Аркан вовків

Розділ 6

Новий Марко Вишняк виявився таким само чиряком на сраці, яким був Марко попередній. Ядучості в ньому, щоправда, поменшало, але тепер бородань прискіпувався до хлопців як командувач, тому відкараскатися від його зауважень стало неможливо. Северин із тугою згадував спокійну та ввічливу натуру Захара, і дедалі більше цінував те, як йому пощастило з учителем.

Можливо, вся справа у курені? Що Ігоря Чорнововка, що Марка Вишняка не назвати приємними персонами — обидва були призначенцями. Лишалося сподіватися на те, що характерник із вартових, з яким Северин пізніше відбуватиме службу, не виявиться таким гівнюком.

Утім, та служба лишалася примарою на обрії, бо зараз вони мали розшукати Савку, а від нього не було жодної звістки. Кожен із чотирьох надіслав по кілька повідомлень, бодай на одне він мав би відповісти, але марно.

— Сподіваюся, з Павичем усе гаразд, — переживав Ярема.

— Якби цей бовдур не зник, — шипів Гнат. — Ми б уже роз'їхалися власними дорогами!

І недоброзичливо витріщався на Пилипа, з яким попри настанови Вишняка йти на мир не збирався. Олефір навзаєм його ігнорував.

Думки Северина попри всі зусилля роїлися навколо Ліни. Причиною того став знову-таки Савка, а точніше, подорож до містечка, в якому його востаннє бачили — шлях туди лежав неподалік Старих Садів. І що ближче ватага під'їздила до села, то неспокійнішим ставав Чорнововк, отримуючи за це чергову порцію глузливих дорікань Вишняка.

Аби якось спекатися думок про дівчину, Северин пристав на угоду Гната, який за допомогу в написанні листів Орисі запропонував йому фехтувати.

Так швидко у шабельному двобої він ніколи не програвав. Захар був непоганим шабельником, завдяки його науці Северин міг протистояти Яровому-старшому, проте напір близнючок ламав захист Чорнововка миттєво. Після кожного двобою з нього лилися річки поту і щоразу доводилося мастити нові синці маззю, проте Северин не жалівся — біль та свист клинків відволікали від відьминих очей.

Гнат Бойко під час тренувань перетворювався на іншу людину: забувши про лайку, він спокійно пояснював помилки Северина, поправляв рухи, показував стійки, вчив нових фінтів, промовляючи про шабельний бій палко і натхненно, як чумак Клименко про майбутнє механічних возів. Гнат був справжнім віртуозом: бився вправно обома руками, міг стояти сам проти кількох супротивників, чи на галопуючому коні зрізати вогник свічки, чи відбити шаблею кулю: то була його стихія. Слобожанин радів, що мав із ким поділитися знаннями, хоча і не приховував, що робить це з метою отримати собі гідного супротивника.

— Мене перемагають, — казав Гнат, — тільки двоє: тато і сестра.

У порівнянні з Катрею, стверджував Бойко, він напрочуд світла та добра людина. Коли слобожанин промовив це декілька разів, Северин усерйоз задумався, як би ніколи в житті не зустріти пекельну Катрю.

— Боїшся? І правильно робиш. Співчуваю її нареченому, — Гнат здригнувся. — Коли Катрі в голову вбрикне одружитися, вона просто під'їде до хлопа, якого вподобає, та поставить перед вибором: або мати її за дружину, або вона відрубає йому обидва вуха та прутня на додачу.

— Не хотів би я бути тим хлопцем, — промимрив Северин.

— А вона красива? — поцікавився Ярема.

— Як дияволиця.

Свою частину угоди Северин виконував, старанно вичитуючи послання Гнатового серця до коханої цукерочки Орисі, записані вульгарщиною з купою помилок. Першого листа він змусив переписувати п'ять разів, доки той не набув пристойного вигляду.

— І чому це так важко, — зітхав Бойко, вивчаючи покреслені рядки.

— Спробуй, брате, почитати якусь іншу книгу, — обережно запропонував Северин. — Бо у тебе правильно написані тільки цитати з «Енеїди».

— Інші книги лайно, — безапеляційно відрубав Гнат.

— Навіть якщо їх написав майстер Котляревський?

— ...Ти — підступний чортяка.

У наступному місті Гнат надіслав листа з кількома пелюстками троянд, поставивши зворотною адресою штаб скарбничих у Буді: вони пересилали листи вічно мандрівним характерникам у потрібні місця.

Ярема рушив сповідатися до найближчої церкви. Повернувся він без настрою, бо храм виявився православним, і коли священик дізнався, що Яровий з католиків, то відмовив у сповіді. З горя грішний шляхтич пішов до банку, а звідти до крамнички, де накупив торбу цукерок та пригощав усю ватагу.

— Мамуньо надіслали грошей, — пояснив сумно він.

Попри бадьорий вигляд Ярема страждав від розбрату між Гнатом і Пилипом. Його добре серце не витримувало постійної мовчазної війни між ними; його гнітило, що він ніяк не може те залагодити. Але у миті, коли Яровий відволікався, що виходило у нього доволі часто, він радів життю та широко посміхався.

Пилип проводив вільний час переважно за читанням або ж грою на варгані, а рота розтуляв виключно за необхідності. Єдина спроба Северина потеревенити зазнала нищівної поразки.

— Що читаєш? — спитав він якось, під'їхавши до Пилипа.

— Про мотори внутрішнього згоряння, — відповів таврієць і підняв погляд на Северина.

— Цікаво?

— Так. Ще питання?

— Ні, — Северин відчув себе бовдуром і дав собі обіцянку ніколи не заводити з таврійцем розмов.

— Не ображайся, — кинув Пилип йому навздогін. — Я не вмію розмовляти, як це заведено. Тому й мовчу.

З плином днів їхні пригоди у столиці стали нагадувати сон.

