сів біля пораненого Максима.

— Куля пройшла навиліт... Кістки наче не пошкоджені... Запрягай коней, — характерник заходився навколо пораненого.

— Розшукати його коня? — спитав джура.

— Нема часу.

Двадцять хвилин потому вершники їхали крізь хащу лісу, що ставала дедалі густішою. Жодної дороги тут не було і вони ніби простували навмання. Захар притримував перед собою пораненого Максима з похиленою до грудей головою, а Северин намагався зрозуміти, чому вони не спішать до найближчого села.

— Тут навколо нікого немає, вчителю.

— Май терпіння. Побачиш.

Северин вирішив сказати зараз, поки не забув.

— Я дещо збагнув.

— Слухаю тебе.

— Батько вистежив Вдовиченків. Він не міг не знати, що брати подорожують разом. Але того мені не розповів, — Северин говорив швидко, щоб не втратити думку. — Натомість вигадав коханку, аби не казати мені правду. Аби я стріляв напевно. Бо Ігор був переконаний, що знаючи правду, я не зможу вистрелити в Максима.

Поранений захрипів. На губах зійшла бульбашками кров.

— І я справді не зміг би. Адже за що?

Захар не відповів, притримуючи непритомного Максима.

З-за дерев вискочив вовк — справжній, не перевертень. Шаркань і Руда зупинилися, заіржали тривожно. Вовк уважно вивчив подорожніх, облизнувся, та сів на задні лапи.

— Веди нас, — наказав Захар.

Вовк послухався. Побіг відомою йому стежиною, а коні обережно слідували за ним, неохоче підкоряючись волі вершників, і незабаром вперлися у два древніх буки, що нагадували велетнів зі списами, перетворених на дерева.

— Те, що ти побачиш — велика таємниця, козаче. Присягнися відкрити її тільки під час великої скрути, за потреби, що дійсно вимагатиме того, і тільки тій людині, якій ти справді довіряєш.

— Присягаюся, — сказав Северин.

***

Наступного ранку довго будили Ярему, що ставало їхнім уранішнім ритуалом.

— Вставай і сяй! Якого дідька тебе так важко добудитися? — спитав Гнат.

— Родинна риса Ярових, — гордо відповів Ярема. — Але лоскіт допомагає.

На вулиці дріботіла ляпавиця і Вишняк голосно бідкався, що за невідомі гріхи отримав на старості років нещастя мокнути в гурті недоумкуватих молокососів. Ярема зітхнув, набив люльку, але Вишняк миттю нагадав йому, що він стара людина з хворими легенями та сухотами від клятого диму. Ярема вибив люльку та під'їхав до Северина.

— Зрозуміло, чому його нам спихнули. Всюди неприємну рутину віддають новачкам, — Яровий пирхнув. — От що На-Сраці-Чиряк може знати такого цінного? Як майстерно задрочувати людей?

— Післязавтра ми його здихаємося, — відповів Северин.

— До післязавтра ще дожити треба! І я не гарантую, що ми його не вб'ємо, — Ярема шморгнув носом та вказав на Гната з Пилипом. — Ще й ці двоє. Без брата Павича так млосно! Він постійно язиком плескав, було весело. А тепер... І де він блукає?

Северин також помітив, що без Савки ватага втратила незримий каркас. Кожен їхав окремо, скупчуючись щільним ромбом навколо Вишняка, коли хтось виїздив назустріч — на випадок замаху. Решту часу тільки Яровий та Чорнововк щось між собою обговорювали, але попередня єдність, чи то її видимість, остаточно зникла.

Чорнововку подумалося, що батько, певно би, через таке не переживав. Адже головне — виконати завдання.

Вершник на рудій кобилі кілька разів з'являвся на обрії та швидко зникав. Невже й справді переслідує?

— Треба доповісти про можливе стеження, — сказав Северин Пилипу.

Той кивнув.

Коли по обіді характерники вийшли з корчми, до них потягнувся жебрак.

— Характернички-чаклунчики, дайте бідняку дукачика, — він мав брудні ноги та чорнозубу посмішку. — У химородників злато є, багато злата! Залізо кровиночкою покроплять, слова прошепочуть, і от вже повні скрині злата мають... Поділіться зі знедоленим, останні чоботи у шинкаря залишив...

