Аркан вовків

Розділ 1

Хвацьким козаком був Мамай — на шаблях рубався завзято, з рушниці стріляв влучно, на кобзі грав майстерно, верхи гасав мов той татарин, сміявся так, що дерева осипалися, вдачу мав сміливу та розум кмітливий.

Утім, таких славетних лицарів серед запорожців було чимало, і навряд би Мамай запам'ятався поміж тисяч інших метких козаків, якби не дивний сон, що навідав його на Зелені свята.

Уві сні бачив Мамай роздерту корогву Хмельницького та падіння держави новонародженої, свідчив розбрат товаришів учорашніх, як підняли вони зброю один на другого за гетьманську булаву; зрів руїну, що зміїлася розколом між берегами Дніпра, бачив полум'я та кров, панщину польську та кайдани московітські... А потім усе зникло у темряві — і повстав образ древнього дуба у Холодному Яру.

Прокинувся Мамай із важким серцем. Недовго думаючи, засідлав коня та помчав до дуба, і чекав його там дивний чоловік у чорних шатах. «Пророчий сон ти бачив, Мамаю, — мовив незнайомець та блиснув очима. — Якщо бажаєш, аби він назавжди химерою нічною лишився, мусиш усе те жахіття попередити. А я можу дарувати для того видатні сили». Знав підступний незнайомець, на яких струнах козачого серця грати! Бо не хотів Мамай ані влади, ані багатства, лише волі для рідної землі прагнув, без кріпацтва та ярма чужинського.

За ті сили потойбічні, провадив незнайомець, мусить Мамай розплатитися довічним прокляттям та скріпити угоду кров'ю. Не коливався сміливий запорожець ні хвилини, погодився одразу, бо з божою поміччю жодне прокляття йому страшним не було.

Так став Мамай характерником: поглядом міг людям накази віддавати, словами рани заклинав, перетворювався на ведмедя, вовка, лиса, сокола та пугача, а жодна зброя його не брала. Із такими силами він міг навіть у гетьмани податися, але не для того козак кров'ю проклятий вирок підписав!

Про неймовірні діяння Мамая, про подвиги славетні, про дивний хист химородний розлетілася слава землями Гетьманщини, перетворилася на пісні та легенди. Почув батько Хмельницький про тую могутність, як вірно слугувала вона справі визвольній, і покликав Мамая до себе. Наказав йому гетьман відібрати п'ятьох джур, аби ті стали характерниками, бо за роки боротьби скрута з воєнними силами прийшла до війська запорізького. Погодився Мамай, обрав собі джур і навчив їх галдовницьких наук, аби кожен міг самотуж проти сотні ворогів вийти.

Джури вчилися віддано, проте такими вправними і могутніми, як сам Мамай, уже не стали. Звали їх Ведмідь, Вовк, Лисиця, Сокіл і Пугач. У всьому слухалися вчителя, воювали хоробро та хитро, військо запорізьке через навали недругів за собою вели, міста визволяли і прапори держави української над фортецями підіймали, секрети чужинні вивідували та підступи ворожі попереджали, ніколи на владу не зазіхаючи та усюди від неї відмовляючись.

У день проголошення Українського Гетьманату, коли відгриміли останні битви за незалежність, сивочубий Мамай у супроводі п'ятьох вірних джур повернувся до дуба у Холодному Яру. Відпустив козак коня, сів біля коріння, викурив люльку та мовив: «Тепер і спочити можна». Розчахнулася земля та прийняла старого до себе, а на очах здивованих джур став той дуб характерницьким — виріс утричі, скинув жолуді, забарвив зелене листя на чорне з золотими жилками.

Розпрощалися джури з учителем та розійшлися полками гетьманськими, подалися хто куди. Ведмідь на захід поїхав, Сокіл на південь, Вовк на Північ, Лисиця на Схід, а Пугач між ними мандрував. Найхитріший вигадник серед них, мудрагель у чарах крові, помер глупою смертю — напився горілки та перекинувся, а тіло звірине витримати стільки отруйного питва не здатне. Ведмідь, Лисиця, Вовк та Сокіл набирали собі учнів й навчали їх, допоки не загинули разом, коли боронили рідні землі від нової загрози — навали Смарагдової Орди зі сходу.

А вже їхні джури заснували Сірий Орден, і за куренями його на запорізький лад розбили, і Раду Сімох осавул вибрали, і клятву характерницьку вигадали, і череси із трьома клямрами разом із чорними кунтушами за однострій ввели. А сивий батько Хмельницький їм грамоту особисто виписав — аби вовчі лицарі надалі служили батьківщині.

Так став дуб Мамая головною святинею Сірого Ордену, а невеличке селище Буда, що стояло неподалік, швидко виросло до містечка, яке прозвали «Вовчим містом». Жило там нині багато характерницьких сімей та їхніх нащадків, а лицарі з усієї країни стікалися до Холодного Яру двічі на рік, наприкінці лютого та наприкінці серпня. Під час цих зборів проводили численні вовчі ради та збори куренів, підвищення та переведення, вибори нових осавул та посвяти джур до рядів Сірого Ордену. Разом із характерниками приїздили торговці з усього Гетьманату — кравці, лимарі, чоботарі, конярі, зброярі та інші умільці з майстерень Чигирина, Кам'янець-Подільського, Львова та Чернігова — знали, що навіть найдорожчий товар знайде тут свого купця.

Не дивно, що тридцятого серпня дорогу до Буди рясно вкривали кінські яблука, а у самому містечку аж роїлося від вояків із чересами з трьома клямрами. Гомоніли, сміялися, співали, їли, пили, билися навкулачки та на шаблях, стріляли з піштолів та гарцювали на конях. Вовчі лицарі гуляють!

Северин опинився тут уперше: до дня посвяти вчителі не приводили джур до Вовчого міста. Юнак очманіло крутив головою на всі боки, розгубившись серед такої толоки, краєм вуха слухав Захара, чию розповідь постійно перекривали голосні крики про чудодійний холодний квас, найновіші зразки піштолів та м'які надійні чоботи з бугая, що не бояться холоду і взагалі нічого в світі.

Уперше в житті він бачив так багато характерників водночас! Захар усміхнено спостерігав за виразом його обличчя.

— Як враження, Северине?

— Неймовірно! Ціле місто наших!

— Єдине у Гетьманаті місто, де почуваєшся своїм серед своїх, — погодився вчитель.

— І навколо так багато дубів...

— Чимало лицарів заповідали поховати себе тут. Переконаний, що далеко не кожен паланок має стільки характерницьких дубів, як Буда та її околиці.

Припікало серпневе сонечко. Торговці нахвалювали товари, у повітрі пливли курява, галас, суміш запахів їжі, гною й поту. Шаркань занепокоєно іржав, бо не звик до такого юрмиська. Северин погладив його по холці і жеребець заспокоївся.

