Аркан вовків

Розділ З

Наступного дня глевку літню задуху прогнав свіжий осінній вітер.

На чересі блищала золота клямра. Северин повсякчас кидав на неї зирки — колись він так само не міг звикнути до срібної, а вчитель із того мовчки посміювався.

Руда бігла без жодної тороки, а Шаркань був нав'ючений в дорогу.

— Залишився останній урок, якого я тебе маю навчити, — повідомив за сніданком Захар.

Северин розпрощався з Володимиром та пообіцяв зупинитися у нього під час наступного візиту до Буди.

— Сподіваюся, ти принесеш цікаву оповідку, юний характернику, — сказав пан Буханевич.

Відпочилий Шаркань мав грайливий настрій та постійно норовив перейти на клус.

— Бачиш оті два дуби? — вказав люлькою Захар. — Їх кличуть «близнюками». От туди і лежить наша дорога.

Скоро вони роз'їдуться: Захар — назад до корчми, а Северин — куди накаже осавула Колодій. Учитель повернеться на службу до скарбничих, а колишній джура відбуватиме два роки серед куреню вартових.

Закінчувалася чергова віха життя. Колись він так само залишав дім Соломії... Учитель тримався показово весело: жартував, згадував бувальщини, розповідав курйози з власного життя, яких раніше Северин не чув, — мабуть, аби поміж ними не бриніло тиші.

Біля двох дубів, що справді нагадували близнюків (у них навіть гілки росли схоже), Захар зіскочив на землю, дістав ножа та підійшов до одного зі стовбурів.

— Отже, слухай, — характерник підкинув ножа так, щоб він зробив у повітрі оберт, і вправно зловив. — Ти сотні разів був свідком, як це робиться. Тепер, коли ти маєш таємне ім'я, то і сам можеш спілкуватися між дубами. Нічого складного в тім немає. Стовбур — наш папір, кров — чорнило, а голос — перо. Запам'ятовуй.

Северин ловив кожне слово.

— Розріж пальця та притули до кори, ось так, — Захар показав. — Тримай, не відриваючи, якщо відірвеш, то послання зникне. Тримай палець порізом...

— Виключно пальцем можна?

— Та хоч носом, аби свіжий поріз був. Тримай кров'ю до кори та промовляй ім'я брата, якому ти пишеш листа. Побачиш, що воно з'явиться на стовбурі. Затим промов повідомлення, яке хочеш передати — воно також з'явиться на корі. Коли закінчиш, треба промовити слова, які надішлють повідомлення.

— Нехай Мамай допомагає?

— Саме так, — кивнув учитель. — І все! Розносяться листи миттєво. Називатися не потрібно, бо твоя кров розпишеться за тебе. Тепер спробуй написати мені якусь невеличку листівку.

— Але ж, учителю, я не знаю вашого таємного імені!

Захар розсміявся.

— Тобі воно сподобається. Моє потаємне прізвисько — Бриль.

Северин теж розсміявся, а Захар поважно поправив незмінного бриля.

— Мене тодішній осавула скарбничих, Стефан Кропивенко, мир його праху, так прозвав. І доволі влучно, мушу зазначити!

Чорнововк звичним рухом розрізав пальця срібним ножем та приставив порізом до кори. Від доторку шкіри до кори долонею пробігли теплі м'які голочки.

Він кілька секунд мовчав, збираючись з думками, а затим тихо промовив: «Бриль». Краплинка крові засяяла і на очах Северина миттєво написала ім'я на стовбурі його власним почерком. Юнак здивовано подивився на вчителя, а той підбадьорливо кивнув — мовляв, усе правильно, продовжуй. Тоді Северин, почуваючись ніяково (адже він розмовляв із деревом), пробубонів повідомлення і воно спалахнуло сяючими червоними літерами.

Захар чекав. Северин зібрався з думками, ледь не відсмикнув пальця, вчасно згадав про фразу-ключ та додав:

— Нехай Мамай допомагає.

Повідомлення зникло. Стовбур стояв, як і до того. Северин перевів погляд на Захара.

— Спрацювало? — спитав учитель. — Я от вперше забув слова прощання, відняв пальця та довелося начитувати все знову.

— Чудасія! — Северин тицьнув на дерево. — А ви бачили? Бачили, що я пишу?

— Ні, повідомлення видно лише тобі, — відповів Захар.

— А можна крапнути чужою кров'ю?

— Не подіє.

— А якщо змусити когось написати потрібне послання?

— Ось це можливо. Під час Рокошу, — Захар нахмурив лоба. — Вільні вовки прибивали руки деяких бранців цвяхами — аби і кров була, і висмикнутися було неможливо — та змушували їх зачитувати листи іншим лицарям Ордену. Так заманювали інших в пастку.

Северин скреготнув зубами. Якими ж ницими покидьками були ті вільні вовки!

— Але можна додати якісь слова від себе і швидко надіслати?

— Хіба що в уяві, — Захар похитав головою. — Неможливо швидко промовити «це пастка, нехай Мамай допомагає», коли поруч стоїть хтось готовий щомиті заткнути тобі пельку.

— Зрозуміло.

— Продовжимо, — Захар відволік його від думок про Рокош. — 3 отриманням листа все просто, треба лише торкнутися долонею дуба. За першої ж нагоди намагайся перевіряти повідомлення. Роби це принаймні раз на день, особливо на важливому завданні. У багатьох куренях є тривожна система — якщо ти не звітуєш певну кількість днів, то вважаєшся зниклим.

— Але мій батько...

— З усіх правил трапляються винятки, — перебив Захар. — Тоді повідомлення просто накопичуватимуться один за одним, і коли ти нарешті дійдеш до дуба, то доведеться слухати їх від першого до останнього. Щоби зробити перерву, достатньо відірвати руку від дерева. Всі листи, що ти не прочитав, чекатимуть.

Молодий характерник почухав потилицю. Раніше він ніколи не задумувався над цією чудернацькою системою. Все здавалося простим на перший погляд, але, якщо задуматися, спливали купи питань.

Северин уважно подивився на дерево. Як вони між собою передають ці криваві послання? Без Потойбіччя не обійшлося.

— Послухаю, що ти надіслав.

Захар повернувся до дерева, приклав долоню до стовбура, мовчав кілька секунд і затим посміхнувся.