Ярема, який ніколи не цурався кинути кілька шелягів, відрубав:

— Якби ми стільки золота мали, то по корчмах би не сиділи.

Жебрак скривився і зарепетував:

— А щоб вас злидні обсіли, мухи вбрикнули, чорти вхопили! Бевзі шмаркаті, бовдури смердючі, вилупки недолугі, виродки навіжені, вишкребки кляті...

— Наче за абеткою лається, — зауважив Пилип.

Гнат зірвав Упиря в чвал і зупинив перед жебраком так, що кінь став дибки. Жебрак упав, рятуючись від підкованих копит, а Бойко вихопив одну з шабель, указав вістрям на немиту голову та прогарчав:

— Ще слово, і я тобі, стерво, язика утну.

Жебрак затулив рота обома долонями й перелякано витріщив очі. Гнат розвернувся та кинув побратимам:

— Чого повставали? Вйо!

Вишняка, вочевидь, інцидент вразив, бо старий на деякий час замовк і навіть носа не кривив. Северин, рятуючись від настирливих думок про Ліну, виглядав таємничого переслідувача.

— Немає, — сказав Пилип, під'їхавши до нього. — Зранку кілька разів був, а тепер зник. Зрозумів, що ми його помітили?

— Може, то був не хвіст.

— Я все одно сповіщу.

Біля дуба Пилип надіслав чергові звіти, а Гнат, поки Вишняк ходив у кущі, покликав ватагу до себе.

— Сучий син Павич написав листа.

— Овва! — зрадів Ярема. — Що пише?

— Пише, що продовжить пошуки, бо, по-перше, парі є парі, а по-друге, його все одно за самовільність покарають. Хоче спробувати принаймні бодай щось знайти перед доганою і вже нібито відколупав якусь зачіпку.

— От дурбецел.

Северин не сумнівався, що Савку скоро знайдуть, і тоді йому прийдеться непереливки. Але, тим не менш, захоплювався його сміливістю. Чи міг би він вчинити так само?

— Де він зараз? — спитав Северин.

— Умисно не каже. Розуміє, якщо нам яйця притиснуть, ми розповімо.

— Брат Павич чинить нерозумно, — зауважив Пилип.

Гнат тільки сплюнув та пішов до Упиря.

Северин озирнувся: здалося, ніби на дорозі вигулькнув вершник на рудий кобилі. Там нікого не було.

Цієї ночі чергувати у Вишняка довелося Яремі. Молодий шляхтич із виглядом мученика, що прямує на побиття камінням, зник у кімнаті Марка. На ранок Вишняк, плюючи слиною на бороду, волав, аби ніколи товстуна у кімнату не пускали, бо його пекельним хропінням треба людей катувати.

— Це він так убивць моїх відлякує? — репетував На-Сраці-Чиряк. — Ієрихонськими трубами своєї носяки боронить?

Ярема кусав губи. Його правиця стискала пірнача, обличчя налилося густою червоною барвою.

Три дні у столиці пролетіли миттєво. Три дні супроводу Марка Вишняка тяглися нескінченно.

Винахідливість його скарг вражала, потік ниття не висихав. Усе в цьому світі було не так: дурнуваті селяни, клята спека, продажні шляхтичі, запилюжені дороги, тупі собаки, огидні корчми, бісовий Орден.

Вибрики старого сягнули апогею біля чергового роздоріжжя. Вишняк дослідив вказівець, почухав носа і заявив:

— О! Тут неподалік Кринички, мені туди конче потрібно.

— І яка у вас на те причина, пане Вишняку? — уїдливо спитав Ярема.

— Досить поважна, пане пузаню. Кум у мене там живе, а я хочу пообідати у нього як годиться — а не в придорожній корчмі кислий борщ сьорбати.

— Ні, ми не поїдемо в Кринички, — відмовив Пилип. — У нас є узгоджений Орденом шлях і ми маємо наказ притримуватися його.

— У гузно запхни свій наказ, — огризнувся Марко. — Що ви за виродки безсердечні? Тут три милі, не більше. Я з кумом більше року не бачився, дайте випити кварту з родичем!

— Ні, пане.