Коли Чорнововк уздрів вказівець, на котрому були зазначені Старі Сади, думка побачити Ліну прийшла сама по собі. Северин відмахнувся, але думка повернулася і набридливою мухою вперто дзижчала у вусі.

Ти думаєш про неї, ти сниш нею, ти мрієш про неї — то ось вона, неподалік, лише проїдь трохи, хіба це завелика платня? Хіба не маєш три клямри, хіба не можеш ухвалювати власні рішення? Якщо зараз проїдеш повз, то мучитимешся до кінця віків і картатимеш себе, що був слабкодухим та побоявся скористатися шансом, коли мав його...

Думки, наче голоси у печері Потойбіччя, ґелґотіли без спочинку, і Вишняк знову нагримав на нього.

— Як такий причмелений золоту клямру отримав? — обурений призначенець бризкав слиною. — Доведеш мене, брате Щезнику, ой доведеш, і розмовлятиму з тобою виключно запотиличниками!

Марко заощаджував на корчмах, тому часто ватага ночувала просто неба. Ярема зібрав грибів, Пилип уполював кілька куріпок, і по вечері характерники тягнули жереб чатування.

Чорнововк мав чергувати передостаннім, Бойко останнім. Северин відвів Гната вбік і пошепки попросив помінятися чатуваннями.

— Навіщо це тобі? — зіщулився слобожанин. — Тікати надумав?

— Дівчина, якій я писав, — Северин вирішив сказати чесно. — Вона тут живе неподалік. Хочу її побачити... А потім одразу повернуся.

Кохана дівчина була серйозним аргументом для Гната.

— Неподалік — це де?

— У Старих Садах.

Бойко витріщив очі та сплеснув руками.

— Срака! Ти з глузду з'їхав?!

— Тихше, не привертай уваги.

— Туди миль зо двадцять звідси! Ти нас потім не наздоженеш!

— Мій Шаркань несе як вітер.

— У макітрі твоїй вітер! Знаєш, що На-Сраці-Чиряк за такий непослух зробить?

— Знаю. Але все одно поїду, — Северин стиснув кулака. — Павич зміг, а чим я гірший?

— Павич — бовдур! Я думав, що ти розумніший, — Гнат похитав головою.

— Ти сам чув, як він постійно лає мене за неуважність. А неуважний я тому, що постійно про неї думаю! От побачу її та поверну собі душевний спокій.

Слобожанин здався.

— Роби, як знаєш, брате. Чергою я з тобою поміняюся, — Гнат покрутив вуса та посміхнувся. — Якби Орися моя була десь поруч... Мабуть, я також до неї зірвався б.

Бойко розбудив його о четвертій. Северин перевірив, що решта ватаги спить, нишком підкрався до Шарканя, жестом наказав поводитися тихо, і за кілька хвилин нісся чвалом дорогою до села, а серце його радісно співало.

Він не боявся гніву Вишняка, навіть і не думав про нього — голову зайняло майбутньою зустріччю. Северин переживав, що Ліна дорікне порушеним словом, сподівався, що не згадає про це, хвилювався, що не має жодної підготовленої промови, вірив, що слова прийдуть самі, та мріяв, що вона відчуває те ж саме.

Світало. Разом із сонцем Северин звернув на знайому дорогу, якою кілька разів намагався втекти від Соломії, коли його тільки оселили у відьми. Він тоді збирав собі клуночок та рано-вранці вирушав на пошуки батька, але дорога дивним чином завжди приводила його назад до відьминої хати, де чекала Соломія зі сніданком і загадковою посмішкою.

Знайомий тин і хатинка. Як давно він не був тут? Кілька років, не менше. Чи то вони зсохлися, чи то він виріс? У перших променях на городі грівся чорний котисько на прізвисько Хаос, такий само вгодований і пухнастий, як роки тому. Хаос не полюбив Северина із першого дня знайомства: хлопець приніс із собою галас і бешкет, а особливо обурливими були спроби покласти на коліна та гладити попри будь-який спротив. Крім того, малий нахаба забрав увагу хазяйки, чого Хаос, єдиний улюбленець, пробачити не міг.

Невдовзі Северин помітив, як будь-яка шкода, помічена котом, швидко стає відомою Соломії. Нелюбов між ними стала взаємною, але помірною: Хаос ніколи не дряпався, а Северин ніколи не тягав його за хвоста. Авжеж, після тривалого життя під однієї стріхою Хаос його впізнав.

Великі зелені очі ковзнули постаттю вершника. Кіт вайлувато піднявся, побрів до хати, погойдуючи товстими боками, зник усередині, а через кілька секунд вийшла Соломія. Жінка не змінилася анітрохи: чорноброва та довговолоса, із посмішкою, яка багатьох позбавила спокою.

— Які поважні гості до нас завітали, — сказала вона і радісно обійняла Северина. — Скільки часу не бачилися... Хоча би листа написав, засранцю! З тієї ночі ані слуху, ні духу.

Навіть босонога, у простій сукні та сорочці, як ходили незаможні селянки, відьма сяяла красою.

— Вибач, Соломіє.

— Як же ти виріс, — вона відступила на крок, обдивилася прискіпливо від маківки до чобіт. — Золота клямра. Справжній лицар!

— Ліна тут? — Северин не міг чекати. — Вибач, що так одразу до справи, але у мене обмаль часу.

Її посмішка згасла, наче сонце зайшло. Чоло прорізали зморшки.

— Що би ти не хотів їй сказати — краще повернися та їдь у своїх справах, Северине. Повір відьмі: так буде легше для вас обох.

— Я порушив наказ, аби побачити її. Поклич Ліну, будь ласка.

— І я не можу тебе відмовити? — спитала Соломія.

— Не можеш.

Соломія зітхнула та повернулася до оселі. А потім з'явилася Ліна.