— Дякую, Северине. Для мене було честю навчати тебе, — він розрізав пальця. — Тепер моя черга. Зауваж побудову мого повідомлення: саме так потрібно спілкуватися у справах Ордену. Воно відрізняється від особистого листа.

Захар швидко надиктував послання і відняв пальця від кори.

— Приймай.

Северин обережно торкнувся дуба.

Від теплої кори долоню залоскотало, наче по ній проводили м'яким пензлем. У вухах прошелестів подих, на стовбурні виросли червоні цятки, набубнявіли, розпустилися на літери, і тихий голос раптом зашепотів на вухо: «Щезнику від Бриля. Перше вересня, одинадцята ранку, «Близнюки». Не забувай писати! Нехай Мамай допомагає».

— Треба додавати день та годину?

— І, бажано, ім'я дуба, його ти знайдеш в атласі — там кожне дерево підписано унікальною назвою. Таким чином ти надішлеш власні координати. Намагайся надсилати короткі та змістовні послання. Жарти та лайку залиш для особистого листування.

— Цей голос... Який промовляв до мене, зачитуючи лист... Він не був схожий на ваш.

— Кожен дуб має власний голос. Кажуть, ніби то відбиток голосу характерника, що спочив, але це неправда. Я сам довго вслухався в один...

Захар похитав головою, посміхнувся і завершив:

— Останній урок закінчено, — Северин відзначив, якою силуваною була його посмішка. — Мабуть, хочеш написати листа батькові, еге ж? Його характерницьке ім'я — Вирій.

Захар перевірив годинник.

— Можеш не поспішати, бо часу ще вдосталь.

Він відійшов, набив люльку улюбленим тютюном з коноплями і закурив, погладжуючи Руду. Кобила форкала від диму.

Северин не знав, чи хоче він відправляти листа батькові. Що йому написати? Та й взагалі навіщо? Хіба йому не байдуже? Ще розсердиться, що Северин дізнався його потаємне ім'я...

Мабуть, усе ж таки треба. Нехай дізнається характерницьке прізвисько власного сина, навіть якщо ніколи ним не скористається.

Северин продиктував: «Отримав золоту клямру» та на тому закінчив. Надіслав листа, зупинив кров і дістав подарунок Захара, люльку-носогрійку.

Характерники курили разом, допоки Захар не промовив:

— Пора.

До дуба Мамая доїхали мовчки. Там юрмилися но-воспечені характерники та їхні колишні вчителі, іржали коні, а посеред ґвалту стояв незмінний стіл із двома скарбничими. З усіх осавул присутнім був лише Корній Колодій. Обличчя він мав пом'яте.

— Чорнововк? — перепитав один зі скарбничих і через кілька секунд видав Северинові документ із печаткою-вовком, кількома підписами та довгим номером у куточку. — Не згуби цю грамоту: вона підтверджує твою належність до Ордену. З нею ти можеш отримати свою місячну платню у будь-якому банку країни.

— Дякую, — Северин навіть роздивитися грамоту не встиг, як йому простягували атлас.

— Якщо втратиш грамоту чи атлас — повідом про це своєму десятнику. Суворо забороняється продавати мали характерників поза Орденом. Якщо втнеш таку дурницю, ми про це швидко дізнаємося, і тебе суворо покарають. Щиро раджу так не чинити.

Северин кивнув, розгорнув мапу і пролистав сторінки. Скільки манівців! Тут були відмічені та підписані дуби, корчми, колиби, гостинні двори, зброярні, вівчарські, мисливські, лісорубські хатинки, кузні та стайні — загалом, усе, що може знадобитися в дорозі мандрівному вершнику.

— Йди до того гурту, — вказав пером скарбничий. — То твоя ватага.

На радість Северина, там стояв його знайомий Савка Деригора, а крім нього слобожанин, що вчора затіяв двобій, галичанин, який пригощав усіх обідом, і мовчазний степовик із довгою косою, єдиний з четвірки, хто Чорнововку не запам'ятався.

— А от і ваш п'ятий, — разом із Северином до ватаги підійшов утомлений Колодій та роздав кожному по капшуку.

Северин зважив гаманця у долоні. Важкий! Усередині дзеленчали не тонкі мідні шеляги, а самі лише срібні таляри та золоті дукачі. Він стільки грошей у житті не бачив!

— Отже, панове характерники, ви тепер у курені вартових, з чим вас і вітаю, — вкрай буденним голосом промовив Корній.

Савка закотив очі та висолопив язика, демонструючи свою думку про курінь вартових.

— Не мавпуй, брате, бо зашлю в паланок у чорта на рогах, — флегматично повідомив осавула. Савка мигцем посерйознішав. — За традицією, після прийому до Ордену ватага молодих характерників їде до великого міста та прогулює там бісову купу грошви, яку ви знайдете у розданих капшуках. Раджу не скнаритися, погуляти на славу і назавжди запам'ятати ці славетні дні. Раніше їздили по трьох, але тепер нові правила... Неважливо. Вашій п'ятірці дістався Київ. Маєте три дні на гулянки, а затим вас знайде один із моїх десятників та видасть перше завдання.

— Нам потрібно сповістити своє точне місцеперебування? — перепитав степовик.

— Ні, — відмахнувся Корній. — Можете рушати.

Осавула пішов до скарбничих за новими капшуками для іншої ватаги. Судячи з виразу обличчя, Колодій сприймав цю частину своїх обов'язків без захоплення.

— Ну що, панове, — мовив Савка до ватаги. — Пропоную зронити останнє слово вдячності вчителям та по конях!

Захар чекав неподалік. Старенька, посіріла від часу сорочка, запилені штани, заправлені в такі ж запилені халяви шкіряних чобіт, благенький бриль на голові. Звичайний собі селянин, якби не шабля та не обвішаний мішечками й підсумками широкий черес із чорної шкіри.

Коли батько сказав, що Северин поїде від Соломії, бо йому доведеться бути джурою у цього чоловіка, хлопець розплакався. А тепер був ладен розплакатися від прощання з ним.

— Ну, погуляй там, козаче! Так, аби потім дітям було соромно розповісти.

— Погуляю, вчителю, — пообіцяв Северин.

— Відтепер я просто брат Бриль, — хитнув головою Захар. — Адже ти повноправний характерник, брате Щезнику.