— Та хто ви такі, щоб за мене вирішувати? Босота малолітня, шибеники голозаді! Бульки з носа не луснули, а вже череси почепили! Ви хоч на одному завданні були, вояки хрінові? Я вас розкусив із першого погляду! Якщо я сказав поїхали, значить, поїхали, про накази будуть ще...

Вишняк рішуче скерував коня на Кринички, але не встиг й кроку від'їхати, як підлетів Гнат і махнув шаблею так, що у Вишняка з бороди осипалося кілька сивих волосин.

— Стули пельку. Поїдеш, куди сказали, — просичав Бойко.

Старий перелякано глянув на решту: ніхто не збирався втручатися. Вишняк облизнув губи, смиканим рухом пригладив бороду та повернув коня на потрібну дорогу.

Гнат показово дістав «Енеіду» та попри присмерки втупився у неї. Вишняк мовчав, очі його дивилися на кінську гриву. Пилип знизав плечима і дістав варган, Ярема розпалив люльку. Вишняк мовчав. Тільки коли дим долітав до нього, він дуже голосно кашляв і похрипував.

Перемога над На-Сраці-Чиряком значно підняла ватазі настрій.

— Слухай-но, брате, — під'їхав до Северина Гнат із виглядом героя. — Я збираюся написати Орисі. Не знаю, курва, як почати. Застряг на першому слові. Люба? Шановна? Подруго? Ніколи не писав таких листів. Як взагалі звертатися до дівчини, яку бачив десять хвилин, але вона стала для тебе найсмачнішою цукерочкою?

— Почни з «прекрасної», це не фамільярно, але і не холодно, — порадив Северин, намагаючись пригадати, як він починав власного листа. — Як закінчиш чернетку, дай мені почитати.

— Навіщо? — підозріло примружився Гнат.

— Вичитаю на предмет, курва, зайвих слів.

Бойко розреготався та повернувся на позицію замикаючого загону.

Залишок дороги минав тихо й згідно плану, з чого Пилип тішився. Вони зупинилися на ночівлю у гарному настрої, погомоніли трохи за вечерею (Вишняк ні слова не зронив) та повлягалися спати під відкритим небом. Усі раділи, що завтра, нарешті, подолають останні двадцять миль і здихаються стариганя.

Першим чергував Северин. Думав про те, що Ліна вже мала отримати листа, і сподівався, що прочитала його з посмішкою, залилася рум'янцем, після чого прошепотіла «як добре, що ти написав».

Тихо потріскувало гілля у вогнищі. Жодних ознак стеження. Северин досидів до першої ночі, розбудив Пилипа та з легким серцем заснув.

Ліна прийшла до нього у сновидді і вони зупинилися на цікавому моменті, коли пролунав відчайдушний крик:

— Розпердолєна холера! Всіх увів, падлюка!

Северин підскочив. Пилип та Гнат бігали навколо дерев, де лишили коней — нині там стояли самі дерева. Ярема, останній черговий цієї ночі, голосно хропів біля згаслого багаття.

— Прокидайся, довбню, — налетів на шляхтича Гнат. — Усе проспав, ясносракий!

Ярового в три руки залоскотали, а Пилип на додачу полив із фляги. Ярема прокинувся і перелякався.

— Пресвята Марія! — хрестився Яровий. — Меа culpa... Каюся, хлопці, винен!

— Авжеж, дідько, винен!

— Одне з двох, — розмислював Пилип. — Це той переслідувач на рудій кобилі...

— Або На-Сраці-Чиряк образився, як йому Гнат хвоста прищемив, — докинув Северин.

— Покрав коней так, що жоден не прокинувся, — Пилип від гніву зблід.

Гнат вихопив близнючок та спересердя порубав невеличке деревце.

— Шляк би його трафив, цигана! — лаявся Ярема. — О, моя Офелія! О, лихо! Викрали красуню, нема мені прощення... Господь мене, грішного, карає! Тре було сповідатися...

— Спробуй не дрихнути на чатах, бісова твоя душа, — лютував Гнат, розмахуючи шаблями. — Як тобі така спокута?

Вони хутко загасили вугілля, зібрали речі та кинулися слідами копит, що вивели до манівця, який привів до дороги, а та незабаром уперлася в перехрестя.

