Аркан вовків

Розділ 15

Наступного вечора неподалік Старих Садів він їхав берегом Дніпра у пошуках місця, де тогоріч святкували Купала. Від ріки віяло сирістю, при березі воду вкривав калейдоскоп опалого листя, яке відносило легкими хвилями далі за течією, ніби Дніпро тягнув за собою осінь.

Очі його виглядали Ліну, але в думках міцно вкоренилася Катря.

Вона подобалася Северину, але він не дозволяв собі навіть думати про неї. Все змінилося після цілунку, яким Катря винагородила за спасіння брата, але навіть після того Северин не міг подумати, що такій дівчині, як вона, може сподобатися хлопець, як він... Допоки Катря не зробила перший крок.

Запальний характер, задерикуватість, лайливі кпини; але водночас вона була чесна, відважна і до того така красива!

Чорнововк вирішив, що напише Іскрі відверто та прямо, як вона заслуговує. А далі нехай як буде.

— Ти приїхав швидко, — почулося від лісу. — Не чекала тебе сьогодні.

Северин зупинив Шарканя та обернувся.

З-за дерев вийшла Ліна. Вона була вбрана в чорне, дуже бліда, з темними колами під очима. Волосся прикрашав вінок із червоного та жовтого листя. Він згадав інший, що був на ній тієї ночі, з маками та волошками... Скільки води спливло відтоді.

— Вирішив не затягувати, поки є нагода, — відповів характерник. — Далеко їхати?

— Це поруч, можеш полишити коня тут. Послухай, Северине...

— Слухаю уважно.

Він прив'язав Шарканя біля дерева і повернувся до Ліни. Відьма зробила до нього несміливий крок, але Северин стояв незворушно.

— Хочу вибачитися за нашу останню розмову, — мовила Ліна обережно. — Я умисно говорила всі ті жахливі речі, аби відвернути тебе, аби ти образився та забув мене...

— Я і забув, — відрізав Северин. — Але ти нагадала. Що за нагальна справа?

Вона закусила нижню губу та відступила.

— Так, я заслужила, — на мить в її очах промайнув біль. — Дякую, що відгукнувся. Справа не займе багато часу. Можливо, годину... І все.

— Що за справа?

— Я хочу провести ритуал, — вона вказала на торбу за спиною. — Потрібен наглядач. Точніше, захисник... Якщо піде не так.

— А що може піти не так?

— Не знаю, — зітхнула Ліна. — Саме тому я покликала тебе. Сподіваюся, все мине добре. Ритуал складний, але я добре підготувалася.

— Молодий характерник — завжди гарний вибір для важливої відьомської ініціації, — промовив Чорнововк і від цих слів її бліді щоки вкрив рум'янець.

Годі, — смикнув себе Северин, — якщо вона була жорстокою, то я таким бути не мушу.

— Чому не Соломія? — спитав він. — Я не розуміюся на ритуалах. І навряд чи зроблю щось путнє за необхідності.

— Соломія не знає, — відповіла Ліна, нервово намотуючи пасмо волосся на палець. — І не має знати... Я роблю це всупереч її волі.

— Он воно як.

— Ти можеш відмовитися, — додала відьма. — Я все одно проведу ритуал. Бодай з тобою, чи без тебе.

Ніби кидала йому виклик. Северин стенув плечима на манер Пилипа.

— Я їхав сюди кілька десятків миль. Початувати годину, поки ти ворожиш, буде нескладно.

— Дякую...

Неслухняний листок з вінка впав до її ніг.

— Що від мене вимагається? Просто стирчати на чатах?

— Так, стій неподалік. Але не дивися. Я скажу тобі відвернутися, коли почнеться... Так буде безпечніше для нас обох.

— Стояти до тебе спиною? — перепитав Северин. — І як мені побачити, коли щось піде не так?

— Ти почуєш.

Прозвучало це моторошно.

— Сподіваюся, що не почую. Веди, Ліно.

Вона заглибилася у хащу, Северин пішов слідом — як тоді, у ніч Купала, але тепер вони не трималися за руки.

— Забула сказати, — мовила Ліна дорогою. — Соломія розповіла про загибель твого батька. Співчуваю втраті... Як він помер?

— Я його вбив, — сухо відповів Северин. — Коли він намагався загризти мене.

— О боги... Це жахливо, — її голос прозвучав налякано. — Вибач, я не знала...

— Не варто.

Розмова згасла. Коли вони дійшли до галявини, де білим колом росли поганки, характерник відчув: тут.

— Відьмине кільце, — констатував Северин.

— Так, — Ліна скинула з плеча торбу. — Тримайся подалі від нього. Всередину не заходь. За жодних обставин не заходь!

Характерник кивнув, набив тютюном носогрійку і спостерігав, як Ліна готується до ритуалу: ставить товсті свічки між грибів, вправно креслить ножем на землі незнайомі символи, лаштує у центр кола невеличке люстерко дзеркалом до неба.

Що за ритуал вона планує? Соломія ніколи і нічого не забороняла без вагомої причини.

А, байдуже, вирішив Северин. Вона допомагала мені, я допоможу їй, та поїду далі з чистою совістю, поставивши остаточну крапку. Як вчасно з'явилася Катря!

Пізньої осені вечоріло швидко. Небо вкрило хмарами, і, якби не запалені свічки, навкруги панувала б суцільна темрява. Відьма розписала обличчя вугіллям (зірка з п'ятьма променями на лобі та ще два незнані Северину знаки на щоках), перевела подих, перевірила коло і розтерла долоні.