— Ви все одно залишитеся моїм учителем, брате Брилю, — йому було дивно і смішно так звертатися до Захара.

Скільки Северин від нього навчився та дізнався! Скільки пригод вони пережили разом!

— Шість років... Гарні були часи, — Захар ніяково посміхнувся. — Якби мій син захотів стати характерником, він був би схожий на тебе, козаче.

Коли сину Захара виповнилося двадцять два, він закінчив Львівську технічну академію та поїхав до Австрійської імперії навчатися інженерії та механічних наук.

— Вам ніколи не було гірко від того, що син не став вашим джурою? — наважився спитати нарешті Северин. Це питання давно крутилося у нього на язиці.

— Ні, — миттю відповів Захар. — Я радий, що він обрав власний шлях. Вовча стежка повна смутку та болю. Діти не мусять йти за батьками слід у слід. Колись так було потрібно... Тепер — ні. Я пишаюся сином.

Чи Ігор Чорнововк так розповідав комусь про свого сина? На мить Северин зловив себе на заздрості і йому стало соромно.

— Щасти на вовчій стежці, — Захар міцно обійняв його. — Нехай Мамай допомагає.

— І вам!

— Не забувай писати.

Шаркань сумно заіржав, покидаючи Руду, і кілька разів намагався озирнутися. Северин, навпаки, не озирався, бо ще у Соломії зрозумів, що прощатися краще без цього.

Ватага поїхала геть від Буди.

— Отже, — Савка не дав народитися звичній мовчанці незнайомих людей. — Скільки до Києва миль?

— Тридцять одна, — озвався таврієць, що єдиний із ватаги вивчав атлас, а не супутників. — Якщо чвалом, до ночі доїдемо. А як їхати спокійно, то завтра до обіду.

— Тоді пропоную не поспішати та роззнайомитися! Адже, наскільки мені відомо, саме у цьому полягає сенс цієї милої традиції. Савка Деригора, до ваших послуг!

І він скинув шапку, махнувши нею у легкому поклоні. Перо павича при цьому зачепило вухо його коня.

— Ярема Яровий, — пробасив рудий здоровань із пірначем за чересом.

Він був єдиним з п'ятірки, хто вбрався по спеці у жупана. Галичанин мав густі вуса та бороду, що приховували рясне ластовиння та здоровий рум'янець на щоках. На лівому пальці блищала печатка з тьмяним рубіном.

— Син отого велета-осавула?

— Онук, — зітхнув Ярема.

У ньому було щось від діда, особливо грива непокірного волосся — в осавули воно посивіло, а в Яреми буяло рудим вогнем. На лобі неслухняне полум'я стримувало очілля.

— Гнат Бойко, — слобожанин приклав долоню до грудей — там, де під льоном сорочки на шкірі темнів коловрат.

Гнат закрутив оселедця навколо лівого вуха, та дивився гострим, якщо не лютим, поглядом. Силою він міг посперечатися з Яремою, хоча не був таким величезним. За спиною на шкіряній портупеї навхрест покоїлися дві шаблі.

— Пилип Олефір.

Засмаглий таврієць їхав у сірому одязі на такому ж сірому й низькому бахматі, найбільш непоказному конику ватаги. Пилип заплітав солом'яне волосся у косу, що сягала йому аж до попереку. Очі блакитні, ніс орлиний, на шию пов'язано поширену серед південців хустку-маску від куряви. Крім сумок Пилип мав приторочений до упряжі канчук та сагайдак зі стрілами.

— Северин Чорнововк, — назвався останнім Северин.

— Теж онук осавули? — спитав Ярема, з цікавістю його розглядаючи.

— Ні. Він був учителем мого батька, Ігоря Чорнововка.

— Той самий Ігор Чорнововк, щоб я луснув! — очі Гната загорілися. — Месник-шаленець! Він досі полює на Вільну Зграю?

— Так, — відповів Северин напоказ невимушено.

— Оце я розумію, чорт забирай! Справжній лицар, відданий справі, — сказав Гнат, махнувши кулаком. — Чи він справді має список імен і кожну жертву викреслює її власною кров'ю?

— Все так.

Северин удав, що зацікавився чимось у полі неподалік.

— От і маєш, — не вгамовувався Гнат. — А мені батько казав, що то брехня та лайно собаче. Слухай, брате, а якщо він вполює когось за кордоном, то що з тілом робить? Везе сюди чи там закопує? Чи спалює та розсіює попіл?

— Не знаю, — Северин заходився шукати щось у саквах, аби уникнути нових запитань.

На тому перший раунд розмови стих, але Деригора так просто не здавався.

— Браття, аби наша бесіда не згасла, пропоную збити кригу перших хвилин та розповісти трохи про себе. І, як автор пропозиції, готовий бути першим! — Савка урочисто махнув руками. — Отже, я — Савка Деригора, він же брат Павич, як прозвав мене вчора пан Данилишин.

З ім'ям він справді вгадав, — подумав Северин. Не те, що його прізвисько... І чому дивачка Забіла обрала саме щезника?

— Майже все дитинство я пробігав без штанів та різав кошелі у перехожих на вулицях та площах славетного міста Києва, — оповідав Савка з ентузіазмом. — Безбатченко і безхатько, чиєю найзаповітнішою мрією було перейти до пограбувань. Такі у мене були сумнівні ідеали, браття, не судіть суворо вуличного голодранця! Все йшло до того, що мене заметуть сердюки, від котрих я багато разів успішно накивував п'ятами, але фортуна — зрадливе сучисько, і одного літнього дня я дуже помилився з мішенню. Не знаю, який чорт мене поплутав, мабуть, я спокусився на грубого гаманця та не розгледів череса з трьома клямрами, одного з найголовніших «зась-зась» у нелегкій справі кишенькового крадія. Я був управним злодюгою, браття мої, справжня іскра божого таланту, жодна душа мене не помічала, але той похмурий сіроманець миттю схопив мене просто за руку! Після довгої душевної бесіди пан Деригора (відверто кажучи, досі не знаю, що він у мені розгледів) запропонував стати джурою та носити такі капшуки на собі постійно. В іншому разі він погрожував віддати мене сердюкам, тож насправді вибору я не мав. Знав, хитрюга, куди бити! Ось так я став на вовчу стежку та ні про що не жалкую. І зараз повертаюся до рідного міста, якого не бачив шість років, бо шановний учитель мандрував виключно лівобережними полками, а особливо полюбляв Сумський та Чернігівський паланки через тамтешнє пиво, яким через неймовірну скнарість мене ніколи не пригощав.