— Пропоную трьом перекинутися, — мовив Пилип, вивчаючи роздоріжжя. — Кожен бере по напряму та шукає слід. Запах свіжий, коней багато, ми швидко знайдемо їх... Речі залишимо тут із охоронцем.

Усі глянули на Ярему: Гнат люто, Пилип зосереджено, Северин співчутливо. Шляхтич зітхнув і закивав гривою, погоджуючись на роль охоронця.

Характерники відійшли у залісок, подалі від випадкових очей.

— Зроби ласку та спробуй не заснути, — прошипів Яремі слобожанин, скидаючи речі. Шляхтич лише сумно зітхнув.

Северин роздягнувся, порізав пальця, розмазав кров по губах і прошепотів заповітні слова. Боковим зором побачив, як поруч Пилип заспокоїв дихання, заплющив очі, та повторив чару.

На мить тіло затерпло, шкірою пробіг лоскіт, світ блискавкою змінився і Северин хижаком встав на землю, із насолодою вдихаючи багате запахами повітря.

Нарешті.

Він відчув присутність двох нових вовків, розплющив очі та вперше побачив братів у інших подобах. Усі троє із цікавістю розглядали одне одного: Пилип виявився невеликим світло-сірим вовком, а Гнат був більшим та темнішим, проте кольору його хутра було далеко до вугільно-чорного Северина.

Чорнововк дружньо рикнув, Бойко загарчав та вищирився. Олефір махнув хвостом, повів носом та, не гаючи часу, зник. Северин побіг дорогою ліворуч. Цікаво, який у звірячій подобі Ярема?

Ніс читав дорогу, наче абетку. Слідів було небагато, всі лишилися відучора — прості, вистиглі, нецікаві. Подорожній літній чоловік із дубовою палицею. Новий віз, змащенні дьогтем вісі, стара кобила, підкова на лівій передній нозі скоро відпаде. Молода мама з двома дітлахами, хлопчиком та дівчинкою. Двоє вершників напідпитку.

Жодного свіжого запаху, жодного натяку на п'ятьох коней. Але він мчав далі, прудкі ноги несли його аж до річки, дорога вела через місточок. Він збіг у поле, поплутав обабіч, погасав у траві — радше заради задоволення, а не потреби. Ці землі не приховували потрібних слідів.

Їжа.

У полі неподалік прошурхотів кролик. Зголоднілий шлунок голосно нагадав про сніданок, інстинкт одразу штовхнув його навздогін.

Він пронісся декілька кроків, а затим зусиллям волі спинився, відігнав думки про кроля та потрюхикав назад до роздоріжжя. У животі бурчало. Хотілося розвернутися та наздогнати здобич, вп'ястися у неї іклами...

Полювати.

Ні, ні! Обмаль часу. Северин помахав мордою, ніби обтрусився від зайвих спокус, і помчав назад щодуху, аби відволіктися від думок про їжу.

Ярема на його появу голосно заявив:

— Я не сплю, — і на доказ помахав люлькою, яку він зосереджено смалив.

Северин викликав перед очима Ліну та прошепотів формулу повернення, що вирвалася з нього тихим гарчанням. Мить темряви; лоскіт; оніміння. От якби перше перетворення минуло так само легко... Чорнововк кілька секунд звикав до людського тіла, як завжди, розчарований його недолугістю після вовчої подоби, після чого так-сяк витерся хутром і одягнувся.

— Прізвище тобі пасує, — гукнув Ярема з перебільшеним захопленням. — Справжній Чорнововк! Я нам трохи сніданку вигадав, хліб, ковбаса, сир... Їж.

Северин подякував. Не йому, хто стріляв свинцевою кулею у перевертня, глузувати над чужими помилками. Поки Чорнововк снідав, тамуючи страшенний голод, що тільки подвоївся після обернення, Ярема заходився робити ватру, аби спалити хутра.

Повернувся Гнат і клацнув пащекою на ковбасу в руці Северина. Той із цікавістю дивився, як Бойко повертає людську подобу, як виростає вона з вовчого тіла, роздираючи його, залишаючи тільки хутро і кров. Гнат, навіть не обтершись, усівся їсти голяка, щохвилини доймаючи Ярему питанням, чи той не спить, бува, із розплющеними очима.