Тутешні діти не дивувалися сіроманцям та бадьоро гасали між ними, намагаючись підзаробити.

— Панове характерники, — підбіг до Захара хлопець з підбитим оком. — Купіть пиріжків! Найкращі пиріжки у Буді! Свіжі, пухкі, смачні, мати тільки-но спекли! З м'ясом, сиром, капустою чи картоплею, по шелягу за пиріжок! Не пожалкуєте, найсмачніші пиріжки у вовчому місті!

— Давай-но два м'ясних, — Захар кинув пару мідяків і хлопець спритно їх упіймав.

— Може, візьмете третій, пане? — провадив малий торговець відточеною інтонацією. — Мені мати кожен третій шеляг дозволяють собі забирати, бо я копичу на біциклі...

— Біциклі? Це вони тобі око підбили?

— Та ні, пане, око мені Сашко підбив, бо я на його вулицю поліз торгувати, а біциклі — то така двоколісна залізна штука, ногами крутиш і вона їде, наче коник, тільки годувати, напувати та прибирати не потрібно.

— Добре, козаче, давай третій. Тримай шеляга на оті біциклі, — Захар кинув ще монетку.

— Дякую, пане, — посміхнувся хлопець, демонструючи відсутність двох зубів, мабуть, також втрачених у вуличних битвах. — А як вас звуть?

— Захаром кличуть.

— Нехай вам Мамай завжди допомагає, пане Захаре, — хлопець сховав гроші та пішов далі, галасуючи дзвінко: — Пиріжки, свіжі пиріжки, купуйте найкращі пиріжки у Буді!

Пиріжок і справді був смачним. Захар поділив третього навпіл і Северин замислено жував його, розглядаючись навколо.

Вершники залишили ярмарок позаду, минули дві площі та кілька вулиць. Усюди аж роїлося від характерників. Атмосферу Вовчого міста підтримували вивіски — переважна більшість тутешніх закладів мали назву пов'язану або зі зброєю («Pid bulavami», «U staroho kovalya»), або з вовками («Vovcha holova», «Farbovanyj vovk»).

Понад рік минув з ночі срібної клямри. Северин опанував нові сили і підготувався до вступу до Сірого Ордену. Здавалося, що після мандрівки у Потойбіччя ніщо не може його налякати... Але він знову хвилювався! Адже після заповітної золотої клямри починалося справжнє доросле життя.

Характерники доїхали до невеличкої корчми «Pid sotneyu lez», що ховалася на тихий околиці, зняли сакви та передали коней під опіку пахолка. Северин одразу вирішив, що то найкраща корчма, де йому доводилося зупинятися: найрізноманітніші шаблі крицевою лускою вкривали всі чотири стіни аж до стріхи. Біля кожної висіла нотатка з двома іменами: самої шаблі та її власника.

Багато столів було зайнято, гули розмови, ніхто не звернув увагу на появу характерників — тут трьома клямрами на чересі нікого не здивуєш, бо всі переважно самі їх носили.

Корчмар широко посміхнувся та вийшов із-за шинквасу, розставляючи руки для обіймів.

— Захаре, мій старий друже! Радий тебе бачити! Де пропадав, вовча твоя душа? — корчмарю було за п'ятдесят, він мав трохи зайвої ваги, залисини та життєрадісне червоне обличчя.

— Виховував нове покоління, — із посмішкою відповів Захар і чоловіки обійнялися. — Як ся маєш, Володимире?

— Не жаліюся. Заробляю потроху, прикуповую іноді нових шабельок... — корчмар махнув рукою, мовляв, хіба таке може бути цікаво. — Як знав, що приїдете! Тримав останню кімнату про всяк випадок, думав, завтра точно віддам, але ось ти тут!

Корчмар перевів погляд на Северина.

— Познайомиш із новим поколінням?

— Мій джура, звуть Северин Чорнововк. Юнак поштиво вклонився.

— А цей шановний пан — Володимир Буханевич, власник закладу, що мав би за оригінальним задумом створювати затишок, але натомість своїми настінними прикрасами лишень провокує порубати ближнього свого.

— Тільки у Буді я можу спокійно розвішувати по стінах сталеву зброю, знаючи, що нею не повбивають, — розсміявся корчмар і знову повернувся до Северина. — Ти син Ольги та Ігоря, так?

— Ваша правда.

Вони скріпили знайомство потиском рук.

— Я знав їх, — кивнув корчмар. — Твої батьки зупинялися тут, я навіть пригадую тебе малюком. Якось уночі ти нестерпно ревів і побудив гостей з обох поверхів. Але всі ми колись були малюками, еге ж? — він указав на стіни: — Подобається моя колекція?

Северин закивав, оглядаючи ряди припалих пилом шабель.

— На вигляд приголомшливо.

— Тоді дозволь продемонструвати її перлину.

Володимир підвів джуру до почесного місця над каміном, де висіла непоказна здоровенна шабля із щербатим лезом та іржавим крижем. Підпис проголошував «Peklo, Vedmid'».

— Це шабля того самого Ведмедя? — захоплено спитав Северин.

— Того самого, — гордо відповів корчмар. — Мамаєв джура!

— Володимире, ти ще встигнеш похвалитися, — гукнув Захар, отираючи піт з шиї. — Дай парубку перепочити, у нього завтра посвята.

— Авжеж, — чоловік хутко повернувся за шинквас і Северин неохоче пішов за ним. — Кімната на горищі, ти її знаєш... Де ключ? Куди я його подів? А, ось він. Тримай. У тавлію опісля зіграємо?

— Обов'язково.

— Чудово, — зрадів Володимир. — Бо добрих гравців нині не знайдеш. І, сподіваюся, ти припас для мене чимало нових оповідок! Книга чекає.

— Усе потім, — відмахнувся Захар. — Краще підготуй нам обід, бо ми лише пиріжки мали.

— І ночви приготую, не сумнівайся. Від вас відгонить довгою дорогою.

Коли вони підіймалися сходами на горище, Северин не стерпів та поцікавився:

— То справді шабля самого Ведмедя?

— Я маю деякі сумніви щодо існування історичної постаті характерника Ведмедя як такого, не кажучи вже про його автентичну зброю, — відповів Захар. — Але Володимиру приємно так думати, а я не хочу його розчаровувати. Зрозуміло?

— Зрозуміло. А що за книгу він мав на увазі?

— Пан Буханевич збирає характерницькі байки. Хоче колись видати «Літопис Сірого Ордену» чи щось таке. Як ти вже мав зрозуміти, він — романтична натура, а, крім того, гарна людина і мій добрий друг.

У кімнаті, на превелике Северинове розчарування, шабель на стінках не виявилося: просте невеличке приміщення із двома ліжками та круглим віконечком на внутрішнє подвір'я зі стайнями.

— Скидай сакви, козаче. Освіжімося, пообідаймо та підемо записувати тебе до скарбничих.