Усі зацікавлено слухали оповідку Савки — за винятком таврійця, на обличчі котрого було неможливо чогось прочитати.

— Що далі, спитаєте ви? — провадив Деригора. — Маю таку відповідь! Мої скромні плани: у ворожих криницях коня напувати, розкидатися золотом, мати безліч коханок та увійти в легенди гучніше за стариганя Мамая! Так що, браття, можете пишатися: у вашій ватазі їде майбутній герой численних кобзарських дум, пригодницьких книжок і всесвітньо відомих трагедій. Неабияка честь, між іншим! А в Києві я влаштую нам чудове дозвілля, бо знаю те місто як свої п'ять пальців — ви навіть оком не змигнете, як усе розтринькаєте.

За словами Деригора у кишеню не ліз і викликав саму тільки посмішку, бо за строкатим вихвалянням читався сміх над самим собою. Він умів подобатися людям, був із тих, що всюди легко ставали душею компанії.

Завершення промови Ярема, який добродушно посміювався над кожним жартівливим реченням, зустрів оплесками.

— Ох і гарно стелиш, братику, тобі треба книжки писати або в Раду йти!

Савка у відповідь церемонно вклонився у сідлі, перо павича гордовито підстрибнуло.

— Гостроязикий ти леґінь, недарма Данилишин тебе придивився, він таких цінує, — черевань приклав руку до серця та легко вклонився компанії. — Назвусь і я. Отже, маю честь: Ярема Яровий, шляхтич гербу Равич, характерник у шостому поколінні, син Степана Ярового, який загинув у Вовчій війні. Моя родина тримає угіддя біля Чорткова. Моя мамуньо, уроджена Вишневецька, поставила умову перед заміжжям, за якою первісток-син характерником не стане. Татуньо був у неї до нестями закоханий, тож погодився, і тепер первісток, себто мій старший брат, займається справами роду. Потім народилися дві сестри, але татуньо, відомий наполегливою натурою, не зупинявся, доки на світ не з'явився я, бо дуже собі хотів сина у джури. Але так сталося, що Вільна Зграя забрала його життя.

Ярема перехрестився на католицький манер і пробурмотів щось латинською скоромовкою.

— Виховав мене батьків друг, бо дідо вже тоді став осавулою і в джури мене взяти не міг. Ось така моя історія. Люблю гарне пиво, гарну люльку, гарний сон та гарну кумпанію!

— Справжній шляхтич, побий мене грім! А поводишся, як свійський хлоп, — зауважив Гнат, на що Ярема лише розсміявся.

— Ти забув сказати, що за потаємне прізвисько тобі дали, — зазначив Северин.

Яровий насупився і буркнув:

— Малюк.

Всі, крім Пилипа, зареготали, аж настільки це прізвисько не в'язалося з кремезним бороданем, який був у півтори рази більшим за кожного з присутніх. Ярема посопів і теж приєднався до загального сміху.

— Це тобі дідо таке видав? — спитав Савка.

— Ну а хто ж іще міг таке втнути? Старий жартівник.

— Старий-старий, а жвавий! Добряче шаблею рубав, я з близнючками ледь відбився.

Тобто Гнат не пропустив жодного удару, — з повагою подумав Северин.

— А чому в тебе герб такий? Дівка ще на ведмеді з задертими вгору руками.

Родинний герб був вишитий на жупані Ярового.

— О-о-о, це довга історія.

— То розповідай, пане шляхтичу, — підбадьорив Савка. — Ми тут усі без гербів, то нам геральдична тема дуже цікава. Ге ж, хлопці?

Хлопці закивали. Ярема змочив горло з фляжки.

— Легенда каже, що один король двинув коні, не залишивши заповіту, і волю свою якимось загадковим чином сповістив із того світу. Корону та нерухоме майно король лишив синові, а усе рухоме майно заповідав дочці. Хитрий принц вирішив формально виконати батькову волю і звелів запустити чорного ведмедя, який, безумовно, був рухомим майном, до опочивальні принцеси. У разі її смерті виконувалася воля короля та наочно демонструвалася нездатність принцеси керувати рухомим майном. Але дівчина виявилася справжньою козачкою: не тільки приборкала ведмедя, але й навіть виїхала на ньому верхи зі своєї почивальні, піднімаючи руки до неба і вимагаючи справедливості. Брат угледів, що вищі сили на боці сестри, вибачився перед нею та віддав заміж за якогось там князя з усім, що мало їй належати. У пам'ять про те, що сталося, принцеса дала своїм нащадкам цей герб. Сенс його полягає у здатності Равичів із честю виходити з будь-яких важких випробувань, — гордо підсумував Ярема.

— Неймовірна історія! Смерть правителя, воля предків, протистояння родичів, дикі звірі, прекрасна діва та справедливість. Дуже драматично, майже Софокл, — покивав Савка. — То ти, виходить, нащадок короля?

— Я є ясновельможний шляхтич, — Ярема махнув пірначем на підтвердження свого статусу.

— А я є простий хлоп із Дикого Поля, — мовив Гнат, привстаючи на стременах із гучним звуком спаплюженого повітря. — Герба не маю, прабабця на ведмедях не їздила, жив серед гною у задрипаній дупі, а мій батько, Нестор Бойко, також із сіроманців. Родом я з-під Харкова. Колодій назвав мене Енеєм, бо я до біса моторний і люблю Енеїду Котляревського та перечитав її стільки разів, що можу декламувати.

— А ну, давай, — гукнув Савка.

— Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятійший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою...

— Досить, вірю! Скажи краще, що у тебе на грудях за малюнок вибито.

— То секретне, бо частина посвяти, — відмахнувся слобожанин. — Не знаю, як жив би без вовчої стежки, бо коли всіх хлопців на селі побив, то від нудьги ледь не здох. Люблю до всрачки мандрувати, мені байдуже де саме, аби опанча була і вірний коник не кульгав... У жодні легенди входити не хочу, достатньо прожити відведене, а більшого мені не треба. Бо як тільки ввійдеш у ту історію, то кілька добродіїв від душі харкнуть на твоє ім'я, а хтось і на могилу насре, тут і до ворожки не ходи. Я собі краще оковитої перекину та майстра Котляревського почитаю.