У нього на мить перехопило подих: тогоріч вони бачилися вночі, і нарешті він розгледів її під денним світлом.

Якщо краса Соломії була схожа на темний мед, чия тягуча привабливість привертає до себе погляди чоловіків й жінок, то краса Ліни була медом світлим — легким і пряним, подібним до молодої квітки, яка ще не розквітла і не збагнула сили власної краси.

Северин широко посміхнувся, але вона не відповіла на посмішку. Підійшла швидко, відкинула важке волосся за спину, подивилася недобре.

— Ти порушив слово, — сказала Ліна без привітань.

— Так, я писав, що...

— Я прочитала все, що ти писав, і спалила ту писанину.

Усередині обірвалося. Северин захотів опинитися далеко звідси, прокинутися біля багаття від потиличника Вишняка, бо заснув на чатах... Але він стояв перед омріяною дівчиною, що полонила його думки, яка нарешті стояла за кілька кроків від нього, холодна і прекрасна, та чув кожне її слово.

— Слухай уважно, — провадила Ліна наставницьким тоном, який він ненавидів. — Між нами нічого не було, нічого немає і нічого не буде. Вертай на свою вовчу стежку, характернику. Життя довге, знайдеш собі дівчину.

— У чому справа, Ліно? — спитав Северин. — Я не бажаю шукати іншу. Я вже знайшов тебе і не розумію, чому мушу це забути!

— Я не бажаю віддати серце тому, хто потім з'явиться на порозі з дитиною від іншої та проханням її виховати!

Кілька секунд Северин не розумів, до чого вона це сказала. А потім збагнув.

Він завжди уникав думок про те, як саме пов'язані його батько та Соломія. Ніколи не хотів того знати, ніколи не питав, бо знав, що відповіді йому не сподобаються.

— Розгубив усі слова, якими хотів мене вразити? — продовжувала Ліна нещадно. — Їдь звідси, сіроманцю, та не повертайся ніколи.

Але Северин не для того порушив наказ, аби поїхати так просто.

— Ти навмисне ображаєш мене? — спитав, провівши рукою по срібній клямрі, яку отримав тогоріч за кілька хвилин до їхньої зустрічі.

— Тебе нелегко образити.

— Ліно... Невже тієї ночі нічого важливого не сталося? Ти справді нічого до мене не відчуваєш?

Вона розсміялася, коротко й глузливо.

— Боюся навіть припустити, що ти собі встиг вигадати. Тому скажу так, аби не лишити жодної шпарини для домислів.

Ліна дивилися на нього, немов на чужинця.

— Відьми також мають ночі ініціації. Інколи для них потрібен чоловік. І тебе я обрала як найприємнішого із решти. Ти був лише частиною моєї посвяти, Северине, — вона вперше назвала його на ім'я. — Не більше того. Зрозуміло?

Тепер він і справді розгубив усі слова.

Не зронивши більше ані звуку, Северин розвернувся від дівчини, про яку мріяв останні місяці, та застрибнув у сідло. Мудрий Шаркань пішов обережним кроком, не чекаючи наказу.

Лише частина її посвяти, не більше того. Северин згорбився у сідлі. За цю поставу Захар завжди його лаяв.

«Найприємніший із решти».

Він відчув на спині погляд. Озирнувся: невже дивиться вслід?

Біля тину нікого не було. Навіть її прощальний погляд йому привидівся.

Він втратив лік часу і стрепенувся, коли Шаркань виніс до корчми — знав, розумник, куди треба їхати. Як у сні, характерник спішився та зайшов усередину.

Від пробудження Северин нічого не їв, тож перед довгим поверненням та покаранням від брата Кременя, до якого тепер байдуже, мав набратися сил. їсти не хотілося, пити не хотілося.

Жити не хотілося.

— Агов, Северине!

Кобзар Василь Матусевич привітно махав йому з-за столу. До стіни поряд нього тулилася бандура у лакованому чохлі.

— Овва! — здивувався Чорнововк і гепнувся на лаву навпроти. — А тебе сюди як занесло?

— Та я ж з-під Славути! Завітав до батьків, понад рік їх не бачив, адже після одклінщини прямо до Києва рушив... Грошей приніс, ви ж мені цілу купу золота відвалили! А тепер прямую на південь, хочу перезимувати на березі Чорного моря, створити кілька власних дум, — Василь покликав корчмаря і замовив сніданок. — Дозволь тебе пригостити, друже.

— Спасибі, — Северин подумав кілька секунд і додав. — Візьми ще горілки.

— Зранку? Залюбки, — кобзар гукнув, аби до замовлення додали оковитої. — Що трапилося? Ти наче привида побачив.

— Ох, Василю...

Після пари чарок Северин вирішив розповісти свою історію. Мабуть, провидіння послало йому кобзаря, адже бути щирим найлегше з незнайомцями.

Під історію нещасливого кохання горілка пішла як у суху землю. Кобзар і характерник впоралися з першим штофом та після недовгих роздумів замовили другий.

Василь суттєво відставав, а Северину подобалося напиватися, хоча недавно він собі клявся, що ніколи в житті так не чинитиме. Просто тоді Северин не знав, що словосполучення «розбите серце» звучить зовсім не так боляче, як відчувається насправді.

— Намалював собі щасливих картин майбутнього! Вона до мене у снах постійно приходила. Я думав, що воно не просто так, може, вона натякає на щось, чи навіть наворожила... І що? Бовдур, — Северин ударив кулаком по столі, чарки підстрибнули. — Насправді я для неї як ця горілка. Замовив, напився, забув. Я просто був прутнем, найбільш приємним з усіх навколишніх прутнів!

Останню фразу він проревів так голосно, що на нього озирнулися, проте Северину до того було байдуже. Василь сумно покивав, а Чорнововк узяв кислу капусту і почав її жувати, майже не відчуваючи смаку. Він забув, що збирався якомога швидше повертатися до ватаги.