— Готово, — сказала Ліна.

Чорнововк сховав люльку. Раніше він би пожартував над її розмальованим лицем, але спитав тільки:

— Тепер мені відвернутися?

— Так, — Ліна махнула рукою. Пальці також були вимащені вугіллям. — Краще стань подалі, до дерев. Аби не чув закляття.

— Твоя воля.

Северин відійшов до смуги лісу і повернувся обличчям до темряви.

— Готовий, — відзвітував характерник.

Він почувався дивно: стояв на чатах, спиною до всього, бачив тільки відблиски свічок. Голос Ліни, яка на розспів промовляла суміш слів латиною та українською, було ледь чутно.

Що довше вона говорила, то пронизливішою ставала тиша навколо. Темрява набрякала невидимою погрозою, птахи змовкли, вітер улігся: все, як у ніч срібної клямри. Відблиски свічок зростали, видовжувалися, засяяли яскраво, наче вуличні ліхтарі, розсіяли темряву перед ним і вихопили стовбури дерев.

Северину кортіло озирнутися та побачити, що відбувається, але у таких справах наказів відьом варто дотримуватися.

Забарвлення свічок змінилося на червоне, голос Ліни змовк. Ліс затамував подих.

Северину захотілося чхнути і він швидко розтер носа. Година — небагато часу, тим паче, якщо відьма підготувалася, то нічого робити не доведеться, Соломія теж інколи проводила при ньому нескладні ритуали, під час котрих (попри сподівання) нічого цікавого не траплялося, тож, певно, доведеться просто витріщатися у темряву і...

Ліна закричала.

Северин інстинктивно обернувся та застовпів. Тіло дівчини висіло над люстерком, звідки сочилися нитки темряви, які тримали відьму в повітрі, вінок зірвався з її голови, зайнявся червоним спалахом і перетворився на попіл, що впав на землю й миттю розсипався.

— От холера, — Северин прожогом кинувся до кола.

Все явно пішло не так. Але що йому робити? Северин не наважився зайти всередину, бо так наказувала Ліна, яка тепер, непритомна, висіла над землею у полоні тонких чорних мацаків і кричала високо й страшно. Вугільні знаки на її обличчі палали червоним сяйвом.

Чорт, чорт, чорт!

Якщо не вступати в коло, то як їй допомогти?!

Северин намагався докликатися до неї: марно. Він спробував згадати з книжок Соломії, що то може бути, але нічого не пригадувалося, думки плуталися, і від постійного крику Ліни у ньому кипіла паніка. Він мав щось зробити, мав її порятувати, але що тут можна вчинити? Розбити дзеркало? Стрибнути в Потойбіч?

Северин вихопив ножа і розрізав пальця, але всі свічки водночас згасли. Без їхнього світла, з прихованим хмарою місяцем, він не мав тіні.

Червоні знаки на обличчі відьмі палахкотіли. Ліна вищала так голосно і пронизливо, що йому закладало вуха. Від люті на власне безсилля Северин лайнувся та копнув поганку.

Гриб вилетів із землі, коло розімкнулося. Люстерко брязнуло, вкрившись павутиною тріщинок, невидима сила пожбурила Ліну в хащу. Її тіло пролетіло кілька кроків і впало біля дерев.

Северин кинувся до неї, кликав на ім'я, але Ліна не чула, кінцівки смикалися, очі закотилися; вона вже не кричала, а лише страшно хрипіла. Характерник обережно розтер її скроні, полив обличчя водою з фляжки, трусив за плечі, але нічого не допомагало.

Раптом напад скінчився. Ліна знерохуміла, замовкла, обм'якла та заплющила очі. Северин перевірив подих та серцебиття — жива. І тоді...

Він завмер, бо відчув, як за спиною хтось стоїть.

Характерник обернувся, тримаючи перед собою ножа. Із тріщин на люстерку лилися пасма темряви, стриміли вгору та складалися в примарну фігуру, високу тонку істоту у вуалі імли. Риси живої темряви тріпотіли, звивалися, клубочилися, від них віяло силою настільки могутньою, що волосся ставало дибки. Северин затулив собою Ліну та зупинився, скутий страхом, що вибухнув біля серця та розтікся кригою по всьому тілу.

Він підняв руку із ножем вперед, але рука безпорадно затремтіла і ніж випав; неймовірним зусиллям характерник розігнув пальці, ніби його відкрита долоня могла спинити невідоме безлике чудовисько, від одного погляду на яке хотілося бігти якнайдалі.

Голос прошелестів прямо в голові:

— Хто наважився забрати мою здобич?

Северин відчув, як мову відібрало жахом.

— Бачу, — продовжив шепіт. — Служка Гаспида... Маленький боржник зіпсутої крові.

— Не... підходь, — вичавив Северин.

— Намагаєшся наказувати мені? — прошепотіло у вухах.

Воно попливло на нього від люстерка, за коло поганок, у створений ним розрив, прямо до Северина. Від почвари линув мороз.

— Цілунок мавки, — мовив шепіт. — Мізерні обирають мізерних.

Северин відчув, як воля повернулася до його тіла. Він міг втекти! І як же він хотів втекти! Але не зрушив з місця.

— Геть, — прошурхотів наказ.

Якимось неймовірним зусиллям він примусив себе не чкурнути світ за очі.

— Вона намагалися взяти, що їй не належить, — провадив шепіт. — Мізерна злодюжка. Відійди.