Северин із насолодою змив піт і пил, переодягнувся у чисте та відчув себе готовим до будь-яких звершень. Бойовий настрій закріпив приготований Володимиром борщ, такий густий, що ложка застрягала.

Сонце вкрилося прохолодними хмарами, спека припала. Северин намагався не крутити головою, аби зберігати солідний вигляд. Йому гостро не вистачало золотої клямри — раніше він бачив її тільки на чересі Захара, а тепер вони блищали звідусіль і від того ще дужче кортіло мати повний черес.

Вони полишили Буду та рушили до «Чотирьох братів», що так звали дуби неподалік містечка, навколо котрих курінь скарбничих вибудував один зі своїх штабів. За легендою, на самому початку Ордену, жили собі чотири брати характерники, які закохалися у місцеву дівчину неймовірної краси. Лицарі запекло сперечалася, чия вона має бути, аж поки не похапалися за срібні ножі та полягли всі четверо, а сама красуня щасливо вийшла заміж чи то за бондаря, чи то за лимаря з Тернополя.

Дорогою Захар розповів, що біля стовбурів, навколо котрих виросла споруда, завжди чергувало кілька лицарів — завдяки їм повідомлення перебігали далі хитросплетеними ланцюгами, чиї тенета були відомі тільки всередині куреня скарбничих. Курінь мав репутацію найнуднішого, бо скарбничі відповідали за поширення новин, питання зв'язку, витрат, надходжень, виплат, постачань, архівів, документів, перекладів, листувань, картографії та купи іншої канцелярської роботи, яка зовсім не в'язалася з образом воїна-перевертня.

— Це один із відомих загалу штаб скарбничих, — сказав Захар. — Насправді їх мається по кілька у кожнім полку, але більше я тобі розповісти не можу, бо то є таємниця куреня.

У саму будівлю не заходили: потрібний писарчук сидів за столом біля дверей та швидко поскрипував пером, не зронивши на аркуш жодної чорнильної ляпки.

Перед ним чекали характерник із довгими обвислими вусами та його джура. Северин із цікавістю його роздивився: за шість років він рідко зустрічався з іншими учнями сіроманців. Парубок стояв хвацько: руки в боки, на капелюсі похитується перо павича — справжній господар життя. Він весело підморгнув Северинові.

Коли парочка пішла, писарчук промокнув документи, обережно присипав їх білим піском, відклав до пузатої теки і підняв голову до Северина, зауваживши дві клямри на чересі.

— Вітаю. Ім'я?

— Северин Чорнововк.

Скарбничий заходився шукати аркуші у своїх паперах.

— Є такий, — покивав. — І Захар Козоріз, його наставник.

Захар ввічливо мугикнув.

— Під яким прізвищем тебе записати, Северине?

У характерників за традицією джура брав учительське прізвище — як, наприклад, вчинив його батько Ігор свого часу. Адже після обміну кров'ю у ніч срібної клямри та кількох років спільного життя учитель ставав учневі справжнім другим батьком. Проте існував виняток: коли рідним татом джури також був характерник, джура мав право залишити власне прізвище.

Питання заскочило зненацька, бо Северин геть забувся про цей звичай. Ситуація була делікатна: він не хотів зрікатися свого прізвища попри всю вдячність до учителя. Юнак кинув ніяковий погляд на Захара, а той лишень посміхнувся.

— Я знаю, що ти хочеш залишити батьківське. Жодних образ.

Джура полегшено видихнув і його записали під прізвищем Чорнововка.

— До речі, брате, — звернувся скарбничий до Захара. — У мене зазначено, що ти вже кілька років користуєшся старою мапою.

— Так і є, — кивнув характерник. — Вчителював, тому не мав часу поміняти.

— Візьми оновлений атлас.

Скарбничий вийняв із зачиненої на ключ шафки столу неабияку книгу, зробивши позначку в своїх документах.

— І не забудь знищити старий.

— Я пам'ятаю порядок, — Захар узяв атлас. — Скільки цього року джур?

— Має бути двадцять. Шестеро досі не прибули. Северине, потрібен твій підпис, — писарчук простягнув йому перо.

Джура розписався біля свого імені. Скарбничий перевірив підпис та кивнув. Справу зроблено.

— Двадцять... Небагато.

— Такі часи, — знизав плечима скарбничий і присипав свіжі документи білим піском.

Вони розпрощалися та рушили назад до міста.

— Щороку гине більше, ніж прибуває свіжої крові, — промовив Захар.

— Мені здалося, тут велелюдно, — обережно зауважив Северин. — Такі натовпи я бачив лише на Сорочинському ярмарку та у День проголошення Гетьманату, коли ми у Білій Церкві святкували.

— Ти просто не бачив, як тут було до Рокошу, козаче. Гуло на весь Холодний Яр! Гостинні доми напхом напхані, корчми забиті, стодолі зайняті, поля навколо міста схожі на військовий табір. Тепер нас значно менше, — Захар розгорнув атлас та пролистав його. — Ненавиджу розкривати оновлену мапу та відзначати, скільки дубів з'явилося там, де раніше їх не було.

Та сховав атлас за пазуху.

Вони поверталися через центр Буди. Захара гукали численні характерники, намагалися пригостити пивом та побазікати про п'яте-десяте. Северин із подивом відмітив, як багато знайомців має учитель. Його самого також не оминали увагою — тиснули руку, ляскали по плечах, вітали у Вовчому місті та бажали успіху. Юнак посміхався, намагаючись запам'ятати безліч імен та облич, проте остаточно здався після восьмого привітання і далі просто всміхався та кивав.

Настрій дещо зіпсувала одна недовга розмова.

— Гей, Брилю, — гукнув кремезний бородань із виголеною головою. — Сто років! Ха-ха, оце так зустріч, саме недавно тебе згадували!

— Привіт, брате, — відповів Захар. — Сподіваюся, згадували незлим тихим словом?

Бородань сильно накульгував на праву ногу.

— А яким ще, брате? Був нещодавно у Бердичеві кінний ярмарок, і туди один купець зі Смарагдових земель гнав табун на продаж. Брат Кавун вів його від самого кордону, а у кожному полку йому на місці допомагали, і так сталося, що саме я був останнім. От коли ми того ділка проводили, то випили разом трохи, згадали старі часи та старих друзів, у тому числі й тебе, бо зник кудись...

— А якби написав, то дізнався би, що я зник виховувати джуру.

Бородань перевів погляд на Северина та криво посміхнувся.

— Свіже м'ясо. Вітаю, хлопче! Вовча стежка стала найгіршою помилкою мого життя.

— Припини, — Захар схрестив руки на грудях: знак глибокого незадоволення.

— Бачиш? Саме тому мені і не дають джуру, — розсміявся бородань. — Кажуть, не вмію надихати. А я чесно кажу! Розповідаю все як є. Характерником поживати — дулу в кульбаці збивати. Ніхто тебе не любить, тільки в спину плюнуть. Кому захочеться після такої правди срібну клямру?