— Трагедія, — кивнув Василь. — Ох, жінки! Ані біса у них не розумію, хоча всі чомусь думають, ніби кобзарі знаються на дівочій душі.

— То не просто дівчина, друже мій, а відьма, справжня відьма, у неї навіть очі відьомські: ліве зелене, а праве каре... Бачать Потойбіччя. Зачарувала, пограла і розбила мене, як порожню пляшку...

— Северине, про це цілу думу можна написати, — мрійливо мовив Василь. — Слухай, це буде неймовірно! Нещаслива любов молодого характерника і молодої відьми... Такий потужний сюжет! Якщо ти не проти... Я можу написати! Справді!

— Пиши, чорт забирай, хоч трагедію в трьох актах, мені байдуже, — Северин знову випив. — На-Сраці-Чиряк надає мені по сраці... Але також байдуже.

Він знову пив, тужив, поривався повернутися до Ліни та висловити їй все, що про неї думав, гідними Гната словами. Василь заспокоював його і характерник ледь не плакав, примовляючи, що кобзар його єдиний справжній друг, якому нічого не потрібно, який розуміє та не засуджує, лише підтримує у важку хвилину, а чого ще потрібно від справжніх друзів, бодай ти їх знаєш тільки другий день...

Земля гойдалася під ногами, корчма розчинилася посеред свіжого повітря, хтось допоміг забратися на сідло, примостив важку голову на шию коня. Шаркань невдоволено заіржав від горілчаного подиху.

А потім Северин провалився в забуття.

***

Вони стояли перед двома велетенськими буками посеред хащі лісу. Вовк зник, але Шаркань і Руда занепокоєно переступали з ноги на ногу. Максим, притримуваний характерником, хрипко дихав. У кутику його рота запеклася кров.

— Те, що ти побачиш — велика таємниця, — промовив Захар, дивлячись йому прямо в очі. — Присягнися відкрити її тільки під час великої скрути, за потреби, яка дійсно вимагатиме того, і тільки тій людині, якій ти справді довіряєш.

— Присягаюся, — сказав Северин.

— Моє ім'я Захар, — звернувся учитель до дерев.

— Я клявся Аскольду зберігати таємницю. Маємо пораненого. Пустіть нас.

Северин кліпнув очима, забувши про нещодавнє рішення ні з чого не дивуватися. Учитель розмовляє з деревами... Чи з тими, хто між ними прихований? Чи... Що за чортівня?

Хаща між буками зникла, наче чарівний пензель намалював замість темних дерев широку світлу стежку. Омана зору? Чародійській міраж?

— Поїхали, — наказав Захар.

Повітря між буками-охоронцями тремтіло, і Северин відчув на щоці дотик, схожий на гаряче павутиння, коли вони проминули незримий кордон. Вершники із хащі виїхали на величезний луг, що розкинувся у самому серці лісу: земля без дерев сягала на кілька миль навколо. Юнак зачудовано дивився, як стежка перетворюється на дорогу до селища, що майоріло попереду, а повз нього блищить озеро.

Джура обернувся — за ними знову стояв ліс.

— Це обитель Ковену? — спитав Северин.

— Відьми до цього не мають стосунку.

Вони проминули голі поля та порожні пасовиська, у повітрі запахло димом і худобою, вічними ароматами людської домівки. Характерники наблизилися до селища, куди дорога пірнула між хатин і перетворилася на вулицю. У землю обабіч вросли низькі зрублені хати з поцвілим мохом на гонтах, їхні малесенькі вікна вкривали каламутні плівки, схожі на міхури. Чудернацькі димарі вигиналися так химерно, що дим підіймався не стовпом, а розлітався тонкими цівками. Северин із подивом розглядав місцевих людей у дивному одязі, що при їхній появі зупинялися, кидали свої повсякденні справи та вибалушували очі на вершників. Все було дуже знайомим і водночас таким... древнім? На ногах селян Северин упізнав личаки, які помічав лише на гравюрах у книгах Соломії з історії. Чому вони досі їх виробляють? Хто ці диваки?

Селяни тривожно перегукувалися незрозумілою мовою, яка нагадувала суміш застарілих польських, литовських і українських слів. Діти ховалися під спідниці жінок, які вороже насупили брови, бородаті (жодного виголеного!) чоловіки взялися за сокири. Усі селяни мали настільки схожі зовнішні риси — низькі лоби, тонкі губи, блакитні очі, русяве волосся — наче доводилися один одному родичами.

— Триматися напоготові?

— Заспокойся, козаче.

Селище виявилося невеликим: коротенька вулиця вивела до кола майдану, в серці якого бовваніли різьблені з дерева скульптури — шість великих темних ідолів. Певно, головна площа, подумав Северин. Зрубів тут не було, лише довгий присадкуватий будинок, звідки на гомін, спираючись на костура, вийшов старець із довгою сивою бородою.

— Вітаю, Аскольде, — промовив голосно Захар.

Старець кілька секунд вивчав його з-під сивих брів, а затим посміхнувся:

— Вої-вовки! Просимо! Багато зим ти не був, Захаре.

Він говорив із дивним акцентом та натугою — приблизно як Северин розмовляв татарською. Натовп сторожко прислуховувався до їхньої розмови, але від доброзичливого тону стариганя чоловіки сокири опустили.

— Северине, допоможи.

Джура зістрибнув з жеребця та допоміг спустити Максима. За наказом старого трійко парубків обережно прийняли пораненого на руки та перенесли його до хатини Аскольда.

Захар спішився та міцно обійняв старця.

— Боги, самі боги, — старець рукою вказав на шістьох, — почули нас і послали воїв.

Люди селища, побачивши його рух, уклонилися ідолам до землі.