— Ні! — не в змозі дивитися на чудовисько, він заплющив очі.

Інакше би точно побіг.

Тінь зашипіла, уламки дзеркала брязнули.

— Мізерна злодюжка обрала собі захисника, — шепіт звучав зацікавлено. — Я прийшла сюди, аби взяти. Не піду просто так.

— Що тобі потрібно? — Северин двічі кашляв, поки промовив ці довгі слова.

— Захиснику. Що готовий віддати, аби залишити її життя?

— Я...

— Не ти, — заперечив шепіт. — Ти належиш Гаспиду. Не торкаюся його речей багато епох.

— Я... можу дати, — Северин почав лічити все, що спадало на думку. — Шабля, ніж, піштоль, одяг, гроші...

— Захиснику. Не знаю цих слів. Віддай найцінніше, що маєш. Або відійди.

І тут Северин згадав. Він заліз під мокру від поту сорочку, намацав потайний гаманець, дістав древнього таляра.

— Ось! — він кинув монету на землю.

Це було безглуздо, це не мало сенсу, але це стало його останньою надією.

Чорні мацаки огорнули срібне кружальце.

— Немолоде... Торкалися багато мізерних... Вбирало тепло їхніх тіл, відчувало переживання, несло на собі спогади... На ньому була кров...

Северин важко дихав. У голові наморочилося, від морозу, що тягнувся від тіні, здерев'яніли м'язи на обличчі. Він відчув, наче незримі нитки заповзають йому в голову, перегортають його спогади, дістають поцілунок Ліни, спостерігають ніч Купала, слухають їхню сварку...

— Захиснику. Я забираю твій мізерний викуп.

У голові прояснилося, таляр зник, а Северин не повірив власним вухам.

— Це мізерний дар, — провадив шепіт. — Але вона живе. І ти живи. Поки можеш. Захисник.

Невидима сила штовхнула в груди, він повалився на землю та миттю вскочив, але темна постать розтанула. Місяць випірнув з-за хмар, і почувся перший, найсміливіший цвіркун. Усередині кола було тільки розбите люстерко.

— Ліно! Ліно! Ти чуєш мене?

Вона розплющила очі та радісно посміхнулася.

— Привіт, — вона кілька разів кліпнула.

— З тобою все гаразд?

Він допоміг їй сісти. Відьма обвела галявину здивованим поглядом.

— Ми в лісі? Ніч?

— Та сама галявина, — Северин обережно притримував її за спину. — Все пішло не так... але тепер минулося.

— Що пішло не так? — вона скривилася і помацала голову. — Забила потилицю... Буде гуля...

Відьма поводилася дивно.

— Що з тобою, Ліно?

— Вибач, — вона винувато посміхнулася. — Ми знайомі? Я не можу пригадати... Так дивно.

— Чорт, — сказав Северин. Жах і холод відступили, він знову повністю відчував власне тіло. — Давай допоможу підвестися.

— Дякую... Ти добрий. Допомагаєш мені, — Ліна піднялася на ноги, хитнулася і вчепилася за його плечі. — А чому ми в лісі вночі наодинці? Ти мій коханий?

— Ні.

Вона втратила пам'ять, збагнув Северин. Треба негайно мчати до Соломії. Недарма вона забороняла цей клятий ритуал!

Чорнововк обережно повів дівчину крізь хащу, на звуки води.

— А куди ми йдемо? — перелякано спитала Ліна.

— До Дніпра, там чекає мій кінь. Я відвезу тебе додому, — Северин розмовляв, як із малою дитиною.

— Нічого не пам'ятаю, — вона однією рукою міцно тримала його долоню, а другою терла собі маківку. — Такою дурепою почуваюся! Твоє обличчя знайоме, але не пригадую імені...

— Мене звуть Северин.

— А як звуть мене?

— Ліна.

— Ліна... Гарне ім'я, мені подобається. І Северин також гарне. А наш дім далеко звідси?

— Недалеко. Ми швидко доїдемо, тільки на дорогу виберемося. Обережно, тут корінчик.

Вона все одно перечепилася, але Северин надійно тримав її. Така легка і тендітна... Що ж ти накоїла, Ліно?

— Голова гуде, — вугільні знаки на її обличчі розтерлися. — Як я сюди потрапила?

— Коли я приїхав, ти вже була тут.

— Так холодно... Який зараз місяць?

— Листопад. Ти нічого не пригадуєш?

— Була просто темрява... І все. А потім я прокинулася і побачила тебе. Так дивно... Розкажеш мені, що відбулося?

— Розповім.

Шаркань поніс їх до Соломії.

***

Будь удома, тільки будь удома, — крутилося в голові. Відьма мала звичку засиджуватися за північ, проте вікна хатинки були темними.

Кілька хвилин тому Ліна поскаржилася на сильний головний біль і знепритомніла. Він обережно взяв її на руки, відчинив копняком хвіртку та крикнув у вікно:

— Соломіє!

І додав кілька копняків по дверях.

Обличчя Соломії, яку насмілилися підняти з ліжка посеред ночі, пашіло гнівом.

— Северине? Ліно? — відьма стояла босоніж, у нічній сорочці, стискаючи у руці невеличкого стилета. — Що, в біса, діється?

Северин без запрошення пройшов усередину та поклав дівчину на застелене ліжко. У кутку блиснули котячі очі та почулося недоброзичливе нявчання.

— Ритуал, — пояснив Северин. — Ліну відкинуло. Вилізла чорна почвара. Я її прогнав. Ліна втратила пам'ять.