Усім тільки давай казочки про звитяжних химородників, які на вовків перекидаються та ворогів обдурюють. Але ти застрибнув на цей човен, хлопче, тому вже пізно думати, еге ж?

Характерник ляснув його по спині. Северин скреготнув зубами, але бородань того не помітив, бо вже повернувся до Захара.

— Де ти зупинився, брате?

— У Буханевича, — холодно відповів учитель.

— Під сотнею лез? То я тебе там завтра знайду, поки малий танцюватиме перед великою сімкою. Вип'ємо, потеревенимо!

І характерник без прощань пішов собі далі, накульгуючи на праву ногу.

— Він мені не сподобався, — оголосив Северин.

— Михайло був у Вільній Зграї, — Захар проводив бороданя довгим поглядом. — Повернувся до Ордену відразу після першої масакри. Нещасний чоловік... За відступництво він назавжди лишиться у курені вартових. Йому ніколи не стати осавулою і заборонено мати джуру. Михайло ненавидить себе та своє життя.

— Ви товаришуєте з колишнім зрадником? — перепитав Северин.

— Таких, як ти висловився, зрадників, третина Ордену, юначе, — відчеканив Захар. — Вони приєдналися до Вільної Зграї, тому що вірили у краще життя, вірили у Романа Вдовиченка. Але багато з них зрозуміли свою помилку та повернулися до лав Ордену після відомих тобі подій. І покарання за відступництво вони отримали. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Щиро сподіваюся, що й справді зрозуміло, — Захар поправив бриля і змінив тему. — Коли ми вже заговорили про лави Ордену... Тобі потрібно виспатися й набратися сил. Попереду визначний день! Добігло кінця твоє джурство, уявляєш?

Северин не уявляв. Він звик до свого життя, ніби від народження мандрував із учителем. І тепер опинитися на самоті? Чи з якимись іншими людьми? Важко уявити.

Вони повернулися до корчми, де Володимир нагодував їх смачнючими кручениками, після чого Захар лишився грати у тавлію за квартою варенухи, а Северин піднявся нагору відпочивати.

Знизу долинали сміх і дзвін чарок, з вулиці чулися постріли та вовче виття: характерники розважалися. Не всі місцеві були у захваті, проте навіть сердюки закривали очі на ці розваги — золото, що сіроманці приносили з собою кожні півроку та щедро витрачали, вартували кількох днів галасу, розбитих пляшок і розвалених тинів.

Северин спав уривчасто та неспокійно, прокидався у поту і подовгу вдивлявся у стелю після кожного пробудження.

Він знову бачив сон, що переслідував його багато місяців.

***

Інколи хуга лютувала так, що Захар і Северин мусили лишатися на постій на кілька днів, бо дороги замітало наглухо, а далі кількох кроків ніц не було видно.

«Ти народився того дня, коли вовк ковтає сонце», — розповідала Соломія. Малий Северин уявляв, як чорний вовк, такий великий, що затуляв тулубом половину неба, стрибає на блякле зимове світило, як воно тріщить в його іклах розміром із гори, розпадається на помаранчеві уламки, западає темрява, вовк гупається на землю, все навколо трясе від його ваги: річки виходять із берегів, дерева вириває з коренем, падають хати у селах та містах. Вовче черево ледь світиться, бо сонце пече йому живіт зсередини, вовк виє так голосно, що сніги сходять з гір, вуха закладає, а у відповідь на його плач серед темряви народжується місяць...

Смішне наївне дитинство.

Наближався шістнадцятий день народження, а з ним і поява батька. Северин собі місця не знаходив, особливо нестерпно було довгими днями, коли вони лишалися на гостинному дворі, а Захар мучив його черговим перекладом. Що ближче ставало до заповітної позначки, то гірше юнак міг зосередитися. Всі думки безплідно крутилися навколо зустрічі з батьком.

Про що він розповість? Про мавку, яка провела таємною стежиною до Ґаада? Про кулі, які він наловчився зрідка ловити долонею? Про пекельний біль під час першого перетворення? Про норовливого Шарканя, який до ночі срібної клямри і близько так не слухався його наказів, а зараз немов читає думки? Але для старшого Чорнововка це звучатиме лише банальними дитячими відвертостями. Що може справді вразити його, що стане приводом пишатися сином?

У присутності батька Северин завжди ніяковів. Поруч зі старшим Чорнововком він почувався недолугим хлопцем у компанії легендарного отамана, який лише за збігом обставин доводився йому далеким родичем.

— Наберися розуму та сили, і ми помстимося за маму разом, — промовив Ігор, коли передав Северина у джури своєму знайомому Захару.

Малий назавжди запам'ятав ті слова. Мабуть, від того дня кожна зустріч із батьком перетворилася на дивний іспит, в якому Северин мав якось довести власну значущість — проте не знав, як саме. Не знав, як поводитися, не знав, що говорити, аби тато пишався ним. Зрештою, він зовсім не знав власного батька, зберігаючи про нього лише скупі спогади дитинства та рідкі спалахи зустрічей впродовж десяти років.

До корчми «Pid starym jasenem» вони прибули двадцятого грудня, проїхавши кілька довгих холодних годин крізь стіну дрібного снігу. У своєму останньому повідомленні Ігор Чорнововк призначив місце зустрічі саме тут. У корчмі, що й справді стояла поруч старого ясеня, не було де і яблуку впасти — всі поспішали встигнути додому до Різдва. Особливо мандрівників більшало в негоду. Декільком кімнат не вистачило і вони домовлялися за ночівлю прямо у залі. Але для панів характерників знайшлася невеличка кімната на самому горищі — корчмар притримував її для особливих гостей.

— Тільки не кажіть нікому, що ми заздалегідь не домовлялися, бо натовп четвертує, — прошепотів він Захару і змовницьки підморгнув.

Северин, який завжди цінував виявлення поваги до трьох характерницьких клямр, того навіть не помітив. Він місця собі не знаходив і безупинно міряв кімнату кроками. Вечеря, що її принесла прямо в кімнату рум'яна дружина корчмаря (внизу всі столи були зайняті) також не лізла — Северин, голодний з дороги, тільки надкусив паляницю та випив чаю з медом.

— Не переживай так, козаче. Поїж оно краще.

— Я не переживаю.

То було неправдою і Захар це чудово знав.

Тогоріч Северин бачив батька кілька хвилин. Ігор Чорнововк подарував синові бритву та пообіцяв, що наступного року вони проведуть разом більше часу. Звісно, Северин пішов голитися — він часто бачив, як це робить Захар, віртуозно зішкрябуючи з обличчя все, крім густих баків, і нічого складного в тому не було, тому джурі залишалося тільки повторити побачене. Попри всю обережність процедура завершилася кількома неприємними порізами, але найгірше чекало наступного ранку, коли шкіра на місцях гоління запалилася, набрякла болісними пухирями та прищами, і вигляд Северин мав жалюгідний. Захар видав йому заспокійливу мазь із ромашки та шавлії, проте ліки допомогли не надто. З того часу Северин голився не більше шести разів — головним чином через те, що ні вуса, ні борода, ні баки не спішили сходити такими густими паростями, як у дорослих чоловіків, через що юнак потайки переживав.