— Нам потрібна твоя допомога, Аскольде, — мовив Захар. — Поранений не виживе без лікування. Чи порятуєш його, як колись порятував мене?

— Аскольд розуміє. Чекайте тут, вої-вовки.

Старець, спираючись на костур, повернувся до хатини. Тутешні почали розходитися, але переважна більшість селян витріщалася на прибульців, вивчаючи обох із пожадливою цікавістю. Наблизитися ніхто не смів.

— Хай дивляться. Не звертай уваги, — сказав тихо Захар. — Скоро підуть.

— Де ми, вчителю?

— У потаємному селищі. Воно ховається тут сотні років і дізнався я про нього від свого учителя, Устима Козоріза, земля йому пухом. Коли я був джурою, мене сильно поранило неподалік звідси, а отямився я вже в хатині Аскольда. Він тоді був без ціпка і не такий сивий. Урятував мені життя та, як бачиш, досі пам'ятає моє ім'я. Вони тут рідко приймають гостей.

— То хто ж вони такі, вчителю?

— Люди, чиї предки тікали від хрещень на Русі. Вони знайшли сховок і відтоді плекають рідну віру сотнями років, не знаючи, що коїться за межами лісу. Це селище — весь їхній світ.

Северин не зміг стримати роззявленого рота.

— Таке взагалі можливо?

— Як бачиш.

— Неймовірно! Виходить, вони тут більше восьми сотень років... Ого! — у голові не вкладалося. — Як вони досі зберегли свою таємницю? Очманіти можна!

— Саме тому я попросив тебе заприсягтися мовчати.

— Я нікому не розповім, — Северин поклав руку на серце. — Але як про них досі не дізналися?

— Не знаю, Северине. Якимось одинакам відомо, а загалу... Можливо, щось могутнє їх охороняє. Захищає. У твоєму віці я мав купу таких само питань, але потім виріс і вирішив, що нехай воно просто живе тут, як жило до мене.

— Аскольд непогано розмовляє українською.

— Він волхв, тож мусить її знати. З іншими тутешніми навіть не намагайся розмовляти. Не варто, — характерник кивнув на дім Аскольда. — Бачив би ти його книжки! Всі на кирилиці. Такі раритети є, що зараз коштують сотні дукачів серед колекціонерів. Якби старий дізнався, що п'ятдесят років тому ми перейшли на латинку, то його би корчі взяли.

Северин посміхнувся.

— Скільки їх тут живе?

— Бозна... Я не розгулював, бо не був певен, що тутешні радітимуть чужинцю із розп'яттям на шиї, — Захар торкнувся свого хрестика. — Тож після мого одужання ми з учителем одразу поїхали.

З хатини повернувся Аскольд. У зморшках під безбарвними очима проглядала стурбованість.

— Важко буде! Сильно поранили. Опіки зсередини. Але Аскольд поставить його на ноги. Вої-вовки сильні.

— Дякую, цілителю, — вклонився Захар.

— Не дякуй. Ви гості. Коней заберуть помічники, а ви допоможете Аскольдові за його зцілення.

— Уважно слухаю.

— Володар лісу, — Аскольд указав костуром у бік хащі. — Не приймає наших дарів. Життя гірше! Мисливці повертаються ні з чим. Важкі гілки падають на лісорубів. Озеро болотиться. Хижаки їдять худобу. Раніше так не було. Володар лісу гнівиться на нас. Чому? Немає відповідей.

Хто, в біса, цей Володар лісу, — подумав Северин.

— І як ми можемо зарадити? — поцікавився Захар.

— Аскольд намагався говорити з Володарем лісу. Аскольд приходив і кликав, але Володар не чує. Аскольд приносив різні дари і благав, але Володар не відповідає. Аскольд молився богам, і боги надіслали воїв-вовків.

— Тобто ти хочеш, аби ми поговорили з цим Володарем лісу? — спитав Захар.

— Так. Чого він бажає? Чому прийшла немилість? Як нам жити? Ми не маємо куди йти, — в голосі волхва прозвучав розпач. — Допоможіть нам, вої-вовки!

Так вони зустріли лісовика.

***

Це похмілля було значно гіршим за попереднє.

Сокири гупали по скронях, кішки дерли засохлого рота, руки затерпли, а хребет ломило так, наче об нього зламали кілька палиць. Северин простогнав, але стогін застряг у горлянці. Він зусиллям розплющив очі та з'ясував, що спав навсидячки, притулившись спиною до стінки, рота справді заткнуто кляпом, а зап'ястки, рівно як і щиколотки, надійно скручено мотузинням.

Северин покрутив головою та одразу пожалкував, бо голова до таких рухів була не готова. Він мав на собі самі лише штани — решта речей, включно з чересом, зникли. Юнак обережно спробував підвестися і негайно повалився на бік, забивши плече. Благенька підлога, вкрита старим пацючим послідом, заскреготіла.

Не мариться! Його зв'язано у темній запилюженій кімнатці, де пахне сирим деревом і пацюками. Одлітався, голубе, подумав Северин із якимось відстороненим спокоєм. їхав шукати Савку, а попався сам. Так мені і треба... Думав про дівчину, якій був непотрібен; зневажив попередженнями старшого досвідченого брата; вважав себе особливим, вищим за всі небезпеки — така розплата за дурість.

Він спробував згадати: перед проваллям у спогадах пливли Василь, корчма, шинквас та варенуха... Як його викрали? Він не пам'ятав.

Певно, це було нескладно. Не можна так напиватися! Якщо відтепер йому взагалі колись випаде можливість напитися.

Чи живий Василь? Чи не заподіяли йому шкоди? Чи, може, кобзар працював на викрадача? Що, зрештою, Северин знав про нього? Вони тільки раз бачилися у Києві та й поготів. Кобзар здавався добрим хлопцем, але так беззастережно довіряти йому? Він повівся необачно.