— Чудова філософія, — зауважив Савка.

— Маю також старшу однокровну сестру, батечко мій ще той пес... Гуляка відомий, — вишкірився Гнат і підкрутив вуса. — Зуб даю, десь на теренах Гетьманату живуть ще кілька невідомих мені сестричок і братиків... А відому сестру звуть Катрею, вона також з Ордену, а ви, готовий закластися, чули про неї.

— Катря Бойко? — округлив очі Северин. Захар оповідав про дівчину, яку прозвали «Дикою» за її запальний норов і славнозвісну звичку відрубування пальців нахабним залицяльникам. — Та сама фурія — твоя сестра?

— Єдина людина, яку я боюся на цьому світі, — Гнат здригнувся, немов від холоду, та незграбно змінив тему: — Ех, шкода, що нас до Полтави не направили! Там галушки з м'ясом, чортова смакотінь! І пиво.

— Пиво у нас усюди добре, — авторитетно зауважив Ярема.

— А ще у Полтаві можна стрінути майстра Котляревського...

Запала тривожна мовчанка. Юнаки мовчки між собою переглянулися.

— Що таке? — занепокоївся слобожанин. — Чого зиркаєте?

— Він же помер, — наважився повідомити Северин.

— Хто помер?

— Котляревський.

— Як це помер?! — обурився Гнат. — Якого дідька?

Новина про недавню смерть улюбленого письменника чимало шокувала брата Енея, і він вражено замовк.

— Ну, Северине, поки брат Еней переживає втрату, а ти вже подав голос, розкажи про себе, — мовив Савка. — Ти син Ольги та Ігоря Чорнововків, правда?

***

Ольга загинула трагічно, поїхавши замість чоловіка на перемовини Сірого Ордену з Вільною Зграєю. Її ватажок, Роман Вдовиченко, був давнім другом Ігоря Чорнововка, а з його дружиною Ярославою Ольга дружила із самого дня прийому до Ордену.

Коли Сірий Орден шукав парламентаря, якого бунтівники приймуть та вислухають, то зупинилися на Ігорі. То був вдалий вибір: Роман тепло зустрів старого друга, не докоряв йому за вірність Раді Сімох осавул, вислухав пропозиції та погодився рушити на зустріч. Чорнововку здалося, що Вдовиченко зрадів його візиту, бо попри погрози податися геть із країни найманцями, насправді він не знав, як Вільній Зграї чинити далі.

Саме на ті перемовини збирався Ігор, коли знахар, який намагався вилікувати малого Северина від гарячки, сумно проголосив, що лікування не діє, і порадив молитися та чекати на милість Божу, за що був вигнаний копняком. Треба було їхати до найближчого міста до лікаря — останній шанс на порятунок сина. Смикаючись у гарячковому маренні, Северин постійно кликав тата, і Ольга запропонувала чоловікові вирушати.

— Роман погодиться. Я його кума, врешті-решт. Поясню громаді, що сталося, ніхто не буде проти, — переконувала Ольга. — Допоможу вирішити ту дурнувату суперечку, бо чоловіки без жіночого нагляду тільки погризуться. А вовчику стане краще, коли поруч буде тато, якого він кличе.

Ігор часто погоджувався з дружиною, бо кохав її до нестями, і цього разу також не сперечався — чого потім не пробачив собі до кінця життя..

Характерник мчав до міста, міцно притискаючи до себе закутаного сина, який палав від хвороби. У Северина залишився надламаний спомин, де йому дуже-дуже холодно, чутно, як хрипить загнаний кінь, і батько ласкаво повторює: «Потерпи, синочку, ми вже майже приїхали». Це був один із його найкращих дитячих спогадів, попри те що тоді він стояв на порозі смерті.

Міський доктор зробив, чого не зміг сільський знахар. Майже добу він бився за життя малого Северина та переміг. Ігор на радощах дав йому двадцять дукачів і від такої кількості золота лікаря ледь удар не вхопив. Він відмовлявся, намагався пояснити, що це занадто велика сума, але Чорнововк нічого чути не хотів. «Ви врятували сина, мого єдиного сина», повторював характерник, і доктор здався, бо відмовити було неможливо.

Але прийшла інша новина, від котрої посмішка Ігоря зникла назавжди.

Мирні перемовини закінчилися кривавою масакрою. Ніхто не вижив; ніхто не міг розповісти, хто почав бій і що стало тому причиною. Вільна Зграя та Сірий Орден поклали відповідальність один на одного і розпочалася Вовча війна.

Захар не любив розповідати про ті часи — єдиний виняток з усіх історичних подій, які він знав досконало.

— То була найбільша та найстрашніша помилка за всі часи існування Ордену, — повторював учитель.

На чолі Вільної Зграї замість убитого Романа стала його дружина Ярослава Вдовиченко, яка закликала до помсти та боротьби. Рада Сімох втратила на перемовинах двох осавул, одноголосно проголосувала за знищення розкольників.

Почалася війна, що зжерла сотні характерників. Протистояння підкосило міць Ордену так, як не спромігся жоден ворог. Чотири роки без перемир'я брат убивав брата, а сестра полювала на сестру. Чума ненависті та жага помсти косила сіроманців.

Орден водночас мав виконувати свої повсякденні обов'язки захисту держави. У порівнянні навіть з його обмеженою міццю, Вільна Зграя була значно меншою, хоча билася затято й несамовито, втрачаючи одного бійця ціною кількох. Це відступників не врятувало: через чотири роки Ярослава Вдовиченко визнала поразку Рокоту та проголосила наказ, за яким вільні вовки мали рятувати свої життя, і разом із двома синами зникла за кордоном.

Так скінчилася страшенна різанина, після якої Орден більше не оговтався. Сили лицарів зменшилися втричі, майже не стало нових джур, а чутки про розбрат — попри всі зусилля — розійшлися далеко, що неабияк уплинуло на хистку репутацію характерників. Ніхто не називав кінець Вовчої війни перемогою, бо Сірий Орден насправді програв. Виграла Таємна Варта, яка скористалася можливістю посилити позиції серед відомств Гетьманату.