Останнім прибув Пилип, перекинувся на людину і повідомив:

— Знайшов.

Характерники спалили шкіри та згасили багаття. Йшли за таврійцем понад годину, доки не побачили на гірці чорного химерного дуба із темним листям, що вже почалося займатися яскраво-червоним кольором.

Під дубом випасалися знайомі коні.

— Зарядіть піштолі, хто має, — наказав Пилип, діставши канчука та шаблю. — Мій сагайдак із луком лишився на Бурані.

— Думаєш, доведеться битися? — спитав Ярема.

— Думаю, що зайвим не буде.

Северин з Яремою зарядили піштолі, Гнат оголив близнючок і радісно вишкірився — йому давно кортіло порубатися.

— Зайдемо з різних боків?

— Не варто розпорошуватися. Рушимо гуртом.

Характерники наближалися повільно й обережно. Під деревом сидів пан Вишняк та якийсь інший чоловік, біля нього випасалась руда кобила із білою зіркою на лобі. Северин переводив піштоля з одного на другого, допоки не опустив зброю: живіт Вишняка оперізував черес із трьома клямрами, а на землі поруч лежав чорний кунтуш.

Бородань кивнув ватазі, жестом запрошуючи до себе. Коли вони не зрушили з місця, сторожко вивчаючи його черес, промовив голосом, що напрочуд відрізнявся від звичного скиглення:

— Підходьте, браття. Поговоримо.

Гнат поводив шаблями у повітрі.

— Зброя вам не знадобиться, — сказав Вишняк та звернувся до незнайомця. — Як бачиш, вони встигли. Моя взяла!

Супутник похитав головою, кинув Вишняку золоту монету і сказав неголосно:

— Ну тебе в дупу, Марку.

Вишняк зареготав і потис незнайомцю руку.

— Приємно мати справу з чесною людиною! Ще побачимося, друже.

— Аякже, — кисло відповів той.

На прощання незнайомець мовчки роздивився характерників, знову похитав головою, сів на кобилу та помчав.

— Мій друг із Таємної Варти, — пояснив Марко. — Сідайте. Завдання виконано, тим не менш я вами незадоволений і зараз розповім чому.

— Ви з Ордену? — перепитав Ярема, шокований таким перебігом подій.

— Свинцем піштолі зарядив? — спитав Вишняк у Ярового. Северин ледь почервонів.

Шляхтич кивнув.

— Ну то стрельни в мене та переконайся. Тільки в долоню пуляй, не шкодь одяг.

Яровий стріляти не став.

— То як вас зовуть насправді?

— Так і звуть, Марко Вишняк, він же брат Кремінь. Я та брат Полин із куреню призначенців, — старий махнув грамотою, на якій чорніла печатка-вовк. — Мушу вибачитися за виставу, але робити цього не буду, бо мені сподобалося. Сідайте вже!

Характерники слухняно сіли. Гнат розчаровано сховав близнючок за спину.

— Я підозрював, що ви не той, кого з себе вдаєте, — повідомив Пилип.

— Так, брате, ти тричі згадував це у донесеннях. Маєш кебету. Але чи поділився ти своїми підозрами з ватагою?

— Ні.

— З вас хтось поділяв підозри брата Варгана?

Хлопці захитали головами. Северин навіть не думав, що На-Сраці-Чиряк може бути кимось іншим.

— Ось твоя помилка, брате Варгане. Ти не поділився важливою підозрою з братами. Неприпустимо! А якби я вів вас у пастку? Ти усвідомлюєш, що озвучена тобою підозра могла уберегти брата Малюка від сну?

Яровий густо почервонів і закрутив у руках пірнача.

— В іншому випадку це могло коштувати комусь життя. Мандрувати наодинці та виконувати наказ гуртом — це різні речі, брате Варгане. Затям це собі, — завершив Вишняк.

— Я зрозумів свою помилку, — кивнув Пилип.

Вишняк перевів погляд на Гната.

— Мусиш опанувати себе, брате Енею. Як ти вичитав мені вчора, було зроблено правильно. Але жебрак! Навіщо витрачати час та привертати до себе увагу? Навіщо створювати Ордену погану славу? Мало тобі плювків в спину, хочеш у них купатися?