Соломія помахом долоні запалила каганець, протерла очі та сіла біля учениці. Торкнулася лоба, стривожено повернулася до характерника.

— Який ритуал? Де ти її знайшов?

— Шарканя на двір заведу та розповім.

Коли він повернувся, на лобі Ліни лежав теплий компрес. Соломія роздягла дівчину, вкрила ковдрою, вимила руки та обличчя від вугілля, запалила в піалі суміш висушених трав. Перекручені пелюстки, стебла й листя курилися легким пряним димком.

— Розповідай, — Соломія сховала стилет до невеличкої чорної скрині на столі.

— Вона відправила до мене ворону. Просила про допомогу, — Северин розповідав якомога лаконічніше. — Я погодився та приїхав на місце зустрічі. Ліна сказала, що їй потрібен захист, якщо ритуал піде не так. Ми пройшли в ліс, я відвернувся, вона почала ритуал і незабаром все полетіло шкереберть.

— Опиши ритуал.

Запах трав, що тліли, заспокоював його. Северин відчув, як серце перестало рватися з грудей, а дихання вгамувалося. З-під ліжка на нього витріщався незадоволений Хаос.

— У лісі, неподалік берега, — на мить він пригадав галявину у подробицях. — Коло блідих поганок, посилене свічами та знаками, посередині стоїть люстерко, вона читала щось латиною...

Соломія перебила його лайкою, якої міг повчитися сам Гнат Бойко.

— Мала дурепа! Ох, дурепа, — Соломія спересердя кинула коцюбу на підлогу, дістала з-за пічки пляшку вишнівки та ковтнула прямо з горла. Простягнула Северину, але той відмовився. — Казала їй, що зарано, казала, що треба чекати! Не послухалася... Що сталося далі?

— Дзеркало тріснуло, з нього повстало щось високе, страшне, зіткане з самої темряви, — Северин раптом відчув відголос того жаху і на мить перевів подих. — Голос говорив просто у голові, хоча постать пливла за кілька кроків від мене... Щось дуже лихе. І сильне. Я ніколи не відчував такої лихої потвори... Її немає у тому талмуді, який ти мене змусила вивчати.

Відьма простогнала та зробила ще ковток.

— Бо її ім'я міститься лише у таємних гримуарах, Северине.

— Тоді не дивно, що воно хотіло забрати життя Ліни. Твердило, що та злодюга, має розплатитися за крадіжку. Я заступився...

— І спекався її? — Соломія дивилася на нього, як не дивилася ніколи: з подивом, захватом і невірою водночас.

— Так. Я віддав таляра і воно зникло, — кивнув Чорнововк.

— Таляра? Просту срібну монету?!

— Непросту, — відповів Северин. — Монеті було майже двісті років. Перша чеканка... Неважливо. Потвора забрала цей викуп, мене відкинуло і воно зникло.

Хаос нявкнув та сховався подалі.

— Неймовірно, — Соломія крутила в руках пляшку, ризикуючи її впустити. — Правду сказати, хлопче, я думаю, що не в талярі справа. Вона відступилася, бо ти став на захист.

— Та де там, — відмахнувся характерник. — Воно могло мене знищити за мить! Якби хотіло... Я ж відчував її силу. Наче дніпрові хвилі!

— Її сила за могутністю рівна Ґааду... Навіть перевершує його, — Соломія поправила браслет, який ніколи не знімала. — Потойбічні істоти найвищого порядку поважають тих, хто зважується стати проти них. Але не завжди... Тобі пощастило.

— То що воно таке?

— Це ім'я не називають нічної години.

Соломія підійшла до стола, написала швидко на папірці слово та віддала клаптик Северину. Коли він прочитав його, відьма підпалила папірець від свічки і простежила, аби він увесь згорів.

Ґадра. Це ім'я було невідоме Чорнововку, але тепер у його пам'яті воно було міцно пов'язано із темрявою і жахом.

— Небагато хто бачився з нею та вижив, Северине. Навіть найстаріші мольфари уникають її. Верховні відьми Ковену не тривожать без великої скрути... Але у тобі, мабуть, живе дар спілкування з потойбічними істотами.

Йому закортіло розповісти відьмі про лісовика, про стрибки до Потойбіччя, про щезника, але Северин натомість сказав:

— Коли Ліна отямилася, то не впізнавала мене, не знала, хто вона така і що ми робимо в лісі. Незабаром дорогою знову знепритомніла. А потім я приїхав сюди.

Соломія впала у крісло-гойдалку, обхопивши скроні пальцями.

— Ти не уявляєш, наскільки це було небезпечно, — промовила вона зрештою.

— Уявляю, — Северин сів на свій улюблений стілець — рипучий, з чорною подушкою. — Я навіть говорити не міг від жаху, доки воно не дозволило мені.

Він також уникав називати Ґадру на ім'я.

— Ви вижили, а ти віддав тільки таляр. Одну срібну монету! Розкажи кому з Ковену — не повірять.

— Краще не розповідати, — припустив Северин.

— Авжеж! Такий сором! Учениця порушила заборону, зневажила мене та віддала за дурість власну пам'ять! І ще легко відбулася, бо мала віддати життя, — скрикнула Соломія та сплеснула руками. — Вибач...

Я такого не очікувала. Стільки разів їй пояснювала...

— То що вона намагалася зробити? Для чого був ритуал?

— Намагалася взяти силу, до якої була неготова.