У тому, що бійню на мирних перемовинах почали вільні вовки, Северин не сумнівався. Хіба відступники могли вчинити інакше? Адже саме вони проголосили Рокош та скинули перед дубом Мамая зі своїх чересів бронзові та золоті клямри. Саме вони прагли мати більше привілеїв від держави та водночас просторікували про необхідність винайдення способу розірвати угоду з Потойбіччям. Кляті ренегати! Такі покидьки, як вони, ніколи не мали ступати на вовчу стежку. Чого вони досягли замість своїх високих цілей? Що здобули? Тільки біль, руїну та смерть.

Щоразу, коли Северин згадував про мамин дуб, його розпирало почуття несправедливості. Чому якісь виродки посміли забрати її життя? Хто дав їм таке право? Мама пішла так рано, що він не міг пригадати ані звуку її голосу, ані рис її обличчя. Северин пам'ятав тільки довгу косу, з якою любив бавитися, її ласкаві долоні на своєму чолі, та плекав ті крихітні уламки спогадів.

Вони тоді щомісяця переїздили з місця на місце, від села до села, і Северин усюди незмінно заводив купу друзів.

— Мій тато — характерник! Моя мама — характерниця! — гордовито проголошував він на вулиці, і всі діти з боязким захватом дивилися на нього, ніби він будь-якої миті перекинеться на вовченя.

А потім життя змінилося.

Він сильно захворів і довго одужував. Від лікаря Ігор привіз його не до мами, а до незнайомої відьми Соломії, та наказав слухатися її у всьому, бо він житиме тут довго, до десяти років. «Мами не стало», — сухо сказав батько та зник, не відповівши на жодне запитання.

Відьма не сподобалася хлопцеві. Малий кілька разів намагався втекти, щоразу невдало, а потім, із плином часу, роздивився Соломію та подружився із нею. Відьма навчала його всього того, що сільські діти вивчали у школі — та багато іншого. Хлопчик зростав і нетерпляче очікував, коли за ним повернеться батько, аби взяти його в джури.

Батько повернувся і джурою молодший Чорнововк став. Але не в Ігоря, як мріяв, а у його давнього товариша Захара.

Якби могло все статися інакше. Якби не його хвороба. Якби не рішення батьків. Якби не Рокош Вільної Зграї. Якби, якби...

Маму поховали у тому селі, де вони жили перед загибеллю. Її батьків Северин ніколи не знав — вони зреклися доньки, коли Ольга ступила на вовчу стежку, а батьки Ігоря померли ще до народження онука.

Він приїздив до неї щороку на Великдень. Притулявся чолом до теплого стовбура та шепотів:

— Мамо, як же мені вас не вистачає...

***

Хвилину панувала мовчанка.

— Матір Северина вбили... Тата Яреми... І вчителя мого батька занапастили. Лайдаки засрані, — Гнат рішуче стукнув кулаком по долоні. Його чорний огир почув настрій вершника і гнівно заіржав. — Добре, що твій татко ріже тих вар'ятів без спочину! Нехай йому Мамай допомагає.

Северин мугикнув.

— У нас залишився ще один брат, — нагадав Савка. — Друже, самотній степовий лучнику, твоя черга.

— Я — Пилип Олефір. Тавридський полк. Прізвисько моє Варган, — промовив таврієць і замовк.

Усі чекали продовження, але той мовчки їхав далі.

— Оце й усе? — розчаровано перепитав Савка. — А ти говіркий, брате Цицероне.

— Варган, — незворушно виправив Пилип.

— І з жартами у тебе теж не дуже. Нічого, ми це виправимо, — Савка дістав атлас, пролистав неуважно. — Браття мої, не знаю, як ви, а я зголоднів! Мудра мапа каже, що за милю звідси стоїть дружня нашим клямрам корчма, зветься «У стрільця Дмитра», тому пропоную туди заїхати та уникнути ганебної смерті від голоду.

— Знаю ту корчму, з учителем бували. Гарне місце, — підтримав Северин. Решта також не мала нічого проти обіду.

Деякий час їхали у тиші. Проїздили ділянку, де мокрі, як хлющі, робітники вкладали нову залізну дорогу — перша залізниця вже з'єднала Львів, Київ та Харків північною дугою, а ця бігла від столиці на південь.

Невдовзі на обрії з'явилася корчма і тут Савці знову сяйнуло.

— Панове! Пропоную їхати не як старі діди, а позмагатися в швидкості, як те гідно онукам Мамая!

— Перегони? — спитав Северин.

— Так, брате! До корчми.

— Файно! Моя Офелія у Буді застоялася, — пробасив Ярема, а булана Офелія стріпонула вухами, почувши своє ім'я.

— Це у вас серед шляхти така мода на імена?

— А твого коника як зовуть? — поцікавився Яровий.

— Інцитат, — гордо відповів Савка.

— Хто б іще казав! — розсміявся шляхтич. — Недарма Данилишин тебе Павичем назвав.

— Я за перегони, — ляснув у долоні Гнат. — Мій Упир вас усіх випередить, бісові діти.

Тільки один із ватаги не поділяв загального піднесення.

— Перегони заборонені на всіх трактах та гостинцях суспільного користування, — повідомив таврієць.

— Друже, чи ти бачиш на дорозі бодай один віз, сторожового сердюка чи перехожого селянина? — спитав улесливо Савка. — От і я не бачу. Ми нікому не завадимо!

— Те, що їх не видко зараз, не означає, що вони не з'являться за хвилину.

— Ох ти і зануда, брате Цицероне.

— Варган, — незворушно виправив Пилип.

— Думаю, глибинна причина твоїх відмовок полягає у факті, що ти просто боїшся змагатися, адже твій коник має занадто короткі ноги.

Як не дивно, але цього разу слова Деригори влучили в яблучко.

— Буран — найпрудкіший кінь з усіх мастей серед присутніх, — насупився Пилип.

— А ти доведи.

— Добре, — Пилип знизав плечима і підняв маску до очей. — Доведу.

— Оце справа! Програвай, програвай, пиво брат-тям виставляй, — продекламував радісний Савка.

Юні характерники вишикували коней в ряд. Северин погладив Шарканя по шиї — він знав, що його прудкий жеребець усіх пережене.

— Готуйсь! Увага! Руш!

Ватага помчала вперед. Гнатів Упир тримався ніздря у ніздрю із Шарканем: обидва схожі за статурою та мастю, тільки жеребець слобожанина був смоляним, як ніч, а кінь Северина мав білі бабки.