Гнат набурмосився і не відповів, схрестивши руки на грудях. Марко повернувся до Яреми.

— Брате Малюче. Заснути на чатах... Просто сором, — вуха Ярема набрали густого томатного забарвлення. — Ти ж не сільський сердюк на варті пивної діжки! Ти — характерник, що мав доручення оберігати важливу персону. Так, особа неприємна, але такий наказ. І ту персону в тебе з-під носа викрадають разом із кіньми?

Яровий винувато покивав, погоджуючись з усіма звинуваченнями.

— А ти, брате Щезнику? — Северин напружився. Що ж він зробив не так? — Я особисто знаю твого батька, ми виконали разом кілька завдань, і він завжди зосереджений на справі. А ти присутній лише тілом. Де твої думки? Ти мариш? Мрієш? Я не знаю. Якщо трапиться біда, ти витратиш кілька секунд, аби бодай зрозуміти, що коїться. Секунд, що можуть стати вирішальними. Зберися докупи!

Северин мугикнув. Вишняк обвів усіх поглядом, потім тицьнув пальцем у Пилипа та Гната.

— І вам двом годі гратися у мовчанку! Тим паче коли потрібно працювати гуртом. Не знаю, яка кішка між вами пробігла. Якщо посварилися, то набийте одне одному пики, випийте та забудьте!

Брат Кремінь безжально розпікав кожного та усіх разом, перерахував вади та помилки, після чого дістав люльку і закурив.

— То у вас немає ніяких сухот? — Ярема зачудовано дивився на характерника.

Вишняк тільки пахкнув димом у відповідь. Раптом у голові Чорнововка щось клацнуло та все стало на місця.

— Отже, під маскою завдання ховалося наше випробування? — спитав він.

— Саме так, — відповів Вишняк.

— Ви кажете не всю правду, — промовив Северин.

— Поясни, — холодно глянув на нього Марко.

— Ми були наживкою для викрадачів молодих характерників, — очі братів здивовано витріщилися на нього. — Орден мав резони послати нас саме цим маршрутом. Тільки через три дні ви покинули нас на самоті — отже, можлива загроза минула, ви перевірили, що прагнули, і були певні, що...

— Я сказав усе, що ви мали почути, тому залиш свої здогади при собі, брате Щезнику, — різко обірвав його Вишняк. — Звідки тобі відомо про зникнення?

Северин завагався, бо не хотів виказувати Ярему, але той сам зізнався. Вуха шляхтича при цьому палахкотіли.

— Якщо ви вже знаєте про це, — Марко глибоко затягнувся. — То я перейду до авантюри вашого Деригори.

— А що з ним? — спитав Пилип.

— Його досі не знайдено, — сухо відповів Марко. — Хтось із вас отримував повідомлення від нього?

— Так, — неохоче зізнався Гнат. — Два дні тому написав. Але не розповів, де перебуває.

— Скажіть тепер чесно, якого дідька він покинув ватагу?

Юнаки швидко обмінялися поглядами.

— Побився об заклад, що знайде викрадачів характерників, — сказав Северин.

Вишняк приклав долоню до обличчя і простогнав.

— Курінь вартових по всіх паланках Наддніпрянщини та Сіверщини шукає його, але марно. Є думки, куди він міг поїхати?

— До Вінниці, — відповів Пилип. — Ярема згадував про той паланок.

— Брате Енею, негайно надішли йому повідомлення про те, що ваш заклад скасовано, — сказав Вишняк. — Переконай покинути пошуки та сповістити про місце свого перебування.

— Зрозуміло, — Гнат подивився в бік дуба.

— Його вчитель, Мирон Деригора, зараз пливе до берегів Османської Імперії, — сказав Вишняк. — Ви єдині, хто знають Савку: зовнішність, характер, манери, звички. Тому, поки він не відгукнувся, ми їдемо на пошуки. Кожен перевірте дуба — там має бути особистий наказ Колодія про те, що ви переходите під моє командування.

Юнаки швидко перезирнулися. Як все швидко змінилося!

— Маю також назву села, де Савку бачили востаннє. Звідти й почнемо пошук, — Вишняк махнув рукою. — Чого заклякли? Не зволікайте! За годину маємо вирушати.