Відьма зробила останній, довгий ковток вишнівки та повернула пляшку на місце.

— Їй пощастило, що ти погодився приїхати. Якби не ти... Ох! Ліна тепер зобов'язана тобі життям, Северине.

Чорнововку було важко ототожнити подібні слова з собою. Особливо при згадці, як він намотував кола навкруги поганок та лаявся від власного безсилля.

— А пам'ять до неї повернеться? — спитав характерник.

— З часом повернеться. Має повернутися, — виправилася Соломія та потерла скроні. — Ох, хлопчику... У тебе давно сивина?

— У мене немає сивини.

Соломія простягнула йому люстерко — схоже на те, що розбилося на галявині — і Северин угледів над лівою скронею біле пасмо. Торкнувся обережно, наче воно могло випасти.

— Тепер є, — сказала відьма. — Зустрічі з такими почварами не минають безслідно.

Він повернув їй люстерко та зітхнув. Буде йому на додачу до шраму на стегні. Гарний початок першого року в рядах Ордену.

— Засмучений?

— Хіба що через порожній шлунок, — посміхнувся юнак. — Востаннє обідав у придорожній корчмі.

Поки відьма нарізала хліб, шукала мед і заварювала м'ятний чай, Северин роззирнувся. Тут нічого не змінилося: розвішані по стінах та під стелею численні пучки всіляких висушених трав, підкова, козячі роги, різноманітні мішечки, завалений книгами та пір'ям стіл, купи скринь попід стінами... тільки його кут тепер належав Ліні.

На ліжку Соломії лежала зачитана «Конотопська відьма», яку Соломія обожнювала, як Гнат полюбляв «Енеїду». Вона щоразу реготала, коли перечитувала її, та примовляла «Ох вигадник, ох і накрутив». Соломія зналася зі справжньою відьмою з-під Конотопа та при кожній зустрічі брала її на кпини улюбленими цитатами.

— Пригощайся, — Соломія посунула до нього горнятко чаю та хліб із сиром.

Поки він їв, Соломія поновила компрес Ліни, кинула ще трав до піали та обережно крапнула на губи дівчини прозорого зілля з крихітної синьої пляшечки.

— Востаннє ми бачилися за неприємних обставин, — зауважила Соломія, повернувшись за стіл.

— Ти про сварку? То минуле, — відмахнувся Северин.

— Ще Ігор загинув, — вона похитала головою. — Я дізналася нещодавно. Твій вчитель написав листа. На відміну від декого іншого, хто листів не пише та поводиться так, наче мене на світі не існує.

— Вибач, Соломіє, винуватий. Останній рік я справді не писав, — Северин одразу пішов у контратаку: — Але чому ти не слала мені тих клятих птахів, як Ліна? Неможливо забути про листа, коли тебе постійно дзьобають та каркають на вухо. І зручніше, і швидше простої пошти.

Але поряд не стояло з дубами, подумки додав він.

— Не мала змоги, — Соломія помахала рукою у невизначеному жесті, яким завжди позначала відмову від пояснень. — Ще рік не зможу.

— Чому так?

— Невеличкі відьомські секрети. Ти також не все мені розповідаєш, еге ж?

Йому лишалося тільки кивнути.

— Але як рік мине... Не знатимеш, куди подітися від моїх пернатих кур'єрів.

— Звучить весело, — сказав Северин. — Щодо листа від мого вчителя, то Захар просто чудова людина. Мені з ним дуже пощастило.

— Безсумнівно. Хоч він і не полюбляє мене та Ковен загалом, але пише дуже люб'язно, — відьма помовчала та спитала обережно: — Ти сильно переживав смерть?

— Батька?

— А відтоді багато померло?

У тоні її була недоречна іронія, яка не сподобалася йому.

— Так, — відкарбував Северин. — Відтоді померло багато. Я поховав характерника, якому після смерті відтяли голову, аби кинути мені під ноги. Того, хто це зробив, я зарубав шаблею. Іншого я вбив ударом ножа в шию та ще одного поцілив пострілом у голову. Також один ренегат застрелився у мене на очах. Я двічі ходив між розкиданих на землі небіжчиків, носив їх, наче мішки з картоплею, та складав рядами.

Уперше вона не витримала його погляду.

— Ти... стрімко подорослішав, — промовила Соломія. Він мовчки допив чай.

— Що у тебе на серці? — спитала відьма тихо. — Чим я можу допомогти?

Северин подумав та вирішив зізнатися:

— Не збагну, чому Ліна тоді так жорстко відповіла.

Відьма кивнула і сумно посміхнулася.

— Мабуть, у тому моя провина... Коли прийшли листівки, Северине, вона дуже зраділа. Багато разів перечитувала твій лист і посміхалася. Я бачила, як вона сяє... А потім спитала, що було між мною та Ігорем, — Соломія провела пальцем по столу, малюючи невидимі візерунки. — Вона і раніше питала... Але тепер зажадала подробиць: як і чому так сталося, що я взяла виховувати його сина від іншої жінки... Я розповіла, а Ліна засмутилася. Саме тут приїхав ти.

— Он воно що.

Він відсунув залишки вечері.

Стара болісна тема, яку він завжди старанно оминав, його давній страх, який нарешті прозвучав уголос... Прийшов час покінчити з ним.

— Отже, — він зібрався духом. — То що було між тобою та Ігорем?

Відьма помовчала та спитала у відповідь:

— А що між тобою і Ліною?

Йому все стало зрозуміло.