Старший Чорнововк приїхав до корчми надвечір і зайшов до кімнати, не скинувши навіть шапки. Коли Северин побачив батька, то миттю забув усі переживання та кинувся обіймати його. Обвітрене обличчя Ігоря поросло довгою неохайною бородою, на чорному волоссі танули сніжинки. Старий шрам на перебитому носі почервонів од холоду. Батько міцно потис руку Захара, ляснув сина по плечу та з порога наказав:

— Збирайся! Їдемо на полювання.

Северин мить стояв, наче блискавицею вдарений, а потім підскочив од радості.

— Ігорю, я не...

— Почекай нас тут, — перервав той Захара. — Скоро повернемося.

Северин спішно одягнув жупана, кожуха, вкрився опанчею. Піштоль, набої, порох, капсулі, шабля, ніж — все розташувалося по чересу та підсумках на своїх місцях.

— Я готовий, батьку.

Старший Чорнововк провів по ньому колючими очима і кивнув. Жодного зауваження!

Северина аж розпирало від щастя, коли вони проходили повз набиті столи між постояльцями гостинного двору, а розмови стихали і всі навколо мовчки дивилися на них. Характерники, батько та син, прямують на важливе таємне завдання. Дивіться й заздріть! Северин забув попрощатися з учителем і навіть не згадав про те.

Вони виїхали у ніч. Було темно й безлюдно, густо падав сніг. Ігор їхав попереду, і Северин не насмілювався порівняти Шарканя з його конем, не зважувався спитати, куди саме вони прямують та на кого полюють. Але старший Чорнововк сам під'їхав до нього і заговорив, не повертаючи голови. Він розмовляв швидкими рубаними фразами, наче забивав цвяхи.

— Стріляв по живих цілях?

— Так, Захар...

— Обертався без повні?

— Ще ні, батьку, я...

— Вовчому герцю навчали?

— Ні, поки...

— Неподалік звідси ренегат Вільної Зграї звив собі гніздечко. Минув уже місяць, тож скоро він подасться шукати нового сховку. Я його уб'ю, а ти мене прикриєш. Зрозуміло?

— Так, батьку!

— Маю підозру, що він буде не сам. Скоріше за все, разом із ним живе коханка, також обернена. Якщо вона тікатиме, мусиш застрелити її. Зрозуміло?

— Зрозу... — йому аж подих перехопило. — Зрозуміло. Стріляти насмерть?

— Тільки так.

Северин вичекав кілька секунд, проте батько не продовжував.

— Батьку, а можна спитати?

— Питай.

— Як звуть того ренегата?

— Я викреслюю імена тільки після полювання.

Ігор пришпорив коня, а Шаркань, не чекаючи наказу, подався за ним. Северинове збудження передалося жеребцеві і той нервово пряв вухами. Вершники скакали у темряві через заметіль, Северин навіть не розумів, чи їдуть вони по гостинцю, чи полями, чи якимись забутими манівцями. Як батько може знаходити дорогу серед цього чорно-білого пустирища? Але спитати Северин не смів. Та й хіба це важливо зараз?

«Маєш застрелити її.» Ось що має значення.

Настав час довести себе. Батько взяв його на вбивство ренегата — характерника, що під час Рокошу відкинув бронзову та золоту клямру, відмовився коритися Раді Сімох осавул і розколов Сірий Орден. Відступник із лав так званої Вільної Зграї, яка вбила його матір. Зрадник, чиє життя не можна шкодувати.

Ігор Чорнововк на могилі дружини присягнувся, що присвятить себе знищенню вільних вовків, і дотримався клятви. Він роками переслідував бунтівників, не знаючи спокою навіть після поразки Вільної Зграї, полюючи у далеких країнах, і ніхто не міг сховатися від його помсти. Список, який він завжди мав із собою, — кілька аркушів, щільно заповнених іменами ренегатів, — за десять років укрився перекресленими рядками (він викреслював кожну здобич її власною кров'ю), але в ньому й досі жили кілька десятків імен.

Настав день, про який Северин думав із року вбивства мами. Настав день, коли батько взяв його з собою. Як рівного собі. Він довіряє йому!

Северин тріумфував та водночас боявся не виправдати сподівань, змарнувавши таку честь, що вперше випала йому в житті. Батько завжди полює на самоті, але сьогодні зробив для сина виняток. І він не схибить, стискав Северин кулаки у рукавичках, ні, він не підведе! Доведе батькові, вчителеві та й самому собі, що гідний, що більше не хлопчисько, що не дарма став на вовчу стежку, не побоїться крові на руках, прийме будь-яку ношу, збере усю силу та почне власну історію з полювання разом із батьком.

У проліску Ігор наказав зупинитися. Вони спішилися та прив'язали коней до дерев.

— Готуй піштоля.

— Так, батьку!

Северин нахилився, аби випадкова сніжинка не зіпсувала пороху, затрамбував кулю, поставив капсуль, швидко й вправно. Готово! Ігор поруч зарядив два власних.

— Чатуватимеш навпроти вікна. Якщо тікатимуть — то тільки через нього. Стріляй насмерть. Не схибиш?

— Не схиблю, батьку!

Северин поки не вірив, що це не сон, що вони насправді з батьком готуються прикінчити ренегата Вільної Зграї.

Характерники повільно крокували засніженим полем, де сніг сягав вище коліна, наближаючись до невеликої хатинки, що стояла край лісу. В єдиному віконечку блимав вогник.

— Стій тут. Ближче не підходь — почують. Чекай і будь напоготові.

Він не встиг відповісти, як завірюха ковтнула Ігоря, після чого завила ще дужче.

Северин закутався щільніше та вдивився у хатинку. За темними стінами ховається ворог. Хто він? Який він? Байдуже. Він приречений. Батько не схибить. Северин не схибить. Чорнововки прийшли за помстою!

Пальці стиснули руків'я піштоля. Він стільки разів стріляв із такої відстані... І байдуже, що темінь та сніг. Він вкоротить віку будь-кому, хай звідти сам Ґаад стрибне.

Минуло кілька довгих засніжених хвилин. Нічого не відбувалося. У далекому віконечку мерехтів вогник. Повсякчас вітер кидав в обличчя жмені сніжної каші. Холоду не відчувалося через хворобливе збудження, від якого тілом розтікалися хвилі страху. Вже скоро.

Северин ніби бачив, як десь там, серед кучугурів, батько готується до штурму: скидає зайвий важкий одяг, укладає в зуби ножа, бере у кожну руку по піштолю, підкрадається повільно та нечутно, незважаючи на віхолу, аби заскочити ворога зненацька. Ти цього не знаєш, зраднику, але скоро над цією хатиною зійде новий дуб.

Через вітер почувся хряскіт, два постріли та довгий крик. Дихання Северина перехопило. З вікна хтось вистрибнув, заплутався, упав. Затим підвівся та помчав прямо на Северина. Коханка, яку він має вбити!

Джура завченим жестом поклав піштоль на ліктьовий згин лівиці, націлився, опустив пальця на гачок і затамував подих. До нього великими стрибками мчала біла вовчиця, не знаючи, що біжить назустріч своїй смерті.

Вдих-видих, вдих-видих. Ціль на мушці.

Вовчиця наближалася. Її зустрів постріл.

На мить Северина засліпило. Вовчиця різко зупинилися, здійнявши сніжну куряву. Влучив!

Минула довга секунда. Звір не ворушився — мабуть, шок від поранення. Ще секунда... Хижак завмер і не падав. Тоді Северин збентежився: куля влучила, він знав це напевне, але вовчиця стояла, а на її білому хутрі не проступило ані краплі крові. Крізь сніжну ряску їхні погляди на мить зустрілися, а потім вона чкурнула до лісу.

Северин судомно почав перезаряджати піштоля. Він знав, що марно, вже запізно. Вовчиця утекла, а він не виконав наказу. Промазав! Як можна схибити на такій відстані? Між ними не було і десяти кроків...

— Северине!

Від хижки біг закривавлений батько, на бігу скидаючи з себе одяг.

— Де?

— Побігла у ліс, я...

— Схибив?

— Влучив!

— Сріблом стріляв?

Усередині Северина заледеніло, немов хуга увірвалася прямо в нутрощі. Ігор усе зрозумів із його обличчя та мазнув кров'ю — чиєю? — по губах.

— Збери речі до хати і чекай там.

У наказі була лише роздратованість.

Ігор стрибнув уперед, немов зібрався пірнути щучкою в кучугури. Вмить обриси його тіла розпливлися, почорніли, і на сніг встав великий чорний вовк із білим загривком. Наче той, що з'їв сонце, подумав Северин та негайно вилаяв себе за недоречний спогад.

Вовк довгими стрибками зник між стовбурів.

Северин обхопив обличчя обома руками і застогнав. Усе зіпсовано! Як він міг забути про таку очевидність як срібні кулі?! Чому не згадав про них, коли заряджав піштоля? Йому те навіть на думку не спало! Він усе робив, як завжди, заряджав зброю завченими рухами, набундючений бовдур, втратив клепку від щастя, надувся індиком, не думав ні про що інше, як влучить, як не розчарує...

Влучив. Розчарував.

Треба було зібрати батьківські речі швидше, ніж їх замете снігом. Северин хутко підібрав спіднє, штани, розірвану сорочку, чоботи, черес. Закривавлений срібний ніж із дерев'яним руків'ям. Озирнувся навколо, виглядаючи, чи нічого не пропустив. Побрів до хижки, не влучаючи у сліди батька, провалюючись у сніг до середини стегна.

Увесь час Захар навчав його стріляти узвичаєними чавунними кулями, а батько, який десять років полював на інших обернених, навіть і подумати не міг, що його син зарядить зброю свинцем.

Повний, беззаперечний, жахливий провал.

У хижці під пічкою лежав труп із пробитим кулею плечем та перерізаним горлом. Його голову якийсь час тримали у пічці, через що волосся зникло, шкіра обвуглилася та потріскалася, а обличчя перетворилося на гротескну чорну маску. Очі репнули, губи зникли, крізь тріщини, що вкрили обпалені щоки, проглядали зуби. Навколо голови кривавим німбом розпливлася калюжа. Від нудотного смороду паленої шкіри, плоті й волосся Северина ледь не викрутило — добре, що він майже нічого не з'їв. Джура поклав батьківські речі на стіл та поспіхом відвів очі.

Невеличка мисливська хатинка. Пічка, лава, стіл та кілька стільців. Навіть покуття немає. Небагатий скарб мешканців розкидано навколо: пара книг, розбиті тарелі зі смаженою бульбою та соліннями — вечеряли, коли Ігор прийшов по їхні душі. Северин підняв розряджені батьківські піштолі, поклав до решти речей.

Хотілося голосити від почуття власної нікчемності. У нападі люті він копнув стіну. Шмаркач, нехлюй, телепень! Змарнувати такий випадок! Удар, іще удар. Нездара. Блазень. Єдиний шанс довести себе — і так зганьбитися натомість...

Нещадно картаючись, Северин узяв до рук батьківський черес. Клямри на ньому давно не протирали, від часу та негод усі три потьмяніли, а особливо срібна. Северин заходився протирати їх хусткою, бо не міг сидіти без діла.

Срібло потроху набуло первозданного вигляду. Заблищало золото з обрисом Мамая, що сидів по-турецьки з бандурою в руках. Ох, як Северин мріяв отримати цю клямру! Але після такої ганьби хіба він гідний вступити до Ордену? Тепер навіть думати про таке не можна. Чистити чужий черес, лишитися вічним джурою — ось і все, на що він заслужив після цієї ночі.

Северин чекав довго. Клямри сяяли, як новенькі. Вогонь у грубці майже згас, запали темрява і холод, що віяв із розбитого вікна, але Северин не наважувався підійти підкинути дров. При непевному світлі здавалося, що тіло смикнеться та схопить його, щойно він наблизиться.

— Ти просто мертвяк, — сказав Северин голосно.

Не допомогло. Юнак кляв себе останніми словами, але пересилити страх небіжчика не зміг. Сьогодні була ніч суцільного програшу, тріумф його недолугості.

Нарешті почулося рипіння снігу. Біля дверей воно перетворилося на кроки людини. Деякий час Ігор стояв на дворі, обтираючись снігом після перетворення.

Він зайшов до хатини і, не звертаючи увагу ні на тіло, ні на сина, почав одягатися. Северин не витримав:

— Наздогнав?

— Хуртовина замела сліди та запах, — процідив Ігор.

Юнак стиснув кулаки. Біла вовчиця втекла. Через його помилку!

— Батьку, я...

— Чекай тут.

Ігор зник у дверях і незабаром повернувся у повному вбранні, ведучи коней.

— Поїхали.

Джура мовчки скорився.

Хуга ридала навколо. Северин тер очі, які зрадницьки набрякали сльозами, намагаючись переконати себе, що то від крижаного вітру. Ніколи раніше він не відчував такого розпачу. Навіть коли почув про смерть мами.

У корчмі всі спали, деякі у залі на лавах — було далеко за північ. Ігор жестом наказав чекати біля дверей, зачинився у кімнаті із Захаром та довго з ним розмовляв. Потім обидва перейшли на крик і кричали так голосно, що джура розчув:

— ... чого ще міг навчити скарбничий хробак?!

— То, може, навчав би власного сина сам?

І знову нерозбірливо. Северину хотілося провалитися крізь землю.

За кілька хвилин батько вийшов, штрикнув його поглядом та кинув:

— Сподіваюся, наступної зустрічі ти матимеш щось, крім клямри на чересі.

Краще би він його ударив.

Ігор Чорнововк збіг сходами та полишив корчму.

— Ти як, козаче? — баки Захара досі гнівно стовбурчилися.

— Я все зіпсував, учителю. Коханка ренегата втекла через мене.

Северин скинув опанчу та кожуха прямо на підлогу. Захар за таке вичитував, але зараз сказав інше:

— Це не твоя провина, Северине. Я вважаю...

— З мене нікудишній характерник.

— Тоді з мене нікудишній вчитель.

— Я так не вважаю...

— Тоді не мели дурниць! Ігор звалив на тебе завелику ношу.

— Учителю, не треба підбадьорювати. Від цього стає тільки гірше.

— Я і не підбадьорюю, — Захар хотів було набити люльку, але натомість жбурнув її на ліжко. — Не смій картатися через цей випадок!

— Забути про срібло, Захаре, як я міг забути про срібло? — джура охопив голову руками.

— Северине, хіба ти не розумієш? Про срібло мав подбати він! Твоєї провини немає, бодай що тобі здається! За всієї поваги до Ігоря — він не святий. Як і жоден із нас. Багато порушень йому пробачили за смерть Ольги... І не в останню чергу завдяки тому, що його вчитель, відомий тобі Іван Чорнововк, є осавулою куреня призначенців.

Северин нашорошив вуха. Такого Захар ніколи не казав.

— Я розумію, що батько для тебе герой та ідеал. І я не заперечую того! Ігор відданий справі помсти, він не здатен жити інакше. Його єдиний сенс — полювання, викреслювання імен зі списку. Помста стала його життям, розумієш?

— Дуже добре розумію.

— Із найкращих міркувань, якими стелиться дорога в пекло, Ігор узяв тебе на небезпечну справу, до якої ти не був готовий — і не попіклувався про твою готовність. Якби Ігор виховував джуру, він би поставився до цього зовсім інакше. Але на обраній ним стежці немає місця для джури.

— Тому що я — бездарний непотріб...

— Тому що тобі кілька годин тому виповнилося шістнадцять, Северине! — гарикнув Захар. — Тому що твоя ініціація відбулася кілька місяців тому! Тому що ти не маєш золотої клямри, врешті-решт. Чому, на твою думку, після прийому до Ордену кожного характерника долучають до куреню вартових на два роки? Чому це обов'язкова умова для всіх, без жодних винятків?

— Аби набратися досвіду.

— Саме так! Не можна кинути людину під кригу і сподіватися, що так вона навчиться плавати. Не можна чекати від джури навичок лицаря, що служить в Ордені не один десяток років.

Учитель мав неймовірну здібність підібрати найвлучніші слова. Северину полегшало.

— Не забирай чужих помилок, козаче, із тебе вистачить власних. Зрозуміло?

— Дякую, вчителю.

— Ти — вправний і кмітливий юнак, якому часом бракує витримки. Але це гартується часом. Із тебе вийде чудовий характерник! Я справді так думаю. А тепер лягай спочивати, Северине. До речі, ось твій подарунок.

Старий характерник простягнув йому пакунка, влігся та захропів. Найімовірніше, вдавано.

Тогоріч Захар подарував годинника. Северин обережно розгорнув папір та з усмішкою дістав люльку, яку за невеличкий розмір прозвали «носогрійкою». Курити йому не подобалося, але, можливо, тепер він збагне смак тютюну?

Северин уклався на ліжко. Нетривка радість від вчительської промови та подарунка розтанула, як сніжинка на долоні. Перед очима виросла хижка, повалив сніг, з'явилася біла вовчиця, постріл... «Сріблом стріляв?» Біля пічки валялося тіло без обличчя. «Матимеш щось, крім клямри на чересі».

Це був його найгірший день народження.

***

Відтоді та клята ніч, уривками чи вся цілком, приходила у снах. Авжеж, напередодні випробувань до Ордену він знову побачив її, немов глузливий натяк. Северин через це не відпочив, мав пригнічений настрій, але відчував гарячковий приплив сил.

Захар читав його відчуття, як розгорнуту книгу.

— Не переживай, — напучував учитель по дорозі до дуба Мамая. — Рада Сімох прагне дізнатися, що ти вмієш, аби потім якнайкраще припасувати тебе до лав Ордену, розумієш?

Северин кивнув, вкотре перевірив черес і зброю, ковтнув води з фляги. Через переживання у нього не влізло ані крихти сніданку, чому Володимир неабияк засмутився.

У підліску серед дерев чекали більше десятка парубків.

— От і місце збору. Вас кликатимуть по черзі, — повідомив Захар. — Я через це пройшов, і твій батько, і його вчитель, і взагалі кожен, хто носить золоту клямру. Покажеш осавулам, на що ти здатен!

— Так, учителю, — вичавив із себе Северин.

— Нехай Мамай допомагає, — Захар всміхнувся та залишив його самого.

Молодий Чорнововк підійшов до гурту, присів у затінку, роздивився: тут не було нікого, крім самих джур. Неподалік вирувало життя — з Буди долітали гомін, крики, дзвін шабель та кухлів, але тут панувала тиша.

Його вивчали: хто прямим поглядом, хто прихованим. Чорнововк роздивлявся навзаєм — здається, тут зібралися парубки з усіх одинадцяти полків.

Двоє хлопців зі степів Тавриди та Причорномор'я грілися на сонечку, не ховаючись від спеки. Вони мали сірі одяги, південну засмагу та вигоріле довге волосся, заплетене в коси; поруч кожного лежав татарський композитний лук, що південці носили замість вогнепальної зброї, та повний стріл сагайдак.

Галичани гомоніли окремим гуртком, у двох юнаків на додачу до клинків та піштолів за чересами виднілися пірначі, збройна ознака шляхтичів. До галичан прислухався високий бритоголовий леґінь із барткою замість шаблі, закарпатець, нечастий у Буді гість. За розповідями Захара, хлопці з тих країв переважно йшли у навчання до мольфарів.

Слобожани, кожен із парою шабель хрест-навхрест за спиною, познімали сорочки та хизувалися татуюванням на грудях, яке вони отримували після ночі срібної клямри. Поруч пили холодний квас запорожці — всі троє з довгими оселедцями. Северин трохи позаздрив їхнім вусам: його власні навіть близько такими густими не були (тому він їх і голив). Кожен запорожець, окрім піштоля, мав ще й рушницю, немов збирався вирушати у військовий похід.

Двійко буковинців, чия земля лежала поруч із Об'єднаним князівством Валахії, Молдови і Трансильванїї, славилися найглибшими знаннями у чарах крові (за чутками, включно із темними практиками пиття крові), креслили ножами на землі якісь складні фігури. Обох прикрашали невеличкі пташині черепи на одязі та зброї.

Характерників Полісся знали за похмурою відлюдькуватою вдачею, вони надавали перевагу товариству звірів, з якими нібито могли розмовляти, і саме такий сів окремо від громади. На плечі у нього насупився невеличкий крук, теж спиною до всіх.

На тлі такої строкатої компанії Северин відчув себе дуже... звичайним.

Скоро прибув учорашній знайомець з пером павича у шапці — мабуть, родом із Сіверщини чи з Наддніпрянщини, як і сам Северин. Юнак угледів Чорнововка, привітно посміхнувся та всівся поруч.

— Савка, — назвався джура. — Не кликали ще?

— Северин, — вони потиснули руки. — Поки ні.

— Клята спека.

Савка скинув шапку і обмахнувся нею.

— Я трохи заблукав та подумав було грішним ділом, що безславно помру десь на сонці, так і не отримавши заповітну золоту клямру. Велика трагедія маленького джури! Не знаю, як ти, а я піду до запорожців квасу перекинути, бо так і розплавитися недовго. Ти зі мною?

Северин відмовився. Савка двічі запрошувати не став, пішов до запорожців, легко завів розмову і за хвилину вони реготали з його жартів та пригощали квасом.

Невдовзі зібралися двадцятеро юнаків. Сонце піднялося вище, нагріло повітря так, що під дерева сховалися усі, включно зі звичними до спеки степовиками. Савка повернувся до Северина, пояснивши, що у запорожців квас закінчився, а тут затінок густіший. Він умостився поруч, голосно постогнуючи.

— Коли вже нас покличуть? Нема сили чекати! — пожалівся Савка.

Час тягнувся довго. До джур ніхто не виходив, наче іспит уже почався, а першим випробуванням було очікування.

Один зі слобожан не витримав та крикнув у бік дуба:

— Нам ще довго, га?

На його грудях чорнів коловрат.

Ніхто не відповів, тож джура закрутив оселедця навколо вуха, оглянув інших та войовниче гукнув:

— Нумо, курва, чого так нудно? — він вихопив шаблі з піхов на спині. — Може, потанцює хтось із моїми близнючками?

Кілька секунд стояла тиша.

— А станцюємо, — озвався закарпатець, скинув сорочку та вихопив бартку з петлі на чересі. — Олекса Воропай, мене не займай!

— Мене Гнатом Бойком кличуть, — вишкірився слобожанин, наближаючись до суперника. — Ти вибачай, якщо я тобі сокирку понівечу.

— Краще диви, щоби сокирка тобі нічого не понівечила, — розсміявся Олекса і напав ударом згори.

Гнат зустрів топірець лівою шаблею, а правою тяв збоку. Олекса спритно ухилився, відповів по ногах. Гнат крутнувся та у виході з фінта ударив закарпатця з двох рук навсіч, той відстрибнув — Северин помітив, що Олекса не блокує ударів, а уникає їх — і супротивники закрутилися, обмінюючись швидкими атаками. Бартка мала шкіряну петлю, що охоплювала зап'ясток, і закарпатець інколи випускав топірця з руки, що дозволяло йому крутити хитрі прийоми. Слобожанин бився віртуозно, змінюючи різні техніки, клинки посвистували і мерехтіли на сонці, наче крильця бабки.

— Непогано б'ються, — зауважив Савка. — Я не певен, що вистояв проти будь-кого з них. А ти?

— Що?

— Кажу, глухих повезли! Ти блідий якийсь, друже. Переживаєш?

— Є трохи, — зізнався Северин.

— Та кинь ти це діло, — махнув рукою Савка, наче він пройшов десяток випробувань. — Ми вже обернені, куди Орден від нас подінеться? Головне довести осавулам, що ти не дубоголовий йолоп, якого треба назавжди лишити у курені вартових. Це нескладне завдання, повір.

Один із галичан, рудий здоровань з пірначем на чересі, дістав із торби свіжу хлібину, чималий шмат сала, кілька цибулин і призвав усіх охочих перекусити, бо поки Рада Сімох їх покличе, то жодних сил не залишиться. До нього потягнулися хлопці з усіх полків, включно з Савкою, і навіть поліський пустельник не погребував долучитися до компанії. Крук перебрався йому на голову та отримав шматочок сала. Всі джури швидко роззнайомилися, сторожка атмосфера остаточно розвіялася, та за хвилину вони гомоніли не тихіше за будь-яке товариство у Буді.

Але Северинові шматок у горло не ліз. Невже ніхто тут не переживає так, як він? Чи просто вміло це приховують?

Обід розлетівся мигцем. Кремезний рудий шляхтич, який пригощав, задоволено посміхнувся, ляснув себе по чималому пузі та запропонував шановному панству поборюкатися, бо, як відомо, таким чином їжа перетравлюється краще. Ніхто його виклик не прийняв, натомість один із південців захотів позмагатися у стрільбі, на що пристало двоє запорожців.

Всі повеселішали і не помітили, як прийшов скарбничий. Характерник оглянув товариство, прокашлявся та проголосив гучно:

— Прошу уваги, браття.

Розмови як збрило. Слобожанин і закарпатець, спітнілі й радісні, зупинили двобій та потисли руки. Бартка не змогла пробитися крізь вир близнючок, а шаблі не зачепили в'юнкого закарпатця.

— Рада Сімох осавул готова, — лицар тримав у руці аркуш паперу. — Я викликатиму вас по черзі.

Двадцятеро юнаків затамували подих.

— Першим йде Петро Буруля, — хлопець, що пропонував змагання у стрільбі, підхопив лука та підійшов до характерника. — Пилипу Олефіру приготуватися.

Скарбничий та Петро Буруля зникли серед дерев. Тепер більше ніхто не розмовляв і нарешті Северин побачив, що переживають геть усі, навіть бравий Савка.

За десять хвилин характерник повернувся. За ним пішли Пилип Олефір, Олекса Боропай, Микита Бондаренко, Андрій Кукурудзяк...

Довге, довге очікування.

Цікаво, що станеться, якщо джура надумає втекти від випробувань, подумав було Северин, як почув власне ім'я.

— Йде Савка Деригора. Северину Чорнововку приготуватися.

Савка присвиснув, підморгнув Северину та бадьоро пішов за характерником. Перо на його шапці весело погойдувалося. Решта джур глянули на Северина: його прізвище серед Сірого Ордену було на слуху.

Останні десять хвилин спливли миттєво, наче не було їх зовсім. Скарбничий повернувся та оголосив:

— Йде Северин Чорнововк. Артему Бурлаці приготуватися.

Северин підвівся і рушив назустріч Раді Сімох осавул.