Офелія та Інцитат лишилися позаду, курява здіймалася над дорогою, гриміли підковані копита. Северин упивався швидкістю. Корчма наближалася — здавалося, що вони розділять перемогу на двох, як перед ними вирвався низенький сірий бахмат, а над сідлом, приставши у стременах, завмер Пилип із маскою на обличчі...

І переміг. Савка, який прибув четвертим, розсміявся.

— Ай Пилип! Прудкий вершник! Буран твій і справді буран.

— Я завжди кажу як є, — таврієць погладжував свого непоказного коника по шиї.

Останнім прибув Яровий, довго збивав із себе пил, а потім повідомив життєрадісно:

— З мене пиво.

Коней віддали пахолку, якому Ярема кинув кілька шелягів, хлопець усміхнувся та пообіцяв гарно подбати про спраглих скакунів.

У кутку вивіски «U strilc'ja Dmytra» було вирізьблено обрис Мамая — знак, що заклад радий характерникам: лицарям Ордену тут надавалися знижки або першочергове обслуговування.

Ватага ввалилися у залу, голосно обговорюючи перегони, та одразу прикувала увагу нечисленних відвідувачів. Біля столу з'явилася невеличка хазяйка у кремовому очіпку, що, як і було покладено статечній заміжній жінці, приховував її волосся.

— Вітаю молодих характерників із прийомом до Ордену! Що замовите?

— А звідкіля знаєте, хазяйко, що нас тільки-но прийняли? — здивувався Северин.

— Я цим закладом керую не один десяток років, паничу, і першого вересня сюди завжди заїжджає гурт молодих характерників із блискучими золотими клямрами. Тільки зазвичай їх троє, а вас нині цілих п'ятеро, — відповіла хазяйка. — Вас, паничу, я навіть в обличчя пам'ятаю, останній раз ви тут були зі старим лицарем десь рік тому.

— Правду кажете, то був мій учитель.

— Нам, паніматко, пива. Найсвіжішого та найкращого! — прогудів Ярема. — П'ять гальб.

— Мені узвару, — сказав Пилип.

— Тільки не кажи, що ти не п'єш, — Савка вирячив на таврійця очі. — Бо я зараз цього стола порубаю!

— Я не п'ю алкоголю, — відмовив Пилип, вивчаючи атлас, який захопив із собою.

— Не рубайте стіл, будь ласка, — швидко втрутилася жінка. — Отже, один узвар і чотири пива?

— П'ять, дві гальби несіть мені, — відповів Ярема. — А ще давайте, паніматко, юшки нам якої та особисто мені вареників макітру.

— З чим вареники бажаєте?

— А з чим тільки знайдеться.

Решта замовили страв. Хазяйка швидко принесла повні кухлі, ватага підняла тост за посвяту.

— Вперше бачу людину при розумі, яка не п'є, — Савка обережно тицьнув Пилипа пальцем у плече, перевіряючи його на справжність.

— Трясця, ти що, хворий? — спитав Гнат.

— Мені не подобається втрата контролю над власним тілом, — спокійно відповів Пилип.

— Тю, — слобожанин зареготав так, що ледь не перекинувся з лави.

Прийшла хазяйка, яка вирішила розстелити невелику святкову скатертину на честь посвяти.

— А що це за пиво у вас добре таке? — поцікавився Ярема, який одним ковтком спустошив половину кухля.

— За ірляндськими рецептами, паничу. Дід мого чоловіка, земля йому пухом, був січовим стрільцем. Його загін проти французів бився разом із армією британських вояк. Під час страшної колотнечі врятував життя одному ірляндцю, а той віддячив секретним родинним рецептом.

— Файно! — Ярема вижлуктав решту гальби, окинув критичним поглядом другу і попросив собі третю.

Допоки готувалися страви, мова зайшла про курені.

— Дуже радий, що Данилишин мені клямру видав, — повідомив Савка. — Хочу бути у розвідці. Яка ж нудьга ото тепер лямку два роки у вартових тягти!

— Я навпаки хочу до вартових, — сказав Гнат. — Мені більшого не треба.

Деригора скорботно похитав головою, не знаходячи слів для опису вражень від такої жахливої заяви, та повернувся до Ярового:

— Тобі, Малюче, дідо клямру видав.

— Хіба я міг отримати її від когось іншого?

— І то правда. Брате Цицероне?

— Варган. Курінь скарбничих.

— Точно! Зуб даю, що Панько напудив у штани від такого перспективного юнака, — Савка перевів погляд на Чорнововка. — А от Северин, браття, у нас двохвостий характерник!

— Ого, то це тебе Забіла обрала? — здивувався Ярема, допиваючи другу гальбу пива. — Я вчора не роздивився, бо саме клямру прикручував. Чим ти її так вразив?

— Не знаю, — збрехав Северин.

— Вона останні роки до себе нікого не приймала, — зауважив Яровий.

— Чим узагалі займається курінь потойбічників? — спитав Гнат. — Чув, ніби вони там щось з Потойбіччям і чарами крові крутять-вертять.

— Не знаю, брате Енею, — сказав Савка. — Їхня діяльність майже така ж таємнича, як і діяльність призначенців. Твій батько, як представник того куреня, про те нічого не розповідав, брате Щезнику?

— Ні.

— Кажу ж — найвища таємність! Чув тільки, що вони усувають характерників, які серйозно проштрафилися... Але це й так загальновідомо. Непогано, мабуть, туди потрапити! — замріяно промовив Савка.

На радість Северина, принесли страви, і вся увага переключилася на них. Ярема помолився, перехрестився, мигцем знищив порцію горохового супу, добив третю ганьбу пива, після чого витер вуса та замовив четверту. Затим подивився на величезний горщик перед ним і проголосив:

— Вареники-мученики, сиром вам боки забивали, маслом очі заливали, в чавуні кипіли за нас, грішних, такі муки терпіли, — і ковтнув першого вареника.

— Амінь, — пробурмотів Савка.

Северин жував смачну кров'янку, але насолоди від обіду не отримував. Згадка про батька зіпсувала апетит.

Ярема нахвалював вареники за правильне співвідношення начинки та тіста.