— Я кохала твого батька, — додала Соломія. — Попри все, що сталося між нами... У житті.

— Дякую, що прихистила мене.

— Це твій дім, Северине, — Соломія обвела долонею стіни, а потім вказала на себе. — Я не твоя рідна мама і ніколи не прагнула замінити її. Але все одно завжди рада тобі.

Северин підхопився до неї і міцно обійняв жінку.

— А я завжди готовий захистити тебе, як захистив Ліну.

Обидва глянули на молоду відьму. Дівчину огорнув сон, а на вустах розквітла слабка, ледь помітна усмішка.

— Година пізня. Тобі розстелити на підлозі?

— Я поїду.

— Куди ти зібрався попри ніч? — Соломія сплеснула руками. — Краще виспись, поснідай! Ліна вранці прокинеться, зможеш порозмовляти з нею.

Він не хотів розмовляти з нею.

— Я поїду, — повторив Северин.

— Упертий, як Ігор, — зітхнула Соломія. — От куди тебе чорти несуть?

— Вони мене вічно кудись несуть.

Чорнововк знову обійняв її.

— Бережи себе, Северине.

— І ти бережи себе... і Ліну також.

***

Невисокий тонкий пагінець похитувався на вітрі. Він уже вистрілив першими тендітними гілочками, які, здавалося, можна зламати двома пальцями. Проте це було оманливе враження: за зовнішньою крихкістю ховалося вперте й гнучке деревце, яке вже за кілька років мало перетворитися на чорного велета з химерним гіллям, схожого на того, що височів поруч.

— Привіт, мамо, — сказав Северин. — Здрастуй, тату.

На кладовищі було безлюдно. Сипав перший сніжок, схожий на крупу, торкався землі та зникав.

Час залишити все, що накопичилося, у минулому. Він помовчав трохи, роздумуючи над початком, і заговорив.

— Я став характерником за вашим прикладом. Хотів черес із трьома клямрами, бо ви носили такі. Я не думав про небезпеки, що чигають на вовчій стежці, я просто хотів бути, як ви... Особливо як ти, тату. Ти став для мене неосяжним ідеалом, за котрим недолугий син ніколи не міг угнатися. Я бачив тебе так рідко, що забував не тільки голос і обличчя, а й усе, що вмію, навіть слова губив у твоїй присутності, бо мав лише кілька хвилин, аби вразити тебе, довести власну вартісніть та гідність! Я так хвилювався від тієї відповідальності... Бо найбільше, чого я боявся — розчарувати тебе. Я прийняв срібну клямру без жодних сумнівів, тату, аби не зрадити маминої пам'яті та не підвести твоїх очікувань. Соломія і Захар намагалися достукатися мене, та хіба я їх слухав? Я мав лише одного авторитета у світі — тебе. А ти навіть не бачив, як я вирушив у Потойбіч підписати криваву угоду. Ґаад розкусив мене з першого погляду.

Северин відчув сльози на щоках і замовк. Слова звучали занадто пафосно та фальшиво.

Чому ти не розповів, що це за стежка, тату? Я ніколи у житті не побажаю своїм дітям такого шляху. Геть від нього! Я хочу, аби мій син гуляв на вечорницях, веселився, помилявся, вивчав цікаві науки, а не дивився на мене захопленим цуциком і за моїм прикладом поневірявся вічним безхатьком паланками Гетьманату. Постійно в пилюці доріг, постійно під підозрілими поглядами, постійно ризикуючи життям!

Ким би я міг стати? Гадки не маю. Я ніколи не мав іншої мрії, ніколи не уявляв собі іншої долі. Архітектор, коваль, мірошник, кухар чи механік — то були чужі мрії, адже мою оперізував черес із трьома клямрами. Ти не сказав мені, тату, що під шатами легенди ховаються лише кров і біль, а я зрозумів це, коли було запізно.

Ні, я не шкодую! Я пишаюся своїм вибором, не жалкую і

знаю, заради чого приніс цю жертву. Дороги назад немає. Але чому ти не захистив мене, як намагалася захистити Соломія? Невже тобі було так байдуже до мене... Чим я так завинив? Ти пропустив навіть мій прийом до Ордену! Минуло майже три місяці, і відтоді моя золота клямра вже тьмяна від бруду. Як ти не збожеволів від такого життя, тату?

Мабуть, тобі допомагала мама. А коли її не стало, божевілля захопило тебе... Бо не можна бути сіроманцем і лишатися при здоровому глузді.

Я став непотрібним, з усіма своїми питаннями та прагненнями, ти забув про моє існування, бо твій список смертників заміняв тобі сина, аж допоки я, недолугий та забутий, не відібрав у тебе життя. Смішно, чи не так? Я, дурень, який стріляв простою кулею у перевертня. Пригадуєш?

Ти намагався вбити малих Вдовиченків, а я допоміг вистежити справжніх ренегатів, які викрадали та калічили характерників. Чому ти їх не знайшов, тату? Я власноруч убив двох із твого списку! Совість моя чиста. Я йтиму далі, хоч і не знаю, через скільки кроків на мене звалиться новий вибір між злим та поганим.

Я дізнався, що таке страх смерті, відчував її холод на обличчі, навчився цінувати щастя бути живим. Я ходив на межі. Я все зробив сам.

— Я відпускаю тебе. Спочивай із миром, батьку, — мовив уголос Северин. — Я вибачаю тобі... Пробач і ти.

Він втратив хід думок, розгубив решту слів та притулився лобом до маминого дуба. Мама зрозуміла би... Він був ладен віддати все своє золото, аби принаймні раз поговорити з нею.

