Аркан вовків

Розділ 10

Коли віз із двома скарбничими забрав безіменного покійника, ватага рушила далі.

Маєток Борцеховського лежав на землях Сумського паланку, неподалік села Яструбине. Характерники їхали швидко, зупинки робили рідко, скакали поночі та прокидалися зі сходом сонця. Усі прагнули дістатися єдиної ланки, яка могла з'єднати зі зникненням Савки.

Слова Марка помітно вдарили по Гнату та Яремі. Бойко жодного разу не дістав зачитаної «Енеїди» і не згадував про тренування з Северином. Похмурий Яровий смалив люльку, вибивав тютюн, забивав наново, зберігаючи непритаманне мовчання. Інший мовчун, Пилип Олефір, поводився незворушно і відлюдькувато, тобто як завжди.

Вони не мали сумнівів, що цього разу клопотання Марка задовольнять. Занадто серйозною була їхня помилка. Що тоді? Їх переведуть до іншого командувача? Чи ватагу розіб'ють, і вони роз'їдуться вартовими по паланках, як то мало статися одразу після Києва?

Коли Северин наважився поставити ці питання Вишняку, той відповів, що гадки не має, як воно буде, а загалом це його не обходить.

За три дні характерники дісталися Яструбиного та зупинили коней біля найбільшої місцевої корчми «Pid kukhlem».

Корчмар хекнув, розгледівши їхні череси, і замість привітання випалив:

— Так і знав! Ви по Щебетюка душу?

— Можливо, — сказав Марко, наче саме за тим і приїхав. — Розкажіть, добродію, що вам відомо.

Корчмар озирнувся (мабуть, за звичкою, бо крім них у вранішній корчмі нікого не було) та заговорив стишено.

— Слово честі, панове, Данило — добрий хлопець, хоч і не дуже розумний, але не треба нічого поганого з ним робити... Якщо треба побити, то ви побийте, але тільки без чарів ваших, без прокльонів... Не заслужив він. Розумієте?

— Розумію, — кивнув Марко. — Насправді, все залежить не тільки від нього, а від розповідей свідків. Тож розкажіть нам у подробицях, як усе було.

Северин швидко кинув погляд на решту: вони також не розуміли, про що йдеться, але вирази облич тримали незворушними.

Корчмар зітхнув, витер руки об рушник, вийшов з-за шинквасу. Потім повернувся, налив собі пива та сів за найближчий стіл. Ватага зайняла лаву навпроти. Корчмар по черзі оглянув суворі пики характерників і ковтнув пива.

— Це сталося на Великдень, точно пам'ятаю. Тоді з маєтку багато людей повернулося, пан Борцеховський на великі свята завжди відпускає робітників до рідні, він великої доброти людина... Данило прийшов напідпитку, та це не дивно — всім відомо, що його бабця Килина, бережи її Господь, жене такий самогон, що від одного ковтка волосся дибки. Вам налити, до речі? За рахунок закладу.

— Ні, дякуємо. Продовжуйте оповідь.

— Так, так... Щебетюка тут усі люблять, а після початку служби на пана Борцеховського полюбили ще більше, бо він як вертається до села, то завжди приносить із собою якісь цікаві гостинці... Як ото цигарки з заморського тютюну. Великі такі, товсті й брунатні, смак чудернацький. Ви такі куштували?

Призначенець проігнорував питання та поставив власне:

— На Великдень він теж щось приніс?

— Так, так... Спочатку ніхто і не помітив, бо він його собі на пузо натягнув, аж потім розгледіла Мотря, та як заголосить — бісовий пасок, бісовий пасок! Я обернувся на вереск та бачу Данила: руки в боки, посмішка до вух, а на животі у нього черес із трьома клямрами!

— Справжній? — спитав Марко.

— Та де ж мені знати, пане лицарю, я ті череси здаля бачив, як ото на вас зараз дивлюся. На вигляд схоже: клямри на місці, одна наче мідна, друга срібна і третя золота, як ото гроші від шеляга до дукача. Ну, всі заголосили, мовляв, де його взяв, а хто, а звідки, а що тепер буде... Данило розсміявся та пообіцяв розповісти все, як пивом пригостять. Хтось кухля підсунув, він випив та й каже — побив я одного нахабного характерника та черес у нього забрав! Всі йому — брешеш, куди тобі характерника побити, ти ж навіть проти отця Фоки не встоїш... Отець Фока то наш священик тутешній, йому вже під дев'яносто, — пояснив корчмар та собі ковтнув пива.

— І що було після?

— Ну, власне, це все, — сказав корчмар. — Цілий вечір Щебетюк вихвалявся, розповідав, що тепер у Сірий Орден піде та характерником стане. А як захмелів, обмовився, ніби знайшов черес у маєтку.

— Більше він його не приносив?

— Не приносив, пане лицарю. Данило потім як протверезів, то благав язиком не плескати, та хто його там слухав.

— Іншим характерникам про це не розповідали?

— Боже збав! Не хотів горопасі негараздів улаштовувати. Щебетюк — гарний хлопчина, хоч і бовдур, кажу вам. Але люди патякають, така вже наша натура, слово туди, слово сюди, з села до села, так увесь паланок знає, от воно й до сіроманців докотилося. Як вашу п'ятірку побачив, так і зрозумів, що по Данила приїхали. Характерницькі череси краще не займати...

— Дякую за розповідь, — Марко піднявся і ватага встала разом із ним.

— Ви тепер по нього? — спитав напружено корчмар.

— Та де там, — махнув рукою Вишняк. — Ми три дні в кульбаках майже без перепочину. Відкрий, господарю, кімнату окрему мені, та кімнату загальну — цим чотирьом паничам. І води гарячої у ночви, гарненько помитися не завадить.

— Буде зроблено, — корчмар заусміхався. — То, може, й пообідаєте?

— З превеликим задоволенням.

Корчмар хутко подав їм гарячого борщу зі сметаною та пампушками, а сам побіг метушитися з кімнатами та купанням.

— Отже, — сказав Вишняк, обгризаючи м'ясо з кістки. — Як перепочинемо, ви пройдетеся селом та розпитаєте про того Данила Щебетюка та його черес. Еней піде із Малюком, Щезник із Варганом. Може, почуєте щось нове. Опісля поїдемо в гості до пана Борцеховського. Якщо Данило працює в маєтку, то буде цікаво дізнатися, звідки він дістав черес. І цур мене пек, якщо воно не пов'язано з фальшивим шелягом.

Після обіду ватага роз'їхалася: Гнат з Яремою рушили на північ Яструбиного, де мала знайтися Мотря, а Пилип із Северином — на південь, де мешкала бабця Килина. Вишняк лишився у корчмі.

— Не залякуйте людей, вас і так бояться, — наказав він. — Будьте ввічливими. Переконайте, що про небезпеку не йдеться. Як потрібно, то підмастіть хабаром. Як упруться та не схочуть розмовляти, то дайте спокій.

Дім Килини відрізнявся серед інших хат на вуличці густим жовтавим димом із димаря та неповторним дріжджовим амбре.

Стара годувала курей: їй було далеко за сімдесят, спина нагадувала літеру «Г», від чого пересувалася бабця за допомогою двох палиць, на які спиралася всім тілом. Але попри вік поралася з господарством бабця Килина вельми моторно.

— Хто такі будете? — стара зустріла характерників підозріливо. — Ви не з нашого села.

— Добривечір, хазяйко, ми з Сірого Ордену, — обидва поштиво вклонилися.

— Звідкіля? — хитро блиснули очі. — Я такого села не знаю!

— Характерники ми, бабцю.

— А, сіроманці, тю, — Килина кивнула. — Заходьте. То ви по мою килинівку приїхали?

— Килинівку?

— Самогон так мій зветься, за моїм ім'ям! Люди його кухвами хлебчуть, навіть шляхта не гидує. То ви за пляшкою?

— Ми маємо деякі питання...

— Відповіді не продаю. Самогон продаю. Якщо не купуватимете — здиміть звідси, — стара махнула палицею — було це кумедно і водночас переконливо.

— А якщо купимо дві пляшки, то відповісте? — запропонував Пилип.

— Бігме! Кварта вартує вісімдесят шелягів, — судячи з її тону, то було явно завищена ціна.

— Недешева ваша килинівка, — крекнув Северин.

— Видко, що ви її ніколи не куштували. У будь-якій корчмі переплатите, — стара поправила барвисту хустку на рідкому сивому волоссі. — За цим самогоном з усього полку чумаки приїздять, вся Слобожанщина знає мою килинівку. То чиста сльоза Діви Марії!

Уміє продати товар, віддав належне Северин.

— Дайте нам дві кварти. І відповіді на кілька питань. Решти не треба, — Пилип передав їй пару талярів. — Згода?

Бабця з підозрою забрала срібняки, спробувала по черзі на зуб, зникла у хаті. Повернулася із двома темними пляшками.

— То що там у вас за питання? — спитала Килина дружньо.

— Ми щодо Данила, — почав було Пилип.

— Казала тому бевзю, щоби кинув череса і не маявся дурницями! Казала, що за такі баляндраси сіроманці приїдуть по його душу, — Килина гнівно затрясла палицями. Кури сполохано розбіглися. — Не можна такими речами жартувати!

— Чи вам відомо, звідки він його дістав?

— Та звідки-звідки, з маєтку великого цабе спер, звідки ще. У нього там багато всіляких рідкісних штукенцій. Збирає їх за величезні гроші.

— Отже, Данило ні з яким характерником не бився?

— Та не смішіть стару, — махнула Килина палицею. — На шкільній лаві він останній раз бився. Ото виросло базікало і вигадує казки, аби дівок на сіно затягти. Ви до нього поїдете?

— Поїдемо. Спасибі, бабусю.

— Чуєте мене, сіроманці? Ви йому шкоди не заподійте. Він дурбецало, але добрий хлопчик, нікому лиха не чинив. Як помру, то хто за моєю могилою прибирати буде? Всі роз'їхалися, забули стару Килину, один Данило навідується.

— Не турбуйтеся, бабусю. Нам лишень треба дізнатися, звідки взявся той черес.

— Тоді з Богом, онучки, — заспокоїлася стара. — Нехай килинівка смакує.

Марко вислухав доповідь, скептично подивився на пляшки самогону та конфіскував обидві.

— Як будемо роз'їжджатися, поверну, — пообіцяв він.

Невдовзі повернулися Гнат з Яремою: знайшли Мо-трю та ще кількох свідків того вечора, які підтвердили слова корчмаря та нічого нового не додали. Черес був схожим на справжній, Данило приходив із ним один раз, обмовився про маєток і на тому все.

— Мотря така нічогенька, — зауважив Гнат, багатозначно покручуючи вуса. — Очима мене аж проїла.

— Опиши цю знаменну подію цукерочці Орисі, — запропонував Ярема, якому довелося вислуховувати фантазії про погляди Мотрі всю дорогу до корчми.

Гнат у відповідь показав дулю.

— Треба їхати до маєтку та розпитати Данила особисто, — підсумував Пилип.

— Так, — кивнув Марко. — Поїдемо завтра зранку, аби не повертатися поночі.

Проте зранку поїхати не вдалося.

Корчмар приніс Вишняку аркуш коштовного паперу, прикрашений знайомим гербом з хортами, — офіційне запрошення від пана Борцеховського для панів характерників на невеличку вечерю, написане власноруч.

— «З найкращими побажаннями, Олександр Бор-цеховський», — дочитав Марко вголос. — А він швидкий.

— Що переказати посланцеві пана магната? — спитав обережно корчмар.

— Перекажіть, що ми приймаємо його люб'язне запрошення та приїдемо на домовлену годину.

Корчмар поштиво кивнув і зник.

— Це... дивно, — сказав Северин.

— І підозріло, — додав Пилип.

— Пан Борцеховський елегантно перехопив ініціативу, — Марко провів пальцями по бороді. — Розумний чорт... На звану вечерю потрібно з'явитися у гідному вигляді. Вимийтеся, поголіться, дістаньте кунтуші. Збір о шостій. Поїдемо, як на свято.

***

Пилип переплів косу, Гнат виголив голову навколо оселедця, Ярема підрівняв бороду та вуса. Северин, зітхнувши, також вирішив поголитися. Його вбога щетина не йшла в жодне порівняння з бородою Ярового, від цього було сумно, але принаймні шкіра звикла до леза і голитися доводилося частіше.

Надраїли клямри до блиску, вичистили чоботи, розгорнули кунтуші, що спочивали в саквах від самого Києва. Ярема вкотре виправ свого — досі не міг пробачити собі, що примудрився заблювати сакральний одяг. Під кунтушем Олефір мав світло-сірі шати, Яровий — криваво-червоні, а Чорнововк і Бойко були у чорному. Біля дверей кімнати чекав Вишняк у синьому жупані із золотою ниткою: при повному параді призначенець помітно помолодшав.

Надвечір у корчмі стало велелюдно й гамірно, проте розмови вщухли, щойно до зали вийшло п'ятеро характерників у чорних одностроях. Світло виблискувало на клямрах і гаптованому обрисі Мамая. Северин доклав неабияких зусиль, аби не розплистися в дурнуватій посмішці. Гнат спіймав зачарований погляд Мотрі та підморгнув їй, Мотря негайно зашарілася.

— Панове лицарі, — кивнув корчмар.

— Їдемо до пана Борцеховського, — повідомив Марко. Публіка нашорошила вуха та ловила кожнісіньке слово. — Сподіваюся, що до повернення наші кімнати ніхто не потурбує.

— Що ви, пане! Ніхто навіть і не наблизиться, як можна... Гарної дороги, шановні лицарі! Би саме до сутінок встигнете, — заторохтів корчмар.

Шаркань аж пританцьовував від надлишку сил. Йому ставало нудно, коли він залишався у стайні більше ніж на добу, тому на дорозі він спробував піти учвал.

— Ну-ну, годі, — Северин погладив жеребчика по холці. — Заспокойся.

Шаркань незадоволено заіржав. Офелія та Упир, що бігли поруч, кинули на невгамовного товариша здивовані погляди.

Дорогу до маєтку доглядали гарно, навіть затяжні жовтневі дощі не спотворили її стан. Коні бігли легко, не грузнучи в багнюці по самі бабки, а пейзажі навколо розкинулися приємні. Мабуть, — подумав Северин, — так і живе шляхта: мандрують від одного маєтку до іншого, гарними дорогами, у вишуканих одягах. Та насолоджуються життям.

— Чуєш, Малюче?

— Га?

— Не шкодуєш, що відмовився від шляхетського життя? Заради вовчої стежки?

— Не шкодую, — пробасив Ярема.

— Ти не барився з відповіддю.

— Я це питання чув разів з тисячу, якщо не більше. Мамуньо всі вуха продзижчала. Але татуньо хотів, аби я став характерником, і я також цього прагнув, — Ярема дістав пірнача та покрутив в руці. — Повір, шляхта має золоту обгортку, але всередині... Я радий, що вирвався. Не мій світ. Нам із братом пощастило: Яків за все золото Гетьманату не пішов би в Орден, а я, навпаки, як подумаю про всі ті оборудки, аліянси, угоди, підкупи... Діва Марія вберегла.

Ярема перехрестився.

— Батько, земля йому пухом, був сіроманцем, я став сіроманцем, хтось із діточок моїх буде сіроманцем, як Бог дасть. А брат шукає місця в Червоній раді. Знали би ви, яка там багнюка! Обгорнута файно, схована під блиском, набризкана парфумами, але справжнісінька багнюка. На вовчій стежці усе чесно: ти одразу в багні.

Угіддя магната оточувала декоративна огорожа, а дорога вгризалася у великі металеві ворота з гербом і гаслом Борцеховського. Біля воріт стояли двоє стрільців у темно-сірих мундирах. Вони вклонилися характерникам.

— Вітаємо у володіннях пана Борцеховського. Прошу запрошення.

Вишняк віддав лист магната. Охоронець швидко пробігся по ньому очима і кивнув товаришеві.

— Красно дякую. Пан Борцеховський очікує на ваше прибуття.

Другий охоронець розчахнув ворота і ватага заїхала на алею, облямовану молодими осокорами.

— За відомостями скарбничих, Олександр Борцеховський народився у незаможній селянській родині та самостійно збудував свій статок, — розповідав Марко дорогою. — Має кілька заводів і багато земель. Розумний, честолюбний, жорсткий. У шкандалях не помічався. Кілька років тому придбав шляхетний статус.

— Парвеню, — пробурмотів Ярема, розглядаючись. — Тепер кожен дідич купує собі герба...

— А ти, виявляється, сноб, брате, — уїдливо відзначив Вишняк, обернувшись до шляхтича. — Не чекав від тебе такої фанаберії! Але ж хтось із твоїх предків теж колись був першим свого гербу — перед тим, як заснувати довгу та славетну династію, чи не так?

Яровий почервонів і замовк.

Захід сонця розмалював стіни у червоне. Маєток вибудували недавно: усі дерева мали не більше кількох років, а плющ іще не встиг вибратися на стінку невеличкого палацу, вибудуваного в стилі класицизму. Алея вивела вершників до подвір'я з моріжком, навколо котрого дорога заверталася в коло. Неподалік стояла альтанка, а поруч неї — лабіринт із живих чагарників. За палацом темнів ліс.

— Розмовлятиму я. Відповідайте лише на прямі звернення і будьте уважними, — наказав Вишняк, не спиняючи коня. — Якщо хазяїн не їстиме, ми відмовимося від вечері. Якщо хазяїн не питиме, ми не торкнемося келихів. Якщо хазяїн приготував пастку, то ми будемо напоготові.

— Отже, чекати найгіршого, — підсумував Пилип.

— Завжди чекати найгіршого.

Біля східців стояло шестеро прислужників: усі одягнені на сучасний європейський манер, у сірих костюмах з білими рукавичками. Кожен підійшов до вершника та завмер, а шостий, найстарший, схилився у глибокому поклоні.

— Радий вітати лицарів Сірого Ордену в Яструбиному маєтку, — мовив урочисто мажордом. — Пан Борцеховський очікує всередині. Дозвольте камердинерам попіклуватися про ваших скакунів.

Северин пригадав «Діамантовий палац», зліз із Шарканя та передав віжки лакею.

— Прошу панів за мною.

Усередині було красиво, просторо і дорого, дуже дорого. Величезні кришталеві світочі, сірий мармур, картини полювання у золочених рамах, м'які килими, розписана стеля... Яструбиний маєток був значно багатший за «Діамантовий палац».

— Панове, прошу чекати. Я сповіщу пана Борцеховського про ваше прибуття.

Мажордом низько вклонився та піднявся сходами.

— Ростокупило твою матир! — мовив пристрасно Гнат. — Здуріти можна! Звідкіля у нього така прірва золота? Він ним сере?

— Брате Енею.

— Та я халамидником почуваюся!

— Стеж за словами.

Ярема тихо бурмотів під носа. З виразу його обличчя було видно, що Борцеховський уже не подобається шляхтичу.

— Вітаю шановне панство, — пролунало від сходів. — Як чудово, що ви прийняли моє запрошення. Почувайтеся, як удома!

Олександр Борцеховський спустився до характерників, а мажордом тінню плив за ним.

Магнат був показним чоловіком років за сорок, убраним у вишуканий чорний костюм із краваткою-метеликом. Чорне волосся зачесане назад, на скронях поблискує сивина. Щоки ідеально виголені. Тонкі брови, гострі вилиці, глибоко посаджені темні очі, схожі на темні дзеркала.

Брат Кремінь мав рацію: цього чоловіка варто остерігатися.

— Ви, наскільки розумію, керманич загону? — спитав магнат, тепло посміхаючись.

— Так. Марко Вишняк, — характерник вклонився.

— Маю честь, — вони обмінялися потисками рук.

Борцеховський підійшов до кожного з ватаги та привітався особисто. Від нього розпливався солодкавий запах парфумів.

— Такі юні! А вже з трьома клямрами. Перший рік?

— Так.

Северин назвався і потис руку, прохолодну й тверду, із довгими вузькими пальцями. На вказівному був перстень, схожий на перстень осавули, лишень із сапфіром замість печатки з вовком.

Погляд магната зупинився на кунтуші Яреми.

— О, пане шляхтичу, — Олександр кивнув на вишитого герба. — Це рідко трапляється серед лицарів Ордену... Нагадайте, як зветься ваш герб? Я дуже погано обізнаний у геральдиці, вибачте моє невігластво.

— Равич, — відповів Ярема.

— Равич, кажете... Так-так, пригадую... Ярові. Тернопіль? Чернівці?

— Чортків.

Борцеховський кивнув і повернувся до Марка.

— Виховуєте молоде покоління?

— Щось на кшталт. Маємо до вас розмову, пане Борцеховський.

— Я не тішив себе думкою, що це візит ввічливості, — посміхнувся магнат. — Лицарі Ордену ніколи не з'являються просто так. Але, якщо ваша розмова не дуже термінова, я пропоную поїсти, а після вечері про все спокійно поговорити. Як вам така думка, шановний лицарю?

— Чудово, — кивнув Марко.

— Тоді прошу до бенкетної зали.

Мажордом розчахнув важкі дубові двері з вигадливим різьбленням.

Зал м'яко освітлювався безліччю свічок. Біля стін завмерло десятеро служок в сірих костюмах і білих рукавичках. Двоє з них, судячи з начиння в руках, відповідали суто за свічки.

— Все ніяк не зберуся з електрифікацією. Сучасно та ефективно, але не можу змусити себе відмовитися від свічок під час вечері, — мовив Борцеховський і додав з посмішкою: — Мабуть, старію.

Довгий стіл було щільно заставлено різноманітними наїдками, вигляд яких нагадав Северину застілля Ґаада.

— Прошу, панове.

Вони розсілися та скосили очі на Ярему, бо ще з Києва знали, що за шляхтичем можна все повторювати без ризику сісти в калюжу хитрих правил шляхетського застілля. Той розклав велику білу серветку на колінах, і решта наслідувала його приклад.

— Не судіть суворо, панове, кухарі не мали достатньо часу на щось вишукане, тому вечеря доволі скромна... Але, сподіваюся, вам сподобається, — магнат двічі ляснув у долоні. — На цьому замовкаю! Спочатку їжа, а всі розмови опісля.

Лакеї піднесли кожному піали з водою та цитриною. Северин зиркнув на Ярему: той протер долоні фруктовою долькою, змочив у піалі руки, після чого витер їх насухо поданою серветкою. Чорнововк повторив нехитрий ритуал, його прислужник зник і миттю повернувся, тихо прошелестівши:

— Чого пан бажає?

Северин кинув на лакея погляд. Той був на кілька років старший за нього — бездоганно виголений, волосся прилизане.

— Почну з отого салату...

— Чудовий вибір, пане, — лакей вправно підхопив таріль та поклав на неї невідомий Северину наїдок.

Чорнововк зніяковів: не звик, аби хтось робив за нього такі прості речі. Гнат і Пилип зі схожими виразами облич спостерігали, як їм накладають їжу. Вишняк був незворушним, як скеля. Магнат потер руки і замовив собі всього потроху.

— Чого пан бажає пити?

— А що мається? — спитав Северин.

— Вино біле та червоне, коньяк, горілка. Якщо нічого з переліку не влаштовує, я принесу потрібний напій.

— Можна просто води?

— Так, пане. Вода стоїть у склянці біля фужера, як тільки потребуватимете ще, дайте мені знак.

Северин примудрився не помітити склянку просто у себе під носом, від чого почервонів.

Магнат підняв тост за Сірий Орден. Характерники скосили очі на Марка — той також підняв келих і всі випили.

Борцеховський взявся за вечерю, а ватага, після нового обміну поглядами з Вишняком, не відставала. Усередині салат виявився із якоюсь морською потворою, чию назву Северин не знав. Соус був кислуватий і загалом страва не сподобалася йому. Але Чорнововк стоїчно продовжував жувати, тужливо роздумуючи, чого не можна поїсти людської їжі без перетворювання вечері на бундючну церемонію.

Від нової порції салату Северин відмовився, натомість попросив хліба та сиру, та харчувався ними, допоки аперитив не змінили на головні страви.

Вони були значно смачніші: принесли картоплю, засмажену продовгуватими скибочками зі спеціями, яйця, приготовані невідомим Северину методом, запечену з яблуками качку, різноманітну вудженину, млинці з бринзою та червоною ікрою, плов із м'ясом раків, пироги з куріпками — Северину хотілося спробувати все.

Чорнововк з іншими братами поглядав на Марка, але той спокійно їв, запиваючи вечерю дрібними ковтками білого вина, і вони повністю віддали належне творам маєткових кухарів. Проте Северин лишався на сторожі. Йому було незатишно у чужому залі, серед цих численних служників та мертвої тиші, яку порушували тільки дзенькіт приборів об посуд та шелестіння лакеїв. Навіть Гнат їв без звичного плямкання. Як можна так вечеряти щодня і не збожеволіти?

Першим заговорив Марко.

— Чудова вечеря, пане господарю. Все навдивовижу смачно.

— О, не варто, — Борцеховський примружився у ввічливій посмішці та вицмулив трохи червоного. — Чим багаті, як то кажуть... Панове Олефір і Чорнововк, вам не смакують кримські вина? Маю також непогані французькі та італійські.

— Не вживаю алкогольні напої, — відповів Пилип.

— Не маю бажання, — сказав Северин і зловив на собі здивований погляд Гната.

— Дуже взірцево, — кивнув Борцеховський. — Дозвольте запропонувати вам дещо інше натомість. Теж на основі винограду, але безалкогольне. Спробуєте?

Характерники стрельнули очима в Марка, але той ніяк не відреагував, і вони погодилися.

Магнат клацнув пальцями. Мажордом зник у дверях — Напій, що ви спробуєте, є доволі ексклюзивним, якщо не сказати секретним, — Борцеховський дістав із внутрішньої кишені піджака портсигар і вивудив тонку цигарку. Моментально поруч виріс лакей із запаленим сірником. Магнат задимів та продовжив: — Я планую пустити цей напій у продаж наступного року. Винахід гаме-риканців, проте зовсім невідомий українським теренам... Пригощайтеся, панове.

Мажордом повернувся з позолоченою тацею, на якій стояли два високих бокали з червоною рідиною, на стінках кипіли численні дрібні бульбашки.

Северин принюхався: запах винограду поколював ніздрі. Юнак зробив обережний ковток. Схожа на сік рідина вколола язик й розтеклася у роті свіжим солодким смаком. Він зробив ще кілька ковтків.

— Дуже смачно, — сказав Северин.

— І мені подобається, — додав Пилип. — Що це?

— Перед вами, шановні лицарі, газована вода з сиропом, — урочисто відповів Борцеховський. — Просто і геніально! Як щодо решти, чи бажаєте спробувати?

Всі погодилися, навіть Марко.

— Товар дуже перспективний, — розповідав магнат, пахкаючи цигаркою. — Вийду на Слобожанщину, потім розширю на все Лівобережжя, а затим і весь Гетьманат.

— Ви зможете виготовляти стільки пляшок? — здивувався Ярема.

— Безсумнівно, — кивнув магнат. — Я заробив на тому, що багато шляхетських сімей успішно проспали, себто на другій промисловій революції. Поки вони розповідають про діяння предків та застрягли у минулому сторіччі, я роблю справу. І мене ненавидять за успіх! Мовляв, вискочка, парвеню, куди виліз, та ще й герба собі купив.

Ярема швидко запхався величезним шматом пирога.

— Найкумедніше, як тепер вони вишикуються в чергу, аби мати мене за свого зятя. І їхні діти мріятимуть про подружжя з моїми дітьми. Хоча тут жодного секрету немає! Я проста людина нової формації, дивлюся на Європу, певен, що саме за нами майбутнє держави. За всієї поваги до старих шляхетних родів, пане Яровий, зовсім не хотів вас образити, якщо ви раптом сприйняли на власний рахунок.

Шляхтич щось пробурмотів, помахав рукою та сховав носа у склянці з напоєм.

— Утім, досить марнославства, це нудно й нецікаво, — магнат розсміявся і кинув недопалок до свого бокалу. — Отже, до справи. Що за питання привело вас до Яструбиного маєтку?

— Ми хотіли побачити вашого працівника, пане Борцеховський, — люб'язно відповів Марко. — Його звуть Данило Щебетюк. Нам необхідно поставити йому кілька питань.

— Авжеж, — він повернувся до мажордома. — Ти знаєш, кого має на увазі пан лицар?

— Так, — вклонився той. — Я можу привести його сюди за десять хвилин.

— Приведи.

Мажордом розчинився, і Борцеховський тим часом продовжив розмову:

— Крім допиту вам більше нічого не потрібно?

— Залежить від допиту.

Борцеховський розсміявся. Він любив сміятися і повсякчас робив це, замруживши очі та закинувши голову назад. Загалом, — вирішив Северин, — магнат справляв приємне враження. Але його темні очі ніколи не сміялися.

— Характерники! Таємні лицарі містичного Ордену. Для мене велика честь приймати вас, — Борцеховський торкнувся долонею грудей біля краватки-метелика. — Як покінчимо зі справою, подадуть десерти. Сподіваюся, що ви не збираєтеся їхати після вечері?

— Відверто кажучи, так ми і думали, — відповів Марко.

— Не варто, — запротестував Борцеховський. — Для вас уже приготували кімнати в гостьовому крилі. Надворі пізній вечір. Відпочиньте спокійно та їдьте собі зранку після поживного сніданку.

Марко вагався.

— Вирішимо після допиту.

— Домовилися.

Двері до зали безгучно розчахнулися. Повернувся мажордом, а за ним блідий худий парубок, стрижений під горщик. Він перелякано переводив очі зі свого пана на характерників та безперестанку заломлював пальці.

— Доброго вечора, — пролепетав ледь чутно.

— Повністю у вашій владі, — сказав Борцеховський із посмішкою.

Данило здригнувся.

— Не бійся, — сказав м'яко Вишняк. Ні з ким із ватаги він так лагідно не розмовляв. — Ми лишень хотіли спитати, де ти дістав характерницький черес, яким вихвалявся на Великдень у селі.

— Черес... Так, — коли Данило робив паузи, його погляд бігав по підлозі. — Я, шановний пане, його у цигана купив... Зустрів їхній табір... А циган мені й каже: хочеш пасок зачарований... І черес показує... Я йому місячну платню за той пасок віддав... А потім одягнув і на вовка не перетворився... Надурив мене циган... Хотів повернути... А циган той з табору вже зник і ніхто його не бачив... Отак я в дурні пошився... У селі покрасувавсь... Та викинув його спересердя...

Парубок затнувся.

— Це вся історія? — спитав Марко.

— Так, пане, — Данило не піднімав на нього очей. — Все, як було, так і розповів...

— У селі розповідали, буцімто ти когось побив і черес відібрав.

— Брехня все, пане... Кого ж я поб'ю... То вигадка недолуга... Вихвалитися хотів... Нерозумний я... У будь-кого на селі спитайте про Щебетюка... Вам кожен скаже... Вибачте...

Данило замовк.

Він брехав, брехав невміло. Дуже боявся. Якщо на нього бодай трохи натиснути... Але Марко вочевидь не бажав робити цього при зайвих свідках.

— А куди ти викинув череса?

— Не пригадую... кудись в лісі... далеко... не знайду...

— Дякую, Данило. Якщо я захочу поговорити з тобою ще раз, ти не будеш проти?

— Ні, пане... Аж ніяк...

Магнат кивнув мажордому і той обережно вивів переляканого Данила геть.

— Ви задоволені, пане Вишняк? Допит минув успішно?

— Не дуже, — відповів Марко. — Але вечерю можна продовжити.

Борцеховський махнув, аби подавали десерт, і прислужники заходилися прибирати зі столів.

— Скажіть, пане Борцеховський, чи є бодай найменша ймовірність того, що Данило міг узяти череса тут?

Магнат здивувався.

— Черес характерника? У моєму маєтку? Хіба що хтось із прислуги є прихованим сіроманцем.

Його губи усміхалися, але в очах була сама темрява.

— Деякі колекціонери збирають такі речі.

— Ні, пане Вишняк, ви підозрюєте не того, — мовив Борцеховський зі сміхом. — Я ще при здоровому глузді, тому не ризикну збирати цехові відзнаки Сірого Ордену! Так, є божевільні, що плекають подібні експонати по своїх таємних колекціях, готові заплатити за них купу золота, але я не з тих. Я з тих, що платять купу золота за скло.

— Скло? — перепитав Марко.

— Саме так. Моя маленька слабкість, — магнат змовницьки підморгнув. — Збираю різноманітні країни та епохи: тарелі, бокали, вази... А ще порцелян і все таке інше. Якщо бажаєте, покажу вам свою колекцію. Але чомусь дуже мало гостей радіє, коли я влаштовую їм детальну екскурсію.

Марко ввічливо посміхнувся та похитав головою. Чи спитається він за шеляга, — подумав Северин, — чи викладе його?

— То як ви вирішили, пане Вишняк? Лишаєтеся на ночівлю?

Чотири пари очей уважно дивилися на призначенця. Той поскуб бороду і кивнув:

— Так.

— Чудово, — магнат задоволено плеснув у долоні. — У гостьовому крилі всі ліжка нові, бо гостей я маю нечасто. Спатимете, як янголята на хмарках!

Лакеї принесли чаю, печива, тістечок, струддів, шоколаду, пляцків та ще газованої води з сиропом, не тільки виноградним, а й грушевим та кавуновим.

— Скажіть, панове, а чи правда, що Сірий Орден не бере участі у внутрішньополітичних справах? — розпитував магнат на продовження світських теревенів.

— Орден було створено із забороною подібного втручання, — відповідав Вишняк.

— Ну, знаєте, часто задумують одне, а виходить інше...

— Не в нашому випадку. Ми суворо дотримуємося власних правил.

— Шкода. З вашими потужностями ви могли мати фракції в обох Радах...

— Щороку з'являються люди, які це пропонують.

Попри балачки у повітрі потріскувала напруга, наче перед грозою.

Данило брехав, Борцеховський також, безперечно, брехав. Що вони приховували? Северин мимохіть ковтнув печиво і зрозумів, що наївся.

— Без образ, але ж вам відомо, що кунтуші — мода польської шляхти сімнадцятого століття, — Борцеховський цигаркою вказав на їхні одяги. — Я чув, що за три роки всі військові остаточно відмовляться від них та перейдуть на сучасні однострої, як уже давно заведено в центральній Європі. Адже надворі середина дев'ятнадцятого століття! Чи Орден планує змінювати свою моду?

— Мені не відомі такі речі, пане Борцеховський.

— А чи правду кажуть про ваші стосунки з Таємною Вартою? — легко змінив тему магнат. — Мовляв, вони не люблять вашого брата і всюди намагаються перешкоджати...

— Ні, це перебільшення. Між двома схожими відомствами трапляються тертя по деяких спільних питаннях, але загалом ми маємо гарні взаємини.

Після закінчення вечері Марко покликав ватагу до себе.

— Якщо поїдемо зараз, він замете сліди та знищить всі докази, — тихцем сказав призначенець. — Я поставлю йому кілька запитань наодинці. Ви тим часом йдіть відпочивати, але зброю тримайте при собі. Зрозуміло?

Марко лишився з Олександром у бенкетній залі віч-на-віч, а лакеї провели молодих характерників до їхніх кімнат. Юнаки нарешті змогли обмінятися враженнями.

— У цигана купив! Невже нічого кращого вигадати не міг? — зашепотів Северин, коли пересвідчився, що слуги пішли.

— Той Щебетюк і справді йолоп. Зуб даю, що Вишняк зараз розколе багатого мазунчика, — сказав Гнат.

— Борцеховський кмітливий, так просто його не заскочити, — сумнівався Ярема.

— Я піду спати, — сказав Пилип. — Буду напоготові.

— І я, — кивнув Северин.

Ярема позіхнув із тигрячим риком.

— Так наївся, готовий аж тут заснути... Добраніч, браття.

Вони розійшлися кімнатами.

Здуріти можна, — подумав Северин, скидаючи одяг. Ще кілька днів тому ночували у полі, вчора — у корчмі, а сьогодні — у шляхетському палаці. Химерна вовча стежка! Його думки ще довго крутилися навколо Савки, незнайомця, Данила, магната і таємницю, яка ховалася за ними, але зрештою важкий сон зморив його...

Тупіт. Хряскіт дверей. Він схопився за шаблю, але було запізно. Кілька міцних рук знерухомили його, на груди надавили коліном, до обличчя притисли щось вологе. Він закричав, вдихнув сморідне повітря і світ зник.

***

Северин прокинувся від крижаної води, яка полилася на голову.

Дуже холодно. На ньому не було одягу, навіть спіднього. На язиці гіркота. Голова болить, ніби з похмілля... Але він не пив!

Руки та ноги в кайданках, рота затуляв кляп. Ярослава?

Ні, це вже було. Вдовиченко мертва, її вбив Ігор Чорнововк, а він убив Ігоря... Йому це сниться.

Він сидів голим прямо на землі. Поруч нього скрутилися Пилип, Гнат та Ярема — теж мокрі, як хлющі, але Яровий все одно продовжував хропти. Що відбувається?

Де Вишняк?

Гуде голова. Холодний осінній вітер пронизує мокре тіло наскрізь. Глуха ніч. Навколо люди в сірих одягах. Ті, що хлюпнули водою, відійшли з порожніми відрами. Інші тримали на прив'язі хортів — білих, брунатних і чорних псів-вовкодавів. Неподалік чутно коней, багато коней, за плечима у людей рушниці.

Кайдани важкі. Їх пронизує ланцюг, що в'ється до фундаменту будівлі за їхніми спинами.

Гнат і Пилип дивилися очманіло. Від холоду їхні тіла били дрижаки.

Якщо це поганий сон, то він дуже схожий на реальність.

— Мені завжди було цікаво, що то за слова такі, — промовив Олександр Борцеховський, виходячи наперед. Він переодягнувся у мисливський костюм. — Галдовник? Себто васал або прихильник, зрозуміло, кого саме. Химородник? Себто примхливий, хитрий, або ворожбит, що народжує химери. Ці два слова зрозумілі. Але характерник? Не збагну, звідки воно взялося... Кажуть, ніби угода з дияволом лишає на тілі відмітку, так званий характер. Але я досі не бачив жодного характеру! Самі тільки шрами та родимки. Чи, може, для цього потрібен чаклунський зір?

Магнат присів і зазирнув кожному в очі.

— Мені подобається цікавість на ваших обличчях. От тільки пан шляхтич пропускає всю розмову... А ну, збадьоріть його.

На Ярему вилили друге відро крижаної води, але той тільки перестав хропти.

— Надихався забагато, — з досадою констатував магнат. — Але з таким товстуном краще передати куті меду, чи не так?

Гнат вирячив очі та глухо заревів.

— Справді, вибачте, — магнат ніби розчув його слова і вклонився. — Я забув попередити, що вас було запрошено на невеличку прогулянку до мисливського будиночка. Так хотілося, аби ви його побачили! Вирішив не марнувати часу до ранку та наказав перенести вас сюди, не турбуючи. Сподіваюся, панове не ображаються на мене за цей невеличкий трюк. Бо я, відверто кажучи, перелякався. Думав, що хтось викрив мій маленький секрет... А ваш загін привели якісь недолугі чутки. Іронія! Ви мали всі шанси поїхати звідси цілими та здоровими. Клянуся! Але пан Вишняк не заспокоївся. Почав допитуватися, показав шеляг... Нащо було псувати такий гарний вечір?

Магнат дістав портсигар і поруч з'явився служка із запаленим сірником.

— Він у вас був головатим. Занадто головатим.

Борцеховський випустив пасмо диму та махнув рукою. Один із чоловіків кинув на землю круглий предмет, що підскочив і завмер біля ніг полонених.

Декілька секунд Северин не міг збагнути, що перед ним. Потім роздивився розпатлане волосся, що злиплося від крові, сиву бороду, розкритий рот із висолопленим язиком, незмигні очі... І зайшовся беззвучним криком.

Поряд волали Гнат та Пилип, їхні шиї почервоніли від стогону, на скронях спухли й напнулися вени, і Северин захлинався криком разом із ними, не бажаючи вірити, що все це відбувається насправді. Один Ярема спав та не бачив відрізану голову Марка.

Борцеховський заливисто реготав, закинувши голову.

— Ну, не журіться так. Би ж хоробрі лицарі Сірого Ордену! Люблю сірий колір... І люблю іронію. Ваш учитель займе гідне місце серед решти, — магнат вказав цигаркою в бік дерев. — Певно, у темряві важко розгледіти цю діброву, але повірте на слово: дуби там ростуть непрості. Як бачите, я з пошаною ставлюся до своїх трофеїв...

Заберіть цей непотріб.

Хтось підняв та відніс голову Вишняка. Невже це не жахливий сон, невже він насправді вбив Кременя...

— Відверто кажучи, я міг би дочекатися світанку. Але не стерпів! Грішний, каюся, але я маю на те поважну причину: ще ніколи, ніколи у мене не було водночас чотирьох вовків... І яких!

Магнат відкинув недокурену цигарку та розвів руками.

— Не замордованих, без огидних шрамів, при власному розумі, дужих та амбітних, аж ніяк не божевільних дикунів! З очима, що палають ненавистю, — магнат розсміявся. — Найважливіше, безкоштовно. Мене, як ділка, це неймовірно тішить! Вибачте за драматичну промову, але не можу втриматися від спокуси вразити гідну аудиторію.

Він сплеснув у долоні. Декілька хортів забрехали.

— Ви увійдете до моїх мисливських архівів золотими літерами, панове лицарі, — Борцеховський задумливо взявся за підборіддя. — Кого обрати для початку... Сонько нехай спить, він нецікавий. Козака з оселедцем залишимо на десерт, я відчуваю, що він подарує найзапальнішу гонитву... Отже, лишаєтесь ви двоє. Це розкішне волосся треба забрати неушкодженим... Його справді шкода. А зараз темно, немає часу і дуже кортить розважитися.

Магнат вказав на Северина.

— Отже, першим побіжиш ти! Слухай уважно. От як ми гратимемо: зараз тебе віднесуть до краю діброви та обережно звільнять від кайданів. Не намагайся утнути дурниць, добре? Застрелимо мигцем, — Борцеховський взяв у когось рушницю та махнув нею. — Тут срібло. Я знаю, як убивати ваше плем'я. Приберіть у нього кляп, він хоче щось сказати.

З рота випхали кляп. Северин закашлявся і просипів: — Весь Орден шукає зниклих характерників. Їм відомо, куди ми вирушили. І свідками тому вся корчма. Як вважаєш, скільки знадобиться Ордену часу, аби знайти тебе?

— О, пане Сірововк, чи як вас там, ви просто не знаєте, як все було насправді, — розсміявся Борцеховський. — Так, ви приїхали до мене. Поговорили з Данилом, посадили його до себе на коня... і поїхали кудись проти ночі. Більше вас ніхто не бачив. Отака історія, свідками тому весь маєток!

Борцеховський повернув рушницю прислужнику.

— Проте не переживай за мене, юначе, а потурбуйся про себе. Після звільнення тікай світ за очі. Я подарую фору в кілька хвилин... Шанс перехитрити мене, втекти звідси та викрити світові триклятого вбивцю.

І він знову зареготав. Северин гаряче бажав, аби магнат захлинувся цим сміхом.

Йому було страшно. Це була не Ярослава, що сумнівалася у власних діях, це був справжній божевільний, який відрізав голову Вишняку і тепер хотів убити кожного з них по черзі... А за спиною божевільного стояв численний гурт відданих посіпак.

Чорнововк перевів подих та мовив якомога твердіше:

— Я... я не бігатиму забавкою для твоїх зболених примх. Хочеш убити? Стріляй.

— Ого! Який відчайдух, — здивувався Борцеховський і уважно придивився до Северина. — Цікавіший, ніж здавалося. На тлі своїх побратимів ти найбільш непоказний, знаєш про це?

Магнат дістав з піхов на боці багато прикрашену шаблю. Вона яскраво блиснула у місячному сяйві.

— Хвалю за хоробрість, але ти побіжиш, юначе, і так швидко, як в житті не бігав. А як надумаєш далі корчити з себе героя, то ця шабля із посрібленим лезом почне позбавляти твоїх друзів деяких потрібних їм органів. Очі, вуха, носи, пальці... Чи каструє їх, адже шаблі такі непередбачувані та норовливі панни... Широкий вибір, довільний порядок! Наскільки мені відомо, характерники не вміють відрощувати відрубане.

Він наблизився — і разом з ним солодкавий запах парфумів. Северин згадав запах, яким його приспали, та ледве поборов потяг блювоти. Магнат повільно торкнувся його грудей вістрям шаблі, натиснув. З-під сталі пробігла цівка крові. Здавалося, ніби в груди встромляють вугілля. Борцеховський зробив крок до Гната та полоснув його шаблею по плечу, той завив крізь кляп.

— Ну як? — спитав магнат без тіні посмішки. — Ще будуть пафосні промови?

Северин мовчав.

— Так і думав. Тягніть сміливця на місце.

Борцеховський сховав шаблю і відкинув сапфір на персні вбік — під ним виявився сховок із білим порошком. Він насипав наркотик собі на руку та глибоко вдихнув його обома ніздрями по черзі.

Северина вели двоє чоловіків по боках, ще двоє позаду торкалися спини рушницями. Він ішов дрібними кроками, наскільки дозволяли кайдани на ногах. Конвой провів його повз дуби з чорним химерним гіллям та кривавим листям, що вже почало опадати. Біля коріння одного з дерев розпласталося безголове тіло у чорному кунтуші.

Ключі провернулися легко і безгучно. Кайдани зняли, мисливці відступили, тримаючи його на мушках. Невже вони справді думають, що він здатен напасти на них? Погляд ковзнув на полонених братів, на десятки хортів, на постать Борцеховського...

Він несвідомим завченим рухом змочив великого пальця у краплині крові, що текла з порізу від шаблі.

— Дарую п'ять хвилин, — прокричав Борцеховський. — Чуєш? Це більше, ніж я зазвичай дозволяю, але сьогодні вночі я роблю виключення! Коли ріжки проспівають вдруге, ми помчимо за тобою, вовчику!

Так його називала тільки мама.

— А тепер... побіг!

Засурмили мисливські ріжки, загавкали хорти.

І Северин побіг, як не біг ніколи в житті.