— Ви погляньте на них! Справжні кулінарні шедеври. У мене дома так готують! Придивіться, наче стигла вишня, торкнешся — і лусне, — із запалом справжнього гурмана пояснював Яровий. — Гарна корчма. Зазвичай ліплять вареники з товстого шару тіста, а начинки кладуть дзуськи!

Гнат подлубався ножем у зубах та поцікавився у хазяйки, чи немає тут дівчат, які йому застелять, на що отримав обурену відповідь, що це пристойна корчма і нехай панич таких дівчат шукає по менш респектабельних шинках.

Характерники розплатилися та рушили далі. Ярема розслабив черес на пару ділень та запалив люльку з коноплями, а Савка зірвав обабіч дороги великого соняшника і лузав насіння на ходу. Пилип довго дивився на нього, а потім зауважив:

— Ти лишаєш за нами слід.

— Друже, нас тут п'ятеро вершників — як ти міг, напевне, зауважити — і ми разом залишаємо такий слід, що його навіть сліпий побачить. Але коли тобі дуже кортить, то я не заважатиму, якщо ти побіжиш із помелом замітати наші сліди, аби жоден підступний ворог Гетьманату не вистежив вірних лицарів Сірого Ордену.

Пилип знизав плечима, дістав варган та неочікувано розважив ватагу невеличким концертом, і йому довго аплодували. Таврієць той ще дивак, подумав Северин.

Характерники минали поля та села, збираючи сторожкі й захоплені погляди на чересах. Шаркань явно вподобав Офелію і намагався бігти поруч із нею, з чого Ярема весело сміявся. Савка травив байки, Гнат дістав зачитану «Енеїду» та інколи декламував уголос улюблені рядки, а Пилип мовчки вивчав атлас.

Вечір наздогнав їх неподалік Ржищева. Характерники пошукали на мапі прихистку на ніч та обрали гостинний двір неподалік. Там і трапилася перша сварка.

— Жидівський шинок? — сплюнув Гнат. — Та я краще удавлюся, ніж у такому ночуватиму.

Обличчя Пилипа сполотніло. Він стиснув губи, під'їхав упритул до Гната та вліпив йому ляпаса — могутнього та дзвінкого, як постріл. Слобожанин ледь не заточився на землю.

— Моя мати — гебрейка, — процідив Пилип.

Гнат загарчав, стиснув кулаки і поліз у бійку, Ярема та Северин кинулися між ними. Не маючи змоги дістати опонента, Гнат закричав:

— А як ще можна ставитися до вас, кляті юди! Століттями лихварили, обдирали, на крові нашій золото заробляли! А потім разом із ляхами проти Хмельницького воювали, запроданці!

З гостинного двору виглядали люди.

— Браття, прошу, заспокоймося, — сказав Савка.

— Пельку стули, патякало, — відрубав Гнат.

— Тоді тисячі гебреїв вирізали до ноги, — відповів незворушно Пилип. — Нагадаю, що в ті часи козаки також воювали проти католиків, які підтримували Річ Посполиту. То, може, ти і Ярему зрадником вважаєш?

Гнат задихнувся від гніву та знову поривався відповісти ударом, але Северин і Ярема тримали його надійно.

Коли Бойка заспокоїли, він потер червону від удару щоку, окинув Пилипа вбивчим поглядом та зник за дверима, які розчахнув лютим копняком. Таврієць спокійно сказав, що переночує біля стодолі, бо йому так зручніше, і нехай не думають, що це якось пов'язано зі сваркою.

— Люблю ночувати просто неба. Мені у чотирьох стінах затісно.

Власник гостинного двору спитався, чи все у них добре, на що йому тільки кивнули, і він більше не перепитував. Характерники розійшлися кімнатами, а Гнат знайшов місцеву жіночку, яка охоче застеляла всім готовим оплатити її послуги.

Северин ще довго крутився в ліжку: незвично було спати одному в кімнаті без тихого хропіння Захара. Утім, його скоро замінив гуркіт з-за стінки — то брат Малюк дав хропака, не переймаючись неприємним завершенням дня. На Северина сварка справила враження. Досі він не розумів, як стався розкол в Ордені, як він міг тріснути та народити Вільну Зграю... І зараз Чорнововк осягнув, що Орден — не моноліт, а лише спільнота різних людей, згуртованих разом правилами і прокляттям.

У сні він знову бачив Ліну. Відьма приходила палка й безмовна, зливалася з ним рухами й цілунками, посміхалася та стогнала, але завжди танула на світанку, і Северина знову гризло, чому дівчина просила забути її.

Він прокинувся і зітхнув. Що більше юнак про неї думав, то більше хотів побачити. Чи вони не дружили майже п'ять років? Чи він не подобається їй? Чи ніч Купали не зблизила їх? Хіба це все не мало жодного значення? Чому він мусить взяти і отак викреслити її зі свого життя?

Кортіло написати листа, пояснити, що він не може навіть заглядатися на інших дівчат, бо кожну порівнює з нею. Може, саме про це співають кобзарі ти пишуть поети? Може, це і є кохання! Хіба від нього можна отак легко зрікатися? Але лист порушив би слово, яке він мав тримати...

Северин, зітхнувши вдруге, рушив на подвір'я, де заскочив Пилипа, який читав книгу без палітурки.

— Як ти, брате? — спитав Северин.

— Не потрібно, — таврієць окинув його дивним поглядом. — Ми всі дорослі люди. Принаймні маємо відповідати за свої вчинки, бо на те вказують срібні клямри. Я та Гнат не мусимо бути друзями. Ця мандрівка знайомить між собою молодих побратимів із різних полків, але не зобов'язує їх товаришувати. Після цієї пригоди наші дороги розійдуться назавжди. Таке життя.

— Мені шкода, що так склалося.

— Не треба шкодувати. Ти занадто переймаєшся чужим нещастям, брате. Я чув і гірші слова на свою адресу. Звик.

Пилип повернувся до книжки. Северин відчув себе бовдуром і вирішив більше не заводити з таврійцем розмов. Зрештою, той мав рацію — після подорожі їхні дороги розійдуться.

Ярема не прокидався і спав так міцно, що його довелося будити всім гуртом. Після сніданку рушили до Києва. Решту миль характерники їхали переважно мовчки: Гнат попереду, затим Ярема з Северином, останнім їхав Пилип — і лише Савка курсував ватагою, намагаючись усіх розрадити, розважити та відволікти.

Але йому не вдавалося.