— Вибачте, — почулося позаду.

Северин не почув кроків — там стояв чоловік років тридцяти, дужий, смаглявий, очі карі та уважні.

— Ви їх знали? Лицарів, що були тут поховані? — спитав незнайомець.

— Це мої батьки.

Чоловік здивовано здійняв брови а потім перехрестився.

— Господи, — очі його стали великі, наче таляри. — То ми з вами зустрілися! Нарешті!

— Хто зустрівся? — не зрозумів Северин.

— Я, виходить, ваш двоюрідний брат! Небіж вашої мами. Її звали Ольга, Ольга Чорнововк, чи не так?

— Все правильно, — обережно погодився Северин.

— Я — Трохим Непийвода!

— Северин Чорнововк.

Трохим простягнув долоню, теплу й тверду, і вони закріпили знайомство рукостисканням. Северин почувався спантеличено.

— Ви теж характерник! Молодший, ніж здалося віддаля...

— А ви певні, що не помилилися? — спитав характерник. — Я не знав, що у мами була сестра.

— Старша, — Трохим говорив упевнено. — Дід і баба були ревними вірянами, дуже гнівилися через рішення Ольги щодо служби в сіроманцях, вигнали її з родини та зреклися остаточно, коли вона вступила до Ордену...

— Так, схоже на її історію, — підтвердив Северин.

Трохим закивав.

— У родині навіть згадувати про неї було заборонено! Мама потайки розповідала про молодшу сестру і завжди сподівалася, що одного дня Оля повернеться. Дуже сумувала за нею. Може, дід і баба своєю впертістю прогнівили Господа, чи тому став причиною вуглик, що випав із грубки, але хата їхня згоріла разом зі старими, земля їм пухом. Того дня був сильний вітер, наше господарство теж пожежею лизнуло, бо ми через тин жили... Мама після похорону кинулася на пошуки та нарешті знайшла сестру, але її вже не було серед живих. Мама зажурилася, а потім схотіла переїхати сюди, аби доглядати за дубом. Після пожежі таке рішення далося легко, самі розумієте... Землю ми продали, переїхали, облаштувалися потроху, тепер навідуємося сюди — свічку поставимо, крашанок на гробки принесемо, бур'яни приберемо. Ми не знали, що Ольга мала дітей!

— Я — її єдиний син, — Северин непомітно ущипнув себе, аби перевірити, чи не спить.

— Другий дуб — ваш батько, чи не так? — Трохим указав на пагінець. — Ми коли востаннє навідалися, то дуже здивувалися новій могилі, а гробар розповів, що загін лицарів приїздив та поховав когось зі своїх...

— Тут лежить Ігор Чорнововк, чоловік Ольги.

— То, кажете, ви їхній єдиний син?

— Саме так.

— А тепер маєте двоюрідного брата, — Трохим щиро засміявся. — Не поспішаєте?

— Годину маю.

— Тоді запрошую на гостину, пане Чорнововк! Удома зараз нікого нема, мама з дружиною та дітьми поїхали до родичів, а я тут хазяйную на самоті. Дай, думаю, зайду, провідаю тітку, наче потягнуло мене щось... І вас побачив, наче саме провидіння привело! То що, зайдете?

— Чом би й ні... Верхи поїдемо?

Трохим із повагою глянув на Шарканя, але відмовився.

— Пішки недалеко, якщо ви не проти прогулятися.

— Не проти.

Шарканю Трохим сподобався: кінь кілька разів тицьнувся йому в потилицю, як чинив із Захаром та Яремою — таким був його знак довіри. Шаркань розбирався в людях.

— Так дивно, — Северин потер лоба. Занадто швидко стався перехід між його прощанням з батьком та раптовим знайомством з родичем. — Вибачте, але це дуже ніяково: все життя бути самотнім, а потім виявити, що маєш тітку, про яку не підозрював... І двоюрідного брата... І небожів?

— Так, племінник і племінниця, — закивав Трохим з посмішкою. — Микола та Настя, два і чотири рочки.

— А ваш батько?

— Колишній січовик, став найманцем. Поїхав за кордон і зник безвісти, коли мені чотирнадцятий минуло.

— Я приголомшений, — зізнався Северин відверто.

— Розумію! Я ошелешений так само. Хоча, Северине, постривайте, — лоб Трохима прорізала стривожена зморшка. — Ви не раді нашій зустрічі? Якщо волієте, можемо все забути та лишитися незнайомцями. Я нікому не розповім. Ви нікому нічого не зобов'язані! Дубки ми все одно доглядатимемо.

— Та що ви таке кажете, Трохиме, — заспокоїв його характерник. — Я тільки-но знайшов рідну кров, про яку навіть не мріяв! Це, без перебільшень, один із найсвітліших днів за останні місяці.

Трохим полегшено зітхнув та спитав обережно:

— Тяжка у вас служба?

— Буває непросто.

Поки вони крокували селом, Трохим розповів про його чудову дружину — господиню Оксану, про мамину хворобу, яка останнім часом висмоктує з неї всі сили, та про найбільше щастя — двійко дітей, веселих і розумних.

Перехожі віталися, помічали черес Северина, після чого здивовано розглядали його, а затим переводили очі на Трохима. Особливо прискіпливо дивилася на характерника стара бабця у величезній хустці, яка завмерла на лавці біля старенької хати.