Думки перескочили на братів. Де нині ватага? Що сказав брат Кремінь, коли побачив його втечу? Що подумав брат Еней, коли він не повернувся? Чи рушили вони на нові пошуки, чи продовжили головне завдання?

А Чорнововк сидить тут, чортзна-де, у темному полоні.

Настав час визнати, що батько мав рацію, — подумав відчужено Северин. Він — нездара, який не заслужив своїх клямр. Справжній нездара. Це навіть не образливо. Правду завжди легко сприйняти, якщо готовий до неї.

Орден нічого не втратить, якщо молодшого Чорнововка заріжуть тут, у невідомій глушині, зрештою, він не зробив нічого, аби цьому перешкодити — лише всіляко посприяв.

Северин полежав, упиваючись власною безпорадністю, а затим напружив прес, зціпив зуби, переніс вагу на стінку та повернувся до пози, в якій прокинувся. Його вовтуження не лишилося непоміченим: пролунали легкі кроки, двері зарипіли на іржавих петлях. Вогник свічки різонув похмільні очі і юнак обережно покрутив головою, аби позбутися сліз.

Викрадач прилаштував табурета, якого приніс із собою, всівся, закинувши ногу на ногу. Ноги до коліна вкривали запилюжені чоботи.

— Пригадуєш мене?

Вогник вихоплював жіночу фігуру та світле волосся, скручене на потилиці у вузлик. Решта губилася у темряві, але то було непотрібно — її голос він упізнав.

Северин промугикав.

— Не марнуй зусиль, — промовила Ярослава Вдовиченко. — Кляп не приберу, бо прокусиш губу та перекинешся. Мотузки теж залишаться. Якщо закортить справити потребу, то справляй її під себе. Або спробуй дочекатися батька, який уже мчить сюди. Він обіцяв дістатися за добу.

Очі Северина звикли, і в непевному світлі він роздивився обличчя хрещеної матері. Навколо очей та рота звили павутиння зморшки, гострим мереживом прорізали чоло. Під очима набрякли темні кола. Северин запам'ятав її іншою: голосною, молодою, веселою. Тепер кутики її рота опустилися, як у людини, що ковтнула багато лиха і давно не знала усмішки.

Хто ще, як не ватажок переможеної Вільної Зграї, міг влаштувати викрадення молодих характерників?

— Говоритиму багато. Я довго ні з ким не розмовляла, — Ярослава захрипла і довго відкашлювалася, наче хвора. — Тож слухай уважно, похреснику. Можливо, це останні слова, які ти почуєш у своєму житті.

Від її буденного тону рот наповнився слиною. Северин ковтнув, намагаючись позбутися слини, але тої було забагато. Страх роздер спину від потилиці до поясниці, вкрив пахви холодною росою.

Ніколи смерть не стояла так близько.

— Побачила тебе у Соломії, — сказала смерть. Вона говорила повільно, наче забувши, як промовляти слова. — Я лежала біля її хатини тижнями, затим їхала до могили Ольги і чекала там. Знову поверталася до Старих Садів. І так по замкненому колу, наче привид, чигала, спостерігала, вистежувала твого батька восени, взимку, весною та влітку. Більше року.

Батька? Тобто... Вона полювала не на Северина?

— Інколи я стояла на межі, — вона провела рукою по піштолю за чересом. На чересі була лише срібна клямра — така темна, що не розгледіти лиття з вовком. — Як завмирають на скелях, зачаровані висотою, готові стрибнути. Зневірена, обезкровлена, безумна. Молилася всім богам, чиї імена знала. Інколи хотіла надіслати йому листа, чим би прирекла себе на неминучу смерть. Але я не мала права здатися так легко. Вони би не пробачили мені, ніколи не пробачили.

Смерть нахилилася вперед і Северин втиснувся в стіну.

— Я чекала не марно. Приїхав Ігорів син, — вона звела руку, піднесла до його обличчя, наче хотіла провести по щоці, але відсмикнула. — Ти став дуже схожим на нього, Северине, ти знаєш? Сама доля та справедливість надіслали тебе до моїх рук.

Її голос знову захрип, Яра голосно закашлялася та сплюнула харкотиння під ноги.

— Забагато мовчала, — просичала втомлено, ніби не спала багато ночей поспіль. — Востаннє я так довго говорила, коли розмовляла з моїми хлопчиками... Моїми сміливими та нерозумними синами. Вони думали, що можуть повернутися на рідну землю. Наївно вірили, що минуле залишилося позаду. Хотіли почати життя заново... Вони наважилися перегорнули сторінку.

Голос жінки обірвався, її плечі затрусилися. Северин затамував дихання.

— Але за ними прийшов твій батько, — прошипіла Яра з ненавистю. — Чому, чому я не зупинила їх? Чому не відмовила? Чому не переконала летіти за океан, аби почати нове життя там? Не хотіли, не слухали маминих слів, мої сміливі невгамовні хлопчики, втекли на батьківщину, а я дозволила їм втекти. Хотіла вірити, дурепа, що все минулося. Вони були такі необачні... Такі необережні та веселі. Прийшов твій батько, проклятий Чорнововк, та убив їх. Моїх синочків! Його похресників!

Останні речення вона прокричала, від чого голос зірвався знову. Яра важко дихала, долоні стискалися в кулаки. Северин забув про похмілля.

— Я простежила за тобою, похреснику. Коли я побачила тебе в корчмі, п'яного як чіп, то зрозуміла, що саме провидіння, бог чи хтозна ще промовляють до мене: ти не помилилася, жінко, це твій шанс, справжній шанс, твоя виплакана винагорода. Кров за кров!

Вона зіп'ялася на ноги, вихопила з-за пояса піштоль, ледь помітний у бідному сяйві, і Северин відчув, як прохолодне дуло торкається лоба. Рука смерті ледь тремтіла. Юнак заплющив очі.

Невже отак закінчиться життя?

Чомусь він завжди думав, що відрізняється від інших. Загибель мами, відчуженість батька, зустріч із мавкою... У власних очах це робило його особливим. Здавалося, що попереду чекає велика славетна доля, багато пригод та звершень, а вінцем стане героїчна загибель через багато-багато років. І ось він із похмілля, безславно полонений, через кілька тижнів після отримання золотої клямри лежить без чересу та чобіт у якомусь сараї... Де розпачлива месниця обірве його життя. Хіба так усе мало бути?

Під прохолодним дулом піштоля, що пахнув порохом, Северин усвідомив: він нічим не кращий за інших. Він такий, як і решта. Ніхто його не обирав, ніщо його не відмічало. Не існує ніякої долі, є тільки шляхи, що ми обираємо та долаємо, і кожен шлях попри всі сподівання та бажання може урватися найбільш неочікуваної миті. Навіть коли здається, що стоїш на самому початку, а у тобі живе стільки ідей, а попереду стільки невиконаних справ та речей, які прагнеш змінити... Смерті байдуже.

Чом усвідомлюєш такі речі лише на останній межі?

Осипалися секунди. Северин ковтав слину та трусився. Ніколи йому не було так страшно.

Пострілу не було. Чи встигне він почути його?

Від переляку скрутило живіт. Неперетравлене гарячою рікою піднялося аж до горла. Не вистачало тільки захлинутися власною блювотою!

Ярослава повільно сховала піштоля і важко осіла на табуреті. Поклала лоба на долоні. Северин видихнув: він житиме. У цій комірчині, у темряві, у мотузках — але житиме! Дихатиме, існуватиме... Яке щастя.

— Надіслала йому повідомлення, де можна нас знайти, — заговорила Яра хрипко. — Уявляла, як розітну тобі горлянку у нього на очах. Аби він споглядав. Аби відчув частину горя, з яким я живу понад рік... Побачити, як він упаде на коліна та благатиме. А я була би невблаганною... Але потім збагнула, що твій батько не здатен відчути навіть дещиці мого болю. Горе, що лежить на мені кам'яним хрестом, чуже йому. Ігор Чорнововк дивився би на смерть сина, як спостерігають обезголовлювання худоби. Чи не так, Северине?

Він хотів заперечити, сказати, що батько не такий, що вона не права. З-під кляпу вирвалося лише гуготіння.

— Ігор не має серця, — Яра не звернула на звуки уваги. — А я його маю... надірваного й пошматованого, але досі живого, як загнана мисливськими псами вовчиця.

Я дивлюся на тебе і моє понівечене серце стискається. Я бачу маленького похресника, бачу друга мого Максима... Бачу Святослава, обох моїх хоробрих вовчиків, які так сумували за батьком...

Її голос надірвався і забринів сльозами.

— Я намагалася вбити тебе, доки ти не отямився, Северине. Швидко, надійно, безболісно. Срібне гостре лезо, якого б ти навіть не відчув. Тримала над твоєю ніжною горлянкою, на якій навіть бороди ніколи не було, і моя рука не ворушилася. Не бажала ворушитися. Заніміла, не слухалася наказів. — Ярослава поклала лікті на коліна та обхопила обличчя. — Слабка, дурна жінка! Стільки душ занапастила... Та не можу пролити крові похресника. Думала, що ця розмова допоможе, що слова розігріють мене, розпалять, додадуть сил, але все одно не можу! Я дивлюся на тебе і бачу її. Мою Оленьку...

Надворі заіржали коні, Северин упізнав Шарканя. Яра зупинилася на півслові, підхопила табурет разом зі свічкою та вийшла, зачинивши бранця у темряві.

Він вижив! До затерплих кінцівок повернувся біль.

Отже, Ярослава дізналася, що Святослава вбито.

Вважає, що Максим також мертвий, бо звідки їй знати правду... Добре, що вона з обережності заткнула йому рота, а не влаштувала допит, бо він би все розповів. Якби Яра дізналася, що сталося з її молодшим сином, і що то зробив не Ігор, а саме він, Северин... Тоді б її рука не здригнулася.

Прохолодний весняний день. Яра і мама сміються так щасливо, що хочеться сміятися разом із ними. Вони дуже красиві, у святкових вишитих сорочках, волосся заквітчане першоцвітом. Святослав намагається вдавати із себе дорослого, крутиться біля стола з Ігорем і Романом, які п'ють пиво та про щось неспішно балакають. Ігор молодий, без бороди, посміхається до єдиного сина. Роман досі трохи лякає Северина — у нього бліда шкіра, біле волосся та білі брови, від чого здається, що їх зовсім немає. Очі червоні, наче у примари. Його сини, Святослав і Максим, успадкували біле волосся та червоні очі, але вигляд мали не такий химерний: чи то материні риси пом'якшували їхню зовнішність, чи то Северин просто звик, бо часто бачився з хлопцями. Він ганяє квача разом із Максимом і навіть не уявляє, як круто зміниться його життя незабаром. До Рокошу менше року.

Цей спомин був насмішкою, що не мала нічого спільного з життям. Ані з батьком, який ніколи не сміявся, ані з хрещеною матір'ю, яка прагнула його вбити.

Ярослава не викрадала інших характерників. Тут справа була виключно між Чорнововками та Вдовиченками. Ігор — головна ціль. Яра понад усе прагне його смерті, але радше батько викреслить її ім'я зі свого списку. Всі ці роки він тільки й робив, що полював на інших, та ніколи не програвав. А після того, як він розбереться з Ярою, Ігор недбало звільнить сина та мовчки окине поглядом, від якого Северин пожалкує, що його не вбили.

Він наважився поворушити кінцівками. Мотузки були міцними, вузли — надійними. Ярослава знала, як правильно зв'язувати. Северин не міг навіть підвестися, що вже казати про спроби звільнитися.

Вдовиченко повернулася із флягою, обережно закинула йому голову та повільно полила кляп водою. Висушене похміллям тіло вдячно всотувало воду.

— Нажлуктився ти міцно. І все через дівку, яка гарбуза видала, — Яра встала до стіни навпроти, притулилася спиною. — А мої сини не матимуть ані кохання, ані дітей. Я не побачу онуків. Рід скінчиться на мені. Остання... Ніколи не збагнеш самотності цього слова, поки не відчуєш його на власній шкурі.

Вона помовчала. Северин мріяв про ще одну порцію води.

— Я розповім історію, яку ти ніколи не чув. То родинна легенда. Думаю, її дозволено розповісти похреснику... Враховуючи обставини.

Дивно, Ярослава викрала його, хотіла вбити, тримає бранцем — чому ж він відчуває таку глибоку провину перед нею?

— Коли Хмель повстання збурив, до його лав долучилися батько разом із трьома синами — всі хоробрі вояки, які ніколи не тікали від небезпеки. Всі загинули, один за одним, за один кривавий рік. У жінки, яку після такого лиха прозвали Вдовиченко, лишилася єдина дочка, і нею матір дуже опікувалася, адже то була її остання рідна кровиночка. Проте дочка сидіти вдома не бажала: замотала щільно груди, вбралася в одяг братів, зрізала коси аж під шапку, обличчя брудом вимастила, взяла стару батьківську шаблю та й втекла з дому. Поїхала на Січ воювати, за батька й братів мститися. Дорогою горло застудила, аби голос хрипкий був, і зуміла обдурити запорожців — прийняли її до куреня за свого. Всі козаки думали, що то молодий чоловік. Так вона перевдягненою цілий рік воювала, та ніхто її не викрив, аж поки не приїхав Мамай джур собі обирати. Як почула це дівка, то прийшла до характерника і каже — брате, візьми у джури, жодного прокляття не боюся, а для захисту рідної землі то й поготів. Мамай питає — а чим своє завзяття доведеш? Тут вона й скинула шапку, ножем полотно на грудях різонула та й сказала дзвінким жіночим голосом «бо всіх чоловіків у родині моїй убили, і вже рік мщуся за них!» Громада заніміла від подиву, а затим козаки загуділи, заголосили, бо де таке бачено, баба на Січі, порушила святу заборону, дурила всіх! А Мамай тільки засміявся та погодився взяти її. Мовив: ти, сестро, справжня Лисиця. Так вона у легенди і ввійшла Лисицею. Потім побралася Лисиця зі славним козаком, якого щиро полюбила, і пішов від них рід характерників Вдовиченків.

Ярослава замовкла, потім довго кашляла та відпльовувалася.

— Правда то чи ні — не знаю, та й ніколи знати не хотіла. В Ордені часто думали, що я взяла чоловіче прізвище, а насправді то Роман джурою у мого батька ходив. Так ми і познайомилися.

Северин проїдав очима флягу. Яра змочила кляпа. Чи то він звик, чи вона справді дедалі більше нагадувала хрещену матір з дитячих споминів?

— Я була самотньою на вовчій стежці! Дівчина-ха-рактерниця? Хіба таке буває? — мовила гірко жінка. — Мене надихала легендарна Лисиця та відома лицарка Віра Забіла. І батько, який ніколи не намагався змінити мого рішення, а тільки навчив усього, що знав. Я з юних років училася боронитися, часто плакала, але ніколи не жалкувала про свій вибір.

Ярине обличчя посвітліло.

— А потім трапилося неймовірне. Дві дівчинки в один рік присяги. Винятковий випадок! Таке буває раз на кілька років. З Олею ми побачилися ще у Буді, до випробувань. Я познайомилася з твоєю мамою на ярмарку. Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що то моя рідна душа. Оленька...

Вона вимовляла це ім'я з теплою ніжністю. На вустах, що забули, як усміхатися, прокинулася усмішка.

— Тобі, хлопцеві, не зрозуміти цю радість — бачити, що ти не одна така божевільна, мати подругу серед чоловіків, відчувати поруч руку. Разом... Завжди простіше. Ми з Ольгою стали сестрами. Підтримували одна одну. Постійно листувалися. Навіть наливку одну й ту саму любили! Стали дружками на весіллях одна в одної, хоча я ніколи не розуміла, що вона знайшла в Ігореві, а вона постійно питала, за що я покохала Романа. Ми стали хресницями наших дітей, — раптом світло у її голосі зникло. — То було в іншому житті. Може, ти щось пам'ятаєш... А може й ні. Байдуже. Роман любив її не менше за мене. Ані я, ані він ніколи у житті не підняли б руки на Оленьку. Згадай це, Северине, коли наступного разу почуєш про кровожерливу зграю підступних ренегатів, які завдали першого удару.

Ярослава Вдовиченко вийшла, грюкнувши дверима. Северин повірив їй. Хрещена говорила щиро: то було у тембрі її голосу, диханні, обличчі, жестах. Та й навіщо обманювати людину, яку тільки-но збиралася вбити?

Він співчував її горю. Він звик думати про батька виключно як про суворий і недосяжний ідеал, славетного воїна та відважного мисливця за ренегатами. Але для Яри він був вбивцею, проклятим дітовбивцею... і Северин розумів її.

Очі звикли до темряви. У комірчині було порожньо, жодної скабки чи старого цвяха, жодного шансу перепиляти мотузки. Северин гусінню проповз до дверей, прислухався, штовхнув ногами. Двері не піддалися. Він ударив ще кілька разів, але марно — з іншого боку двері тримала колода. Не втекти.

Нездара, справжній нездара!

Раз на кілька годин Яра поверталася, аби дати йому води, але до кінця свого життя вона більше не промовила до нього ані слова.