Аркан вовків

Розділ 14

— Молодий Чорнововк! Яка приємна несподіванка! Вітаю вас, — корчмар ґречно вклонився.

— Дякую, пане Буханевичу.

— О, прошу, просто Володимир! Ви надовго?

Северин поправив сакви на лівому плечі. Ворона, яка сиділа на правому, невдоволено каркнула.

— Кілька днів. Може, більше. Може, менше.

— Непередбачувана характерницька доля, — Володимир зазирнув під шинквас. — Де ті кляті... Я ж їх... А, ось вони. Нумер сім на другому поверсі, будь ласка.

— Дякую, — Северин поклав важкого ключа до кишені.

— Ваша нова супутниця? — корчмар із цікавістю подивився на ворону. — Я таких бачив у лицарів Полісся.

— Це поштовий птах, — зітхнув Северин. — Не відчепиться, доки не напишу відповідь. До завтра я планую її спекатися, тому не турбуйтеся.

— Жодних турбот, пане Чорнововку. Гостей немає, вона тут нікому не заважатиме. Головне, аби нічого не поцупила, бо їхнє плем'я полюбляє блискучі речі...

Ворона незадоволено каркнула, ніби образилася на зауваження про крадіжки.

— Також прийміть мої найщиріші співчуття.

Він знає про Кременя? Чи про Павича? Але то секретні відомості, звідки...

— Перепрошую?

— Нещодавно ви втратили батька, — сказав Володимир скорботно. — До мене дійшла звістка, що Ігор загинув за трагічних обставин.

— А, так, — Северин кивнув. — Дякую.

— За три місяці ви змінилися, — корчмар уважно придивився до нього. — Погляд став інший. Може, поділитеся якоюсь історією для моєї збірки? Готовий закластися, що ви маєте неабияку оповідку. Якщо хочете, нею можна розрахуватися за постій.

— Іншим разом, — відмовив Северин ввічливо. — Цього разу заплачу грошима.

— Розумію, — не наполягав Буханевич. — Свіжі рани болять найдужче. Подати вам обід?

— Було би чудово.

«Під тисячею лез» панувала тиша і темрява. Шаблі виблискували на стінах у порожній залі, табурети завмерли на столах ніжками догори, кімнати стояли зачиненими.

— Не сезон, — пояснив Володимир. — Помічника звільнив, сам з усім пораюся. Весь час змагаюся з собою у тавлію. Ви не граєте у тавлію?

— Захар намагався мене навчити, але гравець з мене ніякий.

Обідом, що виріс майже блискавично, можна було нагодувати двох Ярем. Ворона злетіла з плеча, примостилася край стола, клацнула дзьобом. Северин кинув їй кілька шматків м'яса.

Пилип, Гнат і Ярема рушили на постій до «Чорта і Ведмедя», володіння шляхетної родини Ярових у Буді. Северин сказав, що потребує тиші й самотності, та поїхав до Буханевича.

По обіді характерник вимився, закурив люльку та вмостився на ліжку. З дрімотою повернулися спогади останніх днів.

Після битви під пагорбом світ розмився, немов чорнило під дощем. Северин збирав речі, приводив коней, допомагав носити небіжчиків, опікувався пораненими. Вночі помер брат Промінь. Численні рани виявилися сильнішими за чари крові. Він став другим із загону брата Полина, чиє життя забрала битва. Перший загинув на полі бою.

На ранок перев'язаних Пилипа та Гната поклали на воза, яким правив Ярема, і разом із Катрею та другим контррозвідником, чиє ім'я Северин не запам'ятав, ватага рушила до Яструбиного маєтку. Мандрівка забрала добу, бо поверталися прямою дорогою. Северин сподівався заскочити у палаці брата Павича, але скарбничі повідомили, що Мирон Деригора разом із двома потойбічниками забрали Савку до Буди.

У маєтку ватага пробула пару днів. Поранені набиралися сіл, аби мати змогу їздити верхи без сторонньої допомоги, а палацом кипіли збори: скарбничі зняли заборону на виїзд, тому вся прислуга збирала речі — ніхто не хотів лишатися у маєтку. Мажордом Стефан височів посеред тієї метушні, як капітан корабля, що йде під воду.

Попри біль у стегні Северин довго гуляв лісом, намагаючись відтворити той шлях, яким тікав пам'ятної ночі. Знайшов струмок, прогулявся за течією, поблукав хащами, знайшов ту саму вовчу яму. Кілок, що поранив його, лежав біля пастки — мабуть, його дістали мисливці в пошуках зниклого характерника. Северин підняв штиха, подивився на темний слід власної крові. Стегно прошило болем. Захотілося спересердя вкинути кілка назад у яму, але натомість, спираючись на нього, юнак пошкутильгав до поля битви.

Тут було порожньо — зброю, мертвих собак і коней забрали, решту слідів змив дощ, про бій нагадували зламані кущі та витоптана земля. Але насправді побоїще не зникло, а просто перенеслося до хижі біля до пагорба, подумав Северин. Коли воно зникне звідти, то обов'язково з'явиться деінде.

Мисливський будинок було зачинено на великий висячий замок. Молоді дуби потроху осипалися попелястим листям.

— Ми знайшли їх, брате, — промовив Северин над могилою Вишняка. — Знайшли та вирізали до ноги. Спочивай спокійно.

Він замовк і глянув на дорогу від палацу: до діброви крокував Ярема. Шляхтич сумно посміхнувся Северину.

— О, братику. Теж прийшов провідати?

— Бо коли ще доведеться побувати в цих краях.

— Правду кажеш, — Ярема витер очі, що набрякнули сльозами. — Досі не вірю, що тут лежить Кремінь, хоча вже й паросток проклюнув.

Северин придивився. Справді: з голої землі вже стримів невеличкий, але впевнений паросток дуба.

— Так швидко! Я думав, він тільки навесні зійде.

— Характерницькі дуби навіть узимку ростуть, — сказав Яровий. — Попри всі закони природи. За рік уже буде молодим деревом, а за два розкинеться величезним дубом.

Отже, на могилі батька також виріс паросток, подумав Северин. Уперше від спогаду про Ігоря йому стало сумно.

— Що за дрючок? — шляхтич кивнув на його імпровізований костур.

— Той самий, що ногу пробив, — Чорнововк покрутив кілка в руках і закинув його подалі у хащу. — Був би залізним, то все минулося би синцем.

— А був срібним, міг би без ноги лишитися, — Ярема труснув рудою гривою та поправив очілля. — Ніколи не розумів цих умов. Чому Мамай обрав саме такі сили і саме такі слабкості? Бог його знає. Крива вовча стежка...

Шляхтич зітхнув, протер червоні очі. Северин мовчав, відчуваючи, що Яровому потрібно виговоритися.

— Коли Савку побачив, ладен був голими руками повбивати його кривдників... Така лють мене виповнила! Як тоді, коли прийшов до тями і побачив убитого Вишняка... А потім, у бою, коли Офелію поцілили, та куля наче в мене влучила, — Ярема перехрестився. — Стільки часу разом... Рідною стала. Така добра і чуйна! Розуміла накази самою думкою, не доводилося навіть рота відкривати...

— Я би теж плакав, якби втратив Шарканя, брате.

— Та не вигадуй! Ти тримаєшся молодцем... І Варган також, він як взірець... Коли лежав підстрелений на руках, то казав, що мені з торбинки дістати та як його лікувати. Наче не сріблом підстрелили, а скабку в п'ятку загнав, — Ярема дістав величезного носовика з монограмою «Y. Y.» і висякався. — А я тільки сльози ллю постійно. Такий великий, а таке рюмсало... Наче справжній малюк.

— Та годі тобі, ясновельможний, — Чорнововк підбадьорливо гепнув шляхтича по широкій спині. — За життя я знав лише двох таких добрих людей, як ти: моя мама і мій учитель Захар. Коли я плакав та стидався сліз, Захар казав, що почуття суму — частина нашої природи, якої не позбутися. Горювати, кохати, ненавидіти, сумніватися, боятися, відчувати... Це не може бути соромом! Ми ж люди. Хоч і прокляті...

Яровий посміхнувся та вдячно стиснув Северина в обіймах.

— Полегше, — прохрипів Чорнововк.

Від брата Полина надійшов наказ: ватага мала дістатися Буди, де відбудеться зустріч із Радою Сімох. Контррозвідник, чиє ім'я Северин не запам'ятав, поїхав далі у власних справах, а Катрі доручили супровід ватаги до самого міста.

Ярема їхав на кобилі, яку вони забрали разом із возом зі стаєнь викрадачів. Попри тихий норов і слухняну вдачу кобила шляхтичу не подобалася. Яровий навіть не хотів давати їй ім'я.

— Ніхто не замінить Офелію. Чому вона загинула? Чому саме вона? — бурмотав шляхтич і потім вибухав: — А цю вайлувату скотиняку продам! Теліпається, наче плуга тягне!

Він поводився несправедливо, був того свідомий, від чого лютував ще більше.

Пилип та Гнат мали блідий вигляд, тому для їхнього перепочинку ватага за наказом Катрі часто зупинялася.

— Сподіваюсь, нікому з вас, бовдурів, не спаде думка плескати язиками про події біля пагорба, — не втомлювалася нагадувати Катря. — Як і про Борцеховського! Тримайте все при собі. Зрозуміло?

Вони тільки кивали.

— На першому році примудрилися по вуха вляпатися у потаємну справу. Якщо здумаєте цим вихвалятися... Особливо на п'яну голову... Я особисто вистежу базікала та виріжу йому язика! — Катря красномовно підкинула ніж на руці.

Вони знову кивали.

Сестра Іскра поводилася з Северином так, наче ніякого цілунку не було, і це його влаштовувало. Чорнововк не міг збагнути, чи то був тимчасовий вибух почуттів, миттєвий сплеск у секунди великого напруження, чи щось інше... Але допитуватися не бажав. Бо, за винятком того моменту, решта діалогів із сестрою Іскрою не вдавалася.

На останньому привалі неподалік Буди над характерниками зашурхотіли крила і знайома сіра ворона всіла-ся на голову Шарканя.

— Знову ти, — буркнув Северин.

Кінь роздратовано форкнув, струснув головою, ворона злетіла, але швидко повернулася. Так повторилися ще двічі, після чого Шаркань змирився з нахабою. Ворона каркнула.

— Що за дідько? — здивувалася Катря.

— Пише тут брату Щезнику одна молода відьма, — всміхнувся Гнат.

— Його палка шанувальниця, — підтримав Ярема.

— Це вже не вперше, — додав Пилип.

— Он воно як, — процідила Катря.

Чорнововк спробував спопелити поглядом братів разом із їхніми смішками. Ворона знову каркнула, кілька раз переступила з лапи на лапу.

— Та знаю, не галасуй, — роздратовано відповів Северин і забрав у птаха листа.

Цього разу він був значно більший.

«Не марнуватиму твій час, пишу одразу про головне. Маю доволі небезпечну справу. Поруч потрібен той, кому я цілком довіряю.

Тому я пишу тобі.

Розумію, що це може видатися знущанням. Якщо ти гнівишся, не вибачив, не хочеш мене бачити, не маєш часу, абощо — пиши прямо і відверто! Я повелася негідно і сказала багато гострих слів. Не бійся поранити мене, як я поранила тебе. Я заслужила.

Але якщо раптом ти зможеш... буду щиро рада. І чекатиму щовечора на тому самому місці на березі Дніпра. Пам'ятаєш його?

Ліна.

П.С. Надішли відповідь з птахом. Без листа не полетить».

Северин підняв очі на ворону. Та, немов на підтвердження постскриптуму, клацнула дзьобом та перелетіла йому на плече. Він негайно зігнав її, після чого ворона повернулася на голову Шарканя.

— Дай вгадаю, — сказав Ярема. — Цього разу потрібна відповідь.

— Твою ясну голівоньку та в Червону раду, — огризнувся Северин.

— Що пише? — голосно прошепотів Гнат.

Чорнововк зітхнув. Навіть Пилип дивився на нього з цікавістю.

— Не відчепитесь, допоки я не розповім?

— Не відчепимося, — гуртом підтвердила трійця.

— Я теж послухаю, — з викликом сказала Катря.

Це і турбувало Северина. Якщо братам він міг все легко розповісти, то коли слухала Катря... Все чомусь ставало складніше. Значно складніше.

— Загалом, — промимрив Северин. — Потрібна моя допомога... З якоюсь важливою справою.

Брати одностайно обурилися.

— Та вона збиткується! — Ярема потрусив кулаком. — Спочатку до біса послала, а тепер допомоги хоче? Думає, що може туди-сюди тобою крутити, як їй заманеться?

— Ох, ця непостійна жіноча натура, — промовив Гнат і запнувся, поглянувши на сестру.

— Моя непостійна жіноча натура, — мовила та, — бажає видати ляща, але помилує з огляду на те, що якийсь вилупок надер тобі дупу і ти ледь живий.

Гнат спохмурнів й замовк.

— То що відповіси? — спитав Пилип.

— Не знаю.

Ворона каркнула і знову спробувала пересісти йому на плече, але Чорнововк рішуче її зігнав. Не вистачало тільки пташиного посліду на одязі!

Ватага рушила далі.

— Моя порада, братику: тримайся від неї подалі, — сказав Ярема. — Та відьма тобі не принесе нічого, крім сумнівів та бентеги.

— Дякую за турботу. Я самотужки розберуся.

Яровий кивнув, заходився забивати люльку і Северин послідував його прикладу. Ліна мала талант збивати його з пантелику, коли він встигав про неї забути.

Чорнововк видихнув кубло диму на ворону. Та забила крилами, полишила голову Шарканя і пересіла натомість позаду на сакву.

— Ти так просто не відчепишся? — спитав характерник.

У відповідь пролунало каркання.

Люлька рішення не принесла. Можливо, йому вдалося привести думки до ладу, якби не погляд Катрі, що до самої Буди свердлив його спину.

— Як передумаєш, приїзди до нас! — запросив Ярема на роздоріжжі.

— Обов'язково.

Северин звернув до корчми Буханевича, де у стайні ворона знову скочила йому на плече. Чорнововк зітхнув, дав птахові спокій і вирішив якомога швидше написати відповідь, аби позбутися набридливого посланця.

Він піднявся з ліжка і довго намагався розкрутити похідний каламар, який діставав бозна-коли, ледь не заляпавши все навколо чорнилом. Перо Северин підібрав просто з підлоги.

— Красно дякую, — вклонився вороні.

Якщо птахи вміли знизувати плечима, то, певно, саме це ворона і зробила. Северин нагострив кінчик пера, розправив на столі чистий аркуш, поставив каламар та завмер, втупившись у папір без жодної думки.

Востаннє, коли він писав Ліні, все завершилося погано. Але тепер вона написала першою.

Погорда нашіптувала їдкі відповіді. «Не знаю, хто ти, але не пиши мені більше». «Потрібна нова ніч ініціації? Вибач, не хочеться». «У нас різні дороги... Хто це сказав? А, так, ти ж і сказала. Мабуть, забула. Дуже зручно забувати, коли тобі щось дуже потрібно, чи не так?»

Северин кинув перо на стіл, встав і поміряв кімнату кроками. Ворона сиділа на ліжку, крутила головою слідом за його рухами та зрідка клацала дзьобом, ніби не наважувалася карканням збити хід думок.

Кожна з ядучих відповідей приносила маленьку насолоду. Чорнововк навіть промовляв їх уголос, але задоволення швидко випарувалося. Він може надіслати такі слова, має на те повне право, навіть сама Ліна готова до них. Але чи буде це гідним вчинком?

Кілька років вона була кращим другом і не раз виручала його з усіляких негараздів, коли Северин жив у Соломії. Навіть колючою образливою відмовою Ліна не перекреслила тих дитячих років. І вона ніколи не написала б йому, переступивши власну погорду, якби це справді не було важливо.

Северин повернувся до паперу і заскрипів пером.

***

Брати сиділи під деревами — там, де майже три місяці тому чекали зустрічі з осавулами. Гнат і Пилип читали, Ярема курив. Усі водночас підняли на Чорнововка голови.

— Ми тут побачилися вперше, — нагадав Северин замість привітання.

Тільки Савки не вистачає, подумки додав він.

— Ага, — Бойко згорнув книгу. — Ти тоді надувся, як індик, та сів окремо.

— Багато хто сидів окремо, — відказав Чорнововк.

Вигляд брат Еней мав поганенький: за останні дні щоки та голова поросли щетиною, а близнючок він мусив тимчасово перевісити на черес.

— До мого частування не підійшов, — Ярема примружився лукаво.

— Бо хвилювався, — роздратовано відповів Северин. — От причепи!

Шляхтич зрання завітав до цирульника, тому мав бездоганні бороду та вуса. Грива його була вимита, розчесана та розповсюджувала приголомшливо могутній запах парфумів.

— Ворона зникла, — зауважив Пилип.

— Вночі полетіла.

Після поранення Олефір був дуже блідий, але тепер його засмага майже повернулася, і він рухався значно впевненіше, ніж у Яструбиному палаці. Попри ураження сріблом, таврієць оклигував швидше за Гната.

— Якою була твоя відповідь? Якщо не секрет.

— Сказав, що допоможу.

Пилип здивовано підняв брови, Ярема голосно ляснув по обличчі долонею, а Гнат застогнав.

— Анічичирк! — цитьнув Северин. — І залиште при собі поради, як варто було чинити. Теж мені, Чорна Рада!

— Ага, — підморгнув Гнат. — Підкаблучник ти.

— Озвався той, хто на власну сестру зайвий раз глянути боїться, — відбив Северин. — До речі, де вона?

— Катрю не запрошено.

— Може, відьма його приворожила, — мислив уголос Яровий. — Як їй схочеться, так ним і крутить. То брат Щезник від неї їде, то назад мчить...

— Годі вже, — накомизився Чорнововк. — То моя особиста справа! Я ж тобі не розповідаю, яку кобилу купити.

— Ну ти порівняв!

— Не годиться спізнюватися на зустріч з осавулами, — сказав Пилип, уриваючи дискусію. — Допоможіть підвестися.

Ярема підняв Гната, Северин подав руку Пилипу. Обидва рухалися скуто через щільно перев'язані тіла.

Характерники неспішно рушили по стежці до дуба Мамая.

— Що читаєш? — спитав Северин, кинувши погляд на нову книгу Гната. — Перевидання Енеіди?

— Ні, — зніяковів Бойко. — «Три мушкетери».

— Овва! Як це ти зрадив Котляревському?

— Ти сам радив почитати щось інше, а Катря у маєтку про якихось арамісів казала... Мене цікавість розібрала. Варган підказав, що то ім'я з книги. То я її у бібліотеці дохлого магната розшукав та собі забрав.

— Подобається?

— Без рими нелегко читати, але цікаво.

Збиралося на дощ. На кожному кроці перед очима Северина оживали картинки серпня.

— Тут стояв стіл з Басюгою.

— Ага, збивав з пантелику своїм допитом, — кивнув Гнат. — «Чому ти вирішив стати характерником?» Бо напився та прокинувся зі срібною клямрою, дідько, що за питання таке?

— Таких дурниць тоді наплів, Господи, — Ярема перехрестився. — Сім мішків гречаної вовни!

— То ти не чув мене у Данилишина, — скривився Северин. — Ото був справжній сором! Половину питань завалив, якщо не більше.

— Я йому сказав, що Київ — столиця на Дніпрі, а більше ні чорта не знаю, — сказав Гнат.

Всі розсміялися. Дивно, — подумав Северин: як він тоді нервував і як смішно це пригадувати зараз, хоча не минуло й півроку.

— На цьому місці, брате Малюче, твій дід мене добряче відлупцював, — повідомив Северин.

— Це він полюбляє, — кивнув Яровий. — Його, як і брата Енея, хлібом не годуй, дай тільки шаблюкою помахати.

— Ви, бевзі, просто не розумієтеся на високому мистецтві фехтування.

Мамаїв дуб нагадував багаття, що згасає: листя нагорі посіріло, а знизу догоряло червоним, наче вугілля жевріло. Під дубом чекали троє осавул із Ради Сімох: Віра Забіла, Немир Басюга та Іван Чорнововк.

— Вітаємо, браття, — промовив Немир.

Ватага вклонилася.

— Приємно бачити вас живими та в доброму гуморі, — Басюга посміхнувся. — Пане Бойко, пане Олефір, як ваше самопочуття?

— Добре.

— Гоїться, як на собаці.

— А ваші порання, пане Чорнововк і пане Яровий?

Авжеж, осавула контррозвідки знав про кожну їхню подряпину, — подумав Северин. Напевне Катря надіслала йому докладну доповідь із купою дошкульних зауважень.

— Майже минулося, — бадьоро відрапортував пан Яровий.

— Так само, — кивнув пан Чорнововк.

Насправді рана постійно нагадувала про себе. Контррозвідник, чиє ім'я Северин не запам'ятав, зауважив, що такі пробої м'язів заживають нешвидко і ще довго даватимуться взнаки у сиру негоду — навіть коли зашрамуються.

— Я радий, що після лихих пригод ваш дух не зламано, — сказав Басюга.

— Ви прагнете відповідей, — заговорив Іван Чорнововк. — Ви їх заслужили. Тож питайте.

— Що з Павичем? — випалили четверо водночас.

— Ми опікуємося ним, — відповіла Забіла. — Брат Павич пережив страшне горе. Страшне настільки, що розум намагався втекти від болю, якого зазнавало тіло, і зрештою втік... Я особисто доглядаю брата Павича та зроблю все, аби вилікувати його. Надія на повернення є. В його очах блимає вогник особистості, але він дуже далекий... Схожий на слабке відлуння. Його зламали, а ми намагаємося зростити. Не знаю, скільки часу знадобиться на повернення брата Павича з темряви. Якщо він повернеться, то не буде тим юнаком, якого ви знали.

Северин стиснув кулаки так сильно, що хруснули пальці. Савка назавжди лишиться калікою — ось що сказала Забіла.

— Можна нам його побачити? — спитав Гнат незвичним для нього тоном.

Він і досі картає себе за те дурне парі, збагнув Северин.

— Ні.

— Чому? — з викликом продовжив Гнат. — Це може йому зашкодити?

Іван Чорнововк насупився.

— Так, — спокійно відповіла Віра. — Це може йому зашкодити.

Бойко знітився і кивнув. Його оселедець розмотався, але він того не помітив.

— Навіщо вони проводили тортури? — спитав Пилип. — Навіщо так сильно знущалися?

— Мій курінь намагається знайти відповіді, — відповів старший Чорнововк. — Вочевидь, то були досліди на живому тілі. Схоже, що Савка пережив там три повні.

Северин охнув. Ярема перехрестився.

— То були не просто тортури, а вивчення Звіра у ньому, — додала Забіла. — Я вважаю, що вони шукали спосіб зламати прокляття.

— Але це неможливо!

Віра лишень розвела руками. Вони прирекли кількох юнаків на смерть, аби знайти вихід з вовчої стежки, — подумав Северин.

— Звичайні тортури також були, — зауважив осавула призначенців. — Наприклад, вони змусили Павича надіслати вам лист-пастку.

— Так, прибивали руку до дуба, — сказав Северин, пригадавши схожі на стигмати рани Савки. — Це була Вільна Зграя?

— Її недобитки. Яких твій батько не встиг знайти.

Бо полював за невинними синами Вдовиченків, хотів сказати Северин, але стримався.

— Це нерозумно, — раптом сказав Пилип.

— Про що ти, брате? — поцікавився Немир.

— Про все загалом. Вони діяли дуже обережно. Викрадали тільки молодих, недосвідчених характерників, викрадали без жодного сліду. Вміло переховувалися на землях іншої держави. Проводили досліди, не привертали уваги, зберігали все у таємниці... Навіщо було продавати бранців Борцеховському? Це нерозумно. Адже вони мусили розуміти, що магнат є слабкою ланкою, занадто великий ризик, що на ньому все може зламатися. І воно зламалося.

— Ти правильно мислиш, брате. Але відповідей ми не дізнаємося, бо вже не можемо нікого допитати, — відповів осавула призначенців. — Моя думка така: не буває ідеальних ланцюгів, бо завжди трапляється слабка ланка. Вірогідно, все впиралося в гроші. Вигнанці мали виживати і, бажано, без грабунків, аби зайвий раз не привертати увагу. Вони спекалися двох перших бранців, допоки хтось не запропонував ідею з Борцеховським. Навіщо вбивати нещасного, якщо можна продати його за сотню золотих?

— Кляті виродки, — сплюнув Гнат.

— Але це мої припущення. Можливо, щось ми пропустили, — Іван поправив персня. — Можливо, вони працювали на замовлення Смарагдової Орди. Можливо, був інший мотив, якого ми нині не бачимо. Сподіваюсь, у майбутньому знайдуться відповіді на всі питання.

Якби батько справді полював на Вільну Зграю, як усі думали, то він знайшов би тих ренегатів, подумав Северин із люттю. І Савка був би здоровий. І Марко був би живий.

— Що тепер? — розгублено спитав Ярема. — Тобто, далі ми...

— Далі, пане Яровий, ви відпочинете, — заявив старший Чорнововк. — Вашу участь у цій справі завершено. Для першого року ви зробили більш ніж досить. А після відпочинку повернетеся до того, чим і мусили займатися, тобто до обов'язків вартового.

— Тож... Значить, наша взяла?

— Не можу стверджувати, — відповів Іван. — Слідство триває. Ми схильні до думки, що загрозу знищено. У тому числі, завдяки вашим діям, хоча вони часто йшли врозріз прямим наказам і будь-якому здоровому глузду.

Северин почав посилено вивчати чистоту власних чобіт. Чистота не вражала.

— Сподіваюся, молоді лицарі винесли собі кілька уроків, — з посмішкою додав Немир.

— І на вуса намотали, — пробурмотів Гнат.

Так казав Вишняк, пригадав Северин.

— Час на одужання та відпочинок! Ви його заслужили, — продовжив Басюга. — Найближчі двадцять днів ви вільні. Можете провести їх тут, у Буді, або ж у будь-якому іншому місті на ваш розсуд.

Характерники швидко перезирнулися.

— Може, до Києва? — спитав Гнат.

— Грошей на «Діамантовий палац» не отримаєте, — швидко додав Немир.

Ярема почухав потилицю.

— Але певна винагорода до місячної платні, безумовно, буде, — підморгнув Басюга. — Ще питання?

Питань більше не було.

— Добре, браття. Можете їхати до столиці хоч сьогодні. Думаю, не треба нагадувати, що все почуте тут є величезною таємницею?

Ватага закивала головами.

— А коли ми кажемо «таємниця», то маємо на увазі навіть ваших вчителів, — закінчив Іван і промовисто глянув на Северина. — Нові накази вас знайдуть. Нехай Мамай допомагає.

Ватага вклонилася осавулам. Відпустка стала приємною несподіванкою, але молоді характерники не посміхалися.

Все далося завеликою ціною.

***

— Брате Щезнику, ходи-но сюди, — покликала Забіла.

— Ми будемо в «П'яній клямрі», — сказав Ярема. — Знаєш цей шинок?

— Знаю. А чому не в «Чорті і Ведмеді»?

— Бо маю грішне бажання напитися, але не хочу, щоб детальний звіт про те дістався мамуньо.

Трійця почалапала до міста, а за ними рушили Басюга і старший Чорнововк. Северин підійшов до осавули потойбічників.

— Я теж хотів із вами поговорити.

— Про пророцтво лісовика? — спитала Віра.

— Ні... Тобто, воно здійснилося, але я хотів спитати інше. Про моє друге ім'я.

— Не личить? — Забіла всміхнулася.

— У тім і справа, що личить! Я спочатку взагалі не зрозумів, чому саме Щезник, доки не відкрив здібність, — Северин заговорив тихше, хоча вони лишилися під дубом наодинці. — Вмить переноситися до Потойбіччя.

— Отже, я не помилилася, — кивнула Віра. — Мандрівник між світами. Цікавий дар, чи не так?

— Я про такі чари ніколи не чув! І з братів ніхто не чув. І вчитель про таке не згадував! Я навіть не знав, що таке можливо...

— Мій курінь нечисленний, бо в ньому лише ті, хто володіє силами, про які ніхто не чув, — сказала Віра. — Чи ти вважав, що чари крові то лише зупинити її нашіптуванням?

— Е-е-е, — відповідати, що саме так він і думав, Северину не хотілося.

— То глибока, таємна і темна наука, — продовжила осавула. — Але про неї дізнаєшся через пару років, якщо доживеш до мого куреню. Давай наступне питання, поки воно тобі язика не пропекло.

— Звід ки цей дар узагалі взявся? Через цілунок мавки?

— У тім і справа, що ніхто не знає, — Віра підібрала опалий дубовий листок. — Цілунок, можливо, зіграв якусь роль... Але не головну. Ми сотні разів перевіряли спогади різних характерників: усі підписання угоди із Ґаадом минають однаково.

Листя тріснуло і розірвалося навпіл.

— Є думка, що існує прихований розділ... Якась подія, що не лишається у нашій пам'яті, забувається при переході через Калиновий міст... Спогаду не існує, але дар чекає свого часу. Інколи він прокидається через кілька років, інколи через кілька тижнів, як у тебе.

— Отже, я не перший, хто міг отак стрибати до Потойбіччя, — Северин відчув розчарування і полегшення водночас.

— Саме так. Але схожих лицарів можна перерахувати на пальцях однієї руки. Наприклад, колишній осавула двохвостих, брат Блукач. Він лишив по собі кілька записів про цей рідкісний дар... Його особистий щоденник майже сторічної давнини. Я підготувала копію для тебе. Написано кирилицею, але мені відомо, що вона для тебе не завада. Стане в нагоді, — осавула віддала прошитий червоною ниттю стос списаних аркушів. — Це надсекретні відомості, що призначені виключно для твоїх очей.

— Я розумію. Дякую, сестро.

— Чи друзі знають про твою силу?

Северин відірвав погляд від записів. Йому кортіло негайно розгорнути їх та почати читання.

— Я навіть використовував її перед ними... Не варто було?

— Нехай це залишиться вашим секретом, — Віра приклала сухого пальця із перснем до губ.

— Зрозумів. А звідки ви дізналися про мою здібність ще до того, як вона прокинулася?

Осавула слабко всміхнулася і хитнула головою.

— Для цієї відповіді час іще не прийшов... Більше я не затримую тебе, брате. Йди на дороги Гетьманату, набирайся розуму та досвіду. Та не помри! Бо коли постійно ходиш по обрію, то звикаєш. Забуваєш боятися.

Чорнововк кілька секунд перетравлював сказане і кивнув.

— Я намагатимуся, — Северин вагався мить та наважився спитати: — Скажіть, а Павич одужає?

— Ти пам'ятаєш, що я не даю відповідей, які прагнуть почути?

— Так...

— Добре. Моє друге ім'я — Сирин, — додала Віра. — Пиши, як будуть сумніви чи питання.

Северин ошелешено глянув на неї. Спочатку надсекретні записи, а тепер Забіла відкрила йому своє таємне ім'я! Навіть Колодій свого не називав. Адже коли осавула приймає перстень, то змінює своє прізвисько на інше, обране самостійно, і воно стає секретом, який відкривається небагатьом...

— Дякую за довіру, сестро!

— Нехай Мамай допомагає, брате.

Віра відійшла до дуба, приклала до нього долоню, а Северин сховав записи Блукача за пазуху та поспішив до Буди. За кілька десятків кроків його зловив старший Чорнововк, який стояв на стежці до міста.

— Чекав на тебе, — мовив осавула призначенців, постукуючи пальцем по персню.

— Слухаю, — здивувався Северин.

— Брат Полин написав мені про стрільця, вбитого в хаті пострілом в голову, — Іван вивчав його реакцію кілька секунд, а потім додав: — Непогано.

— Сестра Забіла просила не розповідати, як мені це вдалося.

— Не про те мова, — відмахнувся Чорнововк. — Не досить мати силу: важливо вміти її застосувати. Немир казав, що ти хотів потрапити до мого куреню.

— Ну... хотів.

А зараз не дуже, подумав Северин.

— У майбутньому ти матимеш шанс... Якщо стримаєш Звіра. Він не намагався вирватися на волю?

— Ні, — розгубився Северин. — Але інколи здається, ніби я чую деякі слова чи невеликі фрази. Коли у вовчій подобі... Наче хтось промовляє у мені. Але потім нічого не пам'ятаю напевне.

— Пильнуй його. Всі ми — живі клітки для наших внутрішніх Звірів... Які знають про нас все, — Чорнововк потер підборіддя і спитав: — Не траплялося такого, що після тривожного сновиддя ти прокидався вовком?

— Ніколи. А таке буває?

— Всяке буває. Шануйся, якщо не хочеш повторити батькову смерть.

Осавула пішов без прощання. Северин подивився йому вслід, а потім і собі рушив до міста.

Осіння Буда нагадувала привида: на майданах не було продавців, на вулицях не вешталися галасливі натовпи, на дорогах не траплялося жодного вершника, і всюди панувала тиша, яку зрідка порушували собаки та півні. Багато гостинних домів прикрашали таблички «Зачинено», а їхні стіни видавалися голими без луски оголошень та плакатів. Северин почувався незатишно.

У «П'яній клямрі», невеличкому тісному шинку, який славився відсутністю будь-якої їжі, біля ватаги сиділа Катря та разом з усіма пила пиво. Крім компанії характерників та висохлої суворої шинкарки всередині нікого не було.

— Як справи, двохвостий?

Гнат, певно, хотів розпитати про діалог із Забілою, але Северин у присутності Катрі нічого розповідати не хотів.

— Поки я такий само вартовий як і ти, — відрубав Чорнововк і змінив тему. — Де моє пиво?

— Ось, — Ярема посунув кухоль.

— А ти що п'єш, Варгане? — Северин згадав, що в «П'яній клямрі» навіть квасу з узваром не наливали.

— Воду, — відповів Пилип. — Хазяйка сказала, що доведеться платити як за пиво.

— За принципи доводиться платити, — Северин підняв кухоль. — Давайте вип'ємо за одужання брата Павича, браття! І сестро.

— За Павича!

Кухлі дзенькнули так, що піна полетіла. Шинкарка витягнула шию та перевірила, чи нічого не розбили.

— Ми тут розмовляли про відпочинок, — повідомив Ярема. — Хочемо їхати до Києва зранку, що скажеш?

— Я краще поїду зараз, — сказав Северин. — А потім вас наздожену. Маю справу.

— Знову твоя відьма, — скривився Ярема. — Кажу тобі, брате...

— І не починай навіть.

Шляхтич зітхнув, допив свій кухоль та замовив ще.

— То зустрінемося вже у Києві? — спитав Пилип.

— Напишіть мені, де зупинилися, я вас знайду.

— Давай тільки не так, як ти поїхав до неї останнього разу, — додав Гнат.

Северин відмахнувся, допив пиво і кинув на стіл кілька шелягів.

— Може, ще гальбочку? — зажурився Яровий.

— Швидше поїду — швидше вас наздожену, — відповів Чорнововк.

— Тоді в добру путь, братику. До здибанки.

— Нехай Мамай допомагає.

— Не вскоч у полон до якихось чортів! — додав Бойко.

Ярема знову придушив Северина обіймами, а Пилип та Гнат, яким було незручно підводитися, просто потиснули руки.

— Я тебе проведу, — оголосила Катря раптово.

Характерники обмінялися здивованими поглядами, але промовчали, бо добре знали, що за будь-який кпин чи навіть натяк можна отримати роз'юшеного носа.

— Як хочеш, — не сперечався Северин.

Вони вийшли з «П'яної клямри» та йшли вулицями кілька хвилин у мовчанці, не зустрічаючись поглядами.

— У Буханевича зупинився? — спитала Катря на площі.

— Так.

— Я коня засідлаю та приїду.

— Згода.

Характерниця пішла, не озираючись. Северин кілька секунд дивився на її легку ходу, на перехрещені шаблі за спиною, і несподівано відчув радість від того, що Катря захотіла провести його. До корчми він повернувся з посмішкою.

— Вже ідете? — засмутився Володимир. — А казали, що на кілька днів!

— Я би з радістю, але термінова справа вигулькнула.

— Як завжди у вашого брата, — покивав корчмар. — Сподіваюся, наступного разу затримаєтеся довше та поділитеся цікавою історією!

Северин заплатив, сховав у сакви записи Блукача та цілий пиріг з м'ясом, який Буханевич подарував на прощання.

Катря з'явилася, коли він засідлав Шарканя. Жеребчик із нетерпінням пригарцьовував, прагнучи в дорогу.

— Готовий?

— Так. Рух на північ.

Коні зацокотіли тихими вулицями Буди.

Знову панувала мовчанка. Катря дивилися на дорогу перед собою. Северин почувався до біса ніяково. Він хотів щось сказати, але ніяк не міг підібрати слів, бо всі здавалися недоречними; вони виїхали за місто, а розум усе ще метушився, як хазяйка перед неочікуваними гостями, та нічого не міг знайти. Усе було зайвим, недолугим і непотрібним.

— Ти кохаєш її? — спитала Катря та зазирнула йому в очі сяючим поглядом.

— Ліну? — Северин відчув, як кров прилила до обличчя. — Ні... Чого питаєш?

— Дурня з себе вдаєш? — миттєво розсердилася дівчина.

— Ми знову спілкуємося питаннями?

Вона роздратовано махнула головою.

— Ти мені подобаєшся, — сказала Катря, наче шаблею рубонула. — Якщо не кохаєш ту відьму, то, може, подивишся на мене?

Очі її горіли, по щоках розплився рум'янець. Вона гордовито трусонула головою, не чекаючи відповіді, розвернула коня та помчала до Буди. Жодного разу не обернулася.

— Я вже дивлюся на тебе, — відповів Северин проводжаючи її поглядом, допоки характерницю не по глинуло Вовче місто.

Та поїхав у протилежний бік.