— Тепер пліткуватимуть, — пояснив Трохим. — Якщо бабця Параска помітила, то завтра вранці все село триндітиме. Сто років старій, а балакуча, як молодиця! Хіба не диво господнє?

— Справжнє диво. Не боїтесь пліток?

— Хто в селі живе, той пліток не боїться.

Хата Непийводи виявилася невеличкою та чепурною, її білі стінки були майстерно розписані кольоровими барвінками. Було помітно, що господарі незаможні, хоч і намагаються те приховати. Всередині бідність зяяла сильніше: підлога й стіни голі, нічого зайвого. Але прибрано, світло, охайно, іконостас на покутті — все як годиться.

— Мама поїхала до тещі, а дружина разом з нею. Діток теж взяли, аби бабу з дідом побачили. Я на господарстві лишився, холостякую. Теща каже, у неї там поблизу села живе стара відьма, яка вправно лікує. Бо вже скільки всього пробували... І лікарі, і знахарі... Багато грошей витратили, а вона, бідолашна, в'яне на очах, бо нічого не допомагає.

Трохим говорив із винуватим виглядом, ніби виправдовувався за те, що весь статок пішов на мамине здоров'я.

— Як та відьма не допоможе, спробуйте звернутися до Соломії з-під Старих Садів. Додайте, що від мене.

— Дякую за пораду, запам'ятаю собі, — Трохим прошепотів ім'я відьми та назву села. — Ваша знайома?

— Так, уміла цілителька.

— Сподіваюся, мамі покращає... Їй ще жити і жити, до самих правнуків. Сідайте, будь ласка.

Трохим дістав житнього хліба та вареної картоплі — от і весь обід.

— Вибачайте, що скромно, але чим багаті, тим і раді. Випити бажаєте? Самогон мається, під таку оказію можна й відкрити.

Єдина пляшка, подумав Северин.

— Та ні. Мені в дорогу краще води.

Сам Трохим не їв і Чорнововк із великим запізненням запідозрив, що двоюрідний брат віддав йому власний обід. Але допитуватися про те не став: Непиивода явно соромився такої бідності, але намагався бути щедрим господарем.

— Може, залишитеся? — спитав Трохим. — Якщо термінової служби нема. Мені веселіше, а потім родина повернеться, вони зрадіють... Особливо мама! Якщо небожа рідного побачить, то мигцем одужає! Вони повернуться за дні чотири.

— Дякую, Трохиме, проте не можу, дорога кличе. Але обов'язково до вас навідаюся, як у цих краях буду.

Рішення прийшло саме. Северин дістав капшука, відрахував вісім дукачів — один залишив собі із рештою монет — та виклав їх на стіл перед господарем.

— Дякую, брате, за обід. Смачна у вас картопелька!

— Це що таке? — Трохим аж рота роззявив.

— Племінникам на гостинці, — підморгнув Северин. — Я ж пропустив купу днів народжень, хрестини, Миколая, Різдво... Купите їм подарунків, а то негідний з мене дядько. І давай вже на «ти», коли ми браття!

Непийвода на кілька секунд втратив дар мови і тільки переводив очі з характерника на дукачі, а подив знищував залишки сторожкої ввічливості перед небезпечним юнаком, який виявився його кревним родичем.

— Сила силенна грошей, Северине, — нарешті вичавив Трохим і глянув на монети, наче на павуків. — Я до них навіть не торкнуся! Люди скажуть — украв!

— Людям скажеш, що за такі слова я їм язики зачаклую.

— А ти вмієш? — зацікавився Трохим.

— Іноді волів би.

— Може, знаєш, як домовика в хату заманити?

— Такого теж не знаю. Знаю тільки, що гроші добробут приносять не гірше за домовика. Забирай уже! Чи ти мене, часом, боїшся?

— Не боюся, — не задумуючись відповів Трохим. — Людці багато балакають та багато не розуміють. Я ніколи сіроманців не страхався. Маю думку, що тільки гідні та сміливі люди беруть важкий гріх на душу, аби державу захищати. .. Я б на таке не зважився.

Трохим знову подивився на золоті.

— І ці гроші...

— Гроші твої. Не хочеш — викидай, бо я назад не заберу. На що мені їх витрачати? Лицарю потрібні кінь, одяг та зброя. Я все це маю. А от наглядати за могилою батьків не можу, — Северин озирнувся навколо. — Мене грітиме думка, що я маю рідну кровинку, яка опікується ними. Родина, якій я можу віддячити. І куди можу завітати в гості.

— Авжеж! Завжди раді, — Трохим похитав головою та обережно торкнувся пальцем монети, наче вона зараз втече. — Вісім дукачів... Отак із гаманця та на стіл! Сказитися можна.

— Я нещодавно бачив скриню із сотнею.

Непийвода вирячив очі та похитав головою, не маючи слів для опису вражень від думки про таку купу золота.

— Матінку вилікуєш, купиш у господарство, що потрібно, справи вгору підуть, — Северин говорив м'яко, аби не зачепити гордість брата. — Згода?

Трохим тільки кивнув.

— От і чудово, — Северин піднявся. — Поїду тепер із легким серцем. Радий, що зустрілися ми, Трохиме, та познайомилися. Родині мої найщиріші вітання переказуй. Коли наступного разу приїду — не знаю, але завітаю обов'язково.

— Ми чекатимемо, брате.

На прощання вони міцно обійнялися.

Коли Северин поїхав далі, на серці у нього було тепло і радісно, а на обличчі — вперше за багато днів — квітнула щаслива